До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

Товариства

У стінах УГА діяла низка наукових товариств – агрономічне, економічне, видавниче, кооператорів, пасічників, спілка лісників, Спілка гідротехніків та меліораторів. Існували в академії і земляцтва: Студентська громада імені Івана Франка (до неї входили переважно галичани), Кубанське земляцтво, Товариство кубанців імені отамана Якова Кухаренка, Білоруська громада, Гурток студентів Північно-Західних земель України. Діяли і Кіш українських пластунів, Гурток плекання народного танку, Спортивний гурток, Дитячий театр, Гурток українських шахістів.
Товариство українських письменників і поетів "Культ" влаштовувало літературні вечори за участю Валерії О'Коннор-Вілінської, Василя Королева-Старого, його дружини Наталени, доцента Бориса Лисянського, художника Добровольського, кобзаря Михайла Теліги, співака Михайла Палія-Сидорянського, поетів Євгена Маланюка, Юрія Дарагана, Олени Теліги, Максима Гриви (Загривного), Леоніда Мосендза, Василя Куриленка і Наталії Лівицької-Холодної, драматурга Миколи Чирського, публіциста Миколи Сціборського, письменника Модеста Левицького, А. Падолиста та Михайла Мухина, який жартома називав себе "продуктом насільствєнной украінізациі русково". "Були це все початківці, з яких дехто запитував хіміків, "що його їсти, щоб більше фосфору до голови попало" [35, с. 50, 51].
У Подєбрадах тривалий час функціонував театр О. Загарова, який мав досить сильних акторів, насамперед самого Загарова, артисток М. Морську та Совачеву, артистів Базилевича, Певного та Холодного. Одного разу п'єса Володимира Винниченка "Гріх" викликала такі гарячі суперечки, що було організовано "над нею" літературний суд, на якому зібралася чи не вся подєбрадська академія. Зацікавилась і чеська публіка. Головну роль на суді відігравали студентка Галина Ліневич (дружина хорунжого Костя Ліневича) і студент Гриць Сіманців, колишній начальник контррозвідки Армії УНР. Прокуратором виступив сенатор Сергій Шелухин, суддя за фахом.
В академії заснували великий академічний хор, де було кілька "визначніших голосів" (Мурашко, Стадникова і Мамонькова). Керував ним поручник Сердюк, колишній директор табірного хору в Йозефові, потім хор очолив Андрій Чехівський, а за ним – Платонида Щуровська-Россіневич, помічниця Олександра Кошиця, керівника Республіканської капели. "Хор виступав не тільки на українських, а й на чеських святах і маніфестаціях, – згадував колишній член Центральної Ради Михайло Єреміїв. – Найбільшим успіхом користувався натурально "Ян Гус" Шевченка-Лисенка, величну музику якого виконували з великим захопленням не лише протестанти і православні, але й католики… Хор видав гарну збірку пісень з двомовним текстом (українським і чеським) під редакцією Андрія Чехівського… Рівнобіжно діяв ансамбль співаків-бандуристів, організований, якщо не помиляюсь, студентом Панасом Заворицьким та доктором Модестом Левицьким, який теж мав великий успіх, але менший, ніж академічний хор, правдоподібно через те, що виконував він найбільше старокозацькі думи і чесно співав до самого кінця всю безконечну кількість куплетів… Взагалі ж гра на бандурі скоро увійшла в Подєбрадах у велику моду, хор постійно збільшувався…" Розросталася й бандурна майстерня, організована господарем академії Грицем Довженком (колишнім членом Центральної Ради) та студентом Михайлом Романченком, сотником Армії УНР [32Б, с. 11].
Українські співаки затьмарили всі місцеві чеські хори. Михайло Єреміїв вважав, що в цьому немає нічого дивного. А от те, що "першим на всю округу" став оркестр під проводом студента УГА А. Серговського, приємно здивувало Єреміїва, бо ж "чехів зараховують до найліпших музик світу" [32Б, с. 11].
Прекрасно грав і малий оркестр, до якого входили Антоніна Іванис (піаніно), П. Ващенко (перша скрипка), Володимир Рейтер (друга скрипка) та Ю. Пирогов (віолончель). Вони акомпанували в кіно – доки там демонструвалися німі фільми. З успіхом грали й на вечірках.
А донський козак І. Костін, який 1920 року воював у складі Армії УНР (3-го кінного полку Михайла Фролова), заснував балетну школу. До неї внадилося й чимало місцевих чеських дівчат. А коли з Йозефова 1924 року завітав до Подєбрад Василь Авраменко, затанцювало майже все студентство. Українськими танцями зацікавилася і чеська молодь. На подєбрадських балах та народних святах поруч із національною "Беседою" почали танцювати "Гопак", "Аркан", "Запорозький козак" та "Катерину".
Михайло Єреміїв зауважив, що на всіх фольклорних фестивалях українські співаки і танцюристи посідали перші місця. Менш таланило у спорті, бо в Чехії він був сильно розвинутий ще перед Світовою війною. Все ж "і в цій ділянці подєбрадські українці-спортовці не посоромили козацького роду", посідаючи почесні місця в багатьох спортивних змаганнях [32Б, с. 12].
Український спорт у Подєбрадах розвивався в кількох напрямках, але головним була участь студентів у "Соколі", спочатку чеському, а потім у Союзі українського сокільства за кордоном. Головою союзу довгий час був Михайло Єреміїв, а потім Василь Прохода, "добрий організатор і дуже віддана сокольській справі людина" [32Б, с. 12].
З ініціативи "Сокола" було організовано Український центральний спортивний союз у ЧСР з осідком у Подєбрадах. До Союзу входили клуби "Дніпро" і "Січ". Створили й футбольну команду, яка з успіхом конкурувала з місцевими чеськими колективами.
В УГА діяли і політичні організації – соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів, радикал-демократів, хліборобів-демократів, хліборобів-державників та націоналістів (Легія українських націоналістів і ОУН). Діяльність партій Василя не цікавила, він мав лише деяку прихильність до радикал-демократів – "як до петлюрівців" [112, с. 8].
Найпопулярнішою здавалася соціал-демократична партія. Попри малу чисельність, вона мала успіх, бо основу її складали неабиякі люди – колишній прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа, міністр здоров'я УНР Борис Матюшенко, професори Володимир Старосольський, Панас Феденко, Микола Добриловський, видатний філолог Василь Сімович, доктор Юрій Добриловський, доцент Ольгерд Бочковський, інженер Корній Ніщименко, редактор-видавець газети "Соціал-Демократ" Олексій Козловський, лектор Осип Безпалко, студент-повстанець Микола Малашко та інші.
Соціал-демократи час від часу звітували перед українською колонією Подєбрад. Найчастіше це траплялося після міжнародних з'їздів, у яких вони брали участь. Головну доповідь завжди робив Ісак Мазепа, після чого починалися дебати. "Найсерйознішим опонентом" всякчас виступав студент Євген Ґловінський, ще недавно поручник гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Він належав до групи поміркованих інтелігентів, колишніх соціалістів-федералістів (есефів), що стали називати себе соціал-радикалами. До них належали професори Олександр Лотоцький, Максим Славінський, Олександр Шульгін, Кость Мацієвич, Андрій Яковлів, Іван Кабачків, студент Василь Кучеренко та інші. "Дискусії завжди були поважні і затягалися далеко за північ" [35, с. 40].
Василеві Проході подобались лекції соціал-демократів, особливо Ольгерда Бочковського, Ісака Мазепи і Панаса Феденка, насамперед через їхню "об'єктивність та відсутність нападів на інші партії". А серед студентів, на думку Проходи, добрими промовцями виявились Василь Мурашко, Григорій Денисенко, Гордій Няньчур, Борис Туник та Євген Ґловінський [97, с. 50, 51].
Соціал-радикали влаштовували культурно-освітні доповіді. Це була проуенерівська група, фактичним органом якої став "Тризуб". Соціал-радикали допускали до виступу не тільки членів своєї партії. Професор Дмитро Антонович виголошував доповіді про українське мистецтво, Сергій Тимошенко – про українську архітектуру, поет Максим Славінський – на національно-культурні теми, Дмитро Дорошенко (від хліборобів-демократів) оповідав про роль козаччини у відродженні нашої державності, професор Українського вільного університету Олександр Лотоцький вів розмову про спроби відновлення УАПЦ. "Ці викладачі були солідно підготовані, і після їхніх лекцій були лише запитання й роз'яснення, а не дискусії, – ділився враженнями останній кубанський прем'єр Василь Іванис. – Це були занадто поважні знавці своїх предметів, що "найсміливіші" молодики не рішалися на дискусію" [35, с. 40, 41].
Найбільше в академії було есерів. До них належали доценти Леонтій Шрамченко та Арсен Чернявський, редактор Спиридон Довгаль, О. Михайловський, студенти Левко Безручко, Григорій Денисенко і Сава Зеркаль… Але ця партія, за винятком експресивного Микити Шаповала, не мала яскравих діячів. А Шаповал відвідував Подєбради все рідше і рідше, бо академія відокремилася від громкому, або, як казали студенти, "микиткому". Тож на доповіді есерів приходило небагато слухачів. Після чергової невиразної доповіді Кузьма Безкровний кисло усміхнувся: "Есером не можна зробитися, для цього треба дефективним родитися…" Василь Іванис вважав, що це була влучна характеристика [35, с. 40].
Гетьманців в УГА нараховувалося небагато. Її репрезентували лектори Мельники – Йосип (батько) і Валерій (син), "а з студентів найгаласливішим був Василь Мурашко, добрий промовець-демагог… Ще з-поміж студентів до гетьманців ніби належали П. Базилевич, М. Рознатовський, П. Костів, С. Федорів, О. Ярошевський та інші. Ця група також улаштовувала зібрання з дискусіями" [35, с. 40].
Василь Прохода мало цікавився "нереальною еміграційною політикою, що в основному полягала в роз'ятрюванні ран минулого та у взаємному обвинуваченні… у невикористанні можливостей для створення незалежної держави… Як ті "дядьки", – казав він, – побиті большевиками, сварились зі своїми сусідами за межі, яких вже не мали" [97, с. 21]. Особливо Проходу обурювала поведінка націоналістів, яких він називав "політичним промисловцями". На його думку, вони своєю активністю та настирливістю, що набирала "характеру нахабства та крутійства", намагалися підпорядкувати собі всі прояви життя. "Робили націоналісти все… з широким розмахом, але в більшості вузько кінчали, залишаючи за собою колотнечу та деморалізацію" [97, с. 51].
В академії діяла Легія українських націоналістів. Очолював її Микола Сціборський, колишній сотник Армії УНР. "Його ад'ютантом був галичанин Петро Вигнанський, неповажний та надокучливий до нахабства…" [97, с. 54].
Перший виступ лідерів цієї організації відбувся у великій залі міського банку. На зібрання прийшла майже вся українська колонія Подєбрад – близько п'ятисот осіб. Головував на зборах Микола Сціборський. "Уся президія була чепурно зодягнена, виголена й зачесана". Виступали Петро Кожевників, що прибув з Берліна, інженер Віктор Андрієвський із Брюсселя, віце-президент ЦЕСУСу Володимир Мартинець із Праги та Микола Сціборський. "Промовці бачили рятунок України в єдиноначалії й диктатурі "сильних людей". Дискусія була палка…" [35, с. 41].
"Петро Кожевників, – писав Василь Прохода, – неспокійний дух, "вічний студент", учасник всіх студентських з'їздів і конференцій українських та міжнародніх, перекинувся тепер від українських хліборобів з їхнім історичним романтичним націоналізмом до новітніх націоналістів з отаманським забарвленням, до того ж на чужий зразок нацизму… З надзвичайно різкою критикою він виступив проти старих політичних діячів, безоглядно плямуючи поступовання всіх політичних партій, що в Центральній Раді "не лише не реалізували в свій час хотіння всіх активних українців до створення та виборення державної незалежності України, але, навпаки, здеморалізували ту силу, що сама собою спонтанно була витворилася". Він сам був очевидцем і слухачем на засіданнях Центральної Ради, "позбавлених всякого реалізму та політичного глузду безконечних суперечок… Большевики поглибили цю анархію… Тепер (казав Кожевників) з рядів молодшої генерації витворилась нова група політичних діячів, що виділила з себе провід, який, опираючись на засади національної диктатури, поведе рішучу боротьбу за визволення всіх українських земель та створення великої могутньої української соборної держави…" [97, с. 52].
Потім взяв слово співзасновник партії хліборобів-демократів (у 1917 р.) Віктор Андрієвський. Його ставлення до діячів Центральної Ради було більш коректним – може, тому, що він за Центральної Ради сам був полтавським губернським комісаром освіти. Але він сказав, що все це діячі минулого. "Проти чужонаціональної диктатури необхідно боротися лише методами і тактикою власної національної диктатури", – говорив Віктор Андрієвський.
Останнім виступав головний редактор "Сурми" Володимир Мартинець, який скаржився на "батьків" – "старших політичних діячів Галичини, що своїм угодовством з поляками позбавляють молодшу генерацію активності в боротьбі за свій національний ідеал…" Він закликав "піддавати безоглядному бойкотові всіх опортуністів-хрунів та радянофілів-зміновіхівців" [97, с. 53].
Серед опонентів найбільшу активність виявив колишній подільський повстанець Олександр Питель (родом із Золочівського повіту). Він усе допитувався, на чиї гроші працюють націоналісти. Ви, казав Питель, роз'їжджаєте по світах, добре одягнені, "після цієї імпрези добре вечерятимете з горілкою, а звідкіля на все це дістаєте грошики?" Загальні відповіді з президії мало кого задовольнили [35, с. 42].
І все ж виступ націоналістів справив значне враження на українську спільноту. "Більшість вітала їх бурхливими оплесками, – писав Василь Прохода, – але меншість, у тому числі й я, поставилась із застереженням до нового націоналістичного проводу. Все було надто театральним…" Прохода так і не переконався, що нові лідери мудріші за "старих політиків" [97, с. 53].
Як би там не було, але подєбрадська колонія жила повноцінним життям – духовним, науковим, мистецьким, спортивним і політичним. Тому й Василь Прохода назвав господарську академію "найбільшим національно-культурним огнищем на чужині у 1922 – 1935 рр. В ній відбувався всебічний духовно-культурний розквіт творчих сил, які не могли виявити себе на українських землях" [112, с. 8].
Попри те що УГА стала "нібито новою Могилянською академією закордонної України", визначні українські гості до неї приїздили нечасто. Навіть Головний отаман жодного разу не провідав своїх вояків – тепер студентів. Тож відвідини митрополита Андрея Шептицького струсонули Подєбрадами і стали "подією, розголос якої залишився на довгі роки" [32А, с. 211].
Одного теплого вересневого дня 1926 року подєбрадський палац був переповнений. "Попереду всіх стояли Сергій Тимошенко, Лука Бич, Михайло Єреміїв, дві студентки з квітами та двоє студентів. Коли "маєстатична постать (митрополита) з'явилася в дверях вагону, натовпом пройшов гомін здивування та захоплення. Справді, митрополит був на цілу голову вищий за великих на зріст С. Тимошенка і Л. Бича, а студентки з квітами, які, до речі, зніяковіли, виглядали при ньому як справжні діти… Він дуже постарів, і біблійна його борода зовсім побіліла, але тримався він ще струнко і ходив добре, а з його обличчя, яке сяяло добротою, не сходила лагідна батьківська посмішка" [32А, с. 210, 211].
Студенти-галичани аж сяяли від задоволення, що мають такого знаменитого земляка… Після урочистого прийняття сенатом митрополит оглянув академію, побував у багатьох лабораторіях та наукових кабінетах, зачарувавши всіх ласкавістю. "Студенти назагал приймали його як рідного батька, але все ж не обійшлося без маленької заковики, бо декілька студентів з лівого крила – чи то згідно з партійною програмою, чи просто за революційною інерцією – намагалися зробити неприхильну демонстрацію, але таку несміливу, що митрополит, імовірно, нічого не зауважив" [32А, с. 212].
У лабораторії ферментаційної технології доцента Євгена Голіцинського Андрей Шептицький затримався, бо її керівник взявся частувати митрополита зразками різних фруктових вин. "Митрополит ні разу не помилився, з яких саме фруктів вино ферментовано", – зазначав Василь Іванис [35, с. 36].
Андрей Шептицький завжди жертвував на потреби академії. І на цей раз подарував кварцову лампу для лікування сухітників.

Наступного дня він відправив у місцевій католицькій церкві урочисту службу Божу, під час якої співав академічний хор. "Ця відправа була рідкісною маніфестацією української релігійно-патріотичної єдності, й ті, що були на ній, досі не можуть її забути, – згадував Михайло Єреміїв. – Митрополит, який був залюблений у східний обряд і знав, що переважна більшість присутніх були православні, правив з великим натхненням, і його маєстатична постать у золотих ризах справляла враження не звичайного священика, а якогось біблійного патріарха.
Присутні православні, які в більшості ніколи не були в уніатській церкві, дивилися один на одного і шепотіли, що це зовсім "так, як у нас", а особливо після казання такого високоморального та патріотичного змісту, що його залюбки підписав би кожний православний єпископ. Дуже можливо, що цей день був найщасливішим у житті митрополита Андрея. Палкий патріот і гарячий прихильник злучення Церков на підставі рівності, він, можливо, уявляв собі цю службу Божу першим кроком на тяжкому шляху цього об'єднання" [32А, с. 212].

Братство старшин

26 травня 1926 року у Парижі жидівський терорист Шварцбард випустив у Симона Петлюру сім куль. "Драма сталася в Латинському кварталі Парижа... Цього дня близько чотирнадцятої години Симон Петлюра, пообідавши у популярному дешевому ресторані "Шарт'є" на вулиці Расіна, попрямував до бульвару Сен-Мішель... Він неспішно йшов вулицею Расіна з тростиною в руці. Коли дійшов до книгарні на розі бульвару Сен-Мішель, до нього зненацька підскочив якийсь тип...
–  Ей! Пане Петлюро! – цими словами незнайомець звернувся до перехожого, який неспішно наближався.
Почувши, що до нього звертаються, Петлюра повернувся... Чоловік у білій блузі загородив дорогу, розмахуючи пістолетом великого калібру.
– Захищайся, канальє! – кричав він, наводячи на нього зброю.
Петлюра ледь встиг, обороняючись, підняти ціпок, як пролунали перші постріли. Він був поранений у плече, живіт, нижню щелепу, потім у груди. Осідаючи, Симон Петлюра слабким голосом вимовив: "Досить, о Боже мій! Досить..."
Безжалісний вбивця нахилився над пораненим, який вже хрипів, і на очах переляканих свідків без щонайменшого вагання вистрілив ще двічі... При кожному новому пострілі людина в білій блузі повторювала: "Це за вбивства! Це за погроми!.."
Здійснивши злочин, Самуель Шварцбард (таким було ім'я вбивника) виклично випростався і чекав, коли його заарештують. Стривожений звуками пострілів, прибіг поліцейський, який перебував на посту на розі бульвару Сен-Жермен.
– Ну то що, ти закінчив? – сказав поліцейський. – Віддай мені твою зброю!
Шварцбард, успішно завершивши свою криваву справу, спротиву не чинив. Але тепер треба було захищати його від гніву натовпу. Удари кулаками почали сипатися на душогубця, і поліцейський, якому скоро прийшли на допомогу колеги, доклав величезних зусиль, щоб врятувати Шварцбарда від розправи розгніваних перехожих" [26, с. 1].
Убивство Головного отамана викликало величезне збурення української еміграції. Трагічна подія згуртувала українців різних таборів, посилила їхнє завзяття.
Василь Прохода одразу ввійшов до складу комітету зі вшанування Симона Петлюри і взявся за написання ґрунтовної статті до збірника, присвяченого пам'яті Головного отамана. В ній лаконічно викладено історію постання і боротьби Армії УНР. Прохода писав: "На зміну "Мазепинству" прийшла "Петлюрівщина". Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного і рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але навіть мови його "не було, нема й бути не може"… Прийшла "Петлюрівщина" тоді, коли основи величезної Російської імперії згнили, але віковічний гіпноз російської величи ще відчувався… Почала творитися без жадного наказу нова збройна сила й перетворилася в новітню українську армію… Історія судила так, що на чолі молодої української армії став Симон Петлюра. Петлюра був нашим національно-політичним ідеологом. Зміст цієї ідеології, в значній мірі, – ті традиції, які установила й залишила нам наша минула Визвольна боротьба… Симон Петлюра дав цій армії національну невмирущу душу, й ожив тоді військово-козацький дух нації" [92, с. 109, 110, 140].
У липні 1926 року в Подєбрадах з ініціативи полковника Архипа Кмети та сотника Володимира Шевченка виникло Товариство колишніх вояків Армії УНР, що стало своєрідною відповіддю ворогам України на вбивство духовного провідника значної частини військової еміграції. Членом-фундатором став і підполковник Василь Прохода.
Засновники головним завданням товариства визначили "всебічно підтримувати традиції УНР і бути у повній бойовій готовності на випадок збройного виступу проти Совєтської влади за створення "Самостійної української держави" [25, арк. 22].
Товариство очолив Генерального штабу полковник Армії УНР Архип Йосипович Кмета. Народився він 19 лютого 1891 року в м. Ічня Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Освіту здобув ґрунтовну – закінчив 2-гу Грозненську реальну школу (Терська область, 1911), Олексіївську військову школу (Москва, 1913), Київську інструкторську школу старшин (1918). Брав активну участь в українізації частин російської армії. З українців 6-го стрілецького полку створив курінь, з яким перейшло до складу 10-го корпусу. 1918 року він – старшина 4-го Сердюцького полку Гетьманської сердюцької гвардії. За власним визнанням, "брав активну участь в повстанню проти замаху гетьманської влади на Українську державність". 1919 року Кмета – командир 4-го полку Січових стрільців, з яким у березні брав участь у боях проти московських більшовиків за Житомир. Після поразки Армії УНР інтернований у м. Каліш. 1923 року виступив як один із засновників Українського військового союзу. Закінчив господарську академію в Подєбрадах. Темою дипломної праці Кмета обрав "Економічні наслідки Світової війни 1914 – 18 рр. для України" [8, с. 278; 32, с. 279; 37, с. 270; 83, с. 1 – 200].
Невдовзі Товариство колишніх вояків Армії УНР об'єдналося з подібною організацією, що виникла у Празі. Тепер об'єднання називалося Союзом вояків Армії УНР. Але чеська влада його не легалізувала.
Ветеранські товариства виникали і в інших країнах. У Польщі, наприклад, 1924 року. Спочатку його очолював генерал-хорунжий Віктор Кущ. У Румунії Товариство колишніх вояків УНР утворилося 1926 року. Очолив його підполковник Армії УНР Гнат Порохівський. У Франції товариство постало 1927 року, його очолював генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Виникли такі товариства у Болгарії та Сербії (голова – підполковник Василь Филонович).
1927 року Архип Кмета запропонував утворити центральний керівний орган українських ветеранських організацій, але "спроба не увінчалась успіхом, оскільки ці товариства існували в різних державах і навряд чи яка країна погодилась би на втручання в її справи центра, який знаходився б, наприклад, у Варшаві" [25, арк. 92 зв]. Тому військовий міністр уряду УНР в екзилі Володимир Сальський, що жив у Варшаві, здійснював загальне керівництво неофіційно.
Наприкінці 1927 року на загальних зборах ветерани новим головою Товариства колишніх вояків Армії УНР у ЧСР обрали Василя Проходу. Він керував до квітня 1928 року, коли на ультимативну вимогу поляків чеська влада закрила організацію. Проблема виникла через відплатні дії Української військової організації в Польщі. Оскільки члени УВО жили і в Подєбрадах, то поляки запідозрили ветеранів у співпраці з бойовиками.
Та вже у жовтні Прохода зареєстрував у міській управі Праги статут Товариства колишніх українських старшин у Чехії ("Єднота бивалих українських достойников в Чехах"). "По суті, це була та сама організація, тільки під іншою назвою" [25, арк. 89]. Згідно з новим статутом товариство мало завдання "об'єднати колишніх українських старшин з метою національно-культурної праці і морально-матеріальної підтримки" один одного [25, арк. 90]. Члени справді збирали кошти, товариство сприяло працевлаштуванню учасників Визвольної боротьби, надавало їм правничу допомогу.
І знову вояки обрали головою Василя Проходу. "Багато коштувало мені сил і витривалої праці, щоб не допустити Товариство на шлях емігрантської колотнечі, – говорив кубанець, – а разом з ним деморалізації, дбаючи про взаємну моральну та матеріальну підтримку і пошану світлих героїчних, а разом з тим трагічних подій…" [97, с. 55, 56].
При товаристві заснували українську бібліотеку військової літератури, яка передплачувала з Парижа громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик "Тризуб" та військово-науковий і літературний журнал "Табор", що виходив у Польщі.
До правління входили Василь Прохода (голова), підполковник Армії УНР Юрій Олександрович Климач (заступник), сотники Армії УНР Захар Івасишин (секретар) та Зінченко (бібліотекар), а також скарбник – поручник Армії УНР. Ревізійну комісію очолював сотник Василь Федорович Кучеренко. Членські внески становили одну крону на місяць. Окремо збиралися пожертви на конкретні потреби.
Для охочих стати членом товариства існувала процедура: кандидат мав знайти двох поручителів, потім його заява розглядалася на засіданні правління, після затвердження кандидатури остаточне рішення ухвалювали загальні збори. На зборах завжди був комісар повітової поліції. Голова мусив завчасно його запрошувати.
За всю історію організації не було випадку, щоб когось позбавили за порушення моральних-етичних норм. Виключали лише тих, хто виїжджав до іншої країни.
Товариство регулярно відзначало важливі події української історії – заснування Запорозької Січі, ювілеї гетьманщини, проголошення Самостійної України 22 січня 1918 р. та самостійності ЗУНР (1 листопада), річниці бою під Крутами, розстрілів у Базарі та загибелі Симона Петлюри.
До роздумів про роль Головного отамана у Визвольній боротьбі Василь Прохода вертався не раз. Цікавими є його міркування у статті "Симон Петлюра – ідеолог Українського війська…". "Кожне військо, яке стоїть на сторожі державности власного народу, – писав він, – не є якимсь механічним утвором з примусовою дисципліною та беззастережним виконанням наказів свого командування. Воно повинно мати в першу чергу моральну силу, на якій базується фізична міць збройного чину. Ця сила без певної ідеї самопожертви в боротьбі за загальне добро своєї нації не може існувати.
При нормальному витворенню національної держави в основі кожної воєнної ідеології має бути певна традиція, яка раптом не твориться… Коли ж державне життя чужою силою було зруйновано, нарід находиться в поневоленні, і коли революційно виникає Визвольний рух, тоді в пам'яті народних мас пригадуються історичні минулі традиції збройної боротьби за свій національний ідеал…
Військо є носієм і оборонцем певної ідеї, за яку віддає своє життя на полі бою. Для викристалізування ідеї… виникає осередок на чолі з найбільш популярною особою з широким національно-політичним світоглядом…" [106, с. 1].
Такою особою, на переконання кубанця, і був Симон Петлюра. "Ідеологом новітнього українського війська в його боротьбі за Українську Державність" він став, писав Прохода, під час оборони Києва від полчищ Муравйова. Саме тоді, одразу після Крут, "на місце мазепинства прийшло петлюрівство, яке буде так довго тривати, поки Україна не стане вільною" [106, с. 5].
Тож не дивно, що Товариство колишніх українських старшин у Чехії мало неофіційну мету – готувати членство до виступу, "коли це буде необхідно, проти Совєтського Союзу" [25, арк. 12 зв., 13]. Для координації дій Прохода листувався з військовим міністром уряду УНР в екзилі Володимиром Сальським. Був з ним і нелегальний зв'язок.
У листах генерал Сальський ставив перед членами товариства завдання бути готовим виконати наказ уряду УНР. "Колишні воїни УНР вважалися такими, що перебували у безстроковій відпустці і в разі необхідності були зобов'язані з'явитися назад до армії, при цьому, безумовно, мався на увазі збройний виступ проти Совєтського Союзу" [25, арк. 90, 90 зв.]. Тож у статті "Вождь та військо", написаній по смерті Петлюри, Василь Прохода сказав прямо: вояки Армії УНР чекають того часу, коли розпочнеться новий етап збройної боротьби [92, с. 148].

Маруся Заржицька

1926 року сталася важлива подія в особистому житті Василя Проходи. На Великдень він познайомився з Марусею Заржицькою, двоюрідною сестрою Липочки Футорович, дружини Віктора Модестовича Левицького. Спочатку Маруся не звернула особливої уваги на "старомодного кавалера", та невдовзі по-іншому подивилася на нього…
Народилася Марія Заржицька 14 жовтня 1895 року у змішаній українсько-польській родині у Кам'янці-Подільському. Хрестили її в невеликій православній церкві Святого Миколая, що примістилася в маленькому провулку, який відходив від Губернаторської площі. Настоятелем церкви був протоієрей Чирський, він і ввів немовля у віру. Під час обряду сказав багатозначно: "Нехай буде Марія Єгипетська". Отже, іменини новонародженої мали відзначати 1 квітня (за старим стилем).
Батько Марусі був поляком католицького віросповідання. Належала до римо-католиків і бабуся по матері. Все ж Марусю хрестили у православній церкві. Бо до поляків, та ще й католиків, у Росії ставилися з підозрою, недоброзичливо (як у польській державі до православних). Тож, щоб забезпечити дочці спокійне життя в православно-тиранічній Росії, батько пішов на такий крок… Отак і мама Марія (у дівоцтві Станкевич), і Маруся Заржицька стали православними.
Кам'янець-Подільський – місто невеличке, але губерніальне. "Положене воно на плоскогір'ї, що утворюють відроги Карпатських гір. Центр міста був оточений течією річки Смотрич з дуже стрімкими берегами, у кілька сажнів заввишки. Він з'єднувався з околицями міста трьома мостами: Великим, Турецьким та Польським. Назви цих мостів свідчать, що Кам'янець-Подільський пам'ятає часи турецьких і польських наїздів та війн.
Великий міст зв'язував центр з Новим планом. Це була нова "аристократична" частина міста, де мешкала "еліта" й знаходилися майже всі середні школи. Поза тим Новий міст з'єднував центр не тільки з Новим планом, але й з Руськими фільварками" [112А, с. 1]. Отут, на межі Нового плану і Руських фільварків, 1907 року дівчина пішла в гімназію Славутинської. Спочатку це була приватна протогімназія. Заснувала її власним коштом Степанида Панасівна Славутинська ("Стефаніда Афанасієвна Славутінская"). "Вона вважалася нижчою за гімназію. Але з часом виявилося, що навчання в ній було поставлене на належному рівні, не згірше як в Державній Маріїнській жіночій гімназії… Наслідком того перевели реорганізацію протогімназії у гімназію, дали (їй) державні дотації і права" [112А, с. 6].
Маруся вступила до цього навчального закладу, коли він уже мав усі права. Розмістилася гімназія наприкінці Петербурзької вулиці в чотириповерховому величавому будинку з широкими мармуровими сходами на другий поверх. Колись палац належав графу Бобринському, який, здається, і подарував його на освітні потреби.
З гімназією межувало обійстя міського голови Костянтина Туровича, донька якого Галя теж навчалася тут. Сина Туровича невідомі особи затягнули до таємної організації "Песимістів" (так ніби вона називалася). До неї невідомі особи вербували учнів старших класів, а потім спонукали до самогубства. Марія Заржицька підозрювала, що це була "большевицька провокація, щоб знищити еліту, культурну молодь". Як би не було, але син міського голови 1914-го (чи 1915 року) вкоротив собі віку [112А, с. 5].
1917 року революційна жидівська молодь звинуватила Костянтина Туровича в розкраданні міських коштів, внаслідок чого його викинули з роботи, а тоді й із власного будинку. Врешті довели його до самогубства. А Галина в добу Визвольної війни вийшла заміж за хорунжого Армії УНР Костя Ліневича…
На Петербурзькій жив і лікар Кость Солуха, громадський діяч і меценат, голова "Просвіти", а 1918 року – один із засновників Українського державного університету в Кам'янці-Подільському.
Через фіалкового кольору сукенки, які носили дівчата Славутинської гімназії, хлопці називали їх "фіалочками", а "маріїнок" за коричневу уніформу – "козами". "Славутинки" пишалися такою назвою, і коли прийшов наказ змінити платтячка на коричневі, багато дівчат плакали. Оскільки директор дозволила доношувати старі, то майже всі гімназистки пошили нові фіалкові уніформи. Вчителям пояснювали, що мали їх до того, як вийшов наказ. Так що майже рік, попри наказ, "славутинки" залишалися "фіалочками". Ця назва за ними збереглася, навіть коли вони вбралися в ненависну коричневу форму…
Коли у вересні 1924 року Марія Заржицька прибула в Подєбради, професор неорганічної хімії Микола Вікул зустрів її несподівано:
– Добрий день, фіалочко!
Марія щиро здивувалася:
– Звідки ви мене знаєте, пане професоре!
– А я вас пам'ятаю, як ви були гімназисткою…
До Подєбрад її шлях проліг через різні країни… 1915 року родина, рятуючись від німців, виїхала до Воронежа, а невдовзі – до Нижнього Новгорода. Батька вже не було – він помер до Світової війни. Маруся отримала працю на маленькій пошті. Тут і набула фах поштово-телеграфного урядовця.
Одразу після Лютневої революції Заржицькі повернулися додому. Під час бурхливих революційних подій у родині "перемогла українська стихія, до чого найбільше спричинився брат Марусі Костя" [97, с. 58]. За своє українство він невдовзі зазнав лиха…
Під час Визвольної боротьби Маруся працювала у військовому шпиталі в Кам'янці-Подільському, напевно, в тому, що причаївся між головними вулицями Нового плану – Петербурзькою і Московською.
Горя вона надивилася тут безмежно… "Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:
– Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
– Як же ні? Українська, – відповіла та.
– Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
– Мабуть, не вміють по-українськи...
– Не вміють, – продовжував козак, – бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
– Так... так... так... – підхопили слабкими голосами інші козаки...
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках – їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили" [72, арк. 542 – 545].
1919 року, коли Маруся навчалася в Кам'янець-Подільському українському державному університеті, від тифу померла її матір. Маруся, студентка правничого, а пізніше сільськогосподарського факультету, щоб вижити, підробляла телеграфісткою. Вночі чергувала на телеграфі, а вдень навчалася. Та у листопаді 1920 року разом з урядовими інституціями евакуювалася з Кам'янця-Подільського [82, арк. 1 – 5].
Її старша сестра Леоніда взяла шлюб з лісничим Цвирком-Годицьким, що походив з Білорусі. Наприкінці 1920 року, після закінчення польсько-совєтської війни, Цвирко разом із дружиною вирішив повернутися у рідний край, який опинився під польською окупацією. З ними до Польщі емігрувала і Маруся. Попрацювавши у бібліотеці львівської "Просвіти" близько двох років, поїхала до сестри, чоловік якої вже працював лісничим князів Радзивіллів. Якийсь час у містечку Жировіце Маруся завідувала поштою, але, коли відмовилась на догоду полякам прийняти римо-католицьку віру, її швидко змусили покинути роботу. Якраз тоді Марусю намовила переїхати в Подєбради Липочка.
В академії особову справу на М. Заржицьку було заведено 19 вересня 1924 року. Навчалася на агрономічному відділі. А на Великдень 1926 року на квартирі у Липочки вона зустріла Василя Проходу. "Христос воскрес!" – це перше, що вона почула від незнайомця. Напевно, тоді вперше і поцілувалися, бо так заведено було…
Невдовзі, вже 1 серпня, вони одружилися. Того дня в Подєбрадах справлялося ще одне весілля – Лєночка Шовгенів виходила заміж за Михайла Телігу. Обидві пари вінчалися в євангельській церкві за православним обрядом. Співав академічний хор під керуванням Платониди Россіневич-Щуровської.
Весільну вечерю влаштували у студентській їдальні "Наша хата". До подружжя Проход прийшли всі колеги-лісівники, Платонида Россіневич, колишній командант УСС, голова львівської "Просвіти" сенатор Михайло Галущинський, який тоді відпочивав у Подєбрадах, та легендарний командарм Першого зимового походу Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Це була велика честь!

Наукова праця

П'ятий рік навчання Василь Прохода присвятив підготовці до іспитів та написанню дипломної праці. За тему вибрав "Меліорацію неплідних земель в Україні шляхом заліснення". Василя, уродженця степу з його стихійними явищами, захопила ідея відновлення рівноваги через насадження лісів, лісозахисних смуг і перелісків.
8 квітня 1927 року відбувся перший дипломний захист на лісовому відділі УГА. На суд викладачів винесли свої знання шестеро студентів: Василь Прохода, Кость Подоляк, Анатолій Карташевський, Василь Мурашко, Петро Ковердинський і Григорій Груша.
Іспит Василь здав на "дуже добре". Таку ж оцінку йому виставили під час захисту дипломної роботи. Того дня професорська рада факультету надала Василеві і його колегам звання інженера-лісівника. 15 квітня 1927 року це рішення затвердила професорська рада академії. Диплом Василеві підписали ректор Іван Шовгенів та декан Борис Іваницький.
До радості домішувався смуток: перед новоспеченими інженерами постала гостра проблема пошуку роботи. А за їхнім фахом чужинцеві неможливо було знайти не тільки посади інженера, а й місця асистента, ад'юнкта в лісництві чи службовця у лісовлаштувальній канцелярії. "Лісники – народ довговічний, – розмірковував Василь, – раніше 70 літ не вмирають і на відпочинок не відходять, а молодих з Празької чи Брненської високих шкіл та з Пісковецького лісового технікуму… було більше, ніж лісове господарство потребувало" [97, с. 63]. До того ж майже всі ліси в Чехословаччині були державними, лише невелика частина їх належала приватним особам – німецьким князям Ліхтенштейнам та Шварценбергам. На роботу у державні лісництва брали переважно чехів, а німці надавали перевагу німцям.
Лише улюбленець жінок Грицько Груша, використавши протекцію якоїсь прихильниці, знайшов роботу в монастирському лісі у Словаччині… Більші можливості знайти працю були в Польщі. Тож багато випускників мусили їхати у Польщу, "до якої не було симпатії, але боротьба за існування змушувала…" [97, с. 64].
Дехто виїхав до США, а приятель Василя Петро Яценко опинився в Аргентині, де одружився на литовці, з якою порядкував на хуторці. Ті ж, хто наважувався повернутися на Батьківщину, закінчували життя далеко за її межами…
Оскільки іншої роботи не було, Василь та його товариші Сергій Колубаїв і Кость Подоляк погодилися на пропозицію професорів Іваницького і Косюри залишитися на кафедрі лісовирощення, лісовлаштування та охорони лісу як професорські стипендіати із зарплатою 600 крон.
5 червня 1927 року професорська рада УГА затвердила їх на нових посадах, зобов'язавши виконувати ще й обов'язки асистентів. Виходило, що працювати вони мусили як асистенти, ставки у яких були суттєво вищими (1100 крон), а отримувати зарплатню як професорські стипендіати – на 500 крон менше.
Ініціатором шахрайства був професор Борис Іваницький. Загальною ж причиною виявився "егоїзм наших професорів, – писав Прохода, – бо за практичні вправи, які фактично провадили ми, вони діставали додаткову платню". Якби Василя призначили на посаду асистента, практичні заняття йому передали б не тільки фактично, а й юридично. Відтак Борис Іваницький втратив би зі своєї тритисячної заробітної плати 200 крон, а він на таку "жертву" погодитися не міг. А те, що добросовісний працівник Василь Прохода втрачав 500 крон – майже половину своєї зарплатні, – професора мало цікавило… [97, с. 66].
Якби Василь жив сам, то йому, чоловіку ощадливому, тих грошей вистачило б, але ж родина… Та його "природній оптимізм перемагав усе". Він навіть не мав злості на свого шефа і продовжував добросовісно виконувати практичні заняття, за які Іваницький безсоромно отримував гроші, "і навіть пізніше співпрацював з ним на суспільно-політичному полі" [97, с. 66].
Прохода вів заняття зі студентами з дендрології та анатомії дерева в кабінеті лісівництва, а після відходу професора Алоїса Нехлеби читав курси з охорони лісу, лісового законодавства і лісової досвідної справи. Приймав іспити з фітопатології [1, арк. 226, 226 зв.]. 1 жовтня 1928 року Проходу все ж затвердили на посаді асистента кафедри загального лісівництва, але час було підвищити його до посади лектора. Та старші "колеги" не поспішали. Борис Іваницький навіть запротестував. Єдиний професор Косюра був "за"…
1929 року Прохода написав підручник з охорони лісу від рослинних шкідників, а наступного року в "Записках Української господарської академії" вийшла його стаття "Визначення головніших лісових порід по анатомічній будові дерева" [117, арк. 227 – 228].
Вільний від науки час Василь віддавав Товариству колишніх українських старшин та Аграрному товариству – організаціям, які "мали завдання плекати моральні чесноти та сприяти українському духово-культурному розвиткові своїх членів". Був Прохода і редактором часопису "Село". Найбільше допомагали йому у видавничій справі Григорій Сіманців і Микола Богун, а також Кость Подоляк, Юрій Климач і Сава Білодуб [112, с. 9].
Часу для родини практично не залишалося.

Українське сокільство

У Подєбрадах Василь Прохода захопився ще й сокільською ідеєю. Сформулював її понад півстоліття тому доктор Мирослав Тирш. Разом з Індржіхом Фіґнером 1862 року він заснував у Празі перше руханкове товариство "Сокіл". Мирослав Тирш мріяв об'єднати активний елемент своєї нації, щоб організувати народну енергію під гаслом "Чужі права шануй, але своїх нікому не даруй". 1870 року він писав: "Лише там, де ядро життя здорове, ніхто зрадливо або з почуття страху не відступить, лише там може цілий нарід стояти як один і триматися як лицар, об непроломний панцир якого остаточно розтрощаться всі ворожі мечі. Лише здоровий нарід здібний до оборони. Зброя в кожній руці! Військове поготівля!.. Хто хоче оборонити свій нарід у час війни, той ще в час миру стоятиме насторожі проти всякого підступного розкладу здорового життя, той мусить огненним мечем темні сили й упирів розбивати й розпорошувати" [111А, с. 1, 3].
Мирослав Тирш став апостолом кількох поколіть чехів. 1932 року, коли відзначалося 70-ліття Чехословацької сокільської громади, його дітище нараховувало 663702 осіб.
Прохода зрозумів значення сокільства для національного виховання українців. Тим більше що традиції сокільства плекалися майже сорок років у Галичині. Перше українське руханкове товариство "Сокіл" було створене у Львові 11 лютого 1894 року. Очолив його Василь Нагірний. А розквіт організації припав на часи головування професора Івана Боберського. "Соколи" дали прегарних вояків для Українських січових стрільців та Галицької армії. 1915 року в австрійському таборі військовополонених Фрайштадті постали руханкові товариства "Січ". Їхні ідеологічні засади були цілком сокільські. Саме в цьому таборі товариство "Січ" виплекало прекрасні кадри Сірої дивізії.
6 вересня 1922 року Василь Прохода вступив до чехословацького "Сокола". Всього в той день зголосилося 30 українців. 1924 року їх вже було 100 осіб. Звісно, не всі виявили належну сокільську витривалість.
У грудні 1924-го українці створили при "Соколі" свою Тимчасову раду. Зав'язали контакти із "Соколом-батьком" у Львові, почали творити філії, зокрема у Пршібрамі, Брно та Празі. 7 лютого 1926 року відбулись установчі збори "Українського Сокола" в Подєбрадах. Найбільше для організації "соколів"-українців тоді зробив Михайло Єреміїв, доцент господарської академії. З чехів найбільше допоміг Йозеф Труглярж, вихователь Тиршової сокільської округи (жупи). Велику роль у залученні нових членів зіграли його лекції "Значення сокільства у визволенні нації", "Сокільство і народ", "Сокільство і військо", "Сокільство і держава" та інші. "Побратим Труглярж вивів українських соколів з вузько-спортового на ідейно-національний сокільський шлях", – стверджував Василь Прохода [111А, с. 9].
Ріст українських спортивних рядів викликав тривогу з боку москалів та поляків. Вони виступали проти участі українців у всесокільських здвигах, мовляв, ті є недержавною нацією. Обурювалися й малороси, які "осозналі сєбя рускімі". Та це тільки додавало завзяття українцям. 31 березня 1927 року у Празі було створено Союз українських сокільських організацій. Головою обрано Осипа Бойдуника, заступником – Олександру Сірополкову. Начальником став Йосип Шкеда, а секретарем – Богдан Нижанківський.
Та студенти закінчували високі школи і роз'їжджалися по світу, а нових членів не прибувало. Сокільське життя почало завмирати. Бойдуник пішов у відставку. У грудні прийшов новий голова – кубанець Йосип Шкеда. Та й він невдовзі виїхав до Буенос-Айреса, де створив "Український сокіл" (постали філії також у Кордобі та Ля-Фальді – разом налічувалося 81 особа, серед яких – п'ятеро жінок).
З українських сокільських товариств залишилася подєбрадська організація, але й тут виникли проблеми: 1928 року прийом студентів до господарської академії припинився. На початку 1930 року кількість українських "соколів" зменшилася до 18 осіб. У цей критичний період старостою "Українського сокола" в Подєбрадах обрали Василя Проходу. "Але не сокіл той, хто в скрутні моменти безпорадно опускає руки, – писав він. – Саме в такі моменти й потрібно виявляти максимум працездатності та витривалості, бо ж казав Тирш: "Чим менше нас, тим більше на кожного з нас припадає; чи сміє хтось з нас у такому разі ухилятись від своєї праці?" І та невеличка кількість українських соколів твердо рішила нести свій сокільський прапор, як несли його досі…" [111А, с. 16].
Діяльність Василя Проходи на чолі "Українського сокола" була успішною. Його вихованці не раз брали участь у заходах чехословацького сокільства і гордо несли над собою український сокільський прапор, викликаючи інтерес і повагу до нашого народу. Особливо емоційно вітали своїх "соколів" колишні вояки Української галицької армії у Пардубицях.
Метою організації було виховання фізично здорових і морально чистих українців. Хоч "Український сокіл" офіційно політичних завдань не проголошував, а все ж пропагував ідею незалежного існування українського народу – "як окремої слов'янської нації" [25, арк. 22 зв.].
Беручи участь у всесокільських здвигах під українським сокільським прапором, Прохода та його однодумці від імені українців уголос заявляли про "право бути рівноправними членами в родині слов'янських народів" [97, с. 68].
3 грудня 1930 року "Український сокіл" у Подєбрадах ухвалив протест проти польського терору. Під заявою підписалися й українські "соколи" з інших міст.
Пацифікації призвели до того, що з Галичини в ЧСР стало більше приїжджати молоді на навчання, відтак ряди українських "соколів" зростали.
Василь Прохода охоче віддався справі сокільства. Він вважав, що "нарід, котрий має духовну й фізичну силу, знає, чого хоче, і здобуде те, до чого змагає". Кубанець не раз повторював слова вихователя Йозефа Тругляржа: "Коли вірите в майбутнє й свободу свого народу, підготовляйте її" [111А, с. 20, 25].
26 грудня 1931 року в Подєбрадах відбувся з'їзд представників українських сокільських товариств з Аргентини, Великого Бечкерека, Ржевниці, Праги, Пардубиць, Ліберець та Брно. Було створено Союз українського сокільства за кордоном, обрано управу та голову – Василя Проходу. Під його орудою наша команда виступила 1932 року на всесокільському зібранні, присвяченому 100-літтю від дня народження Мирослава Тирша.
Про діяльність українського сокільства Василь Прохода написав статтю, яку опублікував львівський часопис "Діло", а пізніше – "Канадійський Фармер" у Вінніпезі. Видав Василь (літографічним способом) і свою брошуру про початок діяльності "Українського сокола".
Неперіодично виходив і часопис "Український сокіл", який видавали інженери Платон Цісар і Володимир Дараган, лікар Якубовський (відповідальний редактор), доктор Микола Масюкевич (фактичний редактор) та чех Франтішек Коргонь, у минулому член "Сокола-батька" у Львові.
Пізніше головою союзу обрали Платона Цісаря з Умані, а Проходу – заступником. 1937 року Василь знову очолив організацію, а після від'їзду Миколи Масюкевича ще й перебрав на себе редагування видання "Український сокіл".

Масони у Подєбрадах

Кубанець завжди намагався "уникати політиканства та групової і гурткової колотнечі". За це на нього нападали як прихильники еміграційного уряду УНР, так і противники його курсу. Василеві інкримінували то полонофільство, то совєтофільство. Ганьбили, бо він не хотів підпорядковувати очолювані ним товариства політичним організаціям, у тому числі й еміграційному урядові УНР. А не хотів – бо уряд цей був повністю залежний від польських чинників. Хоч кубанець засуджував поляків за їхню репресивну антиукраїнську політику, дехто продовжував пліткувати, що Прохода, мовляв, є "польським агентом" [97, с. 67]. А совєтофільство закидали – бо він не приєднався до кампаній бойкоту студентів, які планували виїхати до УССР. Виїзд на Батьківщину Василь не вважав зрадою національній справі. Тим більше що до 1928 року українська культура в УССР розвивалася досить успішно. Хоч і під гаслами "пролеткульту", вважав Прохода, та на Батьківщині інтенсивно відбувався процес націогенезу, що "можна було лише вітати" [97, с. 70].
Підтримка морального авторитету Петлюри на сторінках "Тризуба" і журналу "Табор", де Прохода виступав "як ідеолог петлюрівства – визвольного руху проти Москви" [97, с. 67, 71], призвела до того, що інженери Василь Кучеренко та Євген Ґловінський ввели Проходу до таємної організації БУД ("Братство української державності"). "Ця організація мала масонський характер і належала до ложі "Орієнт" у Варшаві, – розповідав на схилку життя Василь Прохода. – В ній ніби співпрацювали покійні Пілсудський та Петлюра… БУД мав в організаційній структурі систему сімок. Кожній такій сімці належало знати лише своїх співпрацівників. Складалася вона з голови, консула, секретаря, скарбника і трьох членів. Свою чинність з іншими аналогічними організаціями вона координувала через вищий ступінь організації… До неї входили консули первісних організаційних гнізд. Ця організація також мала свого голову, який давав інформації та ставив на обговорення питання… Засада демократичності ухвал при цьому зберігалася. Вступ до БУДу і вихід з нього був добровільний. Приналежність до братства мала зберігатись у глибокій таємниці… Про це давалось урочисте чесне слово. На випадок виходу з організації треба було забути про її існування" [97, с. 71, 72].
В організаційному гнізді, членом якого став Прохода, головував Борис Іваницький, отой, що любив чужі грошики. Секретарював Євген Ґловінський, а скарбником визначили Василя Кучеренка. Консулом вважався Прохода. Засідання відбувалися в помешканні професора Іваницького. Спочатку Василь більше прислуховувався і придивлявся. Чи не одразу зауважив, що братство "давало кожному членові вказівки про напрямок діяльності в офіційних організаціях і установах", зокрема в академії та організаціях, які існували в її стінах та й поза ними, як-от у Товаристві колишніх українських старшин у Чехах та "Українському соколі" [97, с. 72].
"Після двох років перебування в БУДі, – писав кубанець, – я почав більш рішуче висловлювати свої погляди і критикувати гостріше політичну орієнтацію на Польщу, доказуючи, що реальним завданням української еміграції є національно-культурна чинність, яку треба відмежувати від усяких політичних орієнтацій, щоб не шкодити боротьбі за українську культуру в підсовєтській Україні. З нашою культурною чинністю Варшава не має нічого спільного, допомоги від неї ми не можемо сподіватись, а тому не маємо потреби декларувати свою солідарність з діяльністю уряду УНР, що користується для свого існування польською матеріальною підтримкою" [97, с. 72, 73].
Свою позицію Прохода відкрито виголосив, бо БУД наполегливо вимагав оголосити від імені Товариства колишніх українських старшин у ЧСР та Спілки українських військових інвалідів, де Василь був головою ревізійної комісії, публічну декларацію лояльності до еміграційного уряду УНР. Те ж саме вимагалося від "Українського сокола". Але ж чесна людина на це погодитися не могла, бо уряд Андрія Лівицького втратив авторитет через підтримку поляків, які здійснювали криваві пацифікації українського населення та переслідували українських культурних працівників у Галичині. Керівництво БУДу вимагало від Проходи, щоб він перетворив Українське аграрне товариство, яке очолював, у політичну партію, яка б також заявила про свою підтримку еміграційного уряду УНР. Кубанець і тут відмовився задовольнити домагання, бо вважав, що аграрне товариство мусить залишатися організацією суто академічного характеру.
Отак у кубанця почалися непорозуміння з братчиками. "Коли я переконався в недоцільності для загальної національної справи мого перебування в БУДі, – писав Прохода, – я вийшов з нього, давши слово нікому не говорити про його існування, що я впродовж тридцяти років дотримав". А з Борисом Іваницьким Василь продовжував співпрацювати на академічному ґрунті, ніби нічого не сталося [97, с. 73].
У Подєбрадах підполковник Прохода кілька разів зустрічався з військовим міністром Володимиром Сальським. Генерал вважався почесним головою Товариства колишніх українських старшин. "Цю репрезентацію, – стверджував Василь Прохода, – я намагався обмежувати виключно до почесної ролі шанування традицій минулої бойової діяльності…" [97, с. 74]. Але Сальський мав інші плани – він прагнув переконати кубанця збирати інформацію для контррозвідки державного центру УНР в екзилі, яка тісно співпрацювала з Генеральним штабом Війська Польського. Сальський навіть отримував щомісяця ніби для Проходи 100 польських злотих, але підтверджень, що Прохода брав ті гроші, немає жодних. Швидше за все кубанець від них відмовився. Про це свідчить його незалежна позиція. Так, 1935 року, коли помер Юзеф Пілсудський, Володимир Сальський у листі радив Проході піти до польського консула в Чехословаччині і висловити співчуття. Василь відмовився, як він сказав, "з поваги до Чехословацького уряду" за доброчинність до українських емігрантів [25, арк. 93 зв.].
1936 року під час зустрічі у Празі генерал Сальський запропонував Василеві налагодити зв'язок з польським консулом у Празі "для шпигунської діяльності на користь Польщі". Кубанець відкинув і цю пропозицію [25, арк. 13, 15, 22]. Прохода та члени його вояцького товариства готувалися "виступити проти Совєтського Союзу" [25, арк. 13]. Відкритий бій вважався справою шляхетнішою, ніж шпигунство.

Розмова з Андрієм Лівицьким

Чехословаччина була зручним місцем для нарад уряду УНР. Щороку сюди навідувався президент Андрій Лівицький. Тоді з Польщі, Франції та чехословацьких міст з'їжджалися міністри екзильного уряду та провідні діячі уенерівського середовища, зокрема Борис Іваницький, Кость Мацієвич, Максим Славінський, Олександр Лотоцький, Валентин Садовський та інші. Засідання відбувалися в одному із празьких готелів, чи у Карлсбаді, чи іншому місті. Від кубанців у нарадах, як правило, брали участь Кузьма Безкровний та кубанський прем'єр Василь Іванис.
Українські діячі обмінювалися інформацією, обговорювали та аналізували події. Зібрання були конспіративними. Зустрічався з Андрієм Лівицьким і Василь Прохода.
Якось Андрій Лівицький, повертаючись із празької наради до Варшави, запросив Проходу приїхати на розмову в містечко Колін. Тут вони проговорили цілий вечір. Виявилося, що Лівицький знав про вихід Проходи з БУДу. Значить, прем'єр був сам пов'язаний з цією масонською ложею. Попри це, голова еміграційного уряду закликав "тісно зімкнути свої ряди під прапором УНР, а не розпорошуватись". "Він хотів переконати мене в правдивості лінії Уряду УНР, – згадував кубанець, – а мій вихід з БУДу розцінював як відмову від тактики боротьби і навіть ідеології УНР…" [97, с. 74].
– Чому полковник Архип Кмета, підполковник Василь Филонович, сотник Володимир Шевченко залишаються вірними урядові УНР і погоджуються на його орієнтацію на Польщу в надії, що вона допоможе в боротьбі проти Москви? Чому ви проти такої тактики?..
Василь майже годину терпляче слухав людину, яка перетворилася на маріонетку ворожої держави. Потім відповів приблизно так:
– Пане президенте! Для політичної діяльності на чужині ґрунту немає… Еміграція не має ні своєї скарбниці, ні свого війська. Ми, колишні вояки, без військової амуніції, без власного обозу, розпорошені по всій Європі, не є військовою силою. Тому немає чого гратися у вояків. Ми можемо об'єднуватися лише у ветеранські організації для моральної і матеріальної підтримки один одного та національно-культурної праці. Головне – не здеморалізуватись і не опаскудити світлий шлях збройної боротьби. Коли політики в 1917 році проґавили час для творення військової сили, то тепер, на еміграції, творення її є ілюзією. Цього я Сальському не говорив, щоб не образити його…
Василь зробив паузу.
– Тепер щодо орієнтації на Польщу… Наше історичне минуле, недавній 1920 рік, нинішні пацифікації мирного населення Галичини і Волині є доказом, що Варшава не ліпше Москви. Я не хочу бути ні грязюкою Москви, ні варшавським сміттям. Під прапором УНР треба йти правдивим шляхом, а не манівцями. І якщо я не хочу йти манівцями, це не означає, що я дезертирував з поля бою, як ви сказали. Вибачте, але погрози неіснуючим військом та заяви націоналістів про зв'язки з населенням України дали привід Москві організувати гучний процес СВУ, обвинувативши культурних працівників у зв'язку із закордоном. Така політика веде до винищення української інтелігенції, без якої не постане незалежна Україна. Я був би справді варшавським сміттям, якби задля вигоди, проти власного переконання та сумління, продовжував блукати манівцями еміграційного політиканства…
– Коли вас матеріяльний бік справи не цікавить, то, власне, нам нема про що говорити, – несподівано відверто мовив Андрій Лівицький.
Він, напевно, вважав, що Прохода вийшов з БУДу, бо не одержував винагороди за роботу в громадських організаціях.
– Я лише хотів запропонувати вам допомогу, – докинув "доброзичливець".
Якби Лівицький був чесний, то сказав би, що на польські гроші хоче купити лояльність авторитетного в ЧСР українського діяча і зробити його агентом польського впливу в державі, яка надала прихисток тисячам українських емігрантів. Саме такою була еміграційна політика уряду, що опинився на узбіччі!
Василь делікатно подякував за "шляхетну" пропозицію.
– Національно-суспільну чинність я проводжу з власного переконання та почуття громадського обов'язку, а не задля матеріальної вигоди, – сказав він.
– Виходить, що ті, хто отримує матеріальну допомогу для політичної праці, є запроданцями… – з гіркотою мовив прем'єр маріонеткового уряду. – Не ставте питання так гостро. Не ми перші. Перед нами були Драгоманов, Грушевський, врешті, Союз визволення України. А у росіян – Герцен, Плеханов… Що ж, і вони були запроданцями?
– Я не кваліфікую як запроданство еміграційну політичну діяльність, коли вона має ідейний характер. Але хибна тактика може привести на шлях запроданства. Тут залежить, від кого беруться гроші… Ідея УНР має велику силу, але тактика її діячів була помилковою на своїй землі, а на еміграції зійшла на манівці. Між іншим, я визнав Петлюру ідейним вождем нації лише тоді, коли він покинув Варшаву і став на сторожі ідеї…
– Ви занадто суворо ставитесь до помилок і слабкостей тих, хто взявся очолювати національний рух. Ми, члени уряду УНР, не святі, теж хочемо їсти хліб, та, може, ще і з маслом…

Прощання з Подєбрадами

3 жовтня 1929 року у Василя Проходи народився син, якого назвали на честь онука Софії Русової – Романом. Ця радісна подія сталася у Празі. Першим привітав батьків сірожупанник Микола Букшований. Даруючи квіти, він сказав Марії, що жінка – найкраща тоді, коли народжує дитину. Хресним батьком став Платон Цісар, а хресною матір'ю – Антоніна Іванис.
Син ріс переважно з мамою, бо Василь весь поринув у наукову та громадську роботу. Окрім зазначених вище обов'язків, він ще й став членом-співробітником Української вільної академії наук, членом Українського історичного товариства та Спілки українських лісівників. А на виховання сина часу не вистачало. Дружина не раз дорікала Василеві, що той за академічною та громадською працею зовсім занедбав обов'язки чоловіка і батька…
Тим часом робота в Подєбрадах добігала кінця – настрій в академії був ліквідаційний. Чеський уряд щороку скорочував фінансування. Чимало випускників та викладачів уже роз'їхалися по світах. У 1931 – 1932 академічному році навчальна діяльність УГА скоротилася. Лишився останній, четвертий, курс студентів. Наступного року вони мали скласти останні іспити.
Прохода вирішив шукати роботу на Закарпатті, бо хотів пожити серед рідних людей. Але його плани суперечили чеській політиці – Прага проводила на Підкарпатській Русі рішучу чехізацію та підтримувала серед русинів русофільський рух. Від початку створення українських вищих навчальних закладів у Празі та Подєбрадах уряд заборонив приймати до них українців Закарпаття.
Все ж Прохода звернувся до відповідної установи із проханням дозволити працювати народним вчителем на Закарпатті. Від нього зразу відхрестилися – мовляв, бракує педагогічної освіти. А дружині, яка закінчила дворічні педагогічні курси, відмовили "за браком вільної учительської посади".
Про повернення в совєтську Україну, де повним ходом розгорталися політичні репресії, не йшлося. Їхати до Польщі також не хотілося, бо тоді треба було звертатися по допомогу до уенерівських діячів. Що ж до США і Канади, то ці країни приймали емігрантів до сорока років, а Василеві вже пішов п'ятий десяток...
І все ж на Закарпатті Василь попрацював, але не вчителем, а як науковець-лісівник. У серпні – вересні 1931 року він разом із професором Миколою Косюрою та Костем Подоляком на замовлення інституту рослинної продукції і лісової економіки у Брно досліджував там пралісові формації. Отаборилися за десять кілометрів на північ від села Ставного, що лежало біля витоків річки Уж неподалік польського кордону у Східних Бескидах. Наступного року, на літніх вакаціях, Василь Прохода, вже під керівництвом доктора Корсуня (малороса), продовжив дослідження на Закарпатті.
Повертаючись після сезонних робіт, Прохода зустрівся в Ужгороді з Василем Мурашком, який працював у дирекції лісів з лісовлаштування. Полковник, хоч і непогано забезпечив себе, все ж належної своїм здібностям кар'єри зробити не міг. "На Закарпатській Україні скрізь мали перевагу й були пануючою групою чехи. До співпраці вони допускали угорців та почасти жидів, що претендували до співпанування. Дещо з того випрошували русофіли, а українцям залишалися недоїдки. Русини були поневоленим, без власного імени, працюючим для панівної групи народом" [97, с. 102].
Бажаючи здобути докторат при інституті рослинної продукції і лісової економіки в Брно, Прохода звернувся до професора Гаші. Попри шанобливе ставлення, професор дав зрозуміти, що це лише мрії чужинця, диплом якого ще треба нострифікувати. І Василеві довелося відмовитися від мрії продовжити наукову кар'єру. Його чекала праця поденного робітника…
Та відвернути погляду від Закарпаття Василь уже не міг. Він замислив заснувати тут сільськогосподарський часопис, який просвіщав би в національному питанні закарпатців та спонукав їх до кооперації. "Треба було затурканого бідного русина трохи освідомити і піднести хоч на рівень галицького селянина, який уже став до боротьби проти національного і соціального пригноблення від поляків та жидівського визиску" [97, с. 104]. Але, попри всі намагання, дістати фінанси на видання не вдалося.
На початку грудня 1932 року, отримавши останню заробітну платню в УГА, Василь розпрощався зі своєю альма-матер і виїхав з родиною з Подєбрад, де, за власним визнанням, провів десять найкращих років свого життя (якщо не вважати дитинства на Кубані).
Прохода був переконаний, що господарська академія свою "позитивну історичну ролю у вільному розвитку української національної культури виконала… та буде згадана за це незлим тихим словом у майбутньому" [97, с. 112].
Поділяв цю думку і Євген Маланюк, який назвав подєбрадську академію "Національною Політехнікою". "Не можна недооцінювати того факту, – говорив він, – що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою… в той спосіб незмірно збагачувалася і бездержавна мова, і бездержавна національна психіка… Подєбрадська академія була перш за все лабораторією, де культивувався тип новітнього українця… Це було чудове видовище – спостерігати, як з людського матеріалу, часом ще досить сирого… щомісяця, щодня, щогодини… вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалась особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна" [73А, с. 220]. Ці слова цілком можна віднести і до Василя Проходи, адже саме в Подєбрадах остаточно сформувалася його "повновартісна і національно конструктивна" особистість.
"Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб'єктивно маловартих біженців, – продовжував Євген Маланюк, – то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги. Що доля позбавила більшість цих творчих одиниць щастя віддати свою творчість Батьківщині на батьківщині, – а це становило і становить їх найжагучішу мрію й найприроднішу мету в житті, – це вже, як сказав би Кіплінг, тема для іншої повісті… Але факт лишається фактом. І де б подєбрадець сьогодні не був – в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики, – ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними… Є, значить, у кожнім подєбрадцеві щось таке, що Академія вкорінила й виформувала в його духовності раз і назавжди… Значення академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало, отже, синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині" [73А, с. 220, 222].

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ