До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

Кінець збройної боротьби

О 24 годині 9 листопада закінчилося перемир'я з більшовиками. Замість того щоб дати наказ атакувати першими ще до закінчення перемир'я або ж перейти в наступ тієї ж ночі, командарм постановив виступати 11 листопада.
Росіяни скористались помилкою й о 7.00 10 листопада навалилися на наші позиції. Українська армія не витримала і покотилася до Збруча. З Городка розпочав свій шлях на захід і Василь Прохода. Відходив разом з оперативним відділом штабу армії одним з останніх.
Переночували, здається, в Кутківцях. Усю ніч Василь прочергував у селянській хаті біля телефонного апарата. Та зв'язку з більшістю бригад не було. Під ранок до хати зайшли Віктор Кущ та старшина Яроцький, а за ними й Михайло Омелянович-Павленко.
– Так що, панове? Гадаєте, що наша справа вже програна? – бадьорився командарм. – Ми ще зможемо з кіннотою знову піти в партизанку. Ми тепер у ліпшому становищі, як торік.
Кущ і Яроцький делікатно промовчали, а Прохода наважився відповісти:
– Це правда, пане генерале! Проти минулого року ми справді в ліпшому становищі. Але й большевики тепер значно сильніші. До того ж вони мають тепер цілком вільні руки й не дозволять вже "походувати" по Україні.
– Це ви від поранення стали таким песимістом? – парирував генерал.
Омелянович-Павленко намагався знайти спільників для нового походу і в кінній сотні свого конвою, "але й там не знайшов співчуття". Лише отаман Долуд з кінним відділом "побачивши, як нас приймають союзники, подався на партизанку, прорвавшись через лінію большевицького фронту. Ще перед ним поодинокі невеликі групи залишились на Поділлі, заховавшись від переслідування совєтських частин…" [96, с. 413].
21 листопада штаб вирушив з Кутківців до Гусятина. Проході довелося йти всю дорогу пішки, бо селянські підводи відпустили, а власного обозу, як і автомобілів, штаб армії не мав. Відхід піших частин прикривала кіннота, яка постійно вступала в сутички з червоною кавалерією.
Переправа через Збруч провадилась по дерев'яному мосту. На західному березі Збруча поляки відбирали у козаків і старшин зброю, коней, вози з майном. "Багато було таких, що кидали з мосту зброю у воду до Збруча, щоб він відніс скаргу на козацьку недолю до Чорного моря, – писав Прохода. – Так ми відзначили день ангела нашого командарма Архистратига Михайла, меч якого був скерований не проти наших ворогів, але проти нас" [96, с. 414].
Прохода перейшов міст під вечір. "Було дуже холодно, – згадував він. – Зривався сніг… Свіжий вітер проникав до кісток. В грудях кололо. Мені тяжко було дихати" [96, с. 414].
Поляки гнали українців на захід від Збруча. Щоб якось захиститися від сильного вітру, Василь обгорнувся старою байковою ковдрою, але вона мало гріла.
Їх привели на хутори ніби під Васильківцями. Всі хати були переповнені. До однієї втиснувся і кубанець. Напівсидячи біля самого порога, він перебув ніч.
Наступного дня дізналися, що для співробітників штабу армії поляки призначили село Бірки неподалік Тернополя. В Бірки Прохода приїхав на возі постачання штабу одним із перших. Влаштувався в хаті селянина, який дав місце на лавці під образами. На ній Василь і спав. Господиня часом пропонувала дещо з'їсти, за що він був дуже вдячний, бо від свого постачання, крім хліба, нічого не міг дістати.
За кілька днів у селі з'явився підполковник Яроцький зі своїм помічником поручником Золотаренком. "Яроцький був православним з українізованої родини польських шляхтичів, – писав Прохода. – Пізніше він прийняв католицьку віру й як колишній кадровий офіцер, зачислений до генштабу, вступив на службу до польського війська. Поручник Золотар-Золотаренко походив з української шляхетської родини десь з Полтавщини. Був він високий, стрункий, смаглявий, спокійної вдачі, його не вабила ані горілка, ані гра в карти. Поселили їх у хаті одного старого жида, що мала лише одну велику кімнату... В ній була перегородка-закапелок, за якою містився жид зі своєю сорокалітньою донькою. В кімнаті було залізне ліжко для Яроцького й стара канапа для Золотаренка. Вони вирішили й мене взяти до себе, діставши для мене розкладне ліжко, що на день складали. В тій жидівській кімнаті повітря було чистіше, дітей не було, а спати на тому ліжку було ліпше, ніж на лаві, а тому я перейшов від селянина до них. Втрьох якось веселіше було кепкувати над нашою недолею" [96, с. 415].
У сусідньому селі розмістилися рештки 4-ї Сірої бригади. При першій нагоді Василь поїхав туди. Зустрівся з полковником Шепелем, який прийняв по-дружньому. Начальником штабу бригади після поранення Проходи став сотник Олександр Волосевич. "Шепель порадив мені не повертатись до бригади, бо при розміщенні по будь-яких таборах співробітники штабу армії правдоподібно будуть в ліпших умовах, ніж вояки звичайних частин" [96, с. 415].
Особливо сумним був Святвечір 6 січня 1921 року. Замість багатої вечері з кутею, дістали зі свого постачання по півкілограма глевкого, з остюками, хліба, по три "заржавілих" оселедці та по ложці мармеладу. Але друзі кепкували зі свого нещастя, ще й співали: "Мамо, мамо, що ми будемо робити, коли прийде зима..."
Так Василь зустрів своє тридцятиліття.

Пйотркув-Трибунальський

У січні 1921 року поляки почали розміщати інтернованих українських вояків у таборах, збудованих ще німцями та австрійцями під час Світової війни. Штаб Дієвої армії і конвой командарма направили до Пйотркува-Трибунальського. Туди 12 січня 1921 року з Бірок і прибув ешелон №17546. Було в ньому 232 козаки, 13 цивільних та 179 старшини, одним серед яких був Василь Прохода. 17 січня у таборі з'явилося ще 74 козаки та шестеро старшин. Таким чином, у Пйотркуві зібралося 504 особи [43, с. 97].
Старшин і козаків конвою командарма поселили у двоповерховому будинку з невеликим подвір'ям. За згодою вартового можна було виходити за межі табору. Хто мав можливість, найняв кімнату в місті. Цим насамперед скористались одружені старшини. Козаки, переважно кіннотники конвою, розмістилися на двоповерхових нарах на нижньому поверсі. Старшини ж оселилися на горішньому поверсі мурованого будинку. Керував табором Антін Пузицький.
Вилежавши кілька днів у сумних роздумах, Василь вирішив ставати до праці. Він знав, що робити в таборах. Почав з того, що у кутку поставив стіл – основу читальні та бібліотеки. Йому взялися допомагати сотник Бордоніс, Ілля Хмелюк та Петро Кожевників. На установчі збори "Просвіти" зібралося близько десяти чоловік. Дістали зо два десятки книг, передплатили українські часописи, що виходили у Львові. Почали лекційну діяльність.
Щотижневий огляд політичних подій робив Петро Кожевників. Декому здавалося, що він – більшовицький агент, "бо вступив до української армії перед самим останнім її відступом, і то (одразу) до розвідочного відділу". Але Петро на чутки не зважав і продовжував працювати. Написав і виголосив реферат про історію Запорозької Січі й Василь Прохода. А полковник з інженерно-технічної управи Віталій Гудима прочитав лекцію про перпетуум-мобіле [96, с. 418].
Крім того, просвітяни заснували стінний часопис "Вільне слово і малюнок". Для цього придбали велику, на зразок шкільної, таблицю, на якій вивішували оригінали редакційної статті, заміток, дотепів, сатири й малюнків. Біля дошки сміх не вмовкав. У тих малюнках, зазначав Прохода, "була виявлена ціла епопея минулости й сучасности нашої козацької недолі". Малюнків, віршів та інших матеріалів назбиралось на два томи, які пізніше були надіслані до "Просвіти" у Львів [96, с. 418, 419].
Від 1 березня у Пйотркуві видавався й часопис "На хвилях життя". Його редактор Євген Маланюк публікував спогади про різні епізоди Визвольних змагань, нариси на історичні теми, вірші вояків, малюнки, фотографії [43, с. 98].
У таборі організували школу грамоти для козаків, курси іноземних мов для старшин, курси українського письменства. Розгорнула діяльність Студентська громада, члени якої вже 1921 року вступали до вищих шкіл Польщі. Було створено хор під керівництвом С. Сологуба. Він з успіхом концертував у Пйотркуві та сусідніх містах – Лодзі, Сулєхові, Томашові-Мазовецькому, Опочні. Частину грошей від прибутків хор перераховував студентам [43, с. 99].
У Пйотркуві сталася важлива для Василя Проходи подія – 14 серпня 1921 року його підвищили до рангу підполковника.

Генерал Пороховщиков

Якось навесні Віталій Гудима необачно розповів Проході, що постало таємне військове товариство, яке мало намір усунути Петлюру з посади Головного отамана. До організації увійшли деякі генерали та вищі старшини. "Я тоді назвав цю затію ганебною, – згадував кубанець, – бо з іменем Петлюри була неподільно зв'язана наша минула боротьба… Коли наші вороги ганьблять ім'я Петлюри, яке стало гаслом боротьби за незалежність України, то ми не повинні цього робити. Цей мій виступ тоді налякав полковника (Віктора) Куща. Скликавши збори старшин штабу, він заявив, що про таємне товариство нічого не знає і що я надто сміливо роблю такий закид вищим начальникам. На це я відповів, що коли така акція проти Петлюри не провадиться, то тим ліпше, але коли хтось снує інтриги проти Петлюри, то ми з цим не погоджуємось і рішуче осуджуємо" [96, с. 421].
Час од часу Василь Прохода відвідував о. Павла Пащевського та начальника воєнно-історичної управи генерала Олександра Пороховщикова, які мешкали неподалік.
"Пороховщиков мав "ідею фікс" – заложити орден лицарів руки Святого Іоанна Хрестителя, – писав Василь Прохода. – Він вірив, що Святому Іоаннові була відрубана у в'язниці на примху Іродіяди не лише голова, але й права рука. Мощі цієї руки зберігаються у росіян десь біля Новгорода або Пскова. Тому росіяни все мають успіх у державному будівництві. Завданням цього ордену було відшукати руку Святого Іоанна й перенести її в Україну. Тоді справа нашої державности вирішиться успішно. Від членів ордену вимагалось утримуватись від зносин з жидами, не спати під жидівською стріхою, не фліртувати з жінками, не пиячити й не курити" [96, с. 419].
– Гадаю, що ви поважна й віруюча людина. На мою думку, ви цілком надаєтесь, щоб бути лицарем ордену руки Святого Іоанна, – сказав якось Пороховщиков Василеві.
– Те, що я віруючий, це правда, пане генерале. Але в існування руки Святого Іоанна не вірю. До того ж від радостей земного життя не можу відмовитись, хоч тепер їх не маю. А щодо жидівської стріхи, то я часто під нею бував і нічого злого мені від того не сталось.
– Ви ще молодий і помиляєтесь. Я буду молитись Богу й просити просвітити вашу душу та свідомість.
– Добре, пане генерале! Проти молитви Богу я не заперечую…
Олександр Сергійович Пороховщиков народився 10 лютого 1865 року. На думку Проходи, походив він з білорусів. Був високоосвіченою людиною – закінчив Московський університет, 1-ше Павлівське військове училище (1889) та Миколаївську академію Генерального штабу (1895).
Служив у лейб-гвардії Семенівського полку. Обіймав посади старшого ад'ютанта штабу Київського військового округу, Брест-Литовської фортеці, 4-го округу корпусу прикордонної охорони. 1905 року став начальником штабу військ Уральської області.
1909 року його перевели до Варшавського військового округу, де працював на посадах штаб-офіцера для доручень штабу округу та начальником штабу 8-ї пішої дивізії. У роки Світової війни воював на Південно-Західному фронті, був командиром 145-го піхотного Новочеркаського полку. 1915 року Пороховщикова підвищили до рангу генерал-майора [43, с. 219].
"Він вітав революцію 1917 року, але коли побачив всю жорстокість клясової боротьби, яка викликала нищення не лише буржуазії, але, головне, інтелігенції, він перестав розуміти хід революційних подій та їх доцільність для роду людського. Він молився щиро Богу, вистоюючи на колінах всю службу Божу, вірячи, що лише з Божою допомогою Добро переможе над злом. Українці найбільше відповідали його вдачі, а тому він приєднався до них у боротьбі проти большевизму, який вважав за найбільше зло…" [96, с. 419].
На службу до української армії Пороховщиков зголосився 1918 року. Від 1920 року обіймав посади начальника штабу 2-ї кулеметної бригади, згодом 6-ї запасної бригади Армії УНР, працював викладачем Кам'янець-Подільської юнацької школи. Вже у таборах, 1921 року, отримав призначення на посаду начальника оперативного відділу штабу Армії УНР [43, с. 219].
У панотця Пащевського також була своя ідея фікс. На його думку, вояки мали заснувати у своїх частинах братства Святої Покрови. "Коли знову прийде до походу в Україну, – казав він, – то братчики першими мають йти з образом Святої Покрови й хоругвами. Це пробудить у большевиків віру в Бога, й вони не будуть стріляти в українців" [96, с. 419].
Отак, коли люди вже не вірять у себе, покладаються виключно на Бога.

Стшалково

Наприкінці 1921 року табір у Пйотркуві було ліквідовано. Його мешканців перевели в інші місця. Василь Прохода потрапив на Познанщину у Стшалково, або, як казали козаки, Стрілково. Основний житловий фонд тут становили землянки, де в роки війни перебувало до тридцяти тисяч полонених. У травні 1919 року сюди привезли полонених під Луцьком козаків і старшин Сірої дивізії. Каралися тут і вояки УГА та інтерновані українці зі Східної Галичини. Ніби насміхаючись, поляки засадили за дроти і понад дві з половиною тисячі більшовиків.
Життя у таборі було дуже важке: нестерпні житлові умови, погане харчування, але найбільше дошкуляла брутальність таборової адміністрації. Соціалістичний польський часопис "Robotnik" помістив статтю "Пекло у Стшалкові". "Якщо німецькі табори були каторгою, то порівняно із цим були раєм… – писав польський журналіст. – Побиття, катування в'язнів – звичайне явище… Цілі бараки прирікають на різки, якщо хоч один ув'язнений втече. Б'ють аж до втрати свідомості, не раз люди конають під різками". Через це пекло пройшли тисячі українців, значний відсоток яких загинули або померли від хвороб [43, с. 99].
Серед інших українських частин у таборі перебувала бригада польової жандармерії. До неї і приділили Василя Проходу. "Командиром бригади польової жандармерії був полковник Поготовко, колишній авіатор, – зазначав Василь Прохода. – Він мав дуже гарну жінку, з якою можна було пофліртувати, але мені тоді було не до жінок. Я був вічно голодний, а до того майже обдертий. А коли настали морози, був я цілком бідний і мерз. Назначили мене помічником командира 1-го куреня підполковника Курковського, з яким я разом жив в окремій кімнаті бараку польової жандармерії. Тепло в тій кімнаті не трималось, бо дерев'яні стіни мали щілини, через які вільно проходив вітер" [96, с. 422].
Попри життєві труднощі, Василь викладав воякам українську мову, історію та географію України. Здобував знання і для себе. Від серпня 1921 року студіював німецьку і французьку мови, уважно перечитав усі українські підручники, які були в таборовій трудовій школі (гімназії).
Час від часу Прохода відвідував начальника табору полковника Пузицького. Він і тут "був несамовитим, намагаючись утримувати порядок та поборюючи свавільство деяких колишніх командирів, – писав Прохода. – З ним я по-старому зберіг дружні відносини" [96, с. 422].
Якось Пузицький розповів Василеві, що частина таборян зібралась у похід в Україну під проводом Юрка Тютюнника. "Він назвав їх одчайдушними, може, несвідомими небезпек, що готові йти на вірну смерть, і запитав мене, чи не маю я бажання записатися до них, – переказував Василь. – Я відповів, що смерті не боюсь, але новий похід в Україну вважаю недоцільним і не вірю в те, що большевики ніби про це не знають. Поляки, можливо, дали згоду на акцію Тютюнника в порозумінні з Совєтами, щоб позбавитись неспокійного елементу" [96, с. 423].
Листопадовий 1921 року похід Тютюнника, як відомо, закінчився поразкою і трагічною смертю сотень людей…
У грудні Василь з двома підстаршинами виїхав у Каліш домовитися про нове місце для бригади польової жандармерії. З того нічого не вийшло, але до Стшалкова кубанець уже не повернувся.

Щипйорно

Його приділили до 4-ї Сірої бригади, яка розмістилася на околиці Каліша в Щипйорно, за три кілометри від каліського вокзалу. Приміщення були тимчасовими, переважно дерев'яними. "Табір складався з чотирьох незалежних частин, розділених високим плотом з колючого дроту... Таборове життя кількатисячної громади було надзвичайно важким. Переважно погано одягнені й голодні люди поселилися у холодних і напівзруйнованих бараках та землянках. Знищеним виявився навіть церковний барак, який незабаром, через довгу відсутність у таборі священика, пішов на паливо" [43, с. 124].
Василь жив у помешканні з двоповерховими нарами, призначеному для 15 штаб-старшин, що не обіймали посад. "Умови життя в таборі були гірші від примітивних, – згадував ті сумні часи кубанець. – Польська адміністрація як з вояками, так і зі старшинами поводилась грубо. Часто було чути такі епітети, як "пся крев – петлюрівські гайдамаки". Грошей, як звичайно, я не мав жодних. Постійно був голодний, бо півкілограма глевкого хліба та літр юшки, що давали з загальної кухні, було замало. Цукор у малій кількості ми діставали рідко, а "заржавілі" оселедці, що часом давали на вечерю, лише викликали спрагу, хотілось пити, а вода, затримуючись в організмі, спричинялась до того, що тіло було напухлим і маловідпорним проти різних захворювань" [96, с. 424].
У Каліші Прохода мав дуже неприємну зустріч з полковником Шандруком. Виявилося, що командарм Михайло Омелянович-Павленко не погодився на підвищення Павла Шандрука до рангу генерал-хорунжого. Причиною цього Шандрук вважав рапорт Проходи, який той подав 1920 року начальникові штабу Дієвої армії про цукрові операції постачання 7-ї стрілецької бригади.
Під час одного концерту в таборовій залі Шандрук відкликав Василя в кут.
– Так що, пане підполковнику! – з погрозою мовив колишній командир. – Добились правди зі своїм доносом на мене? Мене через це не підвищили до генерала, а вас я бачу в подертому вже жупані.
– Перш за все жодного доносу я не писав, а на вимогу подав рапорт начальникові штабу, до якого ви мене безпосередньо відрядили. А щодо мого жупана, то не для наживи я був у рядах нашої армії. Совість у мене чиста, бо не їла душа часнику, то й тепер не смердить.
– То ви думаєте, що у мене смердить?
– Я цього вам не закидав і не закидаю, але за цукрові махінації вашого начальника постачання Нечитайла ви були відповідальним. А поза цим це справа минулого. Тепер все одно – і ви, і я перебуваємо за колючим дротом.
– То не будемо сваритись. Чому ви відразу, як прибули до табору, не зайшли до мене?
– Після того, що між нами сталося на Поділлі, я не міг зайти до вас.
– Але то пусте! Хто старе згадає, тому, як каже російська приказка, – "глаз вон!". Заходьте до мене!
Жив Шандрук у невеликому бараці для вищого начальства разом зі своєю дружиною. Мав окрему кімнату і невелику кухню. Не голодував і по-старому гордо носив "зі свідомістю власної вищости" вуса "а ля Вільгельм" та кашкет на німецький зразок.
За весь час Василь жодного разу не зайшов до Шандрука і завжди уникав зустрічі з ним. Зате охоче зустрічався з Качаном, полковником Шепелем, Павлом Дубрівним, Василем Падалкою, Федором Паньківським та Стахівським, яких здибав у таборі.
Ще у грудні 1921 року, коли тільки прибув до Щипйорна, Василь побачив Антона Білоуса. "Він по-старому залишився неспокійним, шукаючи виходу зі сліпої вулиці, в якій ми опинились. Десь у січні 1922 року до табору в Каліші приїхала совєтська місія, яка закликала українських вояків повернутись до своєї батьківщини, обіцяючи амнестію за участь у громадянській війні, як її називали большевики. Відношення до членів комісії, які відважилися в супроводі польського офіцера та сержантів входити до табору та виступати на зборах, було дуже вороже. А проте їх заклик з обіцянкою амнестії не залишився цілком безуспішним. Охочих повернутись в Україну знайшлося біля півсотні. В тому числі був і начальник штабу Дієвої армії полковник Липко з дружиною. Антін Білоус також приголосився до бажаючих повернутися та підмовляв мене записатися з наміром по дорозі десь на Волині втекти з ешелону, так, як це вже було з нами в 1919 році у Варшаві. А потім, може, пощастить якось влаштуватись. На цей раз на таку авантюру я не погодився, але й Білоуса не відмовляв. Він таки дійсно відстав у Ківерцях від ешелону і за допомогою своїх приятелів улаштувався в Луцькому районі на працю лікарським помічником. Доля (більшості) тих, що виїхали до рідного краю, залишилась невідомою… Всі обіцянки большевиків як були, так і залишились брехливими. Була лише чутка, що полковник Липко відразу попав на Сибір і там закінчив свій життєвий шлях" [96, с. 426].
У розмовах з товаришами виникла думка написати історію створення і боротьби 1-ї Сірої дивізії. Коли потепліло й можна було тримати олівець та перо в руках, Василь взявся за працю. Писав упродовж трьох місяців, забуваючи про голод. За основу брав і свої, і товаришів-сірожупанників спогади та накази, які збереглися в архівах бригади й дивізії.
Так з'явилися "Записки до історії Сірих, або сірожупанників", котрі, на переконання Генерального штабу генерал-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, "є справжні і цінні для кожного військового історика матеріали, на полі яких малюється в усю велич скромна і шляхетна постать "сірих", цієї регулярної армії майбутньої Самостійної України" [136, арк. 11 зв.].

"Це були люде, це було військо"

Як людина чесна, Василь прагнув, щоб до його слова ставилися з довірою. Тому і дав свою працю на рецензію товаришам.
Уважно вивчивши "Записки…", 1 травня 1922 року старшини-сірожупанники склали протокол такого змісту: "Згідно персонального наказу командира 4-ї Сірої стрілецької бригади генерал-хорунжого Шепеля комісія в складі Голови, полковника Паньківського, і членів – підполковника Гайдая, сотників Стахівського і Падалки та хорунжого Дубрівного, докладно ознайомившись з частиною записок до історії Сірих, або сірожупанників, що склав підполковник Прохода, знайшла, що подані описи подій і діяльності 1-ї Козацько-стрілецької (Сірої) дивізії з'ясовані правдиво і відповідають дійсності. Голова комісії полковник Паньківський. Члени: підполковник Гайдай, сотник Стахівський, сотник Падалка і хорунжий Дубрівний" [95, с. 72].
Останнім розділом "Записок…" став "Національно-культурний вплив Сірих на населення України". В ньому Прохода підсумував значення Сірої дивізії для України.
Він писав, що революція розбурхала соціальні пристрасті, а от націоналізм при цьому не просякнув глибоко народ. "Нечисленна українська інтелігенція, розбившись на безліч соціальних угруповань, сварилася між собою, а авантурницький елемент під ріжними прапорами й гаслами каламутив ще більше воду. Треба було на національному полі багато працювати і тяжко працювати". За цю роботу і взялися сірожупанники [95, с. 115].
Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки "Сірі працювали і працюють яко націоналісти" [95, с. 115].
Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці "непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю" [95, с. 115].
Сірі були "найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових". Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників "нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів. Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою Сірих мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники їх боялися навіть показуватися. Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують самі, а гостро забороняють робити це іншим… стосунки відразу мінялися… Серед Сірих (за дуже рідкими випадками) не було авантурників, злодіїв і шахраїв". У часи загального морального занепаду сірожупанники пишалися цим. Попри неймовірно тяжкі та, здавалось, безвихідні ситуації, сірожупанники збереглися як військова частина насамперед завдяки "своїй моральній силі" [95, с. 115, 116].
Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено "знаменито", хоч штат інтендантства був малий (2 – 3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). "Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або – борони Боже – грабувати у мирного населення". А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].
Сірий старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись у видатних українських науковців, сірожупанники створили "новий тип старшини-націоналіста". Тому місцева інтелігенція завжди прагнула зав'язати з ними стосунки. "Сірих старшин охоче приймали в кращих домах, і без них не обходилася ні одна вечірка. Звичайно, що при цьому національно-культурний вплив Сірих полишав глибокі сліди, а ідея Самостійности і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття і визнання. Інтелігенція бачила, що Сірі старшини значно відріжняються від російських офіцерів своїм ширшим світоглядом, що серед них самий звичайний хорунжий не запобігає ласки й не підлещується до старших, не наслідує їм, як малпа, а має в приватній розмові свої власні погляди, з якими не ховається, що кожний старшина поза службою живе своїм приватним життям, до якого начальство не втручається. В той ж час пошана до старших рангою і віком у Сірих була дуже велика. Так, наприклад, в їдальні, до того часу поки не сяде командир частини або старший з присутніх за стіл, ніхто раніше його, без запрошення, не сідав, також по обіді без дозволу старшого молодші не покидали столу. Закурити в присутності старшого без його дозволу або сидіти, коли старший стоїть, вважалося за найбільшу нечемність". Сидячи сірожупанник не міг когось приймати, в тому числі і у приватному житті. "На вечірках завше вибирали старшого віком за господаря і йому без жадних суперечок, як свої старшини, так навіть і гості, мусили коритись. Звичайно, що ніколи скандалів на вечірках Сірих не було" [95, с. 116].
На службі сірожупанник був точним виконавцем наказів, а в особистому житті "залишався громадянином-військовим", який знав, що належить "до Сірої сем'ї", а значить, його поведінка повинна бути бездоганною [95, с. 116].
"Як зовнішній вигляд, так і поводження старшини-сірожупанника були скромними. Сірий жупан з вигаптованими на сірому ковнірі старшинськими відзнаками – невеликими золотими колосками, невеликий австрійський багнет з золотим темляком при темно-жовтому шкіряному паску та сірий кашкет складали уніформу сірого старшини.

Сіре козацтво користувалося великою популярністю і пошаною серед міщанства й селянства. Тактовне й чемне поводження без жадного грубого вибрику козака-сірожупанника спочатку викликало… особливо серед жидів, запитання: "Що це воно – звичайні салдати? Може, офіцери?" І коли їм відповідали, що це звичайні козаки, недовірливо казали: "Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде".
В році 1920, коли декому зі старих сірожупанників довелося побувати в Житомирі, Бердичеві, Луцьку, тамтешні мешканці приймали їх як своїх рідних, а жиди, кінчаючи свої спомини про сірожупанників, скрізь і одноголосно говорили: "Так, це були люде, це було військо" [95, с. 116, 117].

Отаманщина і "отаманія"

Через всю першу книгу "Записок Непокірливого" проходить мотив засудження отаманщини. І справді, зустрічі з такими "отаманами", як Гуцул, Гришко чи Біденко, інакшого ставлення у людини обов'язку викликати не могли. Але ж у часи революції не тільки гришки і біденки водили загони...
Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у книзі "Повстанський рух і отаманія" цілком слушно розрізняє "отаманчиків" і отаманів-лицарів, про яких у піснях-думах співали кобзарі.
До "отаманів позитивних" Олександр Вишнівський зараховував Якова Орла-Гальчевського, Івана Ґонту (Лютого-Лютенка), Грицька Чупринку, братів Чучупаків, Якова Шепеля, Ананія Волинця, Ларіона Загороднього, Марусю Соколовську, Семена Заболотного, Оверка Куравського, полковника Пшонника, Ілька Струка, Малолітка, Левченка, Марка Трепета та інших.
"Негативними отаманами" генерал вважав Йосипа Біденка, Олеся Козир-Зірку, Олександра Палієнка, Точила-Гурського... Якби Вишнівському "пощастило" зустріти на своєму життєвому шляху командира Чорного куреня смерті Гуцула, то, напевно б, додав його до цього списку. Олександр Вишнівський зазначав, що позитивних і негативних отаманів було дуже багато, "щоб їх всіх перераховувати" [9, с. 10]. Тож у разі негативної оцінки варто слово "отаман" брати у лапки або використовувати термін "отаманчик".
Не слід забувати, що у війську УНР отаманом називали і командира, і генерала (до 1919 року), і вождя, а в Галицькій армії – майора.
Оцінюючи отаманщину, важливо не плутати її з анархією. Це не синоніми. Слід використовувати слово "отаман" у первісному, історичному значенні – як виборного або призначеного ватажка козацького війська. Те ж стосується й поняття "отаманщини". Воно означає "часи отаманів".
Не слід забувати, що отамани представляли різні стани, мали різне виховання, рівень освіти та погляди, були членами різних партій (есерів, боротьбистів, анархістів, більшовиків, соціалістів-самостійників), які не тільки конкурували, а й ворогували між собою. Та більшість отаманів, як правило, були безпартійними. Повстанські загони очолювали і військові фахівці, і люди без військової освіти. Більшість із них взялися за зброю, щоб захистити себе, рідних, своє село, волость і повіт. Траплялися серед ватажків і карні злочинці. Не бракувало й борців за "соціальну справедливість", яка тлумачилась довільно. Були й любителі пригод.
"Найгіршими з усіх шкідливих отаманів були "отамани опереткові"... – вважав Олександр Вишнівський. – Зійшли вони... на широку арену визвольної боротьби, щоб себе показати й у зв'язку з цим нажитися... Зійшли як намальовані: старокозацький червоний або малиновий жупан (зроблений із покриття сидінь у залізничних вагонах першої і другої кляси), штани – як синє море, матня по землі волочиться... Турецький ятаган при боці ("позичений" із музею...), дві пістолі за пасом, вуса обов'язково довгі і вниз. Дійсно, хоч картину малюй. "Екс оффіціо" співали "Ще не вмерла Україна", але з доброї волі воліли затягати з захопленням: "Хіба в шинкарки чортма горілки, пива, меду не стало?!" Промовляли з патосом славетного Демосфена і ролю свою – справжнього патріота-запорожця – грали першорядно.
Першим і головним своїм завданням вважали одержати кошти на "формування" повстанського загону... Другим, не менш важливим, завданням було кошти ті гучно прогуляти... Чому ж давали їм гроші? Мабуть, справді ці опереткові "отаманами" мали дар слова і вміли викликати до себе довір'я й переконувати... Крім того, всі ми в ті часи національного піднесення були перечулено сентиментальні до всього, що нам старе Запорожжя нагадувало. Як же було не дати можливости "рятувати" Україну такому "славному запорожцеві"... який уже одним своїм зовнішнім виглядом Богуна чи Сірка міг навести страх на ворога... Справжню причину виявив був Головний отаман під час розмови з командиром 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченком: "Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, – казав він, – моя підтримка виправдана". Це була відповідь на запитання Удовиченка: "Чому дають гроші на формування різним авантюристам?" Звичайно, таку позицію Симона Петлюри збагнути важко [9, с. 11].
Оцінка генерала Вишнівського "опереткових отаманів" слушна. Але ж далеко не всі, хто одягав шаровари і жупани, були такими. Скільки видатних українських вояків, захопившись романтичними традиціями Запорозької Січі, вбирались як їхні діди-прадіди! Що ж поганого в цьому? Невже й вишиванку одягти вже гріх?
Справа ж, врешті, не в одязі. Не через нього проходила межа між бандитом і героєм. Важливо, хто в нього вбирається. І в російських шинелях ходили різні люди… Не слід забувати, що в часи війни часто маскувалися: українські повстанці ховали свої палкі серця під червоноармійськими шинелями, а чекісти формували "фольклорні загони" провокаторів-душогубів. Так що Олександр Вишнівський захопився зовнішнім боком справи. Хоча й попередив, що веде мову про "отаманів опереткових". Але ж так одягалися і лицарі…
А от дещо інша думка. Яків Гальчевський, командир полка Дієвої армії, а пізніше повстанський отаман, писав: "Всі "регулярники" з армії не любили повстанських отаманів. – Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією – вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись... За часів революції казали: цілком вистарчить "регулярних" метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так "побили" революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі" [41, с. 229].
Симон Петлюра теоретично мав рацію, виділяючи гроші на формування повстанських загонів. Інша справа – кому давав кошти. Гулякам-пиякам чи дисциплінованим воякам Української революції? Спогади учасників тих подій показують, що в людях Симон Петлюра не надто розбирався, часто розраховував на людей непевних. Прикладом є призначення ним Олександра Осецького наказним отаманом.
Захисники Петлюри списують це на його виняткову довірливість. Про це писав і Василь Прохода… Як би не було, але кадрові помилки мали фатальне значення для Української державності…
Коли читаєш спогади Василя Проходи про Чорний курінь смерті, романтичне сприйняття революційної дійсності вивітрюється... Ніби про той самий "курінь смерті" писав й Олександр Вишнівський у своїх роздумах-спогадах: "Іноді "оперетковим отаманам" щастило сформувати сякий-такий відділ... Тоді "отамани" ці вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. "Війну" провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом – з людністю містечок... Головний отаман, який... завжди тяжко переживав подібні ексцеси, осуджуючи їх, видавав із цього приводу найгостріші накази" [9, с. 12].
Накази ці Головний отаман передавав виконавцям, як правило, усно. Про це писав-згадував начальник контррозвідки Армії УНР полковник Микола Чеботарів, на долю якого "випав обов'язок" знищити "отаманію": "На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної "отаманії", звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого "отамана". Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую... Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для "повстанчих" отаманів..." [8, с. 31].
Трагедія Миколи Чеботаріва, як на мене, полягала в тому, що, будучи противником анархії, він захищав тих, хто цю анархію сіяв з верхів.
Історики чи діячі, що прагнули перекласти вину за історичну поразку з одних плечей на інші, вже яке десятиліття навмисно "плутають" отаманщину з анархією. І доходять до "резонного" висновку, що основною причиною поразки є отаманщина. Мовляв, саркастично зауважив Яків Гальчевський, "ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну" [41, с. 229].
"Ми часто чуємо слово "отаманія", говорене з презирством, іронією та зневагою... – писав він. – Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: "я", "я", "ми"… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, "отаманія". Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів – генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це "отаманія"... Проте коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного отамана. Це факт історичний! Чи це не є "отаманія"?..
Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією чи організацією, все це – "отаманія". Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто (засуджуюче) вимовляє слово "отаманія", і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота "отаманія"... Отамани – люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу стати провідником, то царський наказ не є для нього такий важний... Кажуть, що отамани були не карні, мало дисципліновані. Були й такі" [41, с. 228, 229].
Кримінальні зграї є серед кожного народу. Та де, скажіть, демократичний уряд спонукає своїх громадян до розбою?
Урядова ж партія соціалістів-революціонерів, на словах піклуючись про хліборобів, уже навесні 1917 року закликала їх забирати силою у дідичів "нетрудову землю". Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни охоче стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Перші розбої почалися наприкінці серпня 1917 року. "З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства…" [42, с. 37].
Повстанство, заспівом якого 1917 року були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше – твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як зауважив Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство "чекало тільки організуючої сили"... [134]. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.
То хто ж винний в анархії, яка стала чи не головною рисою української "влади"?
Проблема Директорії полягала в тому, що з "отаманщиною внутрішньою", власною боротися ніхто не збирався – ні Головний отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки. Зате всі засуджували "отаманщину" в інших. Переконуємося знову, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим власних ґанджів.
Якщо ж розуміти "отаманію" як анархію, то слід визнати: на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР – саме воно сіяло хаос в Україні. Анархія завжди слідувала попереду і позаду Центральної Ради та Директорії. Так що рішучий полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.
"У Головній команді військ УНР не було ясно окресленого пляну в керуванню обороною України від наступу совєтських частин, – писав у "Записках Непокірливого" Василь Прохода. – Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин – таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі" [96, с. 305].
"Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам... Його заступник отаман Осецький... став на шлях інтриганства". Чи не спрощує Василь Прохода, перекладаючи вину з плеч найвищої посадової особи у війську на інших? Що означає вислів "із середовища тих отаманів"? Осецький до українського війська прийшов не з лісової ватаги. Під час Першої світової війни він командував гренадерським полком, потім бригадою 31-ї піхотної бригади, а 1917 року став генерал-майором російської армії.
Виникає питання: чому "дух авантюрництва", що "гніздився в його (Осецького) вдачі", не виявився в російській армії, в її генеральному штабі? Чому він виявився в армії українській, в найближчому оточенні Симона Петлюри? Може, тому, що в російській армії ніщо не сприяло анархізму? А в штабі Головного отамана – навпаки, було сприятливе для ворохобників середовище, яке провокувало до вибриків навіть дисциплінованих старшин? То хто ж винен у цьому? Козаки, старшини, ворожа агентура?
А чому, скажіть, Симон Петлюра призначив наказним отаманом такого невідповідного чоловіка? Який "руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим життям" (свідчення авторитетного військового фахівця, начальника штабу Північно-Західного фронту Всеволода Агапієва) [114, с. 13]. Хто має відповідати за наслідки цього безвідповідального призначення? Петлюра чи хтось інший?
Про невідповідність вищого українського керівництва свідчить і зустріч представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана у грудні 1917 року з кубанським прем'єром Лукою Бичем. Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців і українців до своїх керівників. Так, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ) до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав "негайну справу" і поза чергою доповідав. "Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, – такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні" [40, с. 193].
Наводить на роздуми й історія з сумновідомим Омеляном Волохом. Починав він службу в українській армій взірцево. Навіть прискіпливо-суворий полковник Чеботарів оцінював Волоха, з яким співпрацював у другій половині 1917 року в Харкові, як "зразкового старшину". Чому ж коли Волох потрапив у коло Петлюри, то раптом перетворився на свого антипода – нахабну і свавільну істоту? Що сталося?!
"Я був дуже строгий начальник і в російській армії, і в українській, – писав Микола Чеботарів. – Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий..." [8, с. 70]. І ось одного ранку наприкінці грудня 1917 року Микола Чеботарів зайшов до готелю "Ермітаж" у Києві. Відчинивши двері до штабу Гайдамацького коша Слобідської України, Чеботарів побачив за столом Симона Петлюру, "ще пару старшин" і сотника Волоха. "Цей останній, власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки... – згадував Чеботарів. – Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати, (підійшов) до Волоха і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутності полковника Ревуцького я в самий строгий спосіб "підтягнув" сотника, зазначивши, що він у недопустимий спосіб заховується в присутності Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні, і вживання московських лайок. Коли я його "підтягував", сотник Волох стояв на "бачності", як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був здивований такою раптовою зміною сотника Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною. Сотника Волоха я знав протягом півроку, і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і субординований старшина. Що ж сталося з ним, що дозволив собі отак непристойно заховуватися в присутності Отамана С. Петлюри? Зле він розумів товариське, цілком не військове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми підлеглими. Я ніколи не дозволяв собі "амікошонства" з підлеглими" [8, с. 106, 107].
Оце невідповідне, "цілком невійськове" поводження Головного отамана з вояками в час війни і стало, напевно, однією з причин анархії у верхах, що ширилась по всій Україні... Принаймні випадок з Омеляном Волохом, який став символом анархії в Армії УНР, символом нашої поразки, свідчить про це. До речі, потурання Волоху з боку Петлюри дивувало всіх старшин Генерального штабу. Впродовж двох років Волох розвалював армію, а Петлюра підвищував його у посадах.
Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах Петлюри, а й на ньому.
Ще одне ім'я, яке стало символом ворохобництва в українській армії (на моє переконання, несправедливо), – Юхим Божко, один із найкращих старшин полку імені Костя Гордієнка (оцінка командира полку Всеволода Петріва). Пізніше Юхим Божко сформував і очолив високих бойових якостей військову формацію – "Запорозьку Січ", переформовану згодом проти його волі на 2-гу пішу дивізію Армії УНР.
Підполковник Божко, за власним визнанням, став "отаманчиком першої категорії" свідомо – коли переконався, що на чолі армії стоять "нефахові люди", які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту Петра Болбочана, здійсненого Волохом з наказу Петлюри (принаймні за потурання Головного отамана), Юхим Божко, для якого полковник Болбочан був у той час "єдиним авторитетом", зрозумів, що Визвольні змагання приречені на поразку – бо на чолі українського руху стоять "нефахові люди типу Петлюри", а тому він, підполковник Божко, "робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням" [71].
Безпідставне ув'язнення полковника Болбочана мало негативні наслідки не тільки для Запорозького корпусу, а й для армії в цілому. Після цього арешту (без офіційного висунення звинувачень!) багато хто відвернувся від Симона Петлюри.
За два дні після цього арешту Матвій Григор'єв, досі лояльний до влади УНР старшина, прислав телеграму у штаб Запорозького корпусу в Кременчук: "...В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів, – зазначав Григор'єв. – Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини" [133, с. 126]. А командир найкращого кінного полку в Армії УНР Петро Дяченко зізнався, що, коли його чорношличники дізналися про розстріл Болбочана, Симон Петлюра до "кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку" [122, с. 132].
Зрозуміло, що така політика Петлюри не сприяла підвищенню його авторитету, а в армії провокувала анархію. Проти якої потім боролися.
Симон Петлюра, на переконання Василя Проходи, виявився "слабим для ліквідації тих авантюр", бо був "надто великим гуманістом" [96, с. 306]. Я б уточнив – "надто великий" гуманізм Симон Васильович виявляв до ворогів. А от у ставленні до Петра Болбочана благородства не вистачило. Як і до тих отаманів, повний арештантський вагон яких він возив за своєю "республікою на колесах".
Намагаючись виправдати невдачі Головного отамана, Василь Прохода стверджує, що Петлюра не мав "колективу розумних національно-політично свідомих" і одностайних діячів – "таких, як, наприклад, мав Ленін" [96, с. 306].
Важко погодитися з цією тезою. У Леніна проблем (і фронтів!) було не менше, але він виявився сильнішим лідером, ніж Петлюра, – енергійнішим, динамічнішим, рішучішим, жорстокішим, підступнішим, – таким, яким і слід бути у ставленні до ворогів – як "своїх", так і чужих.
Василь Прохода висловив цікаву думку: "Петлюра був сильний не своєю вольовою особовістю, але ім'ям, в якому персоніфікувався відпор проти большевизму в збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України". І це ім'я Петлюрі створили більшовики своїми нестримними нападками [96, с. 306].
"Чим більше вони його лаяли, тим більше довір'я до цього імені мали борці за українську незалежність, – писав Василь Прохода. – Його ім'я було тим вогником, на який вони орієнтувались на розбурханому революційному морі пристрастей. Це ім'я об'єднувало їх для спільної боротьби..." [96, с. 306, 307].
Але гляньмо на це визнання Проходи з іншого боку: якщо Петлюра вольовою особистістю не був, то й не міг бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця.
Василь Прохода глибоко шанував Головного отамана, адже з його іменем на устах проливав свою кров за нашу велику Батьківщину. Тож намагання виправдати свого командира є шляхетним.
А книгу "Симон Петлюра" (1968) Василь Прохода взагалі починає з твердження, що "найсвітлішою постаттю" у ХIХ і ХХ століттях, поруч із Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Михайлом Грушевським, є Симон Петлюра. Хоч я не згідний з цим, але шаную погляд людини, яка все що могла віддала Батьківщині.
Та й сам Прохода до кінця не вірить собі – у головній книзі свого життя він не раз повторює думку, що борців за волю України гуртувала "не безпосередньо особа Петлюри, як його ім'я". Варто уточнити: об'єднав народ (точніше, його частину) міф про Петлюру...
Саме міф про Петлюру став інтегруючим фактором, а його ім'я – попри катастрофічні помилки – стало символом боротьби за незалежну Українську державу. І боротьба проти Головного отамана – як би вона не була слушно вмотивована – оберталася новою трагедією для нашої Батьківщини. Як і виступ Володимира Оскілка 29 квітня 1919 року. Заколотники хоч і мали свою правду, але своїми діями привели до поглиблення загальної кризи та ліквідації Північно-Західного фронту, значну роль у перемогах якого зіграли Антін Пузицький та Василь Прохода.
І все ж...
Відомо, що слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки. Наполеон Бонапарт цілком слушно зазначав: "Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, а він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони – їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію – це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий".
В українській армії таким полководцем де-юре і де-факто вважався Симон Петлюра. Чому ж тоді перекладати вину за поразку у Визвольній війні на плечі інших?

До Чехії

Травень 1922 року накотився запаморочливими запахами квітів. Та й у таборі вже було не так людно, бо чимало вояків виїхало на Полісся рубати ліс та на інші тяжкі роботи. Молодь, що прагнула знань, шукала шляхів для продовження освіти. Але у польських школах могли навчатися лише ті, хто мав гроші, бо "поляки своїм колишнім союзникам стипендій не давали" [96, с. 427]. Тож надія була лише на Чехословаччину, уряд якої охоче допомагав емігрантам зі Сходу.
Стипендії давали за рекомендацією Чесько-Українського студентського комітету, а справу легалізації у ЧСР полагоджував Український громадський комітет у Празі, який заснували українські соціал-революціонери (Микита Шаповал, Никифор Григоріїв) та українські соціал-демократи (Ісак Мазепа, Панас Феденко, Борис Матюшенко). У Празі ще від вересня 1921 року працював Український вільний університет.
У травні стало відомо, що в місті Подєбради засновується Українська сільськогосподарська академія, до якої прийматимуть колишніх вояків  Армії УНР, що мають закінчену середню освіту. Для тих, хто не закінчив середньої школи, при академії працюватимуть матуральні курси.
Студентська громада відмовилась клопотатися про легальний виїзд Василя Проходи, оскільки він не мав повної середньої освіти. На тій же підставі відмовили й Павлові Дубрівному. Тож вони вирішили дістатись Чехословаччини нелегально. Але спочатку Прохода і Дубрівний написали листи до Ради професорів Української сільськогосподарської академії з проханням зарахувати на навчання.
"Високоповажний Пане Професоре! – писав 10 травня Прохода. – Моя давня мрія, вся мета мойого майбутнього життя – бути агрономом. Я по натурі хуторянин і лічу своє перебування у війську тимчасовим. Прийняття мене до Академії було б найбільшою для мене нагородою за всю мою визвольну боротьбу" [85, арк. 8].
Василеві дав рекомендацію Павло Дубрівний, який, як видно, був знайомий з кимось з керівництва академії: "Вельмишановний Пане Професоре!.. (Прохода) міцно тримав зброю в руках аж до інтернування. В 1920 р. кров'ю своєю напоїв рідну землю (був ранений). Зараз сидить у таборі і не має змоги з шаблею в руках будувати Українську Самостійну Державу, то з великою жадобою прагне допомогти Рідному краєві культурно... Він із суто національного шляху ніколи не зверне... Отже, п. професоре, ця людина разом зі мною мусить бути перетягнута до Чехії, де українська культура цвіте буйними квітами, а тут мертва і пригнічена" [85, арк. 5 зв., 6].
Листи дійшли досить швидко – вже 18 травня 1922 року ректорат сільськогосподарської академії завів особову справу Василя Проходи, а йому і Дубрівному вислав повідомлення про зарахування їх до числа кандидатів на вступ. 23 травня Василь надіслав до академії і коротку автобіографію. Серед іншого він писав: "Закінчив я свою працю, і у мене знову пробудилось велике бажання перемінити шаблюку на серп" [85, арк. 11 зв.].
Тепер треба було знайти гроші на дорогу. Василь звернувся листом до Костя Курила, а Дубрівний попросив допомогти Миколу Букшованого, який працював в американській харитативній організації YMCA (ІМКА) в Ченстохові. Друзі відгукнулися...
На частину коштів Василь купив дешевого чорного матеріалу для штанів, які пошила йому дружина одного полковника. Френч Проходи вона перефарбувала на чорну барву, щоб він хоч трохи став подібний на цивільний. Відповідно одягнувся і Дубрівний.
Адміністрація табору надавала інтернованим відпустки на кілька годин, щоб ті могли піти до міста. Під час однієї, наприкінці травня чи на початку червня 1922 року, Прохода і Дубрівний виїхали з Каліша до Ченстохова до свого товариша, хорунжого Миколи Букшованого, якому поталанило вирватися з табору раніше, – він, знаючи англійську мову, влаштувався секретарем Американського товариства християнської молоді, що надавала допомогу українським інтернованим [25, арк. 88].
Намір перейти кордон під виглядом туристів Букшований схвалив, ще й подарував друзям хороший одяг. Василь отримав літнє пальто, що додавало йому поважності, з якої він сам сміявся.
Вирішили перейти кордон у Закопаному, де завжди тинялося багато туристів. До того ж там діяв український протитуберкульозний санаторій, де можна було на день-два зупинитися, щоб зорієнтуватися.
Спочатку Микола Букшований відвіз друзів до Кракова, де показав замок Вавель та знамениті костели. Тоді купив квитки до Закопаного й обміняв решту злотих на чеські крони. Після обіду козаки вже були в санаторії.
Завідував ним д-р Модест Левицький. Коли він збагнув мету приїзду, то налякався і хотів скоріше спекатися несподіваних гостей. Допомогли пацієнти, серед яких виявилися і знайомі старшини. Один з них показав стежку, що вела до кордону, якою найбільше ходили туристи.
І знову Прохода помандрував у невідоме… Дорогою зустріли екскурсію школярів. Василь намагався вдавати з себе туриста, котрого, крім краси гір, нічого не цікавило.
Щоб не здибати якогось прикордонника, хлопці завернули ліворуч у лісові хащі. Хоч уже стемніло і почався дощик, вони, обдираючи руки та обличчя, вперто дряпалися серед скель. На горі, попри холод, поснули – настільки були виснажені. Вранці на зміну темряві накотив густий туман. Лише близько дев'ятої сонце нарешті пробилося крізь непроглядну завісу. Світило воно з південного сходу. Значить, козаки вибралися-таки на територію ЧСР.
"Мій шлях блукання на манівцях закінчився, – підбив підсумки Василь Прохода. – На чужині я став знову вільним для осягнення моєї мрії здобути знання" [96, с. 430].
На цьому закінчилася перша книга "Записок Непокірливого".

Перші кроки в ЧСР

 Надвечір, виморені, вийшли на маленьку залізничну станцію Градок-Словенський. Празький поїзд загуркотів близько одинадцятої…
У чеській столиці розшукали Іллю Хмелюка, з яким Василь творив "Просвіту" у Пйотркуві-Трибунальському. Нагодувавши товаришів, Ілля відвів їх на Бузкову вулицю до Українського громадського комітету. Тут і довідалися, що Павла Дубрівного зараховано на матуральні курси, а Проходу прийнято студентом-матурантом УГА, тобто студентом, який ще мав здати екзамен за середню освіту.
Консульський відділ комітету допоміг за тиждень отримати "нансенівські паспорти" (названі так на честь першого комісара у справах біженців Ліги націй Фрітьофа Нансена, славетного дослідника Арктики). Бюро опікувалося політичними емігрантами з Росії і не визнавало окремого українського громадянства. Тож багато хто з тяжким серцем мусив погодитися, щоб їх офіційно записали російським громадянином, – аби легалізуватися. Це був болючий компроміс, уникнути якого було важко.
Після отримання паспортів Прохода і Дубрівний виїхали потягом до курортного містечка Подєбради, де була заснована Українська сільськогосподарська академія (невдовзі перейменована на господарську).
Подєбради лежали за 50 км на південний схід від Праги. Потяг відходив з Денисового двірця. Їхав через Челяковіце та Нимбурк. "Перше враження лишилося від Подєбрад як від міста музики!" – писав один зі студентів УГА. Таким воно і було, адже тут у курортний сезон щоденно відбувалося по два-три концерти [20, с. 16].
Через місто протікала річка Лаба. На її правому березі височів замок Юрія Подєбрадського, який у 1458 – 1471 роках був чеським королем. Тепер тут розмістилась Українська господарська академія. Свій літопис вона почала 16 травня 1922 року, коли Міністерство хліборобства ЧСР затвердило її статут.
Батьком академії вважався Микита Шаповал, колишній член Центральної Ради та міністр земельних справ Директорії. Відомий він був і як поет, публіцист, учений-соціолог та палкий критик Михайла Грушевського. Микита Шаповал не поділяв ідей колишнього голови Центральної Ради про пошуки компромісу із совєтською владою, вважав таку позицію абсолютно хибною і піддавав Грушевського немилосердній критиці. Перебував Шаповал і в непримиренній опозиції до еміграційного уряду УНР та Головного отамана Симона Петлюри.
І все ж середовище академії було переважно уенерівським. Навчались тут емігранти з Великої України, Кубані, Галичини, Волині та інших українських земель. До стану УНР належав і професорсько-викладацький склад. Зокрема, секретарем комісії з організації академії був член Центральної Ради, ад'ютант командира Першого українського полку ім. Богдана Хмельницького Микола Ґалаґан із села Требухова, що неподалік Києва…
Василя Проходу і Павла Дубрівного поселили в інтернат у замку короля Юрія Подєбрадського. Хоч стипендія була мізерною (500 чеських крон, що становило, як казали студенти, екзистенс-мінімум), все ж саме у Подєбрадах Василь нарешті позбувся постійного відчуття голоду. Разом з Павлом він щоденно з'їдав кілограми хліба з так званим американським смальцем, який серед усіх жирів був найдешевшим. "Прогулянки над Лабою та купання в ній з вигріванням на сонці зробили нас життєрадісними та повернули втрачену в таборах енергію". Василь знову відчув себе юнаком, хоч було йому вже 32 роки [97, с. 12].
Академія мала три відділи: агрономічно-лісовий, гідротехнічно-технологічний та економічно-кооперативний. Навчання починалося 22 червня. "Кожний член педагогічного персоналу – чи то професор, чи доцент, чи лектор – виголосив свою вступну лекцію урочисто, в присутності більшості професури й студентства всіх факультетів" [75, с. 204].
Метою вступних лекцій було допомогти студентам визначитися, на який відділ записатися. Прослухавши все, що можна було, Василь зупинив вибір на агрономічно-лісовому. Навряд чи у цьому виборі зіграла роль лекція професора кафедри загального і спеціального лісівництва Бориса Іваницького, який викладав без натхнення. Прослухав Василь і колишніх прем'єрів Бориса Мартоса та Ісака Мазепу.
Хто ще викладав в УГА?
Сергій Бородаєвський, товариш міністра торгівлі й промисловості в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Фундатор парамілітарної організації Січових стрільців Володимир Старосольський. Письменниця, член Центральної Ради Валерія О'Коннор-Вілінська. Міністр закордонних справ Директорії, вчений агроном Кость Мацієвич, письменник Василь Королів-Старий, секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв, а також Олександр Вілінський, один із засновників Центральної Ради, а в добу гетьмана Павла Скоропадського – дипломат.

Професорами господарської академії стали генеральний секретар судових справ та міністр праці УНР Валентин Садовський та визначний український соціолог і публіцист Ольгерд Бочковський. А термінологічну комісію очолював член Центральної Ради, відомий меценат української культури Євген Чикаленко. Цю комісію створили через відсутність наукової літератури українською мовою, а відтак і багатьох термінів. До термінологічної комісії входили знавці української мови Модест Левицький, Валерія О'Коннор-Вілінська, секретарем був асистент Михайло Єреміїв [75, с. 205].
Так що неабияке товариство зібралось у Подєбрадах.
Звісно, в СССР "петлюрівську академію" оцінювали різко негативно. Так, дурисвіт А. Лихолат назвав її "школою шпигунів", а про викладачів писав так: "Професорами в цій "академії" були петлюрівські генерали і колишні отамани куркульських банд". Василь Прохода влучно назвав Лихолата "самоотверженным историком" [97, с. 12; 100, с. 2, 3].
Усього до ректорату надійшло понад 600 заяв із проханням прийняти до УГА. Але Міністерство хліборобства виділило тільки 200 стипендій. Щоб задовольнити бажання хоча б частини з тих, хто залишався за бортом академії, студенти добровільно відмовились від 50 крон – для додаткових 20 стипендій.
Із 220 студентів першого року навчання майже всі були українцями. Щоправда, на прохання Білоруської громади та Кубанського козацького комітету до академії прийняли кілька білорусів та кубанців (пізніше міністерство надало для них окремі стипендії). "Було прийнято також двох євреїв – українських громадян, з яких один був старшиною Армії УНР (С. Якерсон), одного донського козака (І. Костін), що був також у складі частин Армії УНР, і одного черкеса (Г. Бекух)" [75, с. 203, 204].
Цікаво, що магометанин Гамід Юсуфович Бекух (18.5.1898) з аулу Шенджій, що на Кубані, при вступі зазначив, що є громадянином Гірської Республіки Північного Кавказу, фактично неіснуючої [2, арк. 160].
Взагалі, в академії отаборилося немало кубанців – близько півсотні. Були серед викладачів і керівники Кубанської Народної Республіки: прем'єри Василь Іванис та Лука Бич, міністр юстиції Павло Сулятицький, член Законодавчої ради Степан Манжула, визначний діяч Кузьма Безкровний (свого часу він був міністром внутрішніх справ Кубані), міністр фінансів і голова Кубанської української національної ради Іван Івасюк...
Викладав в академії і Федір Щербина – засновник бюджетної статистики в Росії, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904 р.), історик, член Кубанської законодавчої ради, голова Верховного суду Кубанського козацького війська у 1917 році.
Першим ректором господарської академії став гідротехнік і меліоратор, у минулому професор Київського політехнічного інституту Іван Шовгенів, батько тоді ще маловідомої Лєночки (пізніше української поетеси Олени Теліги).
Скільки цікавих людей зійшлося в стінах подєбрадської академії!
Метою чехословацького уряду, який фінансував її діяльність, було надати допомогу українцям, які опинилися в складній ситуації на чужині, без засобів для існування. Керівництво ж УГА ставило іншу мету – "головним завданням у програмі академії була підготовка керівних кадрів для майбутньої "Української Самостійної держави" [25, арк. 21]. Багатьом студентам запам'ятався заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, "а то скоро нас покличе Батьківщина" [25, арк. 88 зв.].
Гадалося, ще рік-два, ну, може, три – і всі вони повернуться на милу серцю Батьківщину, яка постійно снилась... Отож студенти з охотою взялися за навчання.
Академія мала свої лабораторії, кабінети, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, два навчальні кооперативи та величезну бібліотеку, в якій за роки назбиралося 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами [138]. Завідував бібліотекою Григорій Сидоренко, міністр пошти і телеграфу УНР в уряді Всеволода Голубовича, голова делегації УНР на Мирній конференції в Парижі 1919 року.
Слухачами першого набору були переважно козаки і старшини Армії УНР та учасники козацько-селянського руху (в тому числі й повстанські отамани). Були серед студентів і генерали, наприклад Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко, й старшини, які стали генералами пізніше (Петро Самутин і Василь Татарський).
Навчалися в академії й військовий історик Адріан Марущенко-Богданівський та один із керівників Другого зимового походу полковник Михайло Палій-Сидорянський. Сидів за партою в Подєбрадах і сотник Армії УНР Леонід Романюк (1939 року – член Сойму Карпатської України). Вчилися на інженерів і повстанські отамани – Данило Лимаренко, Олександр Євтухів та Чорний Ворон (Віктор Чекірда), кубанський старшина Кость Майгур, лицарі ордена Залізного Хреста Василь Совенко та Валентин Сімянців, козаки-повстанці Гаврило Гордієнко, Микола Леонтович, Грицько Кагукало, Олександр Кошель та Микола Малашко, брат члена Центральної Ради, отамана Катеринославського повстанського коша Михайла Малашка; старшини Богданівського полку Мехтодь Довбня та Іван Островершенко, богданівець Олександр Фещук, синьожупанник Федір Скрипниченко з Донбасу та багато інших українських діячів.
Хіба дивуватися, що в господарській академії поруч зі зверненням "пане колего" було чути "пане хорунжий", "пане сотнику", "пане полковнику". А коли студенти заходили до кабінету професора Сергія Тимошенка, асистентом якого був колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося – "пане генерале" [125, с. 76]. Ніяк не могли забути студенти те, що так міцно ввійшло у кров і плоть на фронтах Визвольної війни.
Спочатку навчатися було непросто. Справді, важко звикати до аудиторій, лекцій та лабораторних робіт людині, "яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго рукою торкалася того місця, де колись була шабля" [125, с. 64].

Конфлікт зі "старшим громадянством"

На початку листопада 1922 року було засновано академічну громаду. Головою студенти обрали Миколу Буєвського, а його заступником – Василя Проходу. Оскільки Микола невдовзі відійшов від справ, то головував у громаді кубанець.
Студенти – переважно молоді люди з великим життєвим досвідом, який здобули на фронтах однієї, а то й двох воєн. Ще під час перебування в українському війську вони відчули на собі наслідки "отаманії політичних діячів", тож і негативно ставились до них, вважаючи, що вина за поразку лежить саме на їхніх плечах. Частина тих діячів, опинившись на еміграції, продовжувала грати роль "старшого громадянства" – досвідченого і непомильного. Їхня самовпевненість, непохитна віра у свою провідну роль, а часом і демонстрація вищості дратували не одного. На цьому ґрунті й виникло непорозуміння між старшим і молодшим поколінням [97, с. 13].
Зачіпкою до першого конфлікту між професурою та студентами стала дискусія на тему, якій бути академії. Справа в тому, що УГА мала статус звичайного технікуму з курсом навчання на три роки (6 семестрів). Студенти ж хотіли "поважно вчитися", щоб здобути собі відповідне становище у суспільстві. А в господарській академії "бракувало відповідних професорів з певним науковим стажем", відтак вона не могла вважатися високою школою [97, с. 14].
"У листопаді 1922 року загальні збори академічної громади ухвалили домагатися введення в УГА чотирирічного курсу навчання з п'ятим роком для підготовки до державного іспиту та дипломної праці". Відділи закладу мали стати факультетами з відповідними деканатами та професорськими радами, а програми мусили відповідати вимогам високих шкіл у ЧСР. Студенти пропонували залучити до навчального процесу кваліфікованих чеських професорів – на кафедрах, де не вистачало українських. По успішному закінченні УГА студенти мали отримати дипломи інженерів [97, с. 14].
Така постанова обурила викладачів. Напевно, зіграли роль ревнощі та бажання тихого спокійного життя. Професорська рада не збиралася зважати на ухвалу академічної громади і у випадку повторення подібних зборів погрожувала розпустити її. Та вояки не злякалися. Ба більше, вони написали меморандум, у якому висвітлили свої вимоги. Документ підписали 120 студентів. З його примірником Василь Прохода та Володимир Мірошниченко поїхали в Прагу до голови Українського громадського комітету. Але Микита Шаповал не побажав прийняти представників "невдячного" студентства. "Змилостивився" його заступник Никифор Григоріїв, колишній член Центральної Ради і міністр освіти в безталанному уряді Всеволода Голубовича.
Позиція Григоріїва була така: не встигли ще стати студентами, а вже бунтуєте, так можна далеко заїхати… Обурившись, він пообіцяв звільнити "бунтівників" з академії.
– Йдіть собі до чеських шкіл! – "грізно" кинув колишній міністр.
Забув Никифор, що говорить з вояками. Інакше не намагався б залякати їх...
Врешті "старше громадянство" здало свої позиції – і в громадському комітеті, і в академії. А уряд ЧСР знову пішов назустріч. І УГА стала вищою школою з трьома факультетами. Її рівень підняли визначні чеські професори – доктори Юліус Стокляса, Ян Граський, Теодор Єждік, Т. Кецлік, Теодор Кашпарек, Вілібальд Шевчик, Рудольф Кукач, інженери Войтех Кайслер, В. Гесль, Алоїс Нехлеба та інші. Характерною рисою викладів чеських професорів була стислість і ясність суті дисципліни, підтвердженої конкретними, реальними прикладами з практики, без затемнення другорядними подробицями…
У Москві і Харкові успіхи академії викликали люту ненависть, тож в "отамани куркульських банд" потрапила і чеська професура…
"Старшим українським громадянством" були невдоволені й члени інших академічних громад та студентських організацій. Це стало очевидним на Установчому з'їзді Центрального союзу українського студентства. Відбувся він у липні 1923 року у вільному місті Гданськ. Участь у зібранні взяв і Василь Прохода як уповноважений делегат господарської академії, навіть виступав. Розповівши про діяльність академічної громади, охарактеризував завдання студентів як підготовку до національно-культурної роботи в Україні.
На з'їзді лунало багато гострих виступів. Що казати, українці, програвши боротьбу за свою Батьківщину, опинилися на чужині в дуже складних життєвих умовах. І хтось мусив відповісти за це. Але серед вищого керівництва УНР не знайшлося жодного діяча, який визнав би свою персональну провину в катастрофі. Тож ці імена "мовчазних діячів" називала гаряча молодь.
Василеві запам'ятався виступ львівського делегата Юліана Вассияна, який репрезентував Професійну організацію українського студентства. Вассиян різко критикував українські демократичні партії, особливо соціалістичні з еміграційного табору УНР, звинувачуючи їх в угодовстві з польським урядом, який проводив виразну антиукраїнську політику. Вассиян "пропонував бойкотувати польські високі школи і тих українських студентів, які давали перевагу польським школам та належали до польських студентських організацій" [97, с. 23]. Його пропозиції від імені організації українських студентів у Берліні активно підтримав Петро Кожевників, з яким Прохода у Пйотркуві-Трибунальському творив "Просвіту". А от кубанець за резолюцію, що засуджувала діяльність українських урядових партій, не голосував, бо вважав, що "на них і без того вороги української державности виливали повні відра помиїв" [97, с. 24]. "Ми всі вийшли з лав Армії УНР, – казав Василь, – а тому у нас збереглася певна пошана до пройденого під прапором УНР шляху збройної боротьби за незалежність України" [97, с. 19].
Повертався у Подєбради Прохода через Берлін. Кожевників провів цікаву екскурсію цим старовинним містом. "Без огляду на його експансивність і наше розходження в поглядах, у мене з ним була спільна психологічна вдача без особистої неприязні, – писав Василь Прохода. – Але з галичанами того психологічного контакту я не міг встановити, не було у більшости з них щирости. Щось у багатьох із них було від єзуїтства… Я був для них чужий зі (своєю) степовою вдачею, а вони в більшості вважали себе європейцями зі значно вищим світоглядом. А тому коли я не визнавав їхнього авторитету й не йшов з ними, то був "проти них". І вони створили мені опінію, характеризуючи мене як сільського "дядька", відсталого від духу часу, який не може репрезентувати поступове студентство" [97, с. 24].
Не бажаючи брати участі у політикуванні, що призвело до поділу студентства в Подєбрадах на групи, Василь невдовзі відійшов від громадського життя і повністю віддався науці.
На лісовому відділі стосунки між студентами були надзвичайно дружніми, хоч і мали вони різні політичні погляди: Проходу та Івана Зваричука вважали уенерівцями, полковника Василя Мурашка – гетьманцем, а учасника Першого зимового походу Армії УНР Віталія Білахіва – "піднебесним соціалістом" (так його називали за ідеалізацію соціалізму "без огляду на негативні явища застосування його у практичному житті") [97, с. 34; 79, арк. 7].
Василь Мурашко вважав, що для зміцнення Української незалежної держави насамперед треба було створити корпус жандармерії, а катеринославець Білахів заперечував будь-який примус в Українській державі. Інші ж кепкували з їхньої вічної суперечки.
Майже всі студенти лісового відділу добре співали. Особливо це виходило у полковника Мурашка, білоцерківця Зваричука та харків'янина Юрія Сас-Тисовського. Якось у ресторані, де їх пригощав чеський лісовий технікум, українці своїм співом викликали бурхливі овації відвідувачів.
Сас-Тисовський і Зваричук відзначались й умінням танцювати. Компанію їм завжди складали Михайло Гаврилів-Буяр та Михайло Міткович. Тож їх охоче запрошували організатори різних курортних вечірок. І козаки гідно представляли академію у "вищому" курортному товаристві.
Були серед студентів лісового відділу й фахівці з жіночого питання. Смаглявий красень Грицько Груша і Гриць Кагукало (повстанець Григор'єва та Тютюнника) мали неабиякий успіх серед подєбрадських дівчат і панянок, що приїжджали на курорт не тільки попити "подєбрадку", а й розважити свої розбиті серця. А от гарматникові Борису Лавриновичу, що ніколи не розлучався зі своєю трубкою, не таланило із жінками, хоч він постійно добивався їхнього доброзичливого ставлення.
Незважаючи на відмінності, студенти лісового відділу "творили злучене взаємним довір'ям і спільною метою дружнє товариство, що мало виразні ознаки українського студентства, для якого добре ім'я своєї національної школи було над усе…" Вони пишалися, що були творцями національно-культурного життя на чужині [97, с. 38].
Співтворцем цього явища став президент Чехословаччини Томаш Масарик, завдяки політиці якого в ЧСР постали вищі українські школи.
9 травня 1923 року Масарик відвідав Подєбради.
"Місто приймало Президента з великою урочистістю, – згадував Борис Мартос, – до того ж і день видався дуже гарний: теплий, соняшний. Саме місто прикрасилося квітами й прапорами, вздовж вулиці стали рядами школи, гімнастичні товариства, ремісничі, культурні й політичні організації, жінки й дівчата в барвистих національних убраннях. Президент обходив усі організації, і скрізь вітали його окликом "Наздар" і короткими промовами. Академія стояла перед готелем "У Короля Юрія": спереду професура, ззаду в кілька рядів – студенти. Коли Президент підійшов до нас, то Президія Академії (І. Шовгенів, Б. Іваницький і я) виступила вперед. Староста міста представив нас Президентові, а ректор професор І. Шовгенів звернувся до нього з короткою промовою. Він дякував Президентові за допомогу, а при тім у делікатній формі зазначив, що ми всі хотіли б, щоб ця допомога тривала так довго, поки Академія не виконає свого завдання. На це Президент відповів: "Сердечно дякую вам, панове! Я дуже добре поінформований про вашу школу… Дуже радий, що ви знайшли у нас не батьківщину – її, зрозуміло, не можете тут знайти, але в братньому народові – доброго сусіда… Я радий, що при тому лихові, яке спіткало Росію і вашу Україну, ми тепер наші слов'янські програми, які мали перед війною, можемо здійснювати на практиці. Слов'янська програма не загинула і не загине. Хочемо, щоб… ті ідеали… ми тепер освідчили дією. Оскільки це залежатиме від мене, я з радістю вас і ваших студентів підтримуватиму" [75, с. 209].
Своїх обіцянок президент дотримав.

Викладачі УГА

Шефом Василя Проходи був професор Борис Іваницький. Тримав він себе як бог. Про те, чого докладно не знав, він ніколи не говорив і не показував виду, що того не знає.
Борис Іваницький народився 8 березня 1878 року в Сумах. 1902 року закінчив Петербурзький лісовий інститут з дипломом ученого лісовода. До 1907 року працював помічником лісничого в корпусі лісничих, а тоді – лісничим у скарбових лісництвах на Гродненщині (до 1909-го) та Київщині: в Коленцевському, Трипільському, Петрівському і Святошинському лісництвах. Від 1 жовтня 1917 року перебував на українській державній лісовій службі в Міністерстві земельних справ. До травня 1918-го очолював відділ лісового департаменту… Після повалення гетьманату Іваницький повернувся на попередню посаду. З лютого до 11 червня 1919 року Борис Юрійович був ще й товаришем міністра земельних справ уряду УНР. Починаючи з грудня 1919 року, викладав лісівництво на сільськогосподарському факультеті Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. На еміграції у Тарнові (Польща) читав курси з природознавства, математики і креслення в Українській гімназії (15.2.1921 – 15.4.1922). 28 квітня 1922 року Бориса Іваницького обрали професором кафедри загального і спеціального лісівництва господарської академії [86, арк. 101 – 102 зв.].
"Тримався він завжди з почуттям власної гідності і в деякій мірі вищості над іншими, – вважав Василь Прохода. – Завжди спокійний і зрівноважений, він був обережний у висловах і не виявляв своїх недоліків… Його виклади відзначались сухістю і монотонністю… Він не захоплював студентів… Уникав життєвості й своєрідного романтизму, що було, приміром, в "Науці про ліс" Г. Ф. Морозова… Через це студенти не захоплювалися його лекціями, називали його ведмедем і слухали його з обов'язку. Та проте знання, необхідні лісівнику… професор Іваницький давав повністю" [97, с. 39, 40].
Професор кафедри лісокористування Микола Сергійович Косюра хоч і мав більше літ, як Іваницький, але був "більш жвавий, рухливий та говіркий". За часів гетьмана Павла Скоропадського Косюра на Лівобережжі працював лісовим директором. Після падіння Української Держави не виявив лояльності ні до більшовиків, ні до денікінців, від яких 1919 року втік аж до Єгипту. Але й в Африці він не порвав зв'язку з українцями. Довідавшись, що уряд ЧСР підтримує національно-культурне життя українців, Микола Косюра поспішив до Праги. Голова громкому Микита Шаповал спрямував його до Подєбрад. Тут Косюру прийняли на роботу спочатку доцентом. Його лекції "відзначалися жвавістю і мали більш практичний, ніж теоретичний характер" [97, с. 40].
Косюра завжди радив студентам вивчати французьку мову.
– Після закінчення академії куди ви подастеся? У Чехії своїх лісничих стільки, що хоч греблю гати. В Польщі для нас, православних, немає перспектив. А от Франція провадить економічну експансію в Малій Азії, французи – народ легковажний, працювати не люблять. Тож зі знанням французької ви можете й до Азії потрапити – персюків дурити…
Курс геодезії читав професор Леонід Грабина. Це був "великий ентузіаст" [20, с. 99]. Народився він 25 травня 1885 року в Ромнах на Полтавщині в родині українського письменника Олексія Грабини. Дитячі роки провів у Криму, в Євпаторії, потім у Генічеську на Азовському морі та Градизьку на Полтавщині. У дев'ять років повернувся в Ромни, де поступив у реальну школу, з якої перевівся до Прилуцької гімназії. А вищу освіту здобув навесні 1912 року, закінчивши інженерний відділ Київського політехнічного інституту. На службі у Київському губерніальному земстві будував шляхи на Київщині. Військову повинність (від 1 жовтня 1912 р.) відбував на Слобожанщині – інженерним кондуктором. З осені 1913 року будував залізницю Харків – Херсон. Головним досягненням Грабини був проект кам'яного арочного мосту через річку Жовтеньку на Херсонщині [89, с. 8].
1918 року Грабина працював у департаменті нового будівництва Міністерства шляхів, у складі якого евакуювався до Галичини. В 1921 – 1922 роках будував водогін у польському місті Тарнові, а 23 травня 1922 року був обраний доцентом на кафедрі геодезії УГА. "Він давав нам, – писав Василь Прохода, – не лише теоретичні, але, головне, практичні відомості з цієї важливої галузі прикладної науки, написавши дуже поважний підручник" [97, с. 41]. Цей курс із геодезії мав близько двох тисяч сторінок. Написаний він був "з великим знанням справи". Підручник послужив багатьом студентам, інженерам та землемірам "у здобуванні хліба насущного" [20, с. 99].
Та найбільше захоплював студентів лісового відділу "апостол кам'яних наук" [97, с. 64] Микола Шадлун, колишній професор Петроградського гірничого інституту та університету в Любляні (Югославія), а 1919 року – міністр народного господарства УНР. "Шадлун надзвичайно цікаво читав лекції з геології. Це була своєрідна поема природної чинності поверхні землі з її підземними в глибинних надрах динамічними процесами" [97, с. 42]. Коли він переглядав колекції мінералів, у нього світилися очі.
Курс ботаніки Василь прослухав у професора Володимира Чередіїва, випускника Петровсько-Розумівської (Тимирязєвської) сільськогосподарської академії, а в 1919 – 1920 роках – директора департаменту Міністерства народного господарства уряду УНР. Викладав він цікаво, з почуттям. "Авдиторія у нього завжди була повна…" [20, с. 59].
Володимир Чередіїв мав "широку натуру", любив випити, "й то добре". Як завідувач кафедри загального і спеціального хліборобства та декан він заробляв досить багато, "а тому мав за що випити". Його постійними спільниками в дружбі із "зеленим змієм" були завідувач кафедри хімії професор Леонід Петрович Фролов та колишній міністр праці УНР Осип Безпалко з Буковини. "Іноді вони робили пригодницькі нічні мандрівки в товаристві студентів. Особливо любив такі мандрівки професор Фролов, який ніби був сином якогось генерала, але як студент брав участь у революції 1905 року і змушений був тоді емігрувати… Був це старий бурлака типу Енея пролетарських переконань…" [97, с. 43, 44]. А ось як описав його кубанець Василь Іванис: "Професор Л. П. Фролов був одягнений у престаре убрання з обтріпаними рукавами й холошами, на голові мав потертого селянського солом'яного бриля, взутий без шкарпеток у сандалі" [35, с. 12].
Зоологію, ентомологію та іхтіологію викладав доцент д-р Юрій Русов. Народився він 8 січня 1895 р. у Харкові в родині Олександра і Софії Русових, відомих борців проти Росії. Його матір, навіть будучи вагітною Юрієм, сиділа в харківській тюрмі, а народила його, перебуваючи під суворим поліційним наглядом. 1913 року Юрій закінчив гімназію В. П. Науменка у Києві, а потім природничий відділ Київського університету. 1922 року став доктором філософії Віденського університету. Від 1922 р. він працював в УГА професорським стипендіатом (подаючи документи, Curriculum vitae написав французькою мовою). Наступного року уже став асистентом, доцентом (21.3.1923) та завідувачем кафедри зоології (8.10.1923) [126, арк. 321 – 324].
Юрій Русов любив студентське товариство лісового відділу й охоче проводив з ним час за кухлем пива, співаючи українських пісень. Був простим і скромним. Своїй професії віддавався так, що "забував про свою дружину Лєну з синком Романом… Від нього часом смерділо трупами звірят, яких він досліджував… Лєна, будучи переважно самітною, піддалась залицянням хіміка Володимира Ройтера, українського німця, який дуже добре грав на скрипці…" [97, с. 44]. Той був не менш освіченим за Юрія Русова. Володів українською, французькою, німецькою та чеською мовами, не кажучи вже про українську і російську. Олена розійшлася з Юрієм і вийшла заміж за Володимира Рейтера (так насправді звучить його прізвище), а от битву за сина програла Софії Русовій, матері Юрія.
Славетна Софія Русова, член Центральної Ради, а за гетьманату керівник департаменту дошкільної і позашкільної освіти, викладала в господарській академії французьку, рідну мову своєї матері. Батьком Русової був дідич Федір Ліндфорс, швед за походженням. "Велика сила притягання благородних душ є в Україні! – писав про своїх батьків Юрій Русов. – І ми бачимо протягом нашої історії стільки прикладів, коли чужинці з походження все своє життя віддавали на службу Україні" [118, с. 1173].
З любові до поневоленого українського народу чужинка Софія Русова "стала однією з найдіяльніших дочок України". Її подвижницьку діяльність росіяни завжди оцінювали як злочинну. Вона скуштувала не тільки царських, а й совєтських в'язниць. 1922 року, маючи 66 років, Софія Русова з малолітньою онучкою втекла з "догоряючої в повстаннях України" [118, с. 1174, 1181]. "Прощай, рідна дорога Україно! – казала вона. – Кидаю Тебе з одним палким бажанням: усі мої старі сили віддати за визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти волею, наукою і багатством" [118, с. 1181]. Так і сталося: самовіддану працю на користь Батьківщини вона продовжила на еміграції – як професор Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі та лектор УГА в Подєбрадах, а ще й керівник дитячого садка.
"Також симпатичною постаттю був професор неорганічної хімії Микола (Павлович) Вікул, який любив свій предмет, цікаво викладав його й по-товариському поводився зі студентами, даючи їм відповідні знання" [97, с. 45]. "Виклади його були свого роду подіями, – додавав студент Гаврило Гордієнко, – й авдиторія у професора Вікула була завжди повненька" [20, с. 59]. А от професор політичної економіки Олександр Мицюк, на думку Проходи, тримав себе "надзвичайно важно, з манерами і поводженням великого вченого" [97, с. 45]. Він справді був освіченою людиною, написав цікаві спогади "Веремійовська буча" (Львів: Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 1913), спогади про 1917 – 1919 роки та чимало наукових праць. За Директорії Мицюк був міністром внутрішніх справ, товаришем міністра народного господарства.
Студентка Віра Петрова про колишнього міністра казала так: "Лекції професора Мицюка по політичній економії слабі. Він робить з себе великого вченого з надокучливою манірністю, говорить аж надто авторитетно…" [97, с. 31]. Студент Гаврило Гордієнко звертав увагу на те, що "його (Мицюка) виклади були занадто сухі". І все ж, додавав Гордієнко, Олександр Мицюк "був один з найпродуктивніших професорів Академії… Він мало не щороку випускав якісь друковані праці" [97, с. 66].
А от професор Давид Райхінштейн, колишній асистент знаменитого Альберта Ейнштейна, органічну хімію викладав "цікаво й живо" [97, с. 45]. Свої лекції він починав українською – хоч і знав її дуже погано. Він прагнув продемонструвати свою повагу до українців. Але, як тільки брав крейду і підходив до дошки, забувався і переходив на російську.
Райхінштейн вважав, що простіше хімічних формул, які чітко окреслюють найскладніші поняття, не може й бути. Він любив повторювати: "Це дуже просто, але для незнаючого незрозуміло" [97, с. 45, 46].
"Професор Райхінштейн був прикладом, – вважав Гаврило Гордієнко, – як поодинокі чужоетнічні елементи входять поступово в українську націю…" [20, с. 61].
Найоригінальнішим викладачем, на переконання Проходи, був професор Каміл Шиндлер, колишній професор Київського політехнічного інституту. Вперше він емігрував з Росії після революції 1905 року. Після падіння царизму 1917 року повернувся в Росію, але невдовзі більшовики змусили його знову тікати за кордон. Його лекції були дуже цікаві й не позбавлені філософського змісту. Але Каміл Шиндлер виявився переконаним російським патріотом-імперцем – хоч і німцем за походженням. Мало того, що лекції читав російською, та ще й уникав слів "Україна" й "український" – ніби їх не існувало. У нього не повертався язик сказати, що в Україні використовуються ті чи інші машини. Він казав: "В Росіі било так… а вот на юґє, у вас на родінє…" Не використовував він і слова "Малоросія", бо, коли раз бовкнув, студенти на знак протесту покинули аудиторію і більше на його лекції не приходили.
Для Шиндлера всі слов'яни були "рускімі". Навіть чехів зараховував до них. Жив він у Празі. Якось узвичаїлося, що його на подєбрадському вокзалі зустрічав староста лісового відділу Володимир Мірошниченко.
Одного разу вони йшли повз продуктову крамницю торгівця Башти, який, щоб привабити українців, розмалював вивіску у жовто-блакитний колір з написом українською мовою: "Тут можна випити й добре закусити".
– Подивіться, пане професоре, – посміхнувся Володимир, – наш Башта вже українізується.
Каміл Шиндлер, уважно прочитавши напис, сказав:
– Чєво только нє видумаєт наш рускій чєлавєк…
– Та який же Башта "рускій"?! – здивувався Мірошниченко.
– Всьо равно. Всє ми рускіє…
Протести студентів призвели до того, що ректорат звільнив Каміла Шиндлера з академії. Ця самооборона національної честі викликала низку публікацій у чеській пресі. Чеських русофілів обурило "нечемне" поводження студентів УГА із заслуженим російським професором…
Загальне будівництво і будівельні матеріали на аграрно-лісовому факультеті викладав професор Сергій Прокопович Тимошенко. Народився він 1881 року в с. Базилівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Зі студентських років брав участь в українському русі. 1903 року вступив до петербурзького осередку РУП, згодом – до УСДРП. Після закінчення інституту цивільних інженерів у Петербурзі працював у Ковелі, де за його проектами були збудовані земська лікарня, жіноча гімназія та інші будівлі. У 1908 – 1909 роках Тимошенко працював у дирекції Південно-Західної залізниці у Києві. 1909 року переїхав до Харкова, будував Південно-Донецьку залізницю. І в Києві, і в Харкові брав активну участь в українських легальних організаціях, зокрема в київському товаристві "Просвіта", Товаристві ім. Квітки-Основ'яненка та Літературно-художньому гуртку в Харкові.
У приватному бюро Тимошенка виконувалися проекти різних будівель, в тому числі для промислових районів Донецького басейну, Харкова, санаторіїв і ресторанів на Чорному морі, в Слов'янську, Святогорську тощо. Він розробляв проекти меблів та інтер'єру. Доклав чимало зусиль для популяризації українських традицій в архітектурі. З 1913 р. архітектурні проекти Тимошенка постійно експонувались на міжнародних виставках у Москві, Києві, Подєбрадах та інших містах.
У квітні 1917-го на Національному конгресі Сергія Тимошенка обрали членом Центральної Ради від Харкова. Був він і Харківським губернським комісаром та заступником голови губернського виконавчого комітету. Від жовтня 1918 р. Тимошенко – професор Українського державного університету в Києві. У 1919 – 1921 роках очолював Міністерство шляхів у трьох урядах УНР, а у листопаді 1921 році взяв участь у Другому зимовому поході Повстанської армії Юрка Тютюнника.
1923 року Сергій Тимошенко оселився в ЧСР, був обраний доцентом УГА в Подєбрадах, а 1925 року – професором. Його брат, також професор УГА, Володимир Тимошенко в роки революції працював економічним консультантом українських урядів та української дипломатичної делегації на Мирній конференції в Парижі.
Упродовж існування в академії викладало 118 педагогів, зокрема 92 українці. Чехів, професорів високих чеських шкіл, було 26. Один з них, завідувач кафедри лісового інженерного будівництва Войтех Кайслер, очолював ще й нострифікаційну комісію, яка мала право визнавати дипломи іноземних лісових шкіл. До нього і звернулися студенти, щоб допоміг, аби чеська держава визнала дипломи Української господарської академії. Кайслер, хоч і вважав студентів УГА дуже добре підготовленими, а дипломи академії цілком відповідними, все ж з міркувань конкурентного характеру не міг допомогти. Він сказав прямо:
– Я знаю вас як сумлінних студентів. Наші празькі студенти порівняно з вами – хлопчаки. Я дивуюся вашому патріотизмові, з яким ви пішли навчатися до своєї національної школи, що не має в ЧСР належних прав, – лише для того, щоб сприяти розвиткові української культури. Ви цілком успішно могли б закінчити чеські школи і не мали би проблем з нострифікацією, але ваша школа була вам ріднішою. Якби це залежало від мене, я зробив би для вас все. Але ми маємо надпродукцію лісових інженерів. Та, зрештою, для вас нострифікація не має особливого значення, бо на державну службу вас, як чужинців, все одно не приймуть, а в приватних установах від вас вимагатимуть лише знань та уміння працювати…
"Життя пізніше показало, що професор Кайслер правдиво міркував, – зазначав Василь Прохода. – Більшість з нас, свідомих своєї національної гідності, не лише не жалкувало, що закінчили студії у своїй, безправній, високій школі, але, навпаки, були горді, що на чужині з нічого творили свої національні цінності, впливаючи цим на розвиток української національної культури на власній Батьківщині, особливо в період непу…" [97, с. 49, 50].

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ