До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

У польському полоні
 
У Ковелі поляки зібрали кілька сотень сірожупанників, серед яких було майже півсотні старшин. Тут Василь зустрівся зі своїми товаришами – Костем Курилом, Миколою Бутовичем, Миколою Букшованим, Малевичем і Польовим. Опинився серед товариства і лікарський помічник 1-го Сірого полку Антін Білоус. Був тут і колишній курінний Пономаренко. Він зустрів Проходу глузливо:
– Так і ти, приятелю, з нами! Хіба не правду я говорив тобі, що ліпше нічого не робити, ніж робити те, з чого немає жодної користі. Досить уже, навоювався, тепер приставай до нашого товариства. У нас тут провадиться цікава й захоплююча гра в "дев'ятку". При ній забудеш все…
Прохода перебував у пригніченому стані. Якби він мав свою державу, то була б перспектива звільнення, "але полонений з війська, що втратило свою територію, на яку міг би повернутись, був без майбутнього". І Василь приєднався до картярського товариства, яким завжди погорджував… [96, с. 345].
З Ковеля сірожупанників повезли до табору Вадовиці, організованого австрійцями ще на початку Світової війни. "У вісімнадцяти мурованих і дерев'яних бараках могло одночасно перебувати до 6 тисяч осіб. Табір мав усі необхідні технічні та санітарні обладнання, власну воду, шпиталь на кілька десятків ліжок". Але так було за австрійців. Поляки ж, прийнявши у них вадовицький табір, відпустили полонених росіян, італійців та сербів і на початку 1919 року напхали туди 15 тисяч вояків Галицької армії, що "майже вдвічі перевищило проектні можливості табору. Таке переповнення, при бракові теплих приміщень, голоді і мінливій підгірській погоді, стало причиною пошестей (тиф, дизентерія) та високої смертності. Щоденно вмирало кількадесят утримуваних" [43, с. 76].
У таке пекло потрапив і Василь Прохода. "Табір був брудний, – писав він. – Бараки старі, зі щілинами, із двома поверхами нар, всередині яких була сила-силенна блощиць. Від них удень не було спокою, а вночі вони обсипали всі частини тіла, до яких лише могли дістатись. Я, щоб уникнути їх нападу, зшив з простирадла мішок, котрий одягав на себе через голову по пояс і тісно всередині підперезувався, щоб блощиці не могли туди дістатись. Штани були також щільно застібнуті. Взутий я був у чоботи з тісно прилягаючими халявами. Було в такому мішку мало повітря для дихання, але був спокій на пару годин нічного відпочинку" [96, с. 346].
Поляки створили ще одну проблему – вони не визнавали рангів в Армії УНР, а відтак і старшинських привілеїв. "Усі ми були гайдамаками, – згадував Прохода, – і на однаковому становищі зі звичайними вояками, яких (поляки) трактували як звичайних бандитів. Страва була гірша, ніж для псів" [96, с. 346].
Здійснилася мрія отамана Осецького: українські старшини "ходили з казанками до загальної кухні й їли ложками, які носили за халявами або в кишені. Хто мав гроші, до того ж у польській валюті, міг купити собі щось з харчів. Іншим доводилось задовольнятись тим, що давали. Були то півкілограма глевкого хліба та юшка, власне якась бурда, на обід і вечерю та чорна кава з цикорію на сніданок" [96, с. 346].
Напівголодні бранці блукали по табору, огородженому колючим дротом. Переважна більшість впала в безнадію, інші, плануючи втечу, придивлялися, де можна було б зробити діру. Багато хто марнував час, граючи в карти. До останніх часом приєднувався і Прохода. Поступово він програв усе, що мав.
Стосунки між галичанами та австрійськими поляками "були просякнуті страшною ненавистю та ворожнечею. (Раніше) галичани примушували полонених поляків їсти землю, коли ті говорили, що вона польська, а поляки, навпаки, змушували українців їсти землю, коли вони стверджували, що та земля українська". До наддніпрянців ставлення було трохи ліпше, але все одно з ними поводились "як з петлюрівськими гайдамаками", що не заслуговують на людське ставлення [96, с. 346].
Крім сірожупанників і галичан, у таборі були ще полонені з колишніх гетьманських формувань у Луцьку. Багато з них оголосили себе росіянами і звернулися до російського комітету у Варшаві. Комітет прислав до табору представника, але не для допомоги, а для вербування добровольців у російську армію генерала Юденича, що діяла проти большевиків із Прибалтики.
Про це розповів Василеві приятель Антін Білоус. Він і подав думку зголоситися до армії Юденича. Пропозиція "записатись до росіян" була дикою. Якби ще Пономаренко зголосився до них, то… Але щоб на це пішов Прохода!
Проте Білоус пояснив Василеві, що це лише маневр на полі бою. Мова ж іде не про службу у Юденича, а про те, щоб вибратися з табору. Добровольці їхатимуть через Варшаву. Там, певно, буде зупинка. Ось тоді можна і зникнути.
На тому і погодилися. Вирішили нікому з друзів не розкривати таємного плану.
Василя Проходу внесли у списки без заперечень, бо у нього зберігся наказ про призначення командиром маршових сотень при від'їзді на німецький фронт у 1914 році.
Лише в останній момент перед виходом добровольців з табору Прохода сказав своєму другові Костеві Курилу:
– Не вважай мене зрадником. Ним я ніколи не буду. Я використовую нагоду для звільнення з табору. Прощай! Сподіваюся, що ще побачимось…
План вдався на всі 100%. П'ять вагонів з добровольцями прибули до Варшави. Їх поставили на резервну колію, що йшла до табору втікачів з України "Повонзкі". З того табору до ешелону мало приєднатися близько 200 осіб.
Василь із товаришем непомітно перенесли свої речі до барака, де серед утікачів знайшовся знайомий Білоуса. Він залишився біля речей, а друзі пішли до міста.
Білоус мав гроші (навіть польські марки), а тому сміливо завів Василя до ресторану, де й повечеряли. Потім блукали по місту, чекаючи ночі, коли мав відійти їхній потяг. Після десятої вечора зайшли до бару. Тут Антін познайомився з дівчиною "вільної професії". З нею про все і домовились: Антін виступає у ролі коханця на ніч, а Василь спить поруч на канапі…
Вранці, розплатившись за послуги, пішли в напрямку "Повонзкі". Тут і довідалися, що поїзд уже відійшов. Так хлопці здобули свободу.
Почувши від знайомого, що у таборі перебуває Пузицький, одразу пішли до нього. Побачивши Василя, полковник "дуже зрадів, ніби рідного брата зустрів" [96, с. 349].
Головне питання – як легалізуватись – вирішив Пузицький. Службовцям канцелярії табору він сказав, що то його знайомі, які втекли з Рівного від більшовиків. Цього виявилося достатньо – Василь і Білоус заповнили анкетні картки та отримали посвідки біженців.

У розмовах спливали години. Згадували недавнє минуле.
– Большевики сильні нашим безсиллям, – сказав Пузицький. – Нашу силу зжерла отаманія та анархія. Слабкий був Петлюра…
Прохода розповів, як наказний отаман нищив Сіру дивізію.
– Знаю я добре Осецького, – з гіркотою кинув полковник. – Він дуже любить всякі авантюри. Большевики за це б розстріляли його, а у нас кожний може безкарно руйнувати те, що інші в тяжких зусиллях створили. От такі, а ще й винниченки, наробивши паскудства, втекли за кордон, або, просто кажучи, дезертирували. І Осецький також поїде на державний кошт десь "репрезентувати УНР".
Пузицький страшенно переживав поразку. "Загальна національна трагедія була і його особистою трагедією…" – зазначав у спогадах Василь Прохода [96, с. 351].

Знову в Україні

Наприкінці липня 1919 року Білоус запропонував план повернення в Україну. То був час, коли поляки витиснули за Збруч Галицьку армію, а уряд ЗУНР евакуювався до Кам'янця-Подільського.
Польща виявила зацікавлення, щоб українці продовжили боротьбу проти більшовиків (бо це б зміцнило становище поляків на Холмщині та Волині, які хотіла загарбати Москва). Оскільки уряд УНР жодних претензій на окуповані поляками західні українські землі не висунув, то "прийшло до якогось порозуміння та гамування ненависті між поляками та українцями". Щоб посилити українське військо, поляки дозволили перехід з Польщі на територію УНР інтернованих вояків [96, с. 354].
На думку Білоуса, сприятливу ситуацію треба було використати й спробувати дістатися до Кам'янця-Подільського, місця осідку уряду УНР. Комендатура табору "Повонзкі" не заперечувала, щоб частина біженців перейшла в українську зону.
Видали посвідку і Проході. В ній зазначалося, що він звільнений з табору та їде в Кам'янець-Подільський. Щиро попрощавшись із Пузицьким, друзі вирушили на південь. За тиждень їм пощастило дістатися нової столиці УНР. Тут коштом Білоуса поселилися в "готелі", зайнявши повну блощиць кімнату.
Одразу зголосились до коменданта міста. Той наказав йти у штаб начальника залоги для призначення на службу. Службовець відділу кадрів, довідавшись, що Білоус і Прохода щойно повернулися з таборів, хотів призначити їх відповідальними за організацію табору полонених більшовиків у Дунаївцях, та врешті від цієї ідеї відмовився.
Дізнавшись, що у військовому міністерстві працює полковник Ґанжа, якому в травні пощастило вирватися з відділом сірожупанників з оточення, Прохода поспішив до нього. Виявилося, що з недобитків Сірої та Волинської дивізій було створено 4-ту Холмську дивізію (пізніше перейменовану на 4-ту стрілецьку дивізію сірожупанників).
Петро Ґанжа був радий бачити Проходу живим і здоровим. Полковник розповів, що працює над проектом створення 1-ї рекрутської дивізії, в якій  буде чотири полки. 1-й стрілецький полк уже наполовину організовано, командує ним полковник Павло Шандрук. Вже формуються 2-й Чорноморський і 3-й Синьожупанний полки, а треба ще створити кадри 4-го Сірожупанного полку, до якого заплановано влити колишніх полонених із Сірої дивізії, що прибуватимуть з табору Вадовиці. Організувати кадри 4-го полку та очолити його штаб Ґанжа запропонував Проході. Петро Ґанжа проінформував, що командиром полку невдовзі призначать сотника Коваля, колишнього помічника командира 4-го Сірого полку.
Прохода залюбки погодився (хто ж не хоче продовжити службу з вірними товаришами!) і спільно з Ковалем організував штаб полку зі старих сірожупанників. Начальником господарської частини став хорунжий Стефан Синиця (з Узина Васильківського повіту), а полковим священиком – о. Михайло Четвертинський (очевидно, псевдонім. – Ред.).
Невдовзі Проходу призначили виконувачем обов'язків начальника штабу дивізії, але сам штаб створити не встигли: 1 грудня стало відомо, що поляки на прохання уряду УНР ось-ось окупують Кам'янець-Подільський. Таким чином Петлюра і Мартос вирішили "випередити" денікінців, які вже зайняли Нову Ушицю. Армія УНР відступила в район Проскурова, а виснажена тифом УГА передалася на бік Денікіна.
Напередодні вступу польського війська в Кам'янець українські вояки почали розходитися. Василь, попрощавшись (на цей раз назавжди) з полковником Ґанжею, разом з панотцем Михайлом, Антоном Білоусом та сотником Ковалем вирушив у Шатаву, що за 15 верст на схід від Кам'янця-Подільського. Там їм надав притулок о. Віктор Симоновський.
Вранці стали нараджуватися, що робити далі. В цей момент на подвір'я в'їхали вершники. Це були отамани Омелян Волох, Юхим Божко та Олександр Данченко.
Василь не раз бачив їх у Кам'янці в їдальні. "Вони тримали себе аж надто незалежно й все ганили. Одного разу з ними конферував отаман колишнього Червоного куреня смерти отаман Ангел, який приходив у селянській свиті з совєтського запілля ніби як представник від повстанців Лівобережжя" [96, с. 362].
І ось нова зустріч. Виявилося, що під час евакуації з Кам'янця-Подільського отаманів (за наказом військового міністра Всеволода Петріва) не пустили до вагонів, тому й довелося їхати кіньми.
На чужому подвір'ї вони почувалися як удома, та все ж не виклично. Попрохали дати свіжих коней. Обіцяли заплатити за них.
Прохода і Коваль наважилися приєднатися до отаманів, вважаючи, що з ними швидше дістануться до своїх. Але панотець Михайло рішуче запротестував, сказавши, що не дає на це Василеві благословення. Віктор Симоновський також відраджував. Він сказав, що прийме його псаломщиком, а дозвіл дістане від єпископа Пимона. Обіцяв зачислити в кандидати на сан священика. Це б звільнило старшину Проходу від інтернування поляками та мобілізації денікінцями, якби ті чи інші прийшли до Шатави. Це влаштовувало Василя. Релігійне почуття у нього завжди було розвинене, а після військових поразок зросло, і він "щиро міг погодитись стати священиком" [96, с. 363].
За два тижні Прохода вже освоївся з новим становищем. Тим часом минула криза у хворого на тиф Антона Білоуса. Його вирішено було відвезти до Кам'янця у шпиталь. Одного дня Василь та о. Віктор Симоновський на бричці повезли товариша.
У Кам'янці поляки вже не брали в полон українських старшин і козаків. Не зачіпали навіть галичан, які записалися студентами до Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. Залишили у спокої і командира 1-го рекрутського полку Павла Шандрука, котрий "хитро зумів ліквідувати майно полку та продати коні". В цивільній адміністрації поляки залишили майже всіх українців, підпорядкувавши, щоправда, їх польській комендатурі. Частина Поділля, де перебували польські військові відділи, вважалась окупаційною зоною. А Шатава потрапила до нейтральної смуги, бо "денікінці встигли зайняти лише Дунаївці, з яких пізніше відкотились, а большевики туди не дійшли. Тому з Шатави можна було їздити до Кам'янця без будь-яких перешкод" [96, с. 363].
В одну з таких поїздок о. Віктор Симоновський представив Проходу єпископові Пимонові. Той звернувся до Василя:
– Харошо, син мой, раз ти бил офіцером і знаєш порядок боґослуженія, я рукоположу тєбя в сан свящєніка, но прєждє падищі сєбє нєвєсту і женісь. А ти, атєц Віктор, тєм врємєнєм падучі єво. Віжу, што он будєт харошим інтєлігєнтним свящєніком.
Єпископ Пимон, в миру полковник запасу, прихильно ставився до офіцерів. Він зарахував Василя заштатним псаломщиком церковної парафії в м. Шатаві та видав посвідку з печаткою, на якій було зображено дві благословляючі руки. Офіційну печатку консисторії з українським державним знаком він не використовував.
У сусідньому з Шатавою селі померли священик із дружиною, залишивши дві дочки. За традицією парафію міг отримати той, хто одружиться з однією з них. Та парафія була бідна, охочих на це місце не виявилося. Заступати священика в цьому селі призначили о. Михайла Четвертинського. З ним їздив і Василь. Заходив і до сиріт.
Одна з дівчат могла б стати нареченою для нього.
Дівчата були українками, але дуже вже "опростились, навіть парафіяльної школи не закінчили, зледащіли, хатнє господарство було занедбане". Коли ж у селі стояв відділ УГА, то попівни зійшлися зі старшинами цього відділу "аж надто близько, їх бавило тоді веселе й безжурне життя". Тепер вони, самотні, сподівалися, що їхні кохані повернуться й заберуть їх із собою. "Тому таким кандидатом на їхню парафію, як я, вони не цікавились", – казав Василь Прохода. Зі свого боку, і він не потребував таких паніматок [96, с. 364].
Після Хрещенського богослужіння панотець Михайло дістав призначення на багату парафію у великому селі Четвертинівка біля Ладижина Гайсинського повіту. Вирішили їхати разом, а до Четвертинівки – 200 верст.
І Прохода, як приречений, знову помандрував світом. Дорогою зупинялись переночувати у подільських панотців.
"По селах була ніби радянська влада, а фактично кожне село було майже самостійне й мало свою самоохорону проти бандитських наскоків, – розповідав Василь. – Одну таку банду з п'яти верхівців ми бачили в Джурині, коли проїздили повз базар. У нас не було що грабувати, а тому ті банди нам не загрожували, а на базарі вони наробили бешкету" [96, с. 365].
Попівський дім у Четвертинівці був досить великий. Церковний староста вже знав про призначення священика, а тому підшукав жінку для обслуги та роздобув простенькі меблі.
Невдовзі новий панотець переманив до попівського дому вчительку Магдалину Петрівну, яка не мала власного помешкання. Панотець виявився великим грішником. Він "був гарним інтелігентним мужчиною, дуже дотепний, мав гарний голос і чудово співав, – зазначав Василь Прохода. – Нагадував він мені своїм поводженням колишнього полкового панотця сірожупанників Івана Федоровича. Особливо гарно, мистецьки, він відправляв богослужбу, доводячи всіх жінок до сліз" [96, с. 365, 366].
Якось Василь сказав йому:
– У тебе дві душі: одна невинна, янгольська, свята – коли ти в церкві; а друга – грішна, диявольська – як лише ти вийдеш з церкви…
Панотець погодився:
– Це правда. То лише о. Віктор – віруюча людина. Його диявол не спокусить. На злий вчинок він нездатний. А я, коли служу в церкві, справді вірю щиро в Бога. А в приватному житті забуваю про нього.
Жили приятелі дружно. Василь читав Псалтир і часом допомагав співати штатному дякові. Винагороди не брав. Парастаси та поминки з урочистими обідами не залишали його голодним.
Непомітно минув лютий з його веселим Масляним тижнем і березень з Великим постом. У квітні в сільській управі з'явилося оголошення: більшовики закликали чоловіків вступати до червоних частин. Колишнім офіцерам наказувалося впродовж десяти днів зареєструватись у Гайсинському військкоматі. Василь відчув, як відразу стало тісно в Четвертинівці...
За чотири версти від села розкинулося містечко Ладижин. Прохода довідався, що там на цукроварному заводі працює хорунжий 4-го Сірого полку Петро Запорожець. Тож Прохода пішов до нього порадитися.
Удома застав лише дружину. Вона сказала, що чоловік невідомо коли повернеться. Тоді Василь оповів, чого прийшов. Жінка повідомила, що її чоловіка місцеві більшовики вже попередили: якщо він не зголоситься до війська – пошкодує. А Петро не має жодного бажання йти до Красної армії.
– Що ж він вирішив робити? Говоріть мені одверто – як старому сірожупанникові.
– Бачите, він має зв'язки з повстанцями. Тепер поїхав організовувати летючий кінний відділ, який громитиме большевицькі продовольчі відділи…
Повстанський рух у цій місцевості був сильний, адже з Четвертинівки походили відомі отамани Лихо-Дорошенко та Левченко-Іванунь.
Колись тут, над річкою Бог, в урочищі Батіг, що на околиці Четвертинівки, Богдан Хмельницький завдав нищівної поразки польському гетьманові Мартину Калиновському. Батіг увійшов у польську свідомість як символ страшної катастрофи. І ось тепер, у цій місцевості, осяяній великою перемогою великого Богдана, знову точився бій за волю України – цього разу проти російської орди…
Та Василь, зневірений після стількох поразок, вважав, що повстанська боротьба приречена. Тому в повстанці не пішов і до Запорожця більше не заходив.
Пригнічувала Проходу і власна пасивність. Почувши, що Польща оголосила війну Совдепії, а в Кам'янці-Подільському знову збирається українська армія, він вирішив стати до її лав.
Одягнувся у сірий довгий жупан, пошитий з австрійської шинелі, заломив по-козацьки назад сиву шапку. "Це надавало мені вигляд запорожця, – писав Василь Прохода, – а торбина за плечима й ціпок у руках мало наближали мене до якогось заштатного псаломщика, за якого я мав видавати себе перед большевиками. Я ніби викликав проти себе небезпеку, без страху глузуючи з неї" [96, с. 368].

З манівців на битий шлях

Весна вже святкувала свою перемогу. Під щебетання пташок та спів жайворонків Прохода знову подався у мандри. За Четвертинівкою вийшов на шлях. Зупинившись на роздоріжжі, задумався, куди йти – ліворуч на захід чи праворуч на схід?
"Те, що я в минулому році воював на Холмському фронті і був у полоні у поляків, – міркував він, – давало тепер мені підставу зголоситись до совєтської армії, щоб знову стати до бою проти поляків. Але це… ставило мене в положення зрадника проти своїх, українців, проти яких у рядах совєтської армії довелося би битися" [96, с. 369].
Півгодини вагався Прохода, куди йти. Врешті повернув на захід.
Шляхом тягнулися різноманітно одягнені совєтські частини, "серед них були й такі, що мали жупани та шапки з червоними шликами". Напевно, то приєдналися до Красної армії колишні гайдамаки отамана Волоха. "Усі вони рухались на польський фронт" [96, с. 369].
Проходу обганяли красноармійці. Дехто питав: "Якої частини, товаришу?" Кубанець щиро відповідав, що до жодної частини не належить. На нього здивовано поглядали…
Так доплентався до Тульчина. Йшов головною вулицею повз будинок, на ґанку якого кривавився прапор. Та й від таблички з надписом "Чрезвычайная Комиссия" могло стати млосно. Намагаючись зберігати спокій, не прискорюючи кроку, він хотів пройти ґанок, коли почув за спиною:
– Ей, таваріщ, куда ідьош? Ану зайді сюда!
Василь озирнувся і побачив військового у блюзі, підперезаного ременем з кобурою нагана. Незнайомець поманив пальцем.
– Да, да, ти. Давай сюда на пару слов!
Чекіст указав на двері, мовляв, заходь.
– Куда ідьош, таваріщ? – запитав він знову, вивчаючи бурлаку.
– В Шатаву...
– В Шатаву?! Но там же поляки.
– Надєюсь, што, пока я туда добєрусь, там будут совєтскіє часті, – не розгубився Прохода.
– А што тєбє там нужно? Пачєму туда ідьош?
– Я псаломщік. Бил в Чєтвєртіновкє, а тєпєрь должен возвратітса к своєму церковному пріходу в Шатавє.
– Псаломщік?! Інтєрєсний ви мужик, – чекіст уважно розглядав затриманого, намагаючись збагнути, хто ж перед ним – ворог совєтської влади чи якийсь блаженний. – Пакажитє ваши дакумєнти!
Василь дістав старий пашпорт волосної земської управи в Оріхові, в якому було зазначено, що він "крестьянин села Ново-Даниловки, Ореховской волости, Бердянского уезда". Додав і посвідку єпископа Пимона про те, що є псаломщиком у Шатаві.
Чекіст мав інтелігентне обличчя. Ненависті в його очах Василь не побачив, швидше, в них світилося співчуття.
– А каґда наши нє займут Шатаву, што ви будєтє дєлать?
– Могу подождать, пока к Шатавє можно будєт пройті.
– Ну што ж, ідітє!.. – Чекіст повернув документи.
Лише відійшовши, Василь збагнув, з якої халепи вискочив. "Було ясно, – писав він, – що чекіст подарував мені життя так, як я дарував тим большевикам, яких приводили до мене в Коростені, а я відпускав їх на свободу" [96, с. 370, 371].
З Тульчина Василь почимчикував уже бічною дорогою в напрямку на Джурин. У першому ж селі зайшов до священика. "Там мене спочатку прийняли з застереженням, як якогось гайдамаку, – продовжував Прохода, – а потім, коли я оповів їм про свою пригоду в ЧК, були дуже здивовані поступованням чекіста, а панотець пообіцяв помолитись за нього" [96, с. 371].
Ще у двох парафіях Василя прийняли сердечно, даючи пораду, де можна переночувати. За добу блукаючий гайдамака долав близько 40 верст. На четвертий день мандрівки перейшов річку Жван. Один священик порадив спуститися до Дністра та йти берегом до містечка Калюс, де вже були поляки. Панотець пояснив, що суцільної лінії фронту немає, більшовики до самого Дністра не доходять, а тому берегом можна прошмигнути. Василь так і зробив.
Коли оминав кручу, де могла бути червона застава, почув оклик:
– Стій! Якої банди будеш?
На крутоярі сиділо двоє з наставленими рушницями.
– Я до жодної банди не належу.
– Тоді зніми торбу й поклади на землю.
– Навіщо вона здалася вам? У ній, крім білизни та харчів, нічого немає.
– Будеш ще балакати? Зніми, а то тут тобі жаба цицьки дасть!
Один з бандитів почав цілитись, а другий клацнув затвором. Прохода мусив послухати "доброї" поради.
– А тепер тікай, поки ми тебе не застрелили.
Василь мовчки розвернувся і пішов. Почувши за спиною постріл, прискорив крок. Раптом почув:
– Стуй! Ренце доґури!
За тридцять кроків від нього як з-під землі виріс польський жовнір. Він і відвів Проходу до начальника польової варти. Звідти затриманого перепровадили до відділу охорони на східний край містечка. Тут він признався, що хоче дістатись до дивізії полковника Олександра Удовиченка, про яку чув від священиків.
Невдовзі прийшов поляк, що володів російською. Він докладно розпитав та вивчив документи. На питання про українську дивізію не відповів, а прохання відпустити проігнорував. Ще й заборонив виходити з вартового помешкання.
Ніч Прохода провів на долівці, вкритій соломою. Наступного дня з ним ніхто не бажав говорити. На питання відповіді не отримував. Близько десятої години з'явився вже знайомий шпак. Прохода обурився:
– Ви обіцяли вчора за пару годин з'ясувати моє становище, а я вже 16 годин перебуваю у стані не то полоненого, не то шпигуна. До того ж я ще й голодний. Я протестую проти такого поводження.
– А ми таки справді вважаємо вас шпигуном…
– Та ви що, збожеволіли?..
– А чим докажете, що ви не шпигун? Ті ваші посвідки може мати кожний большевик.
Тоді Василь стягнув чобіт, у халяві якого під підшивкою було сховано службовий реєстр з Армії УНР з належною печаткою. Коли дав його детективу, той здивувався.
– Чому ж ви відразу не показали цей папір? Уже призначено наряд для розстрілу вас. Я лише випадково зайшов сюди…
– От так! Дістався до союзників. Чому ви вчора не сказали, що не вірите мені?
– А що, гадаєте, зі шпигунами ведуть щирі розмови?..
Так Прохода знову уникнув смерті…
У Шатаві Симоновські зустріли його як рідного. Отець Віктор похвалився, що має на прикметі наречену для нього. Сказав, що єпископ Пимон цікавився, де Прохода і чому досі не з'являвся. Але Василь уже не хотів бути духовною особою. Його тягнуло до війська, до товаришів по зброї. Невдовзі він уже крокував вулицями Кам'янця-Подільського. Тут довідався про формування 4-ї стрілецької бригади на чолі з полковником Шандруком.
Проходу прийняв начальник штабу сотник Низієнко, чоловік "з претензіями на генштабовця, трохи надутий, подібний у своєму поводженню до галицького офіцера з німецькою зверхністю". Низієнко сказав, що 12-му куреневі потрібен начальник штабу. Прохода погодився. Пізніше, коли він у службових справах зустрівся з полковником Шандруком, той докоряв, чому Прохода, маючи значний штабовий досвід оперативного характеру, погодився на таку незначну посаду [96, с. 375].

Прибувши до куреня, Василь одразу зголосився до командира підполковника Білана. Дуже швидко кубанець зрозумів, що частина лише в початковій стадії формування. Курінного Василь оцінив так: "Був він добрим, відважним командиром у бою, але організаційна праця за мирних обставин його не цікавила; його помічником був сотник Горчинський, але, хоч він належав до кадрових офіцерів, не відігравав належної ролі, лише займав ту посаду. Тому вся організаційно-адміністративна праця була зосереджена в моїх руках. Власне, я був організатором і творцем куреня, чинністю якого лише жив" [96, с. 375].
Серед старшин ініціативністю та поважним відношенням до справи вирізнялися командир 1-ї стрілецької сотні поручник Качан (учитель за фахом) та командир технічної сотні поручник Бордоніс, колишній студент політехніки. З ними Василь заприязнився. Вони, Прохода та Білан "творили неподільний гурток і завжди радились у всіх справах – як організаційних, так і бойових" [96, с. 376].
12-й стрілецький курінь діяв автономно. Штаби бригади, дивізії та інтендантство існували самі по собі. З матеріальних цінностей до куреня доходили лише крихти. "Найбільше споживали самі "постачателі", яких було більше ніж треба. Ніхто з них не бажав бути на передовій позиції" [96, с. 376].

Свято у Могилеві

Петлюра вже давно потрапив у повну залежність від поляків. З ними доводилося  "узгоджувати" практично всі питання. Головний отаман навіть не мав права самостійно оголосили мобілізацію громадян УНР. І в тих повітах, що перебували під владою більшовиків, – у Могилівському та Ямпільському! А ці повіти якраз і були районом дії 4-ї бригади Василя Проходи.
У середині квітня 12-й курінь у складі двох неповних сотень вирушив з Кам'янця-Подільського на південний схід. Ця "сила" (разом трохи більше сотні багнетів) повинна була змінити на фронті над Дністром поляків.
Першою бойовою акцією 12-го куреня було визволення Калюса. Курінь досить легко просувався вперед. Козацтву допомагало місцеве населення, яке де могло шарпало червоних. "Не знаю, як перед нами зустрічали мешканці Калюса большевиків, – писав Василь Прохода, – але, коли ми входили до міста, нас вітали досить прихильно, а жидівська громада, бачачи, що ніхто з українських вояків не допустився якогось насильства, а тим більше грабунку, хоч обозу у нас не було й люди були голодні, зібрали щось двісті буханок хліба, пару пудів м'яса і навіть півсотні пар черевиків. За це була оголошена щира подяка…" За таких матеріальних засобів 1920 року було відновлено збройну боротьбу за волю України [96, с. 377].
Наступного дня 12-й курінь зайняв "ганебне більшовицьке гніздо" Яришів, а 27 квітня разом з іншими частинами під командуванням Павла Шандрука увійшов до Могилева. Місто зустрічало українські частини хлібом-сіллю. До Могилева входили з музикою. "Маяли жовто-блакитні прапори, – розповідав гармаш Микола Олійник, – гучне "слава" котилось по вулицях, людність засипала вояцтво квітками. Всі радувались. Кожний зустрічав тут або родича, або якого знайомого... Радощам не було кінця. Букетами бузку устилали вулиці перед військом. Музика не притихала. Вдячне населення обдаровувало вояків хто чим тільки міг. Увечорі місто було ілюміновано. На вулицях було повно народу. Лунали козачі пісні" [139, арк. 604 – 604 зв.].
Квартир'єр 12-го куреня призначив для Проходи кімнату в будинку колишнього голови міської управи пана Хаджі. "Господарі, а особливо пані Хаджі, були дуже милі, – згадував кубанець, – а найбільше, я сказав би надзвичайно мені подобалась їхня донька Оля, дуже гарна білявка з блакитними очима. Я мав окрему кімнату, але господарі запрошували мене по вечорах на склянку чаю, за якою в розмовах непомітно проходив час. Оля була рада моєму товариству. Мама нічого проти цього не мала, але ніколи не залишала нас самих. На моєму тернистому шляху Оля була останньою квіткою на українській землі, яка вабила мене до себе дівочою чистотою... Я був за короткий час цілком захоплений нею, й вона відповідала моєму почуттю. Звичайно, до поцілунків не доходило, бо при мамі цього не можна було робити. Тому моє кохання мало аж надто платонічний характер. Я навіть присвятив їй невеликий вірш… Не знайшов я своєї долі, й те хвилеве кохання як марево зникло, залишився лише спогад про красу почуттів та нездійснених бажань" [96, с. 375].

Невдовзі до Могилева прибув штаб 4-ї бригади, а за ними і штаб дивізії зі зненавидженим усіма постачанням, що забезпечувало лише свої потреби. Бойовим частинам наказано перейти на північ від Могилева аж до Копайгорода, в якому ще тримались поляки. Попереду, в Шаргороді, засіли більшовики. 4-та бригада зайняла район Озаринці – Кричанівка – Сліди – Воєводчинці – Немія, а її передові частини перебували на фронті.
12-й курінь розташувався в селі за 20 верст від Могилева. Селяни, пізнавши більшовиків, ставилися до козацтва добре і самі присилали своїх синів. Так курінь Проходи збільшився майже на сотню хлопців. Ознайомивши їх з українськими командами, почали муштрувати та вчити стріляти.
Через відсутність належного помічника, військового урядовця-економіста та досвідчених писарів Прохода був украй перевантажений – доводилося самому виконувати багато обов'язків адміністративного характеру. Чи не єдиним його помічником був джура, колишній махновець.
Під час одного з боїв куреню вдалося розбити махновську банду. Серед полонених був жид Абрамович, якого махновці примусили служити собі ще в Гуляйполі. "Був цей Абрамович якимсь диваком, – писав Василь Прохода. – Повертатись додому йому не хотілось, та він його й не мав. Він попросив прийняти його козаком до нашого куреня. Я погодився й призначив його своїм джурою. Свої обов'язки він виконував дуже сумлінно, й я не мав підстав бути ним незадоволеним. Єдине, чого йому бракувало, це відваги, що від нього не вимагалось" [96, с. 382].
1 травня Василь вирішив зробити собі свято. "З нагоди 1 травня" він поїхав до Могилева, де провів майже цілу ніч у спілкуванні з Олею Хаджі. "Батьки зраділи моєму приїзду, й за вечерею ми випили пляшку вина, яку старому вдалось у схованці ще зберегти, – згадував Прохода. – По вечері батько пішов спати, але мама залишилась вірною собі й була з нами, поки я не сів на свого коника й не від'їхав. Вони запрошували мене приїздити до них частіше, але більше мені не довелось бачити свого білого метелика, яким я називав Олю" [96, с. 379].
4 травня кіннота Михайла Фролова, яка воювала у складі 2-ї стрілецької дивізії Удовиченка, вибила з Ямполя більшовицьку залогу. А надвечір 6 травня старшинський роз'їзд Фролова зустрівся з передовою стежею полку Чорних запорожців, що на чолі армії Михайла Омеляновича-Павленка просувався зі сходу назустріч українському війську. Так об'єдналися дві армії. "Так знову постав український регулярний фронт", який перестав було існувати у грудні 1919 року [131, с. 43].
У зв'язку з посиленням Армії УНР червоні частини майже без бою залишили Шаргород та Вапнярку. Прохода отримав наказ вибити більшовиків із Крижополя. 12-й курінь досить швидко виконав це завдання, а на початку червня вже звільнив і Ободівку. Та біля Бершаді 4-та стрілецька бригада Павла Шандрука зустріла рішучий спротив червоних частин.

Відступ

6 червня у звіті, яким обмінювалися українські і польські командири дивізій, Олександра Удовиченка вперше названо генералом, а 9 червня було проголошено, що до його дивізії з армії Михайла Омеляновича-Павленка повертається 3-й кінний полк – скалка 3-ї Залізної дивізії, розбитої під Животовом у грудні 1919 року під час Зимового походу. Відтак 2-га стрілецька дивізія перейменовувалась на 3-тю Залізну, 4-та бригада, де служив Василь Прохода, ставала 7-ю, а його 12-й курінь – 21-м.
Тим часом більшовики підвели резерви, зокрема з Врангелівського фронту, і вдарили у стик 3-ї і 6-ї польських армій у районі Сквири і Липовця. Прорвавши фронт, 1-ша Кінна армія Будьонного пішла в запілля поляків. 3-тя польська армія, у складі якої була 6-та Січова дивізія Марка Безручка, 12 червня поспішно залишила Київ і енергійно відступала на захід. Через це 6-та польська армія, у складі якої билася Залізна дивізія, почала загинати своє ліве крило, а тоді отримала наказ відійти на лінію Могилів – Жмеринка – Козятин. Генерал Удовиченко наказав 3-й дивізії зайняти відтинок Володіївці – Калитинка – Політанки, напевно, по річках Лядова, Мурафа і Мурашка.
Зрозумівши, що поляки думають тільки про поспішний відступ, генерал-хорунжий Удовиченко 16 червня видав наказ про вихід з підлеглості 24-ї бригади 12-ї польської дивізії і початок самостійних дій в обороні Батьківщини.
17 червня більшовики зайняли с. Чаїнка та атакували праве крило 7-ї бригади Павла Шандрука і ліве крило 8-ї бригади полковника Олександра Бурківського. Цей наступ 7-ма бригада відбила, завдавши більшовикам значних втрат, але згідно з попереднім наказом залишила Володіївці і відійшла на с. Політанки. При відході із с. Володіївців бригаду обстріляли селяни – противники поляків.
Це підтверджував і Василь Прохода. "…Місцеве населення, – писав він, – яке спочатку помагало полякам повстанням у запіллю совєтських частин, побачивши, що поляки взялися заводити на зайнятій території свою адміністрацію та повертати польським панам їхні маєтки, тепер почало піднімати повстання проти поляків. Це змусило 3-тю польську армію поспішно відходити, а за нею також швидко відступала 6-та польська армія, на правому крилі якої ми були. Ми ледве встигли слідувати за нею, а потім і зовсім відстали та самі з боями проти настирливо натискаючих большевиків повільно відступали... Лише десь на початку липня ми установили з поляками зв'язок аж за річкою Збручем" [96, с. 380].
Зміну ставлення українців до поляків зауважив і Василь Кирилович Трильовський у спогаді "Польське військо, як союзна армія, на Україні". "З населенням польське військо поводилося дуже погано, особливо рядовики, – писав він. – Вони просто дерли шкуру з народу, тримаючи себе не як союзники, а як завойовники з середньовіччя; вередували хлібом: житнього хліба не хотіли їсти, забирали від населення все, що їм вподобалось; справляли свою, а потім нашу Паску, здираючи з населення все те, що було потрібне для ляцьких вибриків; ґвалтували жінок, розганяли базари і ярмарки (постійне явище в Кам'янці-Подільськім) у свої свята.
Деякі села повставали проти таких порядків. Поляки в жорстокий спосіб розправлялися з повстанцями, палили цілі села.
Польські війська на Українській землі були недовго, їм довелося скоро відступати. В Київі вони були тільки один місяць, від 9 мая до 9 червня 1920 року. Ще в гірший бік змінилося поводження польських військ на нашому терені після прориву кіннотою Буденного в районі Хвастова й Козятина. Ця кіннота навела велику паніку в польському війську, яке без огляду почало відходити. Причини відвороту криють(ся) не тільки в наступі Буденного, а також в моральному розкладі польської армії, що втратила військовий дух і не хотіла вже воювать, а через те обернулася в перелякану отару. Деякі частини без пам'яті утікали з фронту й віддихувалися аж у Тарнополі, коли кінна розвідка (Буденного) появилася у Бердичеві.
Українському військові, що було і мале числом, і слабо озброєне, але сильне духом, довелося в завзятих боях із большевиками прикривати утікаючих Поляків, військових і цивільних. Про це все своє слово скаже історія кожної військової частини української...
При відвороті Поляки ще збільшили грабіж населення, особливо тилові (задні) війська. Вони цілими валками вивозили з України цукор, хліб, технічне майно – все, що попадалося їм на очи. А що не встигали вивозити, те палили або нищили. В Бердичеві спалили вони богаті склади провіанту та зброї; у Київі знищили ланцюговий й залізничний мости через Дніпро, а також було спалено 8 вагонів з українськими військовими одягами по дорозі, близько Чорного Острова.
Не в боргу залишились й фронтові польські війська. Вони бігали по селянських хатах, де в скринях господарів шукали "зброї, коней, возів" і взагалі все те, що дозволяв забирати польський військовий звичай в таких випадках.
У стороннього глядача робилося загальне вражіння, що Поляки прийшли на Велику Україну не для того, щоби визволити її з-під большевицького ярма, а поневолити або цілком зруйнувати Її. Можна оправдати зруйнування великих мостів на Дніпрі, можна оправдати і те, що військове майно вивозилось з України, щоб не досталося до рук большевиків, можуть цього вимагати стратегічні і тактичні військові пляни, але ніякими міркуваннями стратегічного характеру не можна оправдати ґвалт і насильство населення, грабіж і руйнування сіл.
Наслідком цього Українське населення стало ворожо відноситись не тільки до Польського війська, а й до своїх. Воно на кожному кроці старалося проявити перешкоди відступаючому війську. Мені пригадуються слова одного селянина, що сказав під час нашого відступу: "Йдете назад до Ляхів – то йдіть: може, без Ляхів і у нас, большевиків, краще буде!" [139, арк. 660 – 661 зв.].
З поляків брали приклад і деякі українські командири. Так, полковник Шандрук "ліквідував" цукор з обозу бригади, який "помилково" завезли до Кам'янця. Тобто продав. Його наступник полковник Чміль теж "робив різні комбінації, щоб не попасти на еміграцію з порожніми руками без грошей в кишені" [96, с. 384].
Василь згадував, як під час відступу десь у районі Шаргорода Чміль здибав тачанку з парою дуже добрих коней. "У Чміля розгорілись очі, коли побачив їх. Він вирішив "купити" ці коні. Коштували вони не менше сотні тисяч карбованців, і то в гривнях Центральної Ради, що мали з усіх паперових грошей найбільшу вартість. Але Чміль "купив" їх за десять тисяч карбованців" [96, с. 384].
Це обурило Проходу.
– Так-так, пане полковнику! – кинув він. – Боремось за Україну, може, душу й тіло положимо за неї, а тим часом "визволяємо" українців від їхнього майна. Робимо конкуренцію большевикам.
– Та що ви, пане сотнику… Якийсь святий! Я вже натерпівся минулої зими від матеріяльних нестатків. А тепер нам України вже більше не побачити. Знайте, що на чужині без грошей доведеться несолодко.
– Знаю, але христопродавцем не був і не буду.
– Та не будьте такий принциповий! Цим самостійності України не прислужитесь. Тримайтесь разом зі мною. Поки не пізно, зможемо використати наше становище та забезпечити себе на пару років життя на чужині, поки не пристосуємось до нових обставин.
– Не говоріть мені такого. Робіть що хочете. Я про це не знаю й знати не хочу...
На цьому Чміль і Прохода цілком розійшлись, і з тих пір вони рідко бували разом.
Кубанець писав, що, як тільки українська армія почала відступати, командир бригади полковник Шандрук та начальник штабу сотник Низієнко поспішили у запілля. Низієнко влаштувався в штабі Головного отамана Петлюри. В тимчасове командування бригадою вступив полковник Чміль, а до виконання обов'язків начальника штабу – Василь Прохода [96, с. 380, 381].
У ті дні десь перед Шаргородом Прохода зустрів свого товариша о. Михайла і його подругу Магду. Вони возом тікали з Четвертинівки, де панотець виголосив проповідь проти безбожних більшовиків, після чого мусив рятуватися.
– Дорогий, куди це ти мандруєш? – усміхнувся Василь.
– Я думав, що ти з кадилом десь біля Кам'янця воюєш за віру православну під керуванням єпископа Пимона, але бачу тебе на коні як справжнього запорожця. Хотів дістатись до твоєї парафії, а ти знову у війську, – весело відповів панотець.
– То що ж… Вступай до нас священиком та будеш знову у війську…
– Якщо зробиш протекцію…
– Добре! Ще сьогодні проведу тебе за згодою командира наказом по бригаді як бригадного священика.
Невдовзі о. Михайло поїхав до штабу Дієвої армії. Звідти він вже не повернувся, бо головний священик протоієрей Павло Пащевський залишив його при собі…

7-ма бригада повільно відступала через Шаргород, Копайгород, Дунаївці, Смотрич. Дорогою в. о. начштабу бригади Василь Прохода намагався взяти до обозу все, що могло стати військовою здобиччю більшовиків. Найціннішим був цукор на цукроварнях. Мішки з ним і лягали на вози постачання 21-го стрілецького куреня, яким найбільше опікувався Василь Прохода.
Від дивізійного постачання частини майже нічого не отримували, а годуватись якось треба було. Виручала "солодка валюта", яку Прохода реквізував у цукроварнях для потреб своєї частини. Коли бригада відійшла за Збруч, в обозі виявилося близько трьохсот пудів цукру. Його обмінювали у селян на м'ясо, хліб, крупу, городину. Тож козаки ніколи голодні не були.
Формально штаб бригади мав сім відділів: інспекторський (персонального складу), оперативний, розвідки, постачання, технічний, комендантський та кінну сотню. Але коли Проходу призначили в. о. начальника штабу, то в ньому фактично існували лише кінна сотня та оперативний відділ, який він й очолив. Решта з начальством відкотилася далеко в запілля – за Шандруком і Низієнком. Щоправда, при штабі був ще начальник інспекторського відділу, але Прохода сам його відпустив, бо той на передовій позиції почувався неспокійно.
Кубанець же постійно перебував на вістрі небезпеки – щоб мати безпосередній зв'язок із фронтом. Зі штабових співробітників залишив біля себе тільки начальника зв'язку з телефоністами, коменданта та писаря.
Українське військо було нечисленне. 6-та Січова дивізія мала близько півтори тисячі багнетів, а в 3-й Залізній налічувалось не більше тисячі вояків. "Зате лінія фронту поступово збільшувалась – від Дністра на північ від півсотні аж до сотні кілометрів, а за Дністром в Галичині ще більше… на кожний кілометр фронту було півсотні вояків…" [96, с. 380].
Час від часу Проході привозили на підпис документи відділу постачання. Одного разу інтендантський референт Нечитайло поклав перед начштабом наказ про витрату майже сотні тисяч карбованців начальником контррозвідки на перевірку поштового листування в Могилеві, коли штабом керував Низієнко. Рахунки були фіктивними, та ще й по-дурному оформлені – пошта ж тоді майже не працювала.
– Я цього не підпишу, – сказав Прохода, повертаючи референтові наказ і рахунки. – Хай підпише його Низієнко, якщо на таку дурницю витратив велику суму грошей, які тепер потрібні для розвідувальної роботи у ворожому запіллі.
– Але ці видатки зроблені на бажання полковника Шандрука, – відповів Нечитайло.
– Це справи не міняє. Хай сам за них відповідає, а ви зі скарбником будьте задоволені, що я до цього не втручаюсь.
– Але прошу вас, пане сотнику, полковник Шандрук буде дуже незадоволений, – наполягав референт.
– Хай собі злоститься. Гадаю, що він не брав участі у витраті такої великої суми. А начальник розвідки нехай з'явиться до мене і організовує розвідку у ворожому запіллю. Де він, як щур, ховається? Чи, може, займається перевіркою політичної певності тих, що б'ються проти ворога на передовій?
Такого "неуважного" ставлення Шандрук не забув…
Коли Кам'янець зайняли більшовики, полковник нарешті з'явився в оперативному відділі штабу бригади, що весь час перебував при 21-му стрілецькому курені. Прохода якраз знайомився з наказом Дієвої армії та готував наказ по 7-й бригаді про оборону на правому березі Збруча.
21-й курінь був найсильнішою частиною в бригаді. Тут працювали друзі Проходи, "які не для зиску боролися за Україну". Тому саме при ньому Василь тримав оперативний відділ з кінною сотнею. "Фактично керування бойовою чинністю бригади було зосереджено в моїх руках, – писав Прохода. – Де перебував штаб дивізії, ми рідко коли знали. Між ним і нами було сто кілометрів порожнечі..." [96, с. 385].
Коли кубанець розглядав військову мапу та гадав, як ліпше розташувати частини бригади за Збручем, до кімнати увійшов полковник Шандрук. Не подаючи руки, холодно привітався з Проходою і випалив:
– Я знову вступаю в командування бригадою. Прошу познайомити мене зі становищем на фронті.
Василь доповів. Потім подав проект оперативного наказу.
– Добре! Але перш за все напишіть наказ по інспекторському відділу.
– Слухаю, пане полковнику!
– Пишіть… Вступаючи знову в командування бригадою, наказую полковникові Чмілеві повернутись до виконання обов'язків командира 22-го стрілецького куреня. В. о. начальника штабу сотник Прохода відряджається до 21-го стрілецького куреня. В. о. начальника штабу бригади призначається поручник Гординський. Гординський звільняється від обов'язків командира 3-ї сотні 21-го стрілецького куреня. Це все!

– Прошу! Я вас уже не потребую.
Дивно, що полковник Шандрук не потребував такого принципового співробітника, як Прохода. Навіть не подякував за працю. Й руки не подав на прощання.
Так Василь повернувся на посаду начальника штабу 21-го стрілецького куреня. Його товариші Білан, Качан та Бордоніс були задоволені. Василь також радів, але все ж його пекла образа за несправедливість та свавільні дії Шандрука, адже призначення та звільнення начальника штабу бригади мусило провестися наказом штабу дивізії. "Шандрук тут допустився отаманії, але я не протестував, бо не хотів мати щось спільного з таким командиром", – зазначав Василь Прохода [96, с. 386].
Про Гординського Василь Прохода казав, що той – колишній старшина УГА, який "не відзначався ні відважністю, ні ініціативою… не мав власних поглядів і на все погоджувався" [96, с. 386]. Його відділ, що склав основу 3-ї сотні 21-го куреня, побував уже в таборі Денікіна, був і у більшовиків. А тепер, коли 7-ма бригада перейшла Збруч, "3-тя сотня поступово розпорошилась. Кожний намагався дістатись додому. Ми вважали це природною річчю й не проголошували їх дезертирами, бо наш союз з поляками в Галичині не був популярним. Та ми з цим погоджувались і силою нікого не змушували до боротьби за власну свободу. Покірливим та пристосуванцям було з нами не по дорозі, й вони від нас відходили" [96, с. 386, 387].

Бої

3-тя Залізна дивізія відходила не стільки під натиском ворога, скільки через те, що "на її лівому крилі витворилась пустка, яку могли використати большевики для обходу дивізії. Цю пустку створили польські частини, що… відійшли несподівано… не попередивши сусідів...". Українські командири весь час висилали кінні стежі, щоб розшукати "союзників". Інколи їх знаходили за кілька верст, а часом – за кільканадцять "і завертали назад на позиції". Коли ж не знаходили, мусили відходити, навіть коли більшовики не дуже й насідали [131, с. 52].
22 червня частини 3-ї Залізної дивізії, зокрема 7-ма бригада, здійснили несподіваний контрудар, розбивши 369-й совєтський полк. А потім відійшли.
Станом на 24 червня українсько-польський протибільшовицький фронт йшов від Яруги через Калинівку та Бар на Летичів. 3-тя Залізна дивізія зосередилася в районі Калинівки.
26 червня в м. Лучинець Олександр Удовиченко видав наказ №34: "Вже пішов четвертий місяць безприкладного труду і мужности, яку весь час виявляють одна за одною молоді частини дорученої мені Залізної дивізії… Залізна дивізія кров'ю своїх кращих синів боронить рідні обшири від московських наїзників. Командири бригад і окремих частин дивізії, які приймали участь в бойових чинах, мають право бути гордими за досягнення, станом підлеглих їм частин і всієї Української Армії. Полковникам Бурківському, Шандрукові і сотникові Фролову щиро дякую за труди у формуванні і навчанні підлеглих їм частин, за мистецьке керування операціями" [131, с. 53, 54]. Цю високу оцінку і подяку, безперечно, заслужив і Василь Прохода.
Попри мужність і "мистецьке керування операціями", 3-тя Залізна дивізія відступила до Збруча, а 13 – 14 липня перейшла його та почала укріплюватися на західному березі.
З самого ранку 14 липня більшовики в кількох місцях намагалися форсувати річку, але були відбиті з поважними втратами. 7-ма бригада обороняла позиції від села Зелена до с. Троянівка.
Наступного дня більшовики таки перейшли Збруч і атакувати Скалу, але й цей напад вдалося відбити. Червоні зазнали тяжких втрат. Та їхні наскоки не припинялися, стаючи все наполегливішими. "Особливо вперті атаки відбувалися в районі с. Шидлівці, що лежало на обох берегах Збруча, та (сіл) Сидорів – Васильківці. Ці надзбручанські села переходили з рук у руки по кілька разів денно… 19 липня в Шидлівцях большевицькі частини в силі до 200 багнетів і 400 – 450 шабель перервали фронт між 7-ю бригадою і польськими частинами, зайняли с. Кривеньке піхотою і сотнею кінноти, решта пішла далі на с. Товстеньке" [131, с. 63, 64].
Напевне, саме про цей бій і згадував Василь Прохода. Якраз його курінь межував з 54-м польським полком, що тимчасово підпорядковувався командиру 3-ї Залізної дивізії.
З поляками Прохода утримував зв'язок через розвідників. Поляки, як видно, розвідці не надавали належного значення. Принаймні не провели її у сусідньому ліску. З цього скористалися більшовики й вночі зосередили там піхоту та кінну частину. На світанку, ще в сутінках, вони наскочили на 21-й курінь. Зав'язався бій.
Діставши відсіч, більшовики відкотилися назад, а козацтво вибралося з фільварка в сусіднє село в напрямку на Великі Чорноконці і зайняло на пагорбку вигідну для оборони позицію.
Близько 10-ї години ранку Василь Прохода помітив, що три сотні більшовицької кінноти, вискочивши з лісу, налетіли на польську піхоту. "Під проміннями сонця виблискували шаблі большевицьких кіннотників, під ударами яких падали польські жовніри, – згадував Василь Прохода. – Підтримувати рушничним та кулеметним огнем своїх союзників ми не могли, бо вони були віддалені від нас майже на три кілометри. Наші козаки висловлювали "співчуття" полякам тим, що реготали, бачачи нерозумну безладну втечу жовнірів" [96, с. 388].
Червоні так захопилися рубкою, що необережно опинилися неподалік українських позицій. Зачесалися руки у хлопців. По телефону Прохода швидко домовився з командиром кінної сотні бригади, а до 3-го Донського козацького полку Михайла Фролова з проханням охопити москалів з лівого крила поїхав сам підполковник Білан. "Полк цей був при нашій 3-й Залізній дивізії й відпочивав у Колиндянах, – розповідав Прохода. – Мав він біля 500 шабель і 20 кулеметних тачанок, його несподівані атаки не могла витримати жодна совєтська частина" [96, с. 389].
З годину червоні кіннотники безжалісно рубали поляків. Гадаючи, що 3-й кінний полк уже підходить, Прохода вирішив ускочити в село, яке нещодавно залишили, і зайняти переправу через річку, щоб червоні не змогли відійти за Збруч.
Кінна півсотня 21-го куреня (сім десятків вершників), розсипавшись у лаву, спокійно почала спускатися до Збруча. Спочатку Прохода не мав наміру брати участі в атаці, "бо не був кіннотником, шаблюки не мав, а був озброєний лише наганом та японським легким карабіном". Та й потреби в цьому ніякої не було. Але цікавість перемогла і він скочив на свого коня Махна [96, с. 389].
Під'їхавши на сотню кроків до фільварка, побачили лаву московської піхоти. Вона лежала спокійно, очевидно, прийнявши відділ за свій.
"Від большевиків вискочив на коні якийсь командир, – описував бій Василь Прохода. – Побачивши, що ми не ті, за кого нас приймали, він почав лаятись триповерховими виразами. Наші почали тим же відповідати йому. Тоді троє одчайдушних вискочили з нашої лави з метою піймати большевика. Але він був верткий, почав утікати, а наші – за ним. Мій Махно, побачивши трьох поперед себе, не міг витримати й несподівано для мене пустився на перегони. Спочатку всі мої зусилля стримати його були марні. Ми проскочили піхотну лаву, вскочили на фільварок, де було повно большевиків. Я тоді на ходу стріляв з карабіна й одного ранив в ногу, бо він впав і показував її, просячи дарувати життя. Ми проскочили далі. Двоє погнались за втікаючим кіннотчиком, а я з одним збочили на головну вулицю в село, в якому було також повно совєтських піхотинців, а біля школи стояла кулеметна тачанка. Побачивши нас, вояки розступились на обидва боки, ніби даючи нам дорогу посередині. Правдоподібно, вони перед нашим наскоком рухались по вулиці в напрямку до фільварка. Я крикнув їм: "Бросай ружья!" Але вони всі залишились стояти нерухомо. Тоді я знову: "Бросай ружья, сто чертей вашей матери! Сейчас приедут наши, они вам покажут, как не исполнять команду".
Пара десятків солдатів, що були біля нас, покидали свої рушниці. Ми зупинились, чекаючи кожної секунди появлення своїх, бо були певні, що вони також за нами проскочили через фільварок. Пройшла одна, друга мінута, а ніхто з наших не появлявся. Один большевик, що був ближче до мене, підняв свою рушницю й почав цілитись в мене. Тоді кіннотчик з оголеною шаблею – до нього: "Я тебе так стрільну, що світа Божого не побачиш!" Він кинув знову рушницю. В цей час підскочив до нас (козак) з нашої півсотні й тихенько до мене: "Тікаймо скоріше! Наші вже втікли, а за ними погнались большевики".
Ми відразу повернули своїх коней. Мертва до того вулиця відразу ожила. Почалася безладна стрілянина, й затарахкотів кулемет, що тихо стояв на тачанці біля школи. На наше щастя, ми могли відразу завернути в провулок, уникнувши направлених проти нас стрілів. Коли ми проскочили через фільварок, то побачили наших, які утікали з найбільшою швидкістю, а за ними гналось півтори сотні совєтчиків. Яром на південь поскакало нас троє, а за нами знову подалась пара десятків большевицьких кіннотчиків. Але вони не змогли нас здогнати. Мій Махно при цьому показав свою спритність. Він летів як вихор, перескакуючи двометрові провалля в ярах. Я дав йому повну волю. Лише через 10 км позбавились ми переслідування та іншою дорогою дістались вечором до своїх.
Виявилось, що донці (і кубанці. – Ред.) не змогли вчасно прибути на передову лінію, щоб обійти зліва совєтську кінноту. Поки вони прибули, большевики погромили поляків, наробили бешкету в їхньому запіллю і, повертаючись назад, прогнали наших кіннотчиків, що втекли на південь мимо позицій 22-го і 23-го стрілецьких куренів. По дорозі большевики напали на польову заставу 22-го куреня, яка не мала відважного командира. Замість відкрити по ворожій кінноті швидкий рушничний і кулеметний вогонь, усі піднесли руки догори. Большевики безжалісно всіх їх порубали.
Зате наступного дня, коли совєтська кіннота, підбадьорена вчорашнім успіхом, зробила на цей раз виїзд проти нас, то їй безкарно це не пройшло. Стрільці нашого куреня під керуванням Качана зустріли совєтчиків влучною стріляниною, при якій півсотні їздців злетіло зі своїх коней. Донці тепер були напоготові. В контратаці вони оточили совєтчиків, багатьох порубали, помстились за своїх, та сотню їх з кіньми взяли в полон. Після того большевицька кіннота не відважувалась нападати на нас" [96, с. 389 – 391].
Після цього на ділянці 21-го куреня тиждень панував спокій. Але почалися внутрішні конфлікти – зі штабом бригади, власне з полковником Шандруком та інтендантським референтом Нечитайлом. Каменем спотикання став цукор, якого 21-й курінь мав майже пяти тонн.
Інші курені бригади цукру мали небагато, а бригадне постачання продало свою частину ще в Кам'янці-Подільському. Тож Шандрук і Нечитайло вирішили, що 21-й курінь має з ними поділитися, щоб торгівля не затихала…
Якось увечері Прохода, Білан, Качан і Бордоніс сиділи у штабі куреня (у світлиці селянської хати), недалеко передової, та обговорювали загальну ситуацію. Красна армія ліворуч від 4-ї бригади вже перейшла Збруч, зайняла Тернопіль і наближалась до Львова. Через це треба було відходити і 3-й Залізній дивізії, бо інакше вона могла потрапити в оточення.
Раптом задеренчав телефон.
Виявилося, що Павло Шандрук хоче говорити з підполковником Біланом. Ось як переповів цю історію Прохода: "Шандрук наказав передати до бригадного постачання в обоз наш цукор. Білан відповів, що без згоди командирів сотень не може цього зробити, бо це спільна власність всіх вояків куреня. Тоді Шандрук попрохав передати трубку мені. "Я вас слухаю, пане полковнику!" – "Прошу, запишіть телефонограму: "За невиконання мого наказу підполковник Білан усувається від командування 21-м стрілецьким куренем, на його місце командиром куреня призначається сотник Прохода. Наказую підполковникові Біланові негайно передати, а сотникові Проході прийняти курінь. Підпис: командир 7-ї стрілецької бригади полковник Шандрук". – "Пане полковнику! Я не можу із-за поважних причин прийняти командування куренем. Крім того, у нас є заступник куреня сотник Горчинський". – "Я наказую вам негайно вступити в командування куренем. На це є поважні причини". – "Якщо ви, пане полковнику, можете без начальника дивізії усунути від командування підполковника Білана, прошу надіслати письмовий наказ по бригаді". – "Добре! Я пришлю його". – "Тоді я подаю рапорт про відрядження мене до 4-ї стрілецької Сірої бригади як старого сірожупанника згідно з наказом по Дієвій армії". – "Можете подати".
На цьому розмова перервалась. Я відразу написав рапорт з проханням перевести мене до 2-ї стрілецької Волинської дивізії, в якій була 4-та Сіра бригада з колишніх сірожупанників. Наказом по Дієвій армії для підтримання бойових традицій частин у їх боротьбі за незалежність України дозволялось після реорганізації армії всім бажаючим повернутись до тих частин, у яких вони почали бойову чинність.
Качан і Бордоніс були раніше в Запорозькому корпусі, а тому також написали рапорти про відрядження їх до 1-ї Запорозької дивізії. Білан як командир куреня підписався, що заперечень проти задоволення прохань не має. Всі три рапорти були відіслані відразу до штабу бригади" [96, с. 392, 393].
Минуло близько години. Вибрик Шандрука звеселив старшин. Бордоніс з гумором уявляв, як Шандрук з Нечитайлом радяться, що втяти, щоб заволодіти цукром, аби життя на еміграції було солодшим.
Раптом відчинилися двері – на порозі стояв грізний комбриг. "Був він повнотілий, високого росту, русявий, з рудуватими вусами, які підкручував на німецький зразок "а ля Вільгельм", і кашкет носив німецької форми. Побачивши його, я гукнув: "Панове старшини!" – "Після вечірньої повірки, пане сотнику, не положено давати таку команду", – зауважив полковник. "До старшин, пане полковнику, це не стосується, а до того ми ще не відпочиваємо". – "Я хочу поговорити з підполковником Біланом. Прошу вас, пане полковнику, вийдіть зі мною. Я маю з вами розмову особистого характеру" [96, с. 393, 394].
Вони вийшли.
Аж за годину повернувся Білан. Він оповів, що Шандрук попросив вибачення за те, що погарячкував, "розплакався, нарікаючи на Нечитайла, який знервував його, бо постачання бригади не має тепер матеріяльних засобів, а тому поліпшити становище можна лише коштом нашого цукру. Але тому що ми не погоджуємось його віддати, то він на цьому не настоює й всі розпорядження відміняє та просить Качана й Бордоніса взяти свої рапорти назад". – "А про мене, що ж, Шандрук нічого не сказав?" – "А правда, нічого не говорив, а я якось не додумався запитати, що ж буде з вашим рапортом. Та він, очевидно, поверне й ваш та буде вас особисто прохати залишитись в курені" [96, с. 394].
Проході не сподобалося, що Білан не нагадав Шандруку про нього, але промовчав. Наступного дня 21-й курінь отримав пакет з рапортами Качана й Бордоноса та наказом бригаді, в якому було зазначено, що Василь Прохода відряджається в розпорядження штабу Дієвої армії згідно з його бажанням.
Із жалем залишав кубанець 21-й стрілецький курінь, "творцем якого був, віддавши справі формування й організації безкорисно багато енергії й сил". Друзі раяли не поспішати і побути ще кілька днів. Але наступного дня курінь дістав наказ відступити на лінію річки Серету біля Чорткова, а потім за річку Стрипу біля Бучача [96, с. 394].
Разом з куренем Василь від'їхав на своєму Махнові аж за Стрипу. Там він розпрощався з друзями та вірним джурою Абрамовичем. З дозволу Білана Прохода поїхав на своєму коникові до штабу Дієвої армії, де передав його козакові, який супроводжував сотника.
За таких обставин кубанець залишив лави 3-ї Залізної дивізії, "яка мала загартованих вояків, але заржавіле начальство" (мова про командира 7-ї бригади) [96, с. 395].

Знову серед сірожупанників

Начальник штабу Дієвої армії запитав Проходу, чому він саме тепер забажав перевестися до Сірої бригади. Василь прямо відповів, що не стільки він хотів, як полковник Шандрук прагнув позбутися його, щоб не перешкоджав різним комбінаціям. Це викликало інтерес у начштабу, і він попросив написати рапорт. Цим рапортом зацікавився командувач армії генерал Михайло Омелянович-Павленко…
У штабі кубанець отримав призначення до 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, яка на той час займала позиції по р. Стрипі, а потім перейшла за Дністер. Командиром дивізії був Олександр Загродський, а заступником – полковник генштабу Галкин, "відважний командир, який фактично керував бойовими операціями Волинської дивізії" [96, с. 396].
"Сіра бригада мала 12-й, 13-й і 14-й стрілецькі курені, з яких останній називався Італійським, бо був сформований в Італії з полонених українців-вояків колишньої австрійської армії. Були це переважно галичани, які… (врешті) розійшлись по своїх рідних оселях. Для них росіяни були меншим злом як поляки..." Битись проти більшовиків бажання у них не було, тому галичани залишали лави української армії [96, с. 396].
Командував Сірою бригадою полковник Володимир Шепель, відзначений орденом Георгія ще в російсько-японську війну. Начальником штабу був підполковник Василь Чабанівський. Проходу ж призначили начальником оперативного відділу. Та невдовзі Чабанівського перевели на аналогічну посаду до 5-ї Херсонської дивізії. Підвищили і кубанця – він став начальником штабу 4-ї Сірої бригади.
Штаб був невеликий. "Як полковник Шепель, – писав Василь Прохода, – так і я постійно перебували на передовій позиції, а тому там, крім кінної сотні, якою командував бойовий сотник Василь Падалка, та телефоністів з команди зв'язку ми нікого не потребували...
Пробули ми за Дністром майже два місяці. Часто доводилось нам витримувати сильний натиск совєтських частин, які часом переходили Дністер, маючи намір прорватись далі на Закарпаття й до Мадярщини. Поруч з нами стояла 5-та стрілецька Херсонська дивізія, яка мала кінний відділ галичан під командою майора (Юліана) Шепаровича, що перейшли до нас від большевиків при поверненні Армії УНР із Зимового походу. Десь у середині серпня більшість галичан під проводом Шепаровича вирішила самочинно покинути дивізію й перейти на Закарпаття до Чехословаччини.
Вони забрали майже всіх коней дивізії й швидким рухом подалися на південь, дезертирувавши з поля бою в час упертих боїв з большевиками... Сотник Падалка зі своєю сотнею вояків кинувся доганяти втікачів, але, проїхавши півсотні кілометрів, з'ясував, що вже не може зловити галичан, а тому повернувся назад ні з чим. Як я, так і Шепель були тієї думки, що не варто жалкувати за такими вояками, які порушують воєнну добродружність борців за волю України. Шкода було лише коней, так потрібних для нашої боротьби..." [96, с. 396, 397].
На початку вересня 1920 року командування визначило Сірій бригаді важливу ділянку фронту на Дністрі біля м. Нижнева, де було два мости, один з них залізничний. Мости вирішили зберегти, сподіваючись отримати наказ наступати.
Прохода польовий штаб висунув на передову, до присілка, неподалік  мосту. Більшовики так часто обстрілювали позиції українців тяжкими стрільнами, що Василь звик до гарматних вибухів, навіть міг спати під час обстрілу. Все ж одного дня совєтська шестидюймова гарматна батарея викурила його та змусила перенести штаб за пагорб на версту від передової…
У середині вересня поляки почали наступ, щоб захопити у більшовиків землі, які вважали своїми. Київ їх уже не цікавив. Почали рух на захід і українські частини. Сірій бригаді та кінному полкові ім. гетьмана Івана Мазепи було наказано вибити більшовиків із Нижнева.
12-й стрілецький курінь отримав завдання вночі непомітно перейти міст і тихо ліквідувати червону заставу в передмостовому укріпленні. Козаки мали розтрусити солому, щоб приглушити тупіт копит кінного Мазепинського полку.
Смертельний ризик був насамперед для тих, хто наважився б піти першим. Минуло вже понад півгодини від часу початку операції, але ніхто не хотів підставлятися під кулі. Це розлютило Шепеля. Він звернувся до Проходи:
– Доведеться нам, пане сотнику, показати, що ми козацького роду. Ходімо!
Віддавши коней ординарцям, командири першими вийшли на міст. За ними пішли вже й стрільці. У передмостовому укріпленні більшовиків не виявилося. Вони відійшли на пагорок і звідти почали стріляти. Коли ж по мосту пішла кіннота мазепинців, більшовики вирішили за краще розчинитися в темряві.
Від Нижнева почався безупинний рух вперед. Червоні відходили так швидко, що козаки не могли їх наздогнати. "Як скоро ми не йшли, – згадував запорожець Слоквич, – а дігнати не могли ворога" [139, арк. 1059 – 1063].
Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні. "Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось... Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини... і запануєм у рідному краю..." [139, арк. 1059 – 1063].
До Збруча вийшли наприкінці вересня. На східному його березі лежало село Сатанів. От як згадував цей день вояк Олександр Рибчинський: "Сьогодня одержали наказа переправитися через Збруч у селі Сатанові і, незважаючи на малі відділи ворога, що будуть праворуч та ліворуч від нас, іти як можна скорше на Проскурів, куди ріжними шляхами підійдуть назавтра другі частини нашої армії, і тоді ми повинні зайняти це місто.
Коли цей наказ став відомий, вся батарея оживилась, заговорила:
– Ну, слава Богу! Вже повоюємо на свойому терені! Від Проскурова недалеко і додому!
Що й говорити, в батареї настрій був підвищений. Всі чекали і не могли діждатися тої хвилини, коли вже лишимо Галичину й перейдемо на "свою Вкраїну".
І от настав той час...
Нарешті батарея опинилася на березі Збруча. По тім боці його розкинулося село Сатанів. Зупинилися, чекаючи розпорядження, в якому порядку та яким чином почати переправу. Два вершники з команди зв'язку поїхали оглядіти місток на Збручі, що був наскоро збитий піхотою Волинської дивізії, яка ще вчора ввечері тут переправлялася. Деякі з козаків не втерпіли, поки повернуться вершники, й пішли також подивитися на той місток, щоби, як їм здалося, раніш від вершників принести на батарею відомости про стан містка.
Були такі нетерплячі. Инші стояли коло гармат, позлазивши з коней, курили і дивилися на той бік Збруча, на село. По березі річки, яка тут досить вузька, в поетичному безпорядку були розкидані білі хатки, вони потопали у садочках.
Дерева стояли, наче б вкриті перістим килимом; була вже осінь, і на гиллі тремтіло жовте, червоне, зеленувате листя.
Осіннє сонце грало своїм промінцем на золотій маковці церкви, яка на цім різнобарвнім фоні яскраво виступала білою плямою. Але довго не прийшлося любоватися на цю картину, бо вершники вже повернули і командір віддав наказа вирушати.
В порядку все рушило до містка. Козаки підтягали пояси, поправляли зброю, заломлювали на вухо шапки й оглядали коней. Кожному хотілося, щоб при проїзді через село виглядати якнайліпше.
Якже, тут "наші дівчата"! "Наші селяни!"
Чути було в оправдання:
– Хай побачуть, що ми не такі, як большовики!
Крім того, не можна інакше, бо кінна дивізія вже тут, хай побачуть, що і гарматники не гірше від них!
В такому настрію переправилася батарея і почала в'їздити на гору по вузенькій вуличці, що йшла до церкви, там, за рогом, її чекала кінна дивізія, до складу якої ми належали.
Раптово, коли передня гармата вже минала церкву, віддано команду "стій!". Колона зупинилася, і командір почав "шикувати" батарею.
– Певне, командір дивізії буде дивитись, – переговорювались поміж собою козаки.
І ось із-за рогу вулиці показався вершник... За ним якийсь старий дідок у російській військовій шинелі несе хреста, обв'язаного рушником, далі по два в ряд кілька чоловік несуть хоругви, за ними показуються дівчата, які на білих рушниках несуть кришку від труни, одну, другу, третю і четверту. А так і чотири труни, і за трунами іде оркестра Волинської дивізії.
Музика похоронного маршу жалібно стогне, наче плаче за цими невідомими. А там за музикою – дівчата в биндах, баби, чоловіки й багато, багато дітей. Деякі баби йдуть і плачуть, гірко плачуть. У однієї теж син загинув, друга ось уже 3 роки не має вістки від свого, а та – просто плаче, бо нікому за ними, тут невідомими, плакати...
То ховали козаків Волинської дивізії, які вчора тут полягли в бою за переправу цю.
Похід уже пройшов біля батареї, яка віддала пошану мертвим, а батарейці ще стояли мовчки; кожен дивився в землю та думав свою думу:
– Скільки їх уже полягло за визволення рідного краю? Скільки ще поляже й хто зна, кому з нас зараз черга?
– Щасливі – хоч на рідній землі поховали, а нас – ще невідомо де! – прошепотів якийсь з козаків.
Хотів я подивитись на того, хто це сказав, але різко роздалася команда і батарея, мов прокинувшись, рушила назустріч невідомому" [139, арк. 94 – 96 зв.].
Назустріч невідомому рушив і Василь Прохода разом з Шепелем та кінною сотнею. Відійшовши від Сатанова на схід 6 верст, зупинилися відпочити. Сюди мали прийти і стрілецькі сотні.
Ніч минула неспокійно. За селом пострілювали розвідки ворожих сторін.
Тривожно спав і Прохода. Наснилося йому, що вийшов він на крутий берег якоїсь річки. Краєвид на сході зачаровував. Раптом край кручі зсунувся і Василь покотився униз.
Вранці розповів про сон Володимиру Шепелю і висловив впевненість, що сьогодні буде поранений чи вбитий. Шепель сказав, що все це дурниці…
Оскільки розвідка попереду виявила значні сили червоних, комдив Володимир Галкин, що також весь час був на передовій, наказав 4-й Сірій бригаді повернутися до Сатанова. А Сатанів уже обстрілювала більшовицька польова артилерія. Як видно, червоні мали намір вибити українців за Збруч, а на лінії річки створити оборонну лінію.
"Полковник Галкин з начальником оперативного відділу штабу дивізії сотником (пізніше полковником) Олександром Волосевичем мав свій польовий штаб в одній садибі на східному краю міста, – оповідав Василь Прохода. – До них приєднались Шепель й я. Вже стало у нас звичкою, що начальство повинно було бути на передовій лінії... Тоді за нами з певністю йшли наші підлеглі.
Минуло більше години досить сильної гарматної, рушничної й кулеметної стрілянини, в час якої з'ясувалось, що головний натиск большевики ведуть з того села, де ми ночували. Проти них була лише 12-та сотня, а 13-та займала позицію на північний захід від неї й не мала проти себе ворога. Тому треба було негайно пересунути її на допомогу 12-й сотні.
Щоб дати належні вказівки командирові 13-ї сотні, я сів на коня й поїхав особисто до нього. У цей час над полем бою розривалися большевицькі шрапнелі та перелітали через нашу передову лінію рушничні кулі, на які я не звертав уваги, але потім відчув, що щось ударило мене в груди.
Спочатку я подумав, що це якась шрапнельна, вже безсила, куля вдарила мене, але через хвилину почало темніти мені в очах.
Зі мною був ординарець. Я тоді зліз з коня й гукнув йому, що мені недобре. Той під'їхав до мене. Поблизу стояла кулеметна тачанка, при якій був, крім кулеметчиків, санітар. Коли останній підійшов до мене, я втратив свідомість… Як у блискучому видінню впродовж не більше мінути повторилось в пам'яті все моє життя, від дитинства до останнього менту, так ніби хвилево я знову пережив його, відходячи в небуття" [96, с. 400].
Було це 23 вересня 1920 року…
На кулеметній тачанці Василя перевезли за Збруч. У перев'язочному пункті він прийшов до тями. Виявилося, що рушнична куля пробила груди наскрізь, пройшла праву легеню й вийшла біля хребта між ребрами. Куля не деформувалася, а тому залишила невеличкі отвори, які закрились, і кров перестала з них витікати.

Нестерпне "лікування"

Два тижні Василь лежав у гарячці у польській лічниці Чорткова. Довідавшись, що в Коломиї є український шпиталь, він, хоч був дуже слабкий, вирушив туди потягом.
Шпиталь виявився двоповерховим будинком на околиці міста, нашпигованим дерев'яними ліжками із солом'яними мішками замість матраців, солом'яними подушками, брудними простирадлами та старезними, бувалими в бувальцях, ковдрами. Обслуговували поранених і хворих санітари в замащених плащах. "Шпитальної білизни не було. Пральні, ванних кімнат та купальні шпиталь також не мав, а тому воші вважались звичайним явищем". Шпиталь цілком відображав загальний стан армії. Ситуація ускладнювалася, бо громадянство Коломиї до долі поранених вояків Армії УНР виявилося байдужим [96, с. 402].
Зате лікар не покладав рук. Він один намагався полегшити страждання понад сотні стражденних. А що зробиш без медикаментів, інструментарію та медичних приладів! Лікар признався Проході, що без відповідного приладу не може випомпувати з плевральної порожнини сукровицю, – організм мусив сам позбавитись від неї. Та де було набратися сил при тому убогому харчуванні? Глевкий хліб з остюками, замість супу якась бурда. Доводилося їсти і "заржавілі" оселедці, добре, що хоч з картоплею...
Все ж організм Василя хворобу перемагав. За два тижні йому стало легше. Він уже виходив до міста. Маючи трохи польських марок, купував "на макове зерня" білого хліба та цукру, чим трохи підживлював себе.
Та перебування у шпиталі ставало нестерпним. На черговій лікарській комісії Прохода попросив визнати його здоровим і відпустити. "Лікар не погоджувався з цим, – розповідав Василь, – але я рішуче заявив, що самовільно відійду, як це дехто зробив, не витримавши такого "шпитального" режиму. Тоді комісія ухвалила дати мені двомісячну відпустку для остаточного видужання та двісті марок допомоги. Свідоцтво "Постійної лікарської комісії при військовім запасовім шпиталі ч. 1, з дня 26 жовтня 1920 року, ч. 767" я дістав, але їхати у відпустку не було куди, а до того ж і грошей тих мені ніхто не міг видати. Я вирішив повернутись до своєї Сірої бригади з малою надією… провести відпустку в родині Хаджі" [96, с. 403].
Наприкінці жовтня у вантажному вагоні Прохода із трьома товаришами по нещастю виїхав з Коломиї на схід. Коли всі замерзли, він наважився попроситися до санітарного вагона, але їх не пустили, мовляв, могли "занести воші". А у "теплушках" їхали не хворі, а цілком здорові "позафронтові визволителі". Теплого одягу, крім свого сірого жупана, який Василь отримав від австрійців 1918 року, не було. Від холоду сильно боліло у грудях. "Я дістав плеврит, – казав він, – і не міг без болю трохи глибше дихати" [96, с. 403].
У Гусятині Прохода звернувся до коменданта з проханням допомогти дістатись до 4-ї Сірої бригади. Той відповів, що фірманок для перевезення людей не має. До наступного етапного коменданта можна доїхати підводою, але де її взяти...
Було дуже холодно. Знайти притулок у теплому помешканні в Гусятині не вдалося. Тому Василь вирішив йти пішки до Кутківців. А здолати треба було 15 верст… Все ж йому пощастило – підвіз селянин.
По дорозі Прохода зустрів з півсотні полонених більшовиків. Їх охороняло двоє вершників. Більшість бранців були роздягнені. До кінця життя Василь Прохода не міг забути жахливий вигляд кількох чи то татар, чи то монголів, босих і голих. Їхні ноги розпухли й кривавилися. Вони йшли і голосно плакали. Від такого гнітючого видовища у Василя перестало боліти в грудях.
– Ви що, звірі якісь? – крикнув він з обуренням до конвоїрів. – Чому женете цих людей босими по морозі? Чому не відпустите їх? Хай би йшли куди хочуть, воювати вони вже не будуть.
– А вам яке діло до них? Ми виконуємо наказ допровадити їх до табору полонених, а там хай роблять з ними що хочуть. Вони також хочуть дійти до того табору, бо не мають куди йти. Ми їх насильно не гонимо.
Прохода кинув кільком полоненим якесь шмаття, щоб вони обмотали собі бодай ноги. А в душі помолився за них: "Спаси їх, Боже, від людської нелюдськості!"
У Кутківцях етапним комендантом виявився старий сірожупанник Таран. Він прийняв Василя як рідного. У його теплій кімнаті Прохода ожив і відчув, що світ не без добрих людей. Наступного дня Таран допоміг товаришеві від'їхати до Городка, де перебував штаб Дієвої армії. Він "не був великим й роздутим, як звичайно бували всі штаби, – згадував Василь Прохода. – Командуючий армією генерал Михайло Омелянович-Павленко був скромним і не любив великого складу штабових прислужників. Таким же скромним був і начальник штабу полковник генштабу Липко, а ще скромнішим був начальник оперативної управи полковник генштабу Віктор Кущ. Я вже не пам'ятаю назв всіх управ штабу. З них були чинними: інспекторська на чолі з полковником Ткаченком, технічно-інженерна – з полковником інженером (Олександром) Козьмою, інтендантська, або постачання, – з полковником генштабу Петром Єрошевичем, а також воєнно-історична – з генералом генштабу (Олександром) Пороховщиковим. До останньої належав головний священик армії протоієрей о. Павло Пащевський" [96, с. 405].
У технічній управі Василь здибав свого приятеля з 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії поручника Бордоноса. Він, як і Таран, підбадьорив "знищену в поневіряннях душу (Василя), збідачілу після (по)ранення", коли він став нікому не потрібний [96, с. 405].
Від Бордоноса Прохода довідався про успішну кампанію української армії та про зраду поляків, які сепаратно підписали з москалями мир у Ризі, чим змусили зупинити блискучий наступ. Тепер проти українських дивізій, які стали постоєм у Могилеві, Барі та Меджибожі, більшовики збільшили свої сили. Волинська дивізія відпочиває десь у районі Деражні. Але становище непевне. Очевидно, доведеться відступати.
Відрадивши Василя їхати в Могилів до Олі Хаджі, Бордоніс представив товариша начальнику оперативної управи Вікторові Кущу. І той 3 листопада прийняв кубанця вартовим старшиною в оперативний відділ штабу Дієвої армії УНР. У ньому, крім Куща, працювали підполковник Яроцький та поручник Золотаренко, а у відділі розвідки – сотник Шпилінський і поручник Петро Кожевників.
Квартирував Василь у жидівської родини, яка поставилася до нього по-людськи. В одній із двох маленьких кімнат розкладали йому на ніч ліжко, застилали чистим простирадлом, давали справжню подушку та ватну ковдру. А вранці ще пропонували каву. Але Василь завжди казав, що поснідає у штабі, хоч там ніяких сніданків не було. Тож ходив вічно голодний. Коли господиня побачила, що квартирант залишає у ліжку воші, запропонувала попрати йому білизну. А він навіть мила не міг дати, бо з особистих речей у нього була ще пара брудної білизни та рушник. Тож дочка господині Рита випрала, одна за одною, дві пари білизни. Це була велика радість для Василя!
Взагалі, жиди мали до нього довіру. Під час воєнних дій він не раз ночував у їхніх родинах. І його завжди приймали радо. Якось у Новій Ушиці він теж зупинився у жидівській хатині. Пізно ввечері до неї, прохаючи захисту, забігли молоді жидівки. Виявилося, що в Новій Ушиці, крім частин Залізної дивізії, зупинилися й частини Київської дивізії Юрка Тютюнника. Її козаки і вирішили "побавитися". Разом із комендантом штабу Прохода ліквідував безчинство п'яних як чіп козаків, які вимагали контрибуції. І в подальшому Василь дбав, щоб військові не чинили кривди мирному населенню, хоч би то були і жиди. У своїх спогадах Василь Прохода зазначав, що за час його перебування в 7-й стрілецькій та 4-й Сірій бригаді не було жодного випадку "протижидівських виступів" [96, с. 405].
Те саме можна сказати і про 1-шу Сіру дивізію.

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ