До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

"Вістки Сірих"

"Сірі мали таку добру опінію у місцевого населення… – писав Василь Прохода, – що на Великдень одержали від заможних селян подарунки цілими возами, а до штабу загону почали ходити люди для налагодження своїх внутрішніх громадських справ. Так, (у Колках. – Ред.) до загону пристало дуже багато добровольців, вважаючи за честь служити в рядах Сірих. Сірожупанники були тоді дійсно репрезентантами народу, що відроджувався, й регулярної армії. Здавалось, якби вдалося довший час побути там, то кожний, хто міг би носити зброю, вступив в ряди Сірих" [95, с. 103].
Цьому значною мірою "сприяли" поляки, жорстокість яких не знала меж, тож волиняни в сірожупанниках бачили порятунок. Велику роль у налагодженні добрих стосунків із населенням відіграв відділ культосвіти сірожупанників, особливо його керівник Павло Дубрівний, та газета "Вістки Сірих", яку видавала філія Інформаційного бюро Армії УНР при 1-й Сірій козацькій стрілецькій дивізії, де всім заправляли Павло Дубрівний, Микола Бутович і Микола Букшований.
Про що писала ця газета? Ось, зокрема, ч. 5 за 13 квітня 1919 року.
Газета мала два гасла: "Хай живе Народня Українська Республіка" та "Хай живе й міцніє Українська Народня Армія". Був і заклик: "Сам прочитай і другому давай!"
На першій сторінці опубліковано Декларацію Луцької повітової трудової ради селянських і робітничих депутатів, витриману в ліворадикальному стилі, який важко відрізнити від більшовицького. Все ж Луцька повітова рада орієнтувалася не на Москву, а на УНР та її закони. Ось типовий фрагмент декларації: "Трудову інтелігенцію Рада закликає рішуче стати на бік працюючих клясів…" [11, с. 1].
На 2-й сторінці було вміщено статтю Росенка "Геть з партійною різаниною!". "Кожен, хто трохи довший час пробув на селі, видершися з кабінетів та вагонів, де тепер "роблять" політику ріжні партійні діячі, – писав Росенко, – мусить побачити, як назріває в народі відраза й ненависть до тієї безнастанної колотнечі, котру розпочали і сліпо проводять далі наші партії. Що з цього може вийти – не так уже й тяжко передбачити. Нарід нарешті зневіриться в своїх провідниках, і нічим тоді не зрушити його знов до оборони своїх прав.
У Московщині насувається знову старий хам-цар, на зміну хамові-большевикові. Самодержавіє Бронштейна-Троцького мусить незабаром схилитися перед якимсь "благочестивейшим, самодержавнийшим". Самі большовики у своїй сліпоті стелять дорогу цареві. Вони приучають народ "молчать і не разсуждать". "Даже думать нужно так, как велить товариш Троцкій".
І ось в грізний час, коли п'ята крівавого деспота Бронштейна вже придушила велику частину й нашого Рідного Краю, наші партійні діячі в якомусь божевіллі нищать один одного, пхаючи разом тисячі людей на безглузду боротьбу. Терпить народ і не знаходить виходу.
Україна тепер перебуває чи не найславніші дні своєї історії – народжується велика демократична нація й з нечуваним ще напруженням боронить свого життя. Тисячі найкращих синів свого народу радо віддають своє життя за святу ідею відродження України, за її вільне і самостійне існування. У такий час не може бути місця дріб'язковій партійності, особистій амбіції. Усі сили українські мусять бути з'єднані проти ворогів зовнішніх – Москалів-більшовиків та Поляків.
Боротьба партійна необхідна в парламенті, в спокійний час, але вона веде край до загибелі під час війни, під час несвіцького (неймовірного. – Ред.) напруження всіх сил держави. Тож, поки ворог-чужинець у нашій хаті, геть партійну різанину! Пожалійте, панове, свій нарід! Не робіть над ним нерозважних експериментів. А найбільше уважно ставтеся до свого Українського Республіканського Війська, бо в нім – оборона й захист України" [11, с. 2].
На цій же сторінці публікується звіт з чергового засідання Луцької повітової трудової ради. Серед іншого читаємо таке: "Члени-докладчики з місць зазначають, що населення терпить велику матеріальну нужду. Нема хліба, нема соли, нема насіння для сівби. Більшість сіл зруйнована війною… Люди живуть в холодних, мокрих землянках, хоріють. Скрізь розповсюджується пошесть тифу. Велика потреба в лікарнях, а їх нема. Завдяки таким обставинам виникає недовірря до влади. Народня освіта також у поганому стані. В багатьох селах шкіл нема зовсім, а де вони і є, то нема на що удержувати.
Представник Військового Міністерства старшина Олександрович звертається до членів Ради, аби вони допомогли в переведенню мобілізації, яка зараз оголошена. Представники з місць заявляють, що вони всіма силами будуть допомагати, але треба переводити мобілізацію в організований спосіб, а не так, як до цього часу робив військовий начальник. Він вимагав підписки на 6 місяців. Це іграшка, а не мобілізація. Як іти, то всі мусять іти. Треба установити льготи. На громаду нічого покладатись. В Торчинській волости всі добровільці сидять дома. Треба зробити насильну мобілізацію. Тих, що вже призвані, не треба відпускати. Тих, що залишились дома, треба притиснути силою" [11, с. 2].
У підвалі 2-ї і 3-ї сторінок спеціально для селян вміщено фейлетон "Чи проходить Опанас без московських штанів, а Параска без запаски?". Читаючи його, розумієш, який невисокий був рівень національної свідомості селянства Волині навесні 1919 року. Водночас радієш, що автор допису знайшов-таки підхід і до сердець темного люду.
От перша частина цього фейлетону:
"В яке місце чи закуток на Україні не поїдеш або підеш, то звідусіль тільки і чуєш:
– Як же нам відділятись од Москалів, коли ввесь крам одержуємо з Московщини? Коли не відділялась Україна, то можна було й купити на спідницю чи штани по злоту за аршин, а тепер радий би заплатити по 25 карбованців, та нема де його купити; прийдеш до крамниці, то крамар подасть один кусень перкалю – хочеш бери, а ні – то й так іди.
Воно б так неначе здавалося, що залишаться наші Українці без штанів та спідниць, коли Москаль нам не привезе від себе. Та ба! Не так воно є, як гадають собі Панас та Параска. Якби не Україна, то Москаль, напевно, не привіз би ані на штани, ані на запаску. Спитати лише в Опанаса: а де випасаються великі табуни ріжної худоби, а особливо овець! Чи не на Степовій Україні (Херсонщині та Таврії) і чи не держить він у своєму господарстві овечок? А Параска? Може, скаже ні? Не сіє влітку на полі льону та конопель? Чи не вона їх плекає під південним українським сонцем? То-то бо й є!
Отже, слухайте, Опанасе та Параско, сировець (шерсть, льон, коноплі та ин.) Москаль для виробу на свої фабрики збирає найбільше з нашої України. Значить, головний матеріал для виробу штанів – наш, український, а не московський, бо як не буде сирівцю, то й машини на фабриках московських поржавіють.
Далі. Ріжні спекулянти скуповували в нас на Україні сирівець і відправляли по залізниці до Московії або Польщі, бо в нас на Україні фабрик, дякуючи московському урядові, Бог дасть.
Скажемо, що Панасові треба їхати по залізниці з Луцьку до Москви або Лодзі, а Парасці до Київа або Житоміра, то кому дешевше проїзд буде коштувати по залізниці – чи Опанасові, що їде до Москви, чи Парасці, що їде до Києва?
Та певна річ, що Панасові. Бо ж до Києва з Луцьку ближче, ніж до Москви. Оттак і сирівець провезти по залізниці дешевше буде до Київа, ніж до Москви. А що з цього виходить? А виходить те, що Панасові за аршин краму вже приходиться платити дорожче, бо ж фабрикантові треба повернути видатки на перевозку сирівцю" [11, с. 2].
І так далі, і в тому ж переконливому для селян, зі здоровим глуздом, стилі. Завершалася стаття таким чином: "Так досить нарешті ждати нам цих ласок із півночі від Московії, а треба дбати самим, щоби у нас на Україні були свої власні фабрики і заводи, де будуть продукуватись свої вироби, а саме головне – тисячі українського робітництва знайдуть собі на них працю й притулок, а не будуть тинятися по холодних просторах Сибіру або далекої Америки" [11, с. 3].
Написав фейлетон Павло Дубрівний, начальник культурно-освітнього відділу Сірої дивізії, який восени 1918 року прослухав повний курс Київських інструкторсько-кооперативних курсів при Центральному Українському кооперативному комітеті.
На 3-й сторінці вміщено й посмертну згадку "Його не стало". Ось вона без змін і скорочень: "В неділю 6 квітня відбулись похорони козака 2-го полку сірожупанників Василя Ярмолюка, забитого в бою з ляхами 29 березня під Переспою. Для віддання останньої військової почести герою, який свідомо поляг головою за Рідний Край, прибула збірна сотня від 2-го полку з орхестрою музики під командою курінного Тарана.
Перед панахидою пан-отець сказав чулу промову про заслугу забитого козака перед Україною, перед своїми товаришами. Покликаючись на забитого героя, пан-отець закликав громадянство ставати в ряди оборонців свого краю, своєї церкви, своєї національности.
Після панахиди в військовій церкві жалібний похід рушив по Шосейній вул. до мійського кладовища. Попереду хлопчина-доброволець в сірому однострою ніс вінок від старшин та козаків – бойових товаришів небіжчика. Труну проводжали: отаман Сірої дивізії Абаза, полковник 2-го полку Пархомюк, делегації від других полків дивізії, старшини та козаки залоги.
Отже, відійшов від нас оден із товаришів, забитий лядською кулею. Він не шукав в рядах наших ні слави, ні великої нагороди. Він добровільно вступив в наші ряди і свідомо йшов зі зброєю в руках захищати Рідний Край від напасників, покинувши свою родину, покинувши свою хату. Він своєю кров'ю ще раз підкреслив, що не вмирає правда, не вмирає воля. Дійсно, не вмре воля України, поки у нас будуть такі борці за волю і правду, яким був Ярмолюк. Вічна пам'ять Тобі, дорогий товаришу! Г. Д-ко" [11, с. 3].
На 3-й і 4-й сторінках газети оприлюднено замітку Сірого "На злобу дня". Він звернув увагу на дивні події, що відбуваються на вулицях Луцька. "Ось швиденько дрібушать назустріч дві панни-українки, – пише він, – яких я бачив на відкриттю клюбу "Українська хата". Коли їх я бачу, то чую лише "настоящій нєподдєльний малоросійскій діалект русскага язика". Час би цим паннам кинути це кривляння" [11, с. 3].
Ось уважний автор вгледів на вулицях Луцька свого товариша сірожупанника, який мав "чудове історичне, самостійницьке прізвище". І що ви думаєте? "Походжає він із якоюсь панною і цвенька по-російськи немилосердно. Кажуть, що вона не розуміє по-українськи. Але одне обличчя її каже мені, що вона є росіянка "із-под Луцка". Сірий, схаменись! – звертається до товариша автор замітки. – Твій святий обов'язок сказать їй слово сірожупанника. Так-то, сірий друже!" [11, с. 4].
А що в ковбасній лавці? А тут загортають ковбасу в "Козацьку відозву" куреня смерті імені Максима Залізняка. А в цукерні булку пакують у часопис "Вільна Україна". Питає сірожупанник: "Де взяли цього паперу?" – "Ето мальчік пріньос два фунта".
Це було на третій день після виходу газети. Видавці і редактори думають, що їхнє слово пішло в люди, а "Вільна Україна" іде на фунт. "Сумно, їй-Богу, сумно", – завершив Сірий замітку про те, що побачив у сонячному квітневому Луцьку.
А от автор Гаркун написав про обридливе слово "вибачаюсь", яке він чув на кожному кроці в Луцьку – на вулицях, у ресторанах, театрах. "Що ви, панове, робите?! – бідкається автор. – Ви перекручуєте українські слова на російський зразок і думаєте, що це більш культурно, більш інтелігентно. Думаєте, що українська мова не має своїх власних слів ввічливості? Вибачте, українська мова дуже багата цими термінами. Прислухайтесь гарненько до селян, як у них гарно та приємно лунає українська мова. Але слова "вибачаюсь" ви від них не почуєте. Селянин завжди, коли почуває за собою якусь провину, то він вживає слів "вибачте", "вибачайте"… а слова "вибачаюсь" він цілком не знає. Або продивіться твори наших письменників і там ви цього слова не зустрінете. Слово "вибачаюсь" значить "вибачаю себе", замість того, щоб просити, аби тебе вибачили. Де ви, панове, взяли це слово? Киньте його. Не засмічуйте нашої музикальної мови перекрученими і цілком абсурдними словами" [11, с. 4].
А інший автор – Хома Б. – підслухав розмову між юнаками у далеко не першорядній ресторації.
– Тебе призивають? Підеш?
– Що я, дурний? Нехай старіші підуть спочатку.
– Які старіші?
– Та все наше складське начальство. Сидить і не бажає йти до війська. Немошкаленко, бувший завідуючий, вже після заклику улаштувався в якійсь організації хвершалом і там заховався від військової служби. Новий завідуючий Л-кий і не збирається являтися на заклик.
І юнак взявся перераховувати, хто ще ховається на складах від мобілізації до українського війська…
– А це ще що! – завершує він. – Розворуши там наше земство вгорі, ще вище, наприклад управу, то знайдеш там багацько таких "вояків".
У газеті "Вістки Сірих" вміщено також три оголошення: про години і дні, коли отаман Осецький приймає приватних осіб; де і коли лікує хворих старшин і козаків Сірої дивізії зубний лікар Сірої дивізії І. С. Корчемний; в які години дня приймаються дописи та оголошення, а також заклик інженерної сотні такого змісту: "Інжинірна сотня 1-ї козацько-стрілецької (сірої) дивізії закликає на службу фахівців: будівельників (саперів), підривників, теслярів (плотників), столярів, а також осіб, досвідчених у будові мостів та иньчих техничних будівель. Потрібні також телеграфістки, телефоністи; телеграфні та телефонні механіки. Звертатись: м. Луцьк, Замкова вул., міська школа або до штабу 1-ї коз.-стр. дивізії, ріг Шосейної та Красної вул. [11, с. 4].
Коштував часопис 2 грн. Виходив неперіодично.
Газета була зрозумілою волинському селянинові. Та й сердечність сірожупанників привертала серця місцевих людей, котрі почали записуватися у Вільне козацтво, організатором якого став сірожупанник хорунжий Литвинко. Він сформував чотири сотні Вільного козацтва по 60 – 80 багнетів у кожній. Сотні мали і по кулеметові. Дехто з місцевих вчителів, посівши старшинські посади у 1-му і 2-му полках і отримуючи відтак харчовий пайок і платню, відповідав за організацію Вільного козацтва. Зброю і набої вільні козаки отримували у Сірій дивізії. Часом сірожупанники надавали допомогу і харчами.
Сотні Вільного козацтва мали між собою й штабом групи телефонний зв'язок, за допомогою якого вчасно інформували про спроби поляків перейти Стохід. "Це козацтво знаменито билося з поляками, коли вони 16 квітня знову попробували перейти Стохід великими силами… Польська атака була відбита", – свідчив Василь Прохода [95, с. 105].
Співпраця з вільними козаками і повстанцями сприяла тому, що сірожупанники у другій половині квітня відбили у поляків Голоби на лівому березі р. Стохід і почали планувати захоплення Ковеля. Та вже безладно діяв створений на початку місяця штаб Холмського фронту на чолі з Олександром Осецьким. Володимир Оскілко на вимогу Петлюри і наказного отамана змушений був передати Холмському фронту 1-й і 4-й Сірі полки, які 14 квітня було знято з Північного фронту. Ковельська група різко ослабла. Тепер доводилося думати лише про оборону [95, с. 105].
Так Василь Прохода потрапив на Холмський фронт.

Осецький все ж не "Отецький"

Василь Прохода, як і більшість сучасників, негативно оцінював наказного отамана. Кубанець не раз зі здивуванням спостерігав, як Осецький, аристократ за походженням, побачивши поруч козака, раптом ставав "великим соціалістом", лівішим від московських більшовиків…
Чи щиро, чи ні, але Осецький міцно товаришував з комуністичною риторикою. Часом йому б могли позаздрити і московські комісари, адже він не тільки обіцяв селянам землю і насіння для посівної, а, бувало, навіть давав зі своїх рук…
Наказний отаман був великий прихильник пролетаризації стосунків в армії.
Якось під час спільного обіду він щиро дорікнув старшинам-сірожупанникам, що вони "мають окрему старшинську кухню, їдять з тарелів металевими ложками". Наказавши подати йому обід у похідному вояцькому казанку, він витягнув з кишені дерев'яну ложку… Осецький був свято переконаний, що старшини з казанками повинні ставати в чергу разом з козаками, щоб одержати страву із загальної кухні, спати разом з ними на одних нарах у касарнях. "Цими примітивними виступами Осецький хотів здобути популярність серед селян і козаків, – робив висновок Василь Прохода. – Але з нього лише глузували" [96, с. 331].
Та цим "військове будівництво" Осецького не закінчилося. На початку квітня 1919 року на нараді командирів полків Сірої дивізії, які просили об'єднати всіх сірожупанників в один полк ("для більшої боєздатності"), він не тільки не пішов назустріч, а й зробив усе навпаки – наказав поділити існуючі полки надвоє, – мовляв, щоб створити 2-гу Сіру дивізію [95, с. 108].
Осецький був настроєний оптимістично: він вважав, що на оголошену ним мобілізацію "вступить не менше як 10 тисяч люду" – бо він же щиро обіцяв селянам землю і насіння для посівної. А Сіра дивізія перетвориться на корпус… "Тому кожний існуючий полк 1-ї дивізії мав виділити з себе склад для відповідного полку 2-ї дивізії". Довелося Проході впроваджувати цю божевільну ідею, руйнуючи налагоджену вже роботу полків. До 7 травня полки було поділено. "Витворилось 4 нові штаби з господарсько-технічними відділами. Витворився непридатний для керування бойовими діями штаб 2-ї дивізії з отаманом Тимченком на чолі… Від цього загальна кількість бойових одиниць у сірожупанників зменшилася. Все робилося ніби в догоду полякам, щоб їм легше було нас знищити" [96, с. 337].
Так "творилась" українська армія в найкритичніший час свого існування.
Осецький енергійно "укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було (вважав Осецький) тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілості…" Ганив, що вони мають джур. Осецький вважав, що кожний старшина "мусив все для себе робити сам". Наказний отаман виявився палким противником виделок, тарілок і столових ножів. Тільки казанок і дерев'яна ложка повинні бути помічниками старшин під час обіду [95, с. 108].
Страшенно обурився наказний отаман, коли довідався, що старшини хочуть "відновити чинність старшинських зібрань, – на його думку, це була мало що не зрада УНР" [95, с. 108]. І це говорив колишній блискучий офіцер царської армії, який навчався у найкращих військових закладах, колишній підпоручник лейб-гвардії Преображенського полку, що, як і кавалергардський, був привілейованим полком царської армії. "Преображенцем могла стати лише людина, яка мала надзвичайно давні дворянські корені, не була в родинних зв'язках з представниками інших верств населення та була надзвичайно заможною. Адже преображенці за традицією мусили шикарно жити, витрачати багато грошей на подарунки представникам царської родини та навіть не згадувати про жалування, яке все йшло на квіти для полкових дам" [130, с. 59].
Попри щире бажання пізнати козацьку душу, наказний отаман на передову не поспішав. Командирів полків Сірої дивізії, які весь час були серед козаків, Осецький звинувачував, що вони не знають настрою козацтва на фронті, а якби, мовляв, знали, то збагнули б, "що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верст проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, – треба тільки стати ближче до козака і населення" [95, с. 108].
"Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народного добродія, мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, соли, наділяв землею… – писав Прохода. – Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного і талановитого генерала… чи ним опанував соціально-божевільний психоз, чи він свідомо грав на струнах цього психозу" [95, с. 108, 109]. І цю людину Петлюра наділив колосальною владою! Головний отаман "безмежно довіряв" своєму фавориту [130, с. 60].
Часу на пошуки відповідей про дивовижну поведінку наказного отамана не було – війна продовжувалась. 16 квітня командування вислало з Луцька частини 1-го і 4-го Сірих полків для ліквідації більшовицького повстання в Кременці. Але до місця призначення сірожупанники не доїхали – повстанців розігнали й без них. Тоді поступив новий наказ – допомогти Січовим стрільцям захистити Шепетівку, на яку з трьох боків перли червоні.
"Приблизно 20 квітня в бою з большовиками Сірі підтримали бойову славу своєї дивізії. Большовики зайняли стацію Шепетівку-Подільську, що між м. Шепетівкою і Судилковим, і гураганним гарматним вогнем обстрілювали Шепетівку-Центральну. З допомогою арматної батареї січових стрільців і бронепотягу-черепахи Сірі зайняли Шепетівку-Подільську і вибили большовиків із Судилкова, давши можливість полкам Січових стрільців з більшою рішучістю повести наступ в напрямку на стацію Хротин; Сірі до вечора того ж таки дня вибили большевиків із стації Красносілка, незважаючи на уперту оборону. Цей удачний бій так вплинув на большовиків, що два полки їхні перейшли на бік Українців, решта ж большовиків була прогнана за річку Случ і на південь від стації Плесна, що було 21 квітня зайняли Сірі" [95, с. 106].
24 квітня на Старокостянтинівський відтинок фронту прибули Січові стрільці. Вони змінили сірожупанників, яких одразу підпорядкували отаману Новоград-Волинської групи Гусаренку. Воєнного щастя під його  безкебетним керівництвом сірожупанники не мали, прикро і згадувати ті нещасливі дні.
Головний отаман поставив перед Гусаренком завдання у співпраці із 17-ю дивізією Антона Пузицького звільнити Новоград-Волинський. Гусаренко міг би виконати завдання, якби "умів керувати частиною, більшою од сотні" [95, с. 106].
Хоч штаб Новоград-Волинської групи займав цілий ешелон, у ньому, як здалося Проході, "не було людини, що вміла би як слід читати мапу". Кожні 5 – 6 годин штаб видавав накази, які суперечили один одному. 24 – 28 квітня сірожупанники тільки те й робили, що 15 верст наступали, а потім 10 верст відступали. І всі ці "маневри" здійснювались по багнистій місцевості. "Жадної системи в керуванню частинами не було, – зазначав Прохода, – і це привело до того, що ввечері 27 квітня в районі Стрийова – Сусли, в той день, коли большовики збиралися втікати з Новограда-Волинського, а ворожі гармати в Суслах були захоплені одним з Московських Тульських полків, що перекинувся на бік український, відбувся досить серйозний бій між Сірими й Туляками; були втрати з обох боків. Тільки коли від захоплених в полон Туляків Сірі довідалися, що це свої, бій припинився" [95, с. 106].
28 квітня частини Новоград-Волинської групи скупчилися в районі станції Орепа. Надвечір сталася щаслива подія: туляки, напившись, вчинили в селі Колодянка п'яну стрілянину, а "отаман" Гусаренко, що перебував на станції Колодянка, перелякався, похапцем віддав розпорядження на станцію Орепа відступати і, вхопивши телефонний апарат, побіг до паровика, на якому і втік. Більше він не повернувся. Командування групою обійняв командир 4-го Сірого полку сотник Шеллер, який відмінив розпорядження Гусаренка і припинив паніку [95, с. 107].
29 квітня Шеллер поділив новоград-волинський відтинок фронту на бойові ділянки. Відділ 1-го Сірого полку (200 багнетів і 6 кулеметів) під командуванням сотника Балабая (Балобая) зайняв с. Горки. Тут же перебувало і 15 кіннотників, які мали встановити-таки зв'язок з полковником Пузицьким і спільно з іншими відділами сірожупанників і 17-ю дивізією вибити ворога з Новограда-Волинського.
День пройшов в інтенсивній гарматній, кулеметній і рушничній перестрілці. 30 квітня мали брати приступом Новоград-Волинський. Але замість наступу довелося відступати, бо більшовики несподівано вдарили на Шепетівку з боку Бердичева.
До того ж 29 квітня, в річницю падіння Центральної Ради, Володимир Оскілко під впливом Української партії соціалістів-самостійників, членом якої був, арештував значну частину Кабінету Міністрів на чолі з прем'єром Мартосом, генерала Желіховського, призначеного Петлюрою на місце Оскілка, нового начальника штабу Протозанова та проголосив себе Головним отаманом з диктаторськими повноваженнями.

Короткий злет Володимира Оскілка

Володимир Пантелеймонович Оскілко народився 1892 року в с. Хоцінь Кустинської волості Волинської губернії. Деякий час працював народним учителем у селі Золоте біля Дубровиці. Під час Першої світової закінчив короткотермінові курси Віленської школи прапорщиків, яка евакуювалася до Полтави. Службу в російській армії закінчив поручником. Після Лютневої революції був Тульським губернським комісаром.
Повернувшись на рідну Волинь, взяв участь в українізації частин російського війська. Ставши на шлях творення рідної армії, "здобув серед солдатів-українців неабияку популярність" [24, с. 9].

"За часів гетьмана Скоропадського був на становищі начальника охорони Козятинського району залізничних шляхів, – писав генерал-поручник Олександр Вишнівський, – а за Директорії знову перейшов до Дієвої армії. Революційно-визвольні хвилі винесли Оскілка на таку височінь, яка йому й не снилася... Професор Борис Мартос у своїх спогадах ("Оскілко й Болбочан") з притаманним йому браком об'єктивності до немилих осіб характеризує Оскілка то як недоречного, то як недотепу, який до того не мав ще й військового стажу… Це, так би мовити, реванш за те, що він був арештований Оскілком. Насправді отаман Оскілко виявив був себе людиною з ініціативою й організаційним хистом, хоч водночас, як і більшість тогочасних отаманів, – амбітником. Що ж до військового стажу, то, всупереч твердженню п. Бориса Мартоса, він (Оскілко) таки його мав, хоч і дуже малий. Але ж хто в ті часи на високих командних становищах у нашій армії мав той потрібний стаж? Може, підстаршина австрійської армії Янів, що командував цілою групою? Може, Волох, Данченко і Волощенко, що командували Запорозьким корпусом?
За короткий час Оскілко очолив ним же сформований більший військовий відділ, потрапивши тримати його в стані дисциплінованості й бойового поготівля, що в ті розперезані часи було неабиякою заслугою. Своїми здібностями він звернув на себе увагу Головного отамана, й той призначив його, на свою біду, командувачем Північної групи, давши йому за начальника штабу генерала генерального штабу Агапієва.
На тлі тодішнього загального заломання фронту нашої армії, що все відступала на захід, докотившись до р. Дністра й Збруча, Північна група була винятком. Завдяки здібному начальнику штабу остання не тільки утрималася на своїх позиціях на Волині, але ще й мала деякий тактичний успіх. Після того як рештки нашої армії перейшли Дністер і Збруч, Північна група залишилася єдиним, далеко висуненим на схід, форпостом війська УНР і водночас останнім його резервом" [9, с. 38, 39].
У Північній групі, за твердженням Оскілка, склалася "чудова атмосфера". "А працювати було з ким!.." Прекрасно виявили себе й чужинці – генерал російського Генерального штабу Всеволод Агапієв, інтендант латиш Пая, грузин Антелава (дивізійний лікар 17-ї дивізії). Командиром 57-го Гайсинського полку був молдаванин Неграш. Звісно, й українці не пасли задніх. Оскілко висловлював переконання, що "українська ідея в обставинах нормальної праці може захопити кожного чужинця, засимілювати його до того, що він, працюючи, дивиться на наше діло як на своє рідне" [77, с. 27].
Відбувалася мобілізація, йшла муштра, творилися нові частини, "як із землі виростали сотні гармат… виходили нові панцерові потяги зі Здолбунівських та Квасилівських майстерень; формувалися дивізії кінноти, вироблялися денно тисячі чобіт і т. ин., і т. ин., – одним словом, все, що тільки було потрібно, будувала, випускала, творила і організувала Північна армія, не забуваючи і про духову сторону, і своїми власними силами друкувала і видавала газети ("Вільна Україна")" [77, с. 27, 28]. Не забарилися і перемоги.
Першим успіхом був бій під м. Олександрія Рівненського повіту 17 лютого, внаслідок якого ворог відступив до Костополя. А 24 лютого більшовиків відкинули за лінію Сарни – Березне. У боях козаки полонили 2125 червоноармійців, ліквідували 400 солдатів та понад 50 командирів, серед них і начальника 22-ї дивізії полковника царської армії Шестоп'ятова. Багатими виявилися трофеї: бронепотяг, 30 гармат, 70 кулеметів, 21 вагон зброї і набоїв, 64 вагони харчів, у тому числі й цукру, чотири паротяги, багато коней, худоби, возів тощо. Звісно, не обійшлося й без болючих втрат. Та настрій в армії був бадьорий, адже успіх змінювався успіхом. Так з наскоку козацтво захопило станції Моквин, Малинську, Немовичі, Сарни разом з тисячею вагонів зі зброєю, кіньми, харчами, інженерним приладдям тощо. "Населення скрізь радо вітало наші війська…" Особливо радісно і святково зустріли українське військо в Сарнах [77, с. 28].
Врешті більшовиків відкинули за Прип'ять, яка зі своїми багнисто-торф'яними берегами стала лінією розмежування. На фронті встановилася рівновага. Але турбувала відірваність від центру, який тоді перебував у Кам'янці-Подільському, відсутність достовірної інформації про становище уряду та міжнародні обставини. Болючі питання виникали щодня: "Де ж уряд, де головне керівництво армії, що діється за кордоном на мировій конференцій, які перспективи взагалі?" [77, с. 30].
Командувач Північного фронту розумів, що під натиском Москви майже все завалилося, лишилася лише територія Волинської губернії, яку він контролював. І треба було зробити можливе і неможливе, щоб утриматися тут, продовжити існування держави, або, за висловом Оскілка, "те, що називалося Українською Державою". Оскілко писав: "Втрата останнього шматка наших земель була б і ліквідацією нашої держави, повним розгромом бойового авангарду нашої Визвольної боротьби…" [77, с. 29].
А московська сарана сунула не тільки зі сходу і півночі, а й з південного сходу. Із заходу нишком підбиралися поляки, щоб і собі вхопити побільше української землі. Та найбільше потерпала Україна від внутрішньої анархії: скрізь вешталися ватаги вільного люду, розкладаючи своєю поведінкою регулярні війська. "Ця здеморалізована маса, – писав Оскілко, – втікала за своїм Головним отаманом і урядом, потягами посувалася на Галичину, не зупиняючись у сфері впливів Північної армії, де не було ґрунту для постою анархічних "отаманських" куренів" [77, с. 30].
Напевно, не погодилися б з таким твердженням Василь Прохода та Антін Пузицький. Останній, зокрема, вважав, що Оскілко сам схилявся до "отаманії".
У той час військова розвідка доповіла командарму, що москалі постановили захопити Шепетівку і Рівне. Постала дилема: евакуювати армію в Галичину чи, розробивши стратегічний план, вдарити на Київ із трьох боків. Слід віддати належне – Оскілко думав не про втечу, як багато хто, а про визволення України.
Спочатку треба було відбити Коростень.
13 березня почався наступ Північної армії. До 20.00 у ворога було відвойовані населені пункти Ушомир, Горошки, Топорище, Турчинка, Янівка, Поповичі, Мельня. О 14.00 наступного дня Північна армія під Коростенем ув'язалася в бій з головними силами ворога, які становили 27 – 28 тисяч червоноармійців і шість бронепотягів.
Більшовики несподівано перейшли у контрнаступ, захопили Житомир, посунули на Бердичів, здобули Чуднів-Волинський. Українці відійшли майже до Шепетівки… І все ж в упертих боях вдалося визволити Коростень. Українці зайняли лінію Коростень – Київ. У боях полонили 3000 московських солдатів та кільканадцять штабів – полкових і дивізійних [77, с. 31, 32].
18 березня козаки відібрали назад Житомир. 20 березня під Славечною (три станції на північ від Овруча) війська Північного фронту побили дві більшовицькі дивізії й відкинули їх за Прип'ять. Того ж дня козацтво увійшло в Макарів, Бородянку, Брусилів, Фастів і Бердичів. 22 березня українці зайняли Калиновичі, Мозир і Чорнобиль, де захопили шість канонірок німецького виробництва та 11 аеропланів. Поразки спричинили бунт у 3-й совєтській армії. Бунтівники відмовилися виконати наказ Троцького "повернути Коростень". Під час заворушень повстанці вирізали п'ять батальйонів китайців і латишів. Армію очолив капітан Стретокопитов. 24 березня він привів до українського табору 27 тисяч чоловік та 29 навантажених потягів (891 вагон різної зброї) [77, с. 33]. Потім тульські робітники завзято билися проти червоних.
29 березня бойові операції в основному завершилися. Прип'ять (включно по Чорнобиль) опинилася в руках українців. Але 2 квітня більшовики відбили Фастів та Брусилів. Перед Оскілком гостро постала проблема резервів: де їх взяти, щоб закінчити операцію визволення Києва?
Коли 25 березня до Рівного, де розташувався штаб Північного фронту, прибув Симон Петлюра, Оскілко страшенно зрадів: нарешті прийшла допомога!
Петлюра схвалив стратегічний план Оскілка і передав у його розпорядження корпус Січових стрільців Євгена Коновальця силою 5000 багнетів, а Рівне проголосив тимчасовою столицею УНР, закликавши переїхати сюди уряд та інші установи.
5000 тисяч січових стрільців – добрий кулак, але Оскілкові, щоб втримати фронт, треба було не менше 50 тисяч вояків. До того ж він критично ставився до корпусу Коновальця, стверджував, що бойовий стан його "дуже низький", як, власне, і моральний. Оскілко казав, що січові стрільці у переважній більшості не хотіли воювати з більшовиками [77, с. 33].
Коли уряд і Директорія переїхали до Рівного, Оскілко швидко переконався, що катастрофічні невдачі останніх місяців "нічому їх не навчили". Він бачив, що державний центр і "далі котиться по похилій площині", а вище керівництво не здатне витворити реальної програми порятунку Батьківщини. Замість конструктивної роботи – безпідставні надії, що Антанта врятує Україну. В цьому переконувала кожна зустріч із політичними діячами, міністрами, членами Трудового конгресу чи лідерами партій.
А міжнародне становище України погіршувалося: Антанта, на яку сподівався Петлюра, активно допомагала полякам, котрі хотіли оголосити українські землі східними "кресами" свого "моцарства". Однак польський народ до війни проти України ставився без ентузіазму. Поляки були не проти порозумітися з нею. Оскілко розумів, що боротьба на два фронти – "з комунізмом і капіталізмом" – неминуче призведе до катастрофи, тому й прагнув домовитися з поляками [77, с. 43].
В уряді багато хто теж був проти боротьби на два фронти. Але замирюватись уряд збирався з червоною Москвою, яка окупувала вже більшу частину нашої землі, взагалі заперечуючи право українського народу на державне життя.
27 березня до Рівного прибув Центральний комітет Української партії соціалістів-самостійників, до якої належав і Володимир Оскілко. Після наради постановили: "Змусити С. Петлюру оголосити військову диктатуру на чолі з ним, взагалі розв'язати кабінет, який був цілком зайвим, залишивши замість ресортових міністрів завідуючих відділами, а ціле управління з'єднати коло диктатора, установити при ньому дорадчий орган – Військову раду, котра складалася б з командуючих арміями, начальника Генерального штабу і начальника штабу Дієвої армії, і всю повноту влади віддати в руки військової команди". Справді, які могли бути міністри земельних питань чи народної освіти, коли територія УНР звузилася до однієї губернії?
29 березня делегація ЦК Української партії соціалістів-самостійників у складі інженера Олександра Макаренка, морського міністра адмірала Михайла Білінського, державного контролера Симонова та командувача Північним фронтом Володимира Оскілка відвідала Петлюру. Оскілко зазначав, що Головний отаман вислухав делегацію ніби із задоволенням і визнав пропозиції ЦК партії самостійників як єдиний вихід з безперервних кабінетних криз і партійних сварок. Петлюра просив погодити це питання з іншими членами Директорії, спонукати їх зректися своїх прав на його користь.
Вирішили діяти швидко, план реалізувати за кілька днів. Та, як тільки делегація від'їхала, Петлюра запросив до себе Ісака Мазепу, Андрія Лівицького та Аркадія Степаненка. Під час наради вони постановили протилежне: не допустити зречення мандатів членами Директорії Федором Швецем і Андрієм Макаренком, що ж до Панаса Андрієвського, члена партії самостійників, то було висловлене побажання, щоб він свої повноваження склав. Вирішено було на противагу планам правих створити лівий кабінет…
Виходило, що Петлюра обманув делегацію ЦК партії самостійників. Це викликало обурення. Особливо розгнівало Оскілка те, що Головний отаман запланував створити уряд з тих партій, які "22 березня у Кам'янці-Подільському вчинили переворот і намагалися зліквідувати Українську Державу на користь Раковського і Москви… Соціалістичний кабінет означав повний розрив з концепцією порозуміння з Європою та Польщею, котре нам так було потрібне" [77, с. 37, 38].
А на Північному фронті насувалися грізні хмари. Вичерпавши за місяць боїв сили, "лицарі-козаки просили просто зі сльозами на очах зміни для відпочинку, лазні, чистої білизни, – писав Оскілко, – а я не міг дати ні того, ні другого, бо все, що тільки можна було кинути на фронт, було кинуте". Все очевиднішим ставало: нового удару фронт не витримає. А червоні готувалися досить поважно [77, с. 38].
Петлюра ж, як завжди, обіцяв все залагодити, допомогти, "але недвозначно вказував" Оскілкові "на неможливість замирення з Польщею", беручи до уваги позицію галичан. Симон Васильович обіцяв Оскілкові повернути частини, які забрав у нього Осецький на спеціально для нього створений Холмський фронт, і замінити їх Галицькою армією.
Час летів, обіцянки лишалися обіцянками. Більшовики ж почали наступ, змусивши Північну армію відступати.
4 квітня близько 9.00 години ранку зі Здолбунова до Оскілка прибула делегація у складі командира корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця, заступника начальника штабу Дієвої армії полковника Василя Тютюнника і в. о. військового міністра Григорія Сиротенка. Делегати повідомили, що члени Директорії підписали декларацію про створення нового уряду з членів соціал-демократичної партії та соціалістів-революціонерів на чолі з Борисом Мартосом (насправді члени Директорії Федір Швець і Панас Андрієвський не погодилися на відставку правого уряду Сергія Остапенка). Після цього делегація запропонувала Оскілкові погодитися на мир з більшовиками. Делегати намагалися переконати, "що нема иншого порятунку для нашої держави, як тільки мир на сході та війна на заході". Оскілко ж на "замирення з Раковським і Троцьким" йти не збирався [77, с. 38, 39].
Того ж дня командарм відвідав Петлюру і рішуче заявив про згубність такої політики. Петлюра зробив вигляд (твердження Оскілка), "що буцімто він нічого не знає". Тоді Оскілко добився скликання "державної наради", на якій мали з'ясувати позицію уряду і війська у питанні війни з Польщею і Москвою.
"Настрій в армії при перших чутках про соціалістичний уряд і мир з большевиками страшенно упав, – стверджував Володимир Оскілко. – Майже скрізь і всюди говорилося про зраду у верхах. Старші старшини запитували мене, чи дійсно правда, що й я згоджуюся на мир з большевиками… Були й такі, що погрожували недвозначно на випадок миру. Ще гіршим ставав настрій кожного свіжо прибувшого в столицю України – Рівне. Тут був повний кошмар" [77, с. 41].
Рівне справді перетворилося в дикий ярмарок спекулянтів та урядовців, їхніх жінок і дітей, утікачів звідусіль… "Гульня, кидання направо і наліво державними грошима йшло без перерви день і ніч… Ресторани, кав'ярні, їдальні, паштетні були повні по береги… Рівне було правдивим Содомом! Не було дня, щоб не відбувалося менш десятка вистав з алкогольними напоями обов'язково, не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів в місті, не було ночі, щоб не то урядовці, але директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п'яний у комендатурі міста або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб! І це тоді, коли тут же, в відлеглості якоїсь сотні верст, йшла боротьба з ворогом, який ішов знищити навіть ім'я України, де річкою лилася кров, де конали й умирали люде, звідки привозили до Рівного ранених лицарів сотнями, а щодня по вулицях столиці тягнулися довгі похоронні процесії. Хіба це не був баль під час чуми? Хіба не цей Содом деморалізував військо? Як міг стояти фронт, маючи за собою такий державний центр? Чи міг цей центр дати імпульс арміям до активного чину?" [77, с. 41].
Оскілко не раз просив Петлюру перенести столицю з Рівного в якесь інше місто, подалі від фронту. Прохав відібрати сотні міністерських автомобілів на потреби війська, та все марно… Командир 17-ї пішої дивізії Антін Пузицький казав, що йому було "незрозуміле байдуже ставлення до нашого фронту зі сторони вищого командування" [115, с. 24].
Байдужим це ставлення назвати важко: Оскілка, який успішно тримав великий фронт, Головний отаман намагався ослабити, бо вбачав у ньому реальну силу, а відтак загрозу для себе. Петлюра послідовно поборював авторитетних військових діячів – Міхновського у 1917-му, Скоропадського у 1918-му, Болбочана у 1919-му…
8 квітня до Оскілка з Трипілля прибула делегація у складі трьох представників отамана Зеленого – Мищука, Савченка та Добровольського. Зелений писав: "Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його" [77, с. 42].
Делегати поінформували, що на Великій Україні скрізь почалися селянські повстання проти червоних. А на Північному фронті ініціативою заволоділи більшовики. 10 квітня вони прорвали фронт і захопили Житомир…
11 квітня 1919 р. у Здолбунові відбулася "державна нарада". На ній в. о. військового міністра Григорій Сиротенко виголосив коротку заяву від імені Ради Міністрів: "Кабінет стоїть за замирення з большевиками і війну з поляками, мотивуючи тим, що майже вся територія України зайнята большевиками, котрих, як факт, ми мусимо признати, і краще знайти спільну мову з Раковським, ніж з буржуазною Польщею" [77, с. 43].
Після палкої дискусії між впливовими учасниками наради Головний отаман підсумок не підбив, своєї позиції не закарбував, а поставив питання, яке мав право вирішувати особисто, на голосування. Наслідки голосування були такі: Григорій Сиротенко, командувач Холмського фронту Олександр Осецький, командир корпусу Січових стрільців Євген Коновалець і начальник його штабу Андрій Мельник були за замирення з більшовиками і за війну з поляками. Командувач Північного фронту Оскілко, генерали Володимир Сінклер та Всеволод Агапієв були за мир з Польщею і війну з більшовиками, Михайло Омелянович-Павленко виступив "за війну з поляками, і тільки". Симон Петлюра та Андрій Макаренко утрималися від голосування [77, с. 44].
Командарм зрозумів, що уряд Мартоса ось-ось почне, як уже не розпочав, переговори з Раковським "на предмет ліквідації України". На знак протесту Оскілко разом з Агапієвим покинули нараду. Того ж вечора в Рівному командарм скликав засідання ЦК партії самостійників, де "представив результати історичної державної зради в Здолбунові" [77, с. 44, 45].
Невдовзі про здолбунівську нараду знала вся 78-тисячна Північна армія. Почалося дезертирство свідомих вояків. "Стійкі націоналістичні елементи почали кидати фронт і ватагами по кілька сот стали прориватися в запілля ворога (на з'єднання з повстанцями. – Ред.)". Катастрофа ставала неминучою [77, с. 45].
"…Фронт посувався на захід, меншала територія України, большевики збільшували свою агітацію всередині, підіймалися повстання – коло Дубна на чолі з Рикуном, Дермансько-Здовбицьке – (на чолі) з Комаровим. Уже в Рівному було чути вночі гарматні гуки з заходу" [77, с. 45].
Уночі 22 квітня більшовики повели рішучий наступ на всьому фронті, а поляки в той же день зайняли станцію Антоніни, що за 20 верст на захід від Сарн, та почали перекидати через Ковель до Володимира-Волинського дивізії Станіслава Галлера.
Петлюра, Осецький і штаб Дієвої армії теж завдали удару Північній армії, звільнивши з посади начальника штабу фронту Всеволода Агапієва, який тримав у своїх руках всі нитки управління армією [77, с. 46]. В Оскілка було відібрано інтендантські армійські склади…
Проти ночі 25 квітня ЦК Української партії соціалістів-самостійників у відчаї постановив здійснити державний переворот, усунути Петлюру як Головного отамана і Андрія Макаренка як члена Директорії та уряд Мартоса, який вів промосковську політику. Мандат на переворот було видано Володимиру Оскілкові [77, с. 47].

"Радости і оваціям тут не було кінця"

Станом на 25 квітня 1919 року Північна армія тримала фронт Коростень – Новоград-Волинський – Баранівка – Полонне – Старокостянтинів – Проскурів (останні два міста були в руках більшовиків). Армія складалася з трьох корпусів і нараховувала 78129 чоловік. На озброєнні мала 16 аеропланів, 6 бронепотягів, 137 гармат різного калібру, а до них ще понад мільйон набоїв, більше 2000 кулеметів, десятки тисяч рушниць і понад 60 млн. набоїв до них, 22 тисячі коней, гори інженерно-технічного спорядження. У штабі армії працювало п'ятеро офіцерів російського генерального штабу, які налагодили роботу всіх відділів та інтендантство. У скарбниці згромадилося 120 мільйонів карбованців… А починав творити оружну силу Оскілко з 33 козаками (вартовими залізниці) та одним старшиною 17 листопада 1918 року в Козятині [77, с. 48].
Центральний комітет Української партії соціалістів-самостійників вірив у здійснення перевороту, адже Петлюра міг розраховувати хіба на п'ятитисячний корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та відділ отамана Беня. Але одного не врахували самостійники: Петлюра мав гучне ім'я і йому вірили "майже безкритично" (вислів Оскілка), а командувач Північної армії такого імені не мав [77, с. 53].
Не врахував Оскілко і того, що урядові перевороти вже нічого не вирішували. "Головне було втрачено, – вважав Василь Прохода. – Боротьбу за українську незалежність провадили ліпші військові частини, так мовити, в силу інерції, яка була значною, без огляду на урядовий політичний курс. У цій боротьбі об'єднуючим було ім'я Петлюри. Всі були петлюрівцями, не знаючи й не бачивши особи самого Петлюри, як то було і зі мною особисто, – продовжував Прохода. – Стати оскілківцями вони вже не могли. Тому намір Оскілка із самостійниками побороти урядове безладдя вніс у ряди борців ще більше безладдя… " [96, с. 330].
Спочатку справи у заколотників йшли добре. До рішучих дій їх підштовхувало глибоке переконання, що Петлюра є "ліквідатором нашої державності". Відтак намір "врятувати Батьківщину" видавався шляхетним – принаймні для них самих [77, с. 54, 55].
Ось спогади самого Оскілка: "О 23-й годині ночі план був готовий, і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: "Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з бувших лейб-гвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовими до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух у місті; Луцькому полку о 6 годині відправитися на фронт під Коростень у резерв 1-го корпусу! На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій... Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати" [77, с. 55, 56].
О 1-й годині ночі згідно з наказом сотник Гризло доповів, що сотня виступила на Здолбунів. О 2-й годині Галицький піший полк кількістю 2900 чоловік зайняв станцію. О 3-й годині політичний відділ доповів про арешт Кабінету Міністрів... О 3-й годині 20 хвилин на розвідку до станції Здолбунів виїхав бронепотяг, бо від сотника Гризла не було відомостей про арешт Петлюри. Нарешті розвиднилося. Ранок 29 квітня був ясний і теплий... О 7-й годині повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доповів, що арештувати Петлюру не вдалося, бо коли сотня прибула до Здолбунова, то "натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна". Коли ж сотня, не говорячи нікому про свою місію, вивантажилася на станцію, два курені піхоти хотіли її обеззброїти, і Гризло змушений був вивести своїх людей зі Здолбунова [77, с. 56].
Сталося щасливе для Петлюри непорозуміння між учасниками заколоту – Галицьким полком ім. Володимира Оскілка і штабною сотнею Оскілка на чолі із Семеном Гризлом.
Хоч Головному отаманові вдалося уникнути арешту, але Оскілко видав наказ, в якому інформував, що тимчасово взяв владу у свої руки, а Петлюру і "соціалістично-большевицький уряд, котрі вели до загину нашої державності", усунено [77, с. 57].
О 10-й годині ранку вийшов спеціальний випуск армійської газети "Вільна Україна", де було оприлюднено перші накази і відозви Володимира Оскілка, а саме: "Наказ №1. По військах Української Народної Республіки. Всім, всім, всім!", "До Українського республіканського війська", "До губерніальних, повітових, волосних, народних управ, до всіх земельних установ, до міських самоврядувань", "До українського селянства", "До населення", "До всіх урядовців". Звернення були антимосковські за духом і спрямовані проти тих, хто, на думку Оскілка, зраджував справу української державності, йдучи на зговір з червоними росіянами.
Було в газеті опубліковано й телеграму: "Штаб 17-ї дивізії. Головнокомандувачу Отаману Оскілкові. Слава Матері Україні, Слава отаману Оскілкові! Слава! Слава! Отаман Пузицький". Пузицький пізніше стверджував, що такої телеграми не посилав, а від його імені це зробив якийсь "доброзичливець". Взагалі, Пузицький підписувався як "полковник Пузицький" і ніколи – як "отаман Пузицький"…
29 квітня "численні війська в Рівному на місцевому майдані кричали: "Слава головнокомандуючому українськими збройними силами отаманові Оскілкові!" [115, с. 24].
Справді, вранці 29 квітня близько 10 тисяч козаків і старшин, вислухавши накази нового Головного отамана, виявили радість і криком "Слава!" вітали зміну влади. Близько 12 години прибула делегація від Трудового конгресу на чолі з Воропаєм і "привітала з великою радістю нову еру… та просила вжити всіх заходів для врятування Батьківщини" [77, с. 65]. "Потім слідували делегація за делегацією, радісно вітаючи зміну влади…" Всі висловлювали надії на щасливий кінець боротьби з більшовизмом. Найбільш чисельною виявилася делегація Рівненського трудового конгресу. Попри радість, що його визнано головнокомандувачем, Оскілко розумів, яка витворилася загрозлива ситуація: поляки вдарили на Сарни, загрожуючи відрізати цей важливий комунікаційний вузол; у Ковель прибуло вісім полків галлерівської піхоти і два полки кавалерії, під Луцьк кинуто нові польські частини. Незважаючи на тривожні повідомлення штабу, Оскілко не зміг відмовитися від запрошення виступити на з'їзді Рівненського трудового конгресу. Півгодини виступав він перед цим "повітовим парламентом". "Радости і оваціям тут не було кінця" [77, с. 65]. А Василь Прохода зі своїм полком уже вирушив на ліквідацію виступу Оскілка.

Ось така "перемога"…

Довідавшись, що Оскілко заарештував прем'єра і міністрів уряду, отаман Осецький наказав створити окремий відділ сірожупанників для ліквідації заколоту. Довелося зняти з Холмського фронту частину 1-го Сірого полку. Поповнившись у Луцьку, загін сірожупанників на чолі з Проходою виїхав до Рівного, але ще в Ківерцях кубанець довідався, що "Оскілко втік до Польщі" [96, с. 332].
Насправді після розгрому штабу Північного фронту, який здійснили Січові стрільці і польова варта вночі 30 квітня, Оскілко якийсь час переховувався у волинських селах, зокрема і в рідному селі Хоцінь, що за 8 верст на північ від Рівного, а пізніше – у селах Верхівське і Мирогоща Дубенського повіту. Переховувався, бо у Рівному і на фронті почалися арешти старшин, які виявили лояльність до заколотників. Під варту було взято 11 вищих старшин, серед них і командира 17-ї дивізії. Причиною арешту стала ота вітальна телеграма…
Пузицький міг переховатися, але все ж наказ нового командувача Північною групою Желіховського виконав і приїхав до Рівного. Перед тим як зголоситися у штаб групи, Пузицький зайшов до голярні. Тут випадково прочитав газету, де його називали "зрадником, поляком, оскілківцем, що разом з Оскілком втік до Польщі" [116, с. 51].
Все ж полковник пішов до штабу. Тут його і взяли під варту.
До арештантського вагона комдива відвів сотник Микола Стечишин, ад'ютант полковника Желіховського. І відвів не у вагон 2-го класу, де сиділи арештовані старшини, а в якусь клоаку. "Вагон був щільно набитий ріжним людом; страшенний сморід з занечищеного клозету наповняв вагон, – згадував Антін Пузицький. – В "купе" з полицями в три ряди можна було влізти тільки рачки, якби було вільне місце… За пару цигарок мені відступили місце на полиці для відпочинку. Страву приносили раз на добу, але не було ложок і однією ложкою по черзі користалися кілька чоловік. Вошей і блощиць у вагоні була сила. Аби вбити час, я читав арештантам лекції з історії України, про українізацію 1917 року і т. ін. (…) Кожної ночі кудись виводили двох-трьох чоловік, і назад вони не поверталися. Це страшенно пригнічувало арештованих, бо їм чомусь здавалося, що виводять для розстрілу.
На третій день мене перевели до вагону 3-ї кляси, де сиділи переважно заарештовані старшини, в тому числі сотник Середа. Від старшин я довідався, що до (нового) командуючого Північного фронту прибула делегація і категорично вимагала мого звільнення… Я довідався, що мене розшукує мій джура Фриш, щоби передати мені білизну й постіль, але йому не дозволяли.
На п'ятий день мого арешту мене перевели до вагону 2-ї кляси, де мешкало кілька старшин штабу фронту, і серед них генштабу полковник Іващенко… В той же день зайшов до мене отаман Желіховський… Дуже перепрошував, що в часі його відсутності… зі мною так ганебно поводилися" [116, с. 52].
Одним із тих, хто вимагав звільнення Пузицького з-під варти, був колишній командир Сірої дивізії Борис Палій. Тож 7 травня арештували і його…
І все-таки 12 травня Пузицького звільнили і реабілітували належним документом. Колишній командир 17-ї дивізії запитав слідчого, чи буде видано наказ по Головній команді про його реабілітацію. Виявилося, що ні, адже не було наказу про його арешт [116, с. 52].
Ось так "українська демократична влада" поводилася з тими, хто, жертвуючи життям, захищав Україну. Та на цьому приниження не закінчилися. Хоч Петлюра і військовий міністр знали про непричетність Пузицького до перевороту, все ж поставили людину, яка командувала дивізіями та групою війська на фронті, "на сотню" [116, с. 56].
Після арешту командира 17-та стрілецька дивізія миттєво деморалізувалася і розпалася. Козаки розходилися, "бо їхнього головного начальника арештовано" [96, с. 330, 331; 90, с. 44 – 46].
Через арешти і втечу багатьох старшин від репресій розпався і штаб Північної групи військ Армії УНР. Новий командувач Північної армії Желіховський виявився неготовим розділити долю з вояками і залишив фронт. Північний фронт самоліквідувався.
"Рівне не було евакуйоване, і в місті виникла анархія, – писав Пузицький. – Розпочався страшенний грабіж, і вибухнули пожежі. Багато військового майна було розграбовано і згоріло… Ставка (на чолі з Петлюрою. – Ред.) теж здезертувала" [116, с. 56].
3 травня Петлюра зі своїм штабом, а за ним Желіховський та уряд виїхали у Галичину. Це була банальна втеча… А Володимир Оскілко з с. Мирогоща, що розкинулося понад самою залізницею, спостерігав за втечею колишніх соратників, які стали тепер його смертельними ворогами. Потяги в напрямку Дубно – Броди йшли один за одним – і вдень і вночі.
"7 травня евакуаційний рух припинився. Все затихло, завмерло". Оскілко і кілька вірних йому людей відчували, що ось-ось і над цим краєм пронесеться "вихор смерти, – все змете, спалить, задушить…" [77, с. 71]. Оскілкові нічого не лишалося, як тікати до Польщі…
Ось такою "перемогою" закінчилася спроба Української партії соціалістів-самостійників стати біля "державного керма", щоб врятувати Батьківщину.

Микола Букшований

Ще недавно скрізь, де стояли Сірі полки, назва "сірожупанник" ставала модною. "Майже всі "герої тилу", – згадував Василь Прохода, – одягнули сірі жупани і справляли в Луцьку вечірку за вечіркою, бенкет за бенкетом…" Метою цих застіль було "не національно-культурне єднання з місцевою інтелігенцією", як раніше. "На перше місце виступали горілка, жінки і карти". Начальник штабу 1-ї Сірої дивізії сотник Морозевич, попри те що на нього було покладено завдання керувати Ковельським фронтом, забув про війну і вів розгульне життя. Тільки начальник оперативного відділу Микола Бутович цікавився подіями на фронті, щоранку і щовечора приймав по телефону, а іноді й по телеграфу оперативні звіти та зведення розвідки й "інформував, скільки сам знав, про становище на інших фронтах" [95, с. 110].
Ковельський штаб, перейшовши в підпорядкування Холмського фронту Осецького, перестав одержувати загальні звіти й інформації. В Північній армії, де штабом керував Агапієв, було не так: колишній російський генерал ставився до своїх обов'язків винятково добросовісно, тож старшини-сірожупанники отримували щоденні інформації про події "для провадження відповідних розмов у окопах з козаками" [95, с. 110].
У квітні 1919 року в Луцьку нарешті запрацювало в повну силу Інформаційне бюро 1-ї Сірої дивізії. Тепер агітаційна література та різні повідомлення "не лежали, як раніше, цілими місяцями в канцелярії бюра, а негайно розповсюджувалися між населенням". Налагодилось і видання газети "Вістки Сірих". "На певний шлях" праця Інформаційного бюро стала, коли його очолив хорунжий Букшований [95, с. 117].
Микола Букшований народився 9 березня 1892 року в с. Бесідівка Роменського повіту Полтавської губернії в сім'ї священика Федора Тимофійовича та Марії Петрівни Янівської. Спочатку Микола став на батьківську стезю – вступив у духовну школу в Ромнах і 1907 року закінчив її за першим розрядом. Потім здолав чотири класи Полтавської духовної семінарії і два курси Петербурзького психоневрологічного інституту. Мріяв стати психіатром, а не священиком. Однак інститут не мав відстрочки від служби в армії і Микола мусив йти до війська. З осені 1913-го прослужив рік у Петербурзі у лейб-гвардії гренадерському полку. У січні 1915 року закінчив Першу школу прапорщиків в Оранієнбаумі.
На фронт потрапив 12 травня 1915 року в Галичині. 12 липня Букшований отримав нове призначення – у 56-й Житомирський піший Її Імператорської Величності князя Миколи Миколайовича полк, де служив прапорщиком.
1 вересня 1915 року Букшований потрапив до австрійського полону, в якому провів три роки (табори Йозефів у Чехії і Фрайштадт у Горішній Австрії). "Всі три роки прожив кращим академічним життям, – визнавав він, – знайомився з українським питанням і студіював модерні мови: англійську, німецьку та французьку, та… брав участь в українізації Йозефштадта" [80, арк. 10 – 11].
Микола мав високий авторитет серед полонених старшин-українців, які обрали його головою Йозефівського старшинського табору. 1917 року у Йозефові він як член редакційної колегії видавав рукописну газету "Наш голос". У Фрайштадті на початку 1918 року очолив Фрайштадтську старшинську громаду та комітет старшин, що взявся разом з австрійцями формувати Сіру дивізію. Готуючи старшин до служби у дивізії, лишався у таборі до серпня 1918 року.
В Україну Микола повернувся з останньою частиною сірожупанників у кінці серпня 1918 року. Був хорунжим 4-ї сотні 4-го полку Сірої дивізії. Але його продовжувала манити наука, тож восени він звільнився з військової служби і поступив до Київського університету Святого Володимира. Однак у листопаді 1918 року почалося антигетьманське повстання і він, кинувши навчання, повернувся до Сірої дивізії. Очолив Інформаційне бюро Армії УНР на Чернігівщині та Полтавщині [80, арк. 10 – 11].
І ось тепер, навесні 1919-го, Микола Букшований, ад'ютант начальника штабу Сірої дивізії, став головою Інформбюро Сірої дивізії.
Найдіяльнішими співробітниками Інформаційного бюро і помічниками хорунжого Букшованого були поручник Драченко, Павло Дубрівний, Варивода, Савела, Лозовик та Михайленко. Культурно-освітня праця в полках провадилася через полкові комітети, до яких на добровільних засадах увійшли люди, котрі прагнули реалізувати себе не тільки на полі бою, а й на освітній ниві. До цих комітетів козацтво ставилося з повагою і довірою, бо кому ж не хочеться стати освіченою людиною? Взагалі, культурно-освітня справа у Сірій дивізії посідала "почесне місце". Сірожупанники пам'ятали, що "там, де не можна здобути зброєю, можна осягнути добрих наслідків національно-освітньою працею" [95, с. 117].

Живе слово українського часопису

Інформаційний комітет серйозно поставився до видання часопису "Вістки Сірих", який "живим словом" вів боротьбу з провокаторами, злочинним елементом, дезертирами, "не боячись сказати слово правди деяким "щирим українцям" і панам "отаманам", що ловили рибку в каламутній воді" [95, с. 117].
Перед нами – ч. 11 газети "Вістки Сірих", що вийшло вже після оскілківського перевороту – 4 травня 1919 року. Погортаймо його шпальти.
У час війни передовицями часто стають некрологи. Так було і на цей раз. Ось його лаконічний зміст: "2-го травня ц. р. в м. Луцьку передчасно – від плямистого тифу – помер Старшина 3-го сірого полку ГНАТ БОЙЧУК. Висловлюємо свій глибокий жаль із нагоди передчасної з нами розлуки нашого гарного друга і чесного трудяки ГНАТА БОЙЧУКА. Старшини й козаки Сірої дивізії" [12, с. 1].
"Всім по колії козакам і старшинам" – так називалася телеграма Головного отамана Симона Петлюри від 29 квітня 1919 року. "Повідомляю Вас, – писав Петлюра, – що отаман Оскілко зійшовся з російськими добровольцями-гетьманцями та зрадив Україні. Він одкрив більшовикам фронт і пішов проти нашого законного Правительства і Верховної влади. Оскілко і його штаб іде проти народу – селян і робітників, проти всього, про що дбало і дбає наше Правительство, аби задовольнити трудовий люд. Оголошую отамана Оскілка зрадником Українського народу. Вам, Козаки й Старшини, як вірним синам цього народу, наказую негайно заарештувати Оскілка і його штаб і тим зразу припинити його злочинну роботу та уникнути даремного пролиття братської крови, бо безпощадно буду карати всіх зрадників свого народу. Головний отаман Петлюра" [12, с. 1].
Телеграму Петлюри було опубліковано, коли Оскілко вже зазнав фіаско. Шкода, що Головний отаман не пояснив, чому це Оскілку треба було входити у зговір з російськими добровольцями, щоб відкрити фронт більшовикам?
А передовицею стала стаття "Луцьк, дня 4 травня". Це був відгук сірожупанника М. (очевидно, Михайленка) на події останніх днів. "На весь свій голос пролунали гасла, які піднесла ще російська революція, – писав він. – У великому здивованні перед бувшою Росією стояв і стоїть цей політично думаючий світ із запитом: "А чи переведе всі ті гасла, чи здійснить вона їх?"
Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалось б, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.
Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.
Там, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народніх провідників російського краю.
Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували, соромом великим укрили багато дечого історично-святого для Вкраїнської землі.
На Московщині небезпечний експеримент був припущений хоча би із Церквою, з релігійними святощами тієї землі. У нас же вороги України, починаючи з Павла Скоропадського, у своїй протиукраїнській праці оганьбили самі поняття "гетьман", "гайдамака", "отаман", "козак", нарешти, "петлюровець", "Петлюра".
Російський "таваріщ" кінча вже своє царювання, а його відгук наші "синки-базарники" ще беруть життя повними пригоршнями.
На Москівщині "таваріщ" все, що тільки міг, сказав і зробив і вже сходить зі сцени.
На Вкраїні іменно нині до пяненого, несвідомо-провокаційного реготу нашого синка-базарника примішується отрутне, далекозоре, але сховано-протиукраїнське хіхікання фаховця-чужинця.
І от в цей критичний час, коли, може, від декількох тижнів залежить, бути чи не бути славі України, в цей час приходять себелюбці-авантурники і роблять ревалізацію. Приходять партійники і викликують до озброєного двобою инші партії. Заявляються українці "без напрямку" і робляться виконавцями цього виклику. А "фаховець" сидить та "хіхіка". І знову насовувалося "пекельнеє свято", бо знову мала пролитися в цій необдуманній боротьбі братня кров.
Кому це потрібно?
Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтриганів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во ім'я панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б инші народні українські партії?
Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпорошення й колотнеча українських політичних партій не буде мати місця в державному будуванню України.
Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж українськими народніми партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: "Гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію".

Єднайтеся! Без (пролиття) крови порозумійтеся, всі українці-партійники. Проявіть державний розум, ціною, може, партійної жертви. Станьте реалістами і будівничими, бо страшно буде, коли народній гнів вибухне проти своїх же провідників.
Тоді прийдуть чужі люде зі сходу і всю свою любов та довір'я народу нашого несвідомого перетягнуть на свій бік. Тоді "воскресне" – тільки не Україна, "пишна, вільна, щастям горда", за яку б'ються українці-республіканці, а Малоросія – край, "гдє всьо обільєм дишет", і знову поллється це "обілє" в чужі краї, в чужі кишені. От тоді люд наш зовсім зневіриться.
Хочеться криком кричать і благати всю свідому силу Українську порозумітися і перейти на шлях дійсно державної роботи. Військо ж мусить стояти осторонь, оскільки видко, що є лад, є робота. М." [12, с. 1].
На другій сторінці опублікована "Нота України мирній конференції", що відбувалася в той час у Парижі (Версалі). Голова української делегації, міністр шляхів і комунікацій Григорій Сидоренко просив Паризьку конференцію визнати Українську Народну Республіку як незалежну державу. Петлюру в цій ноті названо генералісимусом.
Поруч – телеграма отаманові 1-ї Сірої дивізії Вікторові Абазі: "Головний отаман наказав не визнавати авантюри, яка зробилась в Рівному, і ні в якому разі не виконувати наказів Рівенських авантюристів Агапієва та Оскілка, – писав старшина філії Інформаційного бюро при 1-й Сірій дивізії Драченко. – Коли буде потрібно, виступте зі зброєю. Отаман Петлюра вірить, що Сіра Дивізія не зрадить національним і демократичним ідеалам свого народу. Вночі або завтра рано прибуду з особливим наказом од От. Петлюри" [12, с. 2].
На третій сторінці вміщено повідомлення про засідання Кабінету Міністрів у Рівному та радіоповідомлення про події у Німеччині і Франції. А ось з інформацією з Росії було кепсько. Єдине скупе і неточне повідомлення про події в Росії та на Лівобережній Україні звучало так: "Від людини, яка приїхала з Конотопу через Київ, дізнаємося, що в Росії більшовики несуть великі поразки від армії Колчака. Лєнін і Троцький мають переїхати до Київа. Полтавщина правиться сама собою – на чолі стоять Зелений і Шемет. Більшовицький Уряд оголосив усю Полтавщину поза законом" [12, с. 3].
Там же стаття Сірого (можливо, сірожупанника Йосипа Мандзенка) "Про те, що кажуть взагалі, і про те, що треба знать".
"Кажуть, що багато людей на Україні називають сірожупанників, "сірих" галичанами, бо… вони носять австрійський сірий одяг і гарно розмовляють по-українськи.
Треба знать, що сірі принесли в Луцьк такий гарний лад і спокій, якого мешканці його не сподівалися скоро мати.
Треба ж знати, що, дивлячись на це, знаходяться, є людці, які підкопуються і під них і шепочуть, що всі сірі віддають один другому пошану тому, що скоро вони будуть "да офіцерами".
Кажуть, що такими брехнями, провокаціями де-хто жадає внести ворожнечу поміж сірими і другими. Треба знати, що кожен український козак, а тим паче сірий, тепер уже знає ціну цим гадючим теревеням.
Кажуть, що там, де не було більшовиків, їх чекають, як мани небесної.
Треба ж знати, що в Рівному і в других місцях уже можна бачити багато москалів – російських солдатів, які кожному Хомі Невірному можуть розповісти, хто такі більшовики і що вони роблять.
Кажуть, що селяне прямо залюблені в "миколаївки" і часто лише випадкова присутність сірого примушує дядька або тітку продавати що небудь за "українки".
Треба ж знати, що не лише селяне тут винні, а винні всі ті, хто лише за миколаївки може придбати собі яких небудь товарів за кордоном, хоча б, скажемо, за Сокульом (Сокалем. – Ред.) або в Ковелі.
Кажуть, що чудернацькі звичаї панують в Луцькому театрі – один комендант запевнював сірих-адміністраторів, що йому "полагається" дві ложі безплатно.
Треба ж знати, що прийшов вже час стати демократом навіть коменданту, кинувши таку чудернацьку пиху, і спитати адміністрацію, де йому і яке полагається місце, і сісти іменно на вказане місце.
Кажуть, що під час вистави "Наталки Полтавки" близька родичка "Наталки" з контрамаркою на вільні місця "зайняла" місце одного сірого і погрожувала словами – "коли Ви проженете мене з цього стільця, я піду скажу Натальці і вона не буде грати", на що наш сірожупанник одповів: "Тоді наш Петро сам скінчить гру" (Петра грав козак Сірої дивізії).
Кажуть, що один податний інспектор у Луцьку "Бога не боїться й людей не соромиться", а прикладає до цього дня печатку-миколаївку з двоглавим орликом.
Треба ж знати, що царя скинули ще в березні 1917 року, а Україна давно вже має свою республіканську печатку.
Кажуть, що Л. Повітова Народня Управа до сьогодні говорить майже виключно по московськи.
Треба ж знати, що на Україні є вже природні москалі, які вивчилися і володіють краще українською мовою, ніж ця демократична українська установа" [12, с. 3].
Отакий зріз українського суспільства станом на весну 1919 року!
Ну і остання, четверта, сторінка. Тут опубліковано порядок денний Луцького повітового надзвичайного земського зібрання, яке мало відбутися 12 травня, звернення "До громадянства Луцького повіту" і заява московського Совнаркому "Товарищи крестьяне и рабочие". Останню редакція газети не коментувала, бо текст сам промовляв за себе: москалі хочуть хліба, і все! Воно й так – Совєт "народних" комісарів нахабно закликав селян добровільно віддати зерно і "нє винуждать к насільствєнной реквізіциі" [12, с. 4].
Часопис справді був цікавий, не дивно, що він здобував усе більше і більше прихильників і ставав популярним "навіть серед національних ворогів" [95, с. 117].

Луцька катастрофа

1-й Сірий полк Василя Проходи відходив із с. Горки на Жалібне – Коритище – Рилів. На Рилів тримав напрямок і 1-й Тульський. На с. Вілля відступали 4-й Сірий і 2-й Тульський полки. Біля Рилова і с. Вілля частини Новоград-Волинської групи зайняли оборону, але, коли почули, що більшовики вже у Шепетівці, відійшли на лінію Славута – Вашів. 5 травня сірожупанникам нарешті дозволили повернутися до своєї дивізії.
1-й і 6-й Сірі полки прибули до Луцька 6 травня. Після майже тижневого відпочинку, 12 травня, курінь 1-го Сірого полку (100 багнетів при шести кулеметах) під командуванням підполковника Курилова зайняв оборону на відтинку Острів-Волосівський – Киселин. У цей час на фронт прибула 13-та польська дивізія Галлера під командою генерала Карницького, а також 6-й і 8-й кінні полки уланів. Разом з 5-ю дивізією легіонерів у поляків стало 18 тисяч багнетів, 1500 шабель, 18 гармат та два аероплани. А більшовики того ж дня натиснули на Рівне – Здолбунів зі сходу, загрожуючи цілковитим оточенням.
"Становище було препогане, – підсумовував Василь Прохода. – Начальники Сірих дивізій доповіли штабові Холмського фронту про дійсний стан речей і прохали дозволу розпочати відправку обозів з багатим військовим майном Сірих". У відповідь отримали "героїчний" наказ триматися до останнього, хоч сам Осецький на чолі штабу передбачливо переїхав з Луцька до м. Дубна [95, с. 111].
14 травня вранці поляки, відкривши ураганний вогонь з тяжких і легких гармат та бомбардуючи українські позиції з аеропланів, перейшли у бравурний наступ. "Жменьку Сірих героїв" на річці Стоході поляки збили, а річку форсували. Під сильним натиском ворога з боями 1-ша Сіра дивізія відступала… [95, с. 112].
Що робити, коли на твоєму відтинку веде наступ 10 000 жовнірів та півтори тисячі кінних вояків, озброєних Антантою? І все ж… 15 травня вранці 1-ша Сіра дивізія на відтинку Великі Березолипи – Вишеньки ще кілька разів пробувала перейти у контрнаступ проти вдесятеро сильнішого ворога.
Єдиною втіхою для сірожупанників стало те, що козаки 2-го полку підбили польський аероплан і полонили двох пілотів. Але радіти не було коли – поляки, відкинувши скорострільну сотню 1-го Сірого полку, перейшли річку Стир. Кулеметники відступили і зайняли оборону над річкою Конопелька, щоб з півночі захистити станцію Ківерці.
На відтинку 2-ї Сірої дивізії події розвивалися ще гірше: тут потратив у полон майже весь 5-й Сірий полк. Лише невеликій частині (50 – 60 чоловік) пощастило пробитися до Горохова та приєднатися до 1-ї Волинської дивізії.
Під час оборони по річці Конопелька одна гармата сірожупанників "від надзвичайного скорого вогню – до 80 стрілів на годину – розірвалась, забивши двох гарматників і двох покалічивши та легко ранивши командира батареї хорунжого Ковшара. Друга гармата стала майже небоєздатною…" [95, с. 113]. Знявши з неї замок, Ковшар підійшов до Проходи.
– Я вже свій бій скінчив, – сумно сказав гармаш. – Нема з ким і нема чим битись.
До вечора 16 травня 1-ша Сіра дивізія під командуванням полковника Ґанжі зійшлася в районі станції Ківерці, а командир 2-ї Сірої дивізії Федір Тимченко намагався організувати оборону Луцька. Та він зміг виставити на бойові позиції лише 400 козаків і старшин.
"Поляків здивувало бажання купки сірожупанників захищатись до самого краю", і вони пішли на хитрість – почали переговори про припинення вогню, а самі з Переспи по шосе підтягували гармати… До вечора 16 травня залогу Луцька було обеззброєно. "Генерал Мартинюк, що приїхав 15 травня до Луцька і не встиг прийняти Сірого корпусу, обидва штаби дивізійні і штаби полкові, майже весь 5-й і 6-й полки, разом до 120 старшин і 600 козаків, опинилися в польській неволі. Багате військове майно і обози сірожупанницькі також дісталися полякам" [95, с. 114].
Потрапив до польського полону і Василь Прохода.

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ