До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

"Через це його боялися"

"Зрада Наливайківського куреня на чолі з його командиром Сумчуком і дезерція з позиції вслід за Наливайківцями значної кількости вояцтва з 55-го та Франківського полків була в той час явищем нормальним серед тих "військових частин", які були створені в порядкові отаманських формувань... – писав Антін Пузицький, – здебільшого отамани їх були людьми з темним і підозрілим минулим, на війну дивилися з погляду власної наживи... Для них не існувало ані людських, ані божих законів, – відповідальності не визнавали. Дух їхнього війська був такий: битися з ворогами – значить ризикувати власним життям, а це не було в їхніх інтересах. Відсутність відповідальності давала їм змогу ігнорувати все те, що для них було невигідним. Меншість свідомого чесного вояцтва не мала можливості впливати з кращого боку на... ганебну більшість, бо до цієї більшости належали отамани. Командуючий Північної групи, "народній герой" отаман Оскілко, народній вчитель, краще воював у запіллю, ніж на фронті, катував при допомозі відомого садиста Папули мирне громадянство й при перших ворожих стрілах утікав, чим давав приклад таким же отаманам, як і сам. Відсутність законності, нехтування статутів... а найголовніше, брак почуття карності розв'язувало руки отаманам і їхньому військові. Населення стогнало від їхнього терору, чекаючи твердої влади, з якого б боку вона не прийшла. Все це і є одною з найбільших причин нашої поразки.
Отамани міцно трималися на своїх посадах і вели "уперту боротьбу"... в запіллю з "ворогами". Раз кадровий старшина – значить ворог, не володіє українською мовою – також ворог. Вороги – всі жиди, бо мають гроші, а тому їх треба грабувати й нищити. Селянство, яке обороняло своє майно від "отаманської реквізиції", – є запеклий ворог. Але всі ці "вороги" були без зброї й отаманам було легко з ними "воювати". Большевики добре знали, що діється в нас, що являє з себе (наше) військо і його "вожді", а тому їм легко було воювати й мати успіх. Командир групи прийшовся не до душі отаманам, бо мав сильну волю й тверду підпору в своїх бездоганних Сірих; через це його боялися; боялися також і начальника штабу групи сотника Проходу, який приводив їх до пуття" [113, с. 89, 90].
Пузицький був рішучим противником "отаманії", особливо в "регулярному" війську. Винним в "отаманії" було, звичайно, вище командування, яке давало право на формування відділів таким діячам, як Гуцул і Сумчук.
Чисельність групи суттєво зменшилася. Оскільки Ігнатпільський фронт був досить широким, а станція Ігнатпіль не мала стратегічного значення, Пузицький вирішив відійти і зайняти позицію на північ від Коростеня-Подільського біля села Васьковичі по річці Уж, де ще під час Світової війни було вирито глибокі шанці. 19 – 20 січня сірожупанники їх впорядкували.
1 лютого отаман Оскілко телеграфом повідомив полковника Пузицького, що в його розпорядження надсилається Окремий полк імені Володимира Винниченка під командуванням отамана Гришка. Слово "окремий" одразу насторожило Пузицького. Та й Оскілко попередив, що з Гришком "треба бути рішучим і одночасно обережним, бо може самочинно залишити позицію і зникнути з цілим полком" [113, с. 91].

Чорна рада

2 лютого 1919 року стало критичним днем у долі змученої боями і морозами Коростенської групи.
Вранці наші частини почали організовано відходити на нову лінію оборони. В Ігнатполі командир залишив тільки кінну чоту Окремої запорозької сотні й сотню сірожупанників, які вели розвідку і наглядали за ворогом.
Але козаки 55-го Народного визволення полку не хотіли обсаджувати нові позиції вздовж річки Уж, а зачали вимагати негайного відпочинку в запіллі, бо вони, мовляв, не гірші за наливайківців, яких за переговори з більшовиками було відправлено в Рівне. Штаб ультимативно наказав тримати свій відтинок фронту. Прохода нагадав й про військово-польовий суд. Тоді ворохобники самочинно покинули позицію.
Довідавшись про це, полковник Пузицький поспішив на передову підбадьорити змучених козаків чотирьох сотень 1-го та 4-го полків сірожупанників, на яких грізною хмарою насувалися червоні (близько трьох-чотирьох тисяч). А Василь Прохода залишився в Коростені-Подільському координувати діяльність групи.
Була третя година по обіді. Василь якось не помітив, що з телеграфу, де містився штаб групи, зникли всі телеграфістки. Дівчата "були гарненькі, як квіточки, й патріотки-українки", до того ж виявили себе кваліфікованими працівниками – "три чверті праці в штабі робили вони не гірше за військових канцеляристів і телеграфістів, яких до того ж ще й не було". Василь Прохода називав їх "співробітницями-древлянками" [94, арк. 956].
І ось залишилися тільки старший телеграфіст і начальник штабу. "У завше галасливому телеграфі настала мертва тиша". Час од часу, щоправда, нервово вистукував то один, то другий апарат, але після невдалих спроб викликати відповідь замовкав [94, арк. 956 зв.].
Було тихо і на станції. Раптом "із галасом пролетіла зграя ворон... І знову – напружено-нервова тиша. Щось готується... Завше спокійному сотникові Проході стало трохи моторошно" [94, арк. 956 зв.]. І ось почулися вигуки. Це мітингував 55-й Народного визволення полк. Чорна рада почалася... Заколотники виставили проти штабу групи кулемет, а до дверей – варту. Потім роззброїли козаків, які стерегли більшовицьких делегатів.
– Товарищ начальник штаба! – звернувся до Проходи латиш, якого привели бунтівники. – Эти товарищи думают, что мы арестованы, и пришли освободить нас. Это какое-то недоразумение. Что нам делать?
– Можете робити що хочете. Ви тепер цілком вільні. Але раджу ще раз: повертайтеся до своїх. Я вважаю вас порядними і чесними людьми, тож не раджу їхати до Рівного: там нічого доброго вас не чекає. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без усякої затримки пропустили...
– Нас товарищи приглашают на митинг. Мы все-таки посоветуемся... Разрешите нам пойти к ним?
– Будь ласка…
Минуло півгодини. Знову різко задеренчав телефон. Це командувач Коростенської групи наказував перевести штаб й ешелон із постачанням сірожупанників на станцію Коростень-Центральний.
– Вже пізно, – відповів на це Прохода.
– Як?! Що ви кажете! – закричав у телефонну трубку Пузицький, почувши доповідь начальника штабу про ситуацію на станції. – Я їду із відділом сірих до вас!
Тим часом мітинг грізно гомонів. "Старший телеграфіст захопився знищенням телеграфних стрічок із записами оперативних оповіщень і розпоряджень, – згадував кубанець. – Вони горять червонуватим полум'ям. Сотник Прохода машинально складає докупи всі папери штабу... Слід ці папери спалити...
Влада на станції Коростень-Подільський перейшла до Чорної ради...
Коли більшовицькі делегати не дурні, а хоч би і дурні, але хочуть жити, то мусять використати ситуацію й оголосити в Коростені совєтську владу. Вони ж мають знати, що з порожніми руками назад їм повертатись не можна – там їх по голівці не погладять. Нічого доброго не обіцяє й подорож у штаб Оскілка. Більшовики можуть врятувати своє життя тільки ціною життя Проходи й інших, що не встигнуть утекти. Заколотники готові їх слухати. Два-три палких слова – й він за п'ять хвилин висітиме на телеграфному стовпі. "Але чого це вони так довго вагаються?.. Що вони зроблять?.. Ага, йдуть!" [94, арк. 956 зв., 957].
У штабі загрюкали підборами латиші, росіянин і троє "народних визволителів".
– Вот видите, товарищ! – звернувся латиш до Проходи. – Мы – свободны. Ваши же казаки освободили нас... Может, теперь мы прийдем к взаимопониманию?
– Раз влада на станції у ваших руках – будемо товаришами, – сумно всміхнувся у вуса начальник штабу. – Але щодо порозуміння, то будемо говорити одверто. Чого ви від мене хочете? Перш за все ви, як старшини, мусите розуміти, що без наказу я не маю права вести які б то не було переговори, а по-друге, мої права тут обмежуються он тим кулеметом. Частини, яким я можу давати накази, за 7 верст відси... Значить, мої розпорядження, що будуть суперечити інтересам української армії, залишаться невиконаними, та й таких розпоряджень я не віддам.
– Что же нам делать? Нас послали, чтоб прекратить эту взаимную резню. Время уже начать братские взаимоотношения обеих демократических республик.
Простодушність більшовиків виявила, що не вони, а він, Василь Прохода, господар становища на станції.
– Цілком розумію вас і страшенно жалкую, що ваше щире бажання зробити велике діло залишиться нездійсненим. Ваш уряд ніколи не відмовиться від влади на Вкраїні, а ми, вкраїнці, ніколи її добровільно не визнаємо. Ви запитуєте, що вам робити?! Ми хотіли відправити вас до штабу головнокомандуючого. Зараз ваше становище змінилось. Не як начальник штабу, а як чоловік раю вам повернутися до своїх. Я можу зробити розпорядження, щоб вас пропустили на фронті. Командуючий групою дасть на це згоду. Гарних наслідків од подорожі до головнокомандуючого ні для справи, ні для вас персонально не сподівайтесь. Отже, вибирайте, що вам до вподоби.
– Та що з ним балакать. Казав я, що нічого з цього не буде, – буркнув один козак.
– Мы пойдем еще посоветуемся с товарищами, – відповіли більшовики й вийшли з телеграфу.
– Пане Антоне! – Прохода підбіг до старшого телеграфіста. – Можете вже не палити стрічок. Над станцією ще довго буде розвіватися жовто-блакитний прапор.
– Невже?! Але чому вони ще стоять із кулеметами?
– А то нічого. Тепер вони вже не страшні. – Начальник штабу сів і почав писати наказ Лохвицькому республіканському куреневі зайняти відтинок фронту, що раніше був визначений для 55-го полку Народного визволення.
За чверть години знову прийшли більшовицькі делегати.
– Мы решили ехать вместе с полком ваших казаков в Ровно к главнокомандующему.
– Ну, що ж… З Богом! Най буде по-вашому, – із сумом промовив Прохода.
Йому страшенно не хотілося, щоб ці ідеалісти їхали до Рівного. "Там їх не зрозуміють. Їм безперечно припишуть деморалізацію наливайківців і бунт народньовизвольників, а за це... смертна кара" [94, арк. 958].
– Так чого ж нам і досі не дають паротяга? – нахабно кинув "народний визволитель".
Начальник штабу підійшов до віконця, що сполучало відділ служби руху з телеграфом, і звернувся до поручника Чернявського:
– Будь ласка, дайте негайно паротяг до ешелона "народньовизвольників" і відправте його! Подорож до Рівного через Звягель – Шепетівку. Наказ командувача групи.
Більшовики сердечно потиснули руку Проході. За п'ять хвилин "народні визволителі" зняли охорону й забрали кулемет. Невдовзі тихенько рушив потяг. "Ідеалісти-большовики поїхали..." [94, арк. 958].
Було тихе зимове надвечір'я. Сніг виблискував від проміння сонця, що схилялося за крайнебо. Василь Прохода не мав жалю до зграї зрадників, але йому було страшенно шкода делегатів, "ідейних комуністів-мрійників", яких чекала ліквідація за бунт полку Народного визволення [96, с. 300].
Так і сталося: в Рівному більшовикам не повірили, "їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили". За тиждень червоні мрійники "вже не бачили сонця, що перед заходом посилало їм на станції Коростень свої останні проміні", – закінчував спогад "Жертви ідеї" Василь Прохода [94, арк. 958].
А Пузицький стверджував, що делегати до Рівного не доїхали: їх повісив у Звягелі повітовий комендант Падалка – очевидно, за наказом самого Пузицького.
Подібна ж доля чекала й на інших "ідеалістів №-го совітського полку". Після розслідування справи мітингу-бунту за небажання битися з українцями чекісти постріляли до 120 осіб. Про це розповів утікач з Красної армії. Тоді й стало зрозуміло, що то були за постріли в більшовицькому стані за кілька днів перед тим.

Отаман Біденко

Якось до штабу Коростенської групи спеціальним потягом приїхав отаман Біденко. Виглядав він досить імпозантно: високого зросту, "широкий у плечах і грудях, огрядний, жилавий, незвичайної фізичної сили, направду як той казковий велетень Святогор або Добриня Микитич, – так оцінив Біденка підполковник Армії УНР Михайло Середа. – Темно-русява голова його ніби вросла в плечі; на рожевому обличчі – карі замислені очі під густими насупленими бровами, великий римський ніс і пишні довгі вуса" [120, с. 17].
Гість відрекомендувався довіреною особою Головного отамана. "Б'ючи на оригінальність, він попросив називати його не отаманом, але дідом Біденком", хоча йому тоді ще не виповнилося й 37 років [96, с. 291].
Очевидно, він справив солідне враження на Антона Пузицького, бо прийняв він гостя "як дійсного уповноваженого Головного отамана і докладно інформував про становище на фронті, про настрій у частинах групи, а головне, про необхідність належного постачання та просив, щоб головне постачання послало до Коростеня бодай пару вагонів харчових продуктів" [96, с. 291].
Біденко пообіцяв все залагодити і наступного разу привезти необхідні продукти, теплий одяг, набої тощо. Отамана зацікавила уніформа сірожупанників. Він захотів і собі таку мати. Пузицький наказав подарувати гостеві жупан – навіть із відзнаками.
Коли той від'їхав, полковник зв'язався з начальником штабу Північно-Західного фронту Армії УНР Всеволодом Агапієвим і розповів про зустріч із Біденком та його обіцянки.
– Хто він такий, цей Біденко? – запитав Пузицький.
"Агапієв відповів, що біля Головного Отамана крутиться багато всяких інформаторів, які спекулюють на його довір'ю та полагоджують при цьому свої особисті справи. До таких належить і Біденко, а тому сподіватись чогось від його обіцянок недоцільно" [96, с. 291].
Всеволод Агапієв мав рацію: Біденко про себе і свої потреби ніколи не забував. Тож у добу революції діяльно займався ґешефтом.
Хоча на початку революції Йосип Біденко все ж дещо зробив "і для громади". 1917 року він взяв участь в українізації частин російської армії, сформував український курінь силою 1000 багнетів і з далекого Сибіру привіз його до Харкова.
За порадою українського коменданта станції Харків прапорщик Біденко одразу прибув до Миколи Чеботаріва, голови української фракції Харківської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Високий, досить гарний... (він) щиро перепрошував мене, що говорить московською мовою, – згадував Чеботарів, – бо, мовляв, не було де вчитися..." Наступного дня під час дефіляди вулицями Харкова під національним прапором курінь (1000 озброєних козаків, уквітчаних жовто-блакитними стрічками) "мав чудовий вигляд" і "дуже заімпонував населенню Харкова" [8, с. 67].
Потім Біденко як молодший офіцер повнив службу в 34-му корпусі Павла Скоропадського. Був головою Дивізійної ради. Короткий час очолював Фастівський фронт Армії УНР – тоді, коли з півдня на Київ йшла Євгенія Бош зі своїм військом.
Українською мовою заговорив Біденко досить швидко. Невдовзі став і членом Української партії соціалістів-самостійників, яка вимагала негайного проголошення незалежності України.
За гетьманату Йосип Біденко став членом українського клубу "Батьківщина". Вишукував і гуртував довкола себе незадоволених гетьманом старшин. У листопаді 1918 року Біденка призначили помічником секретаря Українського національного союзу, а з початком протигетьманського повстання він став вартовим отаманом штабу Директорії у Білій Церкві.
24 грудня Біденко особисто від Симона Петлюри одержав два посвідчення: в одному він іменувався отаманом для доручень при Головному штабі Республіканських військ, згідно з другим мав вирушити зі своїм загоном на Волинь, щоб встановити там владу Директорії. Воював проти червоних, зокрема біля Старокостянтинова. Розбив і відділ анархістки Потоцької, яка у Проскурівському повіті грабувала селян та палила панські маєтки. Може, тому, що вважав її своєю конкуренткою? Адже ворогом анархії він не був і сам любив "почистити" панські кишені...
Звісно, що всього цього ні Пузицький, ні Прохода не знали. За десять днів Йосип Біденко вдруге з'явився у стані Коростенської групи. І знову приїхав особистим потягом. Але вагони його були порожні – він не привіз нічого з того, що обіцяв. Цього разу поводження Біденка було не надто делікатне – переконавшись, що його прийняли тут за велике цабе, він увійшов у роль і повчально "переказав незадоволення Головного отамана", мовляв, дуже погано, що революційні полки імені Володимира Винниченка і Народного визволення та Чорний курінь смерті "упосліджені" Пузицьким.
Після цього Біденко сказав, що обіцяних продуктів не привіз, "але може привезти", якщо полковник дасть йому "тютюну, бодай сотню пудів, та 500 літрів спирту", а він це виміняє на необхідні харчі. Почувши таке, Пузицький "аж зблід від обурення" [96, с. 291, 292]. Намагаючись не зірватися на крик, він сказав крижаним тоном:
– Хоч ви й уповноважений Головного отамана, але таких рятівників України я вже знаю. Негайно забирайтеся звідси, щоб я вас більше не бачив!
"Біденко швидко зорієнтувався, що тут жартувати не будуть, відразу від'їхав і більше не з'являвся" [96, с. 292].
Яка його подальша доля?
14 лютого 1919 року Йосип Біденко отримав телеграфічне розпорядження члена Директорії Панаса Андрієвського про призначення його особливим комендантом Старокостянтинівського, Ізяславського та Острозького повітів. "Наділений високими повноваженнями, (Біденко) діяв на свій розсуд, мало рахуючись з іншими військовими та цивільними представниками української влади, займався реквізиціями коштів і цукру, іншими на-дужиттями", – ось як писали дослідники його "самобутньої творчості" [8, с. 252]. Своєрідно опікувався Біденко й українізацією Волині та Полісся. Так, козаки Біденка спалили бібліотеку Ізяславсько-Городищенського жіночого монастиря на тій лише підставі, що книги були написані російською мовою [120, с. 18]. Такі вчинки він вважав доброю справою...
Очевидно, саме тоді Біденко й оголосив себе командувачем повстанських сил на Волині... Тож, коли начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв запропонував йому з'єднати свій відділ із наливайківцями, щоб спільно боронити підступи до Рівного, волинський отаман відповів, що "має свої завдання і ніяким штабам не підлягає" [120, с. 18]. З цієї причини не послухав Біденко й начальника штабу Дієвої армії УНР Андрія Мельника, коли той наказав розташувати біденківський відділ на правій ділянці від Ізяслава. Це, напевно, й послужило причиною арешту отамана. Наприкінці лютого 1919 року його затримали за наказом 1-го помічника начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Під час обшуку у Біденка, крім іншого, вилучено 164 особисті банківські рахунки на суму понад 200 тисяч карбованців [8, с. 252].
Про багатства Йосипа Біденка злиденна армія давно знала. Ходила навіть така армійська приказка: "Має грошей, як Біденко цукру". До речі, реквізиція у небідного отамана цінностей також була однією з причин арешту, адже до свого будинку-фортеці в Ізяславі він нікого не підпускав і добром своїм з власної волі ділитися не збирався...
Багато хто з членів уряду вимагав негайного розстрілу Біденка, однак все ж вирішено було віддати його до військово-польового суду. Отамана перевезли в Кам'янець-Подільську в'язницю. Під час слідства агент Політичного департаменту МВС УНР дав таку довідку: "Біденко – людина невдовольняюча відповідними здатностями – як адміністративними, так і організаційними, через що таке безладдя в його частині і підлеглому районі" [8, с. 252].
Врятували отамана денікінці: вони несподівано підійшли під Кам'янець, інституції УНР терміново евакуювалися, а міністр внутрішніх справ Ісак Мазепа звільнив в'язнів-отаманів. Цього йому довго не міг вибачити начальник контррозвідки Микола Чеботарів, який мріяв постріляти заарештованих отаманів. У тому числі і Йосипа Біденка, який справив на нього таке добре враження 1917 року в Харкові...

Шанувальник Винниченка

2 лютого більшовики почали наступ на Ігнатпіль, від якого Антін Пузицький уже відвів головні сили. Попри те що станцію стерегли лише сотня сірожупанників та чота Окремої запорозької сотні, ворог зазнав поважних втрат – наші розвідники мали кулемети, та й бронепотяги Коростенської групи активно допомагали вогнем. Все ж долю станції було вирішено ще до початку бою. А от стратегічний залізничний вузол Коростень треба було втримати будь-що.
Опівночі Пузицького до телефонного апарата викликав командир полку ім. Володимира Винниченка Гришко. Розпочав Гришко з вимоги "доповісти" йому про ситуацію на фронті. Командир Коростенської групи швидко спинив нахабу, що відпочив у тилу на станції Сарни, і наказав негайно прибути в його розпорядження...
Удосвіта 3 лютого ворожа артилерія обстріляла с. Васьковичі та його околиці. Наші батареї не відповідали. Замаскувавшись неподалік Михайлівки і Межирічки, вони терпляче чекали, коли з лісу виповзуть ворожі лави.
Нарешті. Ось вони. Нехай ще трохи підійдуть, щоб можна було прямою наводкою їх, сучих синів…
Коли москалі зблизилися до 500 кроків, гармаші відкрили вбивчий вогонь. Вчасно озвались і бронепотяги Коростенської групи. Більшовики, заметушивсь, кинулися тікати до залізниці – і потрапили під фланговий вогонь сотень, що зайняли позицію біля Дідковичів. А українська артилерія спішила розстріляти ворога, поки той не добіг до лісу...
Поранені москалі розповіли, що на коростенському напрямку наступають три піхотні полки. Підтримують їх два броньовані потяги та 12 гармат. Один курінь матросів обходить правове крило сірожупанників.
Василь Прохода одразу вислав кінну розвідку. Вже по обіді запорожці доповіли, що села В'язівка і Жарів зайняті матросами, які "гуляють". Ой і шкодував Пузицький, що немає в резерві зайвої сотні, щоб послати її вирізати грабіжників. Та все одно намір червоного командування захопити Коростень провалився...
Надвечір до Коростеня у "теплушках" прибув курінь (близько 200 вояків) полку імені Володимира Винниченка. Сам же Гришко їхав у розкішному потязі із салон-вагонів і вагонів першого класу. Його охороняла почесна варта.
Гришка запросили до штабу. Прийшов він з великим запізненням.
– Де тут полковник? – нешанобливо кинув з порога.
З правилами військової етики, як видно, Гришко був незнайомий. Нехтування субординацією виявив він і в розмові з Пузицьким.
Коли командир групи запитав про склад куреня, Гришко пихато відповів:
– Спочатку ви мені доложіть, що у вас робиться, а потім я вже буду знати, що мені робити...
"Це був один із бандитів, – підсумував Пузицький, – який добре враховує кожну хвилю, щоб йому не довелося загубити свою голову" [113, с. 94].
Проти ночі 5 лютого прибув ще один курінь Гришка. З великими труднощами, погрожуючи карою, Василь Прохода випер один з них на позицію.
Того ж дня стало відомо, що Директорія і корпус Січових стрільців залишили Київ, підступи до якого якраз і охороняла Коростенська група. "Це зробило надзвичайно тяжке вражіння на вояцтво", – свідчив Пузицький [113, с. 94].
6 лютого у штабі групи з'явився "старий дідок" Авдієнко, ще один представник Головного отамана. Емісар мав намір проінформувати командування групи про військово-політичну ситуацію. Але в цей час палав бій і було не до нього. Ось тут Авдієнкові під руку і підвернувся отаман Гришко, який на передову не поспішав. Чи вони мали якісь давні порахунки, чи Гришко встиг зневажити і представника Петлюри, але "дідок" побив командира полку, а потім ще й телеграфом вимагав від військового міністра "покарати Гришка на горло". Нарешті "дідок" від'їхав, взявши посвідку від начальника штабу Василя Проходи, що впродовж дня він, Авдієнко, "підбадьорював військо своїми промовами" [113, с. 94].
Очевидно, це був Михайло Овер'янович Авдієнко, член Центральної Ради, член Малої Ради, людина, за оцінкою Миколи Ґалаґана, експансивна, яка метеором літала всюди. Але ж Авдієнко був 1892 року народження. Чого ж тоді його називати "старим дідком"?

Компуз вибачається

Поведінка командира полку імені Володимира Винниченка погано впливала на військо. "Був цей Гришко несимпатичною людиною і крутієм", – так оцінював його начштабу Коростенської групи Василь Прохода [96, с. 293].
А в підпорядкуванні цього винниченківського махляра було півтори тисячі вояків, більше, ніж у двох полках сірожупанників. Та витягти винниченківців на позицію було вкрай важко. На передовій сповняли обов'язок перед Батьківщиною інші.
Оскільки Гришко скрізь представлявся довіреною особою Винниченка, Пузицький мусив бути обережним, бо на нього і так зусібіч летіли скарги, часом і відверта брехня. Насамперед жалілися командири, яких він намагався привести до тями.
Тож Пузицький, чоловік рішучий і неделікатний, у розмовах із Гришком часом стримувався, намагався переконати, а то й умовити. Але той ніяк не бажав змінювати на позиціях Сірі полки, які продовжували стоїчно виконувати обов'язки, не маючи змоги ні помитися, ні попрати речі. Гришко весь час знаходив нові й нові причини, щоб не виконати розпорядження командира групи.
Свідком однієї такої суперечки у задній кімнатці телеграфу став і Василь Прохода. Він стояв біля грубки і несхвально поглядав то на Гришка, то на свого командира, що понижував себе перед "довіреною особою Винниченка".
Пузицький зауважив цей погляд. Напевно, йому стало неприємно, що Василь побачив його в ролі прохача.
– А ви чого стоїте, як хер на іменинах?! – вигукнув роздратовано Компуз.
– Ліпше бути на іменинах, пане полковнику, ніж сидіти на поминках з таким крутихвостом, – відповів Василь і, розвернувшись, вийшов.
У своєму вагоні випив чарчину спирту і ліг спати. Мовляв, нехай Компуз сам пише оперативні накази та полагоджує справи штабу.
Наступного дня Василь написав рапорт, що через хворобу не може виконувати обов'язки (він і справді був виснажений). Попрохавши Костя Курила передати рапорт полковнику, ліг спати.
Зрозумівши, що образив начальника штабу, Пузицький прийшов до Проходи у вагон. Сталося неймовірне – Компуз вибачився.
– Знайшли на кому злість зганяти, – миролюбно відповів Василь. – Та тому Гришкові треба "двадцять п'ять" всипати й вигнати, а ви панькаєтесь із ним як із писаною торбою. Все одно з нього ніякої користі не буде. Його треба відпустити "на відпочинок", як він того хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри, хоч до самого Винниченка, а не деморалізує інших.
– Погоджуюся з вами... А тепер вставайте, прошу! Йдіть до штабу.
І Василь повернувся до праці.

Січові стрільці

7 лютого ворог несподівано атакував українські позиції по всьому фронту. Відповідь наших батарей і кулеметів була страшна. Але червоні вперто просувалися вперед. Долю цього протистояння вирішив удар у фланги і тил більшовикам. Коростенська група могла святкувати перемогу. Але, попри поразку москалів, було не до свята – республіканські війська втратили броньований потяг, кільканадцять старшин і козаків, окрім того, постраждало близько 30 осіб. Тяжке поранення отримав і командир бронепотяга.
Патруль між Васьковичами та Коростенем вночі затримав трьох залізничників, які руйнували колію. Шкідників без зайвих сентиментів прилюдно повісили. "Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи "тихо", але потребували пильного над ними догляду", – підсумував події того дня Антін Пузицький [113, с. 95]. Тільки успіхи петлюрівців змушували більшовицьких галабурдників не висовуватися. Якби в Коростенській групі почалось безладдя, прихильники "рабочє-крестьянской власті" одразу показали б свої зуби і кігті...
Майже три тижні запеклих боїв на лютому морозі до решти вичерпали сили сірожупанників. Вони мали моральне право на короткий відпочинок.
Ситуацію ускладнювало і те, що ні Оскілко, ні Петлюра не вислали "жодного хунта провіянту для людей й оброку для коней" [113, с. 95]. Не давали і коштів. Командування залишило групу напризволяще. А Овруцький повітовий комісар виявив себе з найкращого боку. Завдяки йому коні й люди не голодували.
Та сили вичерпувалися. Потрібен був відпочинок. Але щоденні прохання і вимоги Пузицького ні до чого не приводили.
Матеріальна частина полку (кулемети, рушниці, гармати) "була в надзвичайно лихому стані". Начальник артилерії Північного фронту Анатолій Дворенко-Дворкін ніякої допомоги не давав. Він був "самим непорозумінням". "Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі", – казав Пузицький [113, с. 95]. Ось такі люди траплялись в українському війську на керівних посадах! Отаманія в армії була "страшним і ганебним мементо" [113, с. 91].
12 лютого до Коростеня-Житомирського нарешті прибула зміна – група військ Січових стрільців у складі шести полків піхоти, значної кількості гармат і кулеметів під командою полковника Романа Сушка та начальника штабу Ударної групи СС підполковника Бориса Сулківського.
Перед обідом Василь Прохода отримав повідомлення зі штабу Січових стрільців, щоб "тим часом командуючий" Коростенською групою зголосився до них. Прохода доповів про це полковнику Пузицькому. Той страшенно обурився таким "наказом".
– Знову якийсь отаман з'явився на мою голову! Замість того щоб самому з'явитись на передову і на місці зорієнтуватись, він відриває мене від безпосереднього керування обороною! Подивимося, що то за птах...
Хоч і розсердився Пузицький, все ж поїхав з Проходою на Коростень-Житомирський.
Навпроти двірця стояв салон-вагон і кілька вагонів першого класу (Пузицький у спогадах назвав цей поїзд "царським"). Потяг охороняла подвійна варта, а поруч ще й стояла "почесна варта". Все це не сподобалося Пузицькому. А тут ще й черговий біля штабного вагона не хотів пускати.
– Ти кого тут охороняєш?! Штаб?! – гиркнув Пузицький. – Я – командуючий Коростенською групою.
Стрілець відступив.
У вагоні стояли канцелярські столи, на них важно розмістилися друкарські машинки, телефонний і телеграфний апарати. Лежала й велика карта України. Вартовий старшина здивувався несподіваному візиту, але згідно з етикетом представився незнайомим старшинам. Назвався і Пузицький.
– Де ваше начальство?! – різко запитав він.
– Коменданта Осадного корпусу Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу сідати й почекати. Я доповім про вас.
Довелось чекати півгодини. Пузицький нервувався:
– Скажи, будь ласка, – отаман! Полковник! І хто їм такі ранги дав?!
Нарешті із сусіднього вагона з'явився Роман Сушко. Представився, не подаючи руки. Замість запросити до столу безапеляційно заявив:
– Віднині оборону Коростенського вузла залізниць перебирає Осадний корпус Січових стрільців. Всі частини, що тут знаходяться, мають підлягати розказам коменданта корпусу, евентуально мені як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті.
Пузицький з обуренням зупинив його.
– Прошу вас, пане Сушко, почекати ще з наказами. Поки що я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного отамана, а не від вас. Ви для цього ще молодий та зелений. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу протягом шести годин надіслати зміну Сірим полкам, з якими я сьогодні відбуду в розпорядження командуючого Північно-Західним фронтом. У командування Коростенською групою вступите з моїм від'їздом – якщо маєте на те наказ Головної команди.
"Вся самовпевненість і бундючність дуже добре одягненого в мундир австрійського зразка молодого вождя одразу зникла", – зауважив Василь Прохода [96, с. 304].
– Пане полковнику, – вже зовсім іншим тоном заговорив Сушко. – Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах. Мої стрільці потребують ще відпочинку.
– Ви вже тут стоїте добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уявлення про те, чим хочете зі свого салон-вагона керувати. А вашим стрільцям відпочивати немає чого, бо тиждень тому ви здали Київ большевикам без бою... За шість годин ешелони сірожупанників від'їдуть.
На тому і розсталися. Полковник Пузицький негайно повідомив Володимира Оскілка, що група Січових стрільців "небоєздатна", а її начальники, мабуть, переоцінили свої сили, сподіваючись утримати Коростень "отим своїм військом" [113, с. 96]. Але це була вже проблема Романа Сушка і Євгена Коновальця…
Уночі 15 лютого Сірі полки від'їхали до Житомира і Бердичева. Винниченківці подалися до Рівного. Коростенська група Армії УНР перестала існувати. А колишнього її начальника штабу Василя Проходу наказом головнокомандувача Північно-Західного фронту (від 17 лютого) підвищено до рангу сотника.

"Вся сіль була в нетвердій владі"

Від лютого 1919 року Дієва армія тримала лише Північно-Західний фронт. За відсутності сталих Південного і Східного фронтів ускладнювалася ситуація і на північно-західному напрямку бойових дій. Ослаблювало військо й те, що урядові партії (соціал-демократи і соціалісти-революціонери) ворогували з Українською партією соціалістів-самостійників, до якої належав Володимир Оскілко. Василь Прохода влучно зазначав, що урядові партії трималися засади: коли моя корова здохла, то хай і твоя здохне. Іншими словами, якщо ми не змогли утримати свої фронти, то й не дамо втримати "твій".
Побачивши, що УНР швидко втрачає територію, поляки вирішили і собі відхопити ласі шматки української землі. Вони зайняли Ковель, примусивши частини Армії УНР відійти за р. Стохід. Погляди поляків уже зверталися на Володимир-Волинський і Луцьк. Час було сказати їм "зась!".
Коли корпус Січових стрільців перебрав оборону Коростеня та Овруча, начштабу Північного фронту Всеволод Агапієв вирішив, що по зубах полякам повинні дати сірожупанники. З цим не погодилися Симон Петлюра і отаман Палій, який бив байдики у Бердичеві і жадав повернення під своє керівництво Сірих полків колишньої Коростенської групи. Не погоджуючись із переходом сірожупанників на Польський фронт, Палій водночас легко відпустив туди енергійного командира полковника Пузицького для організації 17-ї пішої дивізії з різних переформованих частин: наливайківців, народовизволенців та винниченківців.
Коли Василь Прохода зі своєю частиною прибув до Бердичева, виявилося, що розташуватися немає де, бо всі приміщення вже зайняли Залізнична дивізія Андрія Вовка та 3-й полк сірожупанників. Тож Проходу з 1-ю Сірою бригадою відправили у Житомир.
Прибувши 17 лютого у це губерніальне місто, сірожупанники одразу відчули тривогу населення – всі магазини були замкнені, "на ринках – ні душі, населення, особливо жидівське, поховалося". Це сталося внаслідок провокаційних чуток, що "сєриє" громитимуть місто [114, с. 9].
Пузицький роз'яснив вартовому старшині житомирської залоги, хто насправді прибув до міста, і просив вжити заходів для заспокоєння населення, бо "Сірі – це таке військо, яке завжди буде боронити населення..." [114, с. 9].
За кілька днів Пузицький отримав телеграфічний наказ Головної команди про призначення його командиром 17-ї (ще не сформованої) пішої дивізії. Засмутився полковник – адже доводилось покидати бойових товаришів, а серед них і Василя Проходу.
Засумували й сірожупанники. З вдячністю "за відважне й розумне керування", завдяки якому Сірі полки були збережені "від розбиття та загальної деморалізації", вони подарували полковнику золотий портсигар з вигравіруваними на срібному полі трьома колосками пшениці, "що були відзнакою полковницької гідності" [96, с. 309].
Передавши командування сотникові Ґанжі, Пузицький виїхав до Бердичева: субординація вимагала, щоб він доповів про від'їзд комдиву. Пузицький оцінював його так: "Отаман Палій... людина чесна, шляхетна, ідейна, але слабовільна, безхарактерна, завжди був під впливом навіть маленьких людей, які ним крутили як хотіли. У відвертій розмові зі мною не вірив в успіх нашої справи, доки буде отаманія", яку й сам породжував – своїм м'яким характером, невпевненістю і доброзичливістю до ворохобників [114, с. 10].
Під час зустрічі з Пузицьким комдив розплакався.
– Не власну гірку долю оплакую я, – проскиглив він крізь сльози, – ні. Тільки як подумаю, що немає з ким боронити Батьківщину, то й сльози навертаються...
Те, що побачив Пузицький у тиловому місті Бердичеві, справді викликало велику тривогу. На кожному кроці він зустрічав військових, "переважно на візниках, гарно одягнених, до зубів озброєних. Хоч була ще рання пора, вони в більшості були п'яні, співали або просто кричали... Гуляло вояцтво в запіллю, гуляли старшини і козаки, плюгавлячи нашу визвольну ідею" [114, с. 10].
Щоб вгамувати голод, Пузицький зайшов у перший-ліпший шинок. Запитав кельнера:
– З якого приводу в місті так багато війська?
Кельнер здивовано зміряв Пузицького з ніг до голови і відповів російською:
– Ето што! Вот вєчєром заґлянітє, то здєся і дєвіц будєт пално!
"Плач, отамане Палію! Плач!.. – ледь не вигукнув Пузицький. – От де таїться перемога червоних... Що та крапля вояцтва, яка незмінно несе всенький тягар бойового життя! Тут, у запіллю, життя б'є джерелом, це бенкет серед чуми" [114, с. 10, 11].
Взявши візника, Пузицький поїхав на Лису гору, де в касарнях перебувала 2-га бригада Сірої дивізії, точніше її рештки. Хотів попрощатися з бойовими побратимами, з якими воював під Бахмачем, Крутами, Плисками й Ніжином. Годину побув полковник серед рідних людей. Як завжди, сірожупанники справили "найліпше вражіння". Всі вони добре розуміли, що "не пора в час боротьби сидіти в касарнях..." Багато старшин і козаків просили перевести їх до складу 17-ї дивізії, яку мусив організувати їхній командир [114, с. 11].
Для повноти вражень Пузицький зайшов і до найліпшого бердичівського готелю, реквізованого українським військом. Тут енергійно пиячили старшини, лунав п'яний сміх веселих жінок [114, с. 11].
З тяжким враженням і невеселими думками від'їхав полковник до Здолбунова. Висновок був невтішний: "...Вся сіль була в нетвердій владі, від якої все залежало". Корінь зла лежав у політикуванні, яким займалися практично всі – "уряд, політичні угрупування, отамани... (Вони) притримувалися гасла: перш соціалізм, а потім держава. І держава тонула в соціалізмі... Купка української інтелігенції не зуміла опанувати народніх мас, не зуміла пробудити в цих масах національної пристрасти", – так міркував Антін Пузицький, наближаючись до Здолбунова [114, с. 13].

Бої за Бердичів

З Пузицьким до 17-ї дивізії на посади командирів полків пішли сотник Микола Байко та поручник Анатоль Костик. Попри те що відхід Пузицького був для сірожупанників великою втратою, морально-психологічний стан у полку лишався добрий – старшини товаришували між собою, мали й довіру серед козаків. Не помітно було ні інтриганів, ні честолюбців. "Кожний добросовісно виконував свої обов'язки…" [96, с. 313].
За тиждень відпочинок закінчився – три Сірі полки отримали наказ відбити Коростень, бо Січові стрільці вже встигли здати його, відкотившись на станцію Турчинка. А Роман Сушко зі штабом опинився аж у Житомирі.
Напередодні від'їзду Сірих полків трапився інцидент. Військовий урядовець, що днів десять тому добровільно зголосився до 1-го Сірого полку, попрохав Проходу, аби той як начальник штабу вимагав від коменданта станції Житомир дати відкритий вагон для автомобіля.
– А де ви його взяли? – здивувався Прохода.
– Я його реквізував. Дуже добрий автомобіль, – відповів ініціативний урядовець.
– Такі свавільні реквізиції у нас називають грабіжництвом. А за грабунок належить розстріл на місці. – І Прохода вийняв з кобури пістолет.
Урядовець прожогом вилетів з помешкання. Більше він нікому на очі не траплявся. Довелося в наказі оголосити його дезертиром, як і старого товариша – хорунжого Калитенка, що, не попрощавшись із товариством, покинув полк. "Він був родом з Житомирщини і не хотів далі відходити в невідоме, – писав Василь Прохода. – Силою ми його... не тримали б і з миром відпустили. Його провиною було недовір'я до нашої добродружності" [96, с. 315].
Оскільки штаб Сірої дивізії активності не виявляв, Прохода порадив полковникові Ґанжі, як старшому з командирів полків, не чекати вказівок від малоініціативного Палія, а створити Турчинську групу та очолити її. Петро Ґанжа так і зробив. Але Січові стрільці відмовилися виконувати його накази і невдовзі від'їхали на відпочинок до Житомира.
Тиждень, який провели сірожупанники на фронті, минув спокійно. Лише в селах біля залізниці траплялися дрібні сутички між розвідниками ворогуючих сторін. І добре, що червоні не виявляли активності, бо сірожупанники не мали гармат і у разі наступу ворога довелося б нелегко. Щоб посилити Турчинську групу, командування вислало з Бердичева Сірий гарматний полк, але чомусь не потягами, а пішим ходом. А до Турчинки було майже 200 верст!
Все ж 1-ша гарматна батарея дійшла до місця призначення. 2-га, на її щастя, дісталася тільки Житомира. Справа в тому, що Сірі піші полки вже отримали наказ повертатися до Бердичева. І коли 1-ша гарматна батарея дісталася Турчинки, побратимів вже не застала. Треба було і їм завертати до Бердичева! А вагонів для гармат не виявилося, тож гармашам довелося знову рушати похідним порядком, та ще й без надійної стрілецької охорони.
Закінчилося все це дуже сумно. На 1-шу Сіру гарматну батарею, яку охороняло лише 25 вершників, 8 березня в районі Троянівки наскочило три сотні більшовицької кінноти. Врятувалося лише п'ятеро кінних сірожупанників. Вони й повідомили про трагедію [96, с. 315, 320; 95, с. 100]. Чи було когось покарано за цю болючу втрату? Навряд…
Сірі полки прибули на ст. Бердичів пізно ввечері 6 березня. Цього дня більшовики зайняли Фастів і Козятин. Серед залізничників кружляли чутки, що червоні наближаються до Бердичева. Щоб з'ясувати ситуацію, Василь Прохода разом з командирами полків Ґанжею, Овчаренком і Пархомюком пішов до Палія, що мешкав у місті.
Комдив був невдоволений нічним візитом, але старшини наполягли, щоб він проінформував їх про становище. Той оповів, що у Бердичеві все спокійно. А більшовицький виступ у Чуднові-Волинському ліквідовано відділом 3-го полку. На запитання, що діється на схід від Бердичева, чи є там якісь українські частини, комдив нічого путнього не зміг сказати. Це насторожувало. Порушуючи субординацію, Василь Прохода звернувся до комдива:
– Крім 3-го полку сірожупанників, у Бердичеві перебуває Залізнична дивізія та її штаб з отаманом Вовком. Хто у Бердичеві є начальником залоги? Хто готує оборону міста? Хто керуватиме бойовими операціями проти большевиків, що наступають?
– Чого це ви, пане сотнику, так турбуєтесь? – лагідно мовив Палій. – У цьому не має потреби. Штаб Залізничної дивізії і наш штаб діють кожний сам по собі.
Відповідь стурбувала старшин.
– Так не можна, пане отамане, – запротестував Петро Ґанжа, – хтось – чи ви, чи отаман Вовк – має бути начальником залоги, а разом з тим і керувати бойовими операціями.
– Але, панове полковники, про це домовимося завтра, а тепер йдіть відпочивати, бо ранок вечора мудріший.
Та Петро Ґанжа виявив рішучість.
– Ні, пане отамане, – твердо сказав він, – ми звідси не підемо, поки не знатимемо, чиїм наказам маємо підлягати у разі несподіванки. Прошу покликати отамана Вовка, щоб домовитися, хто з вас перебере на себе керівництво всіма військовими частинами.
Палій змушений був послати вістового за командиром Залізничної дивізії. А тут якраз заявився начальник штабу Сірої дивізії Морозевич. Він був напідпитку, навіть чорта не боявся, тож і назвав старшин страхополохами.
– Нічого небезпечного немає, а ви панікуєте, – зверхньо-поблажливо плескав язиком Морозевич.
Невдовзі прийшов украй незадоволений Андрій Вовк.
– Мордуєте нас тут, не даєте спокійно виспатись, – заявив він з порога. – Якщо ви хочете, я перебираю на себе обов'язки начальника залоги, бо моїх людей тут найбільше. Завтра я видам наказ про організацію оборони підступів до Бердичева та про призначення частини на передову в київському напрямку, бо з Козятином у нас вчора перервався зв'язок. Може, справді там уже большевики…
Лише на світанку 7 березня старшини залишили в спокої Палія і Вовка. О 8-й годині вони підійшли до своїх ешелонів на ст. Бердичів. Та зайти до вагонів не встигли – станцію з трьох боків накрило кулеметним і рушничним вогнем.
Полковник Ґанжа закричав:
– До зброї! Виходь з вагонів! Вперед проти ворога!
"Командири вмент зібрали свої полки і під загальною командою полковника Ґанжі повели їх у напрямках ворожого вогню: 1-й полк на північ, де з с. Хмілище був направлений головний ворожий удар, 2-й полк у напрямку Нізгурців і 4-й полк – (у напрямку) Іванковець. Виявилося, що большевики в кількості до 3000 багнетів при 600 шаблях повели з названих напрямків наступ і, не сподіваючись застати на станції Бердичів сірожупанників, гадали захопити її і м. Бердичів" [95, с. 97].
Передовий відділ червоних було збито з пагорбка і відкинуто. Захопивши три кулемети і полонивши 40 більшовиків, сірожупанники зайняли оборону між залізничними лініями на Житомир і Козятин. За півгодини накотила нова червона хвиля. Та шквал пострілів зупинив її. Лава поривалась вперед, але під градом куль знову залягала. Нарешті більшовики не витримали і у безладді побігли назад, залишивши близько двох сотень убитих і поранених.
За годину засніжене поле знову захвилювалось. На цей раз ворожий запал загасила батарея Залізничної дивізії, що прицільно гатила від житомирської залізниці.
Відігнавши ворога втретє, вояки зі здивуванням почули постріли за лінією відступаючих. Подумали, що то якась українська частина зайшла їм у запілля. Але за півтори-дві години більшовики знову кинулися в скажену атаку. Усе повторилося: наші хлопці накрили нападників рясним свинцевим дощем, змусивши їх до відступу, за лінією фронту вдруге знялася стрілянина – і знову гаряча лава покотилася на станцію.
Так у безперервних боях минув день.
Ситуація з'ясувалася, коли козаки захопили двох червоних розвідників. Перелякані полонені благали не катувати їх, бо вони свої, брати-українці. Коли відчули спокійне до себе ставлення, набули рівноваги й розповіли, що позиції Сірої дивізії атакують таращанці, а до безупинних атак їх підганяють кулеметними чергами кримінальні злочинці з полку Чорних чортів ім. Льва Троцького [96, с. 317 – 319].
У "Записках Непокірливого" Прохода зазначав, що ні Андрій Вовк, ні Борис Палій на станцію так і не з'явились. Боєм керував полковник Ґанжа, а Прохода ходив між тимчасовим штабом та Сірими полками, передаючи командирам накази особисто. На думку кубанця, Андрій Вовк упродовж дня "нічого не зробив" для оборони Бердичева.
"Цілий день Сірі завзято відбивали всі атаки большовицькі і дали можливість зробити повну евакуацію стації Бердичів, якою керував командир інжінірної сотні сірожупанників хорунжий Малевич. Надвечір 7 березня Залізничники один по одному залишили свої позиції, гарматна батарея також знялася з позиції, а большовики, скупчивши значну частину піхоти й кінноти в Ришковцях, перерізали залізницю Бердичів – Житомир і, обстрілюючи ліве крило 1-го Сірого полку, загрожували перерізати Сірим шлях на Чуднів" [95, с. 98].
За день боїв, стверджував Прохода, було забито і поранено близько 200 більшовиків, взято у полон до сотні чоловік, захоплено 5 кулеметів. Сірі також мали поважні втрати: загинуло чи зникло безвісти семеро старшин і до 30 козаків, поранено 4 старшини і до 15 козаків. "Рідко доводилось бачити той запал надзвичайної хоробрости, з якою бились Сірі під Бердичевом. Не дурно большовики у своїх наказах призначили нагороду за кожного пійманого сірожупанника: старшину (оцінили в) 10000 карбованців і козака – (в) 5000 карбованців. Большевицькі командири, певно, оповідали своїм козакам (солдатам. – Ред.) страшні річі, бо полонені большовики Христом Богом благали Сірих дарувати їм життя, і, коли одержували відповідь: "Сірожупанники беззбройних не б'ють, ідіть на стацію до штабу відділу, там дадуть вам їсти", – вони самі, без конвою, скоренько бігли на стацію. Один ранений большевик, якому сірожупанник зробив своїм бинтом перев'язку й допровадив його до селянської хати, з вдячності й радости розплакався, як мала дитина" [95, с. 99].
Побоюючись, що більшовики перетнуть шлях на Чуднів – Полонне – Шепетівку, полковник Ґанжа вирішив відступити. Його доповідь про відхід нарешті порушила "олімпійський спокій" Вовка і Палія. Отамани несподівано виявили рухливість, але не для оборони міста, а для втечі. Тікаючи, вони залишили ворогові безліч майна [96, с. 320].
Як стемніло, сірожупанники залишили позиції. На жаль, тільки 1-й полк встиг завантажитись в останній ешелон і від'їхати до Чуднова. 2-й і 4-й полки, що зайшли далеко вперед, відступили пішим порядком. Та й 1-й полк мусив пробиватися з боєм, бо червоні вже підійшли до залізниці Бердичів – Чуднів.
Упродовж ночі 8 березня 2-й і 4-й Сірі полки стягнулися на ст. Чуднів-Волинський. Можна було бачити, як сходяться окремі малі гурти сірожупанників. Страшенно потомлені, вони ледве йшли, але кулемети "Максим" не кидали. "Злости на безглузде керування отаманів було стільки багато, – признавався Прохода, – що ми б не жалкували, якби вони попали до большевиків" [96, с. 319; 99, с. 21].
Незважаючи на вперту оборону Бердичева, саме сірожупанників було звинувачено в дезертирстві. До такого висновку прийшло Головне командування. Причиною став рапорт Андрія Вовка Петлюрі про те, що сірожупанники навмисно здали Бердичів більшовикам, чим "здеморалізували його дивізію", рештки якої пощастило зібрати за 10 верст на захід від Бердичева й організувати оборону залізниці на Шепетівку. "Фактично там стояли ешелони сірожупанників, біля яких зібрались утікачі…" – так закінчив розповідь про падіння Бердичева Василь Прохода [96, с. 320].

"Бунт" у Шепетівці

Залишивши практично без охорони залізницю Чуднів – Полонне – Шепетівка (твердження Андрія Вовка), Сіра дивізія стягувалася до станції Шепетівка. Тут 12 березня і прорвалося "глухе незадоволення сірожупанників на штаб дивізії", який навіть у час тяжких боїв за Бердичів був бездіяльним [95, с. 100].
"Незадоволення безглуздістю загального воєнного керівництва у нас було настільки сильне, – згадував Василь Прохода, – що дехто подав думку про перехід на бік таращанців. Якби не отой полк Чорних чортів, може, частина Сірих повірила б, що таращанці з їхнім командиром Миколою Щорсом – дійсно українська дивізія". Тому пропозиція таращанців перейти на їхній бік, яку вони переказали через залізничників, відгуку серед сірожупанників не знайшла [96, с. 321].
Після похорону хорунжого 1-го Сірого полку Буряка і чотирьох козаків, що полягли за Бердичів, у великій залі шепетівського вокзалу було скликано дивізійні збори старшин. Старшини були "обурені безпорадністю штабу своєї дивізії та байдужим відношенням отамана Вовка… до кривавого бою" [90, с. 41].
"На цих сходинах отаман Палій змушений був подати звіт, як його штаб керує бойовою чинністю дивізії та які наслідки його командування". Збори були бурхливими. Закінчилися вони тим, що Палій "визнав себе слабким для керування дивізією і рішуче відмовився бути її начальником" [96, с. 321]. Палій "передав обов'язки начальника дивізії своєму заступнику старому підполковникові Абазі" [90, с. 41]. На жаль, і Віктор Абаза виявився "малоенергійним, нерішучим і повільнодумаючим". А начальником штабу залишився "той же легковажний сотник генштабу Морозевич" [96, с. 321].
Тяжкий то був час для Сірої дивізії. "Серед козаків почалася деморалізація – відкрито висловлювались погляди, що так продовжувати далі Визвольну боротьбу не можна й що ліпше скласти зброю" [95, с. 100]. Кружляли чутки про те, що Петлюра розформує Сіру дивізію.
І справді, Головна команда розцінила збори старшин "як відкритий бунт". Долила оливи у вогонь і доповідна Андрія Вовка. Її сірожупанники вважали наклепом... Врешті Головний отаман постановив розпустити Сіру дивізію. "Лише не було кому цю постанову виконати", – зазначав Василь Прохода [96, с. 321].
У цей час на станції Шепетівка з'явилися два представники Трудового конгресу, які доводили "необхідність завзятої боротьби на всіх фронтах, але це великого вражіння на Сірих не зробило, а частина їх поставилась навіть вороже до політичних діячів" [95, с. 100, 101].
Щоб з'ясувати ситуацію, штаб Сірої дивізії послав до Головного отамана у Проскурів делегацію із трьох старшин і двох козаків. Серед них був і член Центральної Ради, ветеринарний лікар Кость Вротновський-Сивошапка, "особистий приятель Петлюри". Він і переконав Головного отамана у "шкідливості для загальної справи такої постанови" [95, с. 100; 96, 321, 322]. Постанову про розформування було скасовано [90, с. 41].
"Щоб мати серед вищих штабів не тільки визискувачів сил дивізії", яким, на думку Проходи, був штаб Східного фронту, "а й прихильників", командир 1-го Сірого полку Петро Ґанжа за згодою інших командирів полків послав Василя Проходу до командувача Північною групою Армії УНР Володимира Оскілка з проханням "взяти Сіру дивізію під свою опіку" [95, с. 101].
Такі дії сірожупанників редакція журналу "За Державність", яка в першому номері опублікувала "Записки до історії Сірих, або Сірожупанників" Василя Проходи, розцінила вкрай негативно. "Редакція подивляє те завзяття, з яким автор силкується зідеалізувати Сірих. Та факти, які він подає, промовляють щось иншого, а саме, що "демократична" хороба міцно в'їлася в молодий організм Сірих – вони зважилися на кроки і вчинки, духові регулярного війська противні. Суб'єктивні ознаки хороби виразилися: 1) в передчасній "перевтомі"… 2) в утраті дисципліни і, зрозуміло, боєздатності… 3) в утраті почуття власної сили… До об'єктивних ознак хороби треба віднести: 1) посилання до вищих інстанцій делегацій і 2) манію переслідування – інакше не можна об'яснити ужитий автором епітет "визискувачі"… Зрештою, Сіра дивізія в хоробі цій не була винятком – на пошесть цю переслабувала в році 1919 вся збройна сила У.Н.Р." [95, с. 101].
На станції Рівне, у штабі Північної групи, Василя Проходу і колишнього сірожупанника Анатоля Костика, тепер командира полку 17-ї дивізії, "дуже радо прийняв отаман Агапієв, а отаман Оскілко пообіцяв прийняти нас на Західний фронт навіть тоді, коли Головна команда не погодиться, – писав Василь Прохода. – Але все обійшлось добре. Перебуванню на польському фронті наші уявні "радянофільські" настрої не перешкоджали" [96, с. 322]. Головний отаман не заперечував, щоб сірожупанників перекинули на Польський фронт.

Та не всі прагнули воювати далі. Почувши, що дивізія рушає на захід, кілька козаків, що добровільно приєдналися до сірожупанників на Чернігівщині під час антигетьманського повстання, залишилися в Шепетівці, аби повернутись додому.

Бійка на станції Здолбунів

17 березня в районі Здолбунова вибухнуло повстання прибічників совєтської влади. Маючи дві гармати, більшовики захопили станцію і почали грабувати ешелони з постачанням сірожупанників. Для ліквідації заколоту було вислано відділ козаків і старшин 1-го і 3-го полків…
Не спали й козаки та старшини інтендантської частини. Особливо відзначився завідувач зброярні 1-го Сірого полку Фещенко з Оріхова. Коли заколотники на запасних коліях оточили ешелони сірожупанників, підхорунжий Фещенко в робочому одязі працював у зброярні. Його полонили прямо біля верстата.
Скориставшись тим, що червоні взялися грабувати, зброяр утік – і не в кущі, а на двірець, щоб доповісти командиру про напад. На пероні його знову затримали два заколотники.
Фещенко російською мовою сказав, що він слюсар і бере участь у нападі на станцію.
– Што ви тут дєлаєтє, таваріщі? – запитав він. – На чєрта ви возітєсь с етім пулємьотом? Наши уже захватілі ешелони, взялі в плєн всєх пєтлюровцев і сєйчас хазяйнічают в ешелонах, а там єсть што взять!
У "товаріщєй" аж очі загорілися. Але покинути кулемет вони не наважувалися. Від них Фещенко взнав, що на станцію наскочив тільки авангард повстанців, головне ж сили мають ось-ось надійти, а цим двом наказано виставити кулемет у бік Рівного, звідки могли підійти петлюрівці.
– Так што же ви, таваріщі, нє знаєтє, что двух чєлавєк возлє пулємьота мало? – гнув своє Фещенко. – Нужно пазвать єщьо! Ідітє за німі, а я пастєрєґу…
"Таваріщі" охоче побігли до ешелонів, а підхорунжий розвернув кулемет на пероні люфою у бік головних сил, що вже жваво підбігали. Коли розбишаки наблизилися на відстань 200 – 300 кроків, Фещенко відкрив убивчий вогонь по натовпу, де було близько чотирьох сотень ласих до чужого майна. Першою же чергою кулемет скосив близько 30 – 40 бунтівників. Це так вплинуло на червоних, що вони чкурнули в різні боки. Дехто почав стріляти по ешелонах, думаючи, що там ще знаходяться сірожупанники. Це налякало грабіжників. Покинувши полонених і майно, вони дали драла.
Скориставшись панікою, Фещенко з козаків, що підбігли, організував охорону станції і протримався до прибуття підмоги із Шепетівки і Рівного. Отак земляк Проходи врятував постачання Сірої дивізії.

Безладдя в Луцьку

20 березня Сіра дивізія перейшла в підпорядкування штабу Північної групи військ УНР і перебазувалась у Луцьк для відпочинку і поповнення.
Місця у Луцьку виявилося вдосталь. Біля вокзалу збереглися касарні царської армії. В них розташувалися штаби полків та господарські частини, а штаб дивізії вибрав собі найкращий будинок у місті. Муштрові відділи були вислані на правий берег річки Стохід у села Киселін, Переспа, Навоз і в м. Колки на р. Стир. Та на передову позицію йшли тільки ті, "кого вабили бойові пригоди", а решта відпочивала. "Більшість старшин захопилась забавами та розвагами у місті, ніби в мирний час, та, маючи значний запас спирту, не розминалась з чаркою більше, ніж то дозволялось", – із сумом згадував Василь Прохода [96, с. 323].
Поганий приклад подавав начальник штабу Сірої дивізії сотник генштабу Морозевич, який забавами в запіллі цікавився більше, ніж подіями на фронті.
В одній веселій компанії верховодив поручник Пономаренко. Він зовсім не цікавився діяльністю свого куреня. На позиції не виїжджав. Якось прямо в очі заявив Проході:
– Найрозумніше за таких обставин – нічого не робити, ніж битись за те, чого більшість українців не потребує.
– Коли ти порядна людина, відійди зовсім, як це зробили Гейко, Балобай, Калитенко, не деморалізуй інших та не зневажай ідеї нашої боротьби, за яку пролито кров кращих синів України. Ти ж – командир куреня! Який приклад ти даєш для своїх підлеглих? Ліпше відійди!
– А куди ж мені відходити? Мені й тут добре. Пити та їсти є що і побавитись можна досхочу.
– Бавитись можна – все в свій час, але не роби підлостей. Нащо ти заманив гімназистку з Ніжина, викликавши у неї романтичне захоплення героїзмом боротьби, а тепер пустив по похилій площині?
– А тобі що до того? Чого ти читаєш мені мораль? Пузицького тепер немає, то сиди собі тихо!
Уже в Луцьку з'ясувалося, що під час відступу з Чернігівщини до куреня Пономаренка у Ніжині було таємно прийнято двох гімназисток. Вони були коротко підстрижені та, як юнаки, одягнені у військову форму. Про це не знали більшість старшин, у тому числі Прохода і Пузицький. Одну з дівчат Пономаренко призвичаїв пити, і вона "морально впала цілком". А була ця дівчина з порядної української родини…
Коли Прохода довідався про цю гімназистку, то звернувся до полкового лікаря взяти її сестрою до амбулаторії, але там вона не протрималася і двох днів. Тоді Прохода прилаштував дівчину до товариша Костя Курила, сподіваючись, що вона стане друкаркою при штабі полку. Її зобов'язали жити в кімнатці при штабі і не приймати нічних гостей. Але за тиждень вона знову зірвалася… Довелося звільнити. Дали жіночий одяг, гроші на дорогу і пораяли вертатися у Ніжин. Яка її спіткала доля, Прохода так і не дізнався.
Іншою гімназисткою заопікувався командир сотні хорунжий Стельмах. Він навчив дівчину стріляти з кулемета, і вона весь час була зі Стельмахом на передовій, "переносячи весь тягар бойового життя". Одного разу дівчина врятувала влучною стрільбою цілий відділ сірожупанників, на який несподівано налетіла більшовицька кіннота. Тоді всі від перевтоми заснули, а вона чатувала на варті [96, с. 325].
У "трикутнику смерті" Стельмах весь час бився на передовій позиції, напевно, була з ним і та дівчина. Врешті Стельмах потрапив в оточення…
У липні 1919 року, коли з решток 1-ї Сірої дивізії було сформовано 4-ту дивізію сірожупанників, довелося козакам зустрітися зі Стельмахом, на той час уже командиром червоного бронепотяга, який вів наступ на їхні позиції. "Стельмах, пізнавши своїх, привітав їх салютом до неба і від'їхав назад. Чи була тоді з ним ніжинська героїня, невідомо, як і сама доля Стельмаха" [96, с. 324, 325].
Безініціативність штабу дивізії, "байдужість до проявів деморалізації, що загрожувала розкладом", безладдя, деморалізація навіть "тих, що могли були героями", пригнічували Василя Проходу. Він уже і сам "не бачив доцільності у своїй чинності", адже "свій свого не пізнавав". Прохода закликав командира полку вигнати Пономаренка, але Петро Ґанжа не наважувався, бо не мав належної сили волі. Частині гостро не вистачало Антона Пузицького [96, с. 324, 325].
"Все вело до катастрофи Визвольних змагань, а у нас панував якийсь настрій безтурботности, – писав Василь Прохода. – Це мене найбільше злостило. Хай ви сказитесь!" [96, с. 327].
І Прохода подав рапорт про звільнення з військової служби. Полковник Ґанжа передав заяву Морозевичу, а той відповів, що Проходу "можуть звільнити, лише посадивши за ґрати", якщо він незадоволений свободою, яку має в полку [96, с. 326].
Це страшенно обурило Василя. Він рішуче заявив Ґанжі, що при першій же нагоді виїде до Шепетівки, а звідти спробує дістатись до свого Оріхова.
У цей час, 26 березня, поляки розбили українські частини, перейшли р. Стохід, захопили станцію Переспу та повели наступ на містечка Колки і Торчин, загрожуючи Луцьку. Надія була тепер тільки на Сіру дивізію.
1-й, 2-й і 3-й полки та 2-га батарея гарматного полку одразу вирушили в Рожище і Колки, 4-й полк поспішив на допомогу Володимир-Волинській групі в Торчин, а Василь Прохода, розпрощавшись із Костем Курилом, покинув полк і виїхав на станцію Ківерці, щоб звідти дістатися на Здолбунів і Шепетівку, а там вже й до Оріхова.

На роздоріжжі

На станцію Ківерці, де Прохода визирав попутного поїзда, раптом прибув паротяг із кількома вагонами, а в ньому – сотня козаків з куреня поручника Стахівського, боєприпаси, гарматні набої та харчі.
Побачивши товариша, поручник здивовано запитав, що він тут робить. Василь нічого не приховав, сказав як є. Курінний же оповів, що, виконуючи наказ командира полку, зібрав сотню і поспішає на передову, бо поляки перейшли Стохід, взяли Переспу і відтиснули сірожупанників до Рожища. Стахівський переконував Василя відмовитися від планів кинути службу і негайно разом їхати на позицію, де зараз критична ситуація. Прохода вже й сам зрозумів, що відходити в цей тяжкий для товаришів момент "було б дійсно дезертирством". Він мовчки взяв свої речі і сів до вагона Стахівського [96, с. 327].
У Рожищах Петро Ґанжа, побачивши кубанця, страшенно зрадів. У порозумінні з Проходою та командирами 2-го і 4-го полків Ґанжа за старою традицією організував штаб групи, назвавши її Ковельською. Групу очолив Петро Ґанжа, штаб – Василь Прохода, оперативний відділ – Кость Курило, а поручник Стахівський тимчасово став командиром 1-го Сірого полку. Група мала тримати правий берег р. Стохід і на північ лінію по р. Стир у районі м. Колки – разом 60 верст.
До складу Ковельської групи входили також Пінський полк Улітка, Ковельський і Коростишівський полки, Кальницький курінь сотника Нагірного, гарматна батарея хорунжого Ковшара й кілька відділів, сформованих у Луцьку ще в часи гетьманату. Але здатних до бою у Пінському, Ковельському та Коростишевському полках разом було лише півтори сотні, а в Кальницькому курені – сотня козаків. Зате активно допомагали Ковельській групі малі гурти селян, які виступали проти польського панування. Вони діставали від сірожупанників зброю та набої, а самі надавали цінну інформацію про розміщення ворожих частин.
27 березня, змучені безупинними боями, не встигнувши навіть побувати у лазні, сірожупанники знову вирушили на фронт. Виховані у дусі німецького принципу "наказ є наказ", "сірожупанники мовчки, без зайвих балачок і жодного вислову незадоволення, зібралися в похід" [95, с. 103].
Наступ Ковельської групи почався вранці 28 березня. "З завзятою лютістю кинулися Сірі до бою, бажаючи помститись ворогові, що ліз на українську землю… – писав Прохода, – і повели за собою инші частини Групи, з яких тільки Кальницький курінь значно допоміг Сірим" [95, с. 103].
Гарматна батарея Ковшара, отримавши набої, прямою наводкою гатила по польських лавах. Ляхів, попри їхню чисельну перевагу, збили з позицій прямо у Стохід. У полон потрапило 60 польських жовнірів і три старшини. Багато вояків було знищено і поранено, ще більше втопилося. Відбили наші хлопці й ешелон з майном, який поляки недавно захопили у Пінського полку. "Довго поляки пам'ятали цей бій" – бо боляче було. Сірих вони називали "старими петлюрами і боялись їх зачіпати". Особливо відзначилася батарея хорунжого Ковшара. Її буревійний вогонь наводив жах. Здавалося, що заливає вогнем не двогарматна батарея, а ціла артилерійська бригада [95, с. 103].
Переспа знову опинилася в українських руках. Ковельська група могла перепочити. Козаки нарешті отримали можливість помитись у лазні й попрати білизну, тож сотні по черзі виїжджали до Луцька. Тим часом сотник Немоловський організував глибоку розвідку у ворожий тил. Виявляючи всі рухи польського війська, він змусив поляків відмовитися від нового наступу.

Чудасії Осецького

Користуючись затишшям на передовій, командувач Холмського фронту Олександр Осецький вирішив продемонструвати свої здібності. 6 квітня він видав наказ №8 і директиву №1 про переформування 1-ї Козацько-стрілецької дивізії в корпус сірожупанників. 1-й Сірий полк, де служив Василь Прохода, мусив виділити з себе новий 3-й полк, 2-й полк – новий 4-й; 3-й Сірий полк перейменовувався на 5-й і мав виділити із себе людей для 7-го; 4-й ставав тепер 6-м і виокремлював з себе 8-й полк; гарматний полк невідомо як, але мусив розділитися на дві бригади. А ще мало постати (звісно, на папері) два кінні полки.
Так у гарячих головах безталанних начальників "творилося і множилося" українське військо. "Словом, як у чарівній казці… – писав Василь Прохода, – з 10 сотень всіх сірожупанників мав зробитись цілий корпус, з 2-х гарматних батарей по 2 гармати – мало повстати дві бригади, а з нічого – два кінні полки. Правда, в Луцьку (вже) існувала кінна бригада Манича і на папері займала навіть фронт Колки – Сарни чи Малевичі, але в дійсності не мала там ні однієї шаблі. А 1-й кінний ім. отамана Осецького полк перед Луцькою катастрофою спромігся здобути п'ятеро верхових коней і повоз для начальних осіб" [95, с. 109].
Командиром 2-ї Сірої дивізії Осецький призначив Федора Тимченка, а начальником штабу – сотника Пилипенка. Почалось формування нових штабів і полкових постачань. Виникла сила-силенна нових посад…
Отаман Осецький, обіцяючи старшинам широкі кар'єрні перспективи, "зумів захопити майже половину сірожупанників організаційною гарячкою". Тільки невелика кількість "Сірих борців" беззмінно залишалася на більшовицькому та польському фронтах, ведучи тяжку боротьбу з історичними ворогами, які знову хотіли розірвати Україну. Оскільки формування штабів та постачання відбувалося за рахунок стройових старшин і козаків старих полків, то бойовий потенціал Сірої дивізії зменшився. Сили ж ворога росли, здавалося, як гриби після дощу [95, с. 109].
На оголошену Осецьким мобілізацію прийшло небагато людей, та й тих медики після огляду мусили, як правило, звільняти від військової служби. Траплялись і такі "добровольці", що "одержавши одяг і підхарчувавшись, перед висилкою на позицію дезертували" [95, с. 109].
Не поліпшилося й постачання полків. "Осецький обіцяв надіслати Сірому корпусові десятки тисяч комплектів сірих і навіть синіх (парадних) жупанів і дати великі суми грошей, але все це обіцянкою так й залишилось…" [95, с. 109].
"Старі полки, нічого не одержуючи від інтендатури, – зазначав Прохода, – жили тільки з того, що у них збереглось зі старого часу та що вдалося здобути від ворога або вивезти при відході з Чернігівщини. Найбагатшим на ріжне майно і продукти був 1-й Сірий полк, який мав вагони білого борошна, крупи, сала, шинки, тютюну, зброї, рушничні й гарматні набої, чудово обладнану збройну майстерню, шевську і кравецьку майстерні та полкову амбулаторію із запасом ліків, яких вистачило б для цілого шпиталю. Навіть дивізійне постачання частенько зверталось до 1-го полку за допомогою" [95, с. 110].

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ