До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

Отаман Палій

Гнітюче передчуття небезпечних подій розвіялося. Піддався бадьорому настрою й хорунжий Прохода, хоч серце і віщувало, що шлях, на який він став, буде тернистий. Василь не вірив, що діячі Центральної Ради, які вже продемонстрували свою немічність, зуміють опанувати ситуацію. Тим паче що більшовицькі настрої серед населення широко розливались, а до української державності більшість "хліборобів-гречкосіїв" була байдужою, бо навіть не розуміла, що таке – жити самостійним життям.
На станції Конотоп, куди ввечері 19 листопада прибув 1-й Сірий полк, німці вже не поводилися так певно, як раніше. На передній план виступили українці. Окрім сірожупанників, що, намагаючись зігрітися, бігали по станції в коротких сіро-синюватих австрійських шинелях і сірих кашкетах із жовто-блакитними кокардами на червоному полі, по перону і коліях тинялись озброєні вояки в довгих жупанах, свитках і шапках з червоними шликами. Це були козаки Червоного куреня смерті ім. кошового Івана Сірка.
На другому поверсі вокзалу у двох кімнатах залізнично-охоронної канцелярії тулився штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини. Її основу складали Сіра дивізія та Червоний курінь смерті. Командував групою отаман Палій, сивий уже чоловік зі шляхетними рисами обличчя, та, на жаль, нерішучий. Проході здалося, що він швидше "надавався бути повітовим старостою", ніж командувачем [96, с. 264].
І все ж Борис Васильович Палій-Неїлов походив зі старого козацько-полковницького роду Паліїв. Народився він 1876 року у с. Неїлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Мав добру військову освіту: закінчив Петровський кадетський корпус у Полтаві, 3-тє Олександрівське військове училище, Михайлівську артилерійську школу та Миколаївську академію Генерального штабу. В роки Світової війни командував піхотним полком. За бойові заслуги був відзначений кількома орденами (зокрема, офіцерським Георгіївським хрестом) і Золотою Георгіївською зброєю. На початку червня 1917 року, перебуваючи в Москві, він звернувся до українського представництва з проханням зарахувати його на службу до війська Центральної Ради. Тоді, напевно, і прибрав зі свого прізвища оте московське "ов".
Уже наприкінці літа Палія призначили помічником інспектора артилерії Українського генерального військового комітету Центральної Ради, а восени того ж року обрали до Генеральної ради Вільного козацтва. Працював він у Білій Церкві на посаді помічника Генерального писаря та начальника Генеральної канцелярії Вільного козацтва... А навесні 1918 року, після повернення Центральної Ради до Києва, взявся за організацію гарматних частин. Був начальником залоги м. Полтави.
За гетьмана армії не покинув, командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району.
І все ж, попри солідний послужний список, нерішучість Палія впадала у вічі…
У штабі було гамірно. З десяток військових перемовлялися між собою. Двоє щось доводили Палієві, а той невпевнено заперечував. Поруч, просто на краю стола, сидів "у червоному жупані з кривою шаблею та револьвером у кобурі на поясі гарний, стрункий, чорнявий отаман" [96, с. 264]. Проході здалося, що він милується собою. Прислухаючись до суперечки між Палієм та отаманами повстанчих відділів, що вимагали зброї, красунь іноді кидав репліки:
– Мусимо поглибити соціальну революцію... Треба знищити всіх буржуїв... Зброї нема? Дурниця! Я сам буду різати їх перочинним ножиком.
Уже чверть години як полковник Пузицький і хорунжий Прохода зайшли до штабу, а на них ніхто не звертав уваги. Нарешті терпець урвався.
– Хто з них Палій? – стиха запитав командир 1-го Сірого полку.
– Той старий у сірому жупані, що сидить за столом, – відповів осавул.
Не чекаючи більше, полковник рішуче підійшов до столу і по-військовому відрапортував Палієві:
– Командир 1-го Козацько-стрілецького полку полковник Пузицький прибув з полком до Конотопа у ваше розпорядження, пане отамане!
Виправка Антона Пузицького справила враження. Всі мимовільно підхопилися, навіть отой чорнявий молодик, що сидів на краю стола. Повстанські отамани розступилися.
– Чув я, що у вашому розпорядженні нема зброї і набоїв. І у мене нема набоїв. Але ж у нас під боком – військові склади у Вербівці. Там є стільки зброї і боєприпасів, що вистачить на цілу армію.
– Але ж, пане полковнику, – нерішуче заперечив Палій-Неїло, – Вербівка знаходиться в розпорядженні німців. Ми не маємо туди доступу.
– Пане отамане, треба зробити так, щоб склади були наші... Ми тепер маємо бути господарями становища, а не німці.
– Посилав я туди людей, але німці нікого до складів не допустили.
– Треба вимагати від німецького командування видати нам потрібну кількість боєприпасів. Вимогу цю передати негайно по телеграфу...
Далі Пузицький попрохав отамана Палія розповісти про ситуацію в країні, і на Чернігівщині зокрема.
– Чи всюди встановлена влада УНР і чи зголосили послух штабові повітові сотні та залізнична охорона? – запитав він.

Коли вийшли зі штабу військ, Пузицький себе вже не стримував:
– Ну і штаб! Такого я ще не бачив! А той отаманчик, що перочинним ножиком збирається різати буржуїв... Хто він такий?
– Як видно, це отаман Червоного куреня смерті Ангел, козаки якого вештаються на станції.

Мовою ультиматумів

На ранок 20 листопада 1918 року Антін Пузицький і Василь Прохода знову прийшли до штабу групи. Цього разу отаман Палій перебував в оточенні сірожупанників. Палій мовчки протягнув Пузицькому папірець з німецькою відповіддю на вчорашню телеграму. Зміст її був приблизно такий: "Всім українським військовим частинам і новим повстанським формуванням протягом 24-х годин після одержання цього ультиматуму відійти від залізниці на 15 км і не перешкоджати вільному просуванню залізницею транспорту, що знаходиться в розпорядженні німецьких частин".
– Бачите, що наробила вчорашня телеграма, яку я послав за вашою порадою, – сумно похилив голову Палій.
Прочитавши вголос німецьку "пропозицію", полковник Пузицький вигукнув:
– Дурниці! Самі безсилі, а брикаються... Ще й ультиматум оголошують. Ми маємо послати їм контрультиматум, і то самий рішучий! Обов'язково! Зміст такий: "Вимагаємо протягом 24 годин передати в цілковите наше розпорядження всі склади військової амуніції і зброї у Вербівці (в інших документах – Верьовка. – Ред.). До наших внутрішніх справ просимо не втручатись. За це обіцяємо допомогу у виїзді на вашу батьківщину. Інакше зірвемо залізничні колії та мости й позбавимо вас можливості повернутись у Німеччину".
– Копію слід послати їхній солдатській раді, – закінчив промову Антін Пузицький. – Я певний, що наш рішучий тон матиме належний вплив.
Так і сталося. Не минуло й 24-х годин, як німецьке командування попросило сірожупанників перебрати охорону військових складів у Вербівці. 22 листопада німці оголосили нейтралітет і висловили сподівання, що їм не перешкоджатимуть повернутися на батьківщину.
Усе складалося добре... Але ж кордони українські ставали незахищені! Тож штаб Сірої дивізії наказав 2-му полкові увійти у зв'язок з німцями і після їхнього відходу висунутися до кордону. 4-й полк мав охороняти склади у Вербівці. Та Сірі полки після часткової демобілізації були зведені до стану невеликих куренів. А тут ще 3-й Сірий полк (командир Пилипенко) під натиском гетьманців 20 листопада залишив Бахмач, а наступного дня й станцію Калинівку.
Ще 19 листопада ввечері на нараді командирів полків вирішено оголосити добровільну мобілізацію у Конотопському, Кролевецькому і Сосницькому повітах. Місцеве населення відгукнулось охоче. За три дні полки збільшилися до півтори тисячі багнетів кожний. Новобранці отримали сірі жупани, білизну, столові прибори та все інше необхідне, до гребінців і зубних щіток включно. Не було проблем і з озброєнням, а набої привезли з Вербівки. Мобілізовані, вдягнувшись і озброївшись, маршовими сотнями під командою старшин негайно вирушали на фронт.
Командування бойовими діями проти гетьманців перебрали полковник Пузицький і його начальник штабу Василь Прохода. Пузицький наказав залізничникам змайструвати бронепотяг. На відкриту платформу встановили дві гармати (за іншими даними, одну) і кілька кулеметів, прикривши їх залізними пластинами та мішками з піском. З цим імпровізованим панцерником 180 сірожупанників під командою Пузицького за годину відбили у гетьманців Калинівку, прогнавши їх до станції Бахмач. Та наступного ранку гетьманці перейшли в атаку…
Ще здаля сірожупанники побачили димок бронепотяга, що підходив з боку Бахмача. "Солом'яний" панцерник повстанців стояв на станції Калинівка, сховавшись за тополями. Ось і супротивник. "Сотник Ковшар зняв шапку, перехрестився, сам навів гармату і сам випалив". І першим же пострілом поцілив у котел ворожого паротяга, збивши комин. Гетьманський броньовик сердито засичав і зупинився. У всі боки з шипінням бризкала гаряча вода і сичала пара. Ковшар послав ще кілька снарядів…
Коли гетьманці вискочили в поле, заговорили кулемети досвідченого кулеметника Пузицького. Добровольці і сердюки в паніці кинулися навтьоки. Розстрільня сірожупанників пішла вперед. За півгодини ворожий бронепотяг уже був у руках повстанців, а другий без бою залишив Бахмач [124, с. 39].
Минуло півгодини, і полковник Пузицький із "солом'яним" панцерником "Палій" і двома сотнями сірожупанників здобув Бахмач, відтиснувши гетьманців до станції Плиски та примусивши капітулювати сердюків, півтора десятка яких після бою пристали до сірожупанників. Інших, обеззброївши, відпустили. Було це 24 листопада.
Паралельно з бойовими діями треба було провадити широку агітацію, адже червоні ширили провокаційні чутки, зокрема про створення в Києві нової царсько-деспотичної влади, яку, мовляв, боронять сірожупанники. Раніше червоні казали, що сірожупанники служать німцям, а тепер – "окрайонському цареві".
Штаб Сірої дивізії вислав у села півсотні козаків, щоб протидіяти злочинній агітації. Хлопці розвозили протибільшовицькі прокламації. Інформаційне бюро армії Чернігівщини та Полтавщини видавало також газету "Воля". До складу її редакційної колегії і співробітників бюро входили сірожупанники Микола Букшований, поручник Герасим Драченко, студент Павло Дубрівний, а також прислані з Києва поет Павло Тичина й графік Павло Ковжун. "Інформбюро, – зазначав Микола Бутович, – розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії. Своєю роботою воно дуже допомагало Сірим у збройній боротьбі з ворогом" [7, с. 36].
На початку грудня німецькі війська рушили на захід. Але вагони з добром мусили залишити в Україні. Так 1-й Сірий полк "придбав" вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, цистерну чистого спирту і піввагона сукна на одяг. Це була валюта, що могла надовго забезпечити харчування полку.
Одного грудневого дня до Конотопа на чолі кінного куреня залетів Ангел. Гайдамаки прибули з Ніжина, де разом із сірожупанниками взяли участь у розгромі гетьманців. Зрозуміло, що в рідному Конотопі гайдамаки почувалися господарями. Очевидно, вони обурилися, що німці досі не забралися геть із їхньої "столиці". Тож і вирішили окупантів роззброїти, а може, і роздягти.
Не узгоджуючи свої плани із сірожупанниками, Ангел наказав козакам поставити на пероні кулемет і залити вогнем німецький ешелон. Кілька німців під час цього безчинства загинули...
Сірожупанники мусили вступити з братами по крові в конфлікт. Поставили жорсткий опір і німці. Побоюючись роззброєння та відповідальності за кривавий бешкет, Ангел зі своїм куренем несподівано зник. І далі він провадив партизанську боротьбу на власний розсуд.

"Брати-таращанці"

"Більшовики від імені створеного у Москві Всеукраїнського ревкому сформували у вересні 1918 року в районі Унеча – Почеп на північ від Стародуба Богунівський повстанський полк. Командиром полку був Микола Щорс, який ще у квітні створив в Євменівці на північній Чернігівщині повстанчий відділ, – оповідав Василь Прохода. – Під натиском німців цей відділ відійшов до нейтральної зони і став пізніше осередком, біля якого гуртувались утікачі з України. Туди ж примушені були втікати в червні 1918 року повстанці із Звенигородського і Таращанського повітів, які створили ядро Таращанського повстанського загону під командою Василя Боженка, що став також полком..." [96, с. 260, 270].
Коли німці, яких більшовики побоювалися, через революцію у своїй країні оголосили нейтралітет і зняли частини з українсько-російського кордону, таращанці осміліли. У грудні 1918 року з нейтральної зони в районі Стародуба вони увійшли на територію Української Держави. Оскільки на кордонах німців змінили сірожупанники, то саме на них і наскакували таращанці. Під час однієї сутички вони полонили з десяток козаків Сірої дивізії. Сірожупанники ж на іншій ділянці захопили в полон відділ червоних повстанців на чолі з комісаром.
Щоб залагодити конфлікт, зі штабу дивізії вислали делегацію. "Ми знали, – писав Василь Прохода, – що таращанці є українці, які потерпали від гетьманських та поміщицьких посіпак і змушені були відійти за межі України. Тепер, коли відновилась влада УНР, вони можуть стати в ряди українського народного війська, а тому збройний конфлікт є якимось шкідливим для України непорозумінням. Нам треба спільно боротися за волю України, а не битися між собою. З нашими міркуваннями таращанці погоджувались, але під яким прапором має провадитись ця боротьба?" [96, с. 270, 271].
Сірожупанники пропонували битися за волю під національним стягом. Не заперечували вони і проти червоного кольору – у вигляді червоних стрічок на жовто-блакитному знамені або червоного поля, на якому мав бути національний стяг. Сірожупанники намагались домовитися з таращанцями "як з українцями", переконували їх не перешкоджати відновленню влади УНР і стати до спільної боротьби за волю України. Але таращанці визнавали лише червоний прапор, а про жовто-блакитний і слухати не хотіли. Так ні до чого не договорились. Невдовзі порушили й усну умову уникати боїв між собою...
Ситуація для Республіканського війська ускладнювалася, бо мобілізовані під час повстання до 2-го і 4-го полків Сірої дивізії чернігівці, не бажаючи битися "проти своїх", оголосили нейтралітет і замітингували. Чулися вже і погрози "панським прислужникам", тобто старшинам-сірожупанникам.
– Всіх їх треба повісити на телеграфних стовпах! – лунало на мітингах.
У цій загрозливій ситуації допомогли старі козаки та підстаршини-сірожупанники. Вони довели мобілізованим "всю безглуздість обвинувачення сірих старшин у буржуазності" [96, с. 271]. Все ж отаманові Палію довелося відмінити наказ про від'їзд новобранців на фронт проти більшовиків.
Штаб дивізії на пропозицію Антона Пузицького оголосив мобілізованим подяку за участь у боротьбі проти гетьмана та його "панських прихвоснів". Оскільки, мовляв, повстання завершилося успішно, всі, хто добровільно зголосився на військову службу, можуть тепер повертатися до мирного життя, одержавши безтермінову відпустку "до нового покликання". Штабам полків Палій наказав видавати відпускні посвідки без затримки. Паралельно було ізольовано більшовицьких агентів, тому козакам "ніхто не перешкоджав приходити до штабу полку брати відпускні посвідки, здавши зброю" [96, с. 272].
Упродовж двох днів тільки в 1-му полку додому пішло близько 400 осіб. Обмундирування залишалось козакам, бо вважалося, що вони у відпустці. Але кілька десятків все ж відійшло зі зброєю і без офіційних довідок. "Навесні 1919 р. всі вони були мобілізовані до совєтської армії". Василь Прохода навіть чув, що з них ніби створили відділ "красных серожупанников" [96, с. 272]. А підпоручник Бутович писав, що після відходу сірожупанників з Чернігівщини більшовики мобілізували і тих, хто під час повстання побував у дивізії, і сформували з них "Красноармейскую Серую дивизию" [7, с. 41].
Сіра дивізія змаліла. У гарматному полку, наприклад, коней виявилося більше, як козаків. Все ж у 1-му полку залишилося близько половини новобранців. Настала зима, вдома не було чого робити, "а порядки та утримання в полку їм подобались, до того ж у багатьох із них пробуджувалась свідомість свого національного обов'язку перед Батьківщиною... – згадував Василь Прохода. – Звичайно, сірим старшинам довелося попрацювати над виясненням наших завдань і цілей та запереченням большевицької брехні з її демагогічними обіцянками" [96, с. 272].
Оскільки чисельність 1-го полку зменшилась, Антін Пузицький не зміг вислати допомогу 2-му і 4-му полкам. Район Кролевця, Глухова, Шостки та Коропа вони мусили боронити самі. А 1-й полк обсів залізницю на Курськ та Гомель і тримав важливий вузловий центр Бахмач. Але надія захистити українські кордони без німців швидко розтанула: район Стародуба зайняли таращанці, в Новгород-Сіверський увійшли совєтські частини, а таращанці в січні 1919 року вибили з Чернігова 3-й Сірий полк, захопивши його матеріальну базу. Почався наступ червоних і на Харківщину, яку намагались втримати запорожці Петра Болбочана.

Безвладдя Директорії

Почалася неоголошена війна більшовицької Росії проти соціалістичної України. Київ протидії не організував. "Директорія УНР не подавала ознак реальної державотворчої чинності" [96, с. 274]. Вона багатьох розчарувала. Головна команда військ УНР поводилася мляво та сумбурно і свого завдання в боротьбі проти наступу російських частин не виконала. Це деморалізуюче впливало на вояків. Загрожувала небезпека розкладу і безладдя. Єдине прізвище, яке з надією вимовляли козаки, було Петлюра. Чим більше більшовики ганьбили його, тим стійкіше українські вояки ставали в його оборону.
Петлюра ж виявився неготовим до рішучих дій в обороні Батьківщини. Як і Винниченко, він більше розраховував на красномовство і переговори. Тільки Винниченко сподівався порозумітися з більшовиками, які хотіли за рахунок української "пшенички" вирішити гостру продовольчу проблему в Росії, а Петлюра наївно розраховував на підтримку сильних світу сього – Франції та Великобританії. Антанта ж ставку зробила на відновлення "єдіної і нєдєлімої" Росії, а отже, "повернення" України до московської імперії. Керівництво УНР представники Антанти цілком резонно вважали більшовицьким. Насамперед так оцінювали Винниченка і Петлюру.
Всупереч замріяним керівникам Директорії, козаки і старшини Сірої дивізії думали не про геополітику, а про Україну, яку треба було захистити тут і сьогодні. Петлюра був Головним отаманом Республіканських військ, його ім'я підступний ворог всіляко намагався скомпрометувати. Відтак Петлюру треба було боронити і, об'єднавшись навколо його імені, завдати нищівної поразки агресорам.
Все ж Головний отаман, за фахом бухгалтер, ситуації не контролював. Свідченням цього стала анархія, яка смертельно уразила республіку. Населення, принаджене ленінським гаслом "ґрабь наґраблєнноє", з надією очікувало приходу червоних. Жителі Чернігівщини та інших губерній легко вірили більшовицьким побрехенькам.
Ускладнювало ситуацію й те, що повстання винесло на чоло українських військ людей невідповідних, таких, як сотник Палій-Неїло. Хоч був він чоловік ідейний, ще й добрячих людських якостей, та все ж заслабкий. Напевно, з нього вийшов би непоганий курінний. Керувати ж дивізією він просто не вмів. "Мертвонароджений штаб групи військ Чернігівщини і Полтавщини перестав існувати... – засвідчував Василь Прохода. – Полковник Пузицький переконався, що отаман Палій... "тютя", а начальник штабу Морозевич – легкодух, тому перестав там бувати і почав діяти на власну руку, свідомий відповідальності за чинність і життя своїх підлеглих" [96, с. 276].
Налагодити зв'язок з Києвом, як правило, не вдавалося, а коли його встановлювали, діла все одно не було. Добитися від командування "якихось розумних вказівок" виявилося неможливим. У складній ситуації розібратися допомагав командир Лівобережного фронту Петро Болбочан, з яким Пузицький утримував постійний контакт. Але, коли запорожці відступили з Харківщини, і цей зв'язок урвався [96, с. 267].
Несподівано з Києва приїхала сестра Пузицького. Вона оповіла, що у столиці – страшенне безладдя.
– Кожний робить що хоче, – казала вона. – Багато авантюр. Січові стрільці намагалися підтримувати порядок, але вони в місцевих обставинах не орієнтуються, а до того ж населення вважає їх австріяками, хоч вони поповнилися наддніпрянцями. Директорія УНР невідомо що зробила, крім відозв і закликів. Політичні партії без кінця сперечаються між собою. Гетьманські організації та установи скасовано, а на їхнє місце нових не створено. Шириться анархія... Найбільше обвинувачують Петлюру у безладді, що витворилося після повстання. Винниченко та Шаповал також ніби проти Петлюри.
До слова сказати, сестру Пузицький зустрів досить непривітно:
– Тебе ще тут бракувало! Яка лиха година принесла тебе сюди?!
Він на неї був страшенно злий, бо свого часу пішла проти його волі і вийшла заміж за грузина. Антін хотів, щоб сестра знайшла собі пару серед українців. Тепер каялася і сама сестра:
– Внутрішньо він виявився настільки бездушним, наскільки зовнішньо блискучим, – казала вона про колишнього чоловіка Василеві Проході.
Довідавшись, що її грузин намірився їхати в Добровольчу армію, вона розійшлася з ним і, щоб не бути самотньою, приїхала до брата. Але тому було не до сестри...
Коли телеграф прийняв повідомлення, що Запорозький корпус перейшов Дніпро, Пузицький прийшов у штаб полку вкрай розлючений – адже на все Лівобережжя залишилося лише п'ять полків сірожупанників. А тут  ще сестра впала на голову.
Без передмов він накинувся на неї:
– Ось що, сестричко! Трохи погостювала, а далі нема чого тобі тут сидіти. Мусиш від'їхати! Люди балакають, що до мене приїхала якась жінка. Тут тепер не до жінок. А ти ще можеш закрутити голову моєму осавулові.
Пузицький мав рацію. Прохода і сам визнав, що в ту гарну струнку і самітну брюнетку з "чудовими очима" можна було закохатись.
– Побійся Бога, Антоне! Що ти говориш? Куди ж я поїду?! Я ж не маю, крім тебе, жодної рідної душі.
– Не до рідні тепер! Їдь туди, звідки приїхала! Ти не мала дівчина, даси собі раду. Сьогодні ввечері від'їздить зі штабу дивізії до Головної команди один старшина. Він допровадить тебе до Києва, а там орієнтуйся як знаєш. Можеш звернутись до Осецького. Він же нас знає.
Більше Василь ніколи не бачив цієї чарівної і нещасної жінки. Яка її спіткала доля, він до кінця життя так і не дізнався.

Чорноморський кіш

Мала числом Сіра дивізія відповідала за величезний простір – Чернігівщину. В мирний час сірожупанники ще могли б дати раду, але коли кордон України перейшли частини 8-ї совєтської армії, що нараховувала 75 тисяч багнетів, 70 гармат і 427 кулеметів, сподіватися на успіх вже не доводилося. Тим більше що єдину українську дивізію, яка протистояла червоній навалі, очолював нерішучий чоловік.
Ситуація ставала загрозливою: треба було звужувати фронт, простіше кажучи, відступати до Києва. Несподівано у Бахмач на зміну сірожупанникам прибув ешелон Чорноморського коша – 1-й Чорноморський полк підполковника Є. Царенка. Перше бойове хрещення чорноморці отримали під станцією Мотовилівкою ще на початку протигетьманського повстання.
Царенко пояснив Пузицькому, що Головне командування перекинуло сірожупанників на іншу ділянку фронту, мовляв, через те що Сіра дивізія має половину вояків із Чернігівщини, "які в місцевих обставинах не є певні", тобто можуть розійтися по домівках [96, с. 279].
– Пане підполковнику, – звернувся Пузицький, – чи сподіваєтесь ви, що довго зможете тут витримати? Ми збираємося відійти звідси, а ви приходите як на щось певне.
Царенко був настроєний рішуче. Краще би розпитав Пузицького, що і до чого...
Почувши у відповідь ледь не браваду, мовляв, Чорноморський кіш невдовзі виб'є таращанців з України, Пузицький здивувався. І не став переконувати командира 1-го Чорноморського полку, що той помиляється. Лише заявив, що коли чорноморці прийшли на зміну, то 1-й Сірий полк завтра відходить.
Зіскочивши зі сходинок вагона, Пузицький вибухнув:
– Чи вони подуріли, чи не мали розуму?! То впадають у сплячку, то реагують у найдурніший спосіб. Харківщина і майже вся Полтавщина з Чернігівщиною зайняті большевиками, а вони з місячним спізненням пакують сюди чортові в зуби цих чорноморців... Але хай роблять що хочуть. Вольному – воля, а дурному – поле. Я несу відповідальність за свій полк. Запитаю начальника дивізії, і якщо він не заперечуватиме, завтра від'їдемо.
Сталося так, як і передбачав Пузицький: три полки Чорноморського коша командування кинуло в різні міста Чернігівської губернії, там вони і потрапили дідькові в зуби. Лише частина 1-го Чорноморського полку під командуванням Царенка вирвалася з оточення.
За свідченням полковника Володимира Савченка, Чорноморський кіш свого бойового завдання не виконав, розклався, частина чорноморців "розійшлася по хатах, частина ж перейшла до большевиків і тільки жменька по-лицарськи билася за честь і самостійність своєї Батьківщини..." [119, с. 139]. Одним з тих героїв був Павло Чорниця, організатор Вільного козацтва на Катеринославщині, учасник боїв проти більшовиків і махновців. У його відділі "була дисципліна, боєздатність і національна свідомість", – стверджував козак Ларіон Криловецький [44, с. 222].
Коли штаб його загону стояв у Лозовій, Павло Чорниця несподівано отримав наказ прибути в розпорядження штабу Чорноморського коша на станцію Ніжин. Наказ командування отаман Чорниця виконав – передав свій відділ сотникові Голубу, взяв із собою кілька старшин та дружину (перекладача німецької мови, учасницю бойових дій) і виїхав на Чернігівщину. У Ніжині йому наказали формувати кінний відділ. Ларіон Криловецький стверджував, що і в новоствореному загоні "панував повний послух і дисципліна". Та все ж у січні 1919 року отаман Чорниця з товариством та іншими частинами чорноморців під натиском більшовиків відійшов на південь до Переяслава. А червоні і тут! І сказав отаман вибити їх з міста. "Як завжди, отаман Павло Чорниця був у передній лаві, – згадував Ларіон Криловецький. – Тому що отаман Чорниця був у червоному жупані, підперезаний ясно-синім поясом, ворогові було легко його розпізнати. Ворожі кулі градом падали навколо отамана. Одна з куль влучила отаману в серце. Як сніп, звалився наш любий отаман на сиру землю. На щастя, підоспіли частини Чорноморського коша. Ворог заломився і почав відступати" [44, с. 223].
Тіло забитого поклали на фурманку й рушили через Дніпро. Поховали його з належними почестями у Білій Церкві. Загін перейменували на Чортомлицький кінно-козачий імені отамана Павла Чорниці полк. А смілива жінка отамана, пані Чорниця, поїхала в Одесу. Сліди її загубилися, та й хто шукав їх...
Залишки Чорноморського коша відступили на Поділля, де їх приділили до інших частин, зокрема Запорозької Січі Юхима Божка. Кіш як бойова одиниця перестав існувати.
Зазнали втрат і сірожупанники: напередодні від'їзду збунтувалися чернігівці, які не хотіли покидати своєї батьківщини, – і дві сотні козаків, а тепер дезертирів, у сіро-синіх шинелях, з речовими мішками за плечима, відійшли на Сосницю.
З чернігівців у 1-му Сірому полку лишилося близько трьохсот душ. "Вони зжились із нашими кадровими сірожупанниками і від'їхали зі свого краю... Дома вони не мали маєтків, а тому були вільні" [96, с. 282].
Десь опівночі 15-го чи 16 січня 1919 року ешелони сірожупанників прибули до Києва. В місті безупинно лунали постріли. Хто в кого стріляв, розібратися було неможливо.
Вранці прийшов наказ вирушати до Коростеня.

19 січня 1919 року

З товарної станції Коростень-Подільський залізничні шляхи відходили на Київ, Овруч, Сарни і Шепетівку. На цей стратегічно важливий вузол полки сірожупанників прибули 19 січня 1919 року. На станції під гарматним обстрілом метушилися якісь українські частини. А до них полем наближалися червоні. Захоплення Коростеня давало більшовикам можливість розвинути успіх у напрямку Києва, Сарн, Житомира і Звягеля (Новограда-Волинського).
Події цього дня в Коростені-Подільському продемонстрували, яку роль в історії відіграє особистість.
Полковник Пузицький спочатку намагався довідатися, хто тут начальник. Та, не отримавши ні від кого відповіді, оголосив себе найстаршим і рішуче перебрав командування невідомими частинами. Наказавши своїй кулеметній команді негайно зайняти позицію перед станцією, закликав усіх, хто перебував в ешелонах, до бою. Затим побіг із Проходою до артилеристів, які поспішно вантажили у вагони гармати.
– Відставити! – закричав він, розмахуючи пістолетом. – Хто тут командир батареї?! Негайно поставити гармати на лінію бою й відкрити вогонь по ворогові!
Коли артилеристи побачили, що "сірожупанники розсипались у лаву і пішли проти большевиків, скотили свої гармати з помосту навантаження і за чверть години почали стріляти "прямою наводкою" по ворожій лаві. Це відразу внесло перелом..." Большевики кинулись навтьоки, але поранених і забитих не лишили, а на підводах намагалися вивезти [96, с. 284].
Побачивши на одній з колій бронепотяг "Воля", Пузицький кинувся до нього. Він лаявся останніми словами:
– Та ви що?! Матері вашій сто чортів! За яку волю ви тут б'єтесь?! Чому не стріляєте! До большевиків хочете перейти?! Хто у вас командир?!
З бронепотяга виступив старшина.
– Я командир, – похмуро сказав він. – Не кричіть на нас! До большевиків ми не підемо. А не стріляємо тому, що набоїв не маємо.
– Нема набоїв?! Так чому сидите склавши руки? Негайно пішліть людей або під'їдьте до ешелону сірожупанників. Там дістанете набої до кулеметів і до гармат. Щоб через чверть години я бачив вас на лінії передової позиції!
До вечора більшовиків відігнали на десяток верст. Їхній вогонь уже не сягав станції Коростень-Подільський.
Тепер треба було думати про організацію планових дій. Постало питання, де зібрати старшин різних частин. Двірця чи якоїсь іншої будови, де можна було б організувати штаб, не виявилося. Біля колій тулився лише тісний будиночок телеграфу. Тут і вирішив Пузицький провести нараду.
Тим часом повернулося два ешелони. З'явився й отаман Чорного куреня смерті Гуцул з начальником штабу. Обоє були в чорних оксамитових жупанах і чорних шапках зі шликами та срібними відзнаками черепів на схрещених кістках. Довідавшись, що ворог відступив, вирішили роздивитися.
Пузицький одразу збив з цих "героїв" бундючну пиху.
– Ви приїхали питати мене про стан на фронті? Хто ви такі і що тут робите?! Чому не брали участі у бою?.. Це ви маєте доповісти мені, який стан на передовій і де знаходяться ворожі відділи та яка їхня чисельність! Де ваша кінна розвідка?!
– Курінь перебуває ще в стадії формування, – неохоче відповів Гуцул, – а тому участі у бойових операціях не може брати...
Коли старшини інших відділів прийшли на нараду в помешкання телеграфу, виявилося, що, крім 1-го, 2-го і 4-го полків Сірої дивізії, на станції перебували ще два бронепотяги, Звягельська гарматна бригада, Окрема запорозька кінна сотня, Буковинський стрілецький курінь імені Івана Франка, Галицький стрілецький полк. Були ще два анархічні утворення: 2-й піший полк імені Володимира Винниченка та 55-й піший Народного визволення полк. Назв інших частин Василь Прохода не запам'ятав.
Пузицький вирішив підпорядкувати собі розрізнені частини. Компуз відверто сказав, що думає про їхню бойову якість. Потім оголосив, що йому наказано створити Коростенську групу військ, начальником штабу буде осавул Прохода, а комендантом станції – поручник Чернявський.
– Прошу всіх підлягати моїм наказам і виконувати належні розпорядження начальника штабу й коменданта. Всякі самовільні вчинки та реквізиції у місцевого населення рішуче забороняю. Хто не погоджується з таким порядком, може відразу заявити про це і від'їхати...
Після наради Пузицький запитав осавула:
– Яке враження зробили на вас ці командири?
– Неповажне, пане полковнику, – відповів Прохода.
– Міхлютки, а не начальники, – погодився Компуз. – Лише отой сотник запорозьких кіннотників, здається, надійний. Та й командир гарматної бригади на місці. Галицькі поручники надто молоді, але накази виконуватимуть. А отого отамана Гуцула я б не хотів бачити зовсім. Ангел був червоною анархією, а цей – чорна анархія! Дивуюсь, як лише дозволяють такі формування... Отаман Гришко також робитиме тут соціалістичну революцію...
А от військовий талант осавула Пузицький оцінював високо. "Енергійний, добре освічений, бойовий, рівного характеру сотник Прохода видатно справлявся зі своєю посадою й був незамінним помішником командира групи", – писав він [113, с. 78].
Делікатний Василь Прохода виявився суворим і рішучим командиром. Він хоч і вважався прихильником демократії, але у війську її не допускав. Анархічні елементи боялися його, бо він не один раз "приводив їх до пуття". Так стверджував авторитетний командир Антін Пузицький [113, с. 78].

Злочин і кара

Наступного дня до штабу Коростенської групи почали сходитися ватажки. За ними в повному безладді тяглися відділи. "Розмовляти з цими "командирами" було неможливо, а лише наказувати, тримаючи напоготові зброю, – стверджував полковник Пузицький. – У них була тенденція нікому не підлягати й ні за що не відповідати. Ніхто з них не знав, скільки є в частині вояків, чи є зброя, набої. Про харчування людей і коней – поняття не мали. Більш-менш був військовий порядок у Галицькому полку, який мав навіть похідні кухні австрійського зразку" [113, с. 79].
Під час наради до штабу ввійшли комісар П. Радзієвський і командир комендантської сотні. Збентежені, вони розповіли, що частини, які щойно прибули, грабують робітниче селище і помешкання залізничних службовців. Припинити розбій можна було лише силою зброї, тож командир групи наказав комендантській сотні відкрити вогонь по грабіжниках, що й було зроблено… Забитих закопали, арештованих загнали у вагони і виставили варту. Речі повернули власникам. Рішуче припинення безчинства багатьох привело до тями. По-іншому заговорили й ватажки частин, "обернувшись на покірних рабів" [113, с. 79].
Близько 12-ї години більшовики повели атаку з боку Васьковичів. Та від них вже ніхто не збирався тікати. Підпустивши ворога якомога ближче, сірожупанники розстріляли його з кулеметів та рушниць. А тоді ще й накрили гарматним вогнем. І пішли в контратаку. На плечах ворога увірвалися в Ігнатпіль. Червоні, не зупиняючись, бігли в напрямку Овруча.
Контррозвідка під час допитів полонених з'ясувала, що ворог мав під Ігнатполем поважні сили: три номерні полки, 8 гармат, два бронепотяги й багато кулеметів. Але дисципліна у більшовиків була кепська, вони боялися "німців" (так червоні називали сірожупанників) і не бажали з ними битися. І селяни вбачали в сірожупанниках німців. "Переодягли німців, навчили їх балакати і звуть українцями", – казали хлібороби. Взагалі на українське військо і різні "курені смерті" селяни часом дивилися як на грабіжників, а в більшовиках добачали визволителів. "Раз москаль – значить влада, значить порядок", – говорили люди [113, с. 80].
До грабунку козаків штовхав голод – через повну відсутність постачання. "Ми живемо, як птиці небесні", – висловився один з командирів [113, с. 81].
Багато зробили Пузицький і Прохода для впорядкування і забезпечення Коростенської групи. Активно допомогла й контррозвідка, яку вони почали творити в перший же день перебування в Коростені. Так, в околицях міста вона виявила "окремий" інженерний курінь, який мав силу різного майна. З "отаманом" цього куреня було чимало клопоту. Він уявив себе князьком – "нікого не визнавав і навіть большевиків не боявся". Мусив Пузицький арештувати його разом із прихильниками і відправити до Рівного. До своєї ж групи приєднав сотню з необхідним інженерним майном [113, с. 82].
Дуже допомогли в постачанні комісар Коростенського залізничного вузла П. Радзієвський, овруцький комісар та місцеві громадські діячі. А 23 січня несподіваний подарунок зробили залізничні робітники: вони передали Коростенській групі Армії УНР кулеметний бронепотяг, який таємно виготовили в майстернях (мабуть, для більшовиків), і вісім кулеметів до нього.
Того ж дня в депо контррозвідка затримала двох залізничників, які телефоном перемовлялися з більшовиками. Робітників скарали на горло.

Коростенська група, як і практично вся армія, належного постачання не мала. Військові частини вже давно звикли самі давати собі раду. І якщо в частині був талановитий господарник, козаки не голодували. 1-му Сірому полку пощастило. Тут хазяйнував кмітливий хорунжий Польовий. Маючи певну "валюту" (тютюн і спирт), він діставав все необхідне. Підгодовував і гарматників та козаків бронепотяга...
Оскільки в Коростенській групі не було суду, слідчих і прокурора, то роль "найвищого судді" мусив виконувати начальник штабу. А Прохода не мав жодної юридичної освіти, та й за характером був радше адвокат, ніж прокурор. Чуйність Василя врятувала життя багатьом...
Начальником розвідки в Коростенській групі значився командир Запорозької кінної сотні. Сотник був чоловік "енергійний, рухливий і про все довідувався, що і де сталось". Він люто ненавидів більшовиків. Причин для цього вистачало. Не бракувало й особистих мотивацій: червоні замордували його батька. Коли до козацьких рук потрапляв якийсь підозрілий суб'єкт, що вештався серед війська, сотник прагнув якнайшвидше його послати чортам у зуби. Але, як чоловік дисциплінований, мусив вести арештованого до штабу.
Василь Прохода уважно перевіряв документи, з'ясовував особу затриманого, питав, звідкіля він і що тут робить. Намагався пізнати його людські якості. Оскільки в'язниці група не мала, то підозрюваного відправляли або на волю, або на той світ. Василь уважав, що самої лише підозри не досить, щоб засудити людину на смерть. І слідство закінчував, як правило, словами:
– Відпустіть його!
Сотник мало не плакав з розпачу.
– Та то ж справжній большевик, чому ви його відпускаєте?!
– А большевик хіба не людина? – щиро відповідав начальник штабу. – Злочину проти нас він тепер не зробив і, напевно, вже не зробить. Для чого ж його, безборонного, розстрілювати?
Та все ж одного разу Прохода втішив начальника розвідки – "віддав йому" диверсанта. А що робити, як того піймали на гарячому – коли підкладав динаміт під залізничний міст? Милосердя в такому випадку стало б службовим злочином.

Перевиховання отамана Гуцула

Увечері 25 січня до Коростеня прибув трьома великими ешелонами Чорний курінь смерті. Його скерував на передову позицію "на виправлення" командувач Північного фронту Володимир Оскілко, бо курінний отаман провинився у запіллі.
Три ешелони по кілька десятків вагонів кожний свідчили, що частину таки добре сформовано. Курінного запросили до штабу. Він прийшов не сам, а зі своєю барвистою свитою. "Отаман був з обличчя дійсно чорний, – згадував Антін Пузицький, – подібний до цигана, і як він, так і його штаб були одягнені в чорний одяг, обшитий золотом навіть там, де не треба". На погонах тьмяно поблискувала металева "емблема смерті" [113, с. 82].
Прізвище цього підозрілого типа було Гуцул. Під час повстання проти гетьмана він створив і очолив 1-й Меджибізький совєтський полк, з яким опанував Старокостянтинів. За бешкети проти жидів його роззброїв отаман Біденко. Гуцул одразу подався до ставки. Звідти повернувся з мандатом на формування кінноти. Одягнувши своє воїнство у все чорне із золотими позументами, він узявся грабувати населення "під виглядом боротьби з бандитизмом". І ось тепер цього борця за чуже майно Оскілко відправив "на перевиховання" [113, с. 83].
Гуцул одразу заявив, що "на позицію курінь присланий помилково" і завтра його ешелони від'їжджають до Звягеля (Новограда-Волинського). Він пояснив, що призначенням куреня є "праця в запіллю й боротьба з бандитизмом" [113, с. 82].
Під час розмови роздивився Пузицький і "штабних старшин" цього "борця за Україну". Були тут "російські пажі", ліцеїсти та якісь "темні добродії". Начальник штабу виявився студентом-медиком Новоросійського (Одеського) університету. Про Гуцула ж казали, що він колишній каторжанин. "Української мови, за невеликим винятком, ніхто не знав" [113, с. 83].
Полковник Пузицький не міг допустити, щоб така "жирна риба" виплила з рук... Непростою виявилася боротьба, бо в курені зібралося 120 вершників, добре озброєних і на расових конях. Ці "козаки" продемонстрували досить рішучості, коли мова зайшла про долю їхнього майна. Їм справді нелегко було розставатися "зі своїм маєтком" – потягами, повними борошна, сала, масла, цукру, меду, зерна і шкіри. Та все ж, як не пручалися вони, награбоване майно ("на сотні мільйонів") у куреня було відібрано і передано до постачання групи. Зі шкіри одразу почали шити чоботи козакам Коростенської групи" [113, с. 83].

Звільнення Овруча

Тим часом розвідка доповіла, що Овруч утримували два полки таращанців, номерний полк піхоти, батальйон матросів і "курінь жидівської гвардії". Шквальним вогнем готові були накрити українців і 12 гармат та два бронепотяги.
На півдні від Овруча Пузицький зауважив дві лінії окопів. Полковник не міг навіть розраховувати взяти місто денною атакою, тим паче що не вистачало надійних частин, а здеморалізованих було до біса. Тож Пузицький вирішив атакувати вночі...
Ворог помітив республіканців ще на підступах до міста й почав обстрілювати їх із гармат. Усе ж о 1-й годині ночі сірожупанники були в Овручі. 1-й Сірий полк під командою Анатолія Костика опанував горби, які з півночі оточували місто. Чорному куреню Пузицький наказав захопити ворожі гармати, але отаман Гуцул мав свої плани. Його воїнство взялося до "своїх прямих обов'язків" – грабунку. "Тільки темна ніч урятувала грабіжників від смерті", – стверджував Пузицький, якому не вдалося покарати винних [113, с. 85].
Червоні так завзято тікали, що забули навіть своїх поранених, які лежали серед міста на селянських підводах. На допиті ті казали:
– Уж больно харашо стрєлялі ваши бранєвікі, даже матроси і тє удіралі.
На світанку 28 січня Пузицький вислав уперед кінну і пішу розвідки та бронепотяги. Але за 5 – 6 верст панцерники зупинилися, бо ворог зняв дві версти рейок і вивіз їх із собою. Червоні отаборилися за 10 – 12 верст від Овруча на лінії сіл Гладковичі – Кирдани – Жалень.
Овруцькі жиди, до яких дійшла інформація від коростенських одновірців про порядок і "протипогромницькі настрої" сірожупанників, уранці відкрили крамниці. Більшовики, навпаки, перебували в депресії. Один з полків замітингував, не бажаючи воювати проти українців, бо, як виявилося, ті ніякі не буржуї, а борються за свободу.
Ситуація вимагала продовження рішучого наступу, щоб захопити Мозир. Так принаймні вважав Антін Пузицький. Але командувач Північним фронтом Володимир Оскілко план операції не схвалив і наказав закріпитися в Овручі.
За вміле керування боєм за Овруч начальник Коростенської групи 27 січня 1919 року представив Василя Проходу на підвищення до рангу сотника.

Начштабу Всеволод Агапієв

В успіхові Коростенської групи отаман Оскілко поважної ролі не відіграв. А от начальник штабу Північного фронту Всеволод Агапієв (генерал-майор російської армії) завжди давав Пузицькому вичерпну інформацію про ситуацію на фронті й цінні поради. "Він був майже єдиний воєнний діяч, – згадував Василь Прохода, – який реально оцінював обставини і своїм розумним керуванням не допустив до передчасної ліквідації фронту, як то сталося на Сході та на Півдні (України)". До того ж його можна було викликати до телефонного апарата в будь-яку годину дня і ночі. "Правдоподібно, він спав біля нього", – писав Василь Прохода [96, с. 290, 291].
Високо оцінював Всеволода Агапієва і полковник Пузицький. "Хоч генерал Агапіїв зле висловлювався українською мовою, але він всією своєю істотою був українцем, – зазначав він. – Його палка натура була цілком віддана українській справі. Наскільки можна було він ганьбив "отаманію", а з нею й наказного отамана (Олександра Осецького), який, на його думку, руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим реальним життям". Агапієв боровся з хаосом, що запанував на фронті, в запіллі, "і навіть у Рівному" [114, с. 13]. Посилював дієздатність Північного фронту чудово налагоджений Агапієвим телефонний і телеграфний зв'язок.
Зі знаками оклику згадував свого начштабу й Оскілко. "…(Агапієв) хоч і був москалем, – писав він, – але віддавався українській справі цілковито і працював день і ніч… був неоціненним чоловіком, здібним і високоталановитим старшиною генерального штабу, з великою ерудицією та знанням свойого діла, нерозлучним моїм помічником і порадником у кожній військовій справі, чесним чоловіком і справедливим до своїх підлеглих" [77, с. 46].
А ось що писав про себе сам Агапієв: "Я по происхождению русский... но всегда был противником как большевистского, так и деникинского монархизма и централизма. Я сторонник широкого демократизма и принципа самоопределения наций. Украину я люблю и служил ей еще в декабре 1917 г. и в 1918 г. при Центральной Раде, а также в 1918 году при Гетмане и в 1919 году при Директории. Республиканское правительство Украины я признаю, сроднился с украинской армией и с полным удовлетворением вновь принес бы свои знания и опыт на пользу украинской армии" [3Б, с. 106].
Успіхи Агапієва викликали заздрість у наказного отамана Осецького, а відтак і простеляли шлях у пекельну пастку, яку свідомо чи несвідомо готували мстиві, позбавлені військових талантів малороси. "С. Петлюра, генерал Осецький і Штаб Дієвої Армії зі свого боку робили все, щоб розбити і розшматувати Північну армію…" – стверджував Оскілко [77, с. 46].

Більшовицька делегація

28 січня прихильники більшовиків у кількох місцях зруйнували колію між Овручем і Коростенем. Це справило погане враження на козацтво. Чорний курінь одразу почав сіяти провокаційні чутки, що ворог відрізав військо від бази. Остаточно деморалізувався Наливайківський курінь під командою колишнього волосного писаря Сумчука, який чомусь називав себе полковником.
55-й Народного визволення полк "уважав після повалення гетьманського уряду боротьбу з большовиками непотрібною". Не бачив сенсу в боях проти червоних і 2-й піший полк імені Володимира Винниченка, а Чорний курінь смерті отамана Гуцула тільки й думав, як дременути з фронту, щоб у запіллі грабувати "буржуїв", а якщо неохоче віддаватимуть майно, то й нищити їх [94, арк. 955].
"Чорноморський технічний курінь провадив "реалізацію" набутого майна, – домальовував картину загального розкладу Василь Прохода. – Залоги бронепотягів вимагали перед виїздом на позицію горілки. Тільки Звягельська гарматна батарея, Запорозька кінна сотня й у деякій мірі Франківський курінь не ухилялись од виконання наказів" [94, арк. 955].
Не краща ситуація була і в червоних частинах, які відійшли від Овруча. Один більшовицький полк замітингував. Промовці висловлювали думки, що "вкраїнські частини – (це) не білогвардійські банди, а військо демократичної республіки. Значить, може бути шлях до порозуміння". Тож і вислали червоні делегацію з п'яти колишніх старшин російської армії [94, арк. 955].
Надвечір 29 січня посланці підійшли до сторожової охорони Наливайківського куреня. "Наливайківці на власну руку вступили в переговори з большовиками…" [94, арк. 955 зв.]. І після опівночі допровадили їх до штабу групи на станцію Коростень-Подільський. Складалася делегація з двох латишів, росіянина, білоруса та українця. "Скромний одяг, шляхетні риси обличчя й якийсь тужливо-сумний погляд сірих очей, особливо в латишів, приваблювали кожного, – згадував Василь Прохода. – Помітно було, що брехня й брудний егоїзм соціальної революції мало діткнулись до них. Вони не перетворилися на звірів, а залишилися людьми й, можливо, були останніми ідейними борцями в рядах більшовиків" [94, арк. 955 зв.].
Почав латиш:
– Мы – делегаты советского полка. Мы пришли к вам, товарищи, с мирной целью. Воюем мы друг против друга и сами не знаем зачем. Нам говорили, что вы угнетаете рабочих и крестьян, защищаете буржуазию, хотите возобновления капиталистического строя… Теперь же мы узнали, что вы – республиканцы-демократы и боретесь за свободу своего народа. Почему мы воюем между собой, если наши демократические принципы общие?
– Запитайте своїх комісарів, чому вони силують вас іти з огнем і мечем на вкраїнську землю й душити Вкраїнську Народню Республіку, – відповів начальник штабу групи сотник Прохода.
– На митингах в наших полках мы решили заключить с вами мир и не воевать больше…
– У свій час уряди наших республік про це говорили, а я особисто не маю права без дозволу вищого командування вести з вами переговори, – відрубав полковник Антін Пузицький.
– Радимо вам неофіційно: повертайтеся до своїх частин, – додав Прохода. – Передавайте своїм товаришам, що ми не є жодними капіталістами чи їхніми наймитами і не маємо ніякого наміру йти війною проти вас. Ми лише обороняємо нашу Батьківщину від вас.
– Нет, мы не можем возвратиться ни с чем. Если вы не можете вести с нами переговоры, разрешите нам поехать к вашему командованию. Может, мы там договоримся.
– Спочатку я мушу запитати дозволу штабу фронту. А поки ви будете затримані й перебуватимете під охороною до розпорядження головнокомандуючого, – сухо мовив полковник.
Командувач Коростенською групою Антін Пузицький сентименту до більшовиків, нехай і ідеалістів, не мав. Більше того, він розумів, чим можуть закінчитися для нього і Василя Проходи несанкціоновані переговори, навіть якщо делегати були людьми високих чеснот. Тож наказав комендантській сотні сірожупанників оточити наливайківців, які вступили в переговори, і дати кожному, в тому числі й старшинам, по 100 драчів (шомполів) та замкнути до вагона.
Закрили в кімнатці й делегацію.
– Бачив я всяких наївних ідеалістів, але такого, як цей латиш, ще не доводилося зустрічати, – мовив Проході Пузицький, коли вони лишилися самі. – Запитаю Агапієва, що він скаже.
За півгодини вдалося налагодити зв'язок з начальником штабу Північно-Західного фронту. Той відповів, що без командувача Оскілка дозволити пересування більшовицьких посланців не може, бо це акція політична і може викликати серед політиків-урядовців черговий наклеп на військових.
– Отаман Оскілко повернеться за два дні, – сказав Всеволод Агапієв, – тож нехай делегати побудуть у вас.
Про цю розмову Пузицький поінформував затриманих.
– Голодними ви не будете, – додав він. – І чарчина буде до їжі. Хочете відповіді – чекайте.
Тим часом 4-й Сірий полк і дві сотні 1-го полку отримали наказ змінити наливайківців, що лишилися в заставі, й під ескортом привести їх до штабу. Але на становищах сірожупанники вже нікого не застали – наливайківці "самочинно покинули свої місця". Лише невеличка частина старшин і підстаршин куреня імені Наливайка прийшла до штабу й "зі сльозами на очах просила їх покарати на горло, бо вони не можуть пережити ганьби тої частини, в якій служать. Ці лицарі доповіли, що вони все вжили, щоб утримати зрадників", але тих було значно більше і не було змоги вжити зброю. Старшини повідомили, що частина куреня перейшла на бік ворога, а Сумчук десь зник [113, с. 87].
Удосвіта Коростенська група була на позиціях, окрім наливайківців і значної частини 55-го полку Народного визволення, що дезертирували. Дуже підозріло поводилися "зрадники й шкурники Чорного куреня смерті". Їхні розвідники поширювали явно провокаційні відомості про ворога. Пузицький наказав куреню о 8-й ранку зібратися біля штабу. Він вирішив "відокремити злочинно-провокаційний елемент, віддати його під воєнний суд", а решту приєднати до Окремої запорозької кінної сотні [113, с. 87].
Командувач групи розпорядився, щоб начальники станцій Ігнатпіль і Коростень "затримали, обеззброїли й заарештували" зрадників-наливайківців на чолі з курінним Сумчуком. Пузицький розумів, що наказ може повернутися проти нього, адже Сумчук був "улюбленцем отамана Оскілка й наказного отамана Осецького" [113, с. 87].
Близько 7-ї години ранку 30 січня ворожа артилерія відкрила сильний вогонь, а з лісу висунулися колони червоних. Влучними пострілами більшовики вбили і поранили кількох вояків Франківського куреня. Франківці заметушилися і почали залишати позиції. "Зупинити зрадників не було змоги..." – з болем писав Антін Пузицький [113, с. 88].
Ворог посилив наступ, але густий рушничний і кулеметний вогонь сірожупанників змусив червоних залягти. Побачивши, що три гарматні снаряди потрапили в наш кулеметний бронепотяг, командир групи наказав відходити до Ігнатполя.
Відступали організовано. Продовжувала "лицарськи битися" і команда понівеченого кулеметного бронепотяга. Оскільки ворог зазнав спустошень, то переслідував українців "дуже слабо". Ар'єргард сірожупанників ще до ночі, попри гарматний обстріл, утримував Овруч, а тоді потягом від'їхав на Ігнатпіль [113, с. 88].
"До Ігнатполя командир групи прибув 30 січня зі смерком". На станції скупчилися різні частини. Сила вояцтва вешталася околицями та стріляла в повітря. Пузицький ужив гострих заходів, щоб зібрати і привести до ладу розхитані відділи. Сірі й частина франківців, побоюючись "своїх" не менше, як більшовиків, зайняли позицію на північному краї Ігнатпільського лісу [113, с. 89].
Опівночі вагони, де перебував штаб групи, оточили дезертири 55-го полку. Та ще й наставили кулемети. Комендантська сотня сірожупанників, що стояла біля штабних вагонів, була готова вжити зброю. "Озброєна юрба клекотіла". Полковник Пузицький передав через командира штабної сотні, щоб усі частини зібралися і кожна стала окремо там, де скаже начальство. У випадку невиконання наказу комендантській сотні наказано відкрити вогонь по натовпу [113, с. 89].
Лише за годину комендант доповів Пузицькому, що наказ виконано. Тоді командир групи вийшов з вагона. Пролунала команда: "Струнко!" Це подіяло на розбурхану стихію. Заводіяки бешкету прикусили язики.
Пузицький почав допит.
Виявилося, що провокатори з Чорного та Наливайківського куренів ширили чутки, що на інших фронтах українське військо "прийшло до взаємної згоди з большевиками і що вже давно припинено війну". Прихильники мирних переговорів з червоними вимагали випустити затриманих більшовицьких делегатів, які, чекаючи на отамана Оскілка, перебували в Коростені [113, с. 89].
Ще перед тим як вийти з вагона, Пузицький з'ясував зі штабом фронту, як чинити з бунтівниками. Тому одразу наказав наливайківцям, "народовизволенцям" і Чорному куреню смерті вантажитися в ешелон та вирушати в Рівне "на відпочинок". Коли ж ті сіли, вагони замкнули і під ескортом відправили до Новограда-Волинського. Пузицький телефоном попрохав звягельського повітового комісара полковника Падалку роззброїти заколотників, заарештувати командирів частин і підбурювачів, що той і зробив.

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ