Видання Історичного клубу "Холодний
Яр"
Роман Коваль
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ
До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської
і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР
Московська орда в Галичині
Російські армії рухалися на захід "не тільки з боєм, але й з грабунком", – свідчив санітарний інспектор 3-ї російської армії в роки Світової війни Мортир Галин. Той грабунок "не обминав ні старого, ні малого, ні батька, ні матері, ні заможного, ні вбогого, ні халупи, ні церкви Божої", – писав він [16, с. 252].
Події в українських містах Золочеві, Жовкві, Яворові, Ярославі й взагалі скрізь у Галичині показали, що мова йде не тільки про прилучення Галичини, а й "про винищення української Галичини та її церкви". Доказом цього були "не тільки численні арешти, а й табуни московської поліції й православного попівства, що почали обсідати Галичину після захоплення Львова", – зазначав Мортир Галин [16, с. 253].
Арешти і знущання над українською інтелігенцією, зокрема священиками, відбувалися за планом. Репресували винятково свідомих українців, москвофілів не чіпали. Кацапня зривала замки з греко-католицьких церков і починала "порядкувати". Кращі храми відразу перепрофілювалися на православні, в них вселялися російські попи, які прийшли разом із військом.
Московські дикуни громили українські школи, палили українські бібліотеки. Дірявили портрети українських діячів.
При військових штабах існували так звані "цивільні авангарди" – переважно з хлопчаків, яких вивезли з Києва та інших міст для шпигунства в Галичині. Їхнім завданням було нишпорити і "вишукувати тих, кого тут прозивали українцями" [17, с. 163].
Репресії здійснювалися згідно з постулатами поширеної серед керівників різних армійських підрозділів "брошури-доносу". В ній повідомлялося, що "в Галичині є багато зрадників і ворогів Росії, а саме – це ті, які називають себе українцями... і що їх не тільки треба берегтися, а навіть кожний... зобов'язаний повідомляти про них кого треба. А тих галичан, які називають себе москвофілами, треба вважати за прихильників і приятелів Росії" [17, с. 164, 165].
Політичні репресії доповнювалися грабунками. Чинилися вони відверто, "с рускім размахом". "Грабували селян (сіно, городину, збіжжя), грабували дідичів (коні, худобу, екіпажі, навіть карети, хомути, картини, килими), грабували опущені (покинуті. – Ред.) помешкання (меблі, білизну, посуд, срібло)". В грабунку брали участь не тільки солдати і жандарми, а й деякі офіцери, навіть генштабісти та окремі командири полків. Найбільше потерпали селяни, в яких забирали останнє. Невдовзі "вся Галичина почала ремствувати, а суспільство стало явним ворогом". Як вороння налетіло московських попів. "Попівство посунуло на Галичину тому, що тут йшло про навертання уніатів у православіє, і, не чекаючи на кінець війни, почали заводити православні парафії та наставляти своїх попів". На посадах поліцейських справників "опинилися здебільшого такі, що були вигнані зі служби (в Україні) як нотовані злодії та хабарники" [17, с. 166]. І все це діялося за наказом або під прикриттям новоспеченого губернатора графа Бобринського.
Галичину було пограбовано, покалічено та збезчещено. Свідком цього варварства став Василь Прохода.
На Лемківщині
У Хирівській битві частини 8-ї армії генерала Олексія Брусилова захопили 15 тисяч полонених, 22 гармати і 40 кулеметів. 10 листопада росіяни, витіснивши австро-угорську армію генерала Світозара Бороевича фон Бойна з бескидських позицій, взяли Лупківський перевал, Мезо-Лабоч і Гуменне, але подальший наступ зупинила директива ставки. Невдовзі частини 3-ї австро-угорської армії та групи барона Карла Пфланцер-Балтина збили 12-й армійський корпус з Бескидів і у боях біля Коросного і Риманова ледь не прорвали фронт армії. Просто диво, як вони не вийшли у запілля росіянам. Але підсилена кількома корпусами 8-ма армія генерала Брусилова 4 грудня перейшла в наступ. За кілька днів 3-тя і 4-та австро-угорські армії, зазнавши втрат, почали відступ.
Маршові роти Василя Проходи намагалися наздогнати фронт. Рухалися на захід від колишнього княжого города Сянок, що на Східній Лемківщині. Прохода мав завдання вивести їх до стану 53-го Волинського полку (14-ї дивізії), який перебував у резерві, й поповнити його поріділі в боях лави.
Нарешті завдання було виконане: 10 грудня командир 53-го полку Григорович, виявивши задоволення поповненням, призначив Проходу в. о. командира 14-ї роти 4-го батальйону. Тоді ж Василь довідався, що по сусідству стояв 51-й Литовський полк 13-ї дивізії, в якому він починав службу в Сімферополі. Можна було зголоситися до командира полку й попрохати перевести його, та Василь вирішив залишитися.
Невдовзі надійшов наказ про генеральний огляд 14-ї дивізії. Інспекцію здійснював командувач 8-ї армії генерал від кавалерії Олексій Брусилов. Під час параду з церемоніальним маршем Василь Прохода вперше (і востаннє) пройшов на чолі роти з оголеною шаблею. Через кілька днів його перевели молодшим старшиною до 16-ї роти, якою командував поручник Лебедєв.
Наприкінці грудня 1914 року 53-й полк перейшов 30 верст на південний схід до якогось лемківського села. Василя примістили в хаті заможного господаря та його сина-вчителя. Господарі між собою говорили українською мовою. Прохода також українською запитав, де їхній син.
Почувши рідну мову з уст російського офіцера, господиня наважилась розповісти про свою біду. Виявляється, що після того, як царське військо зайняло село, до їхньої хати ввалилися двоє москалів та русин. Обшукавши господу, вони "забрали українські книжки, потім пішли до школи і там зробили ревізію шкільної бібліотеки, українські книжки забрали, а польські й німецькі залишили. Коли син запитав їх, чому вони забирають лише українські книжки, йому гостро відповіли, що ніякої України немає, а українські книжки – це німецька вигадка, щоб відділити руський нарід у Галичині від Росії". Оскільки вчитель почав з ними сперечатися, москалі забрали його і вивезли невідомо куди [96, с. 177].
– А як вони довідалися, що у вас були українські книжки?
– Не знаю. Може, панотець сказав, бо він всі надії покладав на москалів та говорив, що вони – наші брати й визволять нас від польських утисків, а син сперечався з ним і доказував, що буде гірше, як вони прийдуть. І справді поляків москалі не чіпають, а мого сина забрали. Боже, що то воно буде? – закінчила розповідь жінка.
Що, крім слів втіхи, міг сказати Василь Прохода?..
У цьому селі простояли пару тижнів. Тут відсвяткували Різдво та зустріли Новий, 1915, рік... А передова була за 20 верст.
Тим часом у полку змінився командир. Замість Григоровича прийшов полковник Мустяц, Георгіївський кавалер ще з часів російсько-японської війни. Він був надзвичайно сміливим, аж до безрозсудності.
Новий начальник в околицях села проводив польові тактичні завдання. Оскільки командир 16-ї роти весь час хворів чи хандрив, то вправами керував його помічник Василь Прохода. Дні минали нудно, тож, коли отримали наказ вирушати на передову, зраділи майже всі.
За Росію
Карпатська операція розпочалася 9 січня 1915 року. 14-та піша дивізія, у складі якої перебував і полк Василя Проходи, повела наступ на відтинку між Дуклянським і Лупківським перевалами. 4-й батальйон цього полку отримав завдання вибити мадярів із с. Вовковня. Це був перший бій Василя Проходи. Закінчився він успішно. Село захопили з незначними втратами (двоє вбитих і кілька поранених). У мадярів загинуло більше, до того ж десять їхніх вояків потрапило до полону. За взяття села Паланча Проходу представили до чину підпоручника. Та він не встиг отримати це звання, бо в наступному бою під Вовковнею опинився в полоні.
А було це так…
Командир 14-ї дивізії генерал-майор Глинський зателефонував полковнику Мустяцу й запитав, що робить Волинський полк. Мустяц своєрідно розумів поняття честі й несподівано навіть для себе відповів: "Волинський полк перейшов у наступ". Після телефонної розмови він одразу наказав атакувати ворожі позиції, не попередивши про своє рішення сусідній 51-й полк.
Ось як описував той бій Василь Прохода.
"Рух вперед був дуже тяжкий: треба було постійно підноситись вгору в смерековому лісі, де снігу було майже у метр. Пару разів доводилося переходити улоговини, сходячи вниз, щоб знову піднестись вище. Тих 3 чи 4 км були такі тяжкі для руху, що здались мені більше як двадцять. Нарешті ми дістались до гірського пасма, на якому була полонина. На ній мадяри зайняли вигідні позиції, які нам треба було взяти відкритим наскоком, без гарматної підготовки. Наш зв'язок із Литовським полком увірвався, бо він залишився на місці й участі в наступі не брав... Три батальйони полку пішли в атаку без підтримки не лише гарматним, навіть кулеметним вогнем і зайняли ворожі позиції, взявши при цьому в полон кілька десятків мадяр, але стративши при цьому кілька сотень своїх вояків... Коли на передовій позиції стрілянина майже стихла, командир (4-го) батальйону дістав доповідь від поручника Большакова про зайняття з боєм висоти". Той прохав допомогти утримати зайняту позицію [96, с. 181].
Прийти на поміч мала 16-та рота. Та її командир капітан Лебедєв у бій іти не захотів і вирішив послати півроти на чолі з Василем Проходою.
Треба було здолати під гору триста сажнів, але в глибокому снігу вони здавалися за версти. Вояки почали нарікати:
– К чьорту еті ґори! Развє у нас своєй землі мало?
– Молчать! – різко обірвав Прохода. – Нє ваше дєло размишлять! Двігайтєсь за мной!
Дійшли до полонини. Щоб зорієнтуватись, кубанець залишив солдатів під командою підстаршини, а сам пішов на височину.
Це був відтинок, який зайняла 15-та рота. Полковник Мустяц, без огляду на гарматний і рушничний вогонь обходив позицію. Довідавшись, де розмістилися 13-та і 14-та роти, Василь поліз на іншу височину. На її схилі лежало до трьох сотень вояків: убиті, поранені та ті, хто, вдаючи вбитих, ховався під снігом. Височину весь час обстрілювали рушничним вогнем справа. Кулі свистіли довкола Проходи та відбивались рикошетом від снігу.
З рову несподівано рявкнув сибіряк Большаков:
– Ти што, язвія тя бєрі! Ідьот как на парадє, нє саґнувшись. Скарєє приґай в ров! Нє відіш, што тєбя хатят расстрєлять?!
У рові, крім Большакова і підпоручника Попова, тіснилося три десятки вояків. У кутку сиділи один проти одного поранений у живіт російський солдат і проколотий "суворовським" багнетом мадяр. Їхнє ревіння було нестерпним.
– Замалчітє, – цикнув на них Большаков, – нє то я вас сам прістрєлю!
– Гдє ж твоі люді, Боріс? – запитав Прохода Большакова.
– І то ето нє всє маі. Із ніх часть Попова... Я патєрял почті всю роту... Больше трьохсот чєлавєк... Ґдє тваі люді?!
Несподівано за двадцять кроків ніби з-під снігу вискочила сотня мадярів. Від несподіванки російські солдати підняли руки. Василь намірився стріляти з японського карабіна, але Большаков лівою рукою вибив зброю з рук і крикнув:
– Ти што, сдурєл?! Пасматрі, сколько іх! Хочєш, штоб тєбє живот сєйчас распоролі?
Настромлені на рушниці багнети мадярів мали вигляд довгих ножів і справляли грізне враження. "Видно було, – закінчував Василь Прохода розповідь про цей, останній його в обороні Російської імперії, бій, – що мадярам дали перед цим добре випити рому, бо були вони в надто підвищеному настрої й озвіріло кричали. Вони накинулись на мене, бо я не підніс руки вгору і тримав опущеним вниз карабін. Якби мадярський офіцер, який зауважив, що я також офіцер, не відігнав їх, то, може, вони дійсно розпороли б мені живіт" [96, с. 184].
Австро-Угорщина: столиця і табори
Угорський лейтенант, якому Василь віддав карабін і шаблю, попрохав ще й офіцерську кокарду з шапки. Це був його трофей...
Проходу і Большакова примістили у сільській хаті. На питання капітана про розташування російських частин Василь заявив, що "ми як офіцери відповіді на подібні питання не можемо дати" [96, с. 185]. Угорець сприйняв таку відповідь спокійно: не лаявся, не погрожував, не бив. Відходячи, тихо мовив, що все одно йому про це розкажуть полонені солдати.
Після того офіцерів на возі під охороною фельдфебеля відправили в штаб дивізії. І тут угорці поставилися по-людяному, навіть купили коньяку. Потім пригощали ромом і добрим токайським вином.
Полковник зі штабу прийняв Проходу і Большакова чемно. Насамперед поцікавився, як ті себе почувають, "чи відпочили трохи після вчорашнього бою та нічної мандрівки". Потім досить обережно запитав, чому не чути російської артилерії та яке становище в частинах царської армії. На це Большаков досить різко попрохав подібних питань не ставити, бо "офіцерська честь не дозволяє на них відповідати". Полковник вибачився та запросив їх на обід до офіцерського касина [96, с. 186].
Потім була мандрівка пасажирським потягом до Відня.
Австрійський капітан, що супроводжував полонених, по приїзді відвів їх у ресторан вокзалу. До обіду було й пиво. Коли грошовиті російські офіцери звернулися до капітана з проханням купити чогось міцнішого, той не відмовив. Цим скористався один прапорщик-кавалерист, який мав значну суму грошей. Назвавши себе князем Охтирським, він вирішив показати довірливим австрійцям, що таке широка російська натура... Дуже швидко запанував занадто веселий настрій. Коли почали пити шампанське, з'явився комендант станції, австрійський полковник. Почулась команда "Ахтунґ!". Знітившись (бо і сам випив), капітан почав рапортувати, що полонені російські офіцери обідають.
– Не обідають, а "шампанірен"! – невдоволено перебив його полковник.
Виправдовуючись, капітан сказав, що він зробив це на прохання князя Охтирського, якого й представив полковникові. Почувши слово "фюрст", комендант відразу змінив тон, попрохав вибачення, але все ж зазначив, що у правилах поводження з полоненими офіцерами такої гостини не передбачено, тому треба її припинити.
Бранці відразу пішли до вагонів. Прапорщик резерву "Охтирський", як виявилося, був харківським адвокатом. Під час мобілізації його приділили до Охтирського кінного полку. Оскільки він добре володів німецькою та мав аристократичні манери, йому вдалося "пустити пил в очі" австрійцям…
З Відня шлях лежав до колишньої фортеці Йозефів у Чехії (німецька назва – Йозефштадт). Полонених розмістили в кімнатах по 2 – 3 особи. Дозволили ходити по всьому будинку та у дворі. Можна було прогулятися містом – але з конвоєм. Старшим офіцерам визначили на утримання по 120 крон місячно, з яких 90 йшло на харчування, а 30 видавались на руки. Штабні офіцери діставали на 30 крон більше.
У Йозефові існував український гурток, але через агресивність російських старшин він діяв таємно, тож Василь його не зауважив.
За днів десять Проходу разом із групою офіцерів перевели до м. Ліберці в Північній Чехії. Розмістили в санаторії за містом, під горою, вкритою сосновим лісом. Сніданки, обіди та вечері полоненим приносили з ресторану. Все-таки їжі не вистачало. Проходу постійно мучив голод...
Через півтора місяця офіцерів перевели до Брюкса (Моста) в Північно-Західній Чехії до табору, спеціально побудованого для полонених офіцерів. Василь поселився в кімнаті з прапорщиком Володимиром Вдовиченком, студентом старшого курсу Київської політехніки, та українським німцем Рудольфом Бендліним, перекладачем у стосунках з адміністрацією.
Весна 1915 року видалася теплою. Простору в таборі вистачало, тому бранців не дуже пригнічувало їхнє становище. Напевно, хтось і радів можливості "пересидіти" війну. Все ж декому не сиділося. Непосидючі вирішили спробувати щастя під час прогулянки лісом. Та не вийшло – чотирьох невдах посадили на місяць до в'язниці, а тих, хто сприяв втечі, перевели до штрафного табору у фортеці Терезієнштадт у Чехії – твердині королеви Марії Терези. Оскільки Василь Прохода жив у кімнаті з утікачем Рудольфом Бендліним, то невдовзі опинився в Терезині – в "Тюрмі семисот". Умови тут були вже не такі панські. Жити довелося в довгих казематах із заґратованими вікнами.
Терезин
До фізичної праці полонених не примушували. Вони байдикували, "різалися" в карти – преферанс, стукалку, вінт, "шмен де фер", дев'ятку або "очко". Місяців зо два грав і Василь – поки не набридло. Цікавіше виявилося спілкуватися з прапорщиком Курилом.
Кость Курило картами не цікавився, переважно читав. Книг мав цілу скриню – на заощаджені кошти виписував їх з Відня. Були в нього праці з історії України, "Енеїда" Івана Котляревського, "Кобзар" Тараса Шевченка, твори інших українських класиків.
Довідавшись від Курила, що у Відні є українські книгарня й видавництво, а українська молодь Галичини і Буковини навчається у вищих навчальних закладах австро-угорської столиці, Василь здивувався. А він захищав на війні Росію, де не було жодної української школи – ні вищої, ні середньої, ні початкової...
"Кобзар" справив на Василя Проходу надзвичайне враження. А твір "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє", написаний Тарасом Шевченком далекого 1845 року, просто приголомшив.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
...
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
...
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України...
Ці слова збентежили кубанця. І він задумався над сенсом свого життя. Міркував, що має зробити, щоб ожила ота "слава України".
Василь згадав Федора Короля. Стало зрозуміло, що його передбачення були викресані з творів Тараса Шевченка. Тепер надійшла черга Василя Проходи зі свого серця викрешувати українську надію.
Він із захопленням накинувся на українські книги, зокрема на твори Марко Вовчок. Читати українською було важко, але в пам'яті Василя "воскресали забуті українські слова та вирази", а нові легко засвоювались. Національне усвідомлення цілком захопило кубанського українця [96, с. 194].
Офіцерам, що позичали в Курила книги, Василь запропонував створити гурток української літератури. Зголосилося близько двадцяти чоловік. Щоб "не дражнити гусей", дали йому назву "Кружок членов малорусской библиотеки". Виробили статут. Тепер треба було затвердити його у полковника Гавронського – старшого офіцера, який відповідав перед австрійцями за внутрішній лад у таборі.
Полковник щиро здивувався. Прочитавши статут гуртка, запитав невдоволено:
– Скажитє, пажалуста, прапорщік Прохода, што ета за малоруская бібліотєка? Развє сущєствуєт малоруская літєратура? Дажє єслі такавая сущєствуєт, ґдє ви кніґі дастанєтє?
І мусив Василь Прохода розповісти російському інтелігенту (до речі, польського походження) про Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Марко Вовчок, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників.
– А книги ми виписали з української книгарні у Відні, – завершив Василь свою розповідь.
– Ах, вот ано што! Ви уже успєлі связаться с австрійцамі! Знаєтє што? Ета пахнєт сєпаратізмом і мазєпінством! Нєужелі нє хватаєт кніґ в руской бібліотєкє, устав каторой я уже утвєрділ. Работайтє в руском драматічєском кружкє, сатруднічайтє с рєдакциєй газєти "На чужбінє". А с вашім радним язиком ви можетє докатіцца до прєдатєльства і папасть на Сахалін... Слихалі а таком островє?
Отож статуту полковник не затвердив, більше того, пообіцяв, що, коли гурток не ліквідується, всіх його учасників занесе на "чорну дошку" і після закінчення війни всім їм доведеться відповідати за порушення дисципліни та присяги.
Василь повернувся до невеликого каземату, де жило шестеро українців на чолі з прапорщиком Кедриновським. Непримиренну позицію до полковника зайняв Кость Курило, тихий, скромний, невисокого зросту чоловік з Полтавщини.
Він походив з родини збіднілих козаків Миргородського повіту. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому лісовому інституті, але з третього курсу був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання у Новоолександрійському сільськогосподарському інституті. На початку війни він отримав мобілізаційну повістку. Та за Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону.
Перебуваючи в таборі, Курило підтримував стосунки з членом президії Союзу визволення України та Загальної української ради Андрієм Жуком, а також із визначним соціал-демократичним діячем Левом Юркевичем, який критикував діяльність СВУ за орієнтацію на Австрію та Німеччину.
Союз визволення України справді намагався, використавши війну проти Росії та підтримку Австро-Угорщини й Німеччини, здобути самостійність України. Більшість членів СВУ становили наддніпрянські соціалісти. Діяли вони надзвичайно активно: у видавничій, культурно-виховній, гуманітарній ділянках, а також на дипломатичному поприщі. Зокрема, величезну допомогу було надано полоненим українцям.
Курило цілком погоджувався з політичною платформою Союзу визволення України і тому невдовзі розірвав стосунки з Юркевичем, засудивши його за національний нігілізм. Саме Курило підняв на кпини полковника Гавронського, поляка за національністю, який мав би із солідарності підтримати українців, але продовжував вірно служити цареві навіть у полоні. Цареві, який гнобив і поляків, і українців.
Українці в Терезині
Обговоривши наслідки розмови зі здичавілим полковником Гавронським, вирішили заснувати гурток самочинно і вже під іншою назвою, більш радикальною – Гурток членів української бібліотеки. Статут власноручно затвердили 12 чоловік. І це з кількохсот полонених українців! Причиною нехоті була не тільки низька національна свідомість багатьох українців, а й страх перед Росією.
Більшість вважали, що Росія обов'язково переможе у Світовій війні, "а потім притягне до відповідальності всіх тих, хто брав навіть пасивну участь в українській роботі в таборах", бо бути українцем означало "бути антидержавником" [129, с. 25, 26].
Та сміливі завжди є. Кедриновського, вже старшого віку прапорщика, обрали головою гуртка, Василя Проходу – секретарем, а Костя Курила – бібліотекарем. Членський внесок становив 3 австрійські крони. На ці кошти купували нові книжки.
Разом з Костем Курилом, Василем Гавриленком, Семеном Зубчуком, Сергієм Калитенком та М. Костенком кубанець став одним з "най-енергійніших діячів терезієнштадтського гуртка". Всі вони опинилися на сторінках "чорної книги" російських шовіністів [74, с. 7].
Ще на початку діяльності гуртківці визнали часопис "Боротьба" Лева Юркевича шкідливим. Кость Курило та Василь Прохода від імені товаришів написали Юркевичу, що "своїми безпідставними наклепами на діячів СВУ він лише шкодить українському визвольному рухові", а сам ступив на шлях національного самозаперечення [111, с. 4]. Натомість дороговказом став "Вістник Союзу Визволення України".
Якось Кость Курило одержав від члена президії СВУ Андрія Жука вістку про українізацію табору для солдатів у Фрайштадті в Горішній Австрії та фрайштадтську газету "Розвага", яка інформувала про національно-культурне життя полонених. Успішна діяльність козаків-українців у Фрайштадті зумовила рішучість старшин-українців у Терезині. Членів гуртка української бібліотеки збільшилося до півсотні [93, с. 2].
З часом вороже ставлення до них уляглося, більше того, й поляки, беручи приклад з українців, заснували свій гурток. Ніхто так і не довідався, "чи мали вони свій статут і чи затвердив його їхній земляк полковник Гавронський" [96, с. 198].
Серед інших активно творили українське життя брати Калитенки з Києва. Старший, Сергій, до війни працював диригентом. Обидва чудово співали на зборах бібліотечного товариства. Зокрема, виконували пісні в обробці Миколи Лисенка. Коли ж Кость Курило виписав з Відня збірник українських пісень, Калитенки захопилися ідеєю створити "Малоруський хор", запросивши до нього співаків-українців з російського хору, де вони складали більшість [96, с. 198].
Справа пішла жваво – український хор зростав кількісно і якісно, а перший його концерт викликав величезний резонанс. Оскільки в казематі, пристосованому до театрального приміщення, всі охочі вміститися не могли, хор мусив виступати тричі. Авторитет українців зростав. Москалі перестали глузувати.
Членом бібліотечного гуртка став і колишній артист київської (чи харківської) "малоросійської" трупи М. Костенко. Побачивши, який фурор викликав український хор, він вирішив створити драматичний театр і попрохав Костя Курила виписати з Відня українські п'єси. Невдовзі Малоросійську драматичну трупу було створено. Знайшовся й художник-декоратор, а комендатура дозволила придбати реквізит і цивільне вбрання – чоловіче і жіноче. До трупи увійшли два полтавчани з подібними прізвищами – Дорошко і Горошко. Вони грали жіночі ролі. Костенко так їх вишколив, що на сцені артисти поводилися як справжні дівчата – і ходою, і манерами. Сила перевтілення була такою великою, що присутні на виставах австрійські офіцери комендатури йшли за лаштунки з перевіркою – мусили переконатися, що це справді хлопці, а не дівчата, які незаконно пробралися до табору.
Першою поставили "Сватання на Гончарівці". Комедія мала великий успіх. На вимогу тих, хто не зміг потрапити на прем'єру, її повторили. Популярність здобули й інші п'єси: "Степовий гість", "Невольник", "Мартин Боруля", "Суєта". Завзяття аматорів було настільки велике, що вони спромоглися поставити навіть опери – "Наталку Полтавку" та "Запорожця за Дунаєм". Звісно, що не обійшлося тут без допомоги братів Калитенків і співаків їхнього хору.
До нашого кола пристав і поручник Фабріціус – фін за національністю, який, проживаючи свого часу в Україні, оволодів українською мовою. Це був щирий чоловік, справжній товариш. Його захоплювало все українське. Він навіть написав історичну драму "Запорозький скарб", постановка якої мала в таборі Терезин великий успіх.
Москвинів злостило те, що "малороси" ставлять свої вистави двічі, а то й тричі, а їхній гурток змушений був обходитися лише прем'єрою. Доводилося втішатися тим, що "хохли", мовляв, "майстри танцювати, співати та грати комедії, а тому хай собі бавлять інших" [96, с. 200]. Не розуміли вони, що кожний успіх українського театру і хору сприяв національному пробудженню "малоросів" та викликав досі незнайоме почуття гордості за свій народ.
Союз визволення України
До Першої світової Наддніпрянська Україна називалась Малоросією. Був це край, де, як говорили москалі, "всьо обільєм дишит". Матеріально люди жили непогано: хто працював, той мав що їсти і вдягти. Та, приспані "своїми" і чужими, народні маси мертвіли в байдужості до українських інтересів.
Справу української державності зробила актуальною Світова війна. Минуло не так багато часу, і стало зрозуміло, що Росія вступила у війну, не тільки з метою захистити сербів, а щоб знищити український рух у Галичині та на інших західних землях. Петербург страшенно боявся, щоб "українська зараза" не перекинулася з Галичини до "Малоросії".
Зрозумівши, що перемога Росії була би смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала на бік Австро-Угорщини і Німеччини. Внаслідок цього виникли дві формації: військова (Українські січові стрільці) та політична (Союз визволення України).
Найактивнішими пропагандистами української самостійності виявилися ті, хто 10 років тому зійшов на російські манівці, під час розколу РУП заклавши Спілку російської соціал-демократичної робітничої партії. Мова про Мар'яна-Юлія Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського. Тобто тих, хто рішуче виступив проти тези Миколи Міхновського про самостійність України. Співпраця з росіянами показала, що всі вони – і монархісти, і демократи – категорично проти національного визволення українців.
Заснували Союз визволення України у Львові 4 серпня 1914 року. Фундаторами СВУ також стали Дмитро Донцов (перший голова), Володимир Дорошенко, Андрій Жук і Микола Залізняк. Вони сподівалися за допомогою західних українців добитися створення самостійної Української держави. СВУ розгорнув жваву діяльність, насамперед у ділянці інформації про українську справу різними мовами.
Першим виявом діяльності СВУ була відозва "An die offentliche Meinung Europas", видана 25 серпня за підписами Мар'яна Меленевського, Олександра Скорописа-Йолтуховського, Володимира Дорошенка, Андрія Жука, Дмитра Донцова і Миколи Залізняка. В ній наголошувалося, що лише самостійна Українська держава створить для Європи забороло проти Росії з її експансією та звільнить слов'янський світ від згубного впливу панмосковізму.
Значним дипломатичним успіхом СВУ стала заява (в листопаді 1914 року) турецького міністра Таалат-бея про потребу визволення України й запевнення, що турецький уряд допоможе Україні здобути самостійність.
Визначною була й видавнича діяльність: у світ полетіли тисячі примірників тижневиків "Ukrainische Nachrichten" і "La Revue Ukrainienne" та "Вістника Союзу Визволення України", який редагували Микола Троцький, Володимир Дорошенко, Андрій Жук та М. Возняк. СВУ видав близько 50 книг і 30 брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, турецькою, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами. Велика кількість книг і брошур виходила й українською мовою.
СВУ, отримавши дозвіл німецької та австро-угорської військових влад, почав за допомогою культурних діячів, які втекли з окупованої росіянами Галичини та Буковини, широку допоміжну, релігійну та культурно-виховну діяльність у таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Спочатку українізували табір у Фрайштадті. Невдовзі праця СВУ дала свої плоди і в інших таборах – Дуна-Сердагелі (Угорщина), Раштадті, Зальцведелі та Вецлярі (Німеччина). Заходами СВУ було згуртовано близько 80 тисяч українців, серед яких провадилася активна культурно-освітня та національно-виховна діяльність. Засновувалися українські школи, газети, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси української історії та літератури, курси кооперації, політичної економії, української і німецької мов. Постали українські парафії, клуби, каси взаємодопомоги, крамниці, гімнастично-спортивні товариства. В таборах працювали відомі науковці і митці: професори Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, доктори Микола Чайківський, Йосип Охрімович, Роман Домбчевський, поет Василь Пачовський, скульптор Михайло Гаврилко з Полтавщини, посол Ясько Остапчук, журналіст Йосип Безпалко, письменник Микола Голубець, панотці Омелян Гнідий, Євген Турула та інші достойники.
Вистачало і проблем. Чи не найбільшою виявилася психологічна. "Полонені вважали їх "чужими", "австріяками" і навіть "шпигунами" [31, с. 42, 43]. Але завдяки розумінню психології і вмілому підходу фахівцям-патріотам вдалося викликати до себе довіру. Відтак почався процес перетворення "малоросів", "хохлів", "селян" і "рускіх людєй" в ідейних борців за незалежну Українську державу.
Національно-культурне життя творилося не лише в українізованих, а й у багатонаціональних таборах, у численних робітничих командах, розкиданих по всій Австро-Угорщині та Німеччині. Наприкінці 1915 року з табору у Фрайштадті було вислано до Німеччини для організаційної праці понад тридцять полонених, переважно народних вчителів. Національно-політичні вихователі посилались і до України. Для цього використовувався обмін полоненими-інвалідами між Росією та центральними державами. Від 1916 року сотні "мужів довір'я" виїхали на окуповані німцями Волинь, Берестейщину, Холмщину і Підляшшя. Там вони закладали народні школи, пробуджуючи серед українців національно-соборну свідомість.
Працювали представники СВУ і в старшинському таборі Терезин, де чисельно переважали українці. Та спочатку лише з півсотні бранців відверто називали себе українцями. Навіть після Лютневої революції 1917 року "більшість не хотіла порвати зв'язку з російською демократією, яка ставилась негативно до українського національного пробудження..." [96, с. 200]. Серед полонених українців переважали т. зв. нейтральні, насправді боягузи і хитруни.
Лютнева революція значно пожвавила українське життя в таборах, а до комітету, що почав правити в терезинському таборі замість коменданта Гавронського, увійшли свідомі українці Кедриновський, Костенко й один із братів Калитенків.
Більшість демократично налаштованих офіцерів ухвалила визнати Тимчасовий уряд, звільнивши себе таким чином від присяги на вірність імператорові Миколі II.
Все ж навіть демократично налаштовані офіцери стояли на позиціях неподільності Росії. Коли вони почули в таборі розмови про Україну, то щиро здивувалися й обурилися "претензіями малоросів", яких обвинуватили в невдячності до "великоруського" народу та непошані до російської культури. Співмешканці Проходи, уральські купці брати Куликови кричали: "Ми вас, хахлов, в бараній роґ скрутім! Ми пакажем вам кузькіну мать!"
"Монархісти вже давно дивилися на старшин-українців як на людей пропащих, записавши їх на "чорну дошку", але й демократично налаштовані "рускіє офіцери" з особливою ненавистю виступали на різних зібраннях проти самостійників, чим ще більше підсилювали самостійницькі настрої... Коли Центральна Рада 1-м Універсалом проголосила лише автономію України, в таборах серед українців була проголошена її самостійність" [111, с. 10].
"Співжиття з росіянами стало неможливим" [96, с. 205]. За порадою президії СВУ Василь Прохода з товаришами звернулися до австро-угорського військового міністерства з проханням перевести їх до українізованого табору у Фрайштадті. На це була отримана відповідь, що старшинам перебувати у козацьких таборах не дозволено. Тоді силами СВУ почалася українізація старшинського табору в Йозефові із заміною в ньому офіцерів-росіян на старшин-українців [93, с. 3].
Йозефів
Офіцерський табір у Йозефові містився у великому будинку колишнього військового управління. З австрійських таборів він був найменшим – всього на 120 осіб. Тому й найкраще підходив для українізації.
Ще від 1915 року тут діяв український гурток. Спочатку нелегально – з огляду на ворожість більшості офіцерів. Заправляли в ньому прапорщики Яків Сич, Микола Букшований, Федот Вакуленко і поручник Малевич. Зі старших офіцерів їх підтримували капітан Петро Ґанжа та підполковник Іван Перлик.
На початку червня 1917 року сюди з Терезина прибуло дванадцять старшин-українців, серед яких Василь Прохода і Кость Курило. Після "підкріплення" українці Йозефова вийшли з підпілля. 4 червня в таборі відбулися установчі збори. Обрали раду з п'яти членів: головою гуртка став Петро Андрійович Ґанжа, заступником – прапорщик Дмитро Скаржевський, скарбником – Микола Букшований, бібліотекарем – Яків Сич, писарем – Василь Прохода. Гурток опублікував у "Вістнику СВУ" заклик до всіх старшин-українців писати прохання про переведення у Йозефштадт.
Зі старшинських таборів (Ґарта, Браунау, Терезина, Мархтренка, Моста (Брюкса), Ліберець (Райхенберга), Мюлінга, Кляйн-Мюнхена, Візенбурга) почали прибувати невеликі гурти українців. Друга група терезинців становила вже двадцять осіб. А москалів з табору випроваджували в інші місця.
Хоч йозефівський табір був невеликий, але заповнити його українцями-старшинами виявилося нелегко – попри те що в полоні перебували десятки тисяч офіцерів українського походження. Недаремно Василь Прохода у спогадах зазначав, що "особливо були зденаціоналізовані старшини" [95, с. 73]. Може, тому СВУ у своєму "Зверненні до українських офіцерів-полонених" від 18 травня 1917 року, сповіщаючи про створення окремого табору для старшин у Йозефові, закликав зголошуватися до табору не тільки українців, а й тих, хто був народжений в Україні та не порвав з нею зв'язків і думає після війни жити далі в Україні, "без різниці, чи вони почувають себе українцями, чи ні". Тобто табір планувався формуватися "на краєво-обласнім принципі" [135, арк. 1, 1 зв.].
Щотижня в Йозефові відбувалися політичні віча, на яких обговорювалися новини з України та російської армії, де почалася українізація окремих частин. З ентузіазмом вітали полонені постанови 1-го і 2-го українських військових з'їздів у Києві. Великим щастям для них стало проголошення 1-го Універсалу. Як правило, головував на зібраннях Василь Прохода – врівноважений і спокійний чоловік.
А москалі казилися. Для Проходи було очевидно, що вони "ніколи не погодяться на незалежність України, а тому порозуміння з ними мирним шляхом не може бути". Лише кілька осіб з громади українських старшин вважали, що "в інтересах соціальної революції українці мають діяти разом з росіянами, а тому творення незалежних українських військових частин непотрібне". Більшість же старшин-українців табору Йозефова вважали, що Україна повинна мати власне військо для оборони своєї незалежності, відтак треба починати творити його з полонених вояків військових частин [96, с. 208]. До таких висновків спонукав увесь хід Світової війни – адже суб'єктами історії ставали лише мілітарно могутні нації. Та й вісті з Батьківщини про створення двох перших полків української армії – богданівців і полуботківців – скріплювали думку про необхідність творення могутнього козацького війська. До речі, старшини табору в Йозефові серцем були на боці полуботківців, які 18 липня підняли перше в новітній історії повстання проти російської влади...
Гурток зібрав 120 крон на Національний фонд і вислав до Києва. У зв'язку з цим 1 липня 1917 року ухвалили звернення до Центральної Ради, в якому висловлено "непереможну тугу з приводу того, що (вони, полонені) не можуть... зараз стати до творчої праці. Але вони горді за своїх борців, які так високо піднесли прапор Вільної України". Військовополонені запевняли, що, повернувшись додому, складуть "матеріальні й духовні жертви на вівтар нашого Рідного Краю". Серед інших звернення підписав і писар Українського гуртка табору Йозефштадт Василь Прохода [74, с. 10].
"Таборові" росіяни вже стиха (бо були в меншості) називали українських активістів мазепинцями. В це слово вони вкладали "зраду вірності Росії та сепаратизм". "Для нас (же), – зазначав Василь Прохода, – мазепинство було символом боротьби проти московського поневолення". Все ж культ особи Івана Мазепи у старшин не плекався. З історичних постатей найбільша пошана була до кошових Запорозької Січі Костя Гордієнка та Петра Калнишевського [96, с. 209].
У липні 1917 року останні росіяни залишили табір. Тоді й постала Громада полонених старшин-українців. Головою управи обрали чернігівця Петра Ґанжу. Комендантом табору австрійці призначили українця, сотника австрійської служби доктора Томашівського, а українським комендантом табору став колишній командир Кишинівського другочергового полку, Георгіївський кавалер полковник Іван Перлик. За видатну хоробрість австрійці залишили йому кавказьку шаблю.
З великими запалом працювали українці. Василь Прохода, капітан Петро Ґанжа, поручник Микола Байко, прапорщики Микола Букшований і Яків Сич читали лекції з історії української літератури та України (про добу гетьманів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Івана Мазепи, добу польсько-литовської держави, Запорозьку Січ, роль московського чинника в українській історії), організували хор і театр, заснували "Просвіту" й українську бібліотеку.
Російську ж бібліотеку закрили – щоб українці нарешті могли вирватися з поля тяжіння російських класиків.
Великий інтерес викликали розповіді про героїчного полководця Національно-визвольної революції 1648 – 1654 років кальницького полковника Івана Богуна, противника польського панування і промосковської орієнтації. Доповіді й театральні імпрези відбувалися у прибраній рушниками таборовій світлиці з портретом Тараса Шевченка на видному місці. Тут промовляв і Василь Прохода. Один із його виступів мав тему – "Національно-політичні помилки гетьмана Івана Мазепи". Кубанець зазначав, що Мазепа в боротьбі за Українську державу опирався не на широкі верстви народу, а на старшин, яким допомагав стати заможною верствою за рахунок пересічних козаків і запорожців...
Велику роль у національному пробудженні відіграли драматичний і співочий гуртки. Режисером першого був Костенко, художнім керівником другого – Сергій Калитенко. Табірний театр поставив чимало п'єс: "Назара Стодолю" Тараса Шевченка, "На громадській роботі" Бориса Грінченка, "Пошились у дурні" Марка Кропивницького, "Мартина Борулю" та "Бондарівну" Івана Карпенка-Карого.
"Життя в таборі було імпульсивне, диспутам не було кінця, національний настрій був високий, "всі пнялись до України", – говорив Микола Букшований; кожний старався приготувати себе до майбутньої праці на Українських землях" [74, с. 11].
Активно діяла бібліотека. Армія книг у ній невпинно зростала. Збірка поповнилася "Записками Наукового товариства Тараса Шевченка”, восьмитомною "Історією України-Руси", річниками "Літературно-наукового вістника", "Нашої хати" та інших журналів. До читальні надходили німецькі та українські часописи: "Розвага" з Фрайштадта, "Розсвіт" із Раштадта, "Вільне слово" з Вецляра, "Громадська думка" із Зальцведеля. Збагачувалася бібліотека й часописами "Червона калина", "Дзвін", "Вільна Україна", "Воля" і, звичайно, "Вістником СВУ".
З газет старшини довідалися, що "наступ Керенського" почався тоді, коли німці не виявляли ніякої ворожості. Полонені українці з обуренням сприйняли цю вістку, вважаючи відновлення воєнних дій шкідливим для справи української державності.
12 серпня перетворення Йозефова на табір українських старшин завершилося. Хоча до 120 чоловік, на які він був розрахований, все ж не дотягли. Йозефівцями стало 113 старшин, з них один поляк – підполковник Ромішевський. Він попрохав комендатуру залишити його, "бо з великоросами також не може жити" [96, с. 206]. Управу табору очолив співак Микола Калитенко.
Цього дня ухвалили відозву з протестом проти розстрілу під Києвом богданівців, яких Центральна Рада відправила на фронт захищати Росію. Цей злочин на станції Пост-Волинський здійснили московські кірасири і дончаки. Хоч подія викликала велике обурення, все ж підписи під зверненням поставили не всі, лише 72 старшин. Отже, далеко не кожен у йозефівському таборі був національно свідомим і сміливим громадянином.
14 серпня старшини табору Йозефштадт ухвалили звернення "До всіх полонених офіцерів російської армії". Починалося воно словами Тараса Шевченка:
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
"Товариші! – говорилося далі. – Сі слова нашого національного пророка Тараса Шевченка здійснилися. Народ повстав і порвав кайдани, в яких більше ніж 250 літ держали московські царі. Старий невільничій лад знищено. Треба будувати новий. Всі, хто бажає кращого життя, хто бажає волі й правди, хто не хоче зостатися й далі рабом, хто нарешті почуває себе людиною в дійсним значенню сього слова, – повинен взятися до роботи... Багато для нашого Рідного Краю треба робітників – свідомих Українців. Більша частина нашої інтелігенції змосковщилася... Потрібні великі кадри інтелігентних робітників... Той, хто не знає своєї мови, історії, літератури, звичаїв свого народу, відноситься до них байдуже, не має права називатися Українцем, то буде якийсь недошкребок культури. Такому не місце в сім'ї вольній, новій... Отже, доволі спати! Треба тут, у полоні, підготувати себе до праці серед свого народу, бо, повернувшись додому, будемо мати багато роботи. Там ніколи буде вчитися, а тут ми маємо вільний час і повинні його використовувати... Наша мета – стати свідомими громадянами Вільної України. Ми хочемо змити з себе намул русифікації, яким так щедро обдарувала нас московська школа... Отже, хто почуває себе сином України, хто не ворог свого народу, хто хоче стати свідомим громадянином – запрошуємо до нас. Подавайте рапорти, щоб вас було переведено до Йозефштадта. Ті, що не можуть з якихось-небудь причин переїхати до нас, хай засновують у себе в таборах українські гуртки, українські бібліотеки, виписують українські часописи й ширять національну свідомість поміж земляками. Хай кожний пам'ятає слова, сказані в часі українського селянського з'їзду: "Нема вже Малоросії... Від'їхала Малоросія: є Україна”.
Ганебна назва "малорос", яку надали нам царі, повинна зникнути.
Товариші! Просніться, порвіть кайдани, які наложила московська урядова культура на ваші душі, ваш розум. Вдихніть у себе хоч трохи вільного повітря. Не цурайтесь вільного слова, – воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!" [15]. У цьому зверненні полонені визнавали Союз визволення України за свого духовного провідника.
У серпні відкрилися різні курси. Граматику читали Микола Букшований і Василь Прохода. Історію літератури викладали Дмитро Скарженівський і вчитель з Глодос Яків Сич, а з географією та історією знайомив прапорщик Кедриновський, колишній працівник культури в Казахстані.
31 серпня рада гуртка доручила кубанцеві організувати випуск таборового часопису "Вінок кайданам". Невдовзі зупинилися на іншій назві – "Наш голос". До редакції увійшли Яків Сич, Василь Прохода та Микола Букшований. У статуті газети зазначалося, що завдання редакційної колегії полягає в поширенні "національної, політичної та економічної свідомості між товаришами і докладним ознайомленням з потребами Рідного Краю... вияснювати наші домагання в будуччині, знайомити з мировими подіями сучасного життя й освітлювати факти таборового життя, об'єднувати товаришів і цим самим виховувати свідомих громадян Вільної України" [135, арк. 8 зв., 9].
Перше число часопису побачило світ 28 жовтня 1917 року. За відсутності друкарської машинки газета виходила як рукописний листок.
За свідченням очевидця, "головними діячами в таборі Йозефштадті були полковник Іван Перлик, капітан Петро Ґанжа, поручник Байко, підпоручник Йосип Мандзенко, прапорщики – (Яків) Сич, Микола Букшований, Василь Прохода, (Кость) Курило, Дмитро Скарженівський..." [74, с. 8].
Національний настрій у таборі був піднесений, кожний намагався приготувати себе до служби Україні. Патріотичні почуття досягли апогею, коли стало відомо про заклик Української мирної делегації на Берестейських переговорах формувати у співпраці з австрійцями дивізію. Всі хотіли стати "свідомими громадянами Вільної України" [74, с. 11, 13]. А коли в Києві було проголошено 4-й Універсал, полонені старшини табору Йозефштадт звернулися до австро-угорської команди табору із заявою, що вони вважають себе громадянами УНР і просять "поробити заходи перед компетентними властями, щоб у порозумінні з Правительством УНР нас офіційно (було) признано приналежними до Українського війська" [74, с. 15].
Василя в цей час у Йозефові вже не було – у грудні 1917 р. він як "півінвалід" виїхав на Батьківщину. Та в результаті Жовтневої революції обмін полоненими між Росією і центральними державами припинився і Василь Прохода застряг у пересильному таборі в Мості (Брюксі).
Повернення на Батьківщину
Нарешті у квітні 1918 року Василь у пасажирському вагоні вирушив на Батьківщину. Їхав через Прагу та Львів. 1 травня дістався Волочиська. Тут довідався, що в Києві – переворот, Центральної Ради вже немає, а є гетьман Павло Скоропадський. Колишні полонені, що поверталися з Проходою, кепкували:
– Ну що? Ваша Центральна Рада вже розрадилась? Рано ви зняли погони та кокарди…
На кордоні стояли довго. Лише наступного дня українська сторона прийняла їх. І запропонувала пересісти в товарні вагони. Європа "закінчилася". Про неї нагадували лише німецькі вартові на станціях, які пильно стежили за порядком. Василя, що майже три роки провів у таборах, це пригнічувало…
У Києві колишніх військовополонених ніхто не чекав. Чиновники не знали, що робити з ними. Лише Червоний Хрест надав їм тимчасове помешкання на сільськогосподарській виставці та виділив талони на безкоштовні обіди і вечері. Три дні приятелі тинялися по інтендантських складах, але належного одягу не отримали. Все ж Василь дістав шинелю, дві пари грубої білизни, дві літні блюзи та шкарбани.
На вулицях Києва лунала російська, польська, німецька мови та ідиш. Українську почути можна було лише зрідка. Скрізь на установах і в публічних місцях висіли таблички: "Просимо розмовляти рідною мовою". Але в кожного була своя рідна мова... Письмові оголошення подавалися українською та російською.
Київ лишався чужим і ворожим – як і за часів Центральної Ради. Все ж у столиці панував порядок і спокій. Тільки віяло від них якимось холодом. Блукання по Києву ставало безцільним, тому й вирішив Василь їхати додому...
Зустріч з мамою була тривожною – вона тяжко хворіла, весь час говорила про близьку смерть. Більшість же земляків поставилися до його повернення байдуже. Бердянськ, куди Прохода прибув реєструватися як старшина резерву, справив, попри свою красу, гнітюче враження. На питання українською всі, ніби зговорившись, відповідали російською. Виявилося, що канцелярист, що добре володіє державною мовою, нікому не потрібний. Невеселий повернувся він додому.
Лише в Оріхівській "Просвіті" Василь знайшов однодумців. Тому й став членом цього товаритсва, а тоді й бібліотекарем.
Оріхівська "Просвіта"
Зовсім недавно в Оріхові порядкувала сповідниця невмотивованого терору Маруся Никифорова. Свій штаб вона організувала якраз у "Просвіті", що тулилася в приміщенні колишньої чайної "Союза русского народа". Свою спрагу крові Маруся тамувала прямо тут, в одній з кімнат, поруч з бібліотекою. Тих, хто, на її переконання, не мав права на життя, Никифорова розстрілювала власноруч. Тепер інтелігенція оминала бібліотеку. А в читальні, де "ще не цілком добре (була) змита кров розстріляних", ніхто не наважувався працювати [96, с. 225].
Тож, коли Василь виявив бажання впорядкувати бібліотеку, просвітяни зраділи. Взагалі український старшина оживив діяльність "Просвіти". Голова товариства Іван Коба (тесля за фахом) скликав збори управи на першу неділю червня. Крім нього та завідувача їдальнею Коваленка, прийшли письменник Данило Яріш (інвалід з перебитою ногою) і вчителька Тетяна Тютюнниківна.
Коба висловив радість, що нарешті він знову бачить на засіданні "Просвіти" українського старшину. Інші ж офіцери, говорив він, тихо сидять, на щось чекаючи.
– Нехай собі чекають, – відрізав Коба, – може, дочекаються, що хтось знову буде їх розстрілювати.
На цьому засіданні Василя обрали секретарем "Просвіти". Йому визначили безкоштовне харчування в просвітянській їдальні, 75 карбованців місячно та дали кімнатку при читальні. Оту, де анархістка Никифорова розстрілювала людей.
На засіданні, як завжди, говорили про брак коштів. Щоб поліпшити фінансовий стан, вирішили позичити гроші та закупити в Опішні, що на Полтавщині, український посуд – розписані глечики, куманці, карафки, горнята, миски і тарелі – й влаштувати в Оріхові виставку з лотереєю.
Ідею реалізували вже в липні. Виставка вдалася. Не лише оріхівці, а й селяни із сусідніх сіл зацікавились керамічними виробами, килимками і плахтами. "Такої краси вони ще не бачили…" Після лотереї у касі "Просвіти" з'явилося кілька тисяч карбованців чистого прибутку. Тепер можна було поповнити книгозбірню новими книжками і газетами й виплачувати заробітну плату новому бібліотекарю [96, с. 230].
В Оріхові заговорили про "Просвіту", до читальні потяглися відвідувачі. Але успіх українців не сподобався начальнику поліції, і коли Василь прийшов за дозволом на проведення вистави "Мартин Боруля", отримав відмову. Довелося їхати до Бердянська і доводити, що п'єса ставилась на сцені ще за Миколи II. Як не зволікало начальство, та мусило дати дозвіл – як-не-як сам "цар-батюшка" не заперечував проти цієї вистави. А от прочитати публічну лекцію на тему "Іван Мазепа та його економічна політика" Проході не дозволили. Ще й попередили, щоб Василь не дуже рипався, бо "ґражданє" висловлюють велике незадоволення "Просвітою". "Ґражданамі" виявилися обрусителі з реальної школи та жіночої гімназії, яких підбурював протоієрей місцевого собору.
Зачувши, куди дме вітер, відвідувачі вже не наважувалися заходити до читальні. Відсахнулась і "жидівська півінтелігенція", яка під час виставки і лотереї виявила прихильність. "У ті часи це було свого роду політичним барометром" [96, с. 231].
Глузували й селяни:
– Оце діждались Окраїни, окраюють нас, продавати мусимо австрійцям весь урожай, а купити нема що.
Така ситуація викликала у Василя розчарування. До тривоги за долю держави додалось і особисте горе – смерть матері.
Сталось так, як і колись на їхньому хуторі біля Сосицького на Кубані...
Тільки тепер вже не батько, а мати попрохала постелити соломи на підлозі.
– Сину, – прошепотіла Мотря, – постели мені на долівці. Вже смерть стоїть біля мене. Буду помирати.
Василь не сперечався і пішов по солому. Застеливши її рядном і простирадлом, поклав подушку та переніс маму на смертне ложе.
Мама не хотіла помирати без сповіді.
– Нема священика. Нікому висповідатись... Так і твій батько помер без сповіді.
– Мамо, у вас немає ніяких гріхів перед Богом, то чому ви маєте сповідатись перед грішним панотцем? Я прочитаю всі молитви, та й помолимось разом, щоб Бог відпустив усі гріхи вільні й невільні, якщо вони були.
Василь забурмотів молитву. Мама ледве чутно повторювала. Так і померла...
– Хай буде воля Твоя як на небі, так і на землі... – сказала вона на прощання.
Василь запалив свічку і – хоч вікно було розчинене – відкрив ще й двері.
Мамина душа відлетіла...
На третій день після смерті матері поліція арештувала одного члена Оріхівської "Просвіти" – за підозрою у більшовизмі. Тоді українців часто звинувачували у більшовизмі. Так легше було проти них боротися. Але що казати: українські соціалісти все більше хилилися до крайніх течій, чим і давали підстави для подібних звинувачень…
Того вечора Василь довго не міг заснути, а коли ніби задрімав, почув шурхотіння, мов "від літаючих у кімнаті речей, потім скреготання, свист та якісь жахливі згуки", далі з'явилися "страхітливі створіння", подібні на тих, які бачив на сцені театру при постановці "Страшної помсти" Миколи Гоголя. Покидьки "відсвічували в темноті миготливим фосфористим світлом і загрожували". Прохода відчував, як жахливі створіння торкались його тіла. "Зосередивши силу волі", він запалив свічку. Нечисть зникла. Стало тихо-тихо [96, с. 238]. Намагаючись опанувати себе, викурив цигарку. Аж тоді загасив свічку.
Прохода ще не заснув, як "виразно почув шамотіння, несамовиті звуки і шелестіння літаючих страхіть". Довелося знову запалювати вогонь. Вмить все щезло. Але ж ніч довга – свічки не вистачить. Коли темрява знову запанувала, "відьомські покидьки" продовжили вакханалію. Прохода бачив їх і чув їхнє белькотіння. Він знову запалив рятівну свічку. І почав молитися перед образком – маминим оберегом. Молився, доки не заспокоївся. Тоді міцно заснув...
Минуло кілька днів. І ось – новий удар. Арештували Кобу! Як більшовика!
Тепер уже до читальні "Просвіти" ніхто не осмілиться зайти й на хвильку.
– Треба протестувати, – запропонував Василь на засіданні управи "Просвіти".
– Лише тихіше з тими протестами, – спокійно зауважив Данило Яріш. – Перед ким протестуватимете? Оріхівська інтелігенція не варта доброго слова. Вчителі реальної школи та жіночої гімназії ворожі до всього українського, а наш дядько-селянин глузує з "Окраїни". До того ж я чув, що поліція й без того планувала вас заарештувати...
– То хай арештують. Дідько з ними!
– Все ж раджу не потрапляти до них...
Безнадія опанувала кубанця. Думки про самогубство свідчили про глибоку депресію. Одного разу цівка нагана залоскотала скроню. Раптом Василь згадав батьківський заповіт про довгу-довгу дорогу. Чи пройшов він її?!
Шукаючи виходу з мізерії оріхівського життя, Прохода вирішив приєднатися до Таращанської дивізії, яка, за чутками, формувалась у нейтральній зоні на кордоні з Росією.
Назустріч долі
Отримавши 19 вересня в Оріхівській волосній управі пашпорт на російському бланкові з двоголовим чудовиськом-орлом, він рушив на північ. Їхав через Олександрівськ і Катеринослав.
Влади чужого війська Василь у дорозі не помітив. Австрійці були майже непомітні. Їхнє командування не прагнуло демонструвати "своєї надвлади" і до місцевого життя не втручалося [96, с. 224]. Німецька зона відповідальності починалася у Знам'янці. Отут і відчув Василь "розмірений автоматичний рух німецьких солдатів, якому підпорядковувалося все" [96, с. 242].
У Києві кубанець довго не затримався і вже ввечері виїхав до Конотопа. На вокзалі цього міста німців було більше, ніж цивільних. Простуючи пероном, Василь міркував, кого б розпитати, як доїхати до кордону.
І раптом побачив поручника Малевича, з яким жив в одній кімнаті у йозефівському таборі. Малевич був у сірому жупані австрійського сукна. На ковмірі блищали золоті колоски.
Друзі обнялись і розцілувалися.
– Слухай, звідки ти тут взявся?!
– А ти хіба не знаєш, що наша дивізія тут на постої?
– Уяви, не знав. Перший раз оце від тебе чую. Я гадав, що вас, як і синьожупанників, розігнали...
Тут Василь зізнався, що шукає стежки до таращанців.
Малевич щиро здивувався.
– Може, до москалів хочеш перейти?! Тихіше! Тут не місце для такої балачки. Ходімо краще до мене. Я тут командую технічною сотнею при штабі Сірої дивізії.
По дорозі Малевич оповів, що дивізія сірожупанників формувалась у Володимирі-Волинському до серпня 1918 року. Потім через Київ її спрямували до прикордонної смуги. Кордон контролювали німці, а сірожупанників розмістили у резерві: в Конотопі, Алтинівці, Коропі та Кролевці. Внаслідок часткової демобілізації з шести тисяч вояків лишилося три.
У старшинському зібранні Сірої дивізії Василь зустрів багато знайомих. Раптом Малевич оголосив, що Прохода вирішив вернутися до дивізії. Всі зраділи. Почулись вигуки:
– Нашого полку прибуло на страх ворогам!
Так кубанець Прохода став на шлях збройної боротьби за волю України. Вже наступного дня він виїхав до Алтинівки, де розташувався 1-й Сірий полк, старшинський склад якого становили колишні йозефівці. Командував частиною приятель Василя Петро Ґанжа, заступником був старий сотник Гейко, а полковим осавулом (начальником штабу) – Кость Курило! Обоє зраділи неймовірно!
Василь Прохода був щасливий: він повернувся в "родину національних романтиків" – дружне і щире товариство! [96, с. 248]. Уже на третій день служби його призначили начальником штабу 1-го полку Сірої дивізії. Цьому посприяв Кость Курило. Військова служба його обтяжувала, і він радо поступився посадою. Не був проти і Петро Ґанжа, бо знав, який сумнінний працівник з'явився у штабі. У канцелярській роботі Василь орієнтувався, а військовий стиль опанував швидко.
Антін Пузицький
Достатнього забезпечення 1-й Сірий полк не отримував: вісім його гармат не мали жодного стрільна, бракувало коней, набоїв до кулеметів і рушниць. Це сталося через недовіру гетьманського командування, адже про соціалістичні переконання сірожупанників та їхній, невластивий армії, демократизм знали всі. А росіян лякала висока національна свідомість козаків і старшин, яку трактовано як "шовінізм".
Не було в полку і відповідних приміщень для навчання та касарень. Жили козаки у селян, а це не сприяло утриманню порядку. І все ж внутрішня зібраність і "почуття добровільної карності" у сірожупанників були високими. Лише отаманської вдачі бунчужний Єпіфан Камінський одного разу вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, "чим викликав обурення селян" [96, с. 249].
Життя в полку йшло наперед визначеним порядком. Німці до справ полку не втручались. А от інспектор дивізії генерал Приходько, якого сірожупанники ще у Києві примусили розмовляти з ними українською мовою, все намагався просунути до полку кадрових старшин-росіян. Мовляв, ситуація загострюється: на кордонах зосереджуються червоні частини, а російські офіцери – вмілі, з досвідом, та ще й готові битися проти більшовиків.
– Та невже, пане генерале, в Україні нема українців? Чому обов'язково приймати до нашого полку росіян?
Генерал відповідав, що серед українців дуже мало кадрових старшин, а комплектувати військові частини дозволено лише кадровими фахівцями. Сірожупанники не дискутували, бо знали, що останнє слово буде за ними: остаточну згоду на прийняття нового офіцера давали старшинські збори. Відтак росіяни отримували відкоша. Але вищий командний склад призначався без відома сірожупанників. Під час переїзду дивізії на Чернігівщину він знову змінився. Командиром Сірої дивізії замість полковника Віктора Абази став генерал-хорунжий Федір Васильєв-Чечель, колишній начальник військової школи в Одесі. Він справляв "досить позитивне враження". "Говорив незле по-українському. Видно було, що хотів піти по лінії пропозицій сірожупанників, по лінії створення правдивої української військової частини", – таким залишився генерал у пам'яті ад'ютанта начальника штабу дивізії Миколи Бутовича [7, с. 31].
Начальником штабу став генерал-хорунжий Іван Піонтковський. "Тримався (він) офіційно. Був замкнений у собі, і тяжко було його розпізнати", – зазначав підпоручник Бутович [7, с. 31].
До 1-го Сірого полку, де служив Василь Прохода, новим командиром призначили Антона Пузицького. 2-й полк очолив полковник Локощенко, 3-й – полковник Мазуренко. На своїй посаді залишився тільки Віталій Гудима, командир 4-го полку.
Приїхав до штабу і сотник Морозевич, який під час війни закінчив курси Генерального штабу російської армії. Одружений він був на дочці "артільного батька" Миколи Левитського, популярного в Україні кооператора.
"Звісно, старшини й козацтво… до нового начальства поставилися з недовір'ям, як з недовір'ям ставилися до цілої політики гетьмана, добачаючи скрізь виразну проросійську політику", – зазначав Микола Бутович [7, с. 31]. Петро Ґанжа заявив, що зустрічати нового начальника не піде. Отож Василь Прохода вирушив на станцію лише з козаком.
Пузицький бадьоро вискочив з особового вагона, де їхав разом з німцями, проти яких ще недавно воював на Південно-Західному фронті. Був він середнього зросту, кремезний, енергійний, обличчя владне, з грізним поглядом, ніс задертий догори. Прохода одразу впізнав нового командира – хоч і ніколи не бачив його. Підійшовши, відрапортував:
– Пане полковнику! Полковий осавул хорунжий Прохода прибув у ваше розпорядження. Полковник Ґанжа прохає вибачити, що не зміг вийти вам назустріч, бо захворів.
– Доброго здоров'я, пане хорунжий! – відповів українською мовою Пузицький. – Коли це сотник Ґанжа захворів?
– Ще вчора, пане полковнику!
Пузицький мав рацію, називаючи Ґанжу сотником, адже той був капітаном російської служби, а за час служби в дивізії його, як й інших сірожупанників, до нового звання не підвищили. Полковником підлеглі називали його за посадою, а не за військовим чином. Так було і з Проходою: у полку його величали сотником, а він поки вище хорунжого не стрибнув.
– Ви що, самі? – здивувався Пузицький. – А хто візьме мої речі?
– Ось козак, пане полковнику. Він їх забере.
– А де бричка з кіньми? Чи, може, пішки підемо?
– Так, пане полковнику. Тут недалеко, а коней ми не маємо...
– Чому це вас, хорунжого, правдоподібно з резерву, призначили полковим осавулом? – раптом запитав Пузицький. – Хіба в полку нема кадрових старшин?
– Чому нема? Є. Вони командують куренями і займають інші посади.
– Полковий осавул обов'язково має бути кадровим.
– Слухаю, пане полковнику. Буду радий, коли ви звільните мене з цієї посади.
– А то чому? Хіба це тяжкий обов'язок?
– Побудете у нас – самі побачите...
– Добре, я подумаю... А поки дайте мені список старшин – кадрових і резервових. Назавтра призначте огляд полку.
– Слухаю, пане полковнику. Старшини ввечері будуть у нашому зібранні, куди й вас запрошую.
Відповіді Проходи, як видно, заімпонували командиру.
– Шкода, що ви не кадровий, – сказав він. – Ви надаєтесь бути полковим осавулом.
Тим часом дійшли до будинку вчительки, де мав жити Пузицький. Та одразу заметушилася, побоюючись, що кімната буде невідповідною, бо в ній і пристойного ліжка немає.
Пузицький заспокоїв жінку.
– Не хвилюйтесь, – сказав він, – я чоловік невибагливий, та й ліжко мені непотрібне, бо маю "чемодан-кровать". – І додав: – Чому це ви говорите зі мною по-російському? Мені приємніше, коли говорять по-українському...
Напевно, жінка розгубилась...
Не відпочивши й хвилини, Пузицький пішов із Проходою до штабу. Побачивши вбогу обстановку (дві кімнати, п'ять столів і стільці), вигукнув із почуттям:
– Ну і діра!
І, взявши список старшин полку, вийшов.
А Прохода зітхнув:
– Хай ти сказишся з таким несамовитим командиром!
Надвечір Пузицький пом'якшив тон.
– Василю Хомичу, – звернувся він неофіційно до осавула, – ви, очевидно, добре знаєте старшин. Скажіть, хто що собою являє. Тільки прошу – обов'язково об'єктивно. Для мене суб'єктивні симпатії й антипатії не існують. Я вмію пізнавати людей, але сподіваюсь, що ви допоможете мені...
Довірливий тон спонукав Проходу відверто висловити погляд на кожного старшину. За півгодини він коротко оповів про вдачу кожного з них...
Невдовзі Пузицький і Прохода вже були у старшинському клубі.
– Панове старшини! – подав команду сотник Ґанжа.
Усі встали.
Колишній командир вибачився, що не зміг прибути на станцію, і представив кожного. Пузицький зупинявся, ставив два-три запитання і йшов далі.
Новий командир намагався перевірити характеристики, які дав осавул (пізніше Пузицький визнав, що Прохода справді був об'єктивним, чим і допоміг відразу ввійти в курс справ).
Наступного дня відбувся огляд частини...
Пузицький цікавився всім, перевіряв найменші дрібниці. Врешті лишився задоволений. Розгнівав його лише стан кулеметної команди. "Сам він був старий кулеметник і вважав кулемет найважливішою зброєю..." [96, с. 256].
Того ж дня Прохода змушений був писати наказ про звільнення поручника Стахівського з посади командира кулеметної сотні і призначення на його місце хорунжого Задорожного. Новий командир наказав кожному старшині пройти кулеметний вишкіл.
Антін Олексійович Пузицький народився 1878 року. Закінчив кадетський корпус, Одеське піхотне юнкерське училище (1902) та Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої командував полком на Південно-Західному фронті. Захищаючи Росію, отримав п'ять поранень і дві контузії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, зокрема на Тернопільщині. Згодом перевівся до 6-го російського корпусу, на базі якого створювався 2-й Січовий запорозький корпус. Виконував обов'язки командира полку, а в жовтні 1917 року замість генерал-майора Олександра Осецького очолив 4-ту (колишню 16-ту) Українську дивізію. Доля її була нещаслива: деморалізувавшись, вже в лютому 1918-го вона припинила існування...
Попри непідробну українськість Пузицького, частина старшин поставилася до нього упереджено – як до "старорежимника". Напевно, через те, що не поділяв їхніх лівих поглядів. Що ж, класовий підхід в оцінці людей тоді застеляв очі багатьом…
Полковник Пузицький виявився людиною невичерпної енергії. А оскільки в карти не грав, горілки не пив, з жінками не возився, то "всю свою бурхливу енергію й у вільний час присвячував справам полку". Постійними організаційними новаціями замучив усіх. Одних підтягував, других повчав, "словом, нікому не було від нього спокою". Проході доручив культурно-освітній відділ [96, с. 257].
"Пузицький вважав себе аполітичним, бо, на його думку, крім військових статутів та безумовного послуху своєму начальству, жодні політичні питання вояка не повинні цікавити. Демократизм у війську, або, як він говорив, "керенщину", з різними комітетами, вважав недопустимим. Раз дали присягу вірно служити гетьманові, треба служити, а не критикувати існуючий порядок" [96, с. 257].
Сірожупанникам було не до шмиги сліпе підпорядкування. Вони до війська зголосилися добровільно, з мотивацій ідейних, тож хотіли виконувати накази, суголосні своїм переконанням, і служити "не лише гетьманові", а й "боротись за загальне добро всіх громадян". Так вважав Василь Прохода [96, с. 257].
На ґрунті цих розходжень і виникли перші конфлікти між командиром і старшинами. Глухе незадоволення викликали і накази штабу дивізії, скеровані на викорінення в армії демократизму, лівих політичних течій та "українського шовінізму". Козаки й старшини 1-го Сірого полку "звикли до добровільної й непримусової карності" [96, с. 257].
Обурила багатьох і заборона передплачувати ліві українські газети.
Поштовхом до зростання революційних настроїв у полку стало проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та бої з поляками, які розпочались 1 листопада 1918 року. Молодші старшини заговорили про нелегальний перехід до Галицької армії. А тут ще наспіли вістки про революцію в Німеччині і як її відлуння – творення солдатських рад у німецьких частинах, розташованих в Україні.
Готувалися до повстання і в Сірій дивізії. Відповідальним за перебрання влади у 1-му полку був курінний Анатоль Костик. Під виглядом свого дня народження він організував нараду декількох старшин, на якій повідомив, що згідно з директивою на Чернігівщині буде створено повстанську армію, до якої повинна увійти й Сіра дивізія. А в районі Білої Церкви творитиметься ще одна повстанська армія на чолі з Симоном Петлюрою.
Ось спогад про ту нараду її учасника Йосипа Мандзенка: "Виникло питання: що робити з командирами полків, яких надіслала гетьманська влада? Коли не з нами, то арештувати, – була відповідь. Того ж таки вечора було вирішено, що у випадку повстання полковника Пузицького арештовується. Виконати арешт довірено курінному Костикові, поручникові Стахівському, хорунжому Задорожному і мені. Полк мав обняти курінний Пономаренко. Насувалось ще питання, що робити з німцями, які тоді окупували Україну і були ще досить сильні, незважаючи на те що в Німеччині вибухла революція" [124, с. 38].
О 4-й годині ранку 18 листопада Василя Проходу розбудив вартовий старшина полку. Він приніс телефонограму зі штабу дивізії такого змісту: "Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку. З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп. Вагони для вантаження будуть послані на станцію Алтинівка. Начальник дивізії отаман Палій".
Про Бориса Палія Василь чув – той колись служив у дивізії курінним, але ж він ніколи не був командиром дивізії. Цю посаду обіймав генерал-хорунжий Васильєв-Чечель. Що ж сталося?!
Треба було сповістити Компуза – саме так прозвали у полку нового командира. Пузицький одразу схопився на ноги – ніби був на передовій.
– Що?! Як?! Що трапилося?!
– Приніс вам, пане полковнику, телефонограму зі штабу дивізії.
– Яку телефонограму?! Негайна?!
– Так.
– Читайте!
– "Командирові 1-го Козацько-стрілецького полку, – почав Василь. – З одержанням цього наказую негайно прибути в Конотоп... Начальник дивізії отаман Палій".
Пузицький протер очі, подивився на осавула, щоб пересвідчитись, чи той не п'яний.
– Нічого не розумію. Давайте ще раз!
Та й на цей раз нічого не второпав. Тоді полковник узяв телеграму і зачав сам читати.
– Що за чортова мати?! Нічого не розумію. Який такий отаман Палій?! Звідки він взявся?!
– Це старий капітан російської армії. Раніше служив у нашій дивізії. Його звільнили, як дивізія прибула до України, – ніби за "шовінізм" і демократичні погляди...
– А де ж подівся командир дивізії Васильєв-Чечель і начальник штабу Піонтковський?
– Не знаю...
– Ось що! Тут може бути якась провокація. Треба послати до Конотопа надійного старшину з рапортом начальникові дивізії від мене. Маєте шифр із собою? Пишіть шифрований рапорт начальникові дивізії без зазначення прізвища. Пишіть: тільки що одержав телефонограму такого змісту. Якщо ви дали такий наказ, прошу підтвердити його і доручити сотникові Гейкові...
Через годину сотник Гейко з двома підстаршинами на позичених у гармашів конях вирушив до Конотопа.
Пузицький уже не лягав.
Просвіта
