До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

Долі сірожупанників

Тисячі борців за Україну вийшли з лав Сірої дивізії. На жаль, їхній подвиг досі не вшановано. Та що казати, коли доля більшості цих достойних синів нашої Батьківщини залишилася невідомою. Навіть імена не збереглися. Тож з увагою поставмося до коротких посмертних згадок про тих небагатьох, кому вдалося відгорнути завісу історії…

Командир 1-ї Сірої дивізії Віктор Іванович АБАЗА "був людиною дуже порядною, відданою українській справі" [7, с. 33]. Після поразки Армії УНР перебував у таборі Ланцут. Без діла не сидів. Взявся за перереєстрацію старшинських кадрів. А 1920 року організував вишкіл вояцтва та зібрав кошти на встановлення пам'ятника померлим товаришам. Того ж року полковник Абаза – голова верифікаційної комісії 6-ї Січової дивізії. Згодом переїхав до Праги, але помер таки в Польщі – 28 липня 1931 року у Варшаві.

Сотник Микола БАЙКО залишив дивізію, коли вона ще формувалася у Володимирі-Волинському. За гетьманату був зарахований до кадрів Полтавського корпусу. Повернувся до Сірої дивізії разом з Антоном Пузицьким. На еміграції закінчив гідротехнічний відділ Брненської високої технічної школи. У середині 1930-х років жив у м. Брно.
Ад'ютант начальника штабу Сірої дивізії Микола БУКШОВАНИЙ навесні 1920 року працював старшиною при Українській військовій місії у Польщі, був секретарем тижневика "Син України". Бажаючи допомогти землякам, які потрапили на чужині в тяжкі обставини, та знаючи європейські мови, пішов на службу до Американського християнського молодіжного союзу (УМСА). 23 квітня 1922 року одружився з дочкою письменника і лікаря Модеста Левицького Галею. Хотів вступити до Української господарської академії, але не був прийнятий.

Ад'ютант штабу 1-ї козацько-стрілецької дивізії поручник Микола Григорович БУТОВИЧ народився 6 грудня 1895 року в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. На еміграції став графіком і поетом-епіграмістом. Ще в австрійському полоні ілюстрував "Енеїду". З польських таборів утік до Праги. Згодом навчався в мистецьких закладах Берліна і Лейпцига. 1924 року випустив альбом дереворитів, у якому зобразив персонажі української демонології. В міжвоєнний період оформлював книжкові видання, присвячені насамперед фольклорно-демонологічним сюжетам. Біля витоків його мистецького стилю стояли імена Івана Котляревського і Миколи Гоголя. Написав Бутович і лібрето до балету "Лада", а також віршовану казку для дітей. 1947 року виїхав до США (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка), де проектував візерунки для текстильної фірми. Підтримував стосунки з багатьма діячами української культури та літератури. Належав до Об'єднання українських мистців Америки, брав участь у художніх виставках. Опублікував "Автобіографію" (Нью-Йорк, 1956), спогади "Кадетський корпус" ("Вісник", 1959), "Повстання проти гетьмана (Сіра дивізія)" ("Вісник", 1959) та інші. Починаючи з 1930-х років і до смерті писав епіграми. Опублікувати їх окремим виданням вдалося лише 1995 року в Києві під назвою "Епіграми Бутумбаса". В них створив сатирично-іронічні образи багатьох українських письменників, акторів, скульпторів, видавців (Василя Барки, Оксани Лятуринської, Олександра Олеся, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича та ін.). Помер 21 грудня 1961 року у США. Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруку (Нью-Джерсі).

Начальник штабу Сірої дивізії (наприкінці 1918 року) хорунжий Михайло ГАВРИЛКО (1882 р. н.) походив із Козацьких Хуторів поблизу с. Рунівщина (тепер Полтавський район Полтавської області). Вчився у Петербурзі, Кракові (1907 – 1912) і Парижі. Виявив себе як талановитий різьбяр, скульптор і поет. Спорудив погруддя Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича та проект пам'ятника Тарасові Шевченку, чимало медальйонів і різних композицій, зокрема "Сироти", "Козак і дівчина", "Бандурист", "Козак на коні" та інших. 1909 року видав поетичну збірку "На румовищах". Політично належав до УСДРП та СВУ. Від 1915 року воював у складі Українських січових стрільців (?). 1918 року – начальник команди зв'язку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Восени 1920 року – отаман повстанського загону на Полтавщині. Микола Бутович називав його "романтиком і трохи Дон-Кіхотом". Згорів у печі локомотива, куди його живим кинули більшовики.

"Старий сотник" ГЕЙКО, помічник командира 1-го Сірого полку, попрощався з товаришами наприкінці 1918 року в Ніжині, коли сірожупанники залишали Чернігівщину. Вік не дозволяв йому брати участь у війні. Гейко це розумів і з сумом відійшов.

Командир 1-го Сірого полку сотник Петро ҐАНЖА був чоловіком шляхетним, з добрим вихованням. Працював із захопленням. Микола Бутович писав: "Це захоплення та цілковиту відданість українській справі (він) вмів передати й своїм старшинам та користувався популярністю й симпатією як старшин, так і козаків полку" [7, с. 21]. Коли у грудні 1919 року Петлюра звільнив від військової присяги вояків Армії УНР, Ґанжа помандрував до свого рідного Чернігова.

Працівник Інформбюро Сірої дивізії Герасим ДРАЧЕНКО народився в с. Орлівка на Поділлі 4 березня 1891 року. Закінчив гімназію в Києві та юнкерську школу піхоти в Чугуєві. Під час Першої світової командував батальйоном. У листопаді 1914 року за бої під с. Стронків нагороджений Золотою зброєю. Пізніше потрапив до австрійського полону. Перебував у старшинському таборі Браунау-на-Інні. 1918 року став ад'ютантом 4-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював оперативний штаб дивізії, активно працював у його Інформаційному бюро. 1919 року був делегований до військової секції Української дипломатичної місії у Варшаві. Займався вербуванням полонених до організованої в Ланцуті 6-ї Січової дивізії Марка Безручка. У лютому став начальником секції полонених Військової місії УНР. Тоді ж підвищений до звання сотника. Після розпуску місії навчався в Школі політичних наук, брав активну участь у діяльності Українського товариства студентів-емігрантів. Працював у фірмі "Польський Ллойд". Був активним членом Українського клубу. Диригував українським хором. Помер 13 грудня 1938 року у Варшаві. Похований на цвинтарі Воля.

Сірожупанник Павло Омелянович ДУБРІВНИЙ народився в козацькій сім'ї 14 січня 1894 року в містечку Синявка Сосницького повіту на Чернігівщині. 1914-го закінчив Новомлинську вчительську семінарію. До 1915 року працював учителем у залізничній школі на ст. Чарджоу у Середній Азії. Звідти його покликали до російської армії. У березні того ж року в Карпатах потрапив до австрійської неволі.
Перебував у таборі Фрайштадт, українізованому Союзом визволення України. До 1918 року брав активну участь у культурному і громадському житті. Був почесним членом фрайштадтської "Просвіти" ім. Михайла Драгоманова (1918) та активним учасником формування українських військових частин (з полонених колишньої російської армії). У березні 1918 року у складі Січового куреня ім. гетьмана Петра Дорошенка прибув до Володимира-Волинського. "По приїзді вже сформованої дивізії сірожупанників на Україну я звільнився з війська і в вересні м-ці р. 1918 вступив слухачем на Київські інструкторсько-кооперативні курси при Центральному Укр. Кооп. Ком., де прослухав повний курс, – згадував він. – Але хвиля повстання проти "Скоропадщини" захопила (мене) і знову кинула до лав Української Армії. Ввесь час української визвольної боротьби знаходився в рядах козацтва дивізії сірожупанників, займаючи ріжні старшинські посади: ад'ютанта, інструктора, скарбника дивізії, державного інспектора полку, начальника культурно-освітнього відділу та ин. В листопаді р. 1920 з армією УНР був інтернований поляками до табору Каліш. В червні р. 1922. був прийнятий на матуральні курси при Українській господарській академії в ЧСР., де склав іспит зрілості 26 червня 1923 р." [85А, арк. 6, 6 зв.]. Забув написати Дубрівний, що був учасником Першого зимового походу Армії УНР, за який отримав Залізного хреста.
Після завершення УГА працював у Львові у товаристві "Сільський господар" редактором журналу "Сільський господар". Згодом влаштувався в Яворові у філії "Сільського господаря", а тоді повітовим агрономом у Калуші. З 1944 року проживав у таборі Байронті у Німеччині. Викладав в УТГІ в Реґенсбурзі. Переїхавши до США, був активний в УВАН і НТШ в Нью-Йорку. Впродовж року очолював Товариство українських інженерів у Філадельфії.
Помер 10 липня 1975 року у Віппанах (штат Нью-Джерсі). Похований у Бавнд-Бруку.

Хорунжий 1-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Петро ЗАПОРОЖЕЦЬ народився 26 серпня 1895 року в Ладижині (тепер Вінницької області). Закінчив Ладижинську двокласну міністерську школу. 1910 року поїхав в Одесу продовжувати навчання. 1915 року був мобілізований до російського війська. Повернувшись 1917 року додому, взявся просвіщати земляків з метою підняти їхню національну свідомість. "Своїми виступами в аматорському театральному гуртку, хорі та взагалі на ріжних національних святкуваннях здобув собі пошану і загальну симпатію" [6А, с. 8].
1918 року був на перевишколі українських старшин у Києві – очевидно, навчався в Інструкторській школі старшин. У складі 1-го Сірого полку Сірої дивізії взяв участь у антигетьманському повстанні. Навесні 1919 року брав участь в організації на Гайсинщині охоронної сотні, яка билася проти денікінців. Навесні 1920 року, саме тоді, коли Василь Прохода жив у Четвертинівці, виступив як організатор повстанського руху в районі Ладижина.
Восени 1920 року Запорожець емігрував до Румунії, а звідти до ЧСР. 1924 року вступив до Української господарської академії на агрономічно-лісовий факультет, де знову зустрівся з Василем Проходою. Академію закінчив 1929 року. Наступного року перебрався у США, в Чикаго. Потім мешкав у Детройті. Працював на автомобільній фабриці Форда. Посідав керівні посади у гетьманському русі. Помер 31 жовтня 1963 року у Детройті.
Сірожупанник Єпіфан КАМІНСЬКИЙ восени 1918 року вчинив бешкет на сільському весіллі, заборонивши з патріотичних міркувань співати російських пісень, "чим викликав обурення селян" [96, с. 249]. З ним Василь Прохода зустрівся у пересильній Харківській тюрмі 1946 року. Камінський відбував покарання в одному з таборів Новосибірського краю. Як видно, він не витримав російської каторги… 1961 року в газеті "Вісті з України" (ч. 21) за його підписом вийшла стаття. Василь Прохода зазначав: "В ній він (Камінський) бундючно заявив, що його знає вся українська еміграція, бо він мав особисті стосунки з Симоном Петлюрою, командармом М. Омеляновичем-Павленком, членами Директорії і т. п. В тій статті він оганьбив усіх і наплював на той шлях, який пройшов у 1918 – 1919 роках, каявся у всіх своїх провинах перед радянською владою… а також оповів про своє радісне життя на рідній Україні…" [96, с. 359].

Працівник інформбюро Сірої дивізії Павло КОВЖУН народився на Волині 3 жовтня 1896 року. Закінчив школу мистецтв у Києві та школу прапорщиків у Житомирі. В роки Першої світової перебував на Румунському фронті. Наприкінці війни редагував газету "Козацька думка" (орган 26-го Українського корпусу). 1918 року працював в Інформаційному бюро Сірої дивізії. Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пикуличах. Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло. Надавав перевагу книжковій графіці (обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, ілюстрації, карикатури. Автор (спільно з М. Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та ін.) та мистецьких монографій. Автор статей на мистецькі теми і про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів "Митуса" і "Мистецтво". У 1930-х роках в Українському науковому інституті (Берлін) виголосив цикл лекцій з історії українського мистецтва. Помер 15 травня 1939 року у Львові.

Начальник штабу 1-го Сірого полку хорунжий Кость Миколайович КУРИЛО народився 17 липня 1888 року у козацькій родині в с. Гремячі Попівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. 1908 року закінчив реальну школу у м. Ромни. Навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання на 2-му курсі Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісоводства. На початку Світової війни мобілізований як прапорщик резерву. За Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону. У терезинському і йозефівському таборах став просвітителем полонених українців.
Після поразки Армії УНР жив у Варшаві. Того ж року подав заяву до господарської академії, але з формальної причини його не прийняли – попри те що студенти УГА Василь Прохода і Павло Дубрівний характеризували Курила як людину, метою життя якої є "праця й лише праця – для Української національної справи" [83А, арк. 1 – 3]. У листі до управи Академічної громади при УГА вони писали: "В Польщі зараз перебуває емігрант сірожупанник Кость Курило, бувший студент 3-го курсу Олександрійського сільськогосподарського інституту, який скінчити перешкодила війна. 25-го цього липня Курило подав прохання про прийняття його до академії. Ми знаєм К. Курила ще з 1915 року як невтомного працьовника на полі Національно-культурному, чесного, скромного, гарного товариша з чулою душею, що віддав майже все своє життя для української національної справи. Зараз К. Курило має 35 років, і це може бути перешкодою для прийняття його до академії. Але з огляду на те, що Курило студіював рік у Петроградському лісовому інституті й 2 роки в Олександрійському сільсько-госп. інституті (це ми підтверджуєм) і що він прохається на 2-й курс, а по своїй працездатності буде в усіх випадках не гірше багатьох молодих, дуже прохаєм Хвальну Управу вжити як найбільших заходів, аби К. Курило був прийнятий до Академії в виключному порядку. В. Прохода, П. Дубрівний і В. Задорожний (?). Подєбради 26.7.24" [34А, арк. 32, 32 зв.].

Микола ЛОЗОВИК, голова Бойової управи для організації 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників), розстріляний більшовиками 21 листопада 1921 року.

Командира кінної сотні 4-ї Сірої бригади Василя ПАДАЛКУ Прохода у спогадах назвав "бойовим сотником" [96, с. 396]. 1921 року Падалка взяв участь у Другому зимовому поході. Спочатку Тютюнник призначив його заступником командира кінного полку сотника Маркевича. Потім Падалка увійшов до окремого відділу поручника Гопанчука, а невдовзі й очолив цей загін. 21 листопада сотник зі своїми бойовиками наблизився до Києва на дві години ходу. Він вислав до столиці підхорунжого Суського і підстаршину Попика з метою розвідати, де перебувають полонені учасники Листопадового рейду і чи не можна їх визволити. Повернувся в Польщу на початку другої декади грудня. Згодом емігрував до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1922 та 1934 роках нелегально приїздив до Києва. Передавши розпорядження зв'язковим з Дубовичів, Конотопа і Кролевця, повертався за кордон. 1 лютого 1961 року наказом ч. 6 "по Війську УНР" підвищений до звання майора Армії УНР (починаючи з 1 серпня 1923 року).

Командир Сірої дивізії Борис ПАЛІЙ-НЕЇЛО після поразки Армії УНР потрапив у табір м. Ланцута. Згодом жив у Перемишлі, де 1928 року заснував і очолив філію Українського центрального комітету. Опікувався колишніми вояками УНР. Заснував іконописну майстерню "Відродження", де працювало 10 художників. 1944 року виїхав до Німеччини. Перебував у таборі для переміщених осіб у м. Міттенвальде (1945). Наприкінці 1940-х років емігрував до США. Помер 1956 року.
Командир 2-го полку Сірої дивізії (1918) Федір ПАНЬКІВСЬКИЙ під час Першого зимового походу був помічником командира 4-го Збірного полку сірожупанників. Восени 1921 року брав участь у Другому зимовому поході.

Командир 2-го Сірого полку сотник ПАРХОМЮК улітку 1920 року очолив рештки Спільної юнацької школи. Разом з юнаками загинув смертю героя 6 липня 1920 року під селом Сорокодуби. Останні слова його були зверненні до жида-комісара: "Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!"

Іван ПЕРЛИК у російській армії командував Кишинівським другочерговим полком. Був Георгіївським кавалером. В австрійському полоні – комендант табору Йозефштадт. "З початком українського руху І. Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно, – свідчив Йосип Мандзенко, – казав дати йому якнайбільше матеріалу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, то вже був добре національно обізнаним українцем" [74, с. 9]. 1918 року відіграв видатну роль у формуванні 1-ї козацько-стрілецької (Сірої) дивізії, ставши її першим командиром. Павло Дубрівний називав його "душею організації" [31, с. 62]. Ад'ютант штабу дивізії поручник Микола Бутович писав так: "Начальник дивізії підполковник Іван Перлик був непересічної вдачі людина. На перший погляд – людина лагідної вдачі, ззовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга. А насправді то був чоловік сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий. Мав високу військову освіту – скінчив академію Генерального штабу. Не знати точно, з яких причин він залишив військову службу в ранзі підполковника і працював на півдні України в кооперації. З вибухом Першої світової мобілізований і командував другочерговим полком. Під час одного з боїв попав у полон австро-угорський, але його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому було залишено його кавказьку шаблю, яку він тепер мав із собою. Знав Перлик добре психіку українського селянина й тому умів підійти до серця нашого козака. Умів до нього промовити. Звичайно ключем його промови, виголошуваної доброю українською мовою, була "пшеничка". Суть зазіхань москалів на Україну він зводив до простого і зрозумілого для кожного козака символу – "пшенички". "Пшенички їм захотілося – от чого вони пхаються в Україну!" [7, с. 21].
Коли українське військове міністерство призначило нового комдива, Перлик став на чолі 2-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Згодом Перлика усунули і з цієї посади. "Зроблено його ніби нервово-хворим і перевезено десь до відповідної лікарні, і то так несподівано й таємно, що про це довідалася дивізія щойно на другий день" [7, с. 28]. Та рук він не опустив. Згодом на Полтавщині у районі Ромен організував партизанський загін. У звіті Полтавського губернського відділу ҐПУ за 1.10.1921 – 1.10.1922 рр. зазначено: "Из наиболее интересных организаций в октябре прошлого года были ликвидированы следующие: Чутовский заговор под руководством бывшего царского полковника Ивана Перлика, свившем себе гнездо в село Чутово Полтавского уезда и преследовавший цель вооруженного восстания против Советской власти на Украине. Эта подпольная, с петлюровской окраской, организация была настолько уверена в успехе своей контрреволюционной деятельности, что даже приступила к избранию тайного временного правительства на случай скорого свержения Советской Власти на Украине. По этому деле было арестовано свыше 50 человек, захвачен был штаб организации, обнаружены приказы, воззвания и проч. прокламации, обличавшие организацию контр-революционной деятельности. По постановлению Коллегии Полтавской Губчека было расстреляно 20 человек вместе с организатором и атаманом Перликом".

Курінний ПОНОМАРЕНКО, що більше грав у карти, ніж виконував обов'язки командира, з Польщі вишмигнув до Чехословаччини. Трохи повчившись, став пастором чесько-братської церкви і "просвіщав" русинів на Закарпатті [96, с. 324].

Несамовитий Антін ПУЗИЦЬКИЙ, після того як залишив 1-й Сірий полк, командував 17-ю пішою дивізією, Окремою дивізією залізничної охорони Армії УНР, бригадою 1-ї кулеметної дивізії. Був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР. У каліському таборі очолив решки 5-ї Херсонської стрілецької дивізії, опікувався товариством гімназійної молоді "Запорожець". 1927 року введений до Вищого командного складу Армії УНР. Написав спогади. Малював. Упокоївся 1945 року в Каліші (Польща).

Начальник господарчої частини 4-го Сірожупанного полку 1-ї Рекрутової дивізії хорунжий Стефан СИНИЦЯ народився 1887 року в с. Узин Васильківського повіту Київської губернії. Безбатченко. Закінчив двокласне училище та Київську школу прапорщиків. Учителював. Від 1918-го в українській армії. 1920 року служив у 3-й Залізній дивізії на посаді помічника обозного 21-го куреня, начальником штабу якого був Василь Прохода. Під час Другого зимового походу – помічник начальника господарчої частини 5-го куреня 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії. У полон потрапив 16 листопада під с. Миньки. Розстріляний 22 листопада 1921 р. у м. Базар. Реабілітований 25 березня 1998 року.

Яків Омелянович СИЧ народився 1886 року в с. Бандурка Катеринославської губернії. Працював управителем Глодоської двокласної школи, "де дуже вміло переводив українську освідомлюючу працю як у школі, так і в Глодосах за допомогою своєї дружини учительки Віри Михайлівни". 1914 року вчитель Сич не використав право відстрочки від служби і пішов до війська. Закінчив школу прапорщиків. Призначення отримав на австрійський фронт, де потрапив у полон. "Першим у таборі полонених (Йозефів) розпочав національно-освідомлюючу працю серед старшин-українців" [93, с. 5]. З великими запалом, поруч із Василем Проходою, Петром Ґанжею, Миколою Байком, Миколою Букшованим, читав лекції з української історії та історії літератури. Разом з Проходою і Букшованим був членом редколегії табірної газети "Наш голос".

Старий сірожупанник ТАРАН, етапний комендант у Кутківцях на Поділлі, що прийняв Василя як рідного у тяжку для нього хвилину, до 1940 року працював електротехніком у Ліоні. 1944 року жив у Берліні.

Командир 2-ї Сірої дивізії Федір Васильович ТИМЧЕНКО помер 1927 року у м. Закопаному (Польща) в протитуберкульозному санаторії.

Поет Павло ТИЧИНА наприкінці 1918 року був співпрацівником редакції газети "Воля" та Інформаційного бюро армії Чернігівщини та Полтавщини, яке, за свідченням Миколи Бутовича, "розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії". Тичина дуже допоміг "Сірим у збройній боротьбі з ворогом" [7, с. 36]. Пізніше свій поетичний талант присвятив ствердженню московської влади в Україні.
Хорунжий Микола ХАРЧЕНКО, приятель Василя Проходи з Йозефштадта, загинув під Коростенем у багнетній атаці на очах своєї нареченої.

Начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Василь Федорович ЧАБАНІВСЬКИЙ 1920 року підвищений до звання генерал-хорунжого. У 1920 – 1922 роках – начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу. Після Другої світової війни виїхав до США, де й помер.

Василь Прохода і командир 4-ї Сірої бригади Володимир ШЕПЕЛЬ у вересні 1920 року показали козакам приклад і першими пішли по мосту через Дністер у нічну атаку на червоних. Невдовзі командування підвищило Шепеля до звання генерал-хорунжого. З грудня 1920 року він перебував у таборі міста Каліша, там же став членом товариства "Мистецтво", де вчився малювати поруч з генералами Антоном Пузицьким, Іваном Омеляновичем-Павленком, Андрієм Вовком та Петром Єрошевичем. 1927 року Шепеля ввели до Вищого командного складу Армії УНР.

На жаль, долі більшості сірожупанників невідомі.

Планида героїв книги

Що чекало на інших українських діячів, з якими доля зводила кубанця на полях битв та в еміграції?
Начальник штабу Північного фронту Всеволод АГАПІЄВ 9 місяців утримувався в камері Варшавської цитаделі. Навесні 1920 р. його перевели у табір Домб'є під Краковом. Подальша доля не досліджена.

Про отамана Червоного куреня смерті Євгена АНГЕЛА є різні свідчення. Командир 2-го полку Січових стрільців Василь Кучабський, наприклад, запевняв, що Ангел 1922 року сидів у румунській в'язниці. А підполковник Армії УНР Михайло Середа твердив, що Євгена Ангела розстріляли денікінці ще наприкінці 1919-го. Микола Чеботарів у листі до Йосипа Безпалка писав, що Ангел помер від тифу того ж таки 1919 року. А інженер Туркало, який особисто знав отамана, у книзі "Тортури" стверджував, що більшовики розстріляли його в серпні 1921 року.

Подєбрадець Юрій АРТЮШЕНКО помер 15 лютого 1990 року в Чикаго.

Життєва стежка колишнього лектора господарської академії буковинця Йосипа БЕЗПАЛКА урвалася в Казахстані 1950 року.

Остання відома мені звістка про волинського отамана Йосипа БІДЕНКА датується вереснем 1956 року. Тоді редактор-видавець журналу "Україна", що виходив у Парижі, Ілько Борщак одержав листа з емоційною назвою – "Не запаскуджуйте сторінок своєї "України" прізвищами Чеботарівих". Йосип Біденко інкримінував "петлюрівському чекісту" Чеботаріву фізичне усунення відомих отаманів та участь у багатьох інших злочинах. Згадав він і своє 11-місячне перебування під арештом у товарному вагоні. Не приховуючи ненависті до кривдника, Біденко навіть погрожував убити Чеботаріва. На той час колишньому отаманові вже було близько 73 років (народився він 1883-го). Попри вік, темперамент лишився у нього гарячий...

Колега з лісового відділу Віталій БІЛАХІВ, якого Прохода називав "піднебесним соціалістом", народився 26 травня 1897 р. в Катеринославі. 1915 року закінчив 1-шу реальну школу, а наступного року – Сергіївську гарматну школу. Навчався в Катеринославському гірничому інституті й Варшавському університеті (1922). В січні 1919 року мобілізований до української армії, в гарматних частинах якої відбував службу до квітня 1922 року.  Взяв участь у Першому зимовому поході Армії УНР, за який нагороджений Залізним хрестом. 21 листопада 1920 р. разом з українськими частинами перейшов Збруч. Інтернований у таборі Каліш. У квітні 1922 року в Польщі вступив на математичний відділ філософського факультету, а тоді переїхав до ЧСР, де 1927 року закінчив УГА [79, арк. 7].
Лев БИКОВСЬКИЙ – чи не єдиний герой цієї книги, який дочекався проголошення Самостійної України. Помер 11 січня 1992 року в Денвері (США). Через три роки в Києві (з нагоди його 100-річчя) відбулася науково-практична конференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття Черкаської області поставлено пам'ятний камінь на згадку про видатного науковця та палкого українського патріота.

Подєбрадець Микола БОГУН, співробітник Василя Проходи в аграрному товаристві, помер 1941 року в Німеччині. Наступного року з України приїхала дочка, але змогла побувати лише на могилі свого батька – "вічного революціонера" [97, с. 215].

Командир Сірої дивізії (восени 1918 року) Федір ВАСИЛІЇВ-ЧЕЧЕЛЬ підтримав повстання Директорії проти гетьмана Павла Скоропадського, однак через недовіру українських соціалістів був звільнений з посади. Деякий час перебував при штабі командувача Північним фронтом Володимира Оскілка, але через непорозуміння з командуванням виїхав у Прибалтику. Служив у білогвардійській армії Миколи Юденича. 1920 року перейшов на службу до більшовиків. Від 1921 року працював старшим керівником групових лекцій Військової академії Красної армії.

Студентові Проході імпонував професор неорганічної хімії Микола Павлович ВІКУЛ, "який любив свій предмет, цікаво викладав його й по-товариському поводився зі студентами…" [97, с. 45]. Доля його трагічна. Ностальгія штовхнула науковця на необачний крок: 1928 року він повернувся в Україну. Працював членом колегії ЦСУ УССР, заступником директора Інституту марксизму-ленінізму, а 1930 року перейшов на видавничу роботу. 5 травня 1933 року його заарештували "люди зі сталевими очима". Звинувачення – створення "контрреволюційної української організації" та шпигунська діяльність на користь Німеччини. Чекісти оцінили наукову діяльність Вікула 10 роками каторги. Покарання він відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 року йому присудили смертну кару й 3 листопада безжально розстріляли.

Командир Залізничної дивізії Андрій ВОВК, з яким сірожупанники на початку березня 1919-го обороняли Бердичів, 5 жовтня 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого. На еміграції став військовим міністром уряду УНР, а 1923 року – редактором журналу "Табор". 1925 року засновує Українське воєнно-історичне товариство. Тоді ж очолює редакційну колегію журналу "За Державність", який у першому номері опублікував цінні спогади Василя Проходи "Записки до історії Сірих, або Сірожупанників" – до речі, з критикою на дії (чи бездіяльність?) комдива Вовка у Бердичеві в березні 1919-го. У 1960-х роках еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до рангу генерал-поручника, а тоді вже і до генерал-полковника Армії УНР. Життєва дорога Андрія Вовка закінчилася в Новому Ульмі (Німеччина) 11 лютого 1969 року.
Подєбрадець Микола ГАДЗЯЦЬКИЙ прийняв смерть 21 травня 1991 року в Сан-Дієго (Каліфорнія). Його дружина Ліда, яка взяла щиру участь у долі родини Василя Проходи, відійшла на два роки раніше.

Декан правничого факультету Українського вільного університету у Празі Олександр ГАЙМАНІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода зустрівся в Харківській пересильній тюрмі, ліг у празьку землю 1963 року.

Командант УСС, а на весіллі Василя і Марії Проход почесний гість, Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ став віце-президентом польського сенату. У засвіти відійшов у вересні 1931 року.

Фахівець із жіночого питання у Подєбрадах Гриць ГРУША "за соціалістичної республіки став лісовим директором, але так спідлів, що забув навіть, якого він роду та племені, і порвав зв'язки з українцями" [97, с. 64].

Микола ҐАЛАҐАН, з яким доля звела Василя Проходу у лікарні Лук'янівської в'язниці, покарання відбував у "Сиблагу" (Кемеровська область, м. Маріїнськ, п/с 247/6-г). Звільнений 1 листопада 1955 року. Утримувався в ув'язненні понад 10 років. Подальша доля невідома. Реабілітований 14 травня 1992 року.

Член Центральної Ради Михайло ЄРЕМІЇВ, з яким Василь Прохода у Подєбрадах творив "Український сокіл", 1928 року переїхав до Швейцарії. Відтоді майже до кінця війни редагував у Женеві бюлетень "Oinor", співробітничав з багатьма українськими та іншомовними виданнями. Простився з цим світом 16 вересня 1975 року.

Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир Волинської дивізії, де на посаді в. о. начальника штабу 4-ї Сірої бригади служив Василь Прохода, влітку 1920 року був підвищений до звання генерал-хорунжого, а після Другої світової – до генерал-полковника. Помер 4 серпня 1968 року в Нью-Йорку. Похований у Бавнд-Бруку, де трьома роками пізніше упокоївся і підполковник Прохода.

Останній кубанський прем'єр Василь ІВАНИС розпрощався зі світом 28 вересня 1974 року в Канаді. Поховали його на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто. Могила його швидко заросла травою. Не було на ній ні хреста, ні таблички з іменем – лише камінь з числом цвинтарної адміністрації. Та знайшлися совісні люди, які створили комітет вшанування Василя Іваниса, і 3 жовтня 1982 року на могилі таки поставили пам'ятник.

Шеф Василя Проходи в господарській академії професор Борис ІВАНИЦЬКИЙ закінчив життя 1953 року в Детройті (США).

Бандурист Григорій КИТАСТИЙ, з яким старий підполковник заприязнився у США, відійшов у засвіти 6 квітня 1984 року. Похований при церкві Святого Андрія в Бавнд-Бруку. Його могила, з гранітним пам'ятником, на якому вигравірувано обрис бандури, знаходиться недалеко могили Василя і Марії Проход.

Полковник Архип КМЕТА, з яким Василь Прохода 1926 року заснував Товариство колишніх українських старшин у ЧСР, після закінчення господарської академії переїхав до Польщі. Служив контрактовим старшиною Війська Польського. У вересні 1939 року змушений був взяти участь у війні з німцями. Після перемоги Вермахту інтернований в таборі Вільковішки у Литві. Звільнився 1940 року. В роки Другої світової – представник Українського визвольного війська та діяч гетьманського руху. Спочив 1978 року в Нью-Йорку.

Петро КОЖЕВНИКІВ, із яким Василь Прохода познайомився у листопаді 1921 року в оперативному відділі штабу Армії УНР, у роки Другої світової потрапив до німецького концтабору, а 1945 року – до російського. Відсидів 10 років. Повернувшись до Києва, 1960 року "начебто хотів дістатись до Німеччини" [98, с. 30]. Репресована була і його сестра Надія. З нею Прохода випадково зустрівся в талліннському таборі.

Співзасновник Революційної української партії Юрій КОЛЛАРД, з яким підполковник Прохода заприятелював у ЧСР, перед самим приходом більшовиків у 1945-му переїхав у м. Аусбурґ (Німеччина), де і помер 3 січня 1951 року.

Сергій Петрович КОЛУБАЇВ, який разом з Василем Проходою погодився на пропозицію залишитися в УГА в якості професорського стипендіата, мав досить успішну наукову кар'єру. Народився він 22 липня 1896 року в м. Нова Ушиця Подільської губернії в сім'ї бухгалтера Ушицької повітової скарбниці. Дуже рано осиротів: мати померла 1898 року, а батько – 1901-го. 24 квітня 1918 року Сергій закінчив середню 8-класну сільськогосподарську технічну школу у Кам'янці-Подільському. Продовжив освіту на природничому та сільськогосподарському факультетах Кам'янець-Подільського українського державного університету. 28 жовтня 1920 року вступив козаком до 3-ї Залізної стрілецької дивізії, де ще влітку служив Василь Прохода. В листопаді Колубаїва поляки інтернували. Перебував у таборах Ланцут, Стшалково і Каліш. Наприкінці березня 1922 року став вільним слухачем філософського факультету Варшавського університету, а тоді подався у Подєбради. Лісовий відділ Української господарської академії закінчив 21 травня 1927 року. Дипломний іспит склав "з успіхом дуже добрим". З 10 листопада 1928 року працював асистентом кафедри охорони лісу УГА. Був маленького зросту (156 см), що створювало проблеми в особистому житті. У 1930-х роках працював в Інституті охорони лісу Чеської академії наук у Празі. Автор наукових праць. Член Чеської академії наук. У лютому 1956 року в ЧСР Прохода і Колубаїв зустрілися. Радість від зустрічі була обопільна.
Восени 1920 року Василя Проходу на працю у штаб Дієвої армії УНР взяв начальник оперативного відділу Віктор КУЩ. У спогадах кубанець відзначав виняткову скромність полковника Куща. Народився він 10 листопада 1878 року в Сімферополі. Військову освіту здобув в Одеському піхотному училищі 1904 року. У складі 15-го пішого полку брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років. За особисту хоробрість нагороджений двома орденами. 1912 року закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Світової війни був штаб-офіцером для доручень штабу 4-го Сибірського армійського корпусу. В українській армії з серпня 1918 року. За гетьманату – начальник відділу 1-го квартирмейстерства Генерального штабу, начальник штабу 13-ї пішої дивізії. У січні 1919 року – начальник організаційного відділу Генерального штабу, пізніше – начальник розвідувального відділу штабу Дієвої армії, штабів Запорозького корпусу, Запорозької групи та генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу. 1920 року став генерал-хорунжим. 1923 року в Каліші налагодив видання журналу "Табор", був його редактором до 1939 року. Співорганізатор Українського воєнно-історичного товариства у Польщі. Автор багатьох публікацій з історії Визвольних змагань. Працю для України скінчив 21 листопада 1942 року.

Голова еміграційного уряду УНР Андрій ЛІВИЦЬКИЙ помер 17 січня 1954 року в Карлсруе. Похований у Мюнхені.

Подєбрадець Євген МАЛАНЮК став видатним українським поетом. Відійшов у вічність у Нью-Йорку 16 лютого 1968 року.

Товариш Василя Проходи Володимир МІРОШНИЧЕНКО працював лісничим на Волині, доки не прийшли "освободітєлі", які 1939 року заслали його на Далекий Схід.

Голова УНО Тиміш ОМЕЛЬЧЕНКО завершив життєве коло 6 вересня 1955 року в Торонто. Похований на цвинтарі "Проспект" поруч із братом Головного отамана – полковником Олександром Петлюрою та сотником Олександром Савченком. Їм трьом поставлено спільний величний пам'ятник, біля якого на Зелені свята багато років збиралася Українська громада.
Український командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО помер 29 травня 1952 року в Парижі.

Олександра ОСЕЦЬКОГО, як і передбачав полковник Пузицький, було послано військовим аташе до Бельгії – ніби там була для нього робота. "Крім витрати державних коштів, він нічого не зробив і доброї пам'яти по собі не залишив", – зазначав Василь Прохода [96, с. 357]. Євген Маланюк називав генерал-хорунжого Осецького "оперетковим Наполеоном" і додавав, що ця постать ніби самою долею "була призначена для фігурувань на спектаклях" [73, с. 331]. Та через отой "артистичний талант" і нескінченні спектаклі гинули тисячі українських вояків!
Осецький зійшов з підмостків у лютому 1936 року в Парижі.
Петлюрівець Прохода не вважав Володимира ОСКІЛКА, який виступив проти Головного отамана та соціалістичного уряду, зрадником, казав, що Оскілко "заарештував той уряд з бажанням допомогти загальній справі, не урахувавши того, що зміна урядів не мала значіння, бо вони були безсилі і на продовження збройної боротьби… не відогравали ролі" [101, с. 4].
На еміграції у Польщі (фактично на Волині) Володимир Оскілко створив і очолив Українську народну партію, яка 1922 року на виборах до польського сейму і сенату виступила зі списком під №23. "Ідеологія Української Народної Партії – Cамостійна Україна в етнографічних межах, буржуазна республіка на кшталт Франції або щось подібне. Відновлення такої України повинно було відбутися за допомогою Польщі Пілсудського або його послідовників. Для цього партія повинна була працювати на Волині (польській) і Поліссі й вести відповідну пропаганду серед населення". УНП прагнула "домогтися для українського населення Волині національної територіальної автономії мирним шляхом. Докладно і практично це виглядало як викладання української мови в школі, відкриття українських шкіл – як початкових, так і вищих загальноосвітніх і спеціальних, впровадження української мови в судочинстві й інших установах. На керівній роботі в місцевих органах влади мали бути українці й уродженці Волині". УНП виступала за "створення крайового органу місцевого самоврядування" та "передачу землі місцевому населенню", а також вела боротьбу проти політики заселення поляками з Центральної Польщі етнографічних українських земель. "Для надання допомоги селянам-хліборобам" Оскілко організував Волинський селянський кооперативний банк [3А, арк. 30, 30 зв., 65, 65 зв.].
"Володимир Оскілко перебував у центрі українського життя Волині... Очолюючи Український громадянський комітет допомоги емігрантам, він не тільки давав консультації та поради, але й заступався за людей, боронив їхні інтереси, надавав фінансову допомогу. Зрозуміло, що його авторитет серед українців Волині був надзвичайно великий. І це непокоїло польську владу, не зацікавлену, щоб українська національна меншина мала авторитетного лідера. Ще 7 липня 1921 року польська поліція, підозрюючи "українського націоналіста" Оскілка в діяльності, спрямованій проти польської держави, встановила за ним негласний нагляд. Окрім політичної діяльності, Володимир Оскілко проводив велику культурно-освітню роботу, зокрема ініціював створення українських бібліотек у Клевані, Бронниках, Омеляні, Коростятині та інших містах і селах. Як публіцист мав великий вплив на колишніх воїнів Армії УНР" [39, с. 89].
УНП Оскілка активно виступала проти введення двомовності в українських школах, проти скорочення їхньої чисельності, за створення українського університету і взагалі за збереження українського народу і його культури, мови, проти полонізації, яку проводила польська держава.
19 червня 1926 року в Городку Рівненського повіту невідомий через вікно застрелив колишнього командарма. Існують різні версії: розправу вчинили поляки, замах зробив більшовицький агент, вирок виконано з наказу проводу УВО. Колишнього командарма поховано в рідному селі Хоцінь (тепер Хотінь).
Головний духівник української армії Павло ПАЩЕВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода здружився у Пйотркуві-Трибунальському, закінчив свою земну місію 1944 року у Варшаві. Похований на православному цвинтарі Воля.

Подєбрадський товариш Кость ПОДОЛЯК після закінчення господарської академії склав іспити "на самостійного лісового господаря" у Братиславі [97, с. 151]. Тоді подався у Закарпатську Україну, де на одній з полонин заснував молочарню. Виробляв масло і сир, але через підступи конкурентів-євреїв програв і змушений був продати їм підприємство.

Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр ПОРОХОВЩИКОВ, завзятий проповідник ордену лицарів руки Святого Іоанна Хрестителя, у 1930-х роках поселився у Яблонній, що біля Варшави. Викладав іноземні мови. Помер 1945 року. Похований у Варшаві на цвинтарі Воля.

Останнім днем життя Пилипа ПРОДАНЧУКА, в родині якого часто відпочивали Проходи, стало 13 липня 1976 року. Його дружина преставилася на пару літ пізніше.

По закінченні УГА Володимир РЕЙТЕР з дружиною Оленою виїхав до Харбіна. До війни Олена ще листувалася з Марією Проходою, але Друга світова всі зв'язки перервала.

1945 року у Празі було арештовано викладача Української господарської академії Валентина САДОВСЬКОГО та вивезено до Києва. Там, у Лук'янівській в'язниці, він і загинув 24 листопада 1947 року.

Начальник контррозвідки Армії УНР і Приятель Василя Проходи Грицько СИМАНЦІВ (СІМАНЦ) помер у Празі від інсульту.

Олександр СКОП, з яким Василь Прохода заприятелював у США, помер 3 вересня 2003 року в Сан-Дієго. Там і похований – на американському протестантському кладовищі.

Гоноровитий комдив Січових стрільців Роман СУШКО, ударна група якого 12 лютого 1919 року змінила на позиціях у Коростені сірожупанників, був убитий невідомим 14 січня 1944 року у Львові.

Асистента Української господарської академії Пилипа ТЕРПИЛА москалі покарали двічі: побував він і на Біломорканалі, і у Воркуті. Після відбуття каторги повернувся до ЧСР – як її громадянин.

Ректор УГА Сергій ТИМОШЕНКО ще в ЧСР став громадянином Польщі. 1930 року переїхав на свою нову батьківщину. Очолював Товариство ім. Петра Могили та Червонохресне братство на Волині. Став депутатом Сейму і сенатором Польщі. Проводив полонофільську політику. Помер 1950 року.

Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної стрілецької дивізії, помер 19 квітня 1975 р. у м. Ментеноні (Франція).
Голова Ради Республіки Іван ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода перебував в одній камері Лук'янівської тюрми, загинув 2 вересня 1952 року в таборі смертників Абезь.

"Старого бурлаку типа Енея пролетарських переконань" [97, с. 43, 44] професора УГА Михайла ФРОЛОВА 1945 року МҐБ вивезло з Чехії до Лук'янівської в'язниці, де його сліди загубилися.

"Апостола кам'яних наук" Миколу ШАДЛУНА, який надзвичайно цікаво читав в УГА лекції з геології, підвела дружина. Вона була "поважною жидівкою" і мала зв'язки із совєтським торговельним представництвом у Берліні. Вона й умовила чоловіка повернутися в Україну. Він попрацював професором у Дніпропетровському гірничому та Уральському політехнічному інститутах у Свердловську, "а потім його поглинула диктатура пролетаріяту…" [97, с. 43].

Сміливий вояк, а водночас і спритний ділок Павло ШАНДРУК наприкінці Другої світової став головою Українського національного комітету і головнокомандувачем Української національної армії (з 17.3.1945). Після поразки жив у Німеччині та США. Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентоні (США).

Засновник Української господарської академії в Подєбрадах Микита ШАПОВАЛ упокоївся 25 лютого 1936 року у Ржевниці (ЧСР).

Перший ректор УГА Іван ШОВГЕНІВ, який підписав Василеві Проході диплом інженера-лісівника, склав сиву голову в Данцигу 13 квітня 1943 року.

Розсіяння

Старий сірожупанник не раз говорив синові: "Твоя родина мусить бути українською, і твої нащадки не сміють стати "погноєм" для іншого народу". Хоч Василь Прохода визнавав, що "Ева – добра дружина і гарна мати, все ж їй докучав, що вона говорить з дітьми англійською". Його підтримувала і Марія, яка "не могла пробачити Еві, що вона не українка". Василь Прохода казав невістці, що та "мусить перетворитися на справжню українку". Ева намагалася знайти розуміння у свого чоловіка. Питала його: "Як я можу зректися того, що народилася німкою?!" [70В].
Ева зробила багато кроків назустріч: перейшла в православну віру, вивчала українську мову, намагалася увійти до життя української громади, в місті Фінікс (штат Арізона) співала з Романом українською в православному церковному хорі, намагалася у всьому догодити свекрусі. Все ж Романова мати деколи безпідставно чіплялася до Еви. "А я як "добре вихований син", – зізнавався Роман, – завжди ставав на бік Мами і ніколи не захищав Еву, яка, бідна, терпіла. Спогади ці мучать мою совість" [70В].
Василь і Марія Проходи своєю наполегливістю досягли протилежного результату: невістка перестала вивчати українську мову!
"Провів я з Евою щасливих 46 з половиною років подружжя, – писав Роман Васильович. – Вона була розумна, щира, щедра, відважна, весела і оптимістична до самого кінця. Всі, хто знав, любили її. Я зрозумів, яке щастя мав, коли втратив її. 1 березня 2000 року Ева померла на рак печінки тут, у Брайтоні, Колорадо" [70Г].
Ще перед смертю Ева сказала Романові, що не хоче, щоб він решту життя провів у смутку, живучи на самоті, а знайшов собі добру дружину. Після смерті Еви Роман познайомився із вчителькою Вірою Євгенівною Драч, яка 1993 року переїхала до США з Одеси разом з сином Геннадієм. 24 листопада 2001 р. Роман Прохода і Віра Драч одружилися в Українській православній церкві Святої Покрови в Денвері (Колорадо).
Щодо моїх синів, то, коли були малі, ходили по суботах до української школки, брали участь у літньому таборі "Пласту". Непогано читали, писали і говорили українською. Коли виросли, одружилися з американками (тут, у Колорадо, дуже мало українських дівчат), позабували нашу мову, а їхні діти не знають жодного українського слова і вважають себе американцями.
Моєму першому синові Михайлові вже 45 років. Він успішний лікар-офтальмолог. Має п'ятнадцятилітнього сина "Деніел".
Середньому синові Олегові – 44 років. Він закінчив економічний факультет і працює як технічний радник в автомобільній компанії. Має три дочки – "Емори" (15 р.) і одинадцятилітніх близнюків "Лілли" і "Ліззи".
Молодшому синові Данилові 38 років. Закінчивши два курси хімічного факультету, вирішив, що його більше цікавить кримінологія. Закінчив поліцейську школу, працює поліцейським. Має сина "Конрад" (8 р.) [70Д].
"Якщо хочете включити до книги про "американізацію" моїх внуків, включайте – це доля майже всіх емігрантів в Америці, – писав Роман Прохода у листі до мене. – Я ще виняток…  Сам народився в Чехії, а в Україні побував за ціле своє життя лише двічі по два тижні – перший раз 1996 року, коли мені було вже 66 літ, і вдруге – у 2000 році. Сини народилися в Америці. Без огляду на те, що їхня мати була німка, я все-таки навчив синів говорити українською і не дав їм забути, що вони українського походження" [70Є].
"Пишу Вам з містечка Брайтон, близько міста Денвер у штаті Колорадо. Я тут вже від 1998 року і, правдоподібно, тут і умру… З особистих речей Батька для музею є лише Хрест Симона Петлюри, кусок тканини, яка була пришита до його тюремного одягу з номером в'язня, вічний календар (де переставляються дати) на кам'яній підставці, який подарувала йому Українська громада в Сан-Дієґо (цей календар тепер стоїть на моєму письмовому столі, і я щоденно користуюсь ним), а також оригінали документів, наприклад "Трудовая Книжка СССР" з 1955 року, "Службовий Реєстр підполковника Василя Хомича Проходи", написаний стародавнім крученим шрифтом, посвідки про складені іспити в Українській господарській академії, диплом інженера і "Службовий список" про його працю як асистента в УГА" [70Е].
"На жаль, листи Батька з Чехословаччини не збереглися. За тих 35 років після його смерті я п'ять раз переїздив до різних штатів Америки. Був навіть три роки в Сінгапурі. За винятком останнього переїзду до Колорадо, коли я пішов на пенсію і хотів з Евою, яка вже була хвора на рак печінки, бути ближче до наших дітей, всі переїзди були у зв'язку з моєю працею – це в американських фірмах нормальне явище" [70А].

Доля родини Омеляна Проходи

Омелян Хомич Прохода народився 15 серпня 1893 року на Кубанщині. Навчався професії у шевця, врешті і сам став вправним майстром. Як пролунали громи Першої світової, юного кубанця покликали до війська. Вірою і правдою захищав він царя і "отєчєство". До австрійського полону потрапити не поталанило, тож шлях до національного самоусвідомлення Омеляна був довший, як у Василя.
Омелян Хомич одружився на новоданилівській селянці Софії Антонівні Романенко. Нажив з нею чотири доньки – Надію (29.07.1920), Олександру (14.10.1922), Марію (11.09.1925) і Галину (5.05.1927). Пізніше прийняли в родину ще одну дівчинку – Наталку.
Чи з ідейних міркувань, чи намагаючись врятувати родину, але Омелько став активістом "комбєда" і секретарем сільради. Та довіри у ҐПУ все одно не заслужив – бо листувався з "братом-петлюрівцем", тобто не порвав стосунки з "ворогом народу". І хоч він все ж попросив Василя більше не писати йому, щоб не наражати сім'ю на небезпеку, було вже пізно – довелося-таки Омелянові пізнати і "чорний воронок", і тюрму. Сталося це орієнтовно 1936 року. Звинувачення було стандартне – шпигунство на користь іноземних держав. Підставою стало оте листування.
Софію Антонівну відразу вигнали з роботи як дружину "ворога народу". І зосталась вона з чотирма дітьми без засобів до існування. Добре, що родичі порозбирали дівчат, врятувавши їх від голодної смерті.
Омелянові все ж поталанило: 1938 року Єжова змінив Лаврентій Берія і з тюрем почали випускати невинних жертв шпигуноманії. Повернувся додому й Омелян – щоправда, з вибитими зубами.
1941 року Омеляна як "потенційного ворога народу" до Красної армії не взяли. Невдовзі нові окупанти України вивезли його до Німеччини. Тут йому пощастило зустрітися з дочкою Галею. Нарешті зміг він обняти і брата Василя – вперше від 1914-го! 30 років не бачилися вони! Але зустріч ця була короткою й останньою – Омелян чекав "визволителів", а Василь мусив від них тікати на Захід. Коли совєтські війська прийшли в Німеччину, Омеляна мобілізували до їхніх лав шити чоботи офіцерам. Після війни він повернувся в Оріхів. Невдовзі захворів на гепатит, але звільнення від роботи не отримав. Через відсутність стаціонарного лікування він і помер 28 серпня 1948 року.
Його дочка Надія під час Другої світової була на фронті. Працювала фельдшером. Можна уявити, через які жахи вона пройшла. Мабуть, ще довго їй ввижалися відірвані руки, ноги і голови, стогони та крики болю… 1956 року вона працювала у військовому шпиталі в Угорщині, яка повстала проти совєтської окупації... Після звільнення в запас очолила медичний пункт на Запорізькій сільськогосподарській науково-дослідній станції. Заміж не вийшла. Дітей не мала. Відлетіла у засвіти 21 липня 1999 року. Похована в Оріхові біля батьків (мама померла 4 листопада 1973 року).
Другу дочку Омеляна і Софії, Олександру, під час війни разом з молодшою сестрою Галиною (Ганною) вивезли до Німеччини. Працювали разом на заводі Маннесмана. Після того як американська авіація розбомбила завод і пошкодила огорожу, Олександрі вдалося відвезти неповнолітню Галю в село та влаштувати в німецькій сім'ї робітницею. За цей "злочин" вона потрапила до концентраційного табору Равенсбрюк. Пробула тут до кінця війни. Коли охорона табору втекла, Олександра перебувала у стані дистрофії. Ледь вижила.
Лише 1954 року Олександра взнала, що її дядько Василь перебуває в таборах Воркути. Він довго не писав, щоб не зашкодити "політрепутації" свого молодшого брата. Хто ж знав, що той уже шість років як помер.
Олександра не залишилася байдужою до долі батькового брата. 13 грудня 1955 року вона звернулася до Головного військового прокурора СССР із проханням звільнити Василя Проходу. А наступного року, коли Василь Хомович вертався з Воркути через Закарпаття в ЧСР, зустрілася з ним у Чопі. Ще раз обняти племінницю старий вояк зміг аж через 6 років – у серпні 1963-го на Закарпатті.
Олександра закінчила медичний факультет Ужгородського університету. Деякий час працювала в Закарпатській області, очевидно в румунському селі, бо мусила вчити румунську мову (її називали "пані аптекар"). Згодом переїхала в м. Молочанськ Токмацького району Запорізької області. Працювала психіатром. А як чоловік вийшов у відставку, разом з ним переїхала у Бахчисарай. Влаштувалася на станції швидкої допомоги. Дітей не мала. Чоловік – полковник у відставці Іван Бровічев – помер 7 січня 1998 року, а  Олександра – 14 грудня 2006 року.
Третя дочка Омеляна Марія під час війни жила з матір'ю і сестрами в Оріхові. Коли німці відступили, влаштувалася ливарником на заводі сільського машинобудування. Відливала гільзи для гармат, а після закінчення війни – гільзи для тракторних двигунів. Потім працювала маляром у цеху фарбування продукції – причіпних кормороздавачів. Заміж вийти не встигла, бо її суджений загинув на фронті. Від нього мала сина Володимира, який народився 29 жовтня 1945 року. Померла 1 серпня 2006 року. Похована в Оріхові біля батьків.
Наймолодша дочка Софії Антонівни Галина народилася 5 травня 1927 року. А Омелян чекав на сина. Коли ж дізнався, що народилася знову дівчинка, у розпачі декілька днів не підходив до неї. Та врешті змирився.
Взагалі родина Омеляна була дружною, батька шанували всі.
Коли він приходив з роботи і сідав за стіл, то дочки змагалися, хто першою подасть батькові ложку.
Галі ще не було і п'яти, як почався Голодомор. Сім'я тоді ледь вижила. Всі аж попухли з голоду (Галина так до кінця життя і не оговталась від того страху – їй весь час здавалося, що завтра може не стати хліба).
1942 року Галину разом з Олександрою вивезли до Німеччини.
Після того як табір, де вони жили, потрапив під бомбову атаку, старша сестра переправила її в сусіднє село. Там Галя працювала помічницею на млині. Наприкінці 1944 року за те, що підробляла хлібні картки і носила хліб полоненим червоноармійцям, потрапила до тюрми міста Бремен. Під час слідства її били, тож вона, дитина, підписала все, що від неї вимагали.
Чекала на страту. Та доля усміхнулась їй крізь ґрати. В цій в'язниці перебував, здається, італійський військовополонений, теж працівник млина. За ним приїхали родичі й викупили, а заодно і Галю. Її вивели за браму і залишили одну – мовляв, тепер має сама про себе подбати. Вона поїхала до власниці млина, і та прийняла її, бо раз із в'язниці випустили – значить, невинна. Пропрацювала до кінця війни.
А у травні 1945-го у Берліні Галина зустріла свого батька. Він у підсобному господарстві якоїсь частини шив офіцерам чоботи. За ніч пошив і їй.
Деякий час вона працювала в Берліні в солдатській їдальні. Потім, пройшовши крізь решето СМЕРШу, повернулася до Оріхова. 1949 року вийшла заміж за Миколу Тарасова – в час війни командира танкового батальйону армії маршала Конєва. Микола воював від 1939 року. Мав дванадцять поранень, з них два тяжкі. Втратив око. Тож від 1943 року працював у тилу – в Мурманську був військовим представником СССР під час отримання військової техніки по лендлізу. Після війни працював начальником енергоцеху на Оріхівському заводі сільськогосподарського машинобудування.
Галина народила двох синів – Юрія (10.03.1950) і Сергія (1.01.1958).
А 1965 року закінчила заочне відділення Оріхівського сільськогосподарського технікуму. Працювала економістом на заводі сільськогосподарського машинобудування (до цього – кранівницею на тому ж заводі). Померла Галина Омелянівна 22 грудня 1999 року. У землю лягла біля батьків. Її чоловік попрощався зі світом 10 жовтня 1982 року.
Ще у родині Проход була прийомна дочка Наталка.
Народилася вона 12 червня 1938 року. Матір залишила її у родині Проход перед самою війною, щоб з'їздити у відпустку. І десь загинула. Так стала Наталка п'ятою дочкою. Працювала швачкою на Артемівській швейній фабриці (згодом очолила підприємство). Була депутатом Верховного Совєту СССР двох скликань. 1958 року народила дочку Олену. Станом на жовтень 2006 року проживала в Мурманську Російської Федерації. Досить часто приїжджала на Батьківщину. Весь час підтримує тісні контакти з родиною Проход.
Син Марії Омелянівни Володимир, за освітою технік-технолог, працював майстром на заводі. Дружина Валентина (5.09.1948) народила йому двох дочок – Інну та Олену.
Інеса (11.01.1977), закінчивши юридичний факультет філії Мінського університету, працює адвокатом у Запорізькій обласній адміністрації. Олена (21.07.78) закінчила Запорізький технічний університет. Професія – програміст. Має дочку Таню (2004).
Старший син Галини Омелянівни Юрій 1975 року закінчив Запорізький машинобудівний інститут. Працював на Горьківському автомобільному заводі, а потім – на Запорізькому автомобільному заводі. Дружина Наталка (18.07.1953) народила йому сина Михайла (15.07.1990).
Молодший син Галини Омелянівни Сергій закінчив українську школу. Розмовляв українською – як і заведено було в родині його батьків та й інших нащадків Омеляна Проходи. Та, закінчивши школу, переїхав до Запоріжжя навчатися в машинобудівному інституті, а тут майже всі розмовляли російською. Щоб не виділятися і не наражатися на образи, перейшов на російську. Так і створив з Нілою (15.11.1964) російськомовну родину (хоч діти вважають себе українцями та знають українську). Старший син Олексій (5.04.1989) навчається на 3-му курсі авіаційного коледжу – тут викладають державною мовою, а спілкуються російською. Молодший син Дмитро (27.09.1994) – учень 6-го класу.
"У родині Юрія спілкуються російською, – писав Сергій Тарасов. – Коли ми зустрічаємось з його родиною, то з Юрієм не ламаємось і розмовляємо українською ("оріхівською"), а жінки – російською. У родині Володимира Проходи, яка живе в Оріхові, всі спілкуються українською. Моя мама і тітка Марія теж говорили українською. До того ж ніколи не переходили на іншу, навіть якщо співрозмовник говорив російською.
Мама завжди говорила: "Чого я повинна ламатись?"
Тітка Олександра теж розмовляла українською, а тітка Надія частіше послуговувалась російською. Вона служила в армії, а потім жила в Запоріжжі. З родичами частіше спілкувалась українською" [70Ж].
"Раніше мова для мене великого значення не мала, – писав Сергій Тарасов, – але тепер я розумію, що російська мова – це спосіб експансії Росії в Україну. Поки у нас не буде єдиної мови, ми для Росії – смачний шматочок. А багато українців цього не розуміють. Все ж у російськомовних регіонах завдяки телебаченню люди звикають до української мови" [70 Є].
На жаль, Омелян Прохода не дав нащадків по чоловічій лінії.
Інший брат Василя Федір поліг у боях під Краковом 1915 року, а через 25 літ під час російсько-фінської війни загинув його син Михайло.
Доля Василевої сестри Пріськи і брата Грицька невідома.

Епілог

Дослідники періоду УНР Володимир Сідак і Тетяна Вронська у книзі "Спецслужба держави без території" називають Василя Проходу "надзвичайно яскравою постаттю", пишуть, що "ця людина відрізнялась неабиякою мужністю і витримкою, що і дозволило вижити в таборах Гулагу".Далі автори висловлюють думку про можливу його причетність до спецслужб Державного центру УНР в екзилі. Дослідники зазначають, що в листуванні Василя Проходи з генералами Володимиром Сальським та Всеволодом Змієнком "міститься чимало прозорих натяків на його причетність до окремих ланок діяльності спецслужби" [121А, с. 155, 156].
Шановні історики наводять і "незаперечне", на їхню думку, свідчення – документ 2-го відділу Генерального штабу Військового міністерства Польщі і Варшавської політичної поліції про матеріальні видатки "особистої субсидії п-полковнику Проході (Пацовськи)" [25А, арк. 185]. Мова йде про те, що Василь Прохода буцімто впродовж 1935 року щомісяця отримував від 2-го відділу генштабу Польщі 100 злотих та ще й 150 злотих на Товариство колишніх українських старшин у Чехії.
"Наша думка щодо причетності В. Проходи до спецслужби ДЦ може видатися дещо настирливою, – резонно зазначають автори. – Адже сам Прохода ніколи так і не визнав цього… Він послідовно і вперто твердив на допитах, що нічого і нікого не знає, "не причетний", "не був", "не брав участі", коли йшлося про період перебування його в еміграції. Навіть запити і перевірки НКВС не встановили нічого" [121А, с. 156].
Тобто дослідники визнають, що не знайдено жодного доказу, що підполковник Прохода мав стосунок до української, а значить, і польської розвідок. І все ж вони наважуються стверджувати, що Василь Прохода "сприяв роботі екзильної спецслужби" [121А, с. 156].
Працюючи 2002 року в Державному архіві СБУ з кримінальною справою Василя Проходи, я звернув увагу на запит старшого слідчого управління КҐБ при Раді міністрів УССР до Центрального державно-особистого архіву СССР. "Українські" каґебісти запитували російських, чи ті не мають даних про приналежність Проходи до іноземних розвідок. "Тов. Мазіну" відповів "тов. Цибін": ні, "не располагаем" [25, арк. 181].
Все ж каґебісти дещо знайшли: отой документ польською мовою з архіву 2-го відділу польського генштабу і Варшавської політичної поліції. Ось він у перекладі російською: "Предварительная и месячная бюджетная смета из фонда "Н" со счета Министерства иностранных дел и Главного штаба на 2-й квартал 1938 – 1939 бюджетного года. Раздел 214 этой сметы озаглавлен "Украинские власти и организация сотрудничества с Польшей". В параграфе 11 этого раздела значится.
Параграф 11. Штаб Армии УНР.
п. I – Министр Военных дел.
Вогилач, руководитель референтуры "Б-у".
Получает и расписывается ген. Сальський…
Поз. а) Министр воен. дел ген. Сальский
Личная субсидия… 500.
б) фонд распор. М-ва воен. дел 180.
п. V – Организ. воен. в Чехословакии.
Выплачив. руков. рефер. "Б-у".
Получает и расписывается ген. Сальский...
Поз. а) Субсидия на организ… 150.
– пполк. Прохода (Пацовский).
– Рук. орг. личн. субсидия… 100…
– Следователь I отдела Следуправления КГБ при СМ СССР капитан Хомяков (підпис). 28 декабря 1956 года [25, арк. 185 – 186].

Про що цей документ?
Про те, що військовий міністр уряду УНР в екзилі Сальський був на службі у польського генштабу, отримував у поляків заробітну плату, а відтак виконував їхні доручення. Для реалізацій завдань польського генштабу брав гроші, намагаючись залучити до співпраці й інших українських старшин, зокрема кубанця Проходу.
Але те, що Сальський отримував злоті нібито для голови Товариства українських старшин у ЧСР, зовсім не означає, що той ці гроші брав. Ба більше, ми знаємо, що Прохода відмовлявся отримувати кошти від еміграційних українських інституцій, бо розумів, що "на чиєму возі їдеш, того пісню співай!" А він хотів діяти згідно зі своїми принципами. Попри скруту, Василь Прохода грошей від Сальського і Лівицького (а фактично від поляків) не брав, тому й відмовлявся виконувати завдання генерала Сальського, зокрема і щодо шпигунської діяльності на користь Польщі.
Зрозуміло, що в 1930 – 1940-х роках і такого документа для чекістів було б цілком достатньо, щоб звинуватити Василя Проходу у співпраці з іноземними розвідками. А це тяжке звинувачення. Агентів іноземних розвідок, що працювали проти СССР, чекали "розстрільні" статті. Але після смерті Сталіна і Берії, в час "відлиги", каґебісти вже не могли використати "таке свідчення" через відсутність підпису Проходи в отримуванні грошей.
Детально довелося зупинитися на цьому, щоб спростувати необґрунтовані твердження шанованих мною істориків Володимира Сідака і Тетяни Вронської у причетності підполковника Проходи до розвідки Державного центру УНР, цілком залежної під Польщі, ворожої тоді до України держави.
У кримінальній справі Василя Проходи знайшов я й документ, який переконливо свідчить, що московській репресивній системі не вдалося зламати українського старшину і "перевиховати" його на зрадника України. Мова про "Постановление о прекращении надзорного производства по жалобе" від 8 червня 1959 року.
"В своих неоднократных жалобах, – писали каґебісти, – и в частности в своей последней жалобе от 11 апреля 1959 г., адресованной на имя т. Хрущева Н. С., Прохода не отрицает своей службы в петлюровской армии. Однако он это не считает преступлением, а наоборот, выставляет себя и украинских националистов как революционеров, которые боролись якобы против самодержавия и Троцкого. Более того, в своих жалобах Прохода клевещет на наших историков, пишущих о разгроме национальной контрреволюции на Украине в 1917 – 1922 гг., заявляя, что он не позволит себе "унизить свое человеческое достоинство самооплевыванием, как это делают современные украинские историки". В своих жалобах по этому поводу он также заявляет: "Я никогда никакой контрреволюцией не занимался, зато был и есть революционер против человеческой глупости" [25, арк. 195].
Реабілітували Василя Проходу вже за часів Української держави – 22 квітня 1998 року. На жаль, лише на підставі порушення оперуповноваженими формально-юридичних норм, мовляв, "свідки у справі не допитувалися", відтак і "доказів скоєння Проходою контрреволюційних чи інших злочинів у справі немає".
Що таке "контрреволюційний злочин"?
Невже такий є в сучасному Кримінальному кодексі?
Ні, немає.

Чому ж тоді прокурори Самостійної України продовжують користуватися термінологією вишинських? В інтерпретації яких "контрреволюційний злочин" означає збройну боротьбу проти Москви, проти нав'язаної нею так званої совєтської влади, насправді влади російського народу в Україні?
І все ж із чола достойного старшини української армії змите тавро "ворога народу". Але коли Василя Проходу та інших борців за Українську державу визнають героями України?!

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ