До історії 1-ї Сірої, 2-ї Волинської і 3-ї Залізної дивізій Армії УНР

"За національне ім'я рідної землі"

Замість післямови

"Найбільшим злом ми вважали національне поневолення…" – так визначив світобачення вояків Армії УНР Василь Прохода [97, с. 82]. Це він заявив без патетики, тихо і спокійно. Бо не був актором чи позером.
Але до цієї істини кубанець дійшов не одразу. Визначальною стала зустріч у 51-му полку російської армії з вільноприділеним Федором Королем. Від нього кубанець уперше почув як палахкотять вірші Тараса Шевченка. Тоді, 1913 року, Василь Прохода вперше задумався над долею українського народу. Не менша роль і миргородського козака Костя Курила, з яким Прохода запізнався в австрійському полоні. Кость мав цілу скриню українських книг, серед яких був і "Кобзар" Тараса Шевченка, який справив на Василя неймовірне враження. А твір "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." мов громом прибив.

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Ці слова стали життєвим кредо кубанця Проходи.
Національному пробудженню сприяла й дружня політика австрійців та німців. Вони допустили в табори діячів Спілки визволення України, які вільним і розумним словом виіскрили в душах українців бажання стати вільними на своїй землі. "Не цурайтесь вільного слова, – воно має творчий дух! Із рабів воно робить вільних громадян!" – невдовзі вже й самі закликали пробуджені сини України [15].
Стати на шлях боротьби "за національне ім'я рідної землі" допомогли й росіяни. Символом їхнього зневажливо-кпинного ставлення до українців став Василевий вчитель у станиці Уманській Сергій Михайловський, який буквально тратив рівновагу, коли чув українське слово.
– Ей, ти, – з погрозою цідив він, почувши, що хтось з дітей говорить українською, – што ти там бунчіш? Я тєбя, каналія, вздую как сідарову казу!..
А жорстока пацифікація української Галичини і Лемківщини 1914 року, свідком якої став кубанець, остаточно протверезила від чаду російського патріотизму. Внутрішній протест засвідчив, що під російською шинелею у нього билося українське серце…
І все ж наука не завжди допомагає.
Московський окупант багатоликий. І не всі його личини явні. В одній з них (Таращанській дивізії) Василь Прохода побачив спасіння для України. І став на хибну стежку. До помилкового рішення підштовхнуло розчарування Українською Державою гетьмана Скоропадського, яка мала недоукраїнський характер. Підкупили і соціальні гасла більшовиків. Кубанець вирішив перейти північний кордон і влитися в лави таращанців. Хіба знав він, що тих уже встигли загнуздати московські комісари.
Василя врятував щасливий випадок – зустріч на вокзалі в Конотопі з товаришем – сірожупанником Малевичем. Завдяки йому Прохода і повернувся в "родину національних романтиків" – Сіру дивізію [96, с. 248].
Національні романтики, які зі зброєю в руках добувають свободу для себе і свого народу, – святі люди. І тут немає жодного перебільшення. Це підтвердили і євреї, які загалом з недовірою і недружньо ставилися до Української держави та її війська. "Що це воно – звичайні салдати?.. – дивувалися вони, спостерігаючи за сірожупанниками, які скрізь встановлювали лад і спокій. – Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде". В Житомирі, Бердичеві, Луцьку та інших містах євреї, згадуючи "сірих", говорили: "Так, це були люде, це було військо" [95, с. 116, 117]. А євреї в часи війни були дуже чутливим барометром…
Когось з читачів, напевно, здивувало, що більшість сірожупанників мали соціалістичні переконання. Діяч тієї доби Дмитро Дорошенко називав їх "майже комуністами". Прохода визнає це (хоч до матеріалізму ставився негативно). "Будучи інтелігентним пролетарем, – писав кубанець, – я нічого не мав проти введення в Україні цілком соціялістичного чи навіть комуністичного устрою, лише, щоб він був дійсно українським, що давав би можливість повному й вільному розвиткові української національної культури…" [97, с. 20].
У роки Визвольної боротьби більшість борців за Українську державу сповідували ліві переконання. І це зрозуміло, адже століттями український народ був відсторонений від багатств рідного краю. Українці своєю працею здобували становище для інших – росіян, поляків, євреїв… Так що націонал-комунізм у ті часи дивиною не був. Зокрема, його сповідувала партія боротьбистів. Подібні погляди мало й багато безпартійних. І в цьому нічого страшного немає. Головне, щоб вояк знав, хто ворог і в який бік стріляти. Боротьбистів націонал-комунізм завів у глухий кут "співпраці" з окупантами, а сірожупанникам подвоював завзяття в боротьбі проти московської комуни.
Хоч на полях битв кубанець Прохода все зробив, щоб здобути для свого народу  свободу, він її не дочекався…
Поховали ветерана у Бавнд-Бруку, біля церкви Андрія Первозванного, де спочивають видатні сини України (хоч військовий ранг він мав не такий уже й високий – життєвий подвиг вимірюється не званнями і посадами).
До слова, генерали УНР пропонували Василеві Проході підвищити звання, але він "рішуче відмовився, бо вважав, що це була би насмішка над тими, які здобули звання на полю бою" [70А].
Багатозначною виявилася і така думка підполковника Проходи. "Той факт, що я народився в Росії, – зазначав він в одному з листів до Військової прокуратури СССР, – не може служити приводом до позбавлення мене свободи" [25, арк. 149 – 150]…

Ставився до Росії як до репресивної держави і штундист з України, з яким Василь Прохода сидів у Воркуті. Штундист "фанатично вірив, що Москва – "блудниця на семи пагорбах" буде зруйнована, сліду від неї не залишиться…" [98, с. 49]. Ця надія гріла і гріє серця багатьох поколінь українців. Адже доки Москва існуватиме, доти душі десятків мільйонів невинних, нею убієнних, не заспокояться.

Роман КОВАЛЬ

Далі

До змісту Роман Коваль ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ КУБАНЦЯ ПРОХОДИ