ВИХІД І
Маруся, євнух і одаліски.
Маруся сидить в кіоску, по сходах, до самого долу мальовниче розмістились одаліски із зурнами поодаль стоїть і назира євнух.

Хор одалісок
Лист тріпоче, квітка мліє,
Із-за темних вітів в гаї
Білолиций визирає,
Все серпанком срібним криє...
    Водомети мов поснули,
    Стиха крапають сльозами;
    Лине пісня дивна, чула
    З-за мурованої брами.
Під розложистим чинаром
Прохолода і темрява.
Перелазь же незабаром,
Моє щастя і неслава!
    Уже сплять дозорці люті,
    Нема дома мого ката...
    Ех, у тяжкій моїй скруті
    Це єдиная відплата!..
Пригорнусь до тебе щасно,
Поцілунками зогрію
І у любощах заласних
Занімію і зомлію.
Маруся
(слухає пісню якось неуважно і журно, а далі махнула
 рукою на одалісок)
Яка у вас сумна жіноча доля!
Сиди й нудись в німій самотині,
Як злодій, крадь хвилину того щастя
І за його життям своїм платись...
Такі й пісні у вас важкі, нудливі,
Навіють враз на душу тільки сум...
Доволі їх! Ідіть собі здорові,
Лишіть мене з нудьгою...
Одаліска перша
    Вибачай,-
Тобі ні в чім не можна догодити.
Одаліска друга
Гордуєш ти, владичная...
Маруся
    Я вас,
Подруженьки, образить не хотіла.
Бувайте-но щасливі!
(Простягає руку, мов на прощання.)
Одаліски (кланяються)
    Крий пророк
Тебе повік своєю бородою! (Виходять.)

ВИХІД II
Маруся сама.

Маруся
Як обрида ця золота тюрма!
Ні щирості, ні чесної людини,
Ні вільних дум, нічого... Забавки
Обридливі, одноманітні, мляві,
І дня від дня не відрізниш нічим...
Коли б свого Гірея не кохала,
Коли б мене не мав за жінку він,
Улюблену, єдину, повновладу,
Коли б іще не діточки мої,
Найкращая в житті моїм утіха,-
Години б я в неволі не жила
І власною б рукою її збулась!
(Схиляє голову на руки, а далі проводить рукою по чолі.)
Шість літ, як день, минуло, уплило
В якомусь сні химернім, в п'янім чаді,
У пестощах, у любощах палких,
Які мене зненацька огорнули
Й заціпили крик болісний душі.
Вже сталося минуле моє млою:
Мов марево далеке вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше...
Придивишся, згадаєш - і нудьга
Знов обів'є вужем живучим серце,-
Нема снаги забуть незабутнє!..
Ой боже мій! Та дай же мені трунку,
Щоб витруїв всі спогади в чолі!
Не треба їх, я прагну супокою...
Вони ж печуть... дратують... Далі все!
Одірвана, потурчена навіки!

ВИХІД III
Маруся і Леся.

Маруся
(уздрівши Лесю, що підходить, встає до неї радісно)
Лесюнечко, відрадосте моя!
Тебе господь мені послав на втіху!
Леся
Господарко, владичице моя,
Як дякувать за ласку - я й не знаю!
Маруся
Господарко? Владичице? Ти знов
Образити, напевно, мене хочеш?
Я скільки раз просила... Ти мені -
Та ж подруга, а я тобі - Маруся.
Леся
Тоді були ми рівні, а тепер
Ти досягла могутності і влади,
Пишаєшся в розкошах чарівних,
А я - твоя рабиня...
Маруся
   Ти? Хоч зараз
Лети собі де хочеш...
Леся (сплеснула руками)
               Боже мій!
Так можу я полинути на волю?
Маруся
Мене саму покинуть рада ти?
Леся (змішалась)
Пробач, прости!.. Така нудьга в неволі,
На чужині... так порива мій край,
Україна тихесенька...
Маруся (мов нарошне хоче перебить настрій)
   Ет годі!
Хіба тебе ніщо тут не вража?
Ні цей палац химерний, ні шпилі
Спичастії високих мінаретів,
Ні цей садок розкішно-чарівний,
Ні пахощі, що дурманять повітря,
Ні холодок від водометних сліз,
Ні море те безкрає - синє-синє!
Леся
Пробач мені, а мармур і кришталь
Лишень сліплять та холодом одгонять;
Цей кипарис, аж чорний, оддалі
Нагадує ченця чи трунну свічку,
А синєє те море гомінке
Безмежністю принижує, жахає
І потай все щось грізне буркотить...
Ясні у нас в зелених рямах плеса,
Стрункі, гнучкі тополі по гаях
І люб'язно мигтять на небі зорі...
Маруся
Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле?
Хіба свого не можна вже й забути,
А край чужий не можна полюбить?
Та вся любов - єдина звичка, й годі...
То тільки кіт звика до місця; так,-
Бридня усе!
Леся
Ой не бридня, ніколи!
Як не було б гаразд на чужині,
А рідний край все буде нашим раєм!
Хто неньку нам здолає замінить,
Хто чуло так пригорне, приголубить?
Хто втре сльозу? Розважить серце хто?
Помолиться хто богу?
Маруся
    Годі, годі!
Ой, що мені ти пригадала!..
Леся
    Я?
То знехотя... пробач, голубко! (Цілує.)
Маруся
   Знаю...
То я така вродилася дурна...
З родиною померлою ношуся...
Яка й краса! Степи, луги й степи...
Леся
А знов бори, гаї, діброви, луки,
Мережані квітами й ковилем
А річеньки яскраві та прозорі,
Білесенькі хатини і садки...
Маруся (захоплюючись)
Свій кревний люд, свій люд хрещений, милий,
Укохана річ наша, голосна,
І чарівна, журливо-чула пісня -
Ой рідний край!.. Ох, як болить отут,
І сил нема... (Перебиває себе.)
  Щось я хотіла знати
Й забулася... Все маю розпитать...
Та й не зберусь... Ти так недавно з нами...
А! Розкажи, як сталось, що ти тут?
Яка тебе спіткала люта доля
З того часу, як нас забрали двох
І вивезли навік?
Леся
   Смутнії згади,
Бодай би їх забути! Хтіла я
Не раз сама на себе зняти руки,
Так не дали й того мої кати -
Мій кожний крок під пильним був дозором.
Ой матінко, ой милий боже мій!..
Яка нудьга, яка страшна гризота
Тоді мені всю душу поняла!
Але проте мене ще шанували,
Вважаючи, щоб не лила я сліз,
Щоб на виду від горя не марніла.
Маруся
Так, так, щоб взять дорожче на торгу.
Леся
Татарин мій купців водив чимало...
Але мене не зваживсь, як других,
Показувать... боявсь мого одчаю
І дороживсь ціною... Років три
Ніхто не мав снаги мене й купити,
Але знайшовсь нарешті багатир,
Що заплатив і взяв мене в рабині...
На щастя, він у мене закохавсь
І не хотів мене добути ґвалтом...
Та мала я й кинджала про случай...
Маруся
Така й мене отут спіткала доля:
І мій паша, закоханий на смерть,
У ніг лежав, благаючи кохання,-
І розтопив нарешті серця лід.
Леся
Бо перше ти нікого не кохала,
Не знала ти жаги...
Маруся (тривожно)
   А молодий,
З яким взяла святе я заручення?

Леся
Сохрон, жених? То інше почуття!..
Омана, вір: його ти шанувала,
Як лицаря, як друга, і - не більш!
Вогнем палким до його не горіла...
Маруся
Але то гріх...
Леся
Не вільні в серці ми,-
Воно одно над нами єсть владика
І примхою іде наперекір...
Ти подолать його не мала сили...
Маруся
Так, так було... боролась я дарма.
Молилася, ридала дні і ночі,
Але з паші не зводила очей...
Себе кляла... Сохрона в серці крила,
А він все блід і брався туманом,
І обняла мене пекуча мрія:
Вона мене до любощів тягла,
До цілувань з коханим бусурменом...
Аж соромом пашіло у лице
А я думок прогнать не мала сили,-
Вони росли у душну ясну ніч,
Мов надихав жадання місяченько...
Ну, й сталося... В коханні він спалив
Мене зовсім... Зомліла я.
Леся
    От бач,
А як колись на мене прогнівилась...
Маруся
Тебе не раз згадала я...
Леся
    Але
Я не могла минулого забути
Й перемогти це серце навісне...
Хотіла вже на себе зняти руки,
Та доля ще зоглянулась,- мій пан,
Мій володар, умер чогось раптово;
Тоді його розпродали гарем,
І твій паша купив мене...
Маруся
   Мій боже!
І ти в садку робила, може, з рік,
Поки тебе випадком не спіткала...
Голубочко! (Обніма.)
Леся
Мені той світлий день
Щасливішим став днем.
Маруся
  Моя зірнице! (Цілує.)
Як в очі ці блакитні я дивлюсь,
То мов друге, далеке бачу небо...
Леся
Коли вони вражають так тебе,
То вирву їх...
Маруся (з ляком)
  Для мене? Ай! Не треба!!
Радніша ти прийняти всяких мук...
А я тебе пустить не маю сили...
Леся
Куди мені? Він, певно, вже забув...
І одруживсь або погинув в січі...
Вже стільки літ - ні вісточки!
Маруся
   Прости,
Вразила я твою болючу рану...
Ну, годі ж, ну!.. Ось краще заспівай...
Я так люблю твій голосочок слухать!
Леся
Мої пісні нерадісні!..
Маруся
   Співай,
Нехай той сум хоч душу одволожить!
Леся (співа)
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш, та все куришся... і т. д.
Маруся спочатку слуха журливо, а далі й сама вступає дуетом.
А х м е т наближається й заслухується пісні.
 Маруся з риданням кінчає.
Леся
 Ой лелечко!.. Чи ж не казала я! (Упада.)
Маруся
 Як боляче!.. Мов ніж пройняв за серце...
 Ти не турбуйсь: така вже моя стать...
 От приведи ти краще янголяток
 Моїх обох. Укохані дітки,
 Хоч як-не-як, розважать серце неньці...

ВИХІД IV
Маруся і Ахмет.

Маруся
І ти, Ахмет, заслухався пісень?
Чи до смаку?
Ахмет
  Ох! (Втира сльозу.)
Серце рвуть: то ж рідні.
Маруся
Як?! Що сказав?!
Ахмет
   З Украйни, пані, я...
Маруся
Українець - і євнухом?
Ахмет
    Не диво;
Що не здола над безоружним ґвалт!
Знесилили, скалічили... а потім
Звеличили у цей поважний чин...
Українцям найбільш діймають віри:
Вони цупкі у слові...
Маруся
   Зроду б я
У євнусі...
Ахмет
  Владичная ханине!
І ти ж сама з святої сторони...
Маруся
Ти постеріг?
Ахмет
  В Ахмета гостре око,
А ще гостріш у серці почуття:
Недарма ж так воно мов прикипіло
До тебе вмить...
Маруся
   Земляче! Рідна кров,
Либонь, без нас до рідного нас горне.
А х м е т (кланяється)
Твій вірний раб!
Маруся
   Не раб, а щирий друг;
На друга ж всяк покластись може?
Ахмет
     Сміло,
Як на скалу!
Маруся
Оддячить тобі бог!

ВИХІД V
Ті ж, Леся, дівчинка і хлопчик.

Маруся (кидається назустріч своїм дітям)
Ах, ось вони! Мої розкішні квіти!
Мій любий скарб, моя утіха, рай,
Моє життя, і радощі, і болі...
Як серденько солодко ниє... ой,
Сюди, сюди! До мами!
Хлопчик (підбіг)
    Я сколіш!
Дівчинка (теж)
Постій, і я!
Леся (за руку держить)
  Ну, копки, копки! Прудко!
Маруся
(обох пригорта і цілує то одне, то друге)
Любесенькі, гарнесенькі! Як мак,
Красуєтесь, як огірочки миті...
Чи ж є у кого кращі діточки?
(Обертається до Ахмета.)
А х м е т
Доправди ні... над всі!..
Леся
   Краса красою!
Маруся
То, може, так, щоб догодить мені?
Очиці сі як терен! (Цілує.) А в того
Як та блакить! (Цілує.) А кучері, а лички,-
Пампушечки. (Цілує.)
Дівчинка
Ой мамо!
Маруся
    Задушу!
І от цього хлопчиська...
Хлопчик
    Мамо, феска!
Ахмет
Чи ба, уже хизується!
Маруся
    Зюлі!
(Поправля.)
Ріднесенька! О кучері шовкові!!
(До Лесі.)
Чи краща ж є утіха на землі?
Любов до них - безбурне, ясне щастя,
Воно мені гамує і журбу,
Й нерозважну гризоту мого серця:
Як обніму, як приголублю їх,
То цілий мир сліз, стогону і муки
Зника з очей перед оцим мирком...
Леся (зітха)
Не знать мені такого щастя.
Ахмет
       Боже,
Судилося мені його на хвилю взнать,
Щоб тяжчою здавалася неволя!
Хлопчик
А в мене є опука!! (Котить.)
Зюлі
   В мене обід!
А кидай, ну!!
Той кида, Маруся біжить за ним.
Леся (бере Зюлі за руку)
  Ну, хутко! Доганяй!!
Забігають.

ВИХІД VI
Гірей-паша і Ахмет.

Гірей (входить і озирається)
Нема зорі... І цей едем - пустиня,
Мов саваном укрився жалібним,
Мов хмарою повився серед ночі...
І смутно страх, і цвинтарем скрізь тхне;
А хай блисне з-за хмар південний промінь
І зразу все засяє, оживе:
Веселкою заграють водомети,
Зашепотять чинар і кипарис...
О, як її кохаю я!.. Щодень
Моя жага і любощі зростають.
І краю їм, вбачається, нема!
Шість літ живу в едемі я пророчім,
Якого вряд чи й знає Магомет14,
Бо гурії нема такої в небі...
Не порівнять з її очима зор,
З її чолом - снігів гори Лівану,
Із личеньком - троянди пелюстків;
А що душа - то божая зірниця,
Вона сія і наділя теплом
Все те, куди долине її промінь...
(Озирається.)
Та де ж вона? З палацу вийшла в сад,
А тут нема... Вона чогось сумує
Й ховається в самотині... Це все
Турбує страх мене... Агов, Ахмете!
Ахмет
(схиливши голову і приложивши до грудей руки)
Владико мій! Я тут, як вірний пес,
Чекаю-но вчинити твою волю.
Г і р е й
Де сонця світ, моя ясна  х а н и м,
Владичиця, життя мого утіха?
Ахмет
Господарка, краса усіх красот,
Пішла туди гулятися з дітками...
Г і р е й
З дітками... а! А як, смутна чи ні?
Ахмет
В останній час при Лесі охвітніша:
Втішалася, сміялася...
Г і р е й
        Аллах
Ховай її від всякої гризоти,
Хай хмаронька не криє їй чола!
Я дуже рад, що їй знайшлась землячка
Хоч будить це за рідним краєм нуд,
Але його нічим не погамуєш...
(Уздрівши.)
Ах, он вона... душі моєї скарб!
Ахмет відходить.
 
 

ВИХІД VII
Гірей і Маруся.

Маруся (підбіга з глибини кону)
Лови, лови!.. Клубочком покотися!
А хто кого? Ціп, ціп!
Дівчинка
    Ой мамо, ой!
Як весело!
Хлопчик
                             Мене ти не піймаєсь?
Маруся
Не дожену? А ось! (Ловить і цілує обох.)
Діти (сміються)
  Ха-ха-ха-ха!!
Гірей
Ось певний рай,- нема другого раю!
Маруся
Мій сокіл тут? (До Лесі.) На, одведи дітей!
Г і р е й
Тривай! Дай я їх обніму...
Діти (кидаються на шию)
    Ой, тато!
Маруся дивиться чуло, зрушено; Леся виводить дітей.
Маруся
Так любиш ти своїх орляток?
Г і р е й
            О,
Як свій коран, як пахощі лілеї,
Вони твої, то досить і того...
Маруся
Мої й твої, мій любий, мій коханий
Мій пишний пан, мій лицар дорогий!
Г і р е й (обніма)
О квіте мій, красо садків едемських!
Усе життя в тобі й для тебе... Ах,
Як серце гра, яке тут зап'яніння!
Боюся я, позаздрить нам пророк
І затьмянить ясне, безкрає щастя...
Маруся
Чи ж він лихий?
Г і р е й
   Але ж і сам аллах
Поквапиться на наше раювання...
Маруся
Щасливий ти, мій орле?
Гірей
  Як ковиль,
Коли його вітрець гойдає тихо,
Як рибонька на волі у воді,
Як лотос той під променем пекучим...
Ні-ні, не те! Щасливіший за все,-
За цілий світ!.. Всі щастя вкупі зваж,
І їх моє, напевно, переважить...
Маруся (обніма)
О втіхонько!
Г і р е й (сіда з нею на мармурі)
  А ти, моя зоря,
Щаслива?
Маруся
  Я? Коли тебе я бачу
І голуб'ят пестую,- все тоді
Втишається - і спогади, і болі...
Г і р е й
Тільки тоді? (Зітха.) Я радий і за це;
Але скажи, моя райська утіхо,
Чого до нас душею не лежиш
І серденьком цураєшся? І досі
Минулого не хочеш ти забуть?..
Маруся
Ох, не питай...
Гірей
  Ти щось в душі ховаєш.
Виходить те, що ти не вся моя?
Маруся
Не ображайсь, тебе я...
Г і р е й (цілує)
  Дяка, дяка...
Але, красо, ти журишся, бува,-
Завважив я,- і слізоньки часами
Бриніли тут (цілує), мов перли на очах:
Тебе нудьга гризе...
Маруся
   Що ж? То не диво:
Кому ж отця і матінки не жаль?
Звіря - і те батьків своїх кохає
І пам'ята їх ласку скільки літ...
А я ж не звір... людина...
Гірей
    Правда, правда:
Те почуття міцніше над усе;
Але цьому як пособить - не знаю...
Сюди б усіх ласкаво запросив,
Як родичів, як рівних з нами в стані,
Придобу б дав, всі присмаки в житті,
Права... аби тобі тим догодити...
Маруся
Мій батько вмер... і ненька, певно, теж:
Без донечки не жити їй, я знаю,-
Невольництва мого їй не знести...
Г і р е й
Невольництва?!
Маруся
Для неї все ж я бранка.
Єдиний брат... та, певне, й той...
Г і р е й
     А я?
Невже моє кохання невгасиме
Не замістить і на краплинку рід?
Маруся
То пак одне, а то щось інше, друге...
Щаслива я з тобою і дітьми...
Г і р е й
Яка ж тобі неволя?
Маруся
   Що ж, мій орле,
У примхах тут я вільна; в мурах цих,
Як пташка, я у клітці на припоні...
Тривай! Тебе не маю я корить,
Бо й сам ти раб своїх тяжких звичаїв:
У вас жінки рабині, а у нас
Вони в правах з козацтвом майже рівні;
У нас жона,- чи матір, чи сестра,-
По всіх світах гуляє, ходить вільно,
На бесідах з юнацтвом, на ральцях,
На весіллях, на радах навіть часом...
А у сім'ї - то мати голова...
Гірей
У нас того коран не дозволяє...
Маруся
Бо й ви самі нас маєте за цяць,
Захованих для хіті потайної,-
Не за людей...
Г і р е й (перебива)
   Та ти ханиня тут...
Маруся (усміхнулась)
В гаремі? Так! Старша рабиня...
Гірей
    Зоре,
Не можу ж я гареми розігнать;
Радніший би, та здіймуть ґвалт...
Маруся
    Звичайно.
Я віри йму, що я одна ханим
І що тобі над силу...
Гірей
   Все, що можу...
Я при тобі змінивсь цілком...
Маруся
    За те
Й кохаю я тебе, мій місяць ясний,
Що ти не став невольників держать,
Що ти змінив жорстокості на ласку,
Що твій гарем тепер взяв людську стать.
За те, що дав єси мені двох діток
Любесеньких, гарнесеньких... та ще
За те, що ти поклявсь мені пророком,
Що до життя вважатимеш мій край
І що його не будеш руйновати.
Гірей
Так, крине мій; але проте диван
І падишах...
Маруся
  Ох, бідна Україно!
Ніхто тебе не захистить, ніхто,
А всяк чига, щоб лихом дозолити...
Г і ре й
Все журишся... Ну, чим би ту нудьгу
Розважити? Здається б, дав півсвіту!
Закликав я сюди в гарем митців,
Щоб танцями побавили хоч трохи
Мою зорю небесну... Зволиш ти
Їх допустить на свої ясні очі?
Маруся
Що ж? Хай ідуть!.. Мене вража до сліз
Твоя тонка упадливість...
Гірей
    О щастя!!
Б'є в долоні. З'являються одаліски і ведуть під музику східний плавний і тихий танець.
Маруся (по танці)
Спасибі! Я цим танцям не дивую:
Красиві - так; але нема вогню...
Мов плавають лебідки тихо, чинно
І рухами сонливими...
Г і р е й
  Тривай,
Ми й інше ще покажемо пашині,
 Цікавіше! (Б'є в долоні.) Покликать арапчат!
Вбігають маленькі чорні  х лоп'ята   й ведуть оригінальний танець.
Маруся (всміхається)
Які смішні! Та жваві, мов ті дзиги...
Так крутяться, що й оком не змигнеш!
Але у нас танцюють в парах...
Г і р е й
        Зараз
Я покажу тобі черкесів... Гей! (Б'є в долоні.)
(До музики.)
Лезгинку тни! (Марусі.) Накинь мерщій  чадру!
Вибігають одна чи дві пари черкесів і танцюють з кинджалами запальну лезгинку.
Маруся
Це гарно! От спасибі за утіху...
Нагадує лезгинка й наш танець...
Тільки козак буйніший... Дуже рада!!
Г і р е й
А я й по тім!! (До всіх.) За втіху ясній кралі
Їх наділить з скарбниці! Ласка всім!
(Робить жест рукою. Всі виходять.)

ВИХІД VIII
Маруся і Гірей.

Маруся (бере за руку пашу)
Прости мою сльозу нудну - я справді
Зурочена, чи що... Ну, к дідьку нуд!
(Обніма його.)
Ти, любий мій, та діточки й кохання...
Та тихая порада... мій конак...
Втішатимуть мене... і навіть з часом
Всі болещі вгамуються...
Гірей
    Мій рай,
Найкращий мій з веселки ясний промінь!
Царицею ти мусиш бути тут,
Хай над усім твоя панує воля!
Я сам - твій раб! (Обніма.) Ахмете! Гей,
             сюди!
А х м е т   (з-за дерева виходить)
Величний мій владико!.. До послуги!
Г і ре й
Оповісти всіх одалісок ти,
Що над усім владичиця тут пані,
Моя ханим, моє життя, мій дух:
Усі, й я сам, коритися їй мусим,
Її наказ для всіх вас "іраде"*!
(Цілує.)
Ну, прощавай! Мене чекають справи...
Ахмет кланяється і одходить.
Як одженеш смутний од себе нуд
І серденьком зріднишся з нашим краєм,-
Від радості, від щастя я умру...
Я сам піду оружною рукою,
Куди твоє жадання поведе.
Маруся
О світе мій! Яка ж то я щаслива! (Обнімає.)
Г і р е й
Ховай тебе з дітками наш аллах!! (Виходить.)

ВИХІД ІХ
Маруся іпотім Ахмет.

Маруся (після паузи)
Так, справді... нуд, журбу забути треба:
Я коренем в турецькій вже землі,
Кохання тут, і найлюбіша втіха,
І ласощі, розкоші, і пиха...
А там у млі за темно-синім морем,
За килимом степів... там вже нема
Ні батенька, ні неньки, ані брата,-
Там тільки люд коханий та церкви,
Та дорога, співоча, рідна мова,
Та... ох, нехай усе те буде сном
В моїй душі, розкішним сном, яскравим
І мрією моїх дівочих літ!
Так, так! Розвійсь ти маревом, минуле,-
Не вернешся... з теперішнім тра жить...
Час і пора туркенею ставати...
Прощай, прощай! (Замислюється.)
В цю хвилину оддалі стає чути хорову пісню, яка зближається й росте.
Хор (за коном)
             Ой у полі два явори,
             Третій зелененький,
             Та занедужав при дорозі
       Козак молоденький... і т. д.

Маруся, зачувши пісню, здригнула і мов остовпіла, а далі аж потяглась невидимою силою за дорогими згуками, ридаючи і ламаючи руки.

Маруся (задихаючись, уривочно проміж куплетів)
Козачий спів?.. З моїх країн святих?!
Ой, серце рве! Прокинулось все знову!
(За другим куплетом.)
Горить... пече... Україна моя
Озвалася сльозами... застогнала!
(Ламає руки, потім кидається, як ужалена.
За третім куплетом.)
Ай! Хто там, хто?.. Мій мозок запалав...
Почувсь мені коханий, кревний голос...
Ой! Боже ж мій! (Натикається на Ахмета.)
   Який співа то гурт?
Ахмет
Невольники...
Маруся (сплеснула руками)
  Невольники?! У пана?!
В моїм садку?! В кайданах кревний люд?
І, може, там... Лукаве ошукання!!
Все кола йде... Веди мене до них!

Ахмет, поклонившись, руша, Маруся за ним.
Завіса хутко спада.

Пролог - "Продав брат сестру!"
     І дія - "Зірваний рай"
    II дія - "Потурчилась, побусурманилась"
   III дія - "Материн присуд"
   IV дія - "Єдина порада - смерть!"

Примітки