ПІЗНАЙМО ПРАВДУ.

Бонарівка… Село батьків, родинний край... З розповідями про це село я виріс на Прикарпатті. Та хоч з народження був вже галичанином-прикарпатцем, постійно відчував себе ще й і бонарівянином, бо в оселі про це село розмови ніколи не припинялися, там зосталися родинне село моїх батьків та могили моїх предків.
Я син бонарівянина. Воно, не бачене мною ніколи, в снах не раз приходило до мене, як би звало в гості. Згадую, ще з дитинства гордився тим, що вивчив батьківський діалект і вмів говорити "по - бонарівськи", любив слухати спогади, коли сходилися "наші" люди, тобто переселенці з Бонарівки, колишніх односельців моїх батьків.
В Бонарівці, на жаль, я не був ніколи, доля не надала мене можливості відвідати родинне село і могили своїх дідів, які волею історії опинилися за кордоном. Та ріс я і виховувався на спогадах батьків.
"Родимий край, село родиме" назвав Ярослав Пащак свою книгу про рідне село Бонарівку, з якого разом з односельцями і моїми батьками в квітні-червні 1945 року був депортований. Воно осталося у Надсянні, на землях, що внаслідок радянсько-польських угод і комуністичних політичних маніпуляцій, після Другої світової війни відійшли до Польщі. Бонарівка стала для всіх, хто там народився, уже заграницею.
Поскільки Ярослав Пащак свої спомини і історію села довів до 1940 року, то ж виникла необхідність і бажання у першу чергу дітей та нащадків бонарівян, опираючись на спогади ще живих свідків депортації, продовжити справу Ярослава, описати життя боднарівян включно до днів сьогоднішніх, саму депортацію і подати більш глибший погляд на життя українців між поляками, з одного боку, в період німецької окупації – з другого, та історію польсько-українського міжнаціонального конфлікту. Лише таким чином можна раз і назавжди виявити істину і знести ті наноси неправди і комуністичних перекручень причин тієї трагедії, спланованої і виконаної тоталітарними системами влади.
Ми повертаємося до історії цього села, до втрачених земель не лише тому, що там осталися могили наших батьків, дідів і прадідів, що там народилися і віками жили наші предки. Бонарівка привертає до себе широкий інтерес ще й тому, що з депортації цього села фактично бере свій початок сумнозвісна операція "Вісла". Це село тісно пов’язане з біографією провідника нації Степана Бандери, сина Івана Франка Тараса і воно далеко не випадково стало першим українським селом, виселеним колонізаторами з українського Надсяння.
Бонарівка та навколишні українські села в міжвоєнний час були похожі на український острів у бурхливому польському морі, що твердо тримався своїх національних берегів, своєї рідної мови, культури і своїх звичаїв. Там віками плекалася свідома Україна і національний дух, там ще з княжих часів жили українці на власній землі. Віддавши ті землі Польщі та насильно переселивши всіх мешканців українських сіл до Радянської України, комуністична система відточувала механізм насильного позбавлення українців своєї Батьківщини та призвела до повного зруйнування етнічної цілісності українського етносу у Польщі. Сьогодні в Польщі розуміють, що ця акція не принесла щастя польському народу, не принесла вона і щастя українцям в "Странє Совєтов" – тоталітаризм хоча і виступав від імені народу, і сьогодні це є вже очевидним, насправді став його катом.
Депортація українських сіл польським комуністичним режимом при активній допомозі і сприянні радянської окупаційної влади проводилася відповідно до радянсько-польської угоди від 9 вересня 1944 року, яка, як не парадоксально це нині звучить, повністю відповідала таємній постанові Ради міністрів Польщі, прийнятої ще в березні 1939 р. Депортація стала інструментом поступового витіснення українців з їх етнічних земель. Тільки польські і радянські комуністи етнічну депортацію підмінили колективною відповідальністю українського мирного населення за дії якоби Української Повстанської армії, регулярних загонів якої у тих краях фактично не було.
Операція по виселенню українців проводилася за тотожними фашистськими, сталінськими зразками. Українсько-польські і без того складні відносини перетворилися на відкриту ворожнечу, ініціаторами якої виступали далеко не українські селяни.
Тема виселення довгі роки була заборонена і ретельно замовчувалася і стала раною, болі якої відчувалися при кожному намаганні зрушити з місця історію цього міжнаціонального протистояння двох слов'янських народів-сусідів. Тому сьогодні, через десятиліття, приходиться по частинках збирати спогади живих свідків тих подій, які потрібні у першу чергу нам, нащадкам депортованих, нинішнім українцям для остаточного загоєння нанесених ран, для унеможливлення минулої міжнаціональної ворожнечі і етнічних чисток та перетворення сучасного нашого сусідства в історію приязні і дружби між польським і українським народами. Щоб між нами назавжди запанувала злагода, бо "ми єдиного сарматського кореня", як писав Богдан Хмельницький, бо ми таки йдемо в об’єднану Європу, в Європейський Союз, членом якого Польща вже є.
Пізнати правду, віддати данину пам'яті жертвам цієї трагедії народів - наш святий обов’язок перед своїми батьками, перед тими, хто заплатив своїм життям підчас депортації і не лише Бонарівки, хто отримав глибокі фізичні і моральні рани від тієї етнічної чистки, врешті, це наш обов'язок перед Україною. Пам'ятаймо і вчімося на уроках історії.

Мирослав Мамчак

Адам Голодинський.
ВТРАЧЕНА ЗЕМЛЯ

Микола ГОЛЕЙ
СПОГАДИ.