I. БОНАРІВКА. ОКОЛИЦІ.

Село Бонарівка розташовувалося серед мальовничих гір. Зі сходу була гора Ділик. За нею – село Коростенка, яке в документах значилося як Красна. З полудня виднілася гора Кичера, за якою знаходилося село Ванівка. Поляки називали його Венглівка, це, мабуть, того що венгель по-польськи – вугілля. У Ванівці колись поселився українець Ваньо з родиною, що, між іншим, підтверджується й архівами. Коли в 1772 році ці краї зайняла Австрія, то австрійці у цьому селі знайшли нафту і по трубах качали її до Коросно на нафтопереробний завод (рафінерію), де переробляли її на нафтопродукти.
З півночі були польські села Жизнів і Гудова. Між цими селами і Бонарівкою була гора Діви а на північний схід від нашого села – гора Вишня. Ці гори були всі досить заліснені. Переважно то були хвойні ліси, сосна і ялина. По потоках і ярах росли дуб, бук, Явір, ясень, граб, береза а також було багато різних на смак черешень.
На заході в долині було польське село Висока. Ті всі сусідні польські села колись були українськими, але з часом всі сполячилися. За Ванівкою був великий ліс, там був воєнний цвинтар. Тут були поховані вояки ще з Першої світової війни. В 1914 році в тих місцях була велика битва за промисловий центр Коросно. За лісом розташовувалося село Чорноріки, село українське. В цьому селі виробляли всілякі вироби з каменя: жорна, бруси для точил, млинські камені, надгробні плити і таке інше. На захід від Чорнорік було село Одрикін, а між цими селами – замок магнатів Одрикінських. Замок був збудований як фортеця для захисту від "збуїв", добре організованих загонів Савка, Божка, Чурма та інших, що колись діяли в цих краях.
Бонарівку заселили чотири ґазди: Качмарський, Лиско, Голодинський і Голей, яким дозволив там оселитися боярин Бонар, звідки і пішла назва села. На той час територія села була дуже заліснена і до нього можна було дістатися лише рікою. Коли в селі було вже 40 хат, то декан Лютецький дозволив побудувати церкву, бо до того часу люди ходили на службу до Коростенки. Тих 40 дворів мали утримувати священика і відробляти за нього панщину. Всього за історію села було збудовано три церкви, остання в 1841 році. Біля церкви був гарний залізний паркан.
В церкві знаходилися постійно з давніх давен дві тарапати. Це були п’ять дерев'яних молоточків, які били по прикріпленій до барабана дерев'яній дощечці. Барабан мав ручку і коли дитина її крутила, барабан видавав сильний тріскотний звук. Цими тарапатами тарапатили на Великодні свята: у Великодній четвер, коли читали 12 Євангелій або у п’ятницю, коли обходили церкву.
Біля церкви був насипаний високий курган-могила Січових стрільців. На ній щороку на Зелені свята відправляли панахиду за загиблими на війні. Недалеко від церкви стояв хрест, поставлений на пам'ять про скасування панщини. Біля цього хреста щороку на свято Святої Євхаристі відправляли молебень, подяку Богові за скасування панщини.
Церква у Бонарівці була дерев'яна і для села замала. Тому уже було вирішено після війни будувати нову церкву, землю під яку громада уже було закупила за церковні гроші у пана Беліцького. Одночасно мали будувати і нову школу.
Бонарівка була багата на річки і потоки. Основна річка випливала з Кметевого потоку, текла через все село, з горішнього кінця приєднувала до себе багато потоків і в кінці села вже на достатньо водній ріці були збудовані водяний млин і тартак, які використовували воду як механічний двигун. Біля церкви теж протікала річка Страмбівка, на якій кожного року на Йордана святили воду. Дальше низом протікав Мартинів потік а дальше, з під Мартинового дуба, витікало джерело з дуже корисною для здоров'я мінеральною водою. Перед війною в селі пішли розмови, що на ньому планувалося збудувати лікувальний санаторій. Був ще один Плоский потік, дуже водний, а за ним і Сухий потік, який випливав з-під Кичори. Славився чистою джерельною водою і Петрунів ярок. Кожного року на води Бонарівки приїздив син Івана Франка Тарас, який любив купатися в Бонарівських водах. В Петрунівім ярку стояли дві ступи, що виконували роль пральних машин, в яких люди прали білизну. Далі був Вовчий потік на якому стояв млин Юрка Качмарського і його ж ставок, де вирощувалися коропи. Дальше з-під гори Діви випливав потік Бучник, а в долішнім куті села тік потік Дзелдзів, недалеко від нього – потік Вишний, що випливав з-під гори Вишневої.
Бонарівка була грибним краєм. В лісах збирали багато різних грибів. Їх варили, смажили, сушили, солили і квасили. В кожній оселі різні види грибів подавалися до столу круглий рік.
В лісах водилося багато звіра і дичини, особливо зайців, куріпок і диких свиней. Багатими були ліси і на різноманітні ягоди. З них готували всілякі напитки, соки і вина.
На битий шлях у світ з Бонарівки можна було добратися через річку, яка протікала селом. А там вже цісарський шлях через Карпати йшов на Сянік, Березів і до Перемишля. У 1850 році пан Лось, який мав двір у Бонарівці, побудував дорогу до Жизніва. В 1930 році люди вже самі почали будувати тверду дорогу. Прикладалося дуже багато праці бо дорожньої техніки не було і все робилося своїми силами і, власне, руками. Роботи ускладнювалися тим, що треба було будувати багато мостів та вирівнювати дорогу.
У другій половині XIX століття в цих краях була велика епідемія холери. За два тижні вимерло 92 людей. Із хворих вижив лише один хлопець, який пив воду з під Пітульчиного дуба. Тоді люди зрозуміли про лікувальні властивості того джерела і там хотіли збудувати лакувальницю.

II. Побут і культура.

Колись в селі був священик Глушкевич, від якого пішов рід Глушкевичів. Цей священик завів у церкві журнал, в якому записував всі події, що відбувалися в селі і околицях. Цей журнал свідчив, що в сімнадцятому столітті в краї проходили війни і напади на села всіляких чужинців. Вбитих ніхто не хоронив і трупи розкладалися і заражали ріки і потоки, через що виникало багато хвороб, бо люди в ті часи брали для вживання воду з рік. Із-за цих причин вимерли села Бодова, Жизнів, Лютча.
В 1572 році на Галичину напали татари і зайшли аж під Краків. Ряшів спалили дотла а людей забрали в неволю. Згодом ті пусті місця зайняли польські королі і заселили шведами, яких прозивали "ботами". Від тих шведів виникло село Ботава. Шведи спочатку були протестантами а затим сполячилися і стали католиками.
Коли Австрія зайняла цю територію, то австрійці були надзвичайно здивовані, побачивши села українців з своїми звичаями і православними церквами. Тоді мати імператора Франца-Йосипа об'їхала всі околиці і виявила, що всі українські священики відробляли панщину а польські були звільнені. Тоді вона звеліла звільнити від панщини і українських священиків і дяків. Австрійський уряд дозволив розвивати українську культуру та письменство.
В Бонарівці коло церкви на дорозі був шлагбаум. Якщо хто їхав чужий, то мусів платити данину – мито. Панщину відробляли 4 дні на тиждень а два дні працювали на себе. Люди були надзвичайно не задоволені і почали нападати на панів. Таких нападників поляки називали "збуями" а українці - "опришками". Пізніше селяни вибрали делегатів, які у Відні просили цісаря скасувати панщину.
В 1848 році в Австро-Угорщині скасували панщину. Люди стали власниками землі. На той час і припадає будівництво в селі корчм та пропаганда алкоголю і пияцтва. В Бонарівці появилося аж три корчми, які тримали, в долішнім куті жид Карп, біля церкви – Лейба а в горішнім – Лейзор.
В той час парохом в селі був Теодор Зрада, який започаткував сільське "братство тверезості" і кинув між люди клич "церква або корчма". Люди присягалися на Євангелії, що не будуть пити горілки, бо інакше священик особам, які причащалися до горілки, не давав шлюб і не хрестив дітей. Після нього парохом був Іван Мудрий і досить довго тримав такий порядок. Поскільки люди до корчми майже не ходили, то вона досить швидко збанкрутувала, громада її викупила і в 1905 році перебудувала на школу.
Після о. Мудрого, священиком в селі став отець Хархоліс, котрий постійно дбав про науку і освіту. Він віддав чотирьох хлопців до школи малювання. За кошти митрополита Андрея Шептицького було відкрито сільськогосподарську школу. Для неї було виділено 200гектарів землі, з Чехії спроваджено агрономів і ветеринарів, інших фахівців, що мали право користуватися цією землею і вчити українських дітей. В тій школі вчилися Костко Пітула, Митро Совтисік, Юрко Добрянський та Атанасій Добрянський. Митра Совтисіка, як найздібнішого, затим направили на навчання до Книговодської школи, єдиної на всю Галичину, яка знаходилася в Коршеві під Коломиєю (тепер там тубдиспансер).
В австрійські часи перед першою світовою війною багато людей села виїжджали на заробітки до Америки. Найпершими були Адам Добрянський, Андрій Опарівський, Микола Голей та Синкевич. За ними поїхали Василь і Михайло Голей, Іван і Василь Лиско, Іван Качмарський та брати Іван, Михайло і Павло Голеї. В основному селилися в Манчестері, там, разом з багатьма галичанами, і заснували церкву Покрови. Багато бондарівян проживають у штаті Пансільванія, де в скупщину по 250 доларів збудували прекрасну греко-католицьку церкву. Коли заробітчани поверталися додому, то не гналися за багатством та купівлею землі а й вкладали гроші в роботу різних гуртків, закуповували художню літературу. Саме вони першими привезли до села "Кобзар" Тараса Шевченка, нинішній Гімн України "Ще не вмерла Україна", "Русалку Дністрову" та інші українські книги. Їх читання організовувалися у великій стодолі на Голеївці, куди сходилося багато людей.
За допомоги о. Хархоліса в селі організували товариство "Просвіта", яка спершу існувала в хаті Максима Качмарського. В 1928 році селяни збудували окрему читальню "Просвіти". Люди давали дерево з свого лісу а гроші виділили бондарів'яни, що жили чи приїжджали з Америки. Читальню урочисто посвятив Перемишльський єпископ Григорій Лакота.
Першим головою "Просвіти" був о. Іван Клюфас. В 1929 році в селі утворилося товариства "Сільський господар", "Союз українок", "Луг". Для молоді утворили кооператив "Згода". В селі було дві крамниці, в горішньому і долішньому куті. Існувала і ощадкаса, головою якої був Аким Добрянський.
В селі діяли громадські Жіноча рада, товариський суд та товариство Червоного Хреста.
Першим вчителем у селі став брат пароха Микола Мудрий. Бонарівська школа відкрила дорогу в світ науки багатьом людям, які розсипалися по всім світі. Наприклад, дяк Падох мав чотирьох синів і всі вони згодом отримали вищу освіту. Один з них був адвокатом у Америці і брав участь в суді над Сташинським, який вбив Степана Бандеру, другий був священиком у Львові, третій - начальником залізничної станції у Стрию а четвертий став банкіром. В 1920 році поляки начальника станції у Стрию розстріляли. Василь Опарівський після закінчення духовної семінарії у Львові спочатку був священиком у сусідньому селі Нанаговичі, яке зберігав від ополячення. Пізніше став капеланом корпусу Січових Стрільців а затим Української Галицької Армії. Загинув у боях біля Підгайців на Тернопільщині. Після війни у Бонарівці йому встановили пам’ятник. Два брати з родини Шуплатів теж закінчили вищі школи. Один з них став фундатором сільського будинку "Просвіта". При "Просвіті" був аматорський гурток і великий хор, керівником якого був Костко Лиско.
Багато знань давав вчитель Михайло Голей з своєю дружиною Анною Костянтинівною, які багато праці вклали у "Просвіту". В читальні була велика бібліотека, яка займала друге місце після Санока. В читальні кожної зими, бо в другі пори року було багато роботи в полі, працювали різні курси: сільськогосподарські, крою і шиття, плетіння, кулінарії, історії України, географії та культури різних народів. Дозволи на їх роботу отримували в Ряшеві. Керівниками курсів були викладачі з Львова, Перемишля а кулінарка – з Тисмениці з під Станіславова.
Гарно одягалися жінки у Бонарівці. Вони носили широкі талінові спідниці, вишиті піц юрками корсетки, на голову одівали чепець, під який надівали хомовку а поверх – шалінову хустку. На шиї мали розмаїті коралі. Та з часом ці традиції відійшли і вже з кінця 1920-х років наші жінки, як і чоловіки, не відрізнялися від міських мешканців. Чоловіки почали ходити в костюмах-трійках, жінки – у платтях і сукнях.
Бонарівка дивувала багатьох вчених людей, що на такім закинутім і далекім острівку серед польського моря люди зуміли стримати високу культуру, не сполячитися і дати світу багатьох знаних людей. Тож приїжджали, цікавилися нашими патріотичними гуртками і вихованням молоді. Та треба відзначити, що церква була головним організатором тої роботи.

III. Перша Світова війна.

З вибухом війни з Бонарівки було багато призвано людей до війська і тяжко було знайти сім'ю, щоб хтось з неї не був на війні. Були випадки, що на фронт йшли батько з сином, як Іван Левко з сином Теодором. Обидва боронили Перемишль і щасливо повернулися додому. Та багато пропало безвісти, було поранено. Були й такі, що були в російському полоні навіть на Далекому Сході. Вернулися з полону отець Іван Мудрий і дяк Петро Завійський, який, надибавши в полоні і наслухавшись різних російських революціонерів і демократів, розділив село на русинів і українців. Русини жили в горішній частині села, українці – в долішній. Це було дуже шкідливо для села, бо між ними почалися непорозуміння і виникали часом бійки. Отакі наслідки для села залишила Перша світова війна.
Треба зазначити, що коли Австрія програла у Першій Світовій війні, то розпалася її імперія і цісаря скинули. Тоді розвалилася й Австро-Угорська армія і наші хлопці, котрі служили при війську, поверталися додому. Тоді на наших теренах виникла Польська держава. Знов почалася мобілізація фронтовиків вже до польського війська. Та відразу з проголошенням Польщі почалася війна з Західно-Українською Народною Республікою, проголошеною у Львові. Хлопці не хотіли йти у польську армію і ховалися у лісах. Там їх поляки вишукували і розстрілювали. З Бонарівки нікого не вбили але в сусідніх селах були такі випадки.
Коли почалася спільна війна поляків, петлюрівців з більшовиками, наші хлопці організовано здалися і пішли в Ряшів але з угодою, що ними буде командувати український командир. Та поляки обдурили, наставили свого командира а кожному з українців "виписали" добрих нагайок.
Затим перед ними виступив польський полковник і сказав, що будуть воювати проти безбожництва. Гриць Голодинський у відповідь вигукнув "Дзенкую за політику!". Полковник наказав дати йому 25 нагайок і бідний Гриць мусів спати тиждень на животі а хлопці мастити його риб'ячим жиром.
Через невеликий проміжок часу наших вояків змішали з поляками і відправили під Броди. Під Бродами їх окружили, взяли в полон і москалі погнали їх пішки на Київ. Коли йшли на Київ, хтось вечірком крикнув "Хлопці тікайте" і тоді втекли Прокіп Голодинський і Іван Добрянський, перебули зиму в якомусь селі під Києвом а весною добралися до Тернополя а звідти до Львова і додому.

IV. Ремесло.

До Першої світової війни в Бонарівці найбільш поширеним було гонтярство. Люди рубали в лісах ялину і масово робили гонти. Тому на цей час всі будівлі були покриті гонтами. Чи церква, чи школа, в селі найбільше було хат під гонтами.
Після Першої світової війни поширилася деревообробка: столярство, стельмахарство, бондарство, слюсарство, шили упряж, робили меблі, столярку, вози і таке інше. Були і більш точні майстри. Наприклад, Іван Опарівський міг зробити чи відремонтувати любий годинник, або зробити прекрасну скрипку. Були в селі фотографи, зубний лікар Степан Совтисік був відомий на всю околицю. Славилися бонарівські шевці Микола Падох, Аким Добрянський. А Юрко Качмарський, Степан Совтисік, Йосафат Періг були добрими кравцями. Навіть з району приїхали до наших кравців бо, казали, що вони краще шиють.
В селі створили і велику молочарню. Вона була вже як промислове підприємство. В ній переганяли молоко через сепаратор, робили масло і сири. Молочарнею користувалися і селяни сусідніх сіл, бо в Бонарівці скоро виросли майстри молочної справи. Для зберігання молочних виробів був збудований і холодильник. Ним служив викопаний в березі льох, обкладений кригою. Крига засипалася тирсою і затим землею. Такий холодильник утримував відповідний холод цілий рік. Виготовлені в Бонарівці масло і сир відправляли до Львова. Місцевим полякам та молочарня дуже не подобалася бо була їм конкурентом і вони намагалися її всякими способами закрити.
В селі була і олійниця, збудована Андрієм Мамчаком, де селяни давили масло з соняшнику, лену і коноплі. При вході до олійниці стояли дві дерев'яні опори, у вигляді діда і баби. То ж хто вперше приходив давити олій, мусів їх розцілувати.
Крім водяного, в селі було ще п'ять вітряних млинів: в Івана Лиска, в Акима, Михайла Синковича, Прокопа Голодинського і в Совтисіків. Окремо була сільська кузня.
Бонарівські ремісники виготовляли різні речі з лози чи з кореня сосни. Плели кошики, крісла, ліжка, столи, шафи і тумбочки. Найкращими майстрами були Афанасій Добрянський та Роман Совтисік. Афанасій ще був добрим римарем, бо вміло виправляв всякі шкури на кожухи і обув. А ще він мав рідкісне для наших країв захоплення – вирощував шовкопрядів. Літом годував їх листям морви а в серпні збирав куколи і відправляв їх до Львова.
Поширеним у селі було вирощування кролів, у більшості ангорів. З їх шерсті жінки пряли і затим в’язали рукавички дітям, теплі шкарпетки і светри. В селі було розвинене садівництво, сад був біля кожної хати.
В 1930-х роках в Бонарівці в долішньому куті хотіли збудувати рафінерію, тобто завод по добуванню і переробці нафти. Будівництво розпочали і довели десь до половини а затим не стало коштів. Так-то все власники перед війною поволі розпродали і будівництво зупинилося.

V.Товариство "Луг".

Товариство "Луг" на початку двадцятого століття у Бонарівці заснував полковник Українських січових стрільців Роман Дашкевич. "Луг" створювався як спортивна організація а насправді став військовим вишколом, де юнаки присягалися служити Богові і Україні. Вони мали свою форму: вишита сорочка, застебнута під шию малиновою стрічкою а на голові кашкет у формі мазепинки. На кашкеті мали металічний знак "Луг" і тризуб. Кітель був з виложеним комірцем, на лівій стороні якого була синя стрічка з вишитим золотом "Луг в Бонарівці". Штани мали були синього чи чорного кольору. Кітель перепоясувався шкіряним ременем. "Луг" мав свій пляц біля Пітувчиного дуба, де проводився вишкіл і спортивні ігри. Найбільш популярними були: сітківка(волейбол), кошилівка(баскетбол) і копаний м’яч(футбол).
"Лугівці" і склали основу організації ОУН, яка почала активно працювати у селі. Її першим головою був Костко Пітула, а після його смерті в 1932 році сільську організацію ОУН очолив Дмитро Совтисік.

VI. Часи Другої Світової війни.

Для жителів Бонарівки Друга Світова війна почалася не нападом Німеччини на Польщу у вересні 1939 року а значно раніше - з березня 1939 року, коли мадярські фашисти взялися воювати Закарпатську Україну. З того часу почалися в нашому краї воєнні конфлікти. Поляки, як відомо, активно допомагали мадярам душити Карпатську Україну. У військові конфлікти з поляками вступили загони ОУН, створені на базі воєнізованих організацій "Луг". В Бонарівці таких конфліктів не було, але в сусідніх селах були і значні та з втратою людей. Брали участь в них і люди з ОУН нашого села.
Приближалася війна з Німеччиною. 28 серпня 1939 року з Бонарівки мобілізували 22-х хлопців і газдів. Тоді були призвані Олекса Беднарчик, Микола Буцьо,Степан Кушнір, Іван Ланяк, Микола Падох, Іван Качмарський, Теодор Качмарський, Іван Совтисік, Прокіп Голодинський, Юрко Хомяк, Семен Совтисік, Антон Шуплат, Василь Оршак, два брати Петро і Максим Кушнір, Петро Пащак, Андрій Совтисік, Павло Качмарський, Андрій Качмарський, Василь Добрянський, Теодор Пащак та Дмитро Чорноріцький.
У вересні Німеччина напала на Польщу. Через два тижні гонорова Польща була розбита. На щастя, бонарівські фронтовики всі повернулися додому хоч і різними шляхами. Петро Пащак, Андрій Качмарський, Теодор Пащак, Василь Добрянський та Павло Качмарський попали в полон до німців. Павло Качмарський мав дуже довгу шинель і велику шапку, через які зробив з себе неповнолітнього, якось вислизнув через ворота і добрався додому. Коли прийшов, то розказав у селі, що решта знаходяться в Кракові у німецькому полоні. Тоді Олекса Совтисік поїхав до Кракова всіх визволяти, але німці забрали і його. Тоді відважився поїхати до Кракова Прокіп Голодинський, який добре знав німецьку мову. У німецькій комендатурі він довів, що його земляки є українцями а не поляками, та що поляки їх взяли на війну насильно і до того постійно їх гнобили. Німці погодилися всіх відпустити, але при умові, що на кожного полоненого буде представлено документ, що він дійсно є українець з Бонарівки. Славко Пащак з отцем Клюфасом зробили всім документи і Прокіп Голодинський знову поїхав до Кракова. У Кракові жив бондарівяни Юрко Голей і вони разом пішли визволяти з полону своїх земляків. Німці відпустили всіх, крім Теодора Пащака, котрий назвався русином. Його відправили на роботи до Німеччини. Там він просив Український допомоговий комітет клопотати про повернення додому, бо лишив велику господарку а працювати було нікому. Згодом і його таки відпустили додому.
Іван Совтис з польською армією опинився у Румунії. Там його знайшов Український комітет і теж повернув додому.
У перший день нападу німців на Польщу, два німецьких літаки налетіли на Коросно і скинули дві бомби: одну на летовище, другу – на обувну фабрику.
3-го вересня 1939 року біля десятої години ранку почали йти перші відділи польського війська. За ними пішли цілі колони йшли пішки і на конях. Техніки ніякої не було. Лиш зрідка пара коней тягнула легкові авта. Так тягнулися цілий день на Жизнів, Лютчу і на цісарську дорогу до Перемишля. Багато вояків не хотіло воювати, кидали в селі зброю і втікали. Тому у Бонарівці появилося багато різної зброї, карабінів, гвинтівок. Кулемет був ще з часів першої світової, з армії Галлера. Бою ніде не чути було, лише раз стрілянина чулася з сторони села Ванівки. Тож наші хлопці зацікавилися тією подією і, з надією добути там зброю, на другий день подалися до Ванівки. Там знайшли лише гармату на гумових колесах. Снаряди лежали гарно запакованими поряд і у ящиках окремо знайшли порох. Порох був величиною як біб, тож понабивавши ним кишені, хлопці повернулися додому.
В селі люди тішилися, що прийдуть німці то може буде краще жити, буде робота будемо мати більше прав чим при поляках.
Та досить скоро розчарувалися. Границю зробили по р. Сян, нас долучили до Кракова, до того ми були у Львівськім воєводстві. Наші надії, що нас приєднають до України, пропали. Німці на селян наклали контигент, здачу хліба і худоби. Всі жорна по хатах були опечатані, щоб люди не мололи дома а возили в млин. Стали забирати хлопців і дівчат до роботи в Німеччину. Платили їм мало бо все йшло на фронт.
В червні 1941 року почалася війна Німеччини з Радянським Союзом. Про неминучість цієї війни ми здогадувалися і раніше, німці відкрито підтягували до границі свої війська.
В Бонарівці в той час діяла організація ОУН, 20 членів якої на заклик провідників пішли на схід. Коли у Львові 30 червня 1941 року Степаном Бандерою було оголошено самостійну Україну, вони організовували там державний уряд і установи. Та німці всіх зразу заарештували, так що до села зуміли повернутися лише кілька чоловік. Василь Падох, Йосафат Голей, Юрко Качмарський і Левко Опарівський загинули у Львові.
З початком війни у нас появилося багато полонених німцями радянських солдат. Їх гнали пішки під Ясло. Там обгородили колючим дротом пару гектарів поля де тримали їх до осені. Охороняли їх словацькі вояки. Під осінь ті вояки повтікали додому а полонені розбрелися селами і діставалися додому хто як міг. Через Бонарівку теж йшло багато людей і ми помагали їм хто чим міг.
На дорогах до нашого села висіла вивіска "Тиф", тому німці боялися заходити в село і брати людей на фронт. З цієї причини не брали і контигенту. Та згодом німці розгадали нашу хитрість і прийшли в село. На їх вимогу в селі організували майстерню по виробництву возів, що німців на перших порах задовольняло. Але пізніше встановили контигент, стали брали податок і забирали худобу та збіжжя для рейху. Андрій Совтисік мав чотири корови, то забрали всі, лишили лише телятко.
В Бонарівці, як і в інших селах, були визначені заложники, які своїм життям відповідали за здачу контигенту. На село таких було призначено 10 чоловік. Заложників, щоб усі в селі були застрашені і відчували відповідальність за життя односельців, міняли кожні два місяці. В сусідньому селі Коростенці заложники виїхали до Німеччини і село не здало контигенту. То їх знайшли в Німеччині і там же й розстріляли.
В 1944 році забрали в концлагер Давида Оршака, Левка Пітулу, Атанасія Хом'яка, Івана Хом'яка та його жінку Гафію, Михайла Качмарського, Спиридона Мамчака. Багато людей вивезли на примусові роботи до рейху. Не всі повернулися додому. Спиридон десь в Німеччині загинув, Атанасія на довічно запроторили в концлагер. Пізніше звідти його звільнили бельгійські війська.

V. Початок конфліктів з поляками.

З приходом німецьких військ в Коросно польські націоналісти спробували натравити німецьке військо на українців, але німці зразу ж розстріляли ініціаторів конфлікту і ми співіснували мирно. Конфлікти між українським і польським населенням почалися в кінці 1943 року, коли німецько-радянський фронт підійшов до наших країв. І розпалили міжнаціональний конфлікт бандитські напади польських банд на українські села.
Бонарівка стала одним з перших українських сіл, на яке напала польська банда. Розпочалося все з нічного нападу польської банди з лісу на садибу Федора Левка. Коли опівночі банда почала грабувати і виносити майно, ґаздиня підняла крик, на який почали збігатися люди для оборони сусіда. Поляки, відступаючи, відкрили стрільбу і застрелили Петра Совтиса.
Вибір першого нападу на Бонарівку був не випадковим. Село було повністю українським і у селі була сильна організація ОУН. В селі під опікою ОУН працювали курси виховательок, яких після закінчення навчання розподіляли по інших селах для патріотичного виховання населення. Однією із найактивніших була Орина Лиско. Це була дуже відважна дівчина, якій ОУН довіряв найвідповідальніші справи і вона їх завжди виконувала бездоганно. В той час вона опікувалася Юлею Опарівською, тещею Степана Бандери, яка вчителювала в сусідньому селі.
Не всі навколишні поляки, звичайно, були бандитами. Багато було й добрих людей, які, рискуючи своїм життям, приходили в село і попереджували нас про сплановані напади банд. Тоді село не спало а готувалося до оборони із зброєю в руках.

VI. Загибель Юлії Опарівської, тещі Степана Бандери.

В Бонарівці жила родина Опарівських: брати Микола, Михайло, Іван, Роман і Василь, котрий був найстаршим з братів. Після закінчення духовної семінарії і висвячення Василь був капеланом Січових стрільців а згодом парохом в сусідньому Бонарівці селі Завадки. Його дружиною була Юлія, родом з Прикарпаття. Юлію Опарівську дуже любили в Бонарівці, бо вона була і вчителькою, і лікарем, і добрим порадником. Вона закінчила університет у Відні та поляки довго не давали їй роботи, заледве дали початкову школу в с. Завадка. Донька Василя і Юлії Опарівських Ярослава вчилася у Львові в університеті, там познайомилася з Степаном Бандерою і вийшла за нього заміж. Молоді Степан і Славка часто приїжджали в Бонарівку до родини, погостити до стрийків, братів батька.
Польські бойовики знали про сімейні відносини пані Юлії і провідника ОУН, тож організували за нею полювання. В селі добре знали, ким для народу був Степан Бандера і ретельно опікувалися безпекою матері його дружини, особливо після арешту гітлерівцями провідника національно-визвольної боротьби українців 5 липня 1941 року в Кракові і його депортації до Берліну.
Та ситуація змінилася при приближенні в 1944 році радянсько-німецького фронту до Надсяння. Заворушилися польські банди і почали активно розпалювати міжнаціональний конфлікт між поляками і українцями. Наступала нова небезпека для родини лідера ОУН – радянські спецслужби. Юлію Опарівську попередили з проводу ОУН, що їй, як близькій родині провідника ОУН, загрожує небезпека більша чим від польських бойовиків, і запропонували виїхати на Захід.
З приближенням фронту Юлія Опарівська вирішила виїхати на Захід. До залізничного вокзалу Фрешток її супроводжували бонарівські жінки Орина Лиско і Геня Пащак. Та в той прифронтовий час розкладу поїздів як такого вже не існувало. Коли прибули на залізничну станцію то виявилося, що необхідний їм поїзд уже пішов, а слідуючий буде лише завтра. Пані Юлія вирішила затриматися до наступного дня. Дівчата запропонували повернутися в Бонарівку, де організована збройна оборона села забезпечила б їй безпеку а назавтра доставили б її до вокзалу. Пані Юля відмовилася, сказала, що нікому нічого злого не зробила і немає причин чогось чи когось боятися, тому вирішила повернутися до свого будинку в Завадки. А дівчат відправила додому. Це була рокова помилка.
Коли дівчата розпрощалися з Юлією Опарівською і направилися до свого села, вже вечоріло. На зворотній дорозі в короткім часі до них підійшло троє чоловіків в чорній уніформі і запитали по-польськи звідки ті йдуть.
- З Фрештока. Там служимо у пана і йдемо додому.
- Чи бачили там пані Юлію Опарівську?
- Бачили. Поїхала потягом на Захід.
- А ту другу пані, що з Юлею була?
У дівчини мало не підкосилися ноги, зрозуміла, їх шукають явно не добрі, чужі люди та що до біди недалеко. Та дівчина взяла себе в руки і твердо відповіла, що та пані теж поїхала разом з Опарівською. Таким чином врятувала собі життя.
Дівчата зараз же зайшли до знайомого господаря і розказали йому про випадок. Той зібрався їхати до пані Юлі у Завадки та його дружина, зачувши щось недобре, не пустила чоловіка з дому. Тоді господар звелів дівчатам переночувати в нього у стодолі, а вже зранку піти в Бонарівку. З ранішньою зорею дівчата пішли в Бонарівку і в селі все розказали. Іван Опарівський та Федір Кріль, взявши з собою озброєний загін сільських мешканців, не мешкаючи, сіли на вози і поїхали до Завадків за Юлею Опарівською. Мали надію її забрати і охороняти у селі.
…Зайшли у відчинену хату. На підлозі в подертій одежі, напівоголена лежала замордована їх вчителька. Очі були виколоті, ніс відрізаний, долішня щока заломлена – мабуть били прикладом гвинтівки. Груди були вирізаними а тіло поколоте штиками…
Взяли тіло на білу простинь, привезли до Бонарівки і там на сільському цвинтарі похоронили любиму вчительку і тещу національного провідника всім селом. На її могилі селяни клялися віднайти і покарати вбивць невинної і прекрасної жінки, яка своє життя присвятила служінню народній справі.
Так завершила своє життя мати дружини Степана Бандери, провідника національно-визвольної боротьби і ОУН, Юлія Опарівська. Її смерть ще більше об'єднала українські села, всіх українців навколо української справи і української ідеї.

VII. Польсько-українське протистояння.

Незабаром війська Першого Українського фронту взяли Коросно. Солдати стали на постій і у нашому селі, разом з селянами співали українські пісні, допомагали поратися по господарству. В той час для українських сіл настав трохи спокій від поляків, вони боялися зв’язуватися з військом. Та коли фронт пішов на Захід, польські банди знов стали нападати і грабувати українські села. Солдати оставили в селі трохи зброї, тож ми організували нічну сторожу. Та напади, хоч і зрідка, таки відбувалися.
Гіршим було становище українців у тих селах, в яких населення було змішане з польським. Від нашого села на північ було село Гвоздянка. За одну ніч поляки вирізали там 70 чоловік. Це було в неділю. В понеділок, як пройшов слух, ґазди з Бонарівки озброївшись, сіли на вози і подалися в те село рятувати українців. Коли приїхали в село, то побачили гори трупів і порожні стайні. Тих людей, що залишилися живими забрали з собою в своє село і там вони жили, поки всіх не виселили в Україну.
Взимку 1945 року поляки великою бандою напали на Бонарівку. В Андрія Мамчака попалили образи і українські книги, порубали сокирою на дрібні шматочки портрети Тараса Шевченка. Напад відбили без втрат, та поляки забрали з собою священика отця Івана Клюфаса і Петра Качмарського. Їх відвезли до тюрми в Ряшеві як бандерівців. Там поляки наговорили російським військовим, що Бонарівка є гніздом бандерівців а отець Клюфас приймав шлюб у самого Степана Бандери. Насправді, то отець Клюфас дійсно приймав шлюб Степана Бандери і Ярослави Опарівської, бо наречена провідника ОУН була з Бонарівки родом і там робилося їх весілля.
Наші ґазди не могли стерпіти такого польського приниження, щоб у них викрали священика і, озброївшись, рішуче поїхали до села Ванівка, де був радянський гарнізон. Звідти разом з військовими поїхали до Ряшева і заставили звільнити з тюрми священика і Качмарського. Обидва були добре побитими і в синяках та село дуже зраділо, побачивши їх живими.
В тюрмі, як виявилося, польські націоналісти придумали єзуїтський спосіб знущання з українців. Заставили отця і Качмарського пилити пилою дерево. Хто потягнув пилу на себе то мав плюнути в лице своєму напарнику! Той, в кого плюнули, мав дістати ще й нагайкою по спині. За те, що в’язні не плювали один одному у лице, поляки, собі на втіху, успіли їх вже добре помордувати.
З того часу в селі вже організували цілодобову кругову оборону. Особливо берегли двір отця Клюфаса. Та мир був не надовго. Через два дні польські банди оточили село. Село стало до оборони та сили були не рівні. Тоді наші ґазди звернулися за допомогою до Ванівського військового гарнізону, але російський майор у грубій формі відмовив. Сказав, що ми не є громадянами Радянського Союзу і тому повинні самі собі вибирати: або смерть від поляків або виселення до Союзу.
Люди ще чекали на якусь допомогу але щодня ставало все гірше. Тоді вибрали представників села і направили в Коросно до створеного там комітету по переселенню.

VIII.Виселення.

В село з Коросно приїхали представники по комітету з переселення. Спершу люди не допускали і думки про покинення рідних місць. Та ситуація настрої змінювала. Захисту від нападів не було а боронитися самостійно і вести постійну кругову оборону від добре озброєних лісових банд селяни довго не могли. Підтримки нової влади не було, село несло втрати в людях, тож все більше людей допускалися думки про переїзд. До того ж, селом пішли чутки, що Бонарівку як інші українські села виселяти не будуть бо бандерівців в Союзі не треба. Хай, мовляв, поляки розпоряджаються ними як хочуть. Це означало, що село оставляють як жертву польським бандам. Тож вибрані представники села знову направилися в Комітет з переселення.
Коли представники комітету прибули в Бонарівку вдруге, в селі почалася справжня паніка: як покидати рідний двір, зведене кровавими мозолями господарство, споконвічні землі, могили предків? І чому нас мають виселяти як злочинців з рідної землі?
Та здоровий глузд взяв верх і нам видали документ, що ми не виселені а евакуйовані. То ж юридично виглядало, що ми мали право повернутися в рідне село. З тим люди заспокоїлися і почали готуватися до переїзду.
Спершу були розмови, що нас виселять у Донецьку область, в Тернопільську а фактично вивезли у Станіславську (нині Івано-Франківська) область. Прибули ми двома ешелонами в Снятин і Отинію 2 червня 1945 року. Переїзд тривав мало не три тижні.

VIII. Під сонцем більшовицького щастя.

Після переселення у травні-червні 1945 року, люди на місці нового поселення спочатку заходилися упорядковувати цвинтарі. Так, на Станіславівці збудували капличку а потім і на Глибоці. Владі це, звичайно, не подобалося.
Після переїзду багато бондарівян вступили до місцевих організацій УПА. В боївки пішли Орест Качмарський, Маркіян Качмарський, Маркіян Пітула, Богдан Голей, Михайло Совтисік які всі загинули молодими хлопцями. Причиною їх смерті була зрада присланого з Пістеня сотника Дейнеги, який їх всіх видав НКВС. Згодом, після розгрому УПА, він працював в Івано-Франківську закрійником.
Цей зрадник видав багатьох людей і, хто лишився живим, отримали по 25 років лагерів у Воркуті чи Магадані. Орина Лиско була вислана до Сибіру, де будувала "комсомольське" будівництво – БАМ. Його будівництво розпочали вислані та засуджені українці ще з початку 1950-х років. Орина Лиско після повернення з тої каторги казала, що там під кожною шпалою лежать кості 2-3 українців.
Засудженими за участь в УПА з села Глибока, де поселилося найбільше бонарівян, були Михайло Опарівський і його син Левко, брати Роман, Іван і Прокіп Голодинський, Василь Качмарський і його дочка Марія, Орина Лиско, Дмитро Совтисік, Костко Лиско, Мирон Завійський, Андрій Голей, Тимко і Федір Хомякови, Гафія Цура, Костко Ярош, Дмитро Пітула, Мирон Совтисік з мамою. З Станіславівки були арештовані і заслані Атанасій Лиско, Семен Хомяк, Костко Завійський, Дмитро Качмарський. Йосафата Боднарчика з родиною вивезли у Хабаровський край, де всі, крім однієї доньки, загинули. Повернувшись в село, вона не змогла приписатися і знайти хоч якоїсь роботи. Тому виїхала кудись і пропала в світі.
В село Глибока була виселена і родина Юлії Опарівської, брати її чоловіка Василя: Роман, Іван, Михайло і Микола. Вже в цьому селі у 1948 році вони за родинні стосунки з Степаном Бандерою отримали від радянської влади по 25 років сибірської каторги.
З Снятинського району були засуджені на 25 років Микола Падох, Петро Качмарський, Адам Голей, Йосафат Періг, Володимир Оршак, Олекса Левко, Семен, його сестра Катерина Качмарські, Максим Кушнір, Ярослав і Мирослав Пащаки, Юрко Буцьо, Юрко Добрянський.
Не всі повернулися з заслання. Не витримали каторги і померли в комуністичних лагерях Костко Лиско і Костко Завійський.
Тим, хто повертався живим, не зважаючи на освіту довго не давали роботи, навіть у колгоспах. Не легше було й тим, кого доля заслання до Сибіру оминула. В колгоспах зарплати не було ніякої, на трудодні в кінці року давали пару кілограм збіжжя і цукру і то було добре. Жалітися було не можливим, бо знову виднілася Сибір. Молоді люди всякими шляхами старалися виїхати десь на роботу, тому-то так багато наших бонарівян розкидано по всій Україні і Росії.

X. В незалежній Україні.

Проголошення самостійності України бонарівяни зустріли як Божу нагороду за жертви, понесені в боротьбі за визволення. Тож зразу взялися будувати в селі Глибока церкву "Покрови". Як в Бонарівці. План на церкву виробив Юрко Качмарський а керівником будови став Володимир Опарівський. Багато допоміг будівництву церкви Петро Завійський. Церкву будували своїми силами, коштів не хватало і будова затягувалася. Значну допомогу надав бонарівянин Зіновій Буцьо, що в Києві займав посаду заступника міністра енергетики України, а також отець Олег Качмарський. Так, згуртувавшись, церкву збудували і її освятив владика Коломийсько-Чернівецький Павло Василик.
Збудували своїми силами церкву і в Дубках. Там поселилося 10 родин з Бонарівки і 30 родин з Петрушевої Волі. Її теж посвятили на "Покрову".