Ми, діти 1940-х років, які малими переїхали з батьками з „Польщі” в Україну, з плином літ все більше стали цікавитися своїм минулим, минулим своїх родин, хто ми є насправді, де жили і чим займалися наші батьки, які вже пішли в інший світ.
Бо коли ми були малими то й не дуже цікавим і зрозумілим для нас було минуле, „дорослі” розповіді батьків не лягали в діточу свідомість глибокими роздумами над судьбою наших родин а з ними і нашого народу. Батькам же написати правду та розголосити її за межі домівки рівнялося присуду на чергове далеке заслання. Такі були комуністичні умови життя і ціна правди. Тому люди лише згадували минуле серед тих, кого знали і кому довіряли, і в кого особиста судьба була така ж як і у нас, бонарівян.
Пам’ять... Хоч і малим був та врізалися в пам’ять часи депортації, хоч і не розумів тоді, що і до чого робилося в світі. Тепер, у зрілому віці, згадуються ті дні безрадісного дитинства, плач і сльози матерів та ті поспішні збори, від’їзд від вірної смерті. В калейдоскопі минулого і пережитого пригадуються гіркі і болючі розмови батьків та сусідів, відновлюється пережите родиною...
Жилося нам під час війни важко. Німці вже відступали. До села набилося чимало, як їх називали „хазяїв”. Це були люди, українці і росіяни з Радянського Союзу, які не хотіли служити у радянському війську, не сприймали комуністичної влади, тікали попереду фронту і підслужували німцям. В кожну хату було розподілено по одному а то й по два таких „хазяїна”. Був і в нас такий, звали його Петро. Казав, що був родом десь з під Кривого Рогу. Він виявився добрим чоловіком, помагав батькам по господарству і ще був майстром по скрипках. Зробив нам балалайку, гарну таку, що ніхто би й не сказав, що вона зроблена без спеціальних інструментів. Коли підійшли радянські війська цього Петра в селі не стало.
З приходом радянських військ, а це були війська Першого Українського фронту, в селі стало спокійніше. Певний час солдати квартирували в селі, віддихали після боїв, співали українських пісень. Люди сприймали їх з радістю, раділи кінцю війни і мали надію, що наші села об'єднають з Україною, про яку було прочитано стільки молитов, за яку втрачали життя і наші селяни.
Та після відходу фронту на Захід ситуація змінилася, поляки почали нагліти. Почалися напади банд Армії Крайової на українські села, в тому числі і на нашу Бонарівку. Люди почали страшитися вечорами вийти на вулицю, про вихід в ліс вже не було й мови. Село нова влада не боронила і якихось мір, щоби зупинити національне протистояння, не приймалося. Взагалі, наші краї стали перед бандитами безборонними. І це виглядало дивним, бо через нас проходила величезна кількість військ на фронт.
В родині почалися розмови, що село будуть виселяти. Та люди не хотіли вірити чуткам, що це взагалі можливо. За всю історію села подібного не було. Були напади ворогів, горіли села, но вороги відходили і життя налагоджувалося. А тут війна кінчається, ми українці живемо на своїй споконвічній, ще з княжих часів, землі, у людей господарство, у кожного своя земля а тут як грім з неба – виселення. Для чого, куди? Та, виявляється, чутки ці були не безпідставними і ситуацію погіршувало те, що про нашу депортацію знали поляки і почали відверто грабувати українців, нападали на українські села як вночі, так і вдень. Особливо страждали села, в яких жили поляки разом з українцями.
Пам’ятаю, як у нашому селі організовувалися загони самооборони, тоді вперше бачив озброєних сусідів. Дорослі хлопці і ґазди, по пару чоловік з зброєю в руках ходили чергувати в своїх кутах села, при тривозі давали умовні сигнали і всі разом боронили село.
Пригадую, у сусіда-коваля посеред двору стояла наковальня. На неї клали зерна пороху, били по них молотом і виходило як постріл з карабіна. Таким способом страшили поляків. А в разі нападу польської банди, охорона давала сигнал, збігалися хлопці з усіх кутів села, по дорозі будили інших і в скорому часі село вставало як по тривозі. Поляки знали, що в нас налагоджена оборона і дружні люди то не наважувалися малими силами заходити в село. Але і в селі від їх нападів були покалічені і вбиті. Про жертви села часто згадували наші батьки вже після виселення.
Ситуація погіршилася тоді, коли на фронт почали забирати наших газдів з конями і фірами возити на передову боєприпаси, зброю та різні фронтові припаси. Тоді поляки посмілішали.
Коли мій тато був на фронті то мама заставляла нас лягати спати під вікном на підлогу кажучи нам, що коли будуть стріляти по хаті, то кулі полетять вікном далі і ми лишимося живими. Коли тато повернулися з фронту, то розказували як гризли сиру капусту та шукали на полях яку картоплину, бо їх зовсім не годували у війську.
Відносини з поляками все більше ускладнювалися. З кожним днем все частіше говорили про виїзд, все більше переконувалися, що польські бойовики не дадуть нам жити в спокої. З сусідніх сіл вже почали вивозити деякі родини. Приїхали і до нас представники влади і сказали скласти список всіх мешканців села. Коли через дві години їм такий список подали, вони були дуже здивовані, що так швидко і без помилок склали список. У селі тоді й була складена комісія по переселенню. Пропонували переселення на шахти Донбасу, в колгоспи Східної чи Південної України, но люди цю ідею відкинули без обговорення, знали що таке колгоспи. Тоді нам запропонували області Західної України з продовженням власного господарства. Там колгоспів ще не було, людям обіцяли виділити стільки землі, скільки мали в Бонарівці і село згодилися.
Незабаром поступило і розпорядження депортувати село Бонарівку, як тоді говорилося, в Росію. Хто уже й збирався в дорогу, пакував речі, а дехто і не думав. Та як наказали виїхати за 24 години, то заметушилися всі, стало не до жартів. Вирішили на сільському сході не веснувати, не чекати урожаю і вибиратися. Поступили правильно, бо в Опарівці ухвалили переселення відкласти на осінь, після збору урожаю. Напад великої польської банди на село заставив всіх, хто залишився живим, втікати в чім були одягнуті. Село було спалене дотла.
З собою забирали, що могли забрати: худобу, реманент, та й з хати найнеобхідніше до життя. Та все забрати змоги не було. Брали з собою коня, якщо було дві чи більше корови, то брали лише одну а решту, а також свині, кролі, кури, гуси, бджоли оставляли. Відкривали хлів і випускали все просто на вулицю, щоб спасалися і годувалися тепер самі. Правда, комісія списувала все в акти, навіть собачу будку зараховували до списку, мовляв народна влада у робітничо-селянській державі все поверне та так ніхто нічого й не повернув.
Ось і сформували похідну колону. Коні тягнули віз з пожитками, ззаду до якого була прив’язана корова. Діти сиділи зверху на клунках а старші йшли поряд. Колону охороняли самі ґазди і так тягнулися до залізничної станції Коросно. Правда, поляки на колону не нападали проте зразу ж по нашім виїзді кинулися розбирати наші оселі. На станції ми чекали на вагони більше місяця а коли їх подали, то завантажувалися у товарні вагони кілька днів, по дві-три родини до вагона. Деякі ґазди на другий день вернулися в село подивитися і бачили як поляки з сусідніх сіл ходили по покинутих хатах, розбирали новіші будинки та виловлювали покинуту худобу, свиней та гусей. Багато будинків просто спалили. Не зачепили лише церкви. Ми з неї взяли з собою хоругви, дзвін, павук(люстру), підсвічники, євангеліє і інші речі. З нами виїхав священик Іван Клюфас, дяк Петро Пащак і вчитель Михайло Голей.
Наша родина завантажилася у вагон разом з родиною Голодинських. Їх було сім душ і нас п’ятеро. Добре пам’ятаю, що в дорозі любив спати на млинку. Мені там кинули якусь подушку і я малий там спав.
Коні і корови їхали в окремому вагоні, де тато проводили більше часу, ніж межи нами. Наша кобила не любила компанії а тут був повний вагон худоби.
Як погрузилися, думали, що поїдемо зразу ж. Та нас тримали на станції ще майже півтора місяця, що було найважчим випробовуванням. Жили, можна сказати, просто неба циганським табором. Медичної допомоги чи побутової не було ніякої. Їсти варили на невеличких похідних металевих пічках. Та до них треба було знайти дров, яких не було і тому люди ходили околицями як цигани в пошуках і дров і сіна для худоби. Не було туалетів, була проблема з водою. Особливо бідували люди з маленькими дітьми. Худобу і коней треба було кормити і поїти і ці щоденні проблеми перетворювали наше перебування у вагонах в нестерпне.
На кінець, перший ешелон відправили до станції Снятин Станіславської області. Всіх, хто в нім був розселяли в Снятині та по селах Августдорф, Залуче, Хутір Бутилів, Княже і Трофанівка. Другий ешелон відправили до станції Отинія для розселення в основному по селах Глибока, Угорники, Грабич, Станіславівка Коломийського району, а третій – до Городенківського в села Дубки, Білки, Росохач, Джурків та інші.
Їхали через Львів. Там нам заборонили виходити з вокзалу, ешелон був взятий під варту, лише представникам вагонів можна було набрати води і напоїти худобу. У Львові жило і було переселено до Польщі більше 200 тисяч поляків та нам заборонили селитися у нашому колишньому воєводському центрі. Замість поляків у їхніх львівських будинках були поселені виключно російські солдати, які поверталися з війни. Вони там могли селитися, де би не захотіли. Так була створена велика російська колонія у Львові, насправді визволителі замість ополячення міста замінили його русифікацією.
Всі ці події по виселенню наших українців з Польщі в Україну а поляків з України в Польщу відбувалися, як виявилося, відповідно до польсько-радянської угоди, підписаної у вересні 1944 року. Наші, вже післявоєнні, митарства і жертви називалися простим обміном населення.
2 червня 1945 року на кінець-то завершилася наша дорога і приїхали ми першим ешелоном на залізничну станцію Снятин, як казали люди, на Велику Україну, і стали розвантажуватися. Місцева влада, як виявилося, не дуже і на нас чекала. Як і в Коросно, майже місяць сиділи на вокзалі в Снятині а наші батьки, запрягши коні, роз’їхалися селами шукати притулку. Було скрутно, бідували, в багатьох сім’ях були малі діти на руках, тож місцеві мешканці взялися нам допомагати, приносили продукти, бо свої вже закінчувалися. Більше повезло тим родинам, котрі попали на Августдорф в Снятині, в помешкання колишньої німецької колонії. Нашим же батькам приходилося самим шукати польські хати, господарі яких виселялися з України.
Наша родина разом з родиною Андрія Мамчака була поселена сусідами в селі Княжу Снятинського району. Поряд, у Залучу Горішнім, нашими сусідами стали Петро Пащак, Ілько Станчак і трохи далі - Данило Станчак.
У більшості випадків нам дісталися старі польські хати, з земляними долівками. Та виходу не було, раділи вже й з того що дістали а більше тим, що біля хати був хоч який хлів з стодолою.
Прийшлося поволі привикати до нового місця життя, „нових квартир”, якщо їх так можна назвати, до нових сусідів і порядків, до того, що немає могил предків, що їх могили десь чужі люди, можливо, і розорюють (а так воно і сталося). Це був великий психологічний тягар, який треба було пережити і винести. Пам’ятаю, як сходилися вечорами до нас „наші” люди, як себе стали називати колишні бонарівяни, і весь час була одна і та бесіда: коли ми вже повернемося „домів”, як там наші ліси, чи не треба їх чистити, чи не позаростали поля, чи хтось посіяв? Всі сходилися думкою, що якщо не цього року, то наступного обов’язково повернемося на свої господарки.
І так йшов рік за роком і наші родини оставалися в цій чужій нам системою країні. Пам’ятаю, ґазди говорили, що 1950-й рік є останньою можливою датою повернення, їх останньою надією повернутися. І якщо не повернемося в цей час, то вже ніколи не вернемося у рідне село. Очікуючи омріяного повернення люди не будувалися на своїх обійстях, не ремонтували помешкання, де поселилися, щоб знову не втрачати важким трудом здобутого – все ще плекалася надія вернутися назад в Бонарівку. Та була то лише надія-потіха, більш нічого.
Хата, яка нам дісталася, була стара а полька-господиня далеко не багата. Вона не дуже спішила на свою історичну батьківщину і зустріла нас не з радістю. Але був з нами представник влади і вона мусіла згодитися, щоб ми розвантажили свої речі на призьбі під її хатою. Вона обіцяла виїхати через день-два, і тато, Пилип Голей, співчуваючи цій жінці, що попала в ситуацію, в якій ми самі були недавно, погодилися на такі умови. Але нам в Польщі було сказано звільнити територію за 24 години, по нас стріляли, нас вбивали і виганяли з дому. З нами ніхто не церемонився, ми що змогли взяти, те й мали. Польській родині ніхто не погрожував, їй дали змогу не спішити, зібрати й упакувати речі, розпродати багато чого і виїхати спокійно. Та вона не спішила і цілих три тижні ми мучилися на призьбі родиною. Ця польська сім’я мала фортепіано і інколи з кімнати чулася музика. Те фортепіано вона продала іншій польці, якій вдалося уникнути виселення і остатися в Україні.
Не тривожили, не лякали і не стріляли поляків і місцеві боївки УПА, хоч процес їх виселення тримали під своїм контролем. Наоборот, застерігали всіх проти насильства над ними. Тож українці Покуття дали змогу полякам повернутися на свою Батьківщину в людських умовах. Ясно, що далеко не всі хотіли повертатися до Польщі і багато поляків з родинами зосталося.
Призьба в хаті, що нам дісталася, була широка, до двох метрів, і під дахом. Тато з мамою розіклали канапу, постелили в шухляді і ми, три хлопці-брати, там спали.
Нас було трьох братів: найменшому Юркові – три роки, мені шість і Іванові - дев’ять. Малі шибеники і нам полячка не дозволяла бігати і гратися на подвір’ї!
Ми приїхали вже повесні – 2 червня. Всіх наділили кавалками поля, про повернення оставлених у Польщі угідь не було й мови. Якоїсь технічної допомоги від держави не було, наоборот, місцеві партійні владці глузували: хотіли власної господарки – господарюйте. Люди розчаровувалися, та іншої ради не було, сімї треба було годувати і від світанку до ночі батьки працювали і в людей, і в полі на різних роботах.
Нам по-переселенню належали підйомні. Дехто їх справді отримав – не велика, але була хоч якась підмога. Нашій родині, як і Андрія Мамчака, підйомних не дали. Сказали, що вже їх видали і хтось їх украв. Тато сходили з Андрієм до району кілька раз – не дають, і вони обидва затялися більше у „москаля” не просити.
Нам виділили біля хати присадибну ділянку десь близько 50 соток та гектар поля на колишніх панських ланах. Йшов червень місяць, місцеві люди вже давно завершили весняні роботи а ми ще й не приступали. То ж мати страшно переживала за урожай, чим буде годувати сім’ю взимку. Однак, батьки роботи не боялися. Пам’ятаю, як тато підтримували маму: у Бонарівці мав 12,5 гектарів поля і вспівав обробити все а тут кавальчик до гектара то як не успіти?
Тато мали надійного помічника – розумну і сильну кобилу „Кара”. На неї покладалися основні і найтяжчі роботи. Правда, вона нікого, крім тата не хотіла признавати. Вони були дійсно друзями і розуміли один одного. Пригадую, в Бонарівці якось ми з татом пішли в ліс вибирати дерево для будови. Та щоб його зрубати на своїм участку, а тато мали 4 гектари свого лісу, то була велика процедура, треба було довго походити лісом. Тато підійдуть до одної ялиці, шкода її бо має ще де рости то нехай росте, підійдуть до другої, що підходить, то знов шкода бо сорне розростеться. Так можна було ходити з пів дня і вибирати поки не виберуть десь, як говорили, в париї. Та виникала проблема як його звідтіля витягти. І от зрубали ялицю а кобила ніяк її витягнути з тої париї не може. Ось тоді мені вперше стало зрозуміло, що тварину не можна заставити робити щось над силу батогом, силоміць. Уже як та Кара не старалася, та ніяк не могла витягнути колоду на гору. Тоді тато погладили її, обняли, щось поговорили їй на вухо і... у кобили як би прибавилося сили! Колода поповзла вгору, кобила таки витягла її і притягла до хати. Ось тоді я, малий, зрозумів і запам’ятав, що то таке ласка. То ж і город той перший тато з мамою при допомозі Кари успішно обробили.
Коли полька таки виїхала до Польщі і ми зайшли до хати, то на кінець відчули хоч якесь родинне тепло і затишок. Уже можна було зварити їсти і відпочити з роботи. Під час переїзду у нас була невеличка металева пічка, на якій ми варили їсти. Та на ній можна було лише гріти молоко, яке у більшості всю дорогу і їли з хлібом. Добре, що корову привезли з собою, то мамі нас було легше прогодувати. Ну а пасти корову, то вже входило в обов’язки старшого брата Івана. Це була його робота. Не раз приходив з пасовиська в сльозах, бо наш бонарівський діалект відрізнявся від місцевого покутського. Мова у нас хоч була українська але діалект трохи був інший, наголоси ставилися інакше, одним словом, мовою ми трохи відрізнялися від місцевих мешканців. То ж місцеві діти, а їх було значно більше нас, вже так над нами тішилися, що доводили до сліз. Та з часом всі поступово звиклися, подружилися, мовна різниця згладилася і всі ми дружно росли разом.
З свого городу ми таки зібрали добрий урожай, неначе Бог змилувався над нами: все посходило чудово і була добра погода. Лише кукурудзи було в нас мало. В Бонарівці її мало сіяли, хіба як кормову культуру для худоби і птиці. Її і не вигідно було сіяти, бо мала урожай значно менший чим, як виявилося, тут, на Покутті. Тому мама, думаючи, що тут кукурудза може теж родити мляво, посіяла її мало. Ми не знали, що на Покутті, кукурудза була однією із важливих культур, люди її сіяли у великих масштабах, і на столі у кожного мусила бути кулеша.
Та привезли ми сюди і багато нового, так сказати, передового у землеробстві. Наприклад, техніка обробки ланів у нас була вища, бо ми мали кращі механічні пристрої для обробки ґрунту і зерна. Тут виявився новим наш спосіб посадки картоплі. Тато, як і інші наші ґазди, впрягши кобилу у плужок, садили картоплю рядами. Плугом і підгортали її з часом. Місцеві мешканці приходили дивитися і дуже дивувалися, що кобилу не треба було водити, вона сама йшла рівненько і в кінці рядочка розверталася і йшла назад попри той рівчак. Картоплю садили в ряд, потім сапали пару раз, підгортали плужком і знову все робила кобила. Сусідка не раз дивилася за нашою роботою і казала, що на наступний рік теж буде таким способом садити картоплю, але приходила весна і вона не наважувалася порушити свою стару традицію городництва. Та з часом всі покутські села перейшли на нашу технологію посадки картоплі.
Галичина теж була неоднорідна. Окрім нас, виселених з Надсяння, в покутські села виселили і багато сіл з Лемківщини. Виселені з Лемківщини відрізнялися і діалектом і одягом як від покутян, так і від нас. Говорячи, до слів вони прибавляли приставку „лем”, наприклад, „лем пішов, лем зробив, лем маю”. Одяг в них був з білого самотканного полотна. Тож всіх переселенців стали гамузом називати „лемками”. Це нас ображало, бо ми такими не були.
Та спершу нас називали „панами” і зверталися до нас на „пане”. „Пане Пилипе, пане майстер”. Такі звернення теж були нам не до вподоби. Причина була в тому, що одівалися ми по-міському, або, як по-тутешньому, по-панськи. На відміну від місцевих, ми не носили кожухів а пальто, одівали не кептарі а костюми-трійки з краваткою чи метеликом. Постолів ми не знали а носили мешти і черевики. Та коли в селі переконалися, що наші переселенці є добрими майстрами і господарями, то це звернення відпало саме собою. Наприклад, мій тато став одним з кращих конюхів, Андрій Мамчак і Ілько Станчак – майстрами деревообробки: столяри і стельмахи. Саме вони вдвох відновили водяний млин у Княжу, який був зруйнований підчас війни і вкрай був необхідний селу. Андрій був майстер на всі руки: столяр, бляхар, робив бочки і вози, слюсарив, ремонтував обув, металічний посуд, вирізав з дерева різних пташок і звірят, мати в хаті яких стало дуже модним в усіх навколишніх селах, та вмів робити ще багато різних речей. То ж у нього в хаті вечорами завжди було повно народу.
Окремо, напевно, треба згадати про бонарівську традицію весілля. Бо й після переселення бонарівяни її трималися і вона подобалася місцевим людям. А багато чого й перейнялося. Весілля починалося у п’ятницю і той весільний день називався „сващини”. На сващини приходили всі запрошені гості, дружби і дружки. Дружок і дружбів кликали по 20-25, всі вони мусили бути дорослими парубками і дівками. Звичаю кликати в дружки малих дітей не було, як дітей на весіллі не було взагалі. Весілля було справою дорослих. Гостей запрошували як кому виходило, та більше сотні ніхто не кликав. Священика на весілля кликали всі і він був найповажнішим з гостей. Горілки багато не пили, господар купував на все весілля літрів 5-6. Столи обходив і частував всіх старший дружба маленьким кілішком, тож п’яних, тим більше бійок, на весіллях не бувало. Як хто не правильно себе на весіллі поводив, то священик міг і у церкві про це сказати й відповідно висповідати. Це було великим соромом на все село. Тож всі вели себе відповідно.
Весілля проходили весело, настрій у всіх був піднесений, особливо любили в селі співати. Візитною карткою любого весілля була пісня „Горіхове сіделечко”. Її обов’язково співали по дорозі до шлюбу. Без цієї пісні не обходилася і жодна забава в селі. Дуже гарним був вивідний вальс, коли наречена передавала свій віночок по черзі дружкам. Тоді кожна дружка повинна була потанцювати з своїм дружбою у колі гостей і віддати вінок слідуючій парі. Гості – родичі тішилися своїми дітьми, а, можливо, й майбутніми сім’ями. Бо дівчина прилюдно чіпляла квітку лише парубкові, з яким зустрічалася, якого любила і, таким чином, на весіллі вже зримо формувалася майбутня сім’я.
На весільних столах завжди було багато різних і смачних страв. Тож кулінарні здібності наших господинь були визнані і в Княжу, Залучу та й в Снятині. .
...Йшли роки, ми призвичаювалися до навколишнього життя і системи. У селах продовжувався рух опору, діяли боївки УПА, в яких було немало і наших бонарівян. Тож всі села влада засадила гарнізонами НКВД. Почалися репресії. Велика кількість людей була розсіяна по просторах „союзу нерушимого”, хто сам втік світ за очі від рабської праці. З організацією „колективних господарств” у 1948 році надану нам раніше землю відібрали, лишили самі присадибні ділянки. Те, що ми привезли з собою: коня, плуг, борони, воза, млинки і інший реманент забрали без будь якого викупу до колгоспу, до якого насильно записали у першу чергу переселенців. Почалося каторжне життя на трудодні, гірше колишньої панщини. Бо коли на пана працювали чотири дні на тиждень, за що пан платив гроші, а в колгоспі ми працювали щодня майже задурно. Та руки люди не опустили, ще довго боролися в УПА. Віра в Україну залишалася незмінною, твердою і послідовною.
Час невпинно брав своє, старші покоління відходили, а молодь, підростаючи, слабо пам’ятала а то і зовсім не знала батьківський край, сприймаючи вже його як далеке минуле батьків. Молодь вже стала поколінням покутян.
Час змінив спосіб життя і настрої людей. Проголошення незалежності України і її визнання Польщею лише підтвердило, що ті колишні давньогалицькі землі над Сяном вже не будуть більше українськими, як більше не буде Глибока польським селом. Тепер Бонарівка вже є польським селом Бонарувка, куди, розказують, повертаються і деякі, розсіяні операцією „Вісла” польські українці.
Та ота, справжня українська Бонарівка, для нас залишилася як вічна пам’ять про славне минуле, яке вже не повернути. І хоч люди змирилися з дійсністю, загоїли рани, відновили господарство, облаштовували своє життя, пам’ять не облаштуєш. Історична пам’ять повертає нас до цього села, повертає навіть тих, хто народився і виріс на Покутті. Бонарівка – це клич предків до всіх нас, це клич найзахіднішого найєвропейського українського бастіону єднатися і відстоювати українську справу, клич національного духу, якого стріляли, депортували, вбивали та вбити не змогли.
Бонарівка своєю трагедією вчить нас, що наше місце у об’єднаній Європі. Лише в умовах об’єднаної Європи може бути гарантована безпека нашого народу від різноманітних наїзників і колонізаторів, від „інтернаціональної дружби” і депортацій, що ніхто більше не зможе ділити нас по Сяну, Віслі, Збручу і Дніпру, на західних і східних.

НЕЗЛОМЛЕНІ ДУХОМ

1948 рік. В селі Глибока головою сільської ради був обраний Михайло Опарівський. До нього приходили різні люди. Та частіше всіх його відвідував Володимир Голодинський. Часто приносив з собою різні книги, альбоми з фотографіями радянських лідерів і приставав до голови з питаннями: „Кому служиш? На кого працюєш?”. Голова, який активно співпрацював з організацією ОУН, не знав що на це відповісти, боявся провокацій.
Молодь села, як колись було у Бонарівці, вечорами збиралася на вечорниці. На вечорницях Голодинський був найактивнішим і авторитетом серед молоді. Він часто збирав кошти для підтримки боївка УПА. Часто приносив і роздавав для розповсюдження в селі антирадянські листівки підпілля. Та в КГБ добре знали, хто чим займався в Бонарівці і вечорниці тримали в полі зору. І підіслали провокатора.
Якось на тамтешніх вечорницях вночі появився молодий парубок в формі вояка УПА, представився як активний підпільник. Оскільки був трохи старший віком, він швидко увійшов в довіру до молоді і незабаром став молодіжним лідером. Це був Дайнега Петро. З часом вже під його керівництвом проводилася агітація в селі, збиралися речі і кошти для боївки.
Одного разу голова сільської ради звернувся з проханням організувати матеріальну допомогу повстанцям, в тому числі і в сусідньому селі Коршеві. Молодь провела відповідну роботу і зібрали продуктів повну фіру. Та коли поверталися, вночі були арештовані – КГБ про акцію допомоги було повідомлене зарані. І повідомив їх сам організатор Дайнега, який був тайним агентом КГБ. В ту ніч були арештовані Мирон Совтисік, Юстинна Совтисік, Параня Цура. Через 20 днів вони були заслані в Інту. Однак, голову сільської ради спецслужби не арештували. Лише посилили нагляд і витончили методи контролю. Його черга на 25-річну сибірську каторгу наступила в 1948 році.
Незабаром Дайнега прийшов озброєним разом з якимось молодим чоловіком, якого представив як побратима по зброї і викликав сина Володимира Опарівського – Левка. На горищі провели нараду по організації допомоги повстанцям. Затим ставив завдання Оресту Качмарському. Всі, хто отримували завдання Дайнеги, згодом були арештовані і заслані до Сибіру.
На Глибоці криївка УПА знаходилася в хліву Юстини Солтис. Вхід до неї був замаскований в підлозі під передніми ногами корови. Її донька, вродлива Ганя, працювала в районі, затим полишила роботу і жила вдома. До неї почав залицятися Дайнега. Якось він вивісив жовто-блакитний прапор на липі на подвір'ї Гані. Кагебісти спалили хату і хлів і заарештували ряд жителів села. Після пожару була виявлена криївка і Ганя пішла у підпілля.
Згодом Дайнега дав доручення Оресту Качмарському і Богдану Голею доставити "важливі документи" учительці в Коршів. Ті пішли виконувати завдання. Та за селом в полі на них уже чекала засідка солдат КДБ і вони обидва були розстріляні. Тіла обох юнаків притягли возом в село і кинули в окопі для огляду і впізнання. Це робилося для того, щоби виявити їх родини і затим виселити до Сибіру. Однак люди не видали.
Доручення розповсюджувати листівки УПА в станіславському паровозоремонтному заводі мав Володимир Пітула. Тривалий час він успішно проводив там агітаційну роботу аж поки йому Дайнега не вручив пакет листівок. Його негайно арештували на заводі та йому, хоч і пораненому, удалося вирватися і повернутися до села. В селі його знову арештували і повели на допит в Отинію. Спереду йшов він з охоронцем а позаду їхала фіра з установленім на ньому станковим кулеметом. Володимир вирвався від охоронця та кулеметна черга скосила підпільника. Привязаного за ноги до фіри волоком приволочили кагебісти його до Отинії. Де його могила, як і могили Ореста Качмарського та Богдана Голея невідомо і до сьогодні. Є певні думки, що їх тіла закопали у одну із численних воронок від розривів бомб у сусідньому селі Струпкові, що залишилися по війні.
Під час однієї акції був арештований син голови сільської ради Левко Опарівський. Тортури розпочалися в районній міліції в Отинії. Нічого не добившись від юнака, перевезли до тюрми в Чернівцях. В підвалі до нього підсадили зрадника, та Левко розпізнав "качку". Під час слідства він зустрівся тут з Ярославом Пащаком, який намагався організувати втечу. Однак план не вдався і вони обидва опинилися у львівській в’язниці а звідти – на каторжних роботах на шахтах Воркути. Тим, кому вдавалося з каторги повернутися додому, як Левку Опарівському, приходилося знову повертатися на чужину. Дома не приписували, а без прописки не можливо було знайти хоч якусь роботу.
Колишні бонарівяни з села Глибока понесла важкі втрати від КДБ. За участь у національно-визвольному русі було арештовано і депортовано на 25 років до Воркути, Іркутська, Інти і Тинди 19 чоловік з села.
Лише при допомозі зради, завдяки витонченим діям провокатора боївка УПА в Глибоці була розгромлена.
В час уже незалежної України вдячні односельці встановили прекрасний пам'ятник сільським героям - борцям за волю українського народу.

ВІРШІ.

Русенко Іван,
сільський вчитель з с. Бонарівка.

БОНАРОВЯНИ.

Писав в книжках пан Зелінський
(Давно звали го Ковбаса)
Що люди з сева Бонарівки
Іншого роду, друга раса.

Бонарівка, Опарівка
То потомки запорожців,
Гварив доцент пан Зелінський
Твердили й єгомосці.

Повідали такі чуда
Єгомость Іван Клюфас
І твердили же то люди
Що є українці а не русини.

Дуже з «наших» повірили:
Так і правда бути може.
Хиба то юж так далеко
З Бонарівки в Запорожжя.

Могли прийти запорожці
Аж за Вислок у Карпати
З українських чорноземів
В наші гори будувати.

Бонарівка, то відомо,,
Село зорганізоване
Мало єдність, проводирів
Не то, што коростенчани.

Тоті завше ся сварили,
І ділилися: з натоки,
То горяни, то доляни,
То з Берліна, то з потока.

Юж на весну, в своїм часі,
Всі як один, виїхали,
І зим яків ані збіжжя
Врагам в полі не лишили.

Навіть такі старі грати
Котрі дома заважали,
За фурманку до вокзалу
Вшитко розпродали.

Бо нарід то єдновитий
Вшитки разом ся тримали.
Хто сам собі ради не дав,
Тому другі помагали.

Вшитко звезли до Коросна
Господарські всі знаряддя.
І домову обстановку
Навіть пушки з мармоцди.

Лишили пусті хати,
Пусті шопи, голі стіни.
Най ся трохи побудують
Як ту придут вражі сили.

І церковні річи взяли
Ризи, хрести, фани, дзвони,
Іконостас, казальницю,
Тетропод і всі ікони.

І вшитки церковні книги
І метрики тиж забралиє
А тих врагів, що там прийдут
Юш наперед всіх прокляли.

За ту кривду што зазнали
От бандитів й мародерів,
За убивства, за грабунки –
Каждий чує помсту в серці.

На Великдень вшитки били
В місті кросні на вокзалі.
І то вшитко своє добро
На плацу порозкладали.

Кожний буду си зрихтував
З дошок, скриньок і соломи.
Ціле сево в єдній купі:
І не тісно юш нікому.

Бо, знаєте, давно в селі
Пляцу завше маво биво.
А ту, нески, на пів морга
Ціле сево ся змістило.

Вшистки згодни, хоч і тісно,
Хоч хто кому став на ногу.
Ник ся зато не образив
І не сварит, бо то й чого?

В будах спали і сиділи,
Їли й пацір ся гварилиє
В будах гостей принімали,
В будах діти ся родили.

Коло буди – похідна кухня
Што на ній варили їсти.
Коло кухні стіл і лавки
А би було на што сісти.

Збоку буди була стайняє
І корова в ній стояла.
В стайні мала писк і роки
Хвостом надвір ся махава.

Бо пляцу там мало биво.
На купі вшитко ся дусит:
Кози, крілі ангорові,
Пес, кіт, кури, качки й гуси.

За дня нарід йшов до міста
Дізнаватися нового,
Чи продати дешто іще,
Чи купити што недорого.

А діти йшли на вокзал
На колею позирати.
Або й далі на фрайплянду
Одно другим догоняти.

Дехто їхав аж до сева,
Значить, аж до Бонарівки.
Посмотрити на халупу
Провірити в лісі сивки.

Баби все їсти варили:
Кожний божий день земляки,
Чи там грулі, чи ком пери,
Чи бандурки – всі однакі…

Старші йшли де-коли в сево
Іще трохи посмотрити.
Йшли де котрі парубчаки,
Навіть йшли маленькі діти

Позирати на церковцю
На березник над потоком,
На камяйці, на кичару
Там, де жили тільки років.

На студенку, що під дубом,
На городи коло хати.
Але слизи їм не дали
На то довше позирати.

Бо каждий чує в серци
Любов до свого краю,
До тих грядок, та й до землі,
В котрій предки спочивают.

Аж одного дня раненько
Рух ся зробив – пакувати!
Наказ прийшов від начальства,
Не поможе ніхто – тра свухати.

З Бонарівки люди здатни,
І роботу всяку знают:
Чи столярку, чи мулярку
У вшитім раду дают.

Як подали нам вагони
Потрафили в них в днині.
Завантажили й худобу,
І великі тяжкі скрині.

«хорошо, -мовить начальство, -
Вот так надо, вот так нужно.
Погрузілі всьо досрочно,
За работу взялісь дружно.

В нас, в Совєтскому Союзе
Трудовой народ в почьотє.
І у нас в странє, рєбята,
Вскорє счастьє ви найдьотє».

Як ушитки били у вагонах
З мотлохом і добитком
Провірили акуратно
І ствердили: што є шитко!

І готово дали знати
Машиніст дав два сигнали.
В той час вшитки бонарівяни
З Коросна на Схід вирушали.

Юж аж тепер Бонарівка
Перестала існувати,
Бо юж нема наших людей,
Лиш остались пусті хати.

Бонарівку розмістили
В Станіславі, в Коломиї,
На Глибоці і в Грабичу,
Городенці й Отинії.

В Чернелиці, Росохаці,
У Гвіздці і в Снятині.
Мрії наші ся сповнили –
Вшитки є на Україні.
31.01.1957р.

Микола ГОЛЕЙ
ДЕПОРТАЦІЯ.
(Присвячується 60-річчю початку операції «Вісла»).

Роки спливають потихенько
Як водичка в Черемоші.
Не відкупишся від старості
Ні за які гроші.

Ні доляри, ані євро
Не поможуть вже нікому.
Хто віднесений на цвинтар –
Не попроситься додому.

Залишилось пару лемків
Так нас тутешні називають,
Славних хлопців з Бонарівки,
Що село ще пам’ятають.

Тільки то ще памятаєм,
Що ми з Бонарівки.
Пару слів ще пригадаєм
За пляшков горілки.

А як вип'єм по вісьмушці
Піде бесіда весело
Тай здається, що ми видим
Всі підходи в село.

Не думали наші газди,
Що вийде погано,
Що земельку нашу рідну
Полякам віддамо.

Ще не встигли відїхати
До Коросно перші фіри
Як поляки в Бонарівку
Саранчою налетіли.

Грабували що хотіли,
Не було закону.
І стогнала Бонарівка
Йшла до свого скону.

Хати, стайні розбирали
Що кому хотілось.
Таке нашим односельцям
У снах і не снилось.

І щоб більше насолити
Нашій Бонарівці
Все палили, щоб сховати
Свої грішні кінці.

Пару хат собі лишили,
Бо були новенькі.
Ще церковцю-сиротину,
Решту – в попелище.

Довго будуть пам’ятати
Наші односельці.
Ті страждання, тії муки
Всі переселенці.

ПІСНЯ ПРО БОНАРІВКА.

Як згадаю тебе, Бонарівко,
То на серці тепліше стає.
Пам’ятаю тебе, рідний краю,
Не забуду дитинство своє.

Пам’ятаю останнюю зиму:
Не забуду ту радість ніколи,
Як наш тато зимою на санях
Возили нас з братом до школи.

«Під Беріжком» називали
Ту місцевість мою.
І ніколи не забуду
Ту дідизну свою.

Там родились і вмирали,
Там і ґаздували
Мої предки 500 років
Мирно існували.

Але «батько всіх народів»
Рішив зруйнувати
Лемківщину і Надсяння –
Полякам віддати.

Тай почалось в селі пекло.
Жінки лементують.
Чоловіки, стиснув зуби,
Упряж вже готують.

Позбирали, що зуміли,
З свої господарки.
До Коросна потягнулись
Вози – як ляхам подарки.

А в Коросні два місяці
Ешелонів ждали.
Там і їли, там і спали
Просто неба жили.

Як подали ті вагони
Сім'ї стали нести
Все нажите на колесах,
До Союзу вести.

І приїхали ми в Снятин
На рідну Вкраїну.
Тут для себе ми знайшли
Другу Батьківщину.

**************

Я з тобою не прощаюсь
Моя мила Бонарівко.
Я до тебе повертаюсь
Хоч на серці гірко.

Всі стежини, всі доріжки
Не забуду я ніколи.
Як я босими ногами
Бігав там до школи.

Народився «під Беріжком»,
Так місцевість називали,
Чи то з Вуки, чи то з Горба
Разом всіх депортували.

Бонарівка. Бонарівко.
У снах тебе бачу.
Бонарівко, Бонарівко,
Згадаю й заплачу.

СПОГАДИ

Я вам хочу розказати
Про село те, Бонарівку.
Що робили люди влітку,
Чим займались взимку.

Літом добре було дітям,
Гриби й ягоди збирали.
Тай возили до Ряшева
Панам продавати.

Мали змогу пару злотих
На тім заробити,
Щоб на свята Великодні
Щось собі купити.

А ліси були багаті
На ягоди різні.
Лиш збирай і не лінуйся,
Щоб було не пізно.

Хлопцям було трошки легше
Грошей заробити.
Бо їздили на тартак
Щоб легше прожити.

А ще дома коло хати
Кололи смолівки,
Щоб на свята скуштувати
Потрошки горілки.

Людей теж було багато,
Що гонти робили.
Але треба було мати
Трошки більше сили.

Тоді ж часто заробляти
виїжджали за границю.
І так само як тепер –
В сто років різниця.

Тоді ж їхали мужчини.
Жінки були вдома.
А тепер все навпаки –
Чоловіки вдома.

Не погано було жити,
Люди ґаздували.
Мали поля, мали лісу
Та ще й майстрували.

Люди були гонорові
Веселі й багаті.
Жили добре, у достатку,
Все було у хаті.

В Бонарівку приїзджали
Вчителі зі Львова.
Вчили людей, малих діток
Рідного же слова.

А частіше з Перемишля
Гості доїжджали,
Вчили наших парубків
Воєнної справи.

Бонарівка усі села
Єднала до згоди.
Щоб життя змогли покласти
На вівтар свободи.

І ніхто не сподівався
Свій дім покидати.
Своє село, поле й ліси
Комусь дарувати.

Хоч війна і не спалила
Бонарівки з ходу.
Та як прийшли комісари
Вислали всіх з дому.

Не згадають вже про неї.
Та й нема вже й кому.
Але мусим правду нашу,
Донести народу.

Нехай знають наші діти
Звідки вони родом
Яка доля рід спіткала
Хай читають згодом.

Хоч лишилось небагато
Людей з Бонарівки,
За то пам'ять будуть мати
Прочитавши книжку.

Хто не знає своїх предків
Чи не хоче знати
Тому нема чого в світі
Та й щастя шукати.

Треба добре все згадати –
Щоб не повторилось.
Щоби діти добре знали
Як прадідам жилось.

НАДСЯННЯ.

Ой, Надсяння наше славне,
Ти, наш рідний краю,
Ми тебе все щиро любим
Вічно памятаєм.

Бо нас, твоїх синів й дочок
Розвезли світами.
Залишилось все у Польщі,
Тільки пам'ять з нами.

Бо у сорок п’ятім році
Сталінським законом
Розділили Україну
Знов новим кордоном.

Бонарівські діти,
Чий рід із Надсяння,
Завжди мають знати
Родинне придання.