Богдан ЧЕРВАК
УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ

5. ПАРАДОКСИ І УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ

Проголошення у 1991 році незалежності України стало тріумфом українського націоналізму й початком нової якості його буття. Націоналізм перестав бути інструментом визволення нації. Він перетворився на інструмент будівництва держави.
Однак на тлі вкорінених у суспільну свідомість стереотипів про “український буржуазний націоналізм” ніхто не відважується відкрито реалізувати націоналістичну програму. Але будь-які етапні в житті народу події вказують, наскільки націоналізм стає привабливим явищем.
На парламентських виборах 1998 року три політичні сили декларували у своїх програмах “націоналістичні засади” - Народний Рух України, Національний Фронт та блок “Менше слів”. Пощастило лише Рухові.
На останніх парламентських виборах практично не було жодної політичної сили, яка б відкрито називалася націоналістичною. Однак такими поняттями як “національні інтереси”, ставка на “власні сили”, “інтеграція до Європи”, “консолідація нації”, “унітарність”, “соборність” тощо оперували практично всі суб'єкти виборчих перегонів. При цьому переможцем став не зовсім націоналістичний блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, якого, проте, найбільше підтримала “націоналістична” Галичина.
У цьому контексті промовистими є приклади інших держав. Хорватів до національної державності привів “націоналіст” Франьйо Туджман, не лише колишній комуніст, а й керівник служби на зразок радянського КГБ. Символом азербайджанської незалежності став Гейдар Алієв, один з чільних функціонерів колишнього ЦК КПРС.
Націоналізм не персоніфікується за принципом “вірності засадам”, а реалізується як ідея. Це перший урок націоналізму.

Хто обере націоналізм

В Україні сьогодні діє близько десятка націоналістичних організацій і партій, що дає підстави стверджувати про існування націоналістичного руху. Про його впливовість і перспективність можна сперечатися, але оскільки націоналізм не є догма, важливіше з'ясувати основні тенденції його розвитку. Очевидно, що предметом аналізу можуть бути партії і організації всеукраїнського масштабу, центральні проводи яких перебувають у столиці і ведуть активну політичну й громадську діяльність. До таких можна віднести Організацію Українських Націоналістів, Конгрес українських націоналістів, Соціал-національну партію України, громадську організацію “Тризуб”.

Програмні засади

Без огляду на назви партій можна виділити низку спільних пріоритетів, що стосуються програмних засад. Зокрема усі вважають націю серцевинною субстанцією своєї ідеології. Усі без винятку обстоюють ідею національної держави, не конкретизуючи при цьому змістовного навантаження цього поняття.
У сфері економіки домінують ринкові погляди, хоч передбачається суттєва роль держави у регулюванні економічних відносин. Не ігнорується соціальна проблематика. Скажімо, одне з гасел ОУН звучить: “За національну й соціальну справедливість”.
Українські націоналісти бачать Україну унітарною державою і не допускають можливості її децентралізації.
У націоналістичному середовищі домінують проєвропейські погляди. Втім програми націоналістичних організацій не містять положень про негайний вступ України в НАТО.

Криза “партійного” націоналізму

Вагомим досягненням націоналістичного руху стала легімітація самої ідеї української державності. Не секрет, що після Акту проголошення незалежності виникла спокуса розпочати історію незалежної України з 1991 року, або ж показати її як етап трансформації УРСР. У 1992 році голова ОУН Микола Плав'юк передав Леонідові Кравчуку повноваження Президента Української Народної Республіки у вигнанні, що фактично легітимувало українську владу як спадкоємницю уряду УНР. Саме після цього до підручників з історії повернувся “перший президент України Михайло Грушевський”, а свято Соборності — об'єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою — перетворилося на державне.
Однак серйозні проблеми в націоналістичному русі з'явилися після того, як окремими його лідерами було прийняте рішення “партизувати” націоналізм і включитися у боротьбу за владу.
У 1994 році Конгрес українських націоналістів як одна з найбільших націоналістичних партій зміг провести у парламент близько десятка депутатів. У 1998 році удвічі менше, при цьому вірність партії зберегла лише Слава Стецько. Інші пішли у “найми” до Руху чи олігархів.
Немає націоналістичної фракції у новому парламенті.
Причина такого явища на поверхні: організований націоналізм як ідейний рух поки що не може конкурувати з номенклатурно-олігархічним рухом. Що більше, в Україні номенклатура, олігархи, “центристи” навчилися спритно маніпулювати націоналістичними гаслами. Натомість націоналісти так і не опанували номенклатурного мистецтва.
Як наслідок теорія і практика націоналістичного руху, як правило, не адаптовані до сучасних економічних, політичних та геополітичних моделей розвитку України.
Націоналістичний рух продовжує перебувати у стадії ідеологічного і організаційного оформлення, що відбивається на його політичній практиці й підриває його авторитет.
Головна проблема сучасного українського націоналізму — пошук адекватних і суголосних часові форм свого виявлення. Націоналізм не буває неактуальним, і це найголовніший урок.
У сучасній ситуації організований націоналістичний рух може прямувати трьома дорогами.
По-перше, відмовитися від власне націоналістичної практики, що означатиме втрату будь-якого впливу і самоліквідацію.
По-друге, зберігаючи організаційну розрізненість і блокуючись з націонал-демократичими середовищами, намагатися впливати на них як на носіїв національної ідеї.
По-третє, докласти максимум зусиль, щоб ідейно і структурно оформитися в єдиний націоналістичний рух, який би став впливовим чинником української політики.
Вибір мають зробити самі націоналісти.

Далі

До змісту Богдан ЧЕРВАК УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ