Богдан ЧЕРВАК
УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ

6. ВИКЛИКИ ЧАСУ І НАЦІОНАЛІЗМ

Сучасний світ характеризується великою динамікою розвитку інтеграційних та геополітичних процесів. Це зумовлює необхідність постійного пошуку відповідей на питання, що стоять перед державою і суспільством. Нездатність знайти відповідь коштує дорого: ми можемо опинитися на узбіччі прогресу, втратити власну самобутність, або ж постати перед загрозою бути поглинутими сильнішими державними або цивілізаційними утвореннями.
Кінець минулого і початок нового століття відзначається стрімким розвитком глобалізації — багатогранного процесу, що характеризується якісними змінами у сучасному світі. Вражають всеохопність, темпи і масштаби глобалізації. Очевидно, що вони найбільш відчутні в економічній сфері, де рівень розвитку сучасних технологій уже призвів до появи транснаціональних корпорацій — своєрідного світового уряду, який планує, регулює і розподіляє основі природні, технічні і людські ресурси.
Глобалізація стала могутнім чинником перерозподілу сил на міжнародній арені. Інтеграційні політичні процеси ведуть до створення нових утворень. Сьогодні чітко простежується тенденція до створення Європейського, Північно-американського, Південо-Східно-Азійського, Ісламського, Латиноамериканського, Африканського та Індуїдстського політичних утворень. Вони перебувають на різних стадіях формування, але всі претендують на роль наднаціональних утворень, щоб виступати самостійними суб’єктами світової політики.
Небувалих темпів набрала інформаційна глобалізація. Розвиток Інтернету, сучасних комп’ютерних мереж неминуче витіснятиме традиційні ЗМІ й матиме вирішальний вплив на формування свідомості.
Глобалізація вважається неминучою. Однак не можна не бачити загроз, які вона несе. Головною суперечністю глобалізації уже став величезний розрив між найбільш розвинутими державами й рештою людства. При цьому прірва стає дедалі глибшою, що на практиці може спричинити до маргіналізації так званих “бідних країн”.
Чи не опиниться Україна на задвірках цивілізації?
Дуже часто відповідь на це питання пробують знайти у площині нагального вирішення соціальних питань. Такий підхід лише частково може розв'язати проблему. Остаточно розрубати гордіїв вузол глобалізації можна за умови жорсткого відстоювання власних національних інтересів та належного усвідомлення ролі національної культури як основного чинника, що творить і зберігає “обличчя” нації і держави.

Що таке “наші національні інтереси”.

Свої, або національні інтереси має кожна держава. Має їх, безумовно, й Україна. Проте в суспільстві й досі не існує консенсусу щодо змісту цих понять. Зміст дуже часто залежить від партійної орієнтації того чи іншого владоможця. Не випадково “свої” національні інтереси мають “праві”, “ліві”, “центристи”.
Національні інтереси держави складаються з кількох компонентів.
По-перше, вони мають враховувати не лише сьогочасний інтерес, а й ширшу перспективу буття української нації.
По-друге, національні інтереси України не закінчуються там, де починаються інтереси іншої держави. За умов економічної і політичної конкуренції захисту наших інтересів мають бути підпорядковані усі важелі тиску: починаючи від ефективної законодавчої бази й закінчуючи військовою потугою.
По-третє, національні інтереси не можуть лежати виключно в економічній чи соціальній сферах. Вони обов'язково мають всеохопний комплексний характер і враховують усі без винятку сфери людського буття: економіку, культуру, політику, церковне життя тощо.
По-четверте, формування власних національних інтересів має враховувати світовий досвід, як позитивний, так і негативний.
По-п'яте, захист власних національних інтересів має бути підпорядкований одній меті: збереженню суверенітету держави, процвітанню її народу й забезпеченню прав і свобод кожного громадянина.
Досвід України як незалежної держави, тенденції світового розвитку та приклади інших країн, які виходили з кризових періодів саме шляхом захисту своїх національних інтересів переконують, що головними державними пріоритетами мають стати:
- ідея консолідації нації;
- формування особистості, що гармонійно поєднує у собі індивідуальні, суспільні та національні інтереси;
- збереження національної і культурної самобутності.
Жодна держава світу не могла вийти з кризи чи успішно розв’язати якусь суспільну проблему, якщо вони не домагалися належного рівня консолідації суспільства. Не суттєво, хто буде фактором консолідації: Президент, парламент, прем'єр-міністр чи лідер опозиції. Важливо інше — український народ має відчути себе єдиним. Це дозволить дуже швидко зосередити увагу суспільства на найважливіших проблемах й “миром, громадою” їх вирішити.
Наскільки тема єдності актуальна й водночас складна показали минулі парламентські вибори.
Практично усі суб’єкти виборчого процесу наголошували на потребі єдності. Ця тема відбилася не лише в програмах, а й у назвах політичних блоків і партій — “За єдину Україну!”, “Єдність”, “Наша Україна”.
Однак вже після виборів з уст окремих політиків почали лунати “висновки”: Україна поділилася на східну і західну.У Росії, зокрема, з’явилися публікації про можливі варіанти розчленування України. Впливове російське інтернет-видання Ekspert.ru. прямо закликало: “Росія не повинна допустити югославського сценарію в Україні”(30). Такі “висновки” не відповідають дійсності, а лише вказують на пекучість проблеми, на схильність окремих політиків до спекуляцій на цій темі та намаганні зовнішніх чинників втрутитися у внутрішні справи України.
Навпаки, минулі парламентські вибори засвідчили якісні зміни у свідомості народу саме під кутом зору його бажання жити в соборній країні й бути єдиним народом. Про це свідчать такі аргументи: переможець виборів блок Віктора Ющенка “Наша Україна” отримав переконливу перемогу у 14 областях і не лише в західній і центральній Україні, а й в Чернігівській, Сумській та інших областях східної України. Вперше фаворитами перегонів не стали комуністи, ідеологія яких спрямовувалася до поділу українського суспільства. Повний крах зазнали політичні сили проросійської орієнтації (ЗУБР, “Руський блок”, що вказує на здоровий імунітет українців, які розуміють небезпеку сліпої проросійської орієнтації.
Однак це не означає, що проблема консолідації суспільства вирішена. Вона залишається головною суспільною проблемою. Ще сильний влив на свідомість нації мають релігійні, міжконфесійні, регіональні відмінності.
Другим державним пріоритетом, що визначає суть національного інтересу, має стати пошук шляхів до всебічного і гармонійного розвитку особистості. Розкута, здорова і вільна людина — невичерпне джерело ідей і можливостей.
Різні ідеології по-різному вирішують проблему взаємин між особистістю і суспільством.
На жаль, у світі й Україні часто домінують ліберальні концепції. Їх суть полягає в тому, щоб максимально унезалежнити людину від держави, особистість від спільноти. Довід показує, що це хибний шлях. Людина, позбавлена будь-яких обов’язків перед суспільством, позбавляється впливу самого суспільства. А це дорога до деградації особистості й занепаду держави.
По-іншому цю проблему вирішує український націоналізм, що наголошує на культі “сильної” особистості, людини, яка власний розвиток пов'язує з процвітанням своєї нації і держави. Націоналізм плекає повагу до національної історії, культури, традиції, а значить утверджує суспільно важливі вартості, які ошляхетнюють людину та скріплюють основи спільноти.
Національні інтереси держави перебувають у стадії формування. Їх захист буде успішним, коли влада спиратиметься не на “клани”, партії чи інші держави, а на власний народ, громадян, що відчувають відповідальність за своїх дітей і власну державу.

Роль культури, мови, релігії

У сучасному глобалізованому світі, якому притаманний високий рівень інтеграційних процесів, нації залишаються найбільш стабільними суб'єктами міждержавних стосунків. Культура — становий хребет будь-якої нації, а стан культури визначає її перспективу та реальну силу в міждержавній конкуренції.
Людство вже давно переосмислює роль культури у своєму житті. Культура стає визначальним чинником та показником суспільного розвитку.
У середині 90-х років ЮНЕСКО та Всесвітня комісія з питань культури та розвитку ООН дали таку дефініцію терміну культура: “Культура є цілим комплексом відмінних духовних, матеріальних, інтелектуальних та емоційних ознак, що характеризують певне суспільство чи окрему соціальну групу. Вона охоплює не лише мистецтво та літературу, а й спосіб життя, фундаментальні права людини, системи цінностей, традиції та вірування.(31)”
Європейська спільнота, визначаючи стратегію свого розвитку, дедалі більше звертає увагу на роль культури. Рада Європи щороку в Страсбурзі заслуховує звіти про стан та перспективи національних культур. Незабаром черга України.
На жаль, в Україні так і не відбулося переосмислення ролі та значення культури в процесі становлення нації і держави. Культура не стала реальним пріоритетом політики Уряду, що позбавляє її належної фінансової підтримки. Сьогодні фінансування культури становить лише 0,4% від внутрішнього валового продукту України.
Кращі митці і діячі культури починають покидати Україну. Провідні солісти Київського національного театру опери і балету А.Кочерга та В.Лук'янець працюють на сцені Віденської опери, А.Гришко — у всесвітньо відомому Метрополітен-опера, соліст Львівського академічного театру опери і балету В.П'ятничка - в Женеві, музикант цього ж театру А.Вітович — в Лондоні, композитор Є. Станкович створює опери та балети на замовленя театрів Швейцарії і Канади.
Україна поступово перетворюється у постачальника культурного потенціалу за кордон і саме таким чином сприймається світовою спільнотою.
Однак було б неправильно зводити проблему культури виключно до питання її фінансування. Не менш серйозною залишається проблема подолання стереотипів, що виникли у зв'язку з тривалим бездержавним статусом української нації. З них найпоширеніші два: культура може існувати і розвиватися без врахування національного фактору та міф про неконкурентноспроможність української культури. Обидва ці фальшиві стереотипи сильно гальмують процес становлення і розвитку Української держави.
Культура була і залишається визначальним чинником виникнення, збереження і розвитку нації. Ми цікаві світові не тому, що схожі на інших, а тому, що відрізняємося від інших. Культурна самобутність — свідчення повноцінності і розвинутості держави. Феномен загальнолюдської культури — це синтез національних культур. Не буває культури “взагалі”, коли немає національних культур.
Міф про “неконкурентноспроможність” української культури поволі спростовує саме життя. Незважаючи на “залишковий” характер фінансування культурної сфери, її непріоритетність в діяльності державних структур саме на ниві культури Україна здобуває собі авторитет у світі.
Багато мистецьких конкурсів та фестивалів стали відомими у світі й отримали визнаний міжнародний статус. Це балетний конкурс ім. С. Лифаря, музичні конкурси імені М.Лисенка та пам”яті В.Горвиця, кінофестиваль “Молодість” та фестиваль анімаційного кіно “Крок”. Українські театри демонструють свою майстерність на міжнародних театральних фестивалях.
Сьогодні Україна представлена у міжнародному культурному полі не лише іменами-символами Т.Шевченка, І.Франка та Лесі Українки, а й режисерами — О.Довженком, Д.Вертовим, С.Параджановим; композиторами — М.Лисенком і Д.Лятошинським; художниками - М. Мурашком, Т.Яблонською, Н.Нарбута і Д.Лідером.
Ці та інші приклади не стільки ілюструють потенціал української культури, оскільки підкреслюють її актуальність, коли йдеться про збереження національної ідентичності.
Показником рівня культури держави є стан функціонування рідної мови. Незадовільний стан із запровадженням української мови у різні сфери суспільного життя - є явищем очевидним. Тим часом невирішеність “мовного питання,” це не лише бар'єр на шляху розвитку української культури. “Мовне питання” трансформувалося у проблему ефективності влади.
Не можна стверджувати, що не існує належної законодавчої бази, яка б дозволяла розвиватися українській мові.
Стаття 10 Конституції України проголошує:
1.Державною мовою в Україні є українська мова.
2.Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
3.В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
У вересні 1997 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову “Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”.
У грудні 1999 року Конституційний Суд України виніс рішення у справі за поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування української мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Зокрема Конституційний Суд України вирішив:
1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади, та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом(частина п'ята статті 10 Конституції України).
Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.
2.Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання у дошкільних, загальних середніх, професійно-технічнихї та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п'ятої статті 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Та незважаючи це, мільйони людей не можуть повною мірою користуватися українською мовою в галузі управління, освіти, культури, інформатики, у війську, судочинстві і т.д.
Десять років тому незадовільний стан з українською мовою ще можна було пов'язувати з тривалою русифікацією та постколоніальним становищем молодої держави. Сьогодні такими поясненнями, намагаються виправдовувати бездіяльність відповідних владних інститутів, їх низьку ефективність.
Суспільство і влада мають усвідомити, що українська мова як складова національної культури має користуватися належним захистом. Їй необхідно створювати відповідні умови для розвитку і поширення. Це не менш важливо, аніж, скажімо, ріст ВВП чи рівень інфляції. Без усвідомлення цього ми не зможемо стати самобутньою, європейською, тобто українською за змістом і формою деpжавою.
Останнім часом дедалі вагомішим чинником розвитку держави стає релігія. За даними Державного комітету України у справах релiгії, станом на початок 2000 року в Україні були представлені 52 віросповідання, в рамках яких діяли 23543 релігійні організації дев'ятдесятьох конфесій, течій та напрямів.
Розподіл релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить, що перше місце в Україні посідає православ'я. До нього належать 12396 організацій або 52,7% від їх загальної кількості.
Друге місце за кількістю релігійних організацій посідає Українська Греко-Католицька Церква - 3356 або 14,3% від загальної кількості організацій.
Ця статистика віддзеркалює нову реальність: християнські цінності стають невід'ємним елементом суспільної свідомості. Українська культура повертає собі втрачені за роки тоталітаризму здобутки, які міцно пов'язані з діяльністю традиційних українських церков - Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та Українськкої Греко-Католицької Церкви.
Водночас релігія, зокрема православ'я, стало плацдармом, де відбувається бій не лише за душу людини, а й за самобутність нації, за її право на суверенне існування.
Приїзд в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ та реакція на цю подію суспільства, влади та різних релігійних конфесій продемонстрували істинні наміри сторін. Український народ підтвердив вірність засадам християнської моралі, віротерпимості, гуманізму й демократії, тоді як - Українська Православної Церква Московського Патріархату, яка фактично засудила цей приїзд, підтвердила свою колoнізаторську суть й небажання бачити Україну у колі провідних європейських країн.
Конфлікт у православ'ї трансформувався у проблему цивілізаційного і культурного вибору нації. Розв'язати цю проблему можна тоді, коли реалізувати на практиці ідею Єдиної Української Помісної Церкви. Саме ця ідея буде визначати характер і зміст міжконфесійного життя, а значить матиме вагомий вплив на долю нації та її культури.
Стан сучасної української культури професор Анатолій Свідзинський образно порівняв з “станом тяжко пораненого вояка, який має велику кількість ран, уражені всі частини тіла. Але організм його дивовижно живучий і є всі підстави сподіватися на одужання”(32). Це означає, що саме українська культура спричиниться не лише до культурного відродження нації, а й до становлення України як національної держави.

Що таке “проукраїнська” зовнішня політика”

Події 11 вересня у США якісно змінили світовий порядок. Суть цих змін полягає в тому, що більшість держав позбулися, або ж позбуваються усталених стереотипів, які донедавна вважалися такими, що не підлягають ревізії. Скажімо, Росія як давній і головний опонент НАТО сьогодні впритул наблизилася до вступу в цей військово-політичний альянс. Відтак європейка безпека, яка раніше базувалася на ідеологічних чи політичних засадах змушена враховувати нові чинники, серед яких на перший план вийшли міжетнічні конфлікти, міжнародний тероризм, наркоманія тощо.
Українська зовнішня політика завжди декларувалася як “позаблокова” і “багатовекторна”, тобто спрямована на “добросусідські” відносини з Росією і Заходом. На практиці довший час реалізувалася політика перманентної зміни орієнтацій. Ми потрапляли то у фарватер російської політики, то політики США чи Західної Європи. А щодо наших пріоритетів, то промовистими є такі факти. В період з 1991 року по 2000 рік в рамках СНД відбулося 26 засідань глав держав та 34 засідання глав урядів в яких взяла участь Україна. На них було прийнято 1085 документів. У цей же час Президент України взяв участь лише у двох зібраннях НАТО на найвищому рівні та у трьох зустрічах Україна-Європейський Союз. Ось така багатовекторність.
Віднедавна зовнішню політику України називають “проукраїнською”. З вищих посадових осіб першим цей термін вжив екс-прем'єр-міністр України Віктор Ющенко. Від цього терміну не відмовляється нинішній прем'єр Анатолій Кінах. Про необхідність “проукраїнської” зовнішньої політики говорить Президент Леонід Кучма. Це вказує, що Україна постала перед необхідністю переосмислення власного зовнішньополітичного курсу, що зумовлено новими геополітичними реаліями.
На жаль, досі ніхто не уточнив зміст поняття “проукраїнська” зовнішня політика. Натомість наполегливо проголошується інша зовнішньополітична доктрина: “У Європу разом з Росією”. А зважаючи на те, що її автором виступає провладна політична сила — партія “Трудова Україна”, постає закономірне питання: “Що собою становить зовнішня політика України?”
Така невизначеність уже породила цілком конкретні проблеми. Насамперед стало зрозумілим, що Україна вичерпала свої зовнішньополітичні можливості, пов'язані з унікальністю геополітичного розташування. Наміри Росії побудувати в обхід території України транзитний газонафтопровід, можливо, перший, але серйозний сигнал, що підтверджує висловлену думку.
Відтепер зрозуміло, що класичне визначення: зовнішня політика є продовження внутрішньої, безпосередньо стосується України. Вплив України на зовнішньополітичні процеси буде прямо пропорційний рівню її внутрішньої сили.
“Багатовекторність” виявила ще одну реальність: відмінність підходів до українського питання з боку Росії та Заходу.
Росія розглядає нашу державу в основному під кутом зору власних економічних інтересів, які вона має, хоче мати і планує мати в Україні.
Захід практично не зацікавлений в українській економіці, а Україну бачить виключно в контексті побудови нової системи європейської безпеки.
У даній ситуації уточнення зовнішньополітичного курсу - питання надзвичайно важливе.
Але спочатку про “Україну, яка тільки з Росією може потрапити до Європи”
Дана концепція не витримує критики з кількох причин. Передусім сама Росія ніколи не заявляла, що саме з Україною вона хоче інтегруватися до Європи. В останньому зверненні президента Росії Володимира Путіна до Держдуми навіть не вжито слово “Україна”.
Росія самодостатня держава й не потребує сателітів для реалізації власних національних інтересів.
Врешті-решт, російські офіційні й неофіційні чинники не приховують, що для них актуальним залишається інше гасло: “Росія, Білорусь і Україна мають бути разом”.
Отже, згадана концепція не просто нежиттєва, а й шкідлива для України, оскільки не враховує національних інтересів та реалій сьогоднішнього дня.
Останні вибори показали, що в Україні досягнуто суспільного консенсусу щодо європейського вибору. Завдання політиків полягає в тому, щоб реалізувати волю народу.
Суть “проукраїнської” чи власне української зовнішньої політики полягає в забезпеченні власних національних інтересів на шляху політичної та економічної інтеграції України до європейської спільноти. Будь-яка інша постановка питання означає відхід від української зовнішньої політики.
Забезпечення власних інтересів на шляху до Європи має враховувати кілька моментів.
1.Не слід забувати, що Україна — це європейська держава, розташована у центрально-східній частині Європи.
2 Прогрес у стосунках з Європою напрямець пов'язаний з внутрішньої ситуацією в Україні, її рівнем економічного стану, розвинутості політичних інститутів та ефективності влади.
3.Україна має достатньо високий інтелектуальний, культурний, науково-технічний і ресурсний потенціал, щоб забезпечити внутрішню стабільність й належний економічний розвиток, а значить, розпочати реальний, а не декларований процес інтеграції у європейські економічні, політичні та військові структури.
Ключ до Європи лежить у наших руках. Двері відчиняться лише тоді, коли навчимося поважати себе й самі вирішимо власні проблеми.

Проблема влади

Десяти років існування України як незалежної держави невистачило, щоб вирішити ключове завдання: сформувати дієву й авторитетну владу. Це зумовлює політичну гостроту процесу боротьби за владу й час від часу призводить до серйозної політичної кризи.
Останню кризу Україна пережила у 2000-2001 роках. Її називають “касетним скандалом”, або “справою Гонгадзе”. “Касетний скандал” уже став надбанням історії. Проблема ж влади залишається гострою.
І досі побутують різні погляди на причини “скандалу”. Одні вважають, що його основа у відсутності демократії в державі. Другі - схильні бачити “руку” Москви чи Вашингтона. Треті усе пояснюють амбіційністю українських політиків.
Дещо меша полярність думок щодо його наслідків. Більшість справедливо вважає, що “касетний скандал” істотно підірвав міжнародний імідж держави й недопустимо низько опустив планку довіри народу до інститутів влади.
Очевидно, що усі версії містять долю істини й мають право на життя. Однак холодний погляд у минуле дозволяє зробити ще один висновок. “Касетний скандал” наче у кривому дзеркалі відбив основну суперечність: невдоволеність політичної еліти реальним розподілом владних повноважень.
Ухвалена у 1996 році Конституція України, де було з'ясовано повноваження законодавчої, виконавчої і судової гілки влади, як виявилося, не задовольнила основні політичні сили.
Якщо проаналізувати політичні домагання сторін, що протистояли під час “касетного скандалу”, то суть проблеми зводилася до одного: влада в особі Президента України домагалася імплементації результатів референдуму 2000 року, що означало більшу концентрацію влади у руках Президента; опозиція, навпаки, прагнула, щоб Верховна Рада обмежила його повноваження, а Кабінет Міністрів формувався парламентом.
“Касетний скандал” не вирішив проблеми.
Наступна спроба її розв'язати була зроблена під час парламентських виборів. Не зважаючи на схожість програм головних суб’єктів передвиборчих перегонів, головна відмінність полягала в тому, що опозиційні чи помірковано-опозиційні сили декларували свій намір обмежити повноваження президента шляхом передачі його повноважень парламенту. Провладні ж сили, передусім блок “За Єдину Україну!” виступав за зміцнення президентської вертикалі, наголошуючи на необхідності створити так звану “президентську” більшість у Верховній Раді України.
Однак і вибори до парламенту не розв'язали проблеми влади. Сьогодні жодна політична сила у Верховній Раді не може забезпечити зімни до Конституції, щоб у такий спосіб змінити існуючий баланс влади в державі.
Згідно з Конституцією України Президент України:
— забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
— звертається з посланням до народу та із щорічними позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
— приймає рішення про визнання іноземних держав
— признaчає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
— призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
— призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;
— припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
— призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’”єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;
— призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
— призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;
— призначає половину складу Ради Національного банку України;
— призначає половину складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення;
— призначає посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
— утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
— скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
— є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
— очолює Раду національної безпеки і оборони України;
— вносить до Верховної Ради України подання про оголошення війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;
— приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
— приймає у разі необхідності про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
— призначає третину складу Конституційного Суду України;
— створює суди у визначеному законом порядку;
— присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
— нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
— приймає рішення про прийняття до громадянства України, про надання притулку в Україні;
— здійснює помилування;
— створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
— підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
— має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
— здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.
До повноважень Верховної Ради України належить:
- внесення змін до Конституції України;
- призначення всеукраїнського референдуму, визначених статтею 73 Конституції України;
- прийняття законів;
- затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням державного бюджету України, прийняття рішень щодо звіту його виконання;
- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
- затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
- призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;
— заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
— оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії України;
— усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 конституції України;
— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
— надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;
— здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції;
— затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
— призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією;
— призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
— призначення на посади та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
— призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного баку України за поданням Президента України;
— призначення та звільнення половини складу Ради Національного Банку України;
— призначення половини складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення;
— призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
— затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, служби безпеки України, інших утворених відповідно до Законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;
— схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України
— надання згоди про призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови антимонопольного комітету України, Голови фонду державного майна країни, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення України;
— надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
— призначення третини складу Конституційного суду України;
— обрання суддів безстроково;
— дострокове припинення повноважень Верховної Ради автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
— утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
— призначення чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
— затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих ї місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;
— надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
— здійснення парламентського контролю у межах визначених Конституцією України
— прийняття рішення про направлення запиту до президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;
— призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної ради України, затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;
— затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності.
Порівняльний аналіз повноважень Президента України і Верховної Ради України дає підстави зробити справедливий висновок, що Україна — президентсько-парламентська держава. Що більше, повноваження Президента України ширші ніж повноваження Президента США, який безпосередньо керує урядом, але сам не може призначати жодного працівника на відповідальну посаду в уряді.
Якщо взяти до уваги наших сусідів: Польщу, Чехію, Угорщину та Балтійські країни, то їхні президенти також мають набагато менші повноваження, аніж Президент України. Натомість парламенти цих країн відіграють набагато більшу роль, ніж Верховна Рада України.
Незважаючи на це, було дано “зелене” світло на проведення Всеукраїнського референдуму у 2000 році, на якому більшість населення України підтримала зміни до Конституції, реалізація яких могла б змінити політичну систему в країні, а саме — форму державного правління, коли з президентсько-парламентської Україна, фактично, стала б президентською державою.
Верховна Рада минулого скликання не узаконила позитивні результати референдуму.
Навряд чи новий парламент спроможеться це зробити.
Така колізія — серйозний привід задуматися над питанням: а чи насправді форма державного правління - головна політична проблема сьогодення?
Напередодні референдуму Український центр політичних і економічних досліджень ім. Разумкова провів масове опитування громадян, яке, зокрема, мало відповісти на питання: наскільки різні гілки влади в Україні відповідають таким критеріям як:
- відповідальність;
- чесність;
- компетентність;
- демократичність;
- передбачуваність;
- авторитетність.
У результаті була отримана досить несподівана, але в цілому прогнозована відповідь: жодна з гілок влади не відповідає зазначеним критеріям.
Коли питання було конкретизоване: яку форму правління підтримують громадяни, то й тут не було особливих несподіванок: президентсько-парламентську республіку підтримали 47,6% громадян; президентську — 42,3%; парламентську — 26%.
Висновок напрошується один: невисокі оцінки діяльності влади мають причиною не організаційні засади державного устрою, а недостатньо високу ефективність нинішніх державних органів.
Це означає, що реальна влада, на жаль, не належить Президентові, парламенту чи уряду. Вона сконцентрована в руках кланово-олігархічних угрупувань, які використовують інститути влади в своїх інтересах
Не перерозподіл владних повноважень, а суворе дотримання Конституції України при їх виконанні. Саме це позбавить впливу на владу тіньового капіталу, тих політичних угрупувань, що паразитують при владі.
Існує ще один аспект проблеми. Влада — це не лише Президент, Верховна Рада і Уряд, а система взаємодії центральних і регіональних органів влади. Ефективність такої взаємодії визначає ефективність влади.
Сьогодні проглядається виразна тенденція якісного перерозподілу владних повноважень, коли обласні державні адміністрації акцентують основну увагу на регіональній політиці, натомість державні проблеми відходять на задній план. Регіони України поступово перетворюються в “удільні князівства”, що не дозволяє успішно збалансувавати регіональні особливості країни та її державні інтереси. В обіг увійшло нове поняття -“адміністративний ресурс”, яке справедливо асоціюється із чиновницьким всевладдям й безвідповідальністю.
На перший план виходить питання адміністративної реформи. Ця тема не нова. У 1998 році Указом Президента України було затверджено Концепцію адміністративної реформи, яка встановлює принципи адміністративної реформи, визначає шляхи та напрями її реалізації. Однак вже сьогодні стало очевидним, що зволікання з її проведенням веде до деформації усієї структури влади.
Досвід фахових обговорень проблем розвитку регіонального та місцевого самоврядування дає підстави зробити висновок про принципові засади адміністративної реформи, яку слід здійснити, щоб вирішити проблему ефективної влади.
Насамперед слід чітко розмежувати повноваження органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування.
З огляду на те, що частка державної власності є незначною і надалі зменшуватиметься, необхідно зменшити повноваження голів обласних і районних адміністрацій.
В Україні треба здійснити децентралізацію влади шляхом передачі державних повноважень органам самоврядування, а компетенцію державних органів, облдержадміністрацій звести до функції нагляду і контролю над реалізацією державної політики. Це необхідно зробити ще й тому, що з 2001 року Генеральна прокуратура України перестала здійснювати загальний нагляд.
Врешті, слід переглянути адміністративно-територіальний устрій, що був успадкований з часів УРСР.
Проблема влади в Україні полягає не стільки у зміні форми державного правління, як у створенні механізмів, що підпорядкують роботу інститутів влади національним, а не груповим, класовим чи іншим інтересам. Якщо цього не станеться, то зміна форми державного правління лише призведе до перерозподілу лобістських сил, а не до ефективності роботи різних гілок влади в Україні.
Пряме відношення до теми має партійна система, від досконалості і розвинутості якої залежить ефективність роботи різних гілок влади. Згідно з Конституцію України партії є головними суб'єктами політичного і виборчого процесів. Вони, в основному, формують склад парламенту, мають вплив на формування уряду та судової гілки влади.
За десять років незалежності Україна пройшла кілька етапів партійного будівництва. Цей шлях виявився повчальним для всіх: влади, суспільства і самих партій.
Усе починалося із припинення монополії комуністичної партії. Згодом, а саме, з осені 1991 року розпочалося ідеологічне визначення політичних середовищ. Почали виникати партії соціалістичного, соціал-демократичного, демократичного, християнсько-демократичного, націонал-демократичного та націоналістичного спрямування. Це був період, коли партії формувалися “знизу”. Правда, і тоді вони не віддзеркалювали інтересів якихось соціальних прошарків суспільства, а більше нагадували політклуби, де збиралися прихильники тої чи іншої ідеології. Для цього етапу характерна інерція самої ідеї партійного будівництва. Ця інерція домінувала не лише у суспільстві, а й колах постколоніальної політичної еліти, яка звикла до монопартійності й не відчувала потреби змін.
Якісно ситуація змінилася з середини 90-х років, коли прийшло усвідомлення, що партії можуть стати потужним механізмом впливу на владу і бізнес. Поштовхом до цього став новий закон про вибори, який змінив існуючу тоді мажоритарну систему виборів на змішану — мажоритарно-пропорційну. Це був початок кінця ідеологічної спрямованості партійного будівництва. Розпочалося опанування політичного життя тими, кого сьогодні називають “олігархами”.
Партії почали формуватися “згори”, ідеологічний чи програмовий аспект відійшов на задній план, натомість вплив чи авторитет партії залежав від впливовості “олігарха” та його наближеності до структур виконавчої влади. Яскравим зразком такого “партбудівництва” стала “Громада”. Ця квазіпартія не потребувала ідеології, її очолював впливовий олігарх, який донедавна був прем'єр-міністром України і навіть опозиційність до чинного Президента не стала на заваді її проходженню у парламент.
Сьогодні більшість українських партій усунуті від реального впливу на політичні процеси в Україні. Щоб переконатись у цьому, варто порівняти, скільки партій зареєстровано у Мін'юсті, а скільки мають своїх представників у парламенті. Натомість ті, хто має цей вплив, не відображають інтересів окремих соціальних верств, їх діяльність не підконтрольна виборцю, а програми не мають жодного відношення до політичного чи соціально-економічного курсу держави.
Причину такого деформованого стану вітчизняної партійної системи пояснюють недосконалістю чинного законодавства. Частково це відповідає дійсності. Закон України “Про політичні партії в Україні” був ухвалений лише у квітні 2001 року. До цього часу партії діяли згідно з прийнятим у 1992 році Законом України “Про об'єднання громадян”, який регулював діяльність не лише партій, а й громадських організацій. Така ситуація зумовила велику кількість партій, непрозорість їх фінансування, створила здебільшого негативний образ самого поняття “партія”.
Однак суть проблеми глибша. Український політикум так і не визначив головної мети існування партій. Більшість з них функціонують виключно для того, щоб у період виборів забезпечити депутатські мандати своїм провідникам. А сенс існування партій в іншому: акумулювати настрої різних суспільних верств і у відповідності з своєю ідеологією реалізувати їх на рівні влади. Цього якраз не сталося, що й породжує велику кількість питань, які в сукупності становлять “проблему влади”.
Процес формування ефективної партійної системи має визначатися відповідною правовою базою, яка не лише унеможливить існування “технологічних” чи “диванних” партій, а створить дієві механізми впливу виборців на політичну структуру, якій були віддані голоси. Громада має дістати право не лише обирати, а й контролювати своїх обранців. Тільки тоді настане справжнє народовладдя.
Україну чекає новий етап партійного будівництва, а значить формування влади. Очевидно, що його логіка неминуче призведе до зменшення кількості партій, посилення їх ролі у формуванні різних гілок влади, чіткій ідеологічній визначеності.

Далі

До змісту Богдан ЧЕРВАК УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ