Богдан ЧЕРВАК
УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ

4. ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД НАЦІЇ.

Організація Українських Націоналістів

Сучасна публіцистика, а подекуди й наука, при аналізі історичних події, що прямо чи опосередковано пов'язані з організованим націоналістичним рухом, виявляють недопустиме невігластво при оцінці конкретних фактів. Так, чомусь прийнято ототожнювати ОУН і УПА, а останніх — й з іншими військовими формуваннями, що діяли під час Другої світової війни, скажімо з дивізією “Галичина”. Очевидно, що таке довільне трактування історичних фактів ставить бар'єри на шляху об'єктивної оцінки історичних явищ, які подекуди відіграли вирішальну роль у здобутті і становленні Української держави.
В історії українського національно-визвольного руху діяльність Організації Українських Націоналістів посідає особливе місце. Це один з найорганізованіших й наймасовіших етапів боротьби українського народу за власну державність.
Відновлення історичної справедливості вимагає об'єктивного висвітлення етапу боротьби українського народу, з яким пов'язана діяльність ОУН. Врешті історія ОУН — це цілий етап самостійницьких домагань українського народу, який мав величезний вплив на процес усамостійнення України на початку дев'яностих років.
ОУН постала у надзвичайно складних історичних і політичних обставинах. Поразка у 1922 році Української Народної Республіки(УНР), окупація більшовицькою Росією України, рівночасно як відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини і Румунії, фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 20-х років минулого сторіччя опинилася у стані глибокої політичної кризи і розчарування, яке посилювалося браком нових світоглядно-ідеологічних орієнтирів.
Основні політичні та інтелектуальні українські сили були зосереджені на еміграції. Їх кістяк становив загартований в боях за УНР військовий елемент, вояки і старшини української армії. На території Польщі і Чехословаччини почали утворюватися українські культурні й політичні центри, які мали зв'язок з поневоленою Україною і шукали оптимальні розв'язки пекучих національних проблем.
Серед найвідоміших і найорганізованіших осередків слід відзначити Українську Військову Організацію(УВО).
УВО була заснована 1920 року. У своїй діяльності спиралася на українську військову традицію періоду УНР, відзначалася дисципліною й користувалася великим авторитетом. На чолі УВО стояв полковник Євген Коновалець, колишній командир осадного Корпусу Січових Стрільців - частини Української Дієвої Армії.
УВО розгорнула свою діяльність не лише на еміграції, організація мала значні впливи на Західній Україні, а також пробувала перенести свою дію на лівий берег Дніпра. УВО сповідувала революційні форми і методи боротьби, не виключала збройних сутичок і стояла на засаді безкомпромісного шляху здобуття Української держави. Пресовий орган УВО “Сурма” писав зокрема: ”УВО є організацією, для якої інтерес української нації є і буде рішальний у її діяльності… Не думає УВО служити інтересам чужих народів. Рівночасно, одначе, УВО свідома того, що не тільки її завданням, а й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаганду, щоб підготувати відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву українського народу.
УВО не ставить терористичної діяльності як виключного завдання… Вона є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву українського народу з остаточною метою — створити власну національну державу”(22).
“Сурма” була доволі популярним органом й поширювалася по всій Україні.
У 1922 році серед українського вояцтва в Ліберці та Йозофові (Чехословаччина) постала Група Української Національної Молоді. Головний акцент у діяльності цієї організації був зроблений на виховну й ідеологічну роботу, яка спрямовувалася на подолання ворожих радянофільських і конформістських тенденцій, які час від часу проникали на еміграцію й були досить поширені в Західній Україні. Група активно діяла в університетських осередках Східної Європи, але центром була Прага. У 1924 році почав виходити часопис “Національна думка”, який відзначався глибиною осмислення ідеологічної проблематики і став основою для пізнішої появи “Розбудови нації”, офіціозу ОУН.
Восени 1925 року утворилася Легія Українських Націоналістів(ЛУН), яка виникла на основі менших і дрібніших молодіжних українських організацій Чехословаччини. Центром Легії були Подєбради, зокрема, місцева Українська Господарська Академія, де вирувало українське наукове і політичне життя, і де, як правило, працювали і навчалися емігранти з Східної України. На початках Легія не була так виразно ідеологічно скристалізованою, як, скажімо, УВО, і деякий час там мали значні впливи монархісти. Але дуже скоро наполегливі студії й ідеологічна праця призвели до виразного націоналістичного забарвлення Легії. Серед інших організацій Легія була однією з найчисельніших і добре структурованих. Осередки цієї організації були в Парижі, Люксембурзі, Берліні, Відні та інших містах Європи. Саме в ЛУН було вперше прийняте вже традиційне вітання “Слава Україні!”
Саме в середовищі Легії народилася ідея об'єднання організаційно розрізнених, але ідейно близьких організацій в одну монолітну й впливову силу, здатну визволити й об'єднати Україну.
Процеси формування націоналістичних осередків також проходили на Західній Україні. Перша така організація виникла у Львові 1925 року, і до її створення безпосередньо прислужилася УВО. Організація дістала назву Група Української Державницької Молоді. Організація швидко зростала чисельно, мала свої осередки майже в усіх навчальних закладах, проводила збори, дискусії, поширювала націоналістичну літературу.
Слід також відзначити, що на той час в Західній Україні існували легальні українські партії. Найвідоміша з них УНДО - Українське національно-демократичне об'єднання. Однак УНДО, як і інші українські партії, відкидала революційний шлях боротьби, часто займала угодовську позицію до окупанта, сподіваючись, що шляхом пошуку компромісів можна домогтися поліпшення становища українців, які перебували під гнітом Польщі. Тому дуже часто між середовищами демократів і націоналістів виникали непорозуміння, які лише чіткіше кристалізували націоналістичну революційно-визвольну концепцію.
Наприкінці двадцятих років стало зрозумілим, що велика кількість ідейно споріднених організацій унеможливлює ефективність їхньої діяльності. Актуальним стало питання про об'єднання усіх їх в одну організацію, структура та ідеологічне підгрунтя якої забезпечили б появу нової політичної сили, здатної підняти широкі маси на боротьбу за визволення України.
Розпочалися переговори між Групою Української Національної Молоді і Легією Українських Націоналістів. Було узгоджено спільну ідейну платформу та схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів, на основі якого передбачалося об'єднати дві організації. 12 липня 1927 року було скликано збори Союзу та обрано його Управу, яку очолив Микола Сціборський. При цьому обидві організації поки що не саморозпускалися, а готували спільну конференцію, яка мала опрацювати й уніфікувати основні принципи націоналістичної ідеології, на основі якої передбачалося об'єднати усі націоналістичні організації.
Така конференція відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 року. Це місце було вибрано не випадково, оскільки тут був осідок Начальної Команди УВО і жив Євген Коновалець.
У конференції взяли участь представники усіх діючих націоналістичних організацій еміграції і України. Головним підсумком Першої конференції Українських Націоналістів було обрання Проводу Українських Націоналістів(ПУН), до якого увійшли: Євген Коновалець як голова і члени: Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Було створено секретаріат та референтури. Засновано офіціоз ПУН — журнал “Розбудова Нації”. І хоч конференція заманіфестувала намір об'єднати усі організації, але поки що не визначила, чи це має бути єдина монолітна організація, чи спілка діючих організацій.
Процес консолідації тривав. Наступним етапом стало проведення Другої конференції, яка відбулася на початку квітня 1928 року в Празі. Представництво на ній було дещо ширше. Окрім представників націоналістичних організацій, у ній взяли участь активісти націоналістичної преси, окремі особи. Головними проблемами, які широко дискутувалися, були дві: створення єдиної організації і ставлення до існуючих уже партій.
Внаслідок обміну думок була прийнята ухвала, в якій зазначалося, що Провід Українських Націоналістів відмежовується від діяльності українських партій, які на той час були розсварені, часто ставали на шлях опортунізму і виявляти неспроможність вести революційну боротьбу за визволення України. На конференції також було прийнято рішення провести Конгрес Українських Націоналістів, який би остаточно завершив створення єдиної організації.
Підготовка до об'єднавчого Конгресу тривала довший час. ПУН провів колосальну організаційну роботу. Було підготовлено проекти відповідних документів. Зокрема десять головних тем мали стати предметом роботи Конгресу. Це сучасний стан українського народу; засади українського націоналізму; український націоналізм та інші ідеології; державний устрій і державна влада в Україні; соціальне питання в Україні; питання культури і релігії; економіка України; військова справа; створення Організації Українських Націоналістів.
Конгрес розпочав роботу у Відні 28 січня 1928 року і тривав до 3 лютого. У ньому взяло участь 28 делегатів і двоє гостей. Наради пройшли організовано, що дало можливість обговорити широкий комплекс питань з передбачених проблем. На конгресі постала Організація Українських Націоналістів. Було обрано керівний орган — Провід Українських Націоналістів, який очолив Євген Коновалець і до складу якого увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвській, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів, головним суддею — Ярослав Дуб, головою контрольно-ревізійної комісії — Ярослав Моралевич. Було схвалено Устрій ОУН, який окрім організаційної структури визначив ставлення ОУН до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України.
Дуже швидко широкий загал як на еміграції, так і в Україні, відчув дію ОУН. Організація розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях; ідеологічно-виховному та політичо-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені.
На українських землях ОУН діяла нелегально через законспіровану систему організаційних клітин. Добір до Організації був дуже суворим. Перед прийняттям до лав ОУН люди ретельно перевірялися щодо їхньої ідейності та готовності вести небезпечну підпільну роботу. Кожен член ОУН складав присягу на вірність українській нації, Організації Українських Націоналістів та Проводові ОУН. Кожен член ОУН мав бути готовий віддати життя за ідеал самостійної і соборної України. Побудована на засадах глибокої ідейності та суворої дисципліни, ОУН змогла не тільки встояти перед жорстоким терором з боку окупаційної влади, а й вести ефективну роботу.
На кінець першої половини 30-х років було здійснено кілька бойових акцій, які виразно заманіфестували готовність ОУН до непримиренної боротьби. Так було ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, який особисто був відповідальний за так звану пацифікацію, яка призвела до масових арештів і знущань над українцями. Було виконано низку експропріаційних акцій, коли з державних польських установ вилучалися гроші для проведення революційної боротьби. ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку. Відбувалися постійні збройні сутички з поліцією.
Авторитет ОУН серед народу зростав, але паралельно посилювалися репресії окупаційної влади. Тільки за підозру приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до п'яти років. З метою придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір “Береза Картузька”, куди кидали українських патріотів.
На кінець тридцятих років мережа ОУН поширилася з Галичини і Волині на Буковину й Закарпаття. Є припущення, що окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну.
Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота. ОУН видавала велику кількість легальних і нелегальних видань, які поширювалися у всьому світі. В українських поселеннях Європи та Америки створювалися громадські організації, які окрім моральної підтримки ОУН, проводили велику пропагандивну роботу, а також організовували збір коштів. Вже в 30-х роках такі організації були створені у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході.
ОУН проводила активну зовнішньополітичну діяльність. У Європі засновувалися пресові бюра ОУН, які подавали об'єктивну інформацію про стан справ в Україні до іноземних газет та політичних інституцій Заходу. Такі бюра існували у Лондоні, Женеві і Римі. Були навіть налагоджені напівофіційні контакти ПУН з урядами багатьох країн світу. Коли брати до уваги той факт, що світова спільнота тоді не усвідомлювала важливості української проблеми у Європі, зовнішньополітична діяльність була особливо актуальною.
На кінець 30- років припадає дві події, які мали визначальне значення в історії Організації Українських Націоналістів. У травні 1938 року у Ротердамі(Голандія) було вчинено смертельний напад на голову Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця. Замах здійснив спеціально підісланий більшовицький агент, який виконав пряме доручення Сталіна ліквідувати голову ОУН. Смерть Коновальця була важким ударом для ОУН. Адже Коновалець був беззаперечним лідером Організації, користувався величезним авторитетом в Україні й світі, його постать була взірцем для нації.
Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН.
Тим часом Європа жила у передчутті нової війни. Основні політичні події почали розгортатися у східній і центральній Європі. У 1938 році Мюнхенським договором була розчленована Чехословаччина. Українцям, які проживали на території сучасного Закарпаття, вдалося добитися від Праги права на автономію, яке було їм обіцяне ще 1918 року, коли створювалася Чехословацька держава.
На Закарпатті діяли кращі кадри ОУН, а тому дуже скоро ОУН охопила своїми впливами політичне, економічне, культурне життя маленької автономії. У лютому 1939 року були проведені вибори до Сойму Карпатської України, на яких перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. Але вже у березні 1939 року Німеччина окупувала Чехію. Словаччина проголосила незалежність під протекторатом Німеччини, яка віддала Угорщині Карпатську Україну. Щоб зберегти свою незалежність, Сойм 15 березня 1939 року проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Натомість Угорщина ввела свої війська на Карпатську землю, щоб придушити волю українців Закарпаття жити державним життям. Створена членами ОУН “Карпатська Січ” більше місяця вела смертельну боротьбу з мадярськими окупантами. Однак сили були далеко нерівними. Карпатська Україна не встояла як незалежна держава.
Після подій на Карпатській Україні ПУН змушений був зайняти чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка не приховувала своїх реваншистських намірів і прагнула розв'язати нову війну. Ще у постановах Римського Збору відзначалося: “Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України... Тільки з тими народами, що респектують (поважають — Б.Ч.) ідею українського державного і соборницького визволення.”
Карпатська Україна виявила справжнє ставлення німців до українського питання, а тому й позиція ПУН була виразно антинімецькою. ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили і готуючись до зудару з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.
Напередодні війни в ОУН стався розкол. Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило “Революційний Провід ОУН” й перебрало собі назву ОУН-Р. (Пізніше - ОУН-Б; ОУН-СД).
Розкол ОУН значно послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити визвольної боротьби.
З початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.
Тривалий час інтерпретація подій Другої світової війни на теренах України подавалася виключно у контексті імперської пропаганди як протистояння двох сил: німецького фашизму та московського більшовизму.
Радянська пропаганда докладала максимум зусиль, щоб переконати широкий загал у тому, що українська державницька ідея у 40-х роках була знищена, а українці відмовилися від самостійницьких домагань.
Однак діяльність націоналістичного руху не лише заперечує висновки радянської історіографії, а й одночасно ілюструє нездоланність потягу нації до суверенності.
Політичним виявом державницьких устремлінь став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові було проголошене Тимчасове Крайове Державне Правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювався як антинародний. Сьогодні можемо ствердити, що ця подія вийшла за рамки як німецької політики так і більшовицьких планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху від сторонніх чинників.
Наступним державним кроком поневоленої нації стала низка подій і політичних заходів викликаних функціонуванням Української Національної Ради - державного інституту, який в умовах німецької окупації став виразником інтересів української нації. УНРада була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мали велике значення. По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки у Галичині і Закарпатті, а й у стольному Києві; по-друге, було розвіяно міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їхнім московським поневолювачам та неготовність сприймати радикальні націоналістичні кличі; по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала свій великий державотворчий потенціал, який, хоч і частково, але вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер визвольних змагань, його історичну тяглість. Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали акт злуки Київської УНРади з Національною Радою у Львові. До цього акту долучився Сойм Карпатської України. Таким чином постала Всеукраїнська Національна Рада.
Чималим досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя у Києві. У столиці виходив тижневик “Українське слово”, функціонувала спілка українських письменників, низка інших громадських установ.
Активність ОУН, націоналістичного руху в цілому не залишилася повз увагою німців. Вже в 1941 році у Львові було ліквідоване Крайове правління, а в 1942 році в Києві - Українську Національну Раду. Масові арешти прокотилися Україною. Загинула відома поетка Олена Теліга. У концентраціному таборі опинилися Мельник та Бандера.
Саме німецькі репресії дали могутній імпульс бойовим діям Української Повстанської Армії.
Якщо взяти до уваги, що активність похідних груп ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір ще довго не припинявся й після закінчення Другої світової війни, то можна зробити однозначний висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням невмирущості національної ідеї та готовності українського народу зі зброєю в руках відстоювати ідеал національної самостійності.
Втрати ОУН і націоналістичного руху в Другій світовій війні були величезними. Зокрема загинуло п'ятеро з дев'яти членів Проводу ОУН: Микола Сціборський, Омелян Сеник-Грибівський, Роман Сушко, Ярослав Барановський Олег Кандиба-Ольжич. У роки війни загинуло 197 членів керівного активу ОУН. Ось деякі з них: Іван Ірлявський, Іван Рогач, Орест Оршан Чемиринський, Дарія Гузар-Чемиринська, Микола Кузьмик, Богдан Сірецький, Петро Олійник, Дмитро Звізда,, Володимир Баранецький, Зенон Домазар, Степан Чайка, Іван Кошик, Євгенія і Тетяна Суховерські та ін. В цілому близько 5000 членів ОУН впали жертвами окупаційного терору у боротьбі за визволення України.
Після війни основні сили ОУН були виведені за кордон. В Україні залишилися глибоко законспіровані відділи, що не припиняли діяльності аж до відновлення незалежності в 1991 році.
Основні зусилля своєї діяльності за кордоном ОУН спрямувала на консолідацію українських партій і організацій довкола одного політичного центру, яким згодом став Державний Центр Української Народної Республіки. ОУН розбудувала мережу громадських організацій, які оформилися у Світову координаційну Раду Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій. З ініціативи провідника ОУН Андрія Мельника було створено Світовий Конгрес Вільних Українців, який об'єднав українців еміграції незалежно від їхніх політичних переконань і приналежності до тої чи іншої партії.
Українські націоналісти підтримували тісний зв'язок з дисидентським рухом в Україні. Саме при їх сприянні на заході з'являлися твори, що розповідали про боротьбу українського підпілля. Так у націоналістичному видавництві “Смолоскип” побачила світ книжка В'ячеслава Чорновола “Лихо з розуму”, яка кидала правдиве світло на радянську дійсність й засвідчувала неперервність національно-визвольного руху.
На території УРСР націоналістичні структури діяли нелегально. В незалежній Україні їх діяльність регламентується чинним законодавством.

Українська Повстанська Армія

У новітній історії України діяльність Української Повстанської Армії(УПА) залишається найконтроверсійнішою темою. Причина закорінена не лише у накидуваних радянською пропагандою стереотипах: “вороги українського народу”, “прислужники фашизму” тощо. Тема УПА актуальна, принаймні, ще з двох причини. По-перше, в Україні та поза її межами живуть тисячі людей, життєвий шлях яких був пов'язаний з УПА. По-друге, влада в Україні так і не змогла належно оцінити роль та значення УПА , а значить, її минуле й надалі залишається предметом суперечок і політичних спекуляцій.
Українська Повстанська Армія — збройно-політична формація, що діяла а Україні у 1943-53 роках. Перші загони УПА — “Поліська січ” — створив з вибухом німецько-радянської війни отаман Т. Бульба-Боровець в районі Олевського на Поліссі. Завданням УПА - “Поліська січ” була боротьба проти більшовиків. При цьому загони УПА не контактували з німцями.
Наприкінці 1941 року німці змусили Бульбу-Боровця ліквідувати УПА - “Поліську Січ”, після чого він перейшов з частиною своїх людей у підпілля і створив нову повстанську формацію, спершу під тією самою назвою, згодом як Українську Національну Революційну Армію(УНРА) для боротьби проти німців і більшовицьких партизан. З Бульбою-Боровцем тісно співпрацювали члени ОУН під проводом Андрія Мельника, які одночасно мали свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.
Восени 1942 року на Волині почали творитися збройні загони ОУН під проводом Степан Бандери, які також прийняли назву УПА. У 1943 році вони роззброїли УПА -“Поліську Січ”. Деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка дуже швидко почала рости чисельно й вести активні бойові дії.
УПА постала на Поліссі й Волині насамперед для захисту населення від німецьких окупантів та більшовицьких партизан, які від зими 1942 року наступали з білоруських лісів, грабували населення та своїми акціями провокували німецькі репресії.
Наприкінці 1943 року УПА була єдиною військовою формацією, що боролася проти німців і більшовицьких партизан.
Влітку 1943 року УПА провела низку успішних боїв з німцями, примусивши їх відтягнути свої сили з території Волині та звузити контроль до міст і шляхів комунікації.
З серпня 1943 року в Карпатах почали формуватися загони УПА під назвою Української Національної Самооборони. З кінця 1943 року центр УПА переноситься до Галичини, де розгортається активна боротьба проти німців й готується зудар з регулярними частинами Червоної армії. На початок 1944 року УПА зі всіма своїми парамілітарними відділами нараховувала понад 40 тис. учасників.
У липні 1944 року було створено Українську Головну Визвольну Раду як верховний політичний центр, якому підпорядковувалася УПА.
Після того як німецькі війська залишили територію України, УПА стала головною опорою антикомуністичного підпілля. УПА протистояла примусовій мобілізації до Червоної армії, арештам і вивозам населення. Повстанці нападали на відділи НКВД, звільняли політв'язнів. Йшов спротив колективізації й передвиборчим кампаніям, що їх проводила Радянська влада на Західній Україні.
Проти УПА постійну боротьбу вели спеціальні військові частини та НКВД. Крім відвертої боротьби уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА з пропозицією амністії.
У 1947 році був здійснений частковий розпуск УПА. У березні 1950 року в бою з агентами НКВД загинув командир УПА генерал Роман Шухевич. Ця подія істотно послабила активність повстанського руху. Спорадичні дії УПА тривали до 1953 року, хоч радянські джерела згадують про так звані “бандформування”, що діяли на Волині ще у 1956 році.
Окремі загони УПА в 1944-1947рр. діяли на Закерзонні: Посянні, Холмщині, Лемківщині, охороняючи місцеве українське населення від терору польської адміністрації. На цих територіях проти загонів УПА воювали регулярні частини польської армії.
У квітні-жовтні 1947 року за домовленістю урядів СРСР, Польщі та Чехословаччини було проведено спільну військову операцію проти УПА на пограниччі цих трьох держав. Зазнавши великих втрат загони УПА були розпорошені: частина повстанців подалася на Захід Німеччини й Австрії. Українське населення, що відмовилося переїхати в СРСР, під претекстом, що воно допомагало УПА, було насильно депортовано на північ і захід Польщі в рамках кривавої операції “Вісла”.
Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Сила УПА була в тому, що вона користувалася підтримкою широких верств населення, а в її творенні взяли участь старшини попередніх українських військових формацій. УПА була понадпартійним формуванням. До неї йшли люди різних політичних переконань та непартійні. Це дало змогу УПА стати загальнонаціональною силою й тривалий час вести нерівну боротьбу з більшовицькими, німецькими та польськими окупантами.

Проблема визнання ОУН і УПА

Вперше питання про необхідність визнати боротьбу ОУН і УПА на державному рівні було піднято на початку 90-х років минулого сторіччя. Відтоді це питання залишається одним з найпекучіших, а спроби його розв'язати наштовхуються на полярне зіставлення поглядів. Правда, слід відзначити, що з плином часу дедалі ширший загал починає усвідомлювати, що без вирішення цього питання неможливо консолідувати українське суспільство. Саме тому тема ОУН і УПА була й залишається однією з центральних у передвиборчих програмах різних кандидатів у Президенти та кандидатів у депутати Верховної Ради України.
Впритул до розв'язання цієї проблеми суспільство підійшло у 1993 році, коли було опубліковано Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантіях їх соціального статусу”. Згідно з цим законом бійці УПА, що брали участь у бойових діях проти німецьких окупантів на тимчасово окупованій території України в 1941-1944 роках визнавалася учасниками бойових дій. Цей закон дещо відрегулював соціальний аспект проблеми, але одночасно загострив політичний, оскільки влада так і не дала свою оцінку історичного значення боротьби ОУН і УПА.
У травні 1997 року Президент України Леонід Кучма доручив Кабінету Міністрів утворити комісію, що мала б вивчити це питання й запропонувати проект офіційної позиції щодо цієї проблеми. Вже у вересні цього ж року при Інституті історії України НАН України була створена робоча група для підготовки історичного висновку щодо діяльності ОУН і УПА.
І тільки в серпні 2000 року в Поліграфічній дільниці Інституту історії України Національної Академії наук України накладом 300 примірників вийшла брошура під назвою “Проміжний звіт Робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН і УПА. Історичний висновок про діяльність ОУН і УПА (попередній варіант).
У брошурі, зокрема, зазначено, що “попередня історична довідка і попередній варіант історичного висновку підготовлені в червні 2000 року, у зв'язку з проходженням у Верховній Раді України проекту Закону України “Про визнання Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів воюючою стороною у Другій світовій війні”(23).
Загалом зроблений “робочою групою” висновок звучить так: “УПА як і Радянська Армія, була воюючою стороною в протистоянні Об'єднаних Націй і блоку фашистських держав. Немає фактів, які б свідчили про участь УПА як військової формації у війні з Об'єднаними Націями на боці Німеччини”(24).
Незважаючи на те, що в цілому висновок відкриває можливість для позитивного вирішення проблеми, слід звернути увагу на деякі принципові моменти.
Його автори розглядають проблему ОУН і УПА не під кутом зору пріоритетів національно-визвольної боротьби українського народу за відновлення незалежності України, а з погляду так званого міжнародного права, а точніше взаємин з Об'єднаними Націями. Така методологічна меншовартість призводить інколи до парадоксальних висновків. Так у “проміжному” звіті боротьба УПА проти Армії Крайової подається як “продовження трагічного українсько-польського протистояння”(25). Чому “трагічного”? Адже УПА вела справедливу боротьбу з усіма окупантами, і поляки не можуть бути винятком.
Сумнівним з погляду історичної правди й провокаційним щодо учасників руху опору звучить таке твердження: “Те, що відбувалося у Західних областях УРСР до середини 50-х років, може бути охарактеризоване однозначно: громадянська війна”(26). У якій ще державі національно-визвольний рух видається за громадянську війну? Питання, як кажуть, риторичне.( Критиці "Проміжного звіту" присвячена стаття Анатолія Свідзинського "Про національно-визвольну боротьбу українського народу в роки ІІ світової війни" опублікована у журналі "Розбудова держави", ч.1—6, 2001 р.)
Висновок Інституту історії України Національної Академії наук став підставою для розробки проекту Закону України “Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави у період з 1939 року до середини 50-х років ХХ століття”. У жовтні 2001 року цей документ був спрямований на розгляд Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА.
Проект Закону складається з преамбули, у якій зазначається: “Цим Законом відновлюється історична справедливість щодо осіб, які боролися за свободу і незалежність Української держави у період з 1939 року до середини 50-х років ХХ століття”(27). Далі пропонується визнати боротьбу Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів боротьбою за свободу і незалежність Української держави і вважати період з вересня 1939 року до середини 50-их років ХХ століття рухом опору, що чинився ОУН і УПА з однією метою - об'єднання і створення єдиної України.
У зв'язку з цим на ветеранів ОУН і УПА, які зазнали переслідувань і реабілітовані, у встановленому порядку передбачається поширити пільги відповідно із Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”.
Правда, водночас визначається категорія осіб із членів ОУН і вояків УПА, які діяли під час Другої світової війни та в повоєнний період, що не можуть бути реабілітовані. Це члени ОУН і УПА, які в роки війни та повоєнний час “вчинили злочини проти людства відповідно до норм міжнародного права”(28).
У прикінцевих положеннях уряд зобов'язується вжити заходів, що випливають з цього Закону у разі його прийняття Верховною Радою України.
Очевидно, що було б самоїдством заперечення самого факту існування такого законопроекту й бажання розглянути його на засіданні Кабінету Міністрів України. Але питання визнання ОУН і УПА настільки важливе, що не можна замовчувати деякі спірні моменти законопроекту, які одразу кидаються в око. Скажімо, що означає твердження “про злочин проти людства”? Вояк УПА зі зброєю в руках воював за Україну проти окупантів. При чому тут “злочин” і “людство”. Адже Верховна Рада, Президент чи Кабінет Міністрів України ніколи не видавали постанов чи інших нормативних документів, які визначали злочинними ГПУ-НКВД-КГБ за те, що вони були причетні до організації голодоморів, знищення української інтелігенції та масових депортацій населення з Західної України. Неозброєним оком видно, що саме це положення може стати яблуком розбрату між владою і українськими комбатантами.
Або чому згадується “нацистська Німеччина” проти якої воювали українські націоналісти, а не згадуються її союзники, скажімо, фашистська Угорщина, руками якої було знищено Карпатську Україну?
Це не просто риторичні запитання. За ними кров і слава України.

Чому необхідно визнавати ОУН і УПА

Визнання ОУН і УПА необхідне з кількох причин. Насамперед, сьогодні не існує політичних, правових, чи ще якогось інших підстав, щоб і надалі не визнавати героїв України. Нині вже не можна серйозно трактувати так звані “аргументи” комуністичних ідеологів, оскільки вони суперечать історичній правді і здоровому глузду. І головне, визнання національно-визвольного руху часів Другої світової війни більше потрібне нинішній владі, аніж самим ветеранам. Без цього вона не зможе об'єднати суспільство, сконсолідувати націю, а значить - утвердити Україну як велику і заможню державу.
Не сумніваюся, що прийде час, і український парламент визнає боротьбу ОУН і УПА. Цікаво буде глянути на списки голосування. “Хто проти?”

Дивізія без держави

Напередодні останніх парламентських виборів Івано-Франківська міська Рада визнала ветеранів Української дивізії “Галичина” учасниками бойових дій за свободу і незалежність України. Це рішення стало предметом особливого суспільного збурення і дискусій.
Зокрема, 22 березня 2002 року Державна Дума РФ ухвалила заяву під промовистою назвою “У зв'язку з діями в Україні щодо колишніх військовослужбовців дивізії “Галичина”. У заяві, зокрема, відзначається, що Держдума вважає за необхідне звернути увагу на спроби “націоналістичних елементів, що використовують кампанію у справі виборів до Верховної Ради України, реабілітувати тих, хто стояв на стороні кривавого фашизму і завдати удар по багатовіковій дружбі російського і українського народів”(29).
На жаль, публічне обговорення проблеми підтвердило думку про невисокий рівень нашої історичної науки, особливо, коли йдеться про період Другої світової війни. Прихильники й опоненти “Дивізії” вражають своїм поверховим знайомством з історією національно-визвольного руху. Зокрема у багатьох оцінках Дивізія ототожнюється з ОУН чи УПА, або ж іншими військовими формуваннями, що діяли під час війни. Насправді ж кожне з формувань має свою історію, політичну ідеологію та власну суспільну вагу. Не становить виключення Дивізія “Галичина”.
Дивізія “Галичина”, або ж 14 Дивізія Зброї СС - Українська №1 почала формуватися у квітні 1943 року, як українська військова частина у складі німецької армії. У червні 1944 року Дивізія була переправлена на східний фронт. Під Бродами її кинули проти наступаючих військ Червоної армії. У ході боїв Дивізія “Галичина” була відрізана радянськими військами від німецьких частин. В жорстокому дев'ятнадцятиденному протистоянні вона зазнала великих втрат. З 14 тис. солдат тільки трьом тис. вдалося вирватися з котла, ще дві тис. приєдналися в Карпатах до частин УПА.
Після битви під Бродами Дивізію було реформовано.
Із створенням в березні 1945 року Українського Національного Комітету, якому підпорядковувалися всі українські військові частини, що воювали на боці німців, Дивізія отримала назву 1 Дивізії Української Національної Армії й склала присягу на вірність українському народу.
З капітуляцією східного фронту Дивізія відступила в зону окупації західних союзників й була інтернована англійцями та американцями.
Існують історичний, правовий і політичний аспекти проблеми. З висоти сьогодення Дивізію “Галичина” слід однозначно трактувати як військове формування, що вело бойові дії проти окупантів. І те, що Дивізія воювала під чужими прапорами лише підкреслює трагедію недержавного народу, який змушений саме в такий спосіб боротися за визволення Батьківщини. Це підтверджується й тим, що на Нюрнберзькому суді, який розглядав злочини фашизму, Дивізія не звинувачувалася в скоєнні злочинів, а тому робити це сьогодні аморально. Аморально й тому, що більшість ветеранів-дивізійників були репресовані радянською владою саме за те, що “хотіли самостійної України”.
Правовий аспект проблеми частково намагалася розв'язати Івано-Франківська міськрада, яка розглянула Положення, що визначає правовий статус дивізійників, регламентує процедуру отримання цього статусу. Так, ветеранами-учасниками бойових дій є особи, які у складі військових підрозділів Української Дивізії “Галичина” брали участь у виконанні бойових завдань для захисту України від ворогів української державності, та які не брали участі у складі окупаційних воєнізованих формувань, що їх завданням була боротьба проти ідеї незалежності України.
Не випадково саме в Івано-Франківську ухвалене дане Положення, адже на території області діє Галицьке Братство колишніх вояків І-ої Української Дивізії “Галичина”, яке об'єднало ветеранів, що проживають на Західній Україні. Буде логічно, коли подібні рішення ухвалять Львівська і Тернопільська міські ради. Це дасть можливість забезпечити гідне життя справжнім ветеранам національно-визвольного руху.
Політичний аспект проблеми очевидний. Тема Дивізії “Галичина” була піднята у розпал передвиборчої кампанії й мала на меті оживити радянський стереотип про дивізійників як прислужників фашизму. Чомусь вважалося, що саме в такий спосіб можна зупинити тріумфальний хід “Нашої України”. Не вийшло. Більше того, “скавуління” чути лише з Москви, від комуністів та маргінальних проросійських груп і політиків.
Історія визнання Дивізії “Галичина” повчальна для всіх. Урок один: історичну правду замовчати не можна.

Далі

До змісту Богдан ЧЕРВАК УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ