Богдан ЧЕРВАК
УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ

3. ВІД МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО ДО МИКОЛИ СЦІБОРСЬКОГО

Цікава і багатогранна духовна спадщина українського націоналізму. Жодна інша ідеологічна доктрина не відзначається такою своєрідною естетикою як націоналізм. Фоліанти його адептів вражають своєю сміливістю, шляхетністю, розкутістю думки й жагою до суспільних змін.
Український націоналізм витворив свою філософію в основі якої одвічні цінності — Бог, Нація, Людина, Свобода.
Якщо уважно прочитати ще не пожовклі сторінки праць провідних ідеологів українського націоналізму, то переконуєшся, що незважаючи на широкий діапазон заторкнутої там проблематики, вони зуміли створити логічну й завершену систему ідеологічних засад, що дозволяє розглядати український націоналізм як універсальний і узагальнений досвід буття української нації.
Свій вклад у розвиток української націоналістичної думки зробили Юліан Вассиян, Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Осип Бойдуник, Юрій Бойко, Юрій Пундик, Олег Штуль-Жданович, Орест Зибачинський та ін. Це не лише теоретики й ідеологи українського націоналізму, а й видатні діячі організованого націоналістичного руху.
Аналіз їхніх праць потребує окремого дослідження. Тут лише викладемо ідеї та думки, які, на наш погляд, стали невід'ємною складовою націоналістичної концепції нації і держави.
Не применшуючи ролі та значення кожного, хто гострим пером витесував свою грань наріжного каменя, перший погляд варто зупинити на постаті Миколи Міхновського — батька новітнього українського націоналізму.
Микола Міхновський родом з Прилуччини. В студентські роки був одним з ініціаторів таємного братства Тарасівців. Тривалий час займався адвокатською практикою, брав активну участь у політичному й громадському житті Києва, Харкова та Полтави. Був одним з організаторів Української Народної партії, для якої склав “Десять заповідей” та “Програму”, де на чільному місці стояла вимога самостійності Української держави.
На початку української революції 1917 року Міхновський був одним з небагатьох українських політиків, що обстоювали ідею державної незалежності України й створення боєздатних збройних сил. Зокрема, він виступив організатором Українського військового Клубу ім. гетьмана Полуботка від якого увійшов до Центральної Ради. 1918 року Міхновський зблизився з Українською Демократично-Хліборобською партією, але після проголошення гетьманом Павлом Скоропадським федерації з Росією взяв участь у протигетьманському повстанні.
Після поразки визвольних змагань і окупації України Росією Міхновський виїхав на Кубань. Повернувшися у 1924 році до Києва, був схоплений чекістами і загинув.
Микола Міхновський — “усе розпочав” і, власне, став символом новітньої доби українського націоналізму. Молодий харківський адвокат на зорі ХХ сторіччя видав невеличку брошуру “Самостійна Україна”(1900р.). Як згодом виявилося, кільканадцять сторінок тексту стали духовним та ідейним дороговказом для цілих поколінь українців.
Наскрізною ідеєю книжки є твердження про необхідність визволення української нації з-під чужоземного ярма й побудови “одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж до Кавказьких”(6). Сьогодні така вимога звучить природньо. Але в добу Миколи Міхновського, коли тріумфував соціалізм, круто замішаний на москвофільстві й федералізмі, категорична вимога самостійності України звучала як виклик. Насамперед, як виклик тогочасній політичній еліті, що залишалася вірною своєму духовному натхненникові Михайлові Драгоманову й не відважувалася докласти зусилля для організації в Україні “неоксамитових” революцій, що в цей час потрясали Європу.
Микола Міхновський, по суті, повторив подвиг Тараса Шевченка, який своїм “Кобзарем” струснув не так Кавказ, як напівсонну суспільну свідомість, що майже звикла до рабства.
Імперативні постулати Міхновського про законне право нації на свою державу доповнювалися чітким з'ясуванням шляхів і методів досягнення мети: “Ми виголошуємо, — писав харківський адвокат, — що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою”(6). Так в обіг національної думки прийшла висунута Тарасом Шевченком ідея боротьби, а не плачу та нарікання на “нещасливу долю”.
Чи не вперше в історії української суспільно-політичної думки Міхновський наголосив на необхідності безкомпромісної боротьби супроти Росії як головного, на його думку, ворога української державності. У відкритому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна він писав: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного й політичного, хоч би полилися ріки крові”(7). Лист був опублікований у львівському часописі “Молода Україна” й викликав гучний резонанс і одночасно майже одностайний осуд. Українська інтелігенція виявилася неготовою сприйняти радикальні кличі молодого харківського адвоката.
Величезною заслугою Міхновського є проголошення ним соціальних тез націоналізму. Він був першим з теоретиків українського націоналізму, який послідовно доводив, що без національного визволення не може бути соціальної справедливості: “Соціальна справа нації не є її домашньою справою, бо лежить у руках нації-пана. Вирвати свою соціальну справу з рук чужинців, забрати її в свої власні руки — це головний ідеал кожного поневоленого народу. Там, де існують нація-пан і нація-раб, там нема ніяких спільних інтересів між ними”(8). На жаль, і ця теза не знайшла належного усвідомлення в середовищі тогочасної провідної еліти. Коли перед нею постала дилема: національне чи соціальне, вибір був зроблений на користь останнього. В результаті — втрата державності й багаторічний соціальний гніт, включно з голодоморами.
Микола Міхновський як лідер Української Національної Партії був причетний до опрацювання проекту української Конституції. І хоч вона не давала ґрунтовної відповіді на всі питання майбутнього державного устрою, але окреслювала сферу зацікавлень цього видатного політичного і громадського діяча.
Дзвоном гострого меча завершується історичний твір Міхновського “Самостійна Україна”: “Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя!”(9). У лаконічні формі гасла було зафіксовано нездоланну волю народу здобути самостійну Україну.
Доля розпорядилася так, що тільки через кілька десятків років палкий заклик Міхновського був почутий. Але завдяки йому на авансцену історії вийшов новітній український націоналізм.
Чіткі і зрозумілі постулати “Самостійної України” потребували філософського осмислення, а подекуди обґрунтування, що не завжди базувалося на раціональних і прагматичних концепціях.
Річ у тому, що Україна після поразки Визвольних Змагань 1917 – 1920рр. опинилася поза політичними і юридичними категоріями. На мапі світу вона існувала як територія, пошматована багнетами армій суміжних держав.
За таких обставин “вольовий націоналізм” Дмитра Донцова став відповіддю на головне питання: “А чи не зникла Україна назавжди?”
Відкидаючи раціо, інтегральний націоналізм наголошував на необхідності плекання вольових чинників: “сліпої віри” і “фанатизму”. Принципи волюнтаризму заперечували песимізм і зневіру, будили дух аристократизму і вселяли оптимізм. “Емоційна переконаність цих ідей запалювала читачів, тим більше, що Донцов ставив наголос на протистояння інстинкту розумові… коли ж до цього додати темперамент його пера, його динаміку, категоричність, безкомпромісовість — “так”! і ніякого “але”! — наголос на емоції з відкиданням логічно-розумового доказування( бо чи ж треба доводити, що добро є добро, а зло є зло?) — то нічого дивного, що писання Донцова стали для української молоді на Західних Українських Землях наче Святим Письмом”(10). Так оцінив спадщину Д.Донцова Юрій Пундик, один з дослідників його творчості.
Загалом Донцов пройшов складну еволюцію. Свою політичну діяльність починав як соціал-демократ. Цікавився також ідеями націонал-соціалізму і фашизму. Але сьогодні його вважають одним з найвідоміших теоретиків українського націоналізму.
Вчення Донцова сконденсоване у найвідомішому його творі “Націоналізм”. Головний наголос робиться на понятті “воля” — звідси “вольовий націоналізм”. Як і Шопенгауер, він вважав волю за прасубстанцію або основу буття. У нього “воля” — це особливий стан душі, що виявляється у двох вимірах: прямуванні і почуванні, які мають бути підпорядковані національному імперативові. На його думку, воля — “велике хотіння” спроможне перетворити націю з “Сіромахи в Гонту”.
Хоч Донцов і не давав розв'язок конкретних політичних проблем, але його “Націоналізм” виховував нових людей, безкомпромісних борців за волю України.
Швидше виховний, аніж теоретико-ідеологічний підхід Донцова до націоналізму був компенсований філософськими медитаціями Юліана Вассияна.
Без перебільшення можна стверджувати, що Юліан Вассиян одна з найвизначніших постатей ХХ сторіччя. Його могутній інтелект, прозорливість, глибинний історіософізм визначали в минулому й характеризують сьогодні рівень української суспільно-політичної думки.
На превеликий жаль, роки незалежності України не дуже наблизили нас до цієї величної постаті. Спорадичні передруки його праць, фрагментарність подачі життєпису, поверхове осмислення творчості — все це вимагає прискіпливішого погляду на життя і творчість великого мислителя.
Родом з Галичини, Юліан Вассиян народився 12 січня 1894 року в селі Колоденце, неподалік Жовкви, що на Львівщині. Він зростав і виховувався в інтелігентній та національно свідомій родині. Початкову освіту здобув у так званій народній школі. Згодом переїхав до Львова, де навчався в українській академічній гімназії, яку успішно закінчив у 1913 році. Вступив до Львівського університету. Брав активну участь у студентському житті.
З вибухом першої світової війни вступив до лав Січових Стрільців, а відтак до УГА — Української Галицької Армії. 1920 року був заарештований поляками і два роки перебував у концентраційному таборі. Повернувшись у 1922 році до Львова, вступив до таємного львівського університету. Брав активну участь у громадському житті. Після ліквідації університету переїхав до Праги. Співпрацював у журналах “Національна Думка” та “Розбудова Нації”. Був одним із засновників Організації Українських Націоналістів. На установчому Конгресі ОУН виголосив програмну доповідь “Ідеологічні основи українського націоналізму”.
Його учителем був провідний філософ того часу Едмунт Гуссерль, автор ідеї “феноменології”. Ю. Вассиян поділяв думки Гуссерля про “предметні феномени” і до таких зараховував націю. Це давало можливість розглядати націю у світоглядно-психологічному аспекті.
Один з небагатьох дослідників життя і творчості Вассияна доктор Марко Антонович відзначає три проблеми, що їх вирішував мислитель: людина як основний творець історії; співвідношення понять “людина” і “суспільство” та закономірності історичного поступу.
Визначаючи націю як найвищу суспільну вартість, Вассиян одночасно підкреслював роль індивідууму: “Людський особень - це одночасно основний факт і головна проблема історії. Розвиток історичного процесу, його зміст визначаються активністю індивідуума, його спроможністю бути автономним учасником чинної ідеї”(11). Відстоюючи думку про про необхідність сприйняття історії у її динамічному розвитку, він одночасно наголошував, що цю активність формує воля особистості.
Співвідносячи і зіставляючи поняття “одиниця” і спільнота”, Ю.Вассиян вказує на органічну взаємозалежність цих понять: "Без національної основи — як духовного кореня індивідуального життя, стає людська одиниця відірваним атомом, рамки її духовного досвіду замикають овид назверхнього життя, зміст її свідомості — конгломеративний, її досконалість — технічна"(12). Інакше кажучи, Ю.Вассиян стверджував актуальну й сьогодні істину: самовираження індивіда, повне розкриття його творчого потенціалу можливе тільки за умови відчуття себе частинкою національного організму.
Вассияна цікавили проблеми загального поступу історії. Він намагався вникнути у природу цього явища, збагнути невидимі механізми людського прогресу. Зокрема, вчений надавав великої ваги традиціям, творчому осмисленню минулого, без якого не буває майбутнього. Він не ідеалізував традиціоналізму, коли той опинявся на шляху до сприйняття нових ідей, але й засуджував футуризм як ігнорування будь-якої традиції.
Щоб уявити собі сферу філософських зацікавлень мислителя, назвемо декілька промовистих праць: “Простір між Московією і Візантією”, “Воююча Україна”, “Духовне життя людини”, “Народна культура”.
Щоб рельєфніше проілюструвати глибину інтелекту Вассияна наведемо кілька його думок-нотаток:
“Україна ніколи не піддалась внутрішньо-кочовим стихіям — тому тут могло бути тільки взаємне нищення себе як двох протилежних духовних субстанцій, що себе виключають. Так і було. Кочовий дух, навіть при такій своїй динаміці, як наступ татар, не вселився органічно в українську душу так, щоб запліднити її зернами степового намадства. Інакше сталося з Московією. Вона піддалася внутрішньо і прийняла органічно монголо-азійську душу, стала наслідницею, кровним нащадком і є продовженням засад відчування і життєвого руху азійського намадства. Більшовизм — яскравий доказ. Те, що ми збереглись духовно перед впливом азійських орд — найсильніший доказ нашого західництва”(13).
“Бога треба шукати на всіх шляхах думки, чину почування — взагалі життя. Ціла людина і цілий світ є твором Бога — тому цілий світ і ціла людина мусить прийняти участь у відкриванні в собі і в світі Божої приявності. Всі дороги ведуть до Бога. І дорога зла веде вкінці до нього”(14).
Вассиян заклав філософські основи українського націоналізму, довівши взаємозалежність розвитку особистості від її приналежності до національної спільноти. Людина, її краса і неповторність зайняли чільне місце в системі ідеологічних засад українського націоналізму.
Помер Юліан Вассиян 1953 року на чужині. Захоронений у Чикаго. ( Докладніше з аналізом творчої спадщини Юліана Вассияна можна ознайомитися у статті Анатолія Свідзинського, що опублікована в журналі "Універсум", №7—10, 2000р.)
Після теоретичних робіт Вассияна нагальною стала проблема бачення націоналістами майбутнього державного укладу. З її розв'язком “націоналістична модель” діставала б завершену форму, а націоналізм міг би претендувати не лише на роль ідейного руху, а й політичної практики, адаптованої до умов існування України як незалежної держави.
Цю роботу виконав Микола Сціборський. Його фундаментальна праця “Націократія”(1935р.) — наріжний камінь у системі державотворчих засад українського націоналізму.
Микола Сціборський народився 1897 року в Житомирі. Був активним учасником національно-визвольних змагань періоду української революції 17-20 років. Служив у кінноті Армії УНР, підполковник. Після поразки УНР Сціборський був інтернований до Польщі. Брав активну участь у підготовці Конгресу Українських Націоналістів як об'єднавчого форуму діючих на той час націоналістичних організацій. Сціборський є автором низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема “Робітництво і ОУН”, “Націократія”, “Національна політика більшовиків в Україні”, “Земельне питання”, “Україна в цифрах”, та ін.
Його проекти майбутньої України окреслені своєрідними штрих-пунктирами. Сціборський ніби надавав право навести контури виразною лінією тим, хто житиме в незалежній державі. Але, щоб зробити це впевнено, твердою рукою, мусимо пізнати доробок М.Сціборського, цього талановитого, але, на жаль, ще гідно не пошанованого в Україні вченого, політолога і публіциста. Насамперед, йдеться про дві його праці: “Націократія” та “Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави”.
“Націократія”, висловлюючись сучасною мовою, — політологічна студія, яка досліджує різні суспільні устрої, що панували на той час у світі: демократія, соціалізм, комунізм, фашизм, диктатура, а також націократія.
Погляди Сціборського на демократію можна сповна збагнути лише в контексті тої реальності, в якій розвивався національно-визвольний рух. Поразка соціал-демократичного уряду УНР (1922 р.) якраз і була зумовлена ігноруванням національних інтересів на догоду демократії. На думку Сціборського, демократія з її парламентаризмом та економічним лібералізмом породила зростаючу боротьбу політичних, класових, господарських інтересів, призвела до створення чисельних партій, груп і фракцій, які, використовуючи політичну свободу, намагалися здобути якнайбільший вплив на державне управління, до того ж мало оглядаючись на загальні національні інтереси. Це спонукало Сцібрського до висновку про непристосованість демократії до реального життя в Україні.
Слабкістю демократії, на думку Сціборського, можна пояснити появу соціалізму, “ще глибшого падіння”, де проявляються “сили стихійних, руїнницьких інстинктів, загрожуючи цілковитою катастрофою"(15).
Передовсім недосконалою виявилася економічна доктрина соціалізму, яка його апологетами завжди видавалася за прогресивнішу у порівнянні з доктриною капіталістичного способу виробництва. Так, схема Маркса про концентрацію капіталу та закономірну пролетаризацію суспільних мас є лише правильно відчутим симптомом, а не закономірністю. На практиці відбувається диференціація капіталу між зростаючим числом власників, а боротьба робітників з капіталістичним визиском, досконале соціальне законодавство, державний контроль над процесом виробництва призводять до зростання матеріального і культурного рівня робітничого класу.
Поява соціал-демократичного руху — це намагання адаптувати недосконале вчення Маркса до нових реалій, що на практиці означало заперечення усталених марксистських догм. Не випадково соціал-демократів охрестили “ревізіоністами”, а комунізм постав як протиставлення “опортуністичним” течіям. І хоч “в площині світоглядній і теоретичній комунізм і соціалізм між собою тотожні”(16), М.Сціборський вважав за необхідне виділити аналіз комунізму в окремий розділ.
Передовсім для комунізму властивий непримиренний фанатизм. Коли соціал-демократія, визнаючи теоретичні постулати соціалізму, на практиці їх ігнорувала, то “комунізм постановляв здійснювати їх негайно терористичними методами соціальної революції”. Приреченість комунізму випливає з його природи. “Руїнницький зміст комунізму лежить у його світогляді. Пояснюючи усі вияви життя самим діянням матеріалістичних факторів, здвигаючи на п'єдестал дикунського обожнювання матерію, брутально попихаючи ногами різноманітний світ ідей і зводячи ряд найважливіших проблем і вимог людського духу до рівня “контрреволюції” - комунізм обездуховлює, каструє й обмежує у творчих спроможностях той фактор, що в дійсності є передумовою всякого поступу: живу людину”(17).
Предметом докладного аналізу є фашизм. У “Націократії” Сціборський розглядає італійську модель фашизму, коли ще не існувало фашистських теорій про “”вищість” арійської раси. Намагаючись бути максимально об'єктивним, він відзначає досягнення італійського фашизму, які проявилися у його спроможності витворити ефективну господарську й соціальну системи. Але вже у 1935 році, коли заіснувала реальна спокуса використати ідеологію фашизму для динамізації національно-визвольних процесів, Сціборський розгледів у фашизмі низку негативних аспектів й тим самим обгрунтував необхідність власної національної ідеології.
Зокрема, він застерігав від надмірного захоплення фашистською диктатурою, оскільки вона “не є для фашизму тимчасовою методою правління, а возведена в основний елемент державного устрою”(18). Пізніше на сторінках різних видань Сціборський застерігав широкий загал перед загрозою фашизму, попереджав українських політиків про можливі негативні наслідки орієнтації на нацистську Німеччину.
Окремий розділ “Націократії” присвячений проблемі диктатури, яка була актуальною на той час і, здається, такою залишається й сьогодні. Сціборський не ототожнював диктатуру з тоталітаризмом. Він вважав, що “перманентна диктатура” - це навіть не форма нормального державного укладу. “Вся історія політики не знає прикладу, щоб диктатури, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує, - являлися режимами будуючими. Навпаки — вони завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували суспільний розвиток”(19).
Ґрунтовний аналіз суспільних ідей та політичних устроїв приводить Сціборського до необхідності ще раз ствердити принципову засаду українського націоналізму: “свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку — український націоналізм будує устрій України на власних оригінальних націократичних основах”(20).
Пророцтво Миколи Сціборського справдилося. Адже вже на початку 40-х років він передбачив, що не “ізми” визначатимуть перспективи держав, а їх уміння витворити такий суспільний лад, в якому органічно сполучатимуться принципи приватної власності й економічної свободи з державним плануванням і громадським контролем.
Досягнення такої “органічності” можливе лише у національній державі, де всі пріоритети визначає інтерес нації. Досвід нині процвітаючих європейських держав — яскрава ілюстрація не лише вдалого пророцтва одного з теоретиків українського націоналізму, а й віддзеркалення об'єктивних тенденцій розвитку людства.
Сціборський був прихильником сильної виконавчої влади й ставив під сумнів ефективність парламентаризму на перехідний період. Він передбачив, що за короткий час в Україні неможливо створити ефективну партійну систему, українську за формою і змістом, а отже, дієвий парламент. Ще одне реалізоване пророцтво. Чи багато в нинішній Україні партій, що в своїй діяльності керуються національною ідеєю? А скільки таких, що не полишають надій знищити українську самостійність?
Своєрідним додатком до “Націократії”, цього справжнього підручника життя для українців стала так звана “Конституція” Сціборського, де теоретичні висновки лягли на строгі рядки конституційних артикулів. Документ складається з одинадцяти розділів, кожен з яких конкретизує й унормовує певну ділянку громадського, політичного, соціального і правового життя українського народу. Згідно з Конституцією, Україна — суверенна унітарна держава української нації, що будується на засадах націократії. Націократія — це, власне, влада нації в державі, що спирається на організовану й солідарну співпрацю всіх соціально-корисних верств населення. Основні засади націократії — національна солідарність, понадкласовість і понадпартійність.(“Держава вище класів і партій!”).
Сціборський вважав за необхідне визначити у Конституції співвідношення між державою і церквою: “Українська держава визнає релігію за велику цінність, що сприяє розвиткові духовно-моральних сил людини, суспільства і нації”. “Українська держава має стояти на становищі охорони Церкви та обопільної співпраці з українськими традиційними християнськими церквами”(21).
Конституція М.Сціборського передбачає чітку схему розподілу влади, запроваджує інститут громадянства, визначає роль та місце сім'ї в державі, право вільного вибору віросповідання, професії і т.ін. Цікаво і повчально, що на перехідний період Сціборський передбачав державне регулювання видавничої справи, оскільки добре усвідомлював силу друкованого слова і прагнув зробити його чинником національного державотворення.
Якщо подивитися на Конституцію Сціборського не під кутом зору прискіпливого юриста, а крізь призму конкретних історичних реалій, то вона, насамперед, вражає своєю концептуальністю й повнотою осмислення основних засад державного функціонування. Конституція не просто визначає форму правління чи передбачає схему розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову тощо. Вона закріплює національний тип держави, націократичні засади її існування.
Аналіз головних творів Сціборського дає підставу зробити висновок: ідеологія українського націоналізму дає вичерпні відповіді на актуальні питання державного життя. Свої економічні, політичні та правові моделі вона конструює на основі принципу національної солідарності та пріоритету національних інтересів.
Микола Сціборський трагічно загинув в 1941 році в Житомирі. Він був не лише суголосний своєму часу, а піднявся на висоту державного мужа, що вміє дивитися у майбутнє.
У середині ХХ сторіччя український націоналізм сформувався як цілісна ідеологія. Підневільна нація отримала потужну зброю у боротьбі за свою державність.

Далі

До змісту Богдан ЧЕРВАК УРОКИ НАЦІОНАЛІЗМУ