Іван ФРАНКО
МОЗАЇКА
Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

З ІСТОРІЇ РОБІТНИЦЬКОГО РУХУ В АВСТРІЇ

Коли часом у нас, навіть між найпоступовішими і найменш упередженими людьми, зайде розмова про соціалізм, про робітницьке питання і т.п., то про се все говориться звичайно тільки з одного становища, зі становища суспільно-економічних теорій. Не скажу, аби знайомість тих теорій серед нашої суспільності була так розповсюднена, як того вимагає ведення якоїсь хоч трохи поважної дискусії, та все-таки події останніх літ розповсюднили хоч деякі уривки тих теорій, деякі формули та терміни. Одні силкуються вияснювати, пропагувати та ширити їх, надіючися важних наслідків із сего лиш одного, що людові маси почують та пізнають їх; інші натомість силкуються збивати їх та спиняти їх ширення легальними або й нелегальними способами, очевидно міркуючи, що саме познайомлення мас із тими теоріями та формулами абстрактної думки може чимось пошкодити суспільному порядкові. І коли ті теорії та формули можуть знаходити у нас завзятих прозелітів та ентузіастів з одного, а пристрасних і не менш завзятих ворогів, із другого боку, то сей факт значить не те, що у нас суспільне питання має грунт або не має грунту, але тільки те, що суспільна думка у нас ще не розвинена і знаходиться ще в дитячім стані сектанства та не дозріла ще до ступеня політичної організації.
Тому не диво, що в західноєвропейськім суспільнім руху цікавив нас досі більше розвій соціалістичних теорій, ніж розвій та історія робітницьких організацій, хоч той другий розвій не менш цікавий від першого і сам собою багато дечого може навчити, а надто дуже часто дає нам ключ до зрозуміння самих теорій, виголошуваних різними провідниками західноєвропейського робітницького руху. Ті теорії майже ніколи не були випливом чистої абстрактної думки, але були здобутком боротьби та проб організації, а та боротьба й ті проби були завсігди випливом відносин, серед яких жиє й розвивається робітницька людність. Організації, творені одиноко на основі а ргіогі прийнятих теорій, незважаючи на хвилевий галас та розголос, завсігди бувають пораненими плодами і розпадаються, коли дійсне життя зі своїми різнорідними практичними потребами загляне їм в очі. Відси неминуча потреба звертати пильну увагу на той практичний бік сучасного розвою суспільної думки.
Недавно вийшла в світ брошура, яку можна вважати цікавим причинком до історії сучасної суспільної боротьби в Німеччині та Австрії, тим цікавішим, що писав його наочний свідок і учасник усіх представлених у ній подій1. У передмові автор коротко характеризує теперішнє положення Європи, на його думку переходове, яке можна вважати передоднем великих політичних переворотів і основних суспільних реформ. У такій добі треба доконче поперед усього вважати не на розвій суспільних доктрин, але на розвій та сили організацій. Зв'язки, що мають метою саму лише пропаганду доктрин, се секти, і як усякі секти не звертають достаточної уваги на політичні та економічні відносини тих мистевостей, у яких беруться працювати. Теорія, се певне узагальнення, і тому також ті секти зі своєї природи космополітичні. Навпаки, коли замість пропаганди певних теорій метою зв'язку робиться осягнення певних практичних здобутків, тоді той зв'язок мусить числитися з довколишніми обставинами, мусить стати організацією національною. На думку автора, такий національний характер робітницьких організацій не тільки не шкодить піддержуванню міжнародних зносин, але являється їх доконечною та неминуче потрібною основою.
Перша половина брошури Обервіндера займається історією робітницького руху в Німеччині. Той рух виплив із національних, загальнонімецьких змагань численних товариств гімнастичних, стрілецьких та співацьких, у яких зосереджувалося публічне життя німців у часах тяжкої реакції по невдалих бурях 1884 р. З таких місцевих товариств, до яких горнулася переважно дрібна німецька буржуазія, потворилися з часом ширші зв'язки, які нарешті зіллялися в один загальнонімецький "Nationalverein". Сей зв'язок, одначе, показався нездібним до ведення боротьби з реакцією, тим більше що сам був пронятий її духом, виступаючи проти права загального голосування і відмовляючи робітникам права належати до "національного" зв'язку. Боротьба, викликана тим становищем німецьких лібералів супроти робочої верстви, а також розпочата тими лібералами агітація за ніби реформаторськими проектами Шульце-Деліча, викликала природну реакцію серед демократів і робітників. Героєм тої боротьби робиться могутня постать Фердинанда Лассаля.
В розділі, присвяченім історії агітації Лассаля та засновання "Загального німецького зв'язку робітників" (Allgemeiner deutscher Arbeiterbund), якого задачею було підняти та довести до розв'язку ті питання, до яких рішення не доріс був "Nationalverein", старається Обервіндер представити Лассаля як практичного політика, що числиться з обставинами та потребами хвилі, а проте не спускає з ока загальнішої цілі. Коли Лассаль запозичав свої теорії по часті від Маркса, то мав, на думку Обервіндера, ту вищість над Марксом, що поклав підвалини практичного соціалізму, се зн. соціалістичної партії, що змагала до здійснення своїх ідеалів дорогою повільних реформ та легальної агітації в ім'я близьких і всім зрозумілих задач, що були немов етапи на тій дорозі. Конечності такої тактики не хотів зрозуміти Маркс при закладанні "Інтернаціоналу", і коли організація Лассаля пізніше була виперта організацією Маркса, то сталося се тільки на шкоду суспільно-політичних змагань німецьких робітників.
Із самої природи практичної агітації випливало також національне становище Лассаля. Він був гарячим прихильником німецької єдності, твердячи, що тільки німці, злучені в одну державу, можуть із усею силою звернутися до розв'язки суспільного питання. В війні за Шлєзвіг-Гольштайн він стояв по стороні Пруссії, вважав прилучення австрійських провінцій до Німеччини неминуче потрібною підвалиною єдності Німеччини, вважав неминучою навіть війну з Францією, якби вона ставала на перешкоді злуці всієї Німеччини, поборював усякі партикуляризми, чи то південне-, чи північно-німецькі, і хоч противився прилученню Ельзації та Лотарінгії до Німеччини тому, будімто Франція "засимілювала ті краї", то, з другого боку, противився відірванню Великого князівства Познанського від Німеччини — на тій самій основі.
З того виключно національно-німецького, і по своїй організації виразно централістичного напряму, вийшов також робітницький рух у Австрії, про який оповідає друга, найширша й найцікавіша часть брошури Обервіндера (с.63— 148). Ініціатором і головним керманичем того руху був власне сам Обервіндер, гарячий прихильник поглядів Лассаля. Тому й не диво, що робітницький рух у Австрії з його становища був і повинен був лишитися тільки одним відламом загальнонімецького руху. Слов'янські краї для нього майже не існують, а коли існують і беруть якусь участь у руху, то тільки шкодять йому, вносячи розстрій у сцентралізовану машину організації своїм "анархізмом", себто своїми федералістичними змаганнями. Слов'янський федералізм ненависний Обервіндерові. Він бачить у ньому непримиримого ворога всякої сильної організації та партійної дисципліни і вважає його заодно з пізнішим (німецьким) анархізмом понять і почувань та пропагандою "при помочі вчинків" scil. злочинів (по-французьки par les faits) різних Пайкертів і братії.
Очевидно, такі погляди, живцем принесені з-за границі, трудно було прищепити їх, і то тільки в більших промислових центрах, у Відні, Будапешті, Грацу, Празі, де було досить німецьких робітників. Про вплив на селянство, навіть німецьке, а тим менше про вплив на слов'янські народи, німецькі організатори навіть не думали.
Тому й не диво, що рух розвивався якийсь час як екзотична рослина, а не знаходячи в реальних відносинах для себе відповідної поживи, по кількох літах розщепився і виродився в теперішній огидний анархізм та парлефетизм, що оперує злочинами. Щоправда, Обервіндер силкується звалити всю вину тої дегенерації робітницького руху в Відні на противників, на клерикально-феодальну партію, що тепер стоїть при кермі правління в Австрії, але й сам не може заперечити, що керманичі того нового руху всі вийшли з його власної організації і що з першим апостолом анархізму Шаєм (Scheu) лучили його навіть близькі, приятельські зносини. Хоч ніхто й не заперечить поданим через Обервіндера фактам підкупування та деморалізації робітницьких агітаторів через фракції феодально-клерикальні, то все-таки треба сказати, що половина вини паде таки на саму агітацію та організацію Обервіндера, що не вміла або не хотіла поставити робітницький рух у Австрії відразу на австрійськім, отже, міжнароднім і в консеквенції федералістичнім грунті, не вміла приспособити той рух до терену, то зн. до справжніх потреб та до рівня розуміння всієї робочої людності, не вміла й не пробувала навіть втягти до руху найбільшу масу, сільську, рільничу людність, зовсім не таку темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації, як се уявляв собі Обервіндер, та за те далеко менше від промислових робітників доступну для теорій абстрактних, що не випливають просто з її загально відчуваних потреб.
Історію тої агітації можна переповісти досить коротко. Її початком можна вважати грудень 1867 р., коли на основі свіжопризнаних прав конституційних, а особливо на основі нового закону про товариства, приступлено до зав'язування товариств робітницьких.
Між іншими, зав'язалося в тім часі в Відні товариство для образовання робітників (Arbeiterbildungsverein), якого дійсними керманичами були ганноверський столяр Гартунг і Обервіндер. Не можучи по приписам статуту займатися політичною агітацією, товариство з початком р. 1868 розпочало живу агітацію за заснованням робітницької партії на соціально-демократичній основі. Скликувано збори, друковано та роздавано відозви та агітаційні брошури, ухвалювано резолюції. Зміст тих резолюцій, у яких висловлювано найближчу мету робітницької агітації, був зовсім не соціалістичний, а радше загальноліберальний: загальне голосування, свобода зборів, товариств і зв'язків, усунення обмежень, що в'язали свободу преси, особливо кавції та газетного стемпля, свобода кольпортажі і т.і. Без сумніву, ті загальноліберальні здобутки треба вважати неминучою основою, на якій тільки може розвинутися широка й тривка організація. Але чи вони могли загріти масу людності, яка переважно навіть не відчувала потреби всіх тих свобід і в разі їх надання не вміла би з них користати, до витривалої та солідарної політичної боротьби, — се було питання, над яким агітатори не застановлялися ближче. Навпаки, вони вперто держалися погляду Лассаля, що де буржуазія бореться ще за права свободи, там робітники повинні допомагати їй у тій боротьбі, незважаючи на суперечність економічних і суспільних інтересів. На лихо сей погляд, що не зовсім оправдав себе в Німеччині, сказався ще непрактичнішим у Австрії, де буржуазія, переважно німецька, боролася не за загальні права свободи, але за привілеї виключного визискування всіх ненімецьких народностей, а для того й робітники, допомагаючи їй у тій боротьбі, ставали всупереч зі своїми власними інтересами та ідеалами і самі підкопували ґрунт під собою.
Два роки по заснуванню Arbeiterbildungsvereina, д. 13 грудня 1869, устроїли робітники велику маніфестацію в Відні, на яку зібралося від 30 до 40 тисяч людей. Сей збір перейшов по вулицях Відня, уставився в величезний квадрат на Paradeplatzy і вислав депутацію до президента міністрів гр. Тааффе, що мала предложити йому домагання робітників. Ся маніфестація здобула новелю до закону про товариства з д. 14 грудня, але разом із тим стягла на робітницьких проводирів великий процес за державну зраду. Гартунг утік перед арештованням, але всіх членів депутації, а пізніше також головних провідників Шая, Пабста, Моста та Обервіндера, як керманичів руху ув'язнено.
Всі чотири були признані винуватими в зраді держави; перші три були засуджені на тяжку в'язницю по 5 літ, яку найвищий трибунал знизив їм на 3, а Обервіндера засуджено на 6 літ. Так само всі робітницькі товариства розв'язала поліція. Се викликало грізні розрухи між робітниками і поліційний наказ незабаром уневажнено.
Д[ня] 9 лютого 1871 уласкавлено й випущено на волю всіх провідників, засуджених за зраду держави, але від того часу почався зразу повільний, а дедалі щораз швидший упадок Обервіндерової організації. Вона видавала спочатку два рази на місяць часопис "Die Volksstime", що мав до 3000 пренумерантів. У початках р. 1873 організація купила друкарню і перемінила часопис на тижневник "Volkswille". Сей тижневик, старанно видаваний, здобув собі швидко коло 6000 відбирачів, але грошові відносини його були неособливі. В нутрі організації почалася реакція проти надмірного централізму, або, як говорив Шай, "диктатури" Обервіндера. Пренумерата перестала напливати, бо організація тратила час і сили на внутрішніх роздорах. Для оживлення руху постановлено видавати щоденний часопис. На ту ціль позичив Обервіндер від Етьєна, редактора "Neue freie Presse", 10 000 з.р., але наглий біржевий крах із д. 9 мая 1873 пожер ті гроші і разом з ними друкарню та робітницький щоденник.
Наслідком внутрішнього роздору в робітницькій організації у Відні було те, що Шай у р. 1872 заложив "Радикальну партію робітницьку", яка, ввійшовши в зв'язок із німецькими соціал-демократами та їх центральним органом "Der Volksstaat", на чолі якого стояли Маркс і Енгельс, виперла незабаром Обервіндерову організацію та його часопис "Die Volksstieme" зі всіх становищ. Члени тої організації, не можучи вдержатися самі, якийсь час тулилися при "Загально-австрійськім робітницькім зв'язку", потім зав'язали своє товариство "Правда" (Die Wahrheit), що якийсь час видавало часопис під тою самою назвою. Але часопис продержався недовго, хоч товариство держалося ще кілька літ.
"Радикальная партія робітницька", відлучившися від організації Обервіндера, почала видавати свій часопис "Die Gleichheit", що з двонедільника швидко перемінився на тижневик і виходив аж до р. 1881, коли по перших убійствах та грабівництвах, доконаних членами "радикальної" партії, заведено в Відні стан облоги, заборонено всі соціалістичні видавництва, розв'язано велику часть товариств і майже зовсім унеможливлено агітацію. На тім кінчиться історія робітницького руху в Австрії в брошурі Обервіндера. Свій реферат із неї в р. 1886 я закінчив отсими словами: "Не сумніваюся, що здоровий розум робочої людності віднесе побіду над беззаконностями "загадкових натур" (натяк на анархістичні злочини, які явилися та повторялися в Відні досить часто в часі описаної вище урядової реакції) і що фабричні робітники австрійські, позбувшися пангерманських фантазій, догадаються шукати в самій Австрії грунту для практичной діяльності і звернуть очі на своїх природних і одиноко можливих союзників — мужиків і робітників сільських. Тільки такий зв'язок, опертий на спільних інтересах усіх робочих верстов, але не зв'язок із німецькою централістичною буржуазією, може довести до вистворення сильної та тривкої партії людової".
Історичний розвій робочої верстви в західній Австрії від того часу пішов зовсім іншою дорогою, бо в Відні та інших центрах австрійських країв витворилася сильна соціал-демократична організація, що піддержує дуже близькі зносини з соціальною демократією Німеччини і виробила собі програму, основану на доктринах Маркса та Енгельса, в які, незважаючи на її мниму свободолюбність, у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більше душ і думок людських. Зріст тої організації в Австрії я вважаю великим нещастям для сеї монархії та для всіх її народів, яких члени пристають до неї.

Друковано в часописі  "Przeglad spoleczny", 1886, tom 2, с.402—406. Переклад писано 21 і 22 червня 1913.

1 Socialismus und sociapolitik. Ein Beitrag yur Geschichte der Socialpolitischen Kampfe unsere Zeit, von Heinrich Oberwinder. Berlin: Verlag von Elvin Staude, 1887.
Вперше опубліковано в виданні "Przeglad spoleczny" (т.2, №2, с.402—406). Подається за публікацією в книзі "В наймах у сусідів" (1914, с.30—37).

З НОВИМ РОКОМ (1897)

"З Новим роком, з новим щастям!" — отсим бажанням звикли потішати себе наші люди. В останніх роках чимраз частіше приходиться при тім бажанні меланхолійно хитати головою і додавати: "Еге, нове щастя, та зі старими дірами!".
Та що діяти, будемо й ми вірні старому звичаєві і побажаємо нашим землякам з отсим Новим роком дечого такого, що могло би сповнитися без чуда Божого і без інтервенції заграничних держав, коли б тільки добра воля та добрий розум. Знаю добре, що, говорячи про добру волю і добрий розум наших коханих земляків, я входжу на поле мрій і фантазій, та для мене як поета се поле не заборонене. Мрії, то мрії.
Не всегда ж нам слезы горькие
Лить о бедствиях общественных, —
як писав колись Карамзин. Попробуймо, мов стрілець за прудким зайцем по добрій пороші, побігти на хвилю за крилатою думою і уявити собі, що би то було, якби...
Візьмемо головну річ. Усі партії в Галичині, всі політики признають, що з усього, що робиться у нас на політичнім полі, найважнішою, найбагатшою наслідками є праця над політичним і громадським освідомленням народу, є та політична і соціальна агітація, яку ведуть потрохи всі партії (особливо в хвилях потреби, перед виборами) та яку найсистематичніше, найбільше свідомо і з найширшою, правдиво по-європейськи поступовою програмою веде русько-українська радикальна партія. Та треба признати, що й вона веде її слабо, прихапцем, спорадично, що робить її не загал партії, а пару одиниць, напружаючи до крайності свої сили, жертвуючи багато зі своєї кишені, наражаючи своє здоров'я і свою свободу. Один із найкращих агітаторів, С. Вітик, від 18 падолиста сидить у слідчій тюрмі; на другого, Й. Новаковського, сиплеться процес за процесом і за дрібні неформальності при скликування віч його засуджують на грубі грошові кари, котрі швидко мусять зруйнувати його і без того мізерний стан маєтковий. Те саме діється і з д. Остапчуком і іншими радикальними агітаторами; не тільки власті, але і "сполечна єрархія" поводиться з ними як з ворогами під час війни, і не щадять їх, де тільки можуть їм шкодити. І треба подивлятися енергії, незломному характеру і силі святого запалу у тих людей, що мимо тих жертв і своїх слабих сил не падають духом, але ведуть далі своє діло. Одне хіба може нам пояснити се явище: їх піддержує те приняття, яке знаходять серед народу, під курними сільськими стріхами. "Що мені процеси й засуди! Байдуже! — говорив мені Петро Новаковський. — Але коли бачу, як люди по селах при моїх промовах плачуть, то в мені аж дух росте".
Еге ж! Росте дух і повинен рости у кожного, хто бачить, як сквапливо шукає наш люд іскри просвіти, поради й науки, як ловить кожне щире слово, як горнеться до боротьби за справедливість. Та рівночасно плакати хочеться кривавими слізьми, коли бачиш, як мало страшенно мало ми, русини всіх партій, хочемо й можемо дати тому народові, як усі наші заходи коло його піднесення дилетантські, мізерні, як наші ради нераз дитяче наївні або глупо-зарозумілі, як мало ми при всіх своїх зусиллях уміємо заслужити на його довір'я, потягти його за собою, як мало вміємо й самі між собою і разом із народом бути заорганізованою, дисциплінованою силою, а не безладним стадом!
Погляньмо лише на польське людове сторонництво в західній Галичині. В протягу останніх 3 літ, при всій тісності своєї програми, воно відразу обхопило всю західну Галичину, вело першу завзяту битву з противниками при виборах до сейму в р. 1895 і хоч у значній часті повітів упало, то проте зі здвоєнною силою почало працювати далі, і з кінцем 1896 р. побідило майже у всіх повітах при виборах до рад повітових, а в 1897 лагодиться до нової побіди при виборах до Ради державної. Сей знаменитий зріст завдячує сторонництво не тільки агітаційній діяльності д. Стапінського, що раз у раз їздить по повітах, промовляє в протягу року на яких 150 зібраннях, знає особисто кожного інтелігентнішого селянина в західній часті краю, знає потреби і бажання людності і час, вільний від поїздок, уживає на те, щоб зібрані спостереження та жадання визискати як теми для дальшої агітації, збирає в тій цілі дані і з нових статистичних і інших публікацій і т. д. Се фаховий агітатор, і без такого агітатора немислимий людовий рух польський, особливо в перших початках. Та польські "людовці" змоглися в силу не самою тільки агітацією Стапінського. До сего причинився і "Prszyjaciel Ludu", вміло редагований д. Вислоухом і його жінкою, звісною популярною писателькою, і цілий ряд гарячих та талановитих діячів на провінції і то як із-посеред освічених селян (назву тільки двох найвидніших, Якова Бойка і Вуйціка), так із-посеред інтелігенції (др. Міколайський, др. Данец і др.). Люди ті не тільки роблять у партії і для партії, але поносять для неї таки чималі матеріальні жертви; передом тут іде провідник партії, посол др. Лєваковський. От тим-то й не диво, що партія та в короткім часі здобула західну Галичину і вже тепер лагодиться в похід на східну Галичину. І я певний, що вона здобуде і її, коли до того часу русини, а головне радикали (на інші руські партії дуже слаба надія), не розвинуть такої діяльності, щоб польські людовці не мали тут з ким боротися і не потребували вишукувати своїх ворогів у східногалицьких гніздах. А коли русини не зроблять сеї роботи по-своєму, то польські людовці будуть її робити по-своєму і навіть тепер уже роблять потрохи, бо їх видання в досить поважнім числі розходяться по східній Галичині. А в такім разі національні інтереси русинів певно не здобудуть великого блиску, і руські патріоти будуть мати повне право кричати про новий утиск безталанної Русі вже не панами, але хлопами польськими. Та дарма, дурного і в церкві б'ють, а наша преславна нація така вже вдалася, що не тільки чужі пани, але навіть чужі хлопи (польські та німецькі) й чужі пролетарі!' (жидівські) для неї небезпечні й грізні.
Значить, конечна річ нам — не одиницями, не партіями, а всім народом, усіма силами подумати над тим, щоб завести і піддержувати в Галичині, на Буковині, на угорській Русі, де тільки можна, систематичну, не дилетантську, свідому політичну роботу: усвідомлення, підношення і організування мас народних. Агітація повинна стояти на першім плані. Народ треба розворушити в ім'я його інтересів, його наболілих потреб, у великій часті краю треба тільки піддержати, усвідомити, накермувати те розворушення, яке вже є. Для сеї праці треба спеціальних людей, котрі би за цю працю мали удержання, могли всюди їздити, всюди бути, де треба. На східну Галичину треба би таких людей бодай трьох, а одного на Буковину. Та за агітацією повинна йти пропаганда, систематичне освічування народу у всяких, а головне в політичних справах, популярна література, брошури, газети, духова страва для читалень, та обік того правильно зорганізована евіденція праці у всіх повітах, правна оборона селянства супроти всяких кривд, зорганізоване і фахове інформування селян і міщан про всякі справи, починаючи від господарських (таких, як еміграція, парцеляції дібр, ціни продуктів, умови зарібків у різних сторонах краю), а кінчаючи на адміністративних, автономічних та політичних. Усе те вимагало би знов двох-трьох людей підготовлених і спеціально відставлених до тої праці.
Люди знайшлися би. Вони є, не раз самі напрошуються на роботу, та що ж! Серед наших партійних роздорів стрічають усюди недовір'я, підозріння, дрібничні сумніви або просто нехіть. А тим часом час іде, справи народні комплікуються, робота робиться чимраз тяжчою, а нагода раз занедбана не вертає вже більше. П'ять, шість тисяч річного бюджету в руках одного тямущого чоловіка (борони Боже, не товариства!), котрий би сам добре зрозумів потреби хвилі і засягнувши поради людей, близьких до практичної праці, з усіх партій мав можність попросту ангажувати людей для такої чи іншої праці публічної, особливо такої, яка би заповнювала люки в дотеперішній роботі наших освітних товариств —п'ять, шість тисяч річного видатку, розумно оберненого на цілі для всіх ясні й корисні, і справа політичного виховання нашого народу за кілька літ посунулась би геть наперед, і ми мали би в Галичині й на Буковині сильну, свідому, зорганізовану хлопську, людову партію, мали би вироблених агітаторів-мужиків, мали би популярну політичну літературу і не потребували би стидатися перед іншими народами ані боятися їх конкуренції.
Се одна моя мрія, що так і мулить, так і проситься під перо. А ось і друга.
З усього того, що тепер робиться в Галичині, крім праці над усвідомленням і політичним згуртуванням мас народних, найвартніші, по-моєму, ті початки систематичної праці наукової, яку зорганізував при Науковім Тов. ім. Шевченка проф. М. Грушевський і яка вже тепер здобуває і товариству, і цілому нашому народові признання — звісно, не дома, не серед широкого загалу русинів, а поза границями нашого краю, там, де люди займаються наукою і цінять наукову працю. Я чув із уст проф. Ягіча слова гарячого признання для тої, хоч і як поки що скромної праці, і слова здивування, як се товариство ухитряється при таких мізерних фондах продукувати так багато. А з уст одного польського вченого я чув заяву, що те, що тепер робить Товариство ім. Шевченка, се перший примір такої дружньої праці не тільки в історії галицько-руського, але загалом у історії українсько-руського духового життя. І справді, одиноку паралель можна пришукати хіба в короткій та плідній праці Юго-западного відділу Географічного товариства в Києві 1873—76 років. Прикро се сказати, та що ж, коли правда: від декого з освічених галицьких русинів я чув такі думки: "Все те, що робиться в Тов. ім. Шевченка, то для нас люксус, робиться властиво pro foro externo1 не випливає з наших домашніх потреб і в грунті речі для нас зовсім байдуже і непожиточне. Бо навіть із того, що інші будуть хвалити наші наукові видання, для нас властиво ніякого реального пожитку не буде". І се обговорили ті самі люди, котрі потім страшенно обурювалися, коли я назвав їх аргументи аргументами анальфабетів!
Я не буду доказувати, який невірний, поверховий сей суд. Скажу тільки одне: наша підростаюча молодіж сяк чи так буде мусила розжувати ті наукові видання. Те, що нині для старших поколінь мертвий капітал, для молодших станеться насущною духовою стравою, ляже в основу нової, ширшої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплідного політиканства і ввійти в епоху дозрілості та практичної політики. А що й повага та пошана у посторонніх не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-будь огляді виткнути ніс поза тієї межі свого рідного сміття.
До мрії на тему оживлення, піддвигнення і розширення тої наукової, а попри неї і літературної роботи мене спонукали дві речі. У найновішій (січневій за 1897 р.) книжці німецького журналу "Byzantinische Zeitschrift" (стор. 313— 314) я вичитав ось яку новину: "Румунська семінарія в Липську. Історія румунської семінарії показує виразно, що й для науки так само, як для війни, поперед усього треба грошей. Не бажаючи анітрохи вменшувати заслуги дра Вайганда (директора тої семінарії), треба поперед усього піднести, що незвичайно швидкий і сильний розцвіт сего інститута в першім ряді завдячити треба щедрим засобам, які дає на нього кор. уряд румунський. Семінарія ся заснована для піддержування студій над історією, мовою і літературою румунською, а заснована в Липську для того, щоб молоді вчені, котрі там докінчують свої студії, могли вигідно користуватися багатими науковими засобами, які є по бібліотеках німецьких університетів. Від Великодня 1895 до Великодня 1896 р. в румунській семінарії працювало 21 члени. Рік річно видає семінарія том своїх праць". Як вам се подобається? 21 молодий учений підготовляється до наукової роботи коштом уряду невеличкого краю! А що ж робить велика соборна Україна, щоб піддержати бодай той слабенький огник наукової праці, який у нас зажеврів по 60 літах нашого "відродження"? Чи дала хоч одному з наших молодих учених можність віддатися науковій праці без журби за хліб насущний? Засновано одне-однісіньке товариство для плекання літератури й науки, та й те протягом 17 літ припадало снітиєм, а коли врешті вийшло на свою властиву дорогу, знайшлися людці, що бажали таки накинути на нього ярмо, тобто обов'язок — підпирати всякі "незалежні" (т. є політичні) видавництва. А хіба ж неможливо було би заснувати у Львові всеукраїнську наукову семінарію і посилати туди для студій або бодай для докінчування студій молодих учених і з України? Історики знайшли би тут багатий архівний матеріал, при добрій волі зложилася би й незла бібліотека не тільки українських та польських, але й інших слов'янських книг; для філологів галицько-буковинські та угро-руські діалекти дали би дуже вдячне поле для студій (гляньте лише, з яким інтересом студіює угро-руські наріччя швед Оляф Брох!), а й історики літератури могли би тут не одне скористати, хоча тут знов конечне фундовання стипендій на поїздки до Росії, де є неперебрана сила рукописів. Значить, хоча Львів і не є таким центром для наукової праці, якого би треба бажати (навіть не таким корисним, як Київ), та про те тут одиноке місце, де наукова праця може мати щиро-національний характер, де здобутків її не треба проводити в публіку краденим способом або фальшувати для догоди цензурі. А блисне краща зоря для України в Росії, то раз устроєну і введену в рух машину легко передвигнути на інше місце, корисніше для її розвою. Та якби се піднесло духа! Скільки би сплодило щасливих думок і продуктивної праці! Або візьмемо літературу. Правда, тут справа наша не стоїть так погано, як на полі науки. Маємо громадку белетристів хоч і не першорядних, та все-таки талановитих людей, що силкуються придивлятися життю, входити в глуб явищ, вироблювати мову, вдосконалювати техніку літературну. І публіка потрохи привикає читати своїх белетристів, хоча далеко ще до того, щоб могла ними одними вдовольнятися, і мусить хапати чужих. Та проте який же, загалом беручи, сумний і невеселий стан тої нашої белетристики в її, так сказати, домашнім життю! Ось послухайте, що про се пише д. Маковей, також талановитий белетрист, загнаний у службу до політичної газети несимпатичного йому напрямку, 3 кінцем минувшого року він видав і розіслав до всіх наших письменників друкований лист, із котрого виймаю тут кілька уступів.
"Всі ті русини, котрих незавидна доля заставила бути письменниками і людьми науки на нашій Русі, всі робітники, працюючі пером для скріплення культурного розвою і слави руського народу, з довголітнього власного досвіду знають, що за свою роботу не находять навіть моральної нагоди, а не то матеріальної. Коли ж наперекір словам Шевченка, котрому здавалося, що можна писати "не для людей і не для слави", фактом є, що пишеться і працюється лише для людей і для слави (нехай ніхто з нас, що за свою письменницьку роботу не збирає капіталів, не удає скромного і не каже, що так не єсть), — то всі наші письменники, люди науки і адепти до тих занять — мусять глибоко застановитися над теперішніми відносинами, серед котрих їх робота маловажиться, а загалом інтелігенції й зовсім ігнорується, як щось зайве, як непотрібна розривка. Треба доконче застановитися над тим, бо в чім же мають наші письменники находити вдоволення і одушевління до дальшої роботи, коли всі обставини складаються так, що їх роботою загал не інтересується і не подає надії, що колись буде інакше думати.
Розваживши наші обставини, ми бачимо, що весь інтерес публіки і вся енергія її звертається з елементарною силою лише в бік політики, що публічне життя крутиться лише коло кількох послів, що світогляд публіки незвичайно вузький, що в її публічнім вихованню нема рівного інтересу і до інших проявів культурного життя. Остатні події на зборах Товариства ім. Шевченка подали нам новий і дуже значний доказ на се, так що пора нам прозріти. Для партійних потреб політичних жертвується долю інституції наукової, не подаючи їй натомісь ніякого забезпечення на будуче. Видавництва наукові уважаються чимось зовсім маловажним у порівнянні з хвилевими потребами однієї партії, а властиво кліки політиків.
Відколи у австрійських русинів почалося сяк-так свідоме життя, відтоді ніколи не було у нас рівноваги в вихованню публічнім; усі громадянські діячі звертали свою увагу передовсім на політику. Певна річ, політика має на цілі витворення корисних обставин, серед яких міг би народ розвиватися; але й се певна річ, що подання суспільності самих корисних обставин не рішає ще справи розвою народу, котрий сам мусить працювати. Поляки під Росією жиють уже від сотні літ у некорисних обставинах, та про те духове життя в народі польськім ведуть вони, а не австрійські поляки.
Числячи наше свідоме життя від появи "Русалки Дністрової", ми, русини в Австрії, за цілих шістдесят літ яких видали письменників і учених? Скільки з них жиє досі в пам'яті загалу? Котрі праці пережили їх? Кромі кількох, усі інші вже й тепер забуті, загалові зовсім незнані! Працювали в обставинах таких, що не могли сотворити нічого великого, хоч багато з них було, безперечно, талановитих і охочих до праці.
В останніх часах стрічаємо по часописах і книжках кільканадцять нових імен письменників і учених з-поміж молодших австрійських русинів. Се в більшій часті люди ідеї й праці, з намірами якнайліпшими. Як приймає загал, а хоч би сама наша інтелігенція, їх старання й їх працю? З яким інтересом відносяться до них? Чи з таким, щоб вони в тім находили охоту до дальшої праці?.. Приймається їх працю байдужо або з маловаженням!
Так, на полі письменства і науки ми, австрійські русини, за шістдесят літ свідомого життя того доробилися, що ціла нива культурного життя лежить облогом, що багато талановитих сил марнується, нидіє серед апатії інтелігенції!
Що ж се за знак? Невже годиться всім тим, що хотіли би жити для письменства і науки, дивитися спокійно, як публіка ігнорує їх, а запрятує всі свої думки вчинками кількох політиків на який-будь успіх? Для кого працюють і по що?
Не йде о те, щоб маловажити задачі політики: іде о таке виховання загалу, щоб він чув інтерес і до всяких інших об'явів культурного життя, а не лише до самої політики. Тимчасом на таке тепер не заноситься. Скличете одне незначне агітаційне віче, заслужите собі зараз на увагу часописів і публіки; напишете повість або наукову розправу, загал прийме вашу роботу мовчанням, хоч би ви на неї посвятили цілі літа праці. А часописи, рахуючи на уподобання публіки, або згадають кількома словами, як зветься ваша праця, або промовчать.
Чи ж нема на се ради? Чи взагалі не треба шукати на се ради, а полишити публіку на волю судьби та на виховання політичним агітаторам, що для культу кількох політиків із сеї чи тої партії жертвують найсвятіші інтереси народу? Чи ті, що працюють, вічно як непотріби мусять уступати на десятий план перед політичними горлачами, що в житті ніякої розумної статті не написали, а не то більшої праці? Чи в нас і на будучі ефемерні успіхи політичної агітації має ставитися вище понад праці, що творять гордість і славу народу, що жиють довгі а довгі літа?
Звісна річ, треба на таке лихо шукати ради. Якої?
Як політики опанували наші періодичні і щоденні видавництва і стараються о се, аби в них вічно говорилося про їх поступки, так усі ті, що працюють на полі письменства і науки і пишуть не для власної забави і не на вітер, лише уважають свою працю культурною і доконче потрібною, мусять опанувати передовсім наші щоденні видавництва, щоб в них ширити виховання таке, яке потрібне для зрозуміння і належного оцінення їх праці. Інакше шкода буде їх труду й заходу, коли ледар-агітатор стане народним героєм, а вони будуть жити разом зі своїми працями в забутті, в переконанні (котре скорше чи пізніше набудуть), що змарнували свій вік на даремну працю.
Коли хочемо власного розвою, то мусимо утворити корпорацію, не на статутах основану, а на розумінні власного інтересу. Ніхто не подбає за нас, коли ми самі себе і свою роботу будемо маловажити. Говорім і пишім про свої роботи так, як говоримо і пишемо про роботу наших політиків. Заінтересуймо публіку собою! Не даймо нікому маловажити свою працю, але заразом і берім її поважно!
Треба би нам старатися видобувати праці старших і лучших письменників із забуття, видаючи їх окремими виданнями, а молодшим виробляти фірму, подаючи оцінки їх поодиноких праць, загальний огляд їх літературної діяльності, видаючи окремими відбитками їх більші праці і організуючи розпродаж книжок".
Ніде правди діти, уваги д. Маковея про сумний стан нашої літератури, про ефемерну вартість її плодів, про перевагу політичних інтересів над літературно-науковими у публіки — зовсім вірні, хоча подані ним проекти, як запомогти сему лиху, ледве чи доведуть до цілі. Щоб письменники опановували щоденні видавництва, сего годі жадати. Щоденні видавництва служать щоденним, громадським та політичним інтересам і завсігди будуть і мусять бути в руках фахових журналістів, політиків чи репортерів; письменники, літератори і вчені тут або зовсім не показуються, або гостять дуже рідко. Щоб письменники говорили і писали про свої роботи (очевидно, один про роботи другого), се не то що не доведе до цілі, але навіть не дуже й пожадане. Як же легко тоді з письменницької корпорації зробити кружок для взаємної адорації, а по дорозі до сеї мети розгубити і провідні ідеї й охоту до дійсної, важкої праці, а за те набратися смаку до пустої реклами та самохвальби. "Заінтересуймо публіку собою!" — радить д. Маковей і знов попадає пальцем у небо. Мені зовсім не бажається, аби публіка інтересувалася мною, моєю особою, та цікаво, аби інтересувалася тими ідеями, які я голошу, тими питаннями, які мене займають, тими людьми, відносинами й чуттями, які я малюю в моїх творах. А коли вона буде всім тим інтересуватися, т.є. коли я своїми творами зацікавлю її, підсуну, так сказати, палець під її серце, то вона, певне, буде читати мою книжку і купувати її. Значить, не собою, не письменниками повинні ми зацікавити публіку, а розбуркати в ній ідейне, духовне життя, бажання освіти й поступу, бажання естетичних вдоволень — ті основні точки всякої літературної продукції. А се в першій лінії залежить, очевидно, від письменників. Будьмо поперед усього самі людьми в повнім значенні сього слова, характерними і щирими, освіченими і гуманними, стіймо на свічнику, тоді світло наше не сховається від очей людських і яснітиме без штучної реклами і самохвальби. Для сего треба поперед усього власної невтомної праці, обсервації й аналізи, та дуже багато доброго могли би вдіяти періодичні з'їзди руських письменників з усіх закутин нашого краю.
Пізнавши себе особисто, порозумівшися і щодо ідейних, і щодо практичних умов нашої праці, ми тим самим покладемо першу основу до розбудження того письменницького esprit du corps, якого нам не стає, будемо ділитися одні з одними своїми думками, досвідами і планами, оживимо конкуренцію, та, може, з наших розмов назріє й не одна практична думка, що потрафить звести нас ближче докупи і підняти загальний рівень нашого літературного життя. Скликування таких з'їздів має в своїм статусі Товариство ім. Шевченка і вже раз, власне за почином д. Маковея, носилося з думкою скликати такий з'їзд в р. 1894. Справа тоді розбилася, бо, мабуть, не була ще дозрілою. Чи не далося би тепер зробити з неї щось практичніше? Мені мариться в першій лінії зав'язання дійсної, на статутах опертої корпорації руських письменників, з фондом для взаємної запомоги і для забезпечення вдів і сиріт по них. Таких практичних справ знайшлося би ще кілька, і для таких справ скликаний з'їзд найшвидше удасться.
Читаєш такі речі, міркуєш про них сюди і туди і все на одне натикаєшся: до всього треба спеціального чоловіка, двох людей, трьох людей. Люди знайшлися би, робота б ішла, та нема грошей. І стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в віці капіталізму, коли по інших краях люди дають мільйони на заведення зносин між Землею й Марсом. Невже ж ми одні не тільки нещасні, але й жебраки між народами? І починаєш марити — з олівцем у руці, — оперувати фантастичними цифрами...
Ось візьмемо, що на всю соборну Україну знайшлося 1000 людей, що згоджуються випозичити (не дарувати!) безталанній неньці по 1000 гульденів, і у нас набирається мільйон — національний український залізний фонд. Як правдиві українці, ми робимо діло конспіративно, не закладаємо банку так, як познанські поляки, а кладемо наш мільйон по різних банках на процент. Візьмемо так, що з нього маємо річно 40 000 г. процентів. Так ось, ми вживаємо сю суму в такий спосіб, що через перших 34 літ тільки 10000 повертаємо на справи народні в роді таких, про які натякнемо вище, а 30000 іде на сплату вкладників — ми звертаємо їм їх капітали, починаючи від менших вкладчиків (бо, може, знайдуться й такі, що дадуть по 2, 3 й 10 тисяч). За 34 літ мільйон буде сплачений цілком (звісно, без процентів) і капітал увесь лишається чистий, се значить, що відтоді вже не 10, а 40 тисяч, може йти на національні потреби. До завідування сим фондом вибирають зразу вкладчики комітет нехай із трьох мужів довір'я, а там — ну, та годі марити! Краще, може, подумати про нав'язання зносин між Землею й Марсом.

1 Для загальної опінії.
Подається за публікацією в "Житє і слово" (1897, т.6, кн.1, с.1—12).

ФАБІАНЦІ І ФАБІАНІЗМ

Згадавши торік кілька разів про той сучасний напрям суспільно-політичних думок і боєвої тактики, що в Англії уперве охрещено назвою фабіанізму, ми задумали сего року подати в перекладі ряд статей, що викладають суть сего нового руху, котрий у Англії здобув собі вже значну силу і мав 22 своїх репрезентантів на остатнім міжнароднім соціалістичнім конгресі у Лондоні. Сам той факт, що фабіанці взяли участь у тім конгресі, характеризує їх як відлам великого соціалістичного руху. Та, проте, фабіанці, хоча признають себе соціалістами, відносяться критично до соціальної демократії, не без підстави вбачаючи між теоретичним соціалізмом а соціал-демократичною організацією таку різницю, яка є, напр., між ученням Христовим і католицькою церквою. На перший раз містимо з деякими скороченнями статтю найвиднішого представника англійського фабіанізму Джорджа Бернарда Шоу, надруковану в IX книзі журналу Cosmopolis п.з."Socialism and the internationale Congress", ласкаво перекладену для нашого часопису з англійської мови д. Остапом Терлецьким. Ся стаття важна для нас не тільки тим, що в ній подано програму англійських фабіанців, під якою вони були приняті в члени соціалістичного конгресу, але також важна задля того суду, який тут видає соціаліст-англічанин, про сучасну соціальну демократію, особливо німецьку. Може, для наших українських правовірних соціал-демократів, що вірують у одиноко спасаючих Енгельса і Кауцького, буде тут дещо займаючого.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1897, т.6, кн.1, с.16—17).

СОЦІАЛІЗМ І СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЗМ

Соціалізм — велике культурне придбання новіших часів. Хоча його провідні думки, можна сказати, такі ж давні, як людське думання над суспільним устроєм взагалі, то тільки в найновіших часах засоби інтелігенції людської і розмір опанування сил природи змоглися до того ступня, що люди могли поважно подумати про те, щоб самим узятися свідомо за впорядкування свого суспільного стану і щоб той суспільний стан відповідав найвищим ідеалам справедливості і братерства. Кричуча нерівність між людьми, визискування і неволення одних другими, все те чимраз більше обурює і ворушить уже не рідкі одиниці (пригадаємо, як несміло і які рідкі одиниці колись виступали проти палення чарівниць та проти тортур в судовім поступуванню!), але цілі маси інтелігенції; явних і цинічних оборонців нерівності та визискування робиться чимраз менше. Все те вказує на неперечний факт, що ідеальний напрям розростається чимраз ширше в масах, підноситься чимраз вище в найкращих одиницях, що є, як і завсігди були, дорогосказами на шляху поступу. Пристрастне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість строєння заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося окликом новочасної штуки. Стара Протагорова думка: ???????  (чоловік є мірою всього), висміяна ідеалістами, зробилася підвалиною новочасної цивілізації. Чоловік перестав шукати знання поза обсягом своїх змислів, заострених критикою та всякими корективами, опертими на многовіковім досвіді, перестав шукати собі мети поза границями земного життя, зробився скромніший у всіх претензіях, та за то в тих нібито, затіснених границях свого буття знайшов безмірно широке поле для взаємної любові, праці для добра загалу, дбання про поступ і досконалення нових поколінь, із от цього новочасного змагання виплив і соціалізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б, зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск позволяла одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ця думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників у особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і багато інших діячів та писателів. Вона породила великі і дуже важні в своїх наслідках спілкові рухи в Англії, Франції, Америці і інших краях (згадаємо тільки англійські Trades-Uniones, французьку революцію 1848 і комуну 1871 року, робітницькі страйки і т.п.), виплодила обширну наукову і популярну літературу, що становить, може, один із найхарактерніших проявів духовного життя XIX віку.
Розвій соціалістичних думок і змагань в різних освічених краях був не однаковий. У Англії зроблено найбільше практичних реформ для освіти і економічного піддвигненя робочого люду; у Франції боротьба соціалістів оберталася головно проти державної централізації і бюрократичної всевладності. Для інших, східноєвропейських країв, в тім числі і для нас, оті рухи були заслонені тим рухом, що піднявся в Німеччині на основі теоретичних праць Маркса і Енгельса, агітаційної діяльності Лассаля, Лібкнехта, Бебеля і др. і називає себе соціально-демократичним. Сама та назва неясна, бо соціально-демократичний рух ще не конче мусить бути соціалістичним, а може бути змаганням до зміни суспільного ладу в якімсь неозначенім ближчим демократичнім напрямі. Правда, рух цей уважає себе соціалістичним і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого, par exellence соціалістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці цього руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів.
В статтях, зведених під титулом "Фабіанці і фабіанізм", ми мали нагоду показати деякі заміти англійських соціалістів проти соціал-демократичних доктрин. Тепер хочемо познайомити наших читачів з далеко острішими закидами, які підносяться з боку французьких соціалістів-федералістів прозваних в останніх роках анархістами, хоча ця назва остільки невідповідна, що викликає асоціацію ідей, не конче тісно пов'язаних одні з одними. Бо, напр., який є конечний зв'язок між поняттям соціаліста-федераліста, такого Елізе Реклю або Драгоманова, з анархістів-бомбокидателів такого Ваяна, Раватоля або Казеріо?
В усякім разі, нашим читачам буде цікаво познайомитися з замітами, які з того боку підносяться проти соціал-демократії. Рух соціалістично-федералістичний не від нині бореться з соціал-демократичним; противно, він давніший від соціал-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур'є з додатком ідей Прудона та Бакуніна. Оба ті рухи зразу йшли рука в руку і знайшли собі спільний вираз в "Міжнародній робітницькій асоціації", та в р.1872 на конгресі в Гей виключено федералістів із Асоціації, по чім і сама Асоціація швидко впала. В меншім розмірі те саме повторилося й на торішнім конгресі у Лондоні, де виключено з конгресу всіх тих соціалістів, "що не признають парламентарної боротьби", на ділі ж знов таки федералістів голландських, французьких та російських.
Ми не хочемо вдаватися в історію і подробиці тієї боротьби, в значній частині особистої; вона становить сумну картку в історії сучасного соціалістичного руху. Нам цікаво тільки пізнати ті критичні уваги, які підносять соціалісти-федералісти проти наукових основ соціал-демократії. Ті уваги зібрано добре в брошурі В.Черкезова (W. Tcherkesoff. Pages d’histoire socialiste. I. Doctrines et actes de la socialdemocratie. Paris,1896). Брошура написана острим полемічним тоном; не знаємо, чи її автор тотожний з тим Черкезовим, що в р. 1881 написав здобутий тепер пасквіль на пок. Драгоманова. Та про те все наукові докази і цифри, зведені в оцій брошурі, видаються нам гідними пильної уваги всякого соціаліста, навіть лишаючи на боці все те, що автор приводить про тактику соціал-демократів і їх проводирів і до чого, може, з часом будемо мати нагоду повернути.
Звісна річ, — пише Черкезов, — що від 1839 до 1848 р. йшов у Франції широкий рух революційний з тенденцією виразно соціалістичною. Публікації, писані в тім дусі, розходилися по всім краю. Прудон, П'єр Леру, В. Консідеран, Жорж Санд, Огюст Конт, Ляменне, Барбе, Блянкі і Люї Блян голосили соціалістичні погляди, іноді відмінні одні від одних, та щиро вітані робітницькою верствою. Особливо популярний був Люї Блян. За його проект Організації праці народ тріумфально носив його на руках, як члена провізоричного правительства, вибраного д. 24 февр. 1848 р. В своїм журналі "Revue du progres", основанім 1839 р., Люї Блян розпочав публікацію своєї системи державного соціалізму, вчення зовсім нового в тім часі. Він голосив, що тільки демократична держава може розв'язати соціальне питання, що народ поперед усього повинен здобути власть політичну, взяти в свої власні руки законодавчу силу, але політична боротьба мусить стояти на другім місці супроти економічної і соціальної емансипації народу. Це останнє — то мета; те перше, то тільки шлях, що веде до мети. Раз здобувши власть державну, треба знести всякі привілеї, всяку капіталістичну організацію соціальну, а замість них здвигнути організацію національних робіт та безплатний кредит для автономних організацій. Коли робітні підуть в рух і "кредит для бідних" станеться ділом практики, держава не буде мати права вмішуватися в самостійне життя асоціацій, котрі повинні організуватися на комуністичній основі під покликом: "Від усякого вимагається в міру його способності, всякому дається в міру його потреб" (De chacum selon ses capacites, a chacun selon ses besoins). Отсе в кількох словах Люї Блянове вчення.
Кілька місяців перед революцією 24 фев. 1848 німецька комуністична Ліга опублікувала знаменитий "Комуністичний маніфест", зредагований Марксом і Енгельсом. Для осягнення задуманої мети захвалювано там народові ось які практичні способи:
1. Вивласнення землі і забрання ренти на користь держави.
2. Грубий прогресивний податок доходовий.
3. Скасування права спадкоємства.
4. Конфіскація маєтків усіх емігрантів і бунтівників.
5. Скуплення всього кредиту в руках правительства через заснування одного державного банку і через заведення виключного монополю.
6. Скуплення средств комунікаційних в руках держави.
7. Збільшення числа державних фабрик і приладів до праці;
управаі поліпшення грунту після одного загального плану.
8. Праця обов'язкова для всіх; організація армії праці, особливо для рільництва.
Отсею програмою Маркс і Енгельс розпочали свою пропаганду соціалістичну і революційну. Нехай судять безсторонні люди, у кого скорше поставлено гуманітарні та суспільні ідеї: чи у Люї Бляна з його покликом: від кожного жадати в міру його способності, а кожному давати в міру його потреби, чи у Маркса і Енгельса з їх "виключною монополією", з "управою землі після одного загального плану" і з "організацією армії праці, особливо для рільництва".
Соціал-демократи дуже багато говорять про свій "науковий соціалізм", немовби був надто ще якийсь соціалізм неуків — таких неуків, як Сен-Сімон, Оуен, Прудон і Чернишевський. На лихо слово "науковий" дає привід до непорозуміння; власне оборонці кривдячої капіталістичної організації раз у раз мають на устах слово "наука"; з другого боку, в Німеччині цілий ряд невинних реформаторів, патентованих майстрів до наводження дрімоти на суспільність, дав себе знати під назвою соціалістів з кафедри, Katheder Socialisten. Треба було конечно відрізнити себе від тих офіціальних учених, і ось серед соціал-демократів почала творитися легенда про якусь науку для них, виключно для них, і оперту на спеціальних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії. Замість сказати попросту, що величезний розвій духовної культури змушує нас довершити радикальну зміну в організації капіталістичній і державній і що вся чисто наука, досліди всіх незалежних людей осуджують індивідуальний спосіб продукції і консумції, вони забажали приписати собі заслугу якоїсь спеціальної науки: науки соціал-демократичної. Погляньмо, наскільки та їх наука має характер дійсної науки.
Коли прислухатися до слів офіціальних "мислителів" і публіцистів соц.-дем. партії, то почуємо ось яке:
"Закони капіталістичної продукції; відкриті Марксом, так само постійні, як закони руху в соняшній системі, відкриті Ньютоном і Кеплером" (життєпис Енгельса, Neue Zeit, IX, ч.8). "Марксові, — мовить Енгельс, — завдячуємо два великі відкриття, а то: 1) відслонення тайни капіталістичної продукції через вияснення робочої надвишки (Mehrwert) і 2) матеріалістичне розуміння історії (Engels, Entwickelung des wissenschaftlichen Socialismus). В р. 1845 задумали ми (Маркс і Енгельс) взятися до дослідів конечних для виробу матеріалістичного розуміння історії, відкритого Марксом" (Engels, L. Feuerbach, Vorrede). Полемізуючи з Дюрінгом, Енгельс пише: "Коли Дюрінг хоче сказати, що всяка економічна система в наших часах... є здобутком класової боротьби, пригніту... в такім разі він повторяє правду, що сталася утертою від часу появи "Комуністичного маніфесту", зредагованого Марксом і Енгельсом".
Оповідаючи історію еволюції своєї молодості, Енгельс говорить наївно: "Цікава річ, що ми не були одинокі, відкриваючи матеріалістичну діалектику. Робітник Йосиф Діцген зробив те саме відкриття" (Engels, L. Feuerbach). Ще дальше йдуть ученики сих обох майстрів. Вони твердять, буцімто ті майстри були перші, що приложили діалектичний метод до дослідів і студій історичних, економічних і соціологічних і завдяки тому методові віднайшли закон капіталістичної концентрації. Вони, врешті, сотворили партію соціалістичну, найреволюційнішу з усіх, про які знає історія (гл.: життєпис Енгельса в Neue Zeit).
Нехай і так, що Маркс і Енгельс відкрили вікові закони суспільного життя. Невже ніхто перед ними навіть не підозрівав існування тих законів? Ніхто, — відповідають соціал-демократи.
"Німеччина, — пише Бабель, — обняла роль провідника в величезній боротьбі будущини. Вона навіть призначена для сеї ролі своїм розвоєм і своїм географічним положенням. Се не був простий припадок, що німці відкрили динаміку розвою сучасної суспільності і поклали наукові основи для соціалізму. Поміж німцями перше місце належиться Марксові і Енгельсові; по них іде Лассаль, як організатор робітницької верстви" (A. Bebel, Die Frau, закінчення).
Сі дивоглядні слова, так характерно соціал-демократичні через своє самохвальство, показують нарешті, на чім основували Маркс і Енгельс свою претенсію до всесвітньої диктатури: Німеччина, — то голова всієї людськості, оба вони — найвищі світила свойого краю, значить, найвищі понад усю нетямучу людськість.
Тільки чи правда ж сему, що ніхто на світі не знав ані про діалектичний метод, ані про тайну надвишки вартості? Чи Віко, Вольней і енциклопедисти Огюстен Тєррі, Бокль О.Блянкі, Кетле і много других так-таки нічогісінько не знали про вплив економічних чинників на історію людськості? Чи Т. Роджерс не написав своєї великої праці: "Шістьсот літ праці і плати", а провідні ідеї сеї праці чи ж не звів докупи в книзі "Економічний виклад історії?" Та перейдімо за порядком ті великі відкриття, які, по словам соціал-демократів, людськість завдячує Марксові і Енгельсові. Є їх загалом чотири, а власне:
1. Приложення діалектичного методу до дослідів соціологічних.
2. Відкриття надвишки вартості, про що перед ними не знала наука.
3. Матеріалістичне вияснення історії.
4. Закон концентрації капіталу, т.є. вивлащення великого числа дрібних капіталістів малим числом великих.
1. Діалектичний метод. Наука, ота велика наука природознавча зі своїми поглядами про еволюцію, трансформізм і моністичний матеріалізм, повстала і розвилася по індуктивному методу і всі великі робітники на полі науки відкидали діалектичний метод, а то й виразно осуджували його. Прошу соціал-демократів назвати мені хоч одного вченого в нашім віці, котрий би послугувався діалектичним методом у наукових дослідах, хіба що се був якийсь німецький метафізик. Чи Лямарк, Жоффруа Сент-Ілер, Лайель, Арвін, Геккель, Гельмгольц, Гекслі і др. випрацювали великий еволюційний світогляд при помочі діалектичного методу? Чи Кетле, Джон Стюарт Міль, Морган, Бокль, Мен, Тайлор, Спенсер, Гюйо і Бен довершили своїх висновків у соціології, логіці, етиці і сучасній філософії інакше, як тільки індуктивним методом? Хто хоч трохи знає історію розвою сучасної науки, мусить знати, що всі великі вчені відкидали діалектичний метод.
"Діалектичний метод генералізації, вживаний філософами-метафізиками, — мовить проф. В.Вундт1, — на якім вони опирали необхідність свого вчення, видається нам штучною і міцною шкаралющею, що калічить усяку ідею". Так само і Гете не любив діалектичного методу, справедливо зазначуючи (Gesprache mit Goethe, Theil111), що цим методом однаково легко доказати і pro і contra всякої речі. Він розумів, що для досліду правди є тільки один метод -— індуктивний.
В додатку цей метод розумування зовсім не новий. Сам Енгельс говорить, що Декарт і Спіноза, Руссо і Дідро, а з сучасних йому Гегель і Фур'є послугувувались сим методом на подив добре. Всі ті філософи, а особливо останній, працювали над дослідами на полі суспільної філософії і соціалізму. Як же воно дійшло до того, що Маркс і Енгельс і німецький робітник Діцген мусили наново відкрити сей метод?
2. Надвишка вартості. Озброєні отим методом, відкиненим наукою, ті ученики реакційної і метафізичної школи Гегеля2 відкрили надвишку вартості. Що се таке "надвишка вартості"?
"Маркс виказав нам, — мовить Енгельс, — що основною формою капіталістичної продукції і визиску робітника є присвоєння незаплаченої праці. Се значить, що робітник дістає за свою працю менше, ніж дістає його наємець, продаючи виріб". Погляньмо, чи се правда, що соціалісти і вся суспільна економія аж до появи Марксового "Капіталу" 1867 р не знали, що багатство капіталістів пливе з незаплаченої робітницької праці?
Ще в минувшім віці знаходимо дуже докладні дефініції тої частини заробітку, яка лишиться понад плату робітника і йде до кишені цього наємця. "Фізіократи, — пише Г.Дені (H. Denis, Histoire des systes socialistes), —дуже виразно означували ту частину заробку, яку ховав собі наємець, властитель і всякі визискувачі. Вони називали її, за Адамом Смітом "чистий продукт" (produit net). І А.Сміт, цей великий основник суспільної економії, показує без порівняння краще від Маркса, що всяке багатство є витвором праці, і з погляду морального він ніколи не похваляє того, щоби властивий продуцент був отак позбавлений свого чистого продукта.
З початку нашого віку С. де Сісмонді в своїй знаменитій праці "Nouveaux Principes d’economie politique" виказав, що коли відшибнути кошти продукції від ціни продажі продукта, лишається надвишка, що йде до кишені капіталіста. Сісмонді називає сю надвишку праці surplus value, що, переклавши на німецьке, дістанемо Марксів Mehrwert. Книга Сісмонді вийшла в світ 1819 р., т.є. о рік швидше, ніж уродився Енгельс. Сісмонді, хоч чоловік вельми поступових і ліберальних поглядів, не був соціаліст, а його дефініція надвишкової вартості являється у нього як здобуток простого наукового досліду.
Та наскільки ж вище було розуміння надвишкової вартості і правдивої причини вбожества народного у соціалістів — сучасних Сісмонді! А особливо у Роберта Оуена і його приятеля Уілліама Томпсона! Соціал-демократи повторяють за Енгельсом, що Р. Оуен був утопіст, щось ніби вітхнений візіонер. Се зовсім неправда. Вже у самого Томаса Мора, того класичного утопіста і автора "Утопії", нема й крихти фантазії. Один із найзнатніших учених свого часу, близький друг Еразма Роттердамського, муж справді геніальний, Т.Мор перший висказав, що в суспільності, опертій на визиску і на приватній власності, ледве п'ята частина людності робить пожиточну роботу, і що коли би люди зуміли зорганізуватися на основі солідарності, шість годин праці на день було б аж надто досить на те, щоб витворити добробут і достаток для всіх. Люди доброї віри здавна зрозуміли, що його книга є "першою пам'яткою сучасного соціалізму".
Ще меншим фантастом, коли се можливе, був основник соціалізму і руху робітницького в нашім віці Роберт Оуен (1771— 1858). Він перший зрозумів і виказав, що коли людське знання є здобутком вражінь зверхнього окруження на нерви і коли нема ідей вроджених або згори вітхнених чоловікові, то й характер чоловіка також мусить бути витвором впливів окруження і суспільних условин, серед яких родиться і жиє осібник. "Значить, — твердив він, — чоловік не є одвічальний, але суспільність і зверхні условини. Треба змінити теперішній суспільний порядок, щоб влагодити терпіння людськості". І весь час свого довгого життя він працював над цією зміною економічних условин. В своїм закладі в Ню-Ленарку він устроїв для робітників таке життя, яке ще й у наших днях можна вважати щасливим. Він позаводив перші огородці для дітей, піддержав Белля і Лянкастера в перших починах їх діяльності. Він один із перших зрозумів донеслість Фольтонового парового судна і підпоміг сего винаходця. Він звернув увагу і розбудив співчуття у Рікардо, Бентама і многих других до неволі дітей і жінок у фабриках і викликав у р.1802 закон про їх охорону, що був першим початком обширного законодавства на користь робітників. В р.1815, коли в Англії робітники працювали по 14, 16 і 18. годин, він зорганізував "комітет для 10-годинної праці" і, приєднавши для нього людей великого серця, як Остлер, лорд Ешлі і інші, довів до того, що нарешті в р. 1847 ухвалено закон про 10-годинну працю. Такого закону ще й досі не ухвалено в Німеччині, де так цвіте "науковий соціалізм".
Атеїст, комуніст і федераліст Р. Оуен ширив думку, що сама суспільність повинна впорядкувати продукцію, консумцію і всестороннє виховання. Він оснував у р. 1836 "Спілку всіх верств і всіх народностей" — попередницю Інтернаціоналу, і на засіданнях тої спілки уперве почато вживати слово "соціалізм". Рівночасно як спосіб для пропаганди він організував спілки кооперативні і свобідні торговлі замінні з бонами за працю. "Праця, — мовив він робітникам д. 5 дек. 1833, — є джерелом багатства, і вона буде лишатися вся в руках робітників, коли вони порозуміються в тій цілі". Він розвернув надлюдську діяльність, щоб довести до такого порозуміння, особливо в Союзах праці (Trade Unions). В р. 1833 він домагався "8-годинної праці на день і встановлення мінімальної плати". В тім самім році він зорганізував "Загальний зв'язок продуктивних верстов", що за кілька неділь згромадив до себе звиш 500000 членів, в тім числі сільських робітників і групи робітниць. Це дало йому змогу в р. 1834 утворити федерацію всіх родів заняття під назвою "Grand National Trade Union" (велика народна спілка праці). Який могучий був сей рух, про це свідчить найновіший його історик Сідні Уебб: "Розмір тред-юніоністичного руху в рр. 1830—1834, наскільки знаємо про нього, був більший, ніж навіть у рр. 1871—75"3.
І сего організатора, чоловіка незрівняної скромності та посвячення для справи емансипації видідичених, цей позитивний ум хочуть видати за фантаста — і хто? люди, що називають себе соціалістами і повторюють кілька формул, кілька відрізнених жадань, малозначучих відривків із його широких соціалістичних концепцій, із його благотворної агітаторської діяльності!
Другий "утопіст", звісний Марксові, "оуеніст" У. Томпсон в своїй книзі "Social science, Inguiry" (1824) розвиває в спосіб, гідний подиву, поняття надвишкової вартості (по-англійськи — surplus). Потвердивши думку, що "багатство є витвором праці робітника" (стор.З—4), він запитує: "Чому ж робітник не посідає в цілості і без ніякого ущербу всього продукту своєї праці? — Тому, — відповідає автор, — що в формі "ренти", "зиску" і т.і. йому забрано надвишку вартості". Далі він запитує: "Чи се грабівництво (spolation) робітники прийняли добровільно, чи воно накинене їм силою?" — І відповідає: "Брутальна сила завсігди вживалася на те, щоб видирати бідним здобуток їх праці; ціла історія потверджує нам сю правду; прикладами можна би заповнити тисячі сторін... Коли приняти, що се задержування одної частини продукту праці (надвишки) було доконуване без протесту з боку продуцентів, то в такім разі можна буде усправедливити задержування якої-будь іншої частини" (с.34—35). "Без уживання сили не міг би існувати ніякий монополь" (с. 106). "Доки буде тривати капіталізм, суспільність не вийде з патологічного стану" (с. 449). А в своїй книзі "Праця і зарплата" (1826) Томпсон вичислює різні задумані реформи і мовить, що всі вони — паліативи, включаючи сюди й асекурацію та пенсії для робітників; навіть тред-юніонізм, по його думці, не розв'язує суспільної загадки. Як приятель і ученик Оуена, він проголошує автономний комунізм. "Свобідна праця, безущербне користування здобутками своєї праці і добровільна обміна", — ось як формулює Томпсон свої погляди на с. 253.
Відкрити в р. 1845 "надвишку вартості", так ясно виложену Томпсоном ще в р.1824, се було так трудно, особливо коли Маркс знав Томпсонову книгу, котру цитує в своїм "Капіталі".
На закінчення мушу ще привести думку Прудона, з котрим Маркс і його вельми наукові ученики поводяться як з неуком і софістом. Тим гірше для Маркса, коли сей "неук" виказав в тім самім 1845 р. по своєму досадно "надмірок" (L’execedent), тобто надвишку в продукції. В його книзі "Contradictions economiques" читаємо:
"В економічній науці, сказали ми за Адамом Смітом, панує погляд, що джерело всякої вартості є праця" (с.86). "Після, розуміння суспільної економії правило, що всяка праця мусить лишати надмірок, не є нічим іншим, як тільки усвячення конституційного права, яке ми всі набули через революцію, а то права обкрадати свого ближнього" (с. 9). І він викладає дальше, що вся мудрість, усі нібито закони капіталізму зводяться на три правила: 1. купувати силу і зручність робітника понижче їх вартості, 2. купувати у продуцента його продукт за, можливо, найнижчу ціну і 3. відпродувати той самий продукт тому самому продуцентові за якнайвищу ціну. І народ з давен-давна зрозумів отсю вдачу торгівлі та капіталізму, бо ще в старовину грецькі мудреці обібрали за патрона купецтву Меркурія, бога злодіїв.
3. Концентрація капіталу. Кожна історична доба, кожна політична партія мала свої ідеї хибні, іноді шкідливі, що проте вони приймалися всіми як щось таке що розуміється само собою. Лише вельми розумні і талановиті підпадали впливові таких ідей, а ще більше підрядні уми, що привикли приймати чужі думки, не дуже вдаючися в оцінку їх вартості. А коли надто така фальшива ідея являлася в формі науковій і філософічній, то її злощасне панування тяглося через кілька поколінь.
І ми всі, соціалісти без різниці школи або фракції, сліпо вірили донедавна в одну таку формулу, в один ніби закон. Маю тут на думці закон концентрації капіталу, сформульований Марксом і принятий усіми соціалістичними писателями та бесідниками. Зайдіть на публічні збори, візьміть до рук яке-будь соціалістичне видання, — ви, певно, почуєте або прочитаєте там, що по невідлучному закону капіталу цей капітал скупляється в руках чимраз меншого числа капіталістів, що великі капітали повстають коштом малих, що великий капітал росте через вивлащування малих капіталів. Ця формула, вельми розповсюджена, є основою тактики соціалістів-державників. По ній розв'язка соціального питання, яку великі основники сучасного соціалізму вважали цілковитим відродження осібника і всієї суспільності з погляду економічного і морального, являється справою вельми простою і легкою. Не треба щоденної економічної боротьби між експлуататором і експлуатованим, не треба солідарності між людьми, не треба нічого такого! Досить буде, коли робітники будуть голосувати на послів, що називають себе соціалістами, коли число тих послів побільшиться так, що зробиться більшістю в парламенті, а тоді парламент задекретує колективізм чи там комунізм державний, і всі експлуататори спокійнісенько піддадуться ухвалі парламенту. Вони не посміють рватися навіть до найменшого супротивлення, бо їх число, по закону капіталістичної концентрації, зменшиться безконечно.
Яка гарна і вигідна перспектива! Подумайте! Без зусилля, без посвячення, з нашого боку, фатальний закон приготовляє для вас щасливу будущину. Це так приємно глядіти на труднощі важкої задачі крізь рожеве скло, особливо коли у нас в душі усміхається глибоке переконаня, що сама наука, сама сучасна філософія віщує нам несхибну побіду. І справді, цей нібито закон у Марксовім викладі являється з усіми признаками абсолютної правди, основаної на сучасній науці і філософії.
"Капіталістичне присвоєння, подібне до способу капіталістичної продукції, становить першу негацію приватної власності, що є рівноважником індивідуальної і незалежної праці. Та капіталістична продукція сама виплоджує свою власну негацію в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі. Це є негація негації3... Вивлащення доконується через діяльність вродженого (immanent) закону капіталістичної продукції, що йде до концентрації капіталів, а ця концентрація доконується через вивлащення великого числа капіталістів малим числом. Один капіталіст пожирає много капіталістів. А в міру як зменшується число багатирів капіталістичних, що захоплюють у свої руки і монополізують усі користі цієї доби соціальної еволюції, змагається також нужда" (Marx, Das Kapital, 1).
Еге ж, змагається нужда, та не між буржуазією, не серед дрібних капіталістів, а серед робітників та продуцентів! Від видання "Капіталу" минуло 30 літ; відколи Маркс сформулював цей закон, що "мусить проявляти себе в спосіб такий же фатальний, з яким доконуються переміни в природі" минуло повних 50 літ. Очевидно, що цей закон повинен би був проявити себе бодай яким-небудь економічним явищем. В тім часі продукція і обміна піднеслися в нечуваний спосіб повстали величезні приватні маєтки, що числяться на мільярди, розвилися колосальні спілки. По Марксовому закону повинно би зменшитися число дрібних капіталістів, а що найменше їх число від 50 літ не повинно би зрости. Погляньмо ж, що мовить на це статистика Англії. Ограничуюся на цей край, що славиться як край капіталістичної продукції (par excellence), тим більше що й Маркс опер усі свої діалектичні спекуляції на аналізі економічного життя Англії, незважаючи на решту світа. Поперед усього кілька цифр про загальний зріст багатства. Від початку нашого віку національне багатство Англії зросло ось як:

мільйонів франків

Ці цифри показують нам дуже ясно правдивий початок повстання великих маєтків. Взявши на увагу загальну суму багатства без вартості домів, ми бачимо, що скромна сума 4875 мільйонів фр. З р. 1812 зросла в р. 1888 до 63875 мільйонів, т. є. змоглася втринадцятеро.
Такий самий прогрес у зрості багатства добачаємо і в інших цивілізованих краях. Для Франції, по таблицям Фурніє де Флея і Іва Гюйо, відповідні цифри являються ось які:

мільйонів франків

Щоб пізнати спосіб, як розділені ті багатства серед суспільності, треба придивитися сумам податку від тестаментів, наслідств і спадків. У Англії після урядових рапортів за рр. 1886—1889 було в тім часі:

Які ж навчаючі ті цифри! 882 100 родин посідають звиш 214 мільярдів, 2 мільйони ледве 16 мільярдів, а майже 4 мільйони не мають ніякого постійного маєтку! Погляньмо, наскільки змінилися ті цифри від рр. 1845 — 1850, т.є. від часу, коли був сформульований Марксів закон.

Приймаючи річний приріст маєтку на 135 фр., ми доходимо до того, що в 1896 р. кожний підданий її британського Величества міг би розпоряджати маєтком пересічно 8000 фр. або кожна робітницька родина мала би звиш 40 000 фр І нехай же нам хтось скаже, що в Англії в наших часах не було б можливо устроїти добробут для всіх! Та вернімо до цифр. Після обрахунків спадкового податку було:

Від р. 1877 дохід державний із податків спадкового і до-ходового змагався ось як:

Не треба забувати, що в Англії маєтки нижчі 100 ф. шт. (2500 фр.) вільні від податку спадкового. В р. 1840 було тільки 5.4 % усього населення, що платило по 500 і більше фр. податку доходового річно; в р. 1880 таких податків уже було 14,5 %. Від р. 1850 число податників, що мали річно більше як 5000 фр. доходу, росло ось у якій прогресії:

Як бачимо, за тих 36 літ число податників, що мали понад 5000 фр. річного доходу, зросло вчетверо, а в порівнянні до приросту всієї людності зросло втроє.
Всі ті цифри показують нам величезне збагачення буржуазії. Та, вертаючи до нашого питання, нам треба поглянути, чи сей зріст не довершився на користь великих, а з руїною — дрібних капіталістів. Для цілковитої певності я буду держатися виказів податку доходового, промислу, фірм купецьких і банків. Порівняймо цифри за 20 літ, щоб вплив Марксового закону міг якнайвиразніше зазначитися. Візьмемо число податників з р. 1868 — 69 з р. 1889.

* Ця одна цифра не відноситься до 1869, а до 1875 — 76 років.

Зріст усієї людності за той час 20 проц.
Розглядаючи ближче отсю таблицю, ми приходимо до висновків, що зовсім не згоджуються з Марксовим ніби законом. Якраз противно. Ані число "вельмож" капіталістичних, ані число дрібних капіталістів не зменшилося. Число цих останніх зростало далеко швидше, ніж число перших бо коли число великих капіталістів зросло о 30 %, то дрібна буржуазія розрослася о 70 %. Це випливає з урядових англійських "синіх книг"(blue Books). Та загляньмо для всякої безпеки до праць знаменитих спеціалістів, таких, як Мольгель і Джіффен, що обіймають своїми дослідами трохи довший шмат часу. В своїх класичних книгах ті автори дають цифри, якраз починаючи з тої пори, коли Маркс і Енгельс почали проповідувати свій економічний фаталізм і соціальну емансипацію через всемогучу державу. Після Мольгеля5 і Джіффена6 зріст числа властителів від р. 1833 до 1882 показує ця таблиця:

"Як бачимо, — мовить Р.Джіффен (стор. 396), — число капіталістів побільшується; та все-таки вони становлять меншість нації; 55 000 власностей, що рік-річно переходять у спадку, репрезентують півтора або два мільйони осібників, що посідають власність, обложену податком" (т.є. вищу понад 2500 фр. ). Доходового податку платимо:

Від р. 1840 після Мольгеля (ор. 24) приріст посідаючих верстов був учетверо швидший, ніж загальний приріст людності. Число магазинів і склепів зросло ось як:

Здається, що великі англійські магазини, подібні до паризьких Бон Марше і Лувр, не так то дуже пожерли тих чужодійних купчиків, тих дрібних капіталістів, над котрих долею так часто плачуть оратори-марксисти! Такий самий приріст виявляє число спеціально капіталістичних закладів — банків. "В р. 1886 було в Англії 140 банків спілкових з капіталом 2 мільярди 500 мільйонів фр., що був власністю 90 000 акціонерів. В те не вчислено 47 банків по колоніях" (Mulhall, op. cit. 66).
З якого-будь боку поглянемо на цю справу, все і всюди виходить, що число експлуататорів побільшилося. Відколи соціал-демократи вколисують народ, співаючи йому, що число його ворогів мусить зменшитися, на ділі це число росте так, що потроїлося від р. 1850 до наших днів. Де ж подівся закон, той метафізичний німецький закон, що "мале число великих капіталістів вивлащує велике число малих"? Як це сталося, що закон, котрий проявляє себе "в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі", в реальному житті проявив себе результатами зовсім противними його приписам? Проста річ, ніякого такого закона нема й не було. Марксова похибка породжена нещасним впливом гегелівської метафізики та діалектичним методом, таким любим Марксові і Енгельсові. Треба бути більше ніж наївним, щоб іще й тепер повторяти ту нісенітницю, що число посідачів капіталу зменшується через вплив якогось фаталістичного закону, а коли те число дійде до дуже дрібної меншості, то буржуазія лагідненько піддасться ухвалі парламенту про її вивлащення.
4. Матеріалістичне вияснення історії. Про цю тему ми вже подали статтю фабіанця Бекса, та по нашій думці Бексова критика занадто загальна і не відноситься безпосередньо до того матеріалізму, який проповідували Маркс і Енгельс. Вони мали на думці не те матеріалістичне вияснення, що вважає кожного чоловіка витвором клімату, раси, соціального окруження і життєвих условин. "Матеріалістична концепція історії, — пише Енгельс, — основується на тім погляді, що продукція і обміна продуктів становлять основу всякої суспільної організації. В кожній людській суспільності розділ багатства і творення верств або станів суспільних є випливом способу продукції і обміни в тій суспільності". Д.Черкезов, хоч цитує це речення ограничує свою полеміку на виказання, що матеріалістичне розуміння історії зазначено вже у Віко, що знамениті праці Нібура, Момзена і інших німецьких істориків оперті на такім розумінню, що Адам Сміт ще 1825 р. проголосив думку, буцімто суспільна економія повинна вияснювати причини історичних подій, що в Франції Огюстен Тєррі, в Англії Бокль і Роджерс основували свої праці на тій самій ідеї. Далеко глибше в суть діла сягає критика дра Пасманіка в цитованій уже статті в "Zeit" і для того ми дамо із неї декілька уступів.
"Поперед усього дивно, що ані Маркс, ані Енгельс, ані ніхто з їх учеників не дали нам суспільного представлення історії з цього становища. В цілій соціал-демократичній літературі знаходимо міркування про ці або ті історичні події, та міркування ті без вартості, бо не мають зв'язку між собою. Адже ж це диво: хочуть люди дати нову теорію історії, а не випробували її на реальних фактах. А хоча б навіть ця теорія справдилася на історії одного або кількох віків, то що це значить? Цим і ще зовсім не доказано, що вона правдива на всім протягу людської історії.
Коли якийсь ряд фактів має бути вияснений якимсь принципом, то цей принцип мусить бути "первісний", не підпадаючий дальшому розложенню, т.зн. це мусить бути явище просте і загальне. Щоб вияснити хімічні явища, мусила наука дійти до найпервіснішого явища, до атому. Чим дальше поступає наука, тим простіші елементи притягає до пояснення фактів. Як же ж мається того погляду Марксова теорія? "Ціла історія є випливом форм продукції і обміни". Добре. А ті форми звідки виплили? Звідки вони взялися і що їх викликало? Чи вони властиві всьому звірячому світові, чи тільки людям? А коли тільки людям, то чому? Все те питання, на котрі треба відповісти, і вони показують, що Марксів принцип не є простий, але дуже, дуже зложений. Хіба ж можна перечити, що форма продукції і обміни — вельми зложене явище суспільне? Треба би, значить, поперед усього розібрати їх, звести на їх первісні складники, а тоді вже шукати принципа, від якого залежить уся людська історія. Адже ж не можна незнану кількість Х пояснювати другою Y, що сама складається з многих компонентів!
Енгельс дав раз іншу дефініцію (Engels. Ursprung der Familie, IV). Після матеріалістичного світогляду основним моментом у історії є продукція і репродукція безпосереднього життя. А вона є двояка: з одного боку, продукція средств до життя, а з другого боку, плодження самих людей, продовжування людського роду". Ба, та це ж те саме "дбання про життя", яке голосять соціологи вроді Ліпперта! Тільки хіба ж це принцип історичний, суспільний? "Продукція і репродукція безпосереднього життя" — це закон загально біологічний, важний для цілого органічного світу, не тільки для звірів, а й для рослин. А проте ані рослини, ані звірі не дійшли до витворення цивілізації, тільки люди. Чому ж це так? Значить, "продукція і репродукція безпосереднього життя" сама для себе не є ще "основним моментом історії". Тут мусить ділати якийсь новий елемент; загальний біологічний закон боротьби за існування в історії людськості підлягає якійсь модифікації.
Цікава річ, Маркс, в усякім разі чоловік геніальний, дуже добре розумів різницю між продукцією звірів і продукцією людей. В однім місці "Капіталу" (1, 140 — 142) він говорить про різницю між працею людей і працею найбільш соціальної між звірями пчоли. І тут він каже: "Найгірший будівничий тим різниться від найліпшої пчоли, що доконує змін у формах природи відповідно до мети, згори наміченої; він знає ту мету і піддає їй свою волю. Одним словом: чоловік робить свідомо, змагаючи до виразно наміченої мети, а пчола робить інстинктово"7. Шкода, що Маркс історико-філософ не був такий глибокий, як економіст! Бо, виходячи від тої різниці при дальшому аналізі, він мусив би дійти до того висновку, що історія людськості не залежить від самої тільки "продукції і репродукції безпосереднього життя", але від спеціального способу людської продукції.
"Так ось коли заберемося до основних принципів, то зараз бачимо, що життя людськості не кермується самим тільки загальним біологічним законом, зглядно, що цей закон серед людськості якось перемінюється. Безпідставність Марксової історичної теорії показується ще ось із чого. Правдива теорія історії мусить вияснити цілу історію людськості від першої хвилі появи чоловіка аж до нинішнього дня. Вона не може ограничитися на саму писану історію, бо що ще нині не входить у її обсяг, може пізніше через нові відкриття, розкопи, відшифровування незвісних досі письм і т.і. статися її здобутком. Власне діалектично-еволюціоністичне становище, на якому стоять марксисти, змушує нас до розширення поняття історії, бо ж власне еволюційний погляд змушує нас пізнавати приготовляючі фази всякого явища. З того погляду належать до історії всі ті ступені розвою, які пройшов чоловік від хвилі, коли він виступив яко "товариська істота", т.є. відколи зробився істотою не тільки біологічною, але й соціологічною. Розуміючи історію в такім значенні — а інакше її й не можна розуміти — ми бачимо, що вона починається далеко вчасніше, ніж які-небудь форми продукції і обміни. Адже ж годі говорити про особливі форми продукції там, де чоловік заспокоював голод, зриваючи готові овочі; він не продукував тоді не то що вартостей обмінних, але навіть вартостей ужиткових. Цей період, коли чоловік не дбав про найближчий день, тривав в усякім разі дуже довго, і в ньому знаходяться найважніші приготовляючі моменти для дальшого розвою людства. Коли Енгельс думає, що в тім часі "суспільний лад був опанований зв'язками родовими", то вільно нам запитати, що ж, властиво, довело до витворення тих родових зв'язків, бо половий потяг розвитий так само і у звірів.
Надто Енгельс через те сам признає, що форма продукції і обміни, зглядно економічна структура не все була основою розвою суспільності. Так ось бачимо: коли вважатимемо принципом історії форми продукції і обміни, то треба ще дати їх аналіз і приходиться ограничити їх вплив на одну означену епоху людської історії. А коли матеріалісти вказують на продукцію і репродукцію безпосереднього життя або попросту дбання про життя, то повинні ще вияснити, для чого цей біологічний закон тільки серед людей витворив соціологічний результат".

5. Всевладство держави. На закінчення цієї розвідки подамо ще за Черкезовим ті уваги і цифри, які він приводить проти Марксівського величання державної всемогучості і соціал-демократичного державного централізму.
"Коли закон капіталістичної концентрації відвернув багато соціалістів від економічної боротьби і попер маси виключно до виборчої агітації, то це було лихо, та часткове лихо. Напр., у Німеччині, де соціал-демократична партія величається незвичайним поводженням, обставини робітницької праці далеко гірші не тільки від англійських, де маса завсігди веде боротьбу на грунті економічнім, але навіть від французьких. Та все-таки це лихо часткове, бо більшість робітників інстинктово держиться економічної боротьби при помочі страйків. Та коли в наших днях ми бачимо страшенний розвій всемогучої держави, що все централізує, убезвладнює продуктивні сили і інтелектуальне життя, опутує всю європейську людність і пожирає народи своїми мільйонами функціонерів і своїми постійними арміями, а особливо коли народна маса піддається деспотизмові Бог-зна якого авторитету, то одвічальність за те в значній мірі спадає на німецьку метафізично державну соціал-демократичну школу.
Давніше, коли ще соціал-демократична доктрина не була так сильно розповсюджена, всі незалежні люди зарівно з буржуазії, як і з-посеред народу, силкувалися зменшити вплив держави на суспільне життя, зредукувати число її функціонерів і заострити її фінансову одвічальність. Під впливом революції в Північній Америці і заснування Сполучених держав думки про автономію і федералізм почали здобувати собі симпатію мас. Ліберальні політики, так само як і соціалісти перед 1848 роком, усі були прихильники повної автономії продуктивних груп. Та коли соціальна демократія почала проповідувати, що треба дати державі все пожерти, все сцентралізувати, бо колись замість Гогенцоллернів і Бісмарків на чолі держави стануть Лібкнехти, Енгельси і Бебелі, оперті на робітницькій армії, і зорганізують нам рай на землі, то всяку думку про автономію зведено на сміх федералізм виключено з "Інтернаціоналу", а Лібкнехт з смішною гордістю заявив, "da? ich Gegner jeder Foederativ-Republik"8 1    (Volksstaat. Marz, 1872).
Ми знаємо вже досить добре їх основні економічні теорії. Погляньмо ж тепер, чи їх любов до держави є ліпше уґрунтована, ніж її економічний фаталізм. В дальших увагах я ограничуся виключно на Францію, де держава є централізована і справді всевладна.
Всі знають, що кожна подія в житті органічнім і суспільнім веде за собою певну затрату сили. Коли затрати на якесь задумане діло більш ніж зиск, то розумні люди покидають це діло. Так само і в суспільному житті: шкідливу інституцію остаточно люди мусять закинути. В часах ваших батьків, коли німецька метафізика зі своїми фантастичними законами ще не заполонила соціалізму, всі повставали проти непожиточних видатків державних, проти пригнітаючого зросту податків. І які ж то були ті податки колись, а які тепер? Ось невеличкий розрахунок:

Які ж то недотепні були ті мужі великої революції, що повставали проти видатків державних! "Науковий" соціалізм навчає народи радісно зносити видатки 22, 48 і 55 разів більші, ніж давніше. Та може сказати дехто, що коли видатки державні збільшилися, то гроші йдуть в народ. Чи справді? Спробуємо придивитися сему ближче. Бюджет Франції в р. 1892 виказує видатків 3 780 077 692 фр. Із цієї величезної суми брала буржуазія титулом процентів від публічного долгу 1 284 191 374 фр.; та сама буржуазія за адміністрування фінансів, вибирання податків, справовання урядів і т.д. — 1 193 494 440 фр.; та сама буржуазія за достави для армії — щонайменше третю частину видатків військових, т.є. 285 142 000 фр. — отже, разом брала вона з теплої руки держави 2 762 827 814 фр. Коли до того додати решту видатків на військо, що в першім ряді держиться на те, щоб боронити оту саму буржуазію, т.є. суму 570 282 000 фр., то лишиться вельми скромна сума 446 967 878 фр. на школи, пошти і інші публічні роботи, з чого знов буржуазія загарбує дуже значну частину.
До державного бюджету треба додати ще 500 мільйонів у бюджетах муніципальних, з чого знов третина розділюється між урядуючих і експлуататорів. Та це ще не все. Після обрахунку Леруа-Боліе річний дохід усієї Франції виносить 25 мільярдів франків. Із цього припадає на державу 4 мільярди; буржуазія, на котру працює 9 мільйонів продуцентів, числячи, що кожний заробить для "патрона" тільки півтретини фр. денно, бере чистих 8212 мільйонів; національна консумція, числячи на кожну душу по пів фр. денно, коштує 7300 мільйонів, а кошта продукції 5488 мільйонів фр. Півчетверта мільярда одержані теплою рукою від держави і звиш 8 мільярдів нагарбаних під охороною тої самої держави, значить близько 12 мільярдів можуть французькі експлуататори ділити поміж себе рік-річно! А тепер розумієш, шановний читачу, чому число капіталістів побільшується, а мільйонери не пожирають дрібних капіталістів? Адже ж ця величезна сума вистарчає на те, щоб витворити у Франції рік-річно 11712 мільйонерів або 23 424 багачів з півмільйо-новими маєтками! Та ця сума розділюється на всю буржуазію; за це вона управляє нами, встановлює закони на свою користь, цвіте і множиться.
Звичайно, соціал-демократи багато декламують проти експлуатації доконуваної дрібними приватними предприємцями, а рівночасно оспівують славу і добродійства держави, посвячуючи її людську особу, добробут, свободу і честь усіх. Та цей фетиш накладає свої особливі условини і потреби на поневолені маси. Одною з найфатальніших потреб держави — чи вона зоветься деспотична монархія, чи конституційна, чи республіка — є збільшування числа своїх функціонерів, т.є. збільшування числа паразитів, що живуть коштом робітника. Французька статистика дуже проречиста в цій справі.
В р. 1855, коли ідеї "Комуністичного маніфесту" ще не були розповсюджені, йшла у Франції завзята боротьба проти високих видатків на функціонерів державних. А які ж були ті видатки? Вони виносили 241 мільйонів для чинної служби і 30 мільйонів на пенсії. Відтоді до 1870 р. видатки на піддержування національного паразитизму раз у раз росли, а поступові люди і партії не переставали протестувати. Та це цісарство провалилося. Народ надіявся, що республіка дасть йому полегшу, зменшить національний паразитизм. Та даремні були його надії!

А число функціонерів державних дійшло до 806 000 осіб! І не треба думати, що це якась спеціальна хвороба Французької республіки. В Росії, в Німеччині, в Італії, всюди паразитизм росте так само швидко.Те саме бачимо і в Сполучених Державах, де пенсії функціонерів державних становлять найбільшу рубрику в державних видатках і зростають ненастанно. І так в р. 1892 видано на адміністрацію 100 міл. доларів, на проценти від публічного долгу — 23, а на пенсії — 126, разом 248 міл. дол. А що весь бюджет виносив 409 м.д., то бачимо, що більшу половину видатків пожирають ті, що не продукують нічого.
Можна би дивуватися, яким способом соціал-демократи дійшли до поклонів перед державою. Ми бачили, що попередником їх в тім погляді був їх учитель Гегель, а що вони перейняли його від нього, цьому причиною був їх ненауковий матеріалістичний світогляд, що змушував їх усі явища вияснювати чисто економічними причинами. Очевидно, що й повстання держави, невільництва, приватної власності вони пояснили собі тим способом, а пояснивши їх так, побачили в них речі конечні і навіть благотворні.
Полемізуючи з Дюрінгом, Енгельс писав: "Загалом приватна власність не була в історії здобутком рабунку ані насильства... Вона пішла з причин економічних. Насильство зовсім не причинилося до її витворення. Вся історія повстання приватної власності опирається на причинах виключно економічних, і при її пояснюванню нема потреби ані разу вдаватися до насильства, до рабунку, до держави, ані до жодної політичної інтервенції. Власність мусить бути витворена працею, заким можна її присвоїти силою. Продукція і нерівний поділ багатства мусили вже існувати, заким зробилося можливим невільництво".
Отже ж без насильств, без перемоги і держави сама продукція виплодила нерівність, притиск і невільництво. Цікаво тільки, на якій теорії опиралися ті дикі люди і якого капіталу було їм потрібно, коли вбивали одні одних, щоб прогодувати себе людським м'ясом? Енгельс, як правдивий софіст, навчає Дюрінга, що Робінзон дістав у свої руки П'ятка для того, бо був представником вищої культури і мав ліпше оружжя. "Продуценти досконалішого оружжя завсігди тріумфують над продуцентами пліхшого", — додає він. Тілько ж Робінзон виратував П'ятка від не дуже приємної перспективи — з'іідження через власних чесних земляків. І ті земляки перед Робінзоном тріумфували над П'ятком. Чи вони перемогли його вищою культурою, чи силою? Чи Менелік і абісинці побили італьянців через те, що стоять вище цивілізацією і формою продукції, чи через те, що були дужчі? А варвари, що знівечили греко-римську цивілізацію, чи були більше розвиті, більше промислові, більше цивілізовані? Ні, вони перемогли силою, брутальністю і насильством.
Та Енгельс іде ще далі. Він навчає німецьких робітників, що "без невільництва стародавня Греція не була б могла розвинутися ані сама, ані її штука та наука" і що "невільництво в ту пору було великим поступовим кроком". Коли так, то чому ж та сама Греція попала в стан варварства під турецьким панованням? Адже ж невільництво цвіло там аж до початку нашого віку. Якже ж це сталося, що через 20 століть той сам народ з тим самим невільництвом замість поступати своєю незрівняною цивілізаційною стежкою спадав щораз нижче до стану дикості?
І це не припадковий скок у минувшину; оця прихильність до невільництва у соціал-демократів належить до основ будущини. Бо погляньмо, як виображують собі соціал-демократи будущий устрій. В книзі К. Кауцького "Die Grundlagen der Socialdemokrati", що є офіціальним виясненням партійної програми, в розділі Х п.з. "Соціалізм і свобода" читаємо: "Соціалістична продукція не згоджується зі свободою праці, т.зн. з тим, щоб робітникові було вільно працювати коли, де і як захоче. Правда, під пануванням капіталізму робітник до певної міри користується ще цією свободою. Коли йому не сподобається в одній робітні, він може пошукати собі працю в іншій. В соціалістичній (соціал-демократичній) суспільності всі средства продукції будуть сконцентровані в руках держави і держава буде одиноким предприємцем, тож робітник не буде мати вибору. Робітник наших днів має більше свободи, ніж її буде мати в соціал-демократичній суспільності. Це не соціал-демократія касує право вибору праці і часу, але сам розвій продукції".
Продукція, а не насильство, була джерелом усіх кривд і пригніту в минувшині — так учив Енгельс; та сама продукція витворить нове невільництво в соціал-демократичній суспільності, — запевнює нас офіціальна партійна книга. І для якого ж то добра ті люди, котрих ідеалом є казарма, армія праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи, ініціативи і солідарності? Може, вони думають здійснити такий комуністичний ідеал, що кожний осібник добровільно піддасться наказам функціонерів державних? Погляньмо, як соціал-демократичні законодавці думають зорганізувати розділ продуктів отак удисциплінованої праці. Той самий Кауцький в IX розділі тої самої книги п.з. "Розділ продуктів у будущій державі", відповідаючи на закиди противників соціалізму, пише:
"Наші противники повинні би доказати, що рівний розділ продуктів є конечним наслідком соціалізму. Всі форми теперішньої плати: плата за години чи штуки, спеціальні премії за працю понад загальний наділ, різнородні відплати за різні роди праці — всі ті форми сучасної плати, девчому змодифіковані, буде можна цілковито приложити і в соціалістичній суспільності". Перепрошуємо пана філософа "наукового соціалізму"! Система плати може бути приложена у їх соціал-демократичній державі так, як прикладається в теперішній державі експлуататорській і капіталістичній, але ніколи в суспільності соціалістичній. Автор і його приятелі дурять себе і других, твердячи, що їх держава демократична, по-воєнному зорганізована, з захованою системою плати має ще якийсь зв'язок з соціалізмом. Соціалізм, по думці перших його апостолів, кладе своєю основою право кожної людини до свободи без ограничень, до повного і гармонійного розвою; він противиться всякому визискові чоловіка чоловіком, суспільністю, державою; він противиться особливо системі плати за роботу. Плата є основою капіталізму. Допускаючи її до своєї держави, ви, панове, сфальшували основну думку соціалізму; замість емансипації ви бажаєте завести дисципліну і субординацію, замість солідарності — порядок і тісноту казарми, замість економічної рівності — привілеї, і через це ви зрадили справу народів, домагання терплячої людськості".
На цьому ми кінчимо виписки з брошури Черкезова. Ми не знаємо, чи була на неї яка відповідь у соціал-демократичній пресі, та в усякім разі, коли приведені в брошурі цифри і цитати з писань соціал-демократичних не виссані з пальця, а правдиві (цього ми в отсій хвилі не можемо сконтролювати), то нею нанесено соціал-демократизмові тяжкий удар. Такі удари від людей, прихильних соціалізмові, йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об'явою вельми корисною: правдивий соціалізм, ідея будущого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин.

1 Wundt W. Uber das Verhaltniss der Philosophie unseres Jahrhunderts zum Leben, akademische Festrede. Leipzig, 1889.
2 В цитованій уже промові Вундт мовить про нього: "Гегель — це правдивий філософ Реставрації. Він пройнятий тим переконанням, що осібник мусить служити державі, піддаючися безоглядно найвищій волі. В абсолютній формі він величає бюрократичний конституціоналізм".
3 Webb S. History of Trade-Unionism. 1894. С. 214.
4 Є се Гегелівська т. зв. тріада — логічна форма, в якій він виображував собі розвій. В кождім розвою — після Гегеля і Маркса — є три ступені: 1) первісний стан — thesis, 2) негація цього первісного стану — antithesis, 3) негація цієї негації і поворот до первісного стану, тільки на вищий ступінь — syntehesis. "Гегель узяв цей свій закон розвою, — мовить найновіший критик соціал-демократичних доктрин др. Г.Пасманік (die Zeit, 1897, т.ХІ, 4.141, стор.163), — не з докладної обсервації появ дійсної природи, але з досліду законів логіки. Се ж звісний факт, що Гегель увесь свій вік мучився, підганяючи реальні явища під закони своєї діалектики, і сам ніколи не міг задовольнитися здобутками своїх дуже хитроумних зусиль. Та в усякім разі ясно, що Гегелева діалектика і теорія еволюційна, яка тепер є основою природничих наук, це дві речі абсолютно різні. Природничі науки не признають ніякої троїстості, а також не признають, буцімто розвій іде шляхом негацій і контрастів. А се, власне, дві характерні прикмети діалектики; коли їх відкинемо, паде весь будинок. А соціалісти потожсамлюють Гегелеву діалектику, приняту в цілості Марксом і Енгельсом, з еволюцією в значенні природописнім. Конечним наслідком цього діалектичного способу задивлювання є фаталізм: усе прийде і мусить прийти в свій час; нічого не можна викликати, заким об'єктивний хід явищ до того не дійде. Особа не має в історії ніякого самостійного значення. Власне цей оптимістичний фаталізм — оптимістичний, бо в будущині бачить щастя всієї людськості — є характерним признаком Марксівського розуміння історії!"

5 Mulhall. Dictionnary of statistics, 50 years of national progress.
6 Giffen R.Essays on finance.
7 Слово "інстиктово" нічого не пояснює. Знов треба запитати: що таке інстинкт і звідки він узявся, а тоді вийде, що й пчола, хоч в певній мірі, робить свідомо.
8 Я є членом кожної федеративної республіки.
Подається за публікацією в "Житє і слово" (1897, т.6, кн.4, с.265—292).

ДО ІСТОРІЇ СОЦІАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Соціалістичний рух, що з обсягу політичних та економічних теорій перейшов уперше на поле свідомої організації пролетарів у невдалій пробі Бабефа та його товаришів в часі Великої Французької революції 1794 p., зробився відтоді характеристичною появою, що тягнеться через усе XIX століття, раз у раз дужчаючи та вбиваючись у силу, та й теоретично раз у раз поглиблюючися та обхапуючи ширші поля людських інтересів. Проклямований зразу як філантропія, як постулат християнської любові і справедливості супроти бідних та покривджених, він у XIX віці робиться філософією найлівішого крила гегеліянців, світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонових мас, робиться могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних — найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для інших — грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу.
Чи новий, двадцятий вік буде, як думають прихильники цього руху, віком перемоги соціалізму, чи, може, висуне на зміну йому інші оклики й інші ідеали, про це завчасно ще пророкувати. Одно видається певним: в оцінюванні соціалістичного руху починаємо добачувати навіть у його ворогів той спокій і ту об'єктивність, які дає перспектива значного часу і перебутого багатого розвою. І в самих соціалістичних таборах, що досі звичаєм усіх нових сект і релігій (а соціалізм сьогодні особливо для мас менше освічених його прихильників має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах та на культі осіб, аніж характер науки) виявляли найбільшу нетолерацію не лише супроти "невірних", тобто несоціалістів, але також супроти єретиків та гетеродоксів, — і тут починаємо завважувати цікавий зворот. Під окликом "фабіанства" в Англії, посибілізму та солідаризму у Франції та ревізіонізму в Німеччині іде серед найчільніших соціалістичних інтелігентів невпинна критична праця, що, нав'язуючи зразу до тактики соціалістичних партій, звільна йшла чимраз глибше до самих цілей організації, до основних догм та тез самої доктрини. Статистичні досліди над будовою й розвоєм сучасної суспільності і історичні досліди над її минувшиною, нові методи соціологічних пошукувань над початком та розвоєм людських інституцій, нові здобутки на полі розвою етичних та релігійних концепцій людськості, нова вмілість слідження мандрівки та перемін певних ідей протягом століть та на обширі великих країн,—усе те збагачення нашого знання щодо кількості і якості не могло лишитися без впливу також на величну ідейну будову соціалізму, здвигнену в другій половині XIX віку головне завдяки працям двох німецьких жидів, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, і покладену в основу великого масового руху в Німеччині головне заходами третього німецького жида Фердінанда Ляссаля. Працям тих трьох визначних людей надає велике історичне значення головне та обставина, що вони сталися угольним каменем великої політичної організації, звісної під назвою німецької соціально-демократичної партії. Ця партія стоїть сьогодні, можна сказати, як центральна соціалістична організація в соціалістичному русі всього світу, і своїм австрійським крилом, до якого належать також соціалістичні організації австрійських провінцій, захапує потрохи й нашу країну, коли тим часом друге її крило, російське, грає тепер визначну роль в революційнім русі також на російській Україні. От тим-то зрозуміла річ, що соціалізм і соціалістичні організації заслуговують на пильну увагу кожного освіченого українця, який цікавиться громадськими справами і не хотів би блудити навпомацки в сутолоці нових фактів та суперечних змагань і теорій.
Розпочинаючи в ЛНВ („Літературно-науковий вісник”) ряд розвідок та рефератів про поодинокі питання з обсягу суспільного життя та соціальної політики, ми зазначуємо відразу, що не думаємо давати ніякого систематичного курсу тих питань і не бажаємо робити пропаганди — чи то для соціалізму, чи проти нього. Ми бажали б лише зацікавити наших читачів тими преважними справами, заохочити освіченіших до читання основних праць на дотичні теми, а освічуючи принагідно то це, то те питання, виробляти в умах ту об'єктивність та неупереджену, але нетривожну цікавість до досліджування правди, що повинна цікавити освіченого чоловіка, а в справах соціальних, громадських ще більше, ніж деінде.

І. Комуністичний маніфест 1848 року
Коли вірити Енгельсові і всім іншим історикам соціалізму з соціал-демократичного табору, то лютий 1848 року був моментом мало що не так само важним у історії людськості, як уродження Христа, або як виступлення Лютера в Німеччині. В тім місяці був написаний у Лондоні спільно Марксом і Енгельсом "Комуністичний маніфест" і разом з ним народився на світ новочасний "науковий" або "історичний" соціалізм. Те, що було досі, до кінця 1847 p., то були соціалістичні фантазії, соціалістичний сентименталізм, соціалістичні утопії, або скоріше утопічний соціалізм. "Комуністичний маніфест" Маркса і Енгельса відразу поставив справу соціалізму на твердий науковий ґрунт, показав соціалістичний лад не як якийсь неосяжний ідеал, а як неминучу дієву конечність, як неохибний виплив непоборного історичного розвою. Цей маніфест відразу відкрив перед людством непохибні історичні закони, що з елементарною силою пруть до здійснення соціалізму. Ці закони в головному такі:

1 Вся дотеперішня історія людства—це боротьба класів, боротьба неволених, кривджених, стіснених проти тиранів, кривдників та гнобителів.

2 Вся дотеперішня культура—це, властиво, розвій продукції матеріальних дібр; від цієї продукції залежать форми правління й поділ суспільності на верстви, залежать наука й штука, ідеали й релігії.

3 Таким образом не люди творять історію по своїй волі, але елементарна сила кожночасової продукції уробляє їх по своїй уподобі і пре їх туди, куди їй хочеться.

4 Розвій теперішньої суспільності іде від капіталізму до соціалізму; це видно з того, що великі капітали ростуть, пожирають менші і скуплюються в руках чимраз меншого числа капіталістів; натомість чимраз більші маси народа опиняються в стані пролетарів, позбавлених усякої власності, окрім своєї робочої сили, яку вони мусять продавати капіталістам. Працюючи для них, вони силою незломного економічного закону заробляють пересічно все лише стільки, щоб могли вижити, не більше; надвишка вартості того, що вони зроблять, іде до кишені капіталістів і збільшує їх капітал. Але ж капіталістичний устрій, зводячи маси народу до стану пролетаріїв, фабричних робітників, рівночасно здружує, гуртує, організовує їх. З хвилею, коли робітники пізнають, що в їх величезнім числі сила і простягнуть руку до захоплення в свої руки політичної власті, виб'є остання година капіталістичного ладу. Суспільність, тобто пролетаріат, перейде в нову фазу історії, в соціалізм, при якому люди вперше почнуть справді робити історію, при якому дотеперішні закони історичного розвитку стратять свою силу. І далі автори маніфесту подають цілий ряд постанов, які по їх думці в разі перемоги пролетаріату можна буде ступнево вводити в життя зразу в краях економічно найбільше розвинутих, а дедалі — то й у інших.

При яких обставинах був виданий цей маніфест і яким способом сталося, що новий "історичний" соціалізм виступив відразу готовий, в такій заокругленій, категоричній, побідній формі, вискочив, мов Мінерва в новій зброї з Зевсової голови? На цюріхськім конгресі соціальної демократії 1893 р. Енгельс, говорячи про первопричини соціалістичного руху, заявив, що "в тих часах (1843—1845) соціалізму держалися лише невеличкі секти". Та сам "Комуністичний маніфест" представляє річ зовсім не так скромно, бо зараз на початку в ньому кажеться: "Вже тепер (1848 р. перед революцією!) всі європейські держави признають комунізм як велику силу". Послухаймо, що каже про се інший соціал-демократ, д-р. Вільгельм Конштедт: "Маркс уложив сей маніфест іменем "зв'язку комуністів". Маніфест заповідав близьку революцію. І справді, заким перші примірники були надруковані і розіслані, вибухла в Парижі буря, впав Люї Филип, оголошено республіку. Для тайного зв'язку комуністів настала пора явно виступити перед народ і перемінити слова маніфесту на діла. Нова центральна власть у Парижі стояла під проводом і під пануючим впливом Маркса”*. (Dr. Wilhelm Constadt. Die Agrarfrage in der deutschen Sosialdemokratie von Karl Marx bis zum Breslauer Parteitage. Munchen, 1903. C. 75.) Як бачимо, слова маніфесту про признання комунізму всіми європейськими державами як рівнорядної сили були або пророцтвом вітхненного візіонера, або словами політика, який стояв у центрі конспірації і дуже добре знав, що й для кого говорить. Певна річ, се знання сказалося ілюзією, революція впала, а Марксові теорії не знайшли в Німеччині ніякого відгомону ані зрозуміння. Але се не значило нічого, хіба те, що для них не настав ще був час; треба було ще 20 літ економічного та політичного розвою і велетенської агітаційної сили Лассаля, щоб підготувати для них ґрунт.
Та, як сказано, Маркс, пишучи з Енгельсом свій маніфест, заявляв, хоч і не дуже виразно, що його постулати і проекти можливі до здійсненя аж по побіді пролетаріату (такої побіди надіявся він у Франції) і то "nach und nach"1 (Після і після) ступнево, і то лише в краях більше розвитих, отже, очевидно в Англії та Франції, а тільки потім у краях більше запізнених, до яких тоді належала Німеччина (W. Constadt, op.cit. 73). Цікаво, отже, відки Маркс, молодий тоді емігрант, неекономіст з фаху, не живши довго ані в Франції, ані в Англії, міг виробити собі таке глибоке знання про економічний стан тих країв і такий широкий погляд на хід її економічного розвою? На се питання німецькі соціал-демократи, звичайно, не дають відповіді. Для них Комуністичний маніфест — перший і блискучий доказ Марксової геніальності, безпохибне євангеліє, об'явлене вибраним пророком, хоча, приміром, і сам Енгельс признавав, що позитивні постулати того маніфесту тепер уже перестаріли. Щоправда, в останніх часах, під впливом новоповіднаходжених документів деякі німецькі соціальні демократи признають несміло, що Маркс міг також запозичувати свої ідеї у інших, але, мовляв, і сам він не робив із того секрету. "Чи письменник украв свої думки в кого іншого, — пише цитований уже нами Конштедт, — і в кого він украв їх, се для історика може бути зовсім байдуже. Вплив тих думок, се головно цікавить його. Марксові закидувано іноді, що він присвоював собі чужі думки.Я вважаю такі докори зовсім фальшивими та несправедливими; але опрокидати їх я не думаю. Напевно Маркс узяв до своєї системи не одно від своїх попередників. Але ж здобутки науки не на те нагромаджені, щоб їх знаходити, а на те, щоб їх прикладати в діло. Розуміється само собою, що Маркс усієї своєї системи не виссав собі з пальця. Він стояв на ґрунті науки свого часу і на тім ґрунті будував далі" (op. cit. 10). За вашим ласкавим дозволом, пане дре Конштедт! Історикові при оцінюванні заслуг і значення якогось діяча зовсім не байдуже,чи сей діяч дійшов до певних ідей своєю власною інтуїцією та розумовою працею, чи взяв їх звідки інде. На те він історик, щоб слідити зв'язки суспільні та ідейні, які в'яжуть кожне людське діло з його попередниками, сучасниками й наступниками. Певна річ, се не приносить нікому нечесті, коли він переймає наукові здобутки своїх попередників і далі розвиває їх, але буває ж певна границя між таким науковим перейманням і плагіатом. Коли, прим., Маркс переймає Рікардову теорію ґрунтової ренти, вказуючи при тім на Рікарда як на її творця, і перетворює сю теорію відповідно до цілості своєї системи, дає їй по часті інше мотивування, а по часті інший обсяг, то се зовсім у порядку і ніхто не може йому за те робити найменшого докору. Та коли Енгельс в увазі до Марксової брошури "Das Elend der Philosophic" (вид. 1885, стор. 26—27) пише про закон робітницької плати: "Сей закон "нормальної" плати, яка все вагається довкола minimum потрібного для піддержання життя робітника та для продовження його роду, уставлений був мною вже 1844 р. в моїх "Umrisse zu einer Kritik der Nationalokonomie, Paris, 1844", значить, Маркс уже тоді знав той закон", — то се вже не будування на грунті сучасної науки, а просте присвоювання собі відкриття, яке ще 1819 р. зробив Рікардо, та й то розвиваючи і докладніше формулюючи давніші погляди Тірго.
Коли для історика байдуже, звідки який автор узяв свої ідеї, то він повинен би й не признавати його власністю ідеї взяті ним звідки інде. А ось др. Конштедт каже виразно, що хоча "Маніфест" 1848 р. написаний був спільно Марксом і Енгельсом, то все-таки в приближенню можна сказати напевно, що його політична програма в головному була духовою власністю Маркса. Він тут повторяє з маленькими обмеженнями слова Енгельса, який у своїй брошурі "Die Entwickelung des wissenschaftlischen Socialismus" признає Марксові два епохальні відкриття, що зробилися основою нового історичного, наукового соціалізму. Сі відкриття., матеріалістичне розуміння історії і вияснення тайни капіталістичної продукції через установлення поняття надвишки вартості (Mehrwerth), тобто тої вартості, яку продукує робітник і яка лишається в руках капіталіста. "Дякуючи тим відкриттям, соціалізм зробився тепер наукою, яку треба лише опрацювати у всіх її деталях і в обопільнім зв'язку її окремих частей"*. *(Кінцевий уступ другого розділу; див. російський переклад (вид. 3-тє в Женеві), 1902, с. 25.)
Наскільки критичні і програмові думки Комуністичного маніфесту можна вважати духовою власністю Маркса, чи то Маркса з Енгельсом до спілки, про се знаходимо інтересну статтю В.Черкезова в паризькім часописі "Les temps nouveau", що виходить замість давнішої "La Revolte", у числах 51—52 (з 20 і 20 квітня) і 1,2,4, 5 з мая 1900 року п.з. "Un plagiat tres scientique". Тим, що читали "Житє і Слово" 1896 року, певно буде ще в тямці праця того самого Черкезова, якої зміст я передав там у статті "Соціалізм і соціал-демократизм". Ся стаття разом з паралельними працями бельгійського соціаліста Домелі Нювенгуйса була попередницею писань Бернштейна і німецьких ревізіоністів. Тепер д. Черкезов вертає до тої самої теми — критики соціал-демократизму — з іншого боку і береться доказувати, що найбільша часть думок "Комуністичного маніфесту" Маркса й Енгельса запозичена без подання джерела, а по думці д.Черкезова, навіть перепсована та баламутно передана з іншого маніфесту, написаного 1843 р. ученим фур'єристом Віктором Консідераном п. з. "Pricipes de socialisme. Manifeste de la democratie au dix-neuvieme siecle".
Сей маніфест був надрукований уперше 1843 в журналі фур'єристів "La Democratie pacifique"; за нього автор і редакція були поставлені перед судом і увільнені судом, і ось 1847 р. маніфест вийшов другим виданням, до якого додано справоздання з того процесу*.

*(Ось декілька дат із життя сього незвичайного чоловіка. Віктор Консідеран (Considerant) уродився 1808 p., кінчив політехнічну школу, вступив до артилерії і дослужився ранги капітана. Перейнявшися ідеями Фур'є, він виступив із війська і занявся пропагандою, виголошував виклади в Парижі, а потім створив у Мецу перший публічний курс соціалістичної теорії. Рівночасно він був співробітником Фур'єрових журналів "La Phaianstere" та "Nouveau Monde", причинився до заснування нового журналу "La Phaianstere", а по його упадку заснував журнал "La Phalangue". По смерті Фур'є він зробився головою його школи, закладав фур'єрівські колонії в різних сторонах Франції та в інших краях Європи, видавав журнал "La Democratie pacifique" і читав знов лекції в Парижі. Вибраний до генеральної ради департаменту Секвани, він 1848 р. по вибуху революції ввійшов у склад конституційного сейму. Він був противником президентури Людвіка Наполеона, а вибраний 1849 р. до парламенту, належав до крайньої опозиції, видав прокламацію, якою кликав народ до бунту, і мусив у червні того ж року тікати до Бельгії. Засуджений позаочно, він утік до Америки, звідки вернув до Франції аж 1869 p., шоб тут у повному забуттю дожити свого віку. З його писань найважніші "Destine'e sociale" (Paris, 1834—1844; З томи), згадані вище "Principes du socialisme" та "Le Socialisme devant le vieux monde" (1848).)

"Представте собі, читачі, — так починає д. Черкезов критичну часть своєї праці, — стан вірного мусульманин, що привик повторяти: "Аллах великий, а Магомет його пророк!" І ось нараз одного гарного дня він знаходить на своїм дивані, на місці свого святого Корана, книжку якогось невірного джавра, де все те, що було найсвятіше в його Магометовій книзі, виложено далеко ясніше, докладніше, з ширшим поглядом, з глибшими ідеями, а головне — з незрівнянно вищим літературним талантом. І він знає, той вірний, отовпілий, обурений, упокорений, що твір невірного джавра появився перед Кораном, і що Магомет, той великий пророк фаталізму, знав сей твір.
Подібно як сей вірний, так і я почув себе остовпілим, обуреним і навіть упокореним, коли мені довелося прочитати книжечку Віктора Консідерана "Principesdudu Socialisme. Manifeste de la democratic au dix-neuvieme siele", написану 1843 p., а видану 1847 року. Та й було чого чудуватися. В брошурі на 143 сторінках Віктор Консідеран викладає ясно, по свойому звичаю, всі підстави марксизму, того "наукового соціалізму", який парламентаристи хочуть накинути цілому світові. Властиво, теоретична часть, де Консідеран говорить про принципи, міститься на перших 50 сторінках; решта присвячена голосному процесові, який уряд Люї Филипа виточив був журналові фур'єристів "La Democratic pacifique" і який скінчився увільненням оскаржених через суд присяглих. Але на тих 50 сторінках славний фур'єрист справді по-майстерськи подає нам стільки загальних поглядів, ясних і блискучих, що лиш малесенька часть його ідей містить у собі вповні всі закони й теорії марксистів, не виключаючи й ославленої концентрації капіталу та цілого "маніфесту партії комуністів". Сей славний маніфест, ся Бібліялегально-революцІйної демократії, се тільки дуже неглибока (mediocre) парафраза численних уступів маніфесту В. Консідерана. Маркс і Енгельс черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту В.Консідерана, але навіть форму, титули розділів.
Не маючи під рукою брошури В. Консідерана, ми не можемо сконтролювати всіх отих тверджень і дійти, наскільки оправданий острий суд Черкезова про маніфест Маркса і Енгельса. Що в свойому маніфесті німецькі соціалісти заховали такий розклад матерії і подекуди подібні титули (не такі самі, загалом у Маркса й Енгельса термінологія інша, ніж у Консідерана), се ще не була би така біда і се ще не значило би, що їх маніфест був плагіатом із твору французького фур'єриста. Тим-то ми лишимо набоці сей уступець Черкезова і перейдемо до інших, де він порівнює тексти обох маніфестів. Паралелі, що мають доказувати плагіат Маркса і Енгельса, і то плагіат plena forma (повною формою), бо оба німецькі соціалісти видають ідеї, зачерпнені з чужої книжки, не за здобутки сучасної науки, але за свої власні відкриття, таких паралелей наводить Черкезов щось 33, та ми обмежимося лише на найважніших, таких, що дотикають фундаментальних теорій Марксової системи.
Ось паралельні уступи про історію верстов суспільності від найдавніших часів (розд.1. "Ком. маніфесту" — цитую немудрий український переклад* (Видавництво Української соціалістичної партії. К.Маркс і Ф.Енгельс. Маніфест комуністичної партії. Львів, 1902.), доконаний не з німецького оригіналу, а з російського Плеханівського перекладу — значучи для короткості К.М. — Комуністичний маніфест і В.К. — Віктор Консідеран).

Незважаючи на метафізичний літералізм, незважаючи на конституційну рівність горожан перед правом... теперішній суспільний лад не менш аристократичний, хоч не в принципі, а фактично... Верстви тривають далі через те, що одні родяться в стані зглядної нижчості, а другі — вищості. Та тепер уже не закон, не право, не політичні принципи кладуть ті перегороди між великими верствами французького народу, а сама організація економічна та соціальна...
Дуже важна поява виринає тепер у цілій повні, се наглий і швидкий розвій нового феодалізму, феодалізму промислового та грошового, який звичайно займає місце аристократії правління, причому рівночасно щезають або бідніють середні класи. З сього не може вийти ніщо інше, як загальне поневолення, збірна інфеодація мас, позбавлених капіталу, знаряддів праці, виховання. Абсолютна свобода без організації, се ж не що інше, як абсолютне віддання безоружних та ограбованих мас на ласку й неласку куп уоружених і заосмотрених. Цивілізація, що почалася шляхетським феодалізмом і якої розвій увільнив промисловців від особистої або безпосередньої панщини, доходить сьогодні до феодалізму промислового, який заводить колективну або посередню панщину робітників.
На великім полі щоденної суспільної війни стоять одні вчені, заосмотрені, узброєні від ніг до голови... а другі обдерті, голі, несвідущі, голодні... мусять самі просити у своїх противників якої-будь роботи та нужденної плати... Промислова війна, так само як оружна, має переможців і побіджених. Промисловий феодалізм, так само як і воєнний, держиться на фатальних тріумфах і ненастанній перевазі сильних над слабими. Пролетаріат — се сучасне кріпацтво.
Хоча хід думок у сих уступах, без сумніву, однаковий, а найважніші характеристики згідні майже до слова (у К.М. вони, зрештою, визначаються більшою прецизією), то все- таки на основі сеї першої паралелі ще не можна би говорити про плагіат, бо ж мова тут про речі загальнозвісні, про які Маркс і Енгельс не потребували довідуватися аж із Кон-сідеранової брошури. Та йдемо далі.

Як бачимо, хід думок у обох паралелях одинаковий, а у Консідерана знаходимо навіть такі речення, які досі вважалися спеціально марксівськими, прим., анархія капіталістичної продукції, заступлення людей машинами, пожирання майстрів їх власними машинами І т.ін. Розуміється, що виклад у Консідерана ширший, детальніший; ілюструванню деяких тем, порушених у К.М. кількома реченнями, він присвячує цілі розділи, прим., параграф 10 "Поділ суспільності на дві верстви: мале число таких, що посідають усе, і велике число таких, що позбавлені всього". Консідеран загалом не менший від Маркса майстер оперувати контрастами, та й загалом се майстерство було витвором більше французького, ніж німецького духа.
Одна з найефективніших і найбільше проречистих частин Комуністичного маніфесту—це, без сумніву, характеристика буржуазії, її заслуг, а особливо її лихого, згубного впливу (укр. вид., стор. 7—11). Погляньмо, як виглядають ці блискучі сторінки в прирівнянні до викладу Консідерана.

Хоча д. Черкезов, поставивши обік себе ті виписки, бачить у К.М. "тісноту думок" та побіжність, то все-таки мені здається, що переворот не лише в самій економічній будові нової суспільності, але також у всіх її змаганнях та вподобаннях, доконаний буржуазією ("вона творить собі новий світ, відповідний до її поглядів і думок"), висловлено в К.М. з далеко більшою презицією та консеквенцією, з далеко яснішим поглядом на консеквенції того перевороту, ніж це бачимо у Консідерана. Це й не диво. Адже Маркс і Енгельс стояли, так сказати, на його плечах, тому й могли бачити дальше й ясніше, і внесли до економічної аналізи спеціально німецьку і спеціально Гегелівську діалектику та філософію історії. Та, з другого боку, не можна заперечити, що в зароді, в загальних контурах думки К.М. містяться вже в маніфесті Консідерана, і історик соціалістичного руху 40-х років XIX віку ні в якім разі не буде міг минати фур'єризму та його чільних представників так легко, з етикеткою "утопізму", наданою їм Енгельсом, як це чинено досі. Навпаки, він буде мусив завсігди мати на увазі, що, крім утопічних планів, фалянстерів і т.ін., мислителі тої школи дуже бистро і глубоко додивлялися до хиб сучасної їм суспільності і що їх критикою в дуже значній мірі покористувалися автори К.М., хоча й дали тій критиці подекуди різкішу форму та ширший обсяг.
Не менше виразно, хоч також не так різко, як у К.М., зазначено у Консідерана також основну теорію Марксового соціалізму, теорію боротьби класів і економічних криз у теперішній суспільності.

А перевівши порівняння між станом Франції перед 1789 p., коли шляхта не хотіла бачити того, що їй грозило, танцювала й сміялася, і станом перед 1847 p., коли долю Франції держить у руках буржуазія, яка ще гірше погорджує простим людом і ще менше цікавиться його долею, ніж передреволюційне панство, він кінчить:

Щоправда, Консідеран не посувається так далеко, як Маркс і Енгельс, не прокламує загальної аксіоми, що вся дотеперішня історія людства — то історія класової боротьби; можливо, що таке узагальнення він разом з многими теперішніми істориками узнав би був невірним, але класовий антагонізм як основне явище свойого часу він бачить дуже ясно і характеризує проречистими словами. Так само й щодо значення економічних криз ми не бачимо у нього глибшого розуміння, крім простого сконстатовання факту; навіть періодичність тих криз він не вбачає досить ясно; вони для нього "ендемічна", себто ненастанна хвороба. Але ж бо й Маркс і Енгельс висловлюють тут про кризи погляд далеко не непомильний і далекі ще від того розуміння, яке пізніше було висловлене в Марксовім "Капіталі" і по якому кризи — це не періодичні атаки, що грозяться знищити буржуазію, але періодичні потрясіння, що прискорюють, власне, розвій капіталістичної системи, нєвічачи решту цехових порядків та дрібної продукції і концентруючи чимраз більше продукційні засоби в руках нечисленних магнатів капіталізму.
Далі (стор. 13—21) знаходимо в К.М. характеристику пролетаріату як економічного класу і політичної сили. І тут автори К.М. мали в Консідерановім маніфесті готові думки, готові контрасти, які слід було, як казав один старий журналіст, "скоротити й украсити". Поперед усього зазначено тут, мабуть, за голосом Рікарда, той сам "залізний закон" про maximum робітницької плати, що рівняється пересічному minimum життєвих потреб робітника, той сам закон, який пізніше Енгельс присвоював собі і який у простій логічній консеквенції містить у собі і саме епохальне відкриття Маркса, його теорію "Mehrwert’a.

Як бачимо, вмів і Консідеран доводити речі до крайніх консеквенцій, хоча ся крайня консеквенція висловлена у нього не досить ясним економічним язиком. Перекладена на економічний язик, вона значить, що доведена до крайності дешева продукція дійде до того, що робітник діставатиме за свою працю менше, ніж йому треба для життя; в такім разі він, очевидно, швидше чи пізніше згине, а бодай не лишить потомства; а в такім разі загальне число робітників уменшиться, а наслідком сього, силою тої самої конкуренції, тепер уже між капіталістами, що потребують робочих рук, робітницька плата — і ми матимемо той "залізний закон" періодичного падання і зростання плати, який 20 років пізніше з такою президією сформулював Ляссаль.
Далі в К.М. говориться про ненастанний зріст пролетаріату і про джерела того зросту; послухаймо й тут обох сторін:

Видержуючи консеквентно свою матеріалістичну лінію, К.М. не допускає у членів буржуазії ніякого такого ділання, що не було би подиктоване матеріальним інтересом. Звідси йде останнє речення в повищій цитаті, що силкується вияснити факт, чому деякі члени буржуазії, от хоч би самі автори К.М., стають по стороні робітників. Та чуючи, що таке пояснення чисто ідеального змагання економічним інтересом чи радше непевністю економічного становища деяких частин буржуазії таки не зовсім вірне, автори К.М. додають: "Так як колись частина аристократії перейшла до буржуазії, так тепер переходить частина буржуазії до пролетаріату, а власне частина буржуазійних ідеологів, що змогли дійти до теоретичного зрозуміння цілого історичного руху" (стор. 18). Розуміється, вказівка на аристократів, що перейшли були в XVII в. в табір буржуазії, нічого не додає до пояснення того факту, чому в XIX в. деякі члени буржуазії ставали в рядах (а властиво на чолі) робітників; замість одного факту маємо два факти, що їх не легко втиснути в рамки щирого матеріалу. У ідеаліста Консідерана це явище зовсім натурально випливає з його світогляду. Ми читаємо на стор. 20 його маніфесту: "Інтелігентні сили (серед буржуазії) прокидаються; відчування матеріальної і моральної нужди робітницького класу і неминучої потреби зарадити їй прориватися на світ... Самі буржуазні верстви, зрештою,' починають бачити, що вони не менше від пролетаріїв мають інтерес у тім, щоб завести в промисловій системі певні гарантії та відпорність проти наскоків фінансової аристократії". І далі на стор. 32 читаємо: "Поле соціальних ідей засівається, покривається ростками, робиться грунтом, на якому з кожним днем громадніше та живіше зустрічаються сильні розуми, гарячі серця, нові покоління, одним словом, усі ті, у кого в грудях живо б'ються серця любов'ю до людськості і яких непохибне почуття призначення народів веде на славні шляхи будущини". Як бачимо, тут вихідні точки авторів К.М. і В.Консідерана різняться діаметрально, а проте в обох маніфестах зазначено той сам факт дуже схожими словами. Для виразнішого зазначення контрасту слід додати, що Консідеран не був ані революціонером, ані комуністом, хоча в його маніфесті любісінько вживається подекуди термінологія великої французької революції, говориться* про "права чоловіка" та "призначення народів", терміни містичні, яких консеквентне вистерігаються "революціонери на холодно", автори "Комуністичного маніфесту". І хоча треба признати, що ідейний матеріал, зложений В.Консіде-раном у його трактаті, Маркс і Енгельс обробили зв'язкіше та логічніше, поставили на чисто розумову підвалину, то, з другого боку, історик соціального розвою другої половини XIX в. буде мусив признати, що ентузіаст-фур'єрист Консідеран, маючи вихідною точкою своїх розумовань чуття чи, як він каже, "вірний інстинкт", таки ліпше вгадав будущину, ніж холодний доктринер Маркс. По Марксовому розумінню, розвій економічних і соціальних відносин з фатальною конечністю мусить іти до заострення суперечностей, до збільшення визиску, з одного, і централізації капіталів, з другого боку, до чимраз більшої нужди (Vere-lendung) мас і до остаточної катастрофи. По думці Консі-дерана, сама буржуазія матиме інтерес у тім, щоб лагодити контрасти, обмежувати анархістичну боротьбу всіх проти усіх, прозвану свобідною конкуренцією, і запобігати руйнуючим кризам та катастрофам. Сьогодні, коли від написання К.М. минуло звиш півстоліття величезного розвою, можна сказати сміло, що правда більше по стороні Консідерана, ніж Маркса, що почуття не лише власного інтересу, але й ширшої справедливості та гуманності грало в тім розвою далеко більшу роль, ніж би це хотіли признати соціал-демократичні доктринери.
Ми сказали, що Консідеран не був ані комуністом, ані революціонером. В останніх параграфах свого маніфесту він розвиває свою програму діяльності. Здавалось би, що тут уже дороги Консідерана і Маркса, комуніста й фур'єриста, розходяться рішуче. Тим часом власне в тій останній частині знаходимо уступи, які, коли хочете, ще більше рішуче переконують нас про те, що автори Комуністичного маніфесту повними пригорщами черпали з маніфесту Консідерана. Фур'єристи, як відомо, покладали цілу свою надію на добровільні організації капіталістів і робітників і відкидали ідею насильного перевороту та державної організації нового суспільного ладу указами згори. В своїм маніфесті В.Кон-сідеран пише (стор. 45): "Не ходить нам о те, щоб знівечити власність. Ходить о те, щоб винайти і надати власності досконаліші, певніші, свобідніші та рухливіші форми, а рівночасно більше товариські (sociales), доводячи у всіх сферах до гармонії інтерес індивідуальний з інтересом загальним". Автор уважає конечним замість теперішньої системи власності покласти як найвищу ціль "спокоєвої демократії"" принцип спілковий. "Треба виробляти власність колективну, не звалюючи все в купу, не через спільність основи на рівності (communaute egalitaire), але при помочі ієрархічних спілок (association hierarchique), добровільних і мудро скомбінованих з різнородних індивідуальних властивостей" (стор. 45). Можна собі разом з соціальними демократами уважати такий спосіб розв'язки соціального питання утопією (практичні проби фур'єристів, розроблені в тім дусі, справді всі не вдавалися), але цього одного не можна заперечити, що автор сих слів ясно відчував небезпеки комуністичної "promiscuite" і ясно розумів, що розвій людства обік видос-коналення- громадської продукції доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальності, Іцо ця друга сторона розвою для кожного людського осібника на певнім ступені освідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції і що всякий план суспільної реформи, що не хотів би числитися з тим глибоким нахилом людського роду до автономії особистості, був би так само нерозумний і нетривкий, як той абстрактний марк-сівський капіталізм, що спрягає в одне ярмо громадську, колективну продукцію з системою строго проведеної приватної власності. (Фактичний капіталізм ніколи так строго сеї приватної власності не проводив, а тепер чинить це далеко менше, ніж 1848 p.). Та, взявши на розвагу пізніші соціал-демократичні програми, вироблені на підставі Марксових доктрин, ми можемо сказати сміло, що соціал-демократам і досі не вдалося обплисти цей підводний камінь, зазначений уже 1843 р. Консідераном. Навпаки, оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій.
Та про це ми матимемо ще нагоду поговорити, а тепер вернемо до порівняння обох маніфестів. Отже, бачимо, що Консідеран, обороняючися проти закиду щодо знівечення власності й комунізму, поступає зовсім консеквентно в дусі своїх принципів. Та цього зовсім не можна сказати, коли ту саму оборону надиблено — в "Маніфесті комуністичнім". А про те в тім маніфесті (стор. 23 укр. перекладу) читаємо: "Нам, комуністам, закидали, що ми хочемо знести особисту власність". І далі стор. 25: "Ми хочемо тільки змінити нужденний характер того присвоювання, що через нього робітник живе лиш на те, щоб побільшати капітал". І нарешті на стор. 34 другий розділ "Комуністичного маніфесту" кінчиться заявою: "На місце старої буржуазійної суспільності з її класовими різницями настане спілка, в котрій свобідний розвій кожної одиниці буде услів'ям свобідного розвою всіх". Цей уступ, на мою думку, найсильніше доказує залежність "Комуністичного маніфесту" від маніфесту Консідерана. Бо ж мета комунізму справді знести приватну власність средств продукційних, а по-друге, творення таких "вільних спілок", про які глухо згадує К.М. в останнім уступі, зовсім не входило в програму комуністів ані Маркса і опинилося в маніфесті якось немов через недогляд. Бо ж кілька рядків перед тим К.М., вірний свойому революційному характерові, заявляє, що пролетаріат через революцію стане пануючим класом і як пануючий клас насильно знесе старі відносини продукції" (стор. 33). А ще вище на тій самій стороні між постулатами комуністів як 8-ма точка стоїть якнайкатегоричніше заперечення всяких вільних спілок — "однакова примусова праця для всіх, заведення промислових армій, особливо для рільництва". Хто потрапить віднайти в так організованій суспільності якийсь "свобідний розвій одиниці", цей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладність комуністичної держви, зазначена в усіх 10 точках К.М. (стор. 33), в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям.
Все те, що тут сказано, не має на цілі вменшити наукові заслуги та історичне значення Маркса й Енгельса. Але для сучасних і дальших поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили "науковий соціалізм" і дали в своїх писаннях нову об'яву, нове євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння вменшить у вірних і в невірних партійну заїлість і фанатизм, улекшить порозуміння, а через це й працю для осягнення великого ідеалу — соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1904, т.25, кн.7, с.134—152).

Далі

До змісту Іван ФРАНКО МОЗАЇКА