Іван ФРАНКО
МОЗАЇКА
Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

СЕМІТИЗМ І АНТИСЕМІТИЗМ У ГАЛИЧИНІ

Єврейське1 питання без сумніву одна з найважливіших і найбільш пекучих справ нашого краю вже хоч би тому, що в ньому жиє пропорціонально значний процент єврейської людності, а ще більше з огляду на її економічне положення, спосіб її розселення та нарешті на вплив, який має вона на суспільно-економічний розвій нашого краю, та на становище, яке займає супроти різних верств і різних ідейних течій, що борються внутрі нашої суспільності. Тому добре зробив "Przeglad Spoleczny", що в першім своїм річнику присвятив тому питанню кілька статей, а між ними помістив таку основну та широко закроєну працю, як "Proba rozwiazania kwestji zydowskiej" Альфреда Носсіга, далі трактував її в одній із програмових статей та в "Echach" у напрямі принципіально однолитім, хоч із різних точок погляду. Цікаве те, що в тім питанні забрали голос члени всіх трьох народностей нашого краю — польської, руської та єврейської. Та не менш цікаве також становище, яке супроти тих голосів заняла єврейська преса та часть преси польської. З польської преси, скільки знаю, присвятили статті д. Носсіга ширші згадки "Kurjer Lwowski" та варшавський " Przeglad Tygodniowy", сей остатній п.з. "Poroniona monarchia".
Щодо "Ech", то більша часть львівських і варшавських дневників задовольнилася передрукованням (без подання джерела) поміщеного в них фактичного матеріалу, а проти уваг та внесків автора полемізували тільки єврейські часописи "Israelit" та "Ojczyzna", які також остро виступили проти проектів д, Носсіга.
З початком біжучого року вийшла в Яссах брошура д-ра медицини Ліппе, в якій усі ті голоси, з додатком помислів німецького філософа Гартмана, піддано подрібній критиці під спільним і дуже характерним заголовком "Symptome der antisemitischen Geisteskrankheit"2.
Ся брошура, з-під пера автора, що пильно слідить за ходом єврейської справи (на обложці зазначено чотири його попередні розвідки в тій справі), цінна для нас не стільки з огляду на її критичні уваги, яких вартість пізнаємо далі, скільки з огляду на численні позитивні дані для характеристики єврейського типу та єврейських аспірацій.
Поперед усього передам тут коротко основні думки торічних статей " Przegladu Spolecznego" про єврейське питання. Найважніший погляд, що потягає за собою цілий ряд важних консеквенцій і до якого признається "Przeglad Spoleczny" навіть наперекір многим євреям, се признання євреїв як окремої народності, опертої на їх окремім походженні, традиції, способі життя а залежним від усього того окремім складі духовнім, окремим погляді на світ та окремім характері. В логічній консеквенції з тої основи випливає друга основа, оголошена в "Przegl. Spol.": признання євреям найповнішого права до розвивання своєї народності в такім напрямі, який вони самі признають найвідповіднішим, і признання їм повної автономії та ініціативи у всіх внутрішніх реформах, розуміється, з признанням усього того також для народностей польської та руської.
Але, виходячи з тих основ, подиктованих національно-автономічною та федералістичною програмою, "Przegl. Spol." далекий від тої ліберальної Principienreiterei3, яка не бачить життя, тільки принципи, і замикає очі на факти або закриває їх загальними фразами. Тому редакція не задоволилася проголошенням основ, але, вглядаючи глибше в сучасне життя, старалася дослідити, оскільки ті основи мають шанси здійснення без шкоди для жодної з інтересованих народностей, а з користю для всіх, бо ж очевидна річ, що в противнім разі й самі основи не мали би ніякої вартості. Тому, аби уможливити перехід від теорії на ґрунт практичної політики, редакція старалася в різних статтях подавати аналіз наших суспільних відносин, аби уможливити оцінку сил, що виступають до конкуренції. Національний характер у різних його проявах, історичний розвій, теперішній стан економічний, оцінка посторонніх впливів політичних так само, як і економічних та духовних, усе те було обговорюване на сторінках "Przegl. Spol." більш або менш систематично, оскільки на се позволяли рами часопису, але все з тою непохитною провідною думкою — освітити та проложити дороги, якими народ так само польський, руський, як і єврейський, може дійти до правдивого людського побуту, осягнути умови правильного і всестороннього розвою. Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жодну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаєть ся на все тільки всякий утиск,усякий визиск і всяка облуда.
Але, роздивляючися в наших краєвих відносинах, добачаємо величезне число фактів, що потверджують влучну характеристику д. Носсіга та його остаточний висновок, по якому "тип єврейський пересічно сильніший у боротьбі за існування, але морально стоїть нижче від неєврейського, має більше бистроти та витривалості, але також більше зарозумілості, амбіції та безсовісності" ("Przegl. Spol.", 1886, т.2, с. 232). Не тільки ті індивідуальні прикмети єврейського типу, але особливо племінна лучність євреїв та їх релігійно-суспільні організації, кагали, дають їм величезну перевагу в боротьбі за існування, особливо над людністю так відмінно зорганізованою, як польська й руська. Майже вся торгівля в Галичині і весь краєвий промисл держаться в руках євреїв. Шляхетська інституція, звана пропінацією, їм завдячує свій розквіт і своє так тривке існування, бо євреї як орендарі держать в руках вишинк гарячих напоїв і стараються якнайширше "пропагувати" їх консумцію. Велика часть більшої земельної власності також у їх руках, але й тут велика часть євреїв замість "управи" вносить тільки визиск і руїну. Яким способом, методою сарани, кидаються євреї на більшу власність деяких повітів, аби виссавши її, по кількох літах перекинутися в іншу сторону, зовсім не дбаючи про піднесення продуктивності землі й не думаючи навіть (розуміється, з деякими виємками) робити які-будь вклади для піднесення рільного господарства, на се доказом нехай послужать ось які обчислення, пороблені мною на основі Skorowidzow із літ 1872—1886; власностей у руках євреїв було: в пов. Цішанівськім 1872 р. — 50, а 1886р.—22, в пов. Домбровськім 1872р.— 3, а 1886р.— 16, у пов. Яворівськім 1872 р. — 13, а 1886 р. — 7, у пов. Ліськім 1872 р. — 14, а 1886 р. — 32, в пов. Самбірськім 1872р.— 13,а 1886р.— 6, у пов. Мілецькім 1872р.— 8, а 1886р. — 54, в пов. Дрогобицькім 1872 р. — 32, а 1886 р. — 21, у пов. Брідськім 1872 р. — 4, а 1886 р. — 30, у пов. Добромильськім 1872 р. — ані одної, 1886 р. — 12, у пов. Золочівськім 1872 р. — 29, а 1886 р. — 11, у пов. Тарнобжеськім 1872 р. — 5, а 1886 р. — 24. Загалом у повітах над долішнім Сяном (Цішанів, Яворів, Хшанів) число більших власностей єврейських у тих літах із 80 упало на 43, а в повітах безпосередньо сусідніх із ними (Домбровськім, Мілецькім, Ліськім, Тарнобжеськім та Велицькім) у тім самім часі з 28 виросло на 125. Щодо Східної Галичини, то тут у 8 гірських повітах число більших власностей єврейських із 19 виросло на 82, а в 9 наддністрянських із 66 на 105.
Такі факти, як нечесна конкуренція індивідуальна, неперебирання в способах, аби лише вели до цілі, і скрите, але сильне ділання організацій, що лучать економічні інтереси з віросповідними, ті факти занадто відомі всім і зробилися джерелом незадоволення неєврейської людності, а в разі дальшого їх зросту грозять необчисленими небезпеками для краю і для самих євреїв. Ті факти склонили редакцію до піднесення єврейського питання і спонукали також мене висловити свій погляд, що на полі економічнім людність польська й руська мусить здобувати собі рівноправність із євреями, а при нерівності наших сил конечною являється краєва підмога для слабшої сторони. Сама редакція в програмовій статті зазначила виразно альтернативу, до якої кінець кінців у протязі часу мусить у нас дійти єврейське питання, а власне асиміляція (очевидно, добровільна) однієї часті євреїв із місцевою людністю, і еміграція більших мас євреїв за границю до такого краю, де би вони могли жити й розвиватися всесторонньо як одностайний і самостійний народ. Не зазначено ще хіба третю, також часткову евентуальність — полишення якоїсь часті євреїв у нашім краю на правах чужоземців, евентуальність, про яку недавно (1880 — 81) досить живо дискутували єврейські часописи в Росії. Ті три евентуальності злучені разом, на мою думку; вичерпують єврейське питання з нашої точки погляду, і тому вважаю потрібним іще раз приглянутися їм ближче і відперти при тім деякі закиди, піднесені в вище названих часописах.
Поперед усього ще одна увага. Єврейське питання має дві сторони, обі однаково важні для нас, як і для євреїв: внутрішня реформа єврейська і зовнішнє впорядкування відносин між нами і євреями. Отже, питання внутрішньої реформи, а тим самим питання остаточної розв'язки вузла, поставлення єврейського народу на власнім твердім грунті, витворення для цього внутрішніх умов правильного розвою єсть і мусить бути назавсігди ділом саміх євреїв, мусить бути полишене їх власній волі та починові. В ту внутрішню справу, на мою думку, жоден неєврей не має права мішатися.
Натомість у справах, що доторкають обопільних відносин між євреями і неєврейськими народами, мають обі сторони, євреї і неєвреї, не тільки право, але й обов'язок робити все, що можна для вияснення фактичного стану речей, для вказання його хиб і можливих способів заради.
Тільки не треба забувати, що се обов'язок обопільний і що критика повинна бути також обопільна, з обох сторін рівноправна. Досі дуже мало було проявів такої діяльності. Неєврейські письменники та агітатори виказують шкоди, які поносить неєврейська людність від євреїв, отже, стають майже виключно на ґрунті суспільно-економічнім. Натомість єврейські апологети підносять кривди, які терпіла або терпить єврейська людність на ґрунті переважно суспільно-конфесійнім. Очевидно, що при такій різниці вихідних точок трудно дійти до порозуміння, тим більше, що в одних і в других для оцінки фактів інша етична міра. Економічний визиск, проти якого виступають одні, для других щось таке, що розуміється само собою до тої міри, що навіть національну рівноправність вони розуміють як "право — могти за свої гроші купити, що їм подобається" (Lippe, с.77). Тому й не диво, що при такій різниці вихідних точок не могло прийти до порозуміння, але навпаки оживлена дискусія розбуджує щораз більше пристрастей та фанатизму, відбігає від мети й утруднює її осягнення. Противник замикає очі на докази противника і відмовляє йому всякої компетенції промовляти в його справі, полишаючи се право тільки для себе, згори признаючи справедливість тільки по своїй стороні, а противникові відмовляючи доброї волі. Що сим гріхом грішні обі сторони, не буду перечити, але, судячи з останньої єврейської апології д.Ліппе, тверджу сміло, що односторонністю, виключністю та зарозумілістю євреї далеко перейшли неєвреїв. Що такий спосіб полемізування мусить бути шкідливий поперед усього для самих євреїв, сторони буцімто слабшої, яка так живо відчуває утиск із боку племен неєврейських і тому в першій лінії потребує поправи існуючих відносин, про те, здається, й говорити не треба.
Певна річ, що метода трактувати всяку думку про реформу як "antisemitische Geisteskrankheit", "Tollhauslerpolitik"4, і які там іще інші прекрасні епітети дає тим змаганням єврейська апологетика, не особливо свідчить про почуття реформи і причиниться більше до приспання, ніж до будження того почуття серед єврейської публіки. Повна сліпої зарозумілості фраза: "Не мішайтеся до наших справ! Die Juden werden ihre Frage selbst losen"5 (Lippe, c.35), коби тільки не була снотворним наркотиком і коби сон після неї знов не був перерваний яким страшним пробудженням! Бо обопільні відносини між євреями і неєвреями в нашім краю тепер такі, що всяке самолюбне засліплення, всяке відпихання реформи без огляду на те, від кого б вона виходила, треба вважати суспільним злочином, що може приблизити, а не відвернути катастрофу.
Порушені в "Przegl. Spol." реформові думки не знайшли ласки в очах єврейських апологетів. І так ідея асиміляції для них неясна і д.Ліппе без найменшого вагання відповідає на неї ось якою, зовсім нечесною інсинуацією: "Der Programist (се зн. автор програмової статті) will aber sicherlich unter seiner Einformigkeit das gemeinsame Religionsbekemitniss, und unter Assimilation Apostasie verstehen"6 (c.28). Отже, можу сказати сему пану, що сам він "Sicherlich"7 помилився, а коли поняття асиміляції та горожанської рівноправності йому неясне, то постараюся вияснити йому, по змозі, його власними словами. На його думку, австрійський уряд у Галичині зробив із євреїв "echte Deutsche"8. Польське національне письменство, "wo in jedem Satze ein Heiliger steckt und auf jedem Buchstaben sich ein beflugelter Engel schaukelt"9 (Боже, який чудовий дотеп і яке знання польського письменства!), відіпхнуло навіть найохотніших до просвіти євреїв від нього і попхнуло їх до німецьких класиків; за се поляки зненавиділи євреїв "als Avantgardedes Deutschtums"10 (с.76-77). А коли нарешті нове покоління виросло в польськім дусі та піднесло претензії до польської народності, "suchte man an ihrer Religion Anstand nehmen, indem man dieselbe, wie beim Process Ritter, nach dem Muster von Tisza Eslar als gemeinschalich anklagte"11(с.77). Отже, все те був антисемітизм: і ненависть до євреїв за їх німецькість, і приступленні їх до польської народності, і оголошення їх за окрему народність! А корону тій "Geisteskrankheit"12 наложила ц.к. прокураторія, виточивши процес Ріттерам!
Отже на закиди єврейського апологета треба відповісти поперед усього, що австрійський уряд не зробив євреїв у Галичині німцями, бо до самого р. 1848 трактував їх зовсім не ліпше від уряду польської Річи Посполитої. В час тої Річи Посполитої євреї так само, як і по її упадку, творили державу в державі, мали свої інтереси окремі від решти суспільності і були далекі від польщини, незважаючи на те, що польське законодавство трактувало їх значно лагідніше, ніж законодавства інших європейських країв13. Зовсім легкомисно кидає д. Ліппе твердження: "Es giebt sogar Historiker, welche meinen, wenn die Juden nicht im Polenlande gewesen waren, ware der polnische Staat Jahrhunderte fruher aufgelost worden"14 (с.ЗЗ). Шкода, що автор не назвав ані одного з тих істориків і не навів ані одного доказу піддержання такого погляду. Ми були би дуже вдячні йому за се, бо наші "яфетівські" історики не тільки що нічого не знають про добродійний вплив євреїв на Польську державу, але, навпаки, на основі актів, літописів та інших історичних пам'яток стверджують сумний факт, що єврейський визиск у спілці з магнатською самоволею був однією з перших і головних причин козацьких війн, що завдали польській Річи Посполитій першу смертельну рану.
Зайняті тільки собою, маючи на оці тільки власні інтереси, євреї, з виємком кількох одиниць, не були горожанами Річи Посполитої, а тільки галапасами на її тілі. Ані в літературі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання євреїв; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний. Тому не диво, що по упадку польського державного організму євреї відразу перекидаються на сторону побідителів, у Пруссії та в Австрії робляться німцями, не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями — зрештою з виємками Литви по р.1863, — то тим не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові. У всіх польських рухах, де поляки виступали проти Росії, аби вибороти собі національну незалежність, євреї визначалися повним індиферентизмом, або навіть добровільно та безплатно сповняли службу шпіонів та донощиків, так що пр. генерал Паскевич у р. 1831 міг з повним задоволенням писати до царя Миколая, що російські війська при помочі євреїв знають про всі рухи повстанських відділів скорше та докладніше, ніж сама повстанська коменда.
Яку ролю відіграли євреї в Галичині в пам'ятній різні 1846 р., се досі не зовсім вияснено критично; але важкий закид, який піднесли проти них многі наочні свідки тих подій, будь-що-будь характеризує дуже драстично ті некорисні поняття про горожанське почуття євреїв, яке мали сучасні їм польські інтелігенти15.
Др. Ліппе, здається, відчуває справедливість закиду про брак горожанського почуття у євреїв і збуває його чисто равінською, орієнтальною штучкою. "Чого, властиво, хочуть асимілятори від євреїв?" — питає він (с.41). "Що має єврей зробити з себе, аби стати горожанином? Які прикмети, які горожанські чесноти має польський Войтек або руський Федь, яких би не мав єврей Мошко?" — "Любові до рідного краю" — говорять. Але ж від сто літ емігрують християни з усіх країв Європи до Америки, Африки та Австралії, натомість європейські євреї до передучора в тім руху взяли тільки мінімальний уділ. Єврей скрізь, без сумніву, горожанин своєї вітчини, але його переможний співгорожанин-християнин відбирає йому його природне право, право горожанства. Єврей головно перетяжений обов'язками супроти тої вітчини, а у християнина переважає уживання горожанських прав. Маючий та інтелігентний єврей мусить утікати з Галичини, аби уйти від простацьких напастей (gemeisten Invektiven) "Gazety Narodowej)" та вуличників, або аби в ясне полудня його не застрілили на вулиці як пса.
По такім представленню положення небідних, але маючих євреїв у Галичині через чоловіка, який, як сам признається, в Галичині вродився, виховався і скінчив школи, чи ж маємо дивуватися, що заграничні євреї називають життя галицьких євреїв боротьбою (ein Ringen) і по цілім світі заряджують складки "fur galizische Zwecke"?16 Що та єврейська боротьба доходить декуди до таких відносин, як у Бориславі, де перед кількома роками був погром християнських робітників через євреїв, при якім убито 6, а покалічено звиш 30 робітників; що ті "гноблені" євреї в многих містах і місточках творять переважну більшість і пануючу та всесильну партію та визискують своє панування так огидно, як того приклад бачили ми на Бродах. Про не менше цікаві історії вміли б оповісти Дрогобич, Коломия, Калуш, Снятин, Жаб'є і т. ін., — про те єврейські апологети не згадують нічого, а може, вважають се чимось так природним, що про те й згадувати не варто.
Будь-що-будь, одначе ми, повчені давніми і новими прикладами, осмілюємося спростувати вищенаведені твердження д. Ліппе. Коли євреї досі не емігрували до Америки, то се зовсім не доказує їх "любові до рідного краю", але доказує поперед усього, що вони не мали причин і потреби емігрувати, се зн. що власне наші краї й наші народи, польський і руський, являються для них найкориснішим тереном, бо ставлять найменший опір їх визискові. Були випадки, що євреї справді пробували їздити до Америки, але по короткім часі вертали назад, переконавшися, що там не так легко вижити з такої "праці", як у нас. Що євреї поносять більш обов'язків .краєвих і державних, коли візьмемо до порівняння відносини прав і обов'язків головної маси неєврейської людності, а не упривілейованих верстов, як се чинить д. Ліппе, то се чисто неправда. Не говорячи вже про податок крові, від якого євреї тисячними правними і безправними способами вміють викручуватися (пор. численні процеси за підкупства через євреїв комісій асентерункових), навіть податку майна й абсолютно й пропорціонально далеко більше платять християни, рільники й ремесники, ніж євреї — купці, властителі домів по містах, рантієри та капіталісти. А такі полемічні цвітки, а властиво пусті видумки, як "простацькі напасті" газет, від яких буцімто інтелігентні євреї мусять утікати з Галичини, або стріляння євреїв по вулицях, мов псів, очевидно, не заслуговують ні на яку відповідь і мусять бути почислені одиноко на карб гарячої, орієнтальної фантазії дра Ліппе.
Та особливо два мої твердження, висловлені в "Echach" сего часопису, стягли на мене найтяжчі громи з боку єврейської преси, а власне твердження про змагання євреїв до економічної, а евентуальне також і до суспільної гегемонії, а також про їх конспіраційний спосіб поступування. Помину мовчки всі ті масні епітети, якими обкинула мене єврейська преса за висловлення тих тверджень. Для мене найцікавіше було зачудування єврейських апологетів при тій нагоді, немовби моє твердження було чимось нечуваним. "Eine Verschworung der Juden in Galizien! Unglaublich!"17 — скрикнув обурений др. Ліппе; "Eine teuflische und verworfene Aufreizung!"18— скрикнув львівський "Israelit";"zwykle bezmyslne podburzanie",3 — повторяє д. Адольф Інлендер у "Ojczyznie". І жоден з них навіть не пробує інакше опрокинути моє твердження. Та хіба ж організація євреїв у конфесійні громади та кагали така велика тайна? Чи тайна, той величезний вплив, який мають ті організації на справи економічні та суспільні, а не лиш виключно на віроісповідні? Чи нарешті тайна — та віками вироблена могутня лучність цілого єврейського племені, якої один прояв я показав у діяльності "Aliance Izraelite".  Чи все те речі, про які невільно говорити? Річи, що не мають ніякого значення для нашого краю, у якім 10 % людності — євреї? Чи, може, нарешті, се все антисемітські вигадки? Здається, що ні, бо ось що читаємо, прим., у варшавськім єврейськім органі "Glos", у збірній статті від редакції, в якій засідають також світлі одиниці єврейські:
"Єврейському питанню з погляду суспільно-економічного особливе забарвлення надає зорганізована відрубність. Єврейський визиск своїм змістом не різниться від звичайного визиску, але різниться особливо формою. Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших. Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей єврейство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших. Бувають між євреями не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів. Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі єврейський визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього. Спеціалізація нарешті вчинила євреїв нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би євреї й найліпше сповнювали свою спеціальну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконування тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало звертано увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6 % загалу людності, у нас числять їх 15 %, а з того 9/10 євреїв" "Glos", 1886,ч.6.).
Не буду наводити з галицьких відносин прикладів тої лучності та тісної організації єврейської. Досить сказати, що, звертаючися на поле суспільно-економічне, вона звичайно тим сильніша, що освячена віроісповідними та релігійними" мотивами. Доходить навіть до того, що найтяжча релігійна клятва (хайрем) дуже часто буває вживана й надуживана в цілях чисто економічних. Супротив тих загальновідомих фактів обурення єврейських апологетів на моє твердження виглядає зовсім комічно. Головний їх закид, немовби я "Aliance Izraelite" зробив авторкою тої конспірації, її фонди "fur galizische Zwecke"16 якоюсь "армією, за якою йде резерв та загальне ополчення", а закладання єврейських шкіл рільничих та промислових уважає "революцією" або "шкідливою конспірацією", се попросту кепські жарти для заблахманювання очей. Навпаки, в своїм другім "Echu" (див. вище с.39 і 40), про яке др. Ліппе пише, що воно написане "in einer noch aus unserer ersten Jugend erinnerlichen, bei der Zapfenstreich-Musik im Munde loser Studenten, Schlosser­gesellen und Schucterbuben gewohnlichen Sprache und Ausdrucksweise, als sie uns mit Ruthen und Brenn-Nesseln von der Musik zu verjagen suchten"20. Очевидно, читаючи мою статтю, надихану злегка біблійним стилем, др. Ліппе почув немов шмагання різками та кропивою! (і з приводу якої він дивується тільки лагідності прокуратора, що пропустив її). Я написав виразно: "Нехай усохне мій язик, коли хочу робити тобі з того закиди; навпаки, я хотів би поставити тебе взірцем для своїх земляків". І далі: "Власне тому я похваляю живе заняття євреїв рільництвом, бо тепер земельна власність в руках євреїв буває більше руйнована, ніж господарована". Що не вважаючи на ті, здається, досить виразні слова, також д. Інлєндер відповідає мені: "Якби євреї хотіли слухати ради та думки русько-польського поета-соціолога, мусили би старатися всіми силами о упадок свого власного племені, не закладати шкіл, не образувати рільників, не виховувати ремісників" ("Ojczyzna", ч. 4), — то се вже, здається, звичайна тактика єврейських публіцистів із білого робити чорне.
Далеко цікавіший супроти того закид, який на самім початку своєї статті підносить проти мене д. Інлєндер, буцімто "d. Franko nie czytal tego i tego”21. Гарно д. Інлєндер читав мою статтю!
Так само основні закиди піднесено проти мойого твердження про "гегемонію євреїв". Коли я вказав на нерівність економічної боротьби між євреями — неєвреями, мені відповіли, що адже християни мають більше прав, ніж євреї, або нарешті, як се вчинив д. Вільгельм Фельдман у останнім числі "Іsгаеlitа", що християнські робітники не хотять приймати євреїв до своїх зв'язків. Найцікавіший доказ і тут висунув д. Інлєндер, твердячи, що те здобування економічної гегемонії, те монополізування торгівлі й промислу, здобування земельної власності в цілях спекуляційних — усе те ніщо більше, як тільки "право до праці та горожанського становища", незважаючи зовсім на те, що той зріст єврейських ґешефтів, се рівночасно зріст зубожіння та визиску християнської людності. Д. Інлєндер доходить навіть до того, що домагається такої "рівноправності", аби євреї посідали в Галичині не 8,8 %, але 10 % усієї землі на тій основі, що творять 10 % людності всього краю. Те, що євреї мають тепер у руках 60 % промислу, а 90 % торговлі в Галичині, се в його очах ніякий знак єврейської переваги і не дає неєвреям права домагатися рівноправності з євреями.
Отже ж, як я розумію асиміляцію євреїв, яка будь-що-будь у нашій єврейській політиці мусить займати перше місце? Що не розумію її як релігійну апостазію, приймання хрещення та вживання свинини, се розуміється само собою, хоч се інсинує мені д. Ліппе, який рівночасно (с.52) дивується, як може автор, "русько-польський католик у своїй вітчині, що безумовно присягла на папську корону і продала себе Римові з душею й тілом", жартувати з Біблії. Вже сама та суперечність була би спонукала чоловіка, що поважніше дивиться на діло, зупинитися на тім і прочитати уважно мою статтю та інші поміщені в тім самім часописі, і з них, може, виніс би був переконання, що людова партія польська й руська, якій основу хоче покласти "Przegl. Spol.", не має наміру між точками своєї програми класти ані римської, ані візантійської, ані ніякої іншої правовірності, але навпаки, лишаючи релігію на боці як річ особистого переконання, наміряє підносити духа людського, допомагаючи до розвою науки та морального почуття. Ми певні, що асиміляція інтелігентних єврейських одиниць не доконається на ґрунті релігійної правовірності, бо там на полі догм ніяке поєднання неможливе. Тісніше порозуміння, тривкіше від обопільної толеранції, можливе тільки на ґрунті науки, пізнання природи та критичного зрозуміння минувшини, а при тім у праці над спільними, чисто людськими задачами суспільними та політичними. Всяке обстоювання на становищах чисто конфесійних та ортодоксійних може довести тільки до затемнення основних питань гуманності та до розбудження пристрастей; відстрашаючий приклад сего дав др. Ліппе в своїй брошурі. Скільки дурниць наплів сей єврейський інтелігент, починаючи від висловленого в передмові домагання, аби "християнська церков зіпхнула з престола Бога безконечної доброти, що згори прощає всякі провини, а посадила назад старозавітного Бога, карателя та месника. Бога справедливості та його десять заповідей, даних серед громів і блискавиць, а в першій лінії завела святкування суботи замість неділі" (с.2), аж до абсурда вроді підозрівання апостола Павла о кровосумішку на основі речення, висловленого десь у Апостольських Діяннях, буцімто "він мав сестру за жінку".
Чув др. Ліппе, що десь дзвонили, але не знає, де; чув, що в якихось апостольських писаннях говориться щось про сестру й жінку, але не знає, що. Можу вияснити йому се. В однім із своїх листів пише ап. Павло про себе, що не жадає від вірних ніякої запомоги для себе, бо жиє з праці своїх рук, і що в своїх апостольських подорожах не возить із собою сестри як жінки, як се звикли чинити інші апостоли. Отже ж, мова тут не про Павла як такого, що жив із жінкою-сестрою, та й Павло не закидає іншим апостолам кровосумішки, знаючи, що вони були жонаті, але своїх жінок називали сестрами во Христі, зазначуючи, що вони однакової віри з ними. Др. Ліппе, який так сильно обурюється, коли хто нарушить хоч одну букву його улюбленого Талмуда, повинен би мати хоч стільки вирозумілості, аби такими дурницями не провокувати ненависті у людей, для яких без огляду на те, чи вони правовірні, чи ні, ап. Павло єсть і лишиться одною з найчистіших та найвеличніших фігур у історії релігійного розвою, і то головне за свою велетенську та повну самовідречення працю коло увільнення християнської етики з єврейських формулок та з єврейської формалістики.
Так само під асиміляцією євреїв не розуміємо зілляння цілої їх маси з людністю для них чужоплеменною, бо ми переконані, що при таких чисельних відносинах, як у нас, се ані можливе, ані не було би корисне. Асиміляція для нас, се поперед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов'язків.
Горожанське зрівняння! "Як то, чи довговікове життя в краю не вчинило нас його горожанами?" — запитують євреї. Відповідаю: "Ні!" "Чи посідання землі не дає нам права горожанства?" — запитує др. Ліппе. Відповідаю: "Ні!" Паразити, що найтривкіше й найдовше жиють на деревах, се ще не дерева; різні спекулянти прусські, французькі та інші, що посідають землю в нашім краю, ані не думають бути його горожанами. Горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарності з народними ідеалами та праця для їх здійснення. Розуміється, що рівноправність ми розуміємо не як привілей самих тільки "Obywateli"22 в теперішнім значенні сего слова, але як широку основу, на якій одиноко може доконатися горожанське зрівняння всієї маси народу. Тільки ж рівноправність повинна бути справді рівна. Галицькі євреї досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не думаю перечити, що справді воно так і що границі їх прав можна би розширити. Але, з другого боку, євреї забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси неєврейської людності, що користають із множеетва прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато некорисних приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на неєврейську людність. Отже ідея рівноправності домагається безумовного усунення всяких таких привілеїв і виключних прав, розбиття всіх неявних організацій, що піддержують визиск, хоч би вони ховалися під плащиком конфесійності. Закон, що карає кримінальне кинення на кого-будь великої клятви (хайрем) і таким способом, очевидно, входить на поле конфесійних справ, являється в тім напрямі дуже важним і видним прецедентом. Внески посла Меруновича про державне екзаменування равінів, про регуляцію єврейських метрикальних реєстрів, зовсім несправедливо окричані як антисемітські, були дальшими кроками в напрямі до горожанського зрівняння євреїв із неєвреями. На мою думку, ті внески повинні були вийти від самих євреїв, що почували себе горожанами краю, а що се не сталося і що, навпаки, ті внески викликали такий вереск і стільки крові напсували нашим євреям, се, власне, доказ, що горожанське почуття серед єврейської маси ще навіть не закінчилося і що одиниці з горожанським почуттям серед тої маси або зовсім іще не існують, або зовсім ще безсильні.
Надіюся, що з часом се почуття буде рости, мусить рости, а події останніх десятиліть дають деяку основу для сеї надії. В міру зросту того почуття повинні власне з-посеред нашого єврейства виходити асиміляційні проекти. Поки сего нема, поки наші євреї за прикладом дра Ліппе і спілки з завзяттям, гідним ліпшої справи, будуть кидатися на всяку пробу критики та незалежної думки про єврейські відносини в нашім краю, доти неєврейська суспільність сама мусить обдумати прогібіційні способи для спинення єврейського визиску та для введення єврейської справи на відповідну дорогу. Бажаю, аби ті зусилля були якнайуспішніші і могли запобігти різним катастрофам, вибухам темних елементарних сил, які би могли євреям замість думки про розвій та спокійну горожанську асиміляцію насильно накинути товчок до громадної еміграції.
Без сумніву, еміграція часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими євреями мусить бути пожадана для нашої суспільності як вентіль обезпеки, що зменшив би в краю напір єврейського елементу, а для євреїв як творіння кадрів будучої національної самостійності. Як така вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспільності, але така еміграція, се зовсім не те недоречне "die Juden mit Gutern beladen aus dem Lande Jagen"23 як підсуває мені др. Ліппе.
Сим кінчу сей ряд своїх думок про єврейську справу в Галичині, викликаних єврейською полемікою. Жаль, що ся полеміка, крім кпин, наруг, окриків та запитань, не дала нам ніяких фактів для основнішого обсудження сеї справи.

Друковано в часописі  "Przeglad Spoleczny", 1887, т. З, с. 431-444 Переклад писано в днях 10-14 липня 1913

1 В оригіналі скрізь: жидівське, жиди.
2 "Симптоми антисемітської душевної хвороби".
3 Буквоїдства.
4 Політика божевільних.
5 Євреї самі вирішать свої питання.
6 Автор програмної статті хоче, однак, звичайно розуміти під своєю одноформністю спільне віросповідання, а під асиміляцією — апостазію.
7 Звичайно.
8 Справжніх німців.
9 Де в кожному реченні схований святий і на кожній літері гойдається крилатий янгол.
10 Авангард німецтва.
11 Намагалися висунути претензії до їхньої релігії, засудивши її, як на процесі Ріттера, за зразком Тіси Еслера, як загальношкідливу.
12 Психічній хворобі.
13 Пор.: Gumplowicz L. Prawodawstwo polske wzgledem Zydow.
14 "Є навіть історики, які гадають, що якби в Польщі не було євреїв, то Польська держава була б ліквідована на кілька століть раніше".
15 Пор. : Tessarczyk J. Rzez galicyjska 1846 г., а також його рукопис у бібл. Оссолінських (ч.1868, к.38,43 і ін.).
16 Для галицьких цілей.
17 Заколот євреїв у Галичині! Неймовірно!
18 Диявольське та підле підбурювання.
19 Звичайне бездумне підбурювання.
20 "мовою і виразом, пам'ятними ще з нашої першої молодості, звичними при музиці вечірньої зорі в устах легковажних студентів, слюсарів-підмайстрів та учнів шевця, коли вони намагаються відігнати нас від музики різками та кропивою".     
21 "п. Франко не читав того і того". 
22 Обивателів.
23 "євреїв, навантажених добром, вигнати з країни".

Вперше опубліковано в виданні "Przeglad spoleczny" (т.З, №5, с. 431—444). Подається за публікацією в книзі "В наймах у сусідів" (1914, с.115—131).

ЖИДІВСЬКА ДЕРЖАВА

Сенсаційною новиною книжкового ярмарку є зараз брошура др. Теодора Герцля "Der Judenstaat, Versuch einer modernen Losung der Judenfrage"1. Правду сказавши, сама думка, висловлена дром Герцлем, не є ніякою новиною. Утворення власної єврейської держави є споконвічною мрією євреїв. Особливо в нашому столітті, в столітті емансипації євреїв, панування капіталізму, росту техніки, що стала на послуги у того ж капіталізму і відсунула межі неможливого далеко за краї людського горизонту, думка про відновлення єврейської держави надто часто відбивається відгомоном, Дуже голосний, ентузіастичний, відзначений великим талантом вираз тій думці дала знаменита англійська письменниця Джордж Еліот у своїй відомій повісті "Данієль Деронда". І в нас цю думку десять років тому піднімав і широко мотивував М. А. Носсінг, а відблиском цієї думки є весь сіоністський рух, що має в нашій країні, зокрема серед єврейської молоді, гарячих прихильників. Др. Герцль піднімає цю саму думку з не меншим від своїх попередників ентузіазмом, але водночас намагається цей проект поставити на реальний ґрунт і надати йому видимість такого, що може бути виконаним, і навіть торувати дорогу для його виконання.
Доброчесний до шпіку костей мужчина, як то кажуть. Ідеаліст, як Бог приказав. А до таких, як відомо, світ належить, бо, якщо їм не вдається завоювати того дійсного, що накреслили, то ніщо не заважає їм створювати собі нові проекти і розпоряжатися в них по своїй уподобі. Др. Герцль пройнятий новітніми ідеалами, так що елементи сучасних знань препарує відповідно до своїх цілей. На його переконання, помилковими є, наприклад, дотеперішні погляди економістів, що основою цивілізації є праця. Праця, вважає др. Герцль, є чимось консервативним, застійним. Тільки дух заповзятливості творить чуда, тільки торгівля рухає працю вперед і спричиняється до зростання економічних благ. Торгівля є власне цивілізацією — в тих словах, за дром Герцлем, суть історичного поступу. А якщо так, то народ, наділений особливими здібностями до торгівлі, є наймогутнішим чинником цивілізації, є власне її піонером і здатний стати на чолі цивілізаційного походу. Таким народом є євреї.
На жаль, історичні умови склалися так, що євреї досі не змогли зайняти належного місця в цьому поході. Розкидані між чужими народами, працюючи разом з ними, почуваючи себе синами різних батьківщин, євреї в багатьох країнах втратили віру у свою власну національну окремішність і підпали під асиміляційні течії. Це однак не врятувало їх від неприязні, не запобігло ростові антисемітизму. Антисемітизм сьогодні — явище повсюдне; в одних країнах він є явним і крикливим, в інших тихим, притаєним в селянських хатах. Прислів'я і народні казки дихають антисемітським духом. Рівноправність євреїв, що існує на папері, в дійсності не реалізується; вищі посади в державному апараті майже скрізь закриті для євреїв. Євреїв переслідують — по-різному в різних країнах, але систематично. Уряди, які хотіли б рішуче взяти євреїв під свою опіку, самі собі викопали б гріб, бо стали б непопулярними. Нужда гнітить єврейські маси, але ця нужда і ці переслідування об'єднують євреїв, пробуджують в них почуття солідарності, почуття національної єдності.
Єврейське питання, на думку дра Герцля, не є виключно питанням віросповідувальним чи суспільним, це питання національне. Євреї є окремим народом. Єврейське питання до тих пір не буде вирішеним, поки цей народ не здобуде свого власного краю, своєї власної землі, щоб міг сам на себе працювати, плекати свої традиції і почуватися господарем у себе дома. Спроби колонізувати євреїв не увінчувались успіхом і не могли увінчатись, бо були спорадичні, побічні, інколи примусові, не випливали з прагнень самих євреїв, не рахувалися з історичними традиціями.
Євреї повинні самі взяти справу в свої руки і зорганізувати своє переселення в спосіб, що відповідає сучасним умовам. Не забракне їм для цього ні інтелігенції, ні капіталу. Згідно з планом дра Герцля, для цього необхідно створити дві організації: єврейське товариство, яке взяло б у свої руки моральну сторону справи, а значить, організацію та підготовку єврейських мас і переговори з державами з метою одержання певної землі для колонізації, і єврейську компанію, для фінансової сторони цієї справи. Ці організації повинні здобути підтримку держав, не причетних до цієї справи і нейтральних у стосунках до майбутньої єврейської держави, і тоді тільки можна буде приступити до здійснення цього плану.
Для вибору є фактично дві країни: Аргентина і Палестина, але автор схиляється більше в бік Палестини, маючи на увазі її споконвічну історичну традицію. Якщо б турецький султан признав Палестині повну незалежність, то євреї змогли б йому в знак вдячності впорядкувати державні фінанси. Колонізація краю після викупу всіх його жителів відбувалась би поступово, починаючи з найбідніших євреїв, які, без сумніву, на думку автора, масово йшли б до нової батьківщини. За ними пішла б інтелігенція, а вкінці і багатії. Перший початок тієї колонізації бул би водночас кінцем антисемітизму. Євреї вийшли б з Європи спокійно, залишились би в Азії оплотом цивілізації, а якби часом хтось з них захотів знову завітати до Європи, був би там прийнятий як давній дорогий гість.
Як бачимо, найповніша ідилія. І автор не обминув змалювати її усіма деталями, особливо щодо внутрішнього влаштування майбутньої єврейської республіки. Не можна, одначе, відмовити йому в тому, що його план надиханий гарячою вірою і гарячою любов'ю до свого народу, зокрема до тих пригноблених і упосліджених його мас. Проте, на жаль, мені здається, автор надто мало знає ті маси, надто сильно вірить в продуктивну силу торгівлі і, власне, об цей риф може розбитись весь його план — зрозуміло, якщо не знайдуться люди, які готові прикласти рук і капіталу до його виконання. План, одначе, має перед собою беззастережне майбутнє, якщо теперішнє покоління виявиться ще не дозрілим для того, то мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зможе його виконати2.

1 "Єврейська держава. Спроба сучасного розв'язання єврейського питання".
2 Із статті В. Щурата "Wowczas bylo to jescze mrzonka" (Chwila. 5.УГО 1937. № 6601) довідуємось, що рецензії Франка на працю Теодора Герцля "Der Judenstaat" передувала зустріч Герцля і Франка, яка відбулась у Відні в грудні 1892 р. і проходила в присутності В. Щурата, з яким Франко жив там на одній квартирі. Про цю зустріч і розмову Франко повідомив М. Драгоманова в листі від 3.VІ 1893 р. Передаємо цю розмову за статтею В. Щурата.
— Тішить мене, що маю змогу познайомитись з паном, — сказав Герцль до Франка. Мій колега (Фрідріх Самуель Краус. — 3. Ф.) декілька разів згадував мені пана. Мало сказати: згадував. Наоповідав мені стільки, що познайомитись з паном було моїм найгарячішим бажанням.
— Дуже мені подобається панова ідея відбудови єврейської держави, — відізвався Франко. — Дуже мене зацікавила, оскільки є вона начебто рідною сестрою нашої української ідеї відродження української держави. Але чи одна і друга сьогодні здійснима?
— Чому би ні, — відповів Герцль. — На цьому світі все може статися, що вміщається в людській голові.
— В розумній голові, — додав Франко.
Так, в розумній голові, бо тільки про таку можна говорити людям, які хочуть вважатись розумними, — продовжував далі Герцль. — В розумній чи розсудливій голові народжена навіть найблагородніша ідея буде. здійснима, якщо тільки зможе збудити запал в найширших масах народу і висуне з лона захисників таких, що будуть готові на мучеництво... Мойсеї не народжуються кожен день, то правда; вони формуються під зовнішнім гнітом. А цей зовнішній гніт у нас є десять разів більший, ніж у вас. Якщо ви його колись так само відчуєте, як ми, то і у вас почнуть оглядатися за своїм Мойсеєм і напевно знайдуть його, хоч сьогодні, можливо, ще б його побили камінням. А втім, час може все прискорити.
— Тут признаю панові повну рацію, — погодився по короткій мовчанці Франко і сердечне потиснув руку Герцлеві.

Опубліковано польською мовою під назвою "Pan’stwo zydowskie" в "Tydzien’" (1914, № 10, 9 березня, с.73—74). Переклад З.Т.Франко.

МОЇ ЗНАЙОМІ ЖИДИ

Від перекладача.

Критики й дослідники творчості Франка часто покликуються на речення, яким закінчив Франко свій лист з 26 квітня 1890р. до Драгоманова, подаючи йому автобіографічні дані для його передмови до збірки своїх оповідань "В поті чола ", а саме на слова: "Про свої новели скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню — всі вони частки моєї автобіографії”. Одначе ступінь згаданої в листі Франка автобіографічності його оповідань (і так само віршів) можна докладніше з'ясувати тільки на підставі його листування, його власних спогадів і згадок учасників і свідків його праці.
До друкованих уже спогадів самого Франка долучується оце один новий його спогад про знайомих собі жидів до часу свого приходу до Львова на університетські студії. Він зберігся під ч. 448 в архіві Франка в Бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові з трьома іншими німецькими недрукованими статтями, призначеними для віденського часопису "Die Zeit". Заголовки чотирьох німецьких недрукованих статей такі: "Romische Eindrucke", "Symptomatisches aus Russland", "Dasteckt's!" і "Meine judischen Bekannten".
Із приводу відсилки статті "Римські вражіння" заховався в архіві Франка такий лист редактора фейлетонів часопису "Die Zeii": "Відень, 27 квітня 1904. Високоповажний Пане Докторе! Переданий нам ввічливо фейлетон "Римські вражіння", на жаль, не надається для нас і відсилаємо при цьому рукопис із нашою найкращою подякою. Навпаки, знамениту новелу "Хома з серцем і Хома без серця" прочитали ми від початку до кінця з великим задоволенням і прийняли її дуже радо. Поручаємося Вам із висловом глибокого поважання — "редакція фейлетонів щоденника "Die Zeit". Заллєн". Згадане в листі Франкове оповідання надруковано в белетристичному додатку до недільного числа часопису з 19 червня 1904р.
У справі відсилки "Симптоматичних явищ із Росії" не зустрів я ніякої звістки, а "Нечисту справу"("Da steckt's!") відіслано з листом 11 травня 1906 р.  Можливе, що відсилка останньої статейки спричинилася до того, що Франко цілком не вислав своєї статті-згадки "Мої знайомі євреї". А що він не вислав її, на це маємо доказ у самому рукописі, що лишився невикінченим.
У своїй статті-згадці говорить Франко, що він написав її замість пропонованої йому статті про галицьке жидівство. Можливо, що деякою понукою для редакції звернутися до Франка з такою пропозицією була його статейка "Ein Warnungssignal" ("Пересторога") в ранішньому виданні ч. 253 часопису "Die Zeit" з 13 червня 1903р. З цією статейкою в'яжеться такий лист одного з двох видавців часопису, дра Гайнріха Каннера: "Відень, 18 червня 1903. Вельмишановний Пане Докторе! Заки я зміг надрукувати Вашу статтю про жидівське переслідування, що грозять у Східній Галичині, уже сконфісковано наведену з "Діла " частину. Та я надрукував Вашу статтю з припущенням цього, як запримітите, і, як чую, стаття мала вже успіх також у тутешніх колах. Дуже тішуся, що знову працюєте для нашого часопису, і сподіваюся, що дуже швидко втішите нас рукописами. Також мені дуже приємно, що Ви познайомилися з моїм швагром, паном Щтрогом, що, як знаю, належить до найбільших звеличників Вашого пера. З найкращим привітом Ваш прихильник Каннер ".
Щодо "Перестороги"("Ein Warnungssignal") Франка, треба тут зазначити, що спонукала Франка написати її стаття в 117 ч. "Діла" з 10 червня 1903 р.— п.з. "Осторога!" Автор довгої статті в "Ділі" перестерігав українське населення Галичини перед невідомими індивідуумами, що крутилися серед східногалицького селянства й маломіщанського населення й, не будучи українцями, ломаною українщиною намовляли темну масу до різні жидів.
Коли написана стаття-згадка Франка про його знайомих жидів із Нагуєвич, Ясениці Сільної й Дрогобича, докладно означити не можна. Але означити менше-більше час написання статті помагає згадка в ній про нове перероблене видання колишньої юнацької праці "Boa Constrictor". Вийшло воно накладом "Видавничої Спілки" в 1907р. Переробка й друк, з огляду на масу іншої праці, вимагали якогось довшого часу. Таким робом дата написання не відбігла б далеко від дати листу зі зворотом статті Франка "Da steck's!".
Як цінний причинок до біографії письменника, стаття Франка приносить і пару даних до вияснення його творчості. В першій мірі, вона приносить справжню назву вчителя каліграфії з оповідання "Schon-Schretben ", він називався Мелько, є цитований у працях про Франка Валько, згідно з самим оповіданням Франка, це перекручена назва з огляду на белетристичний твір. Цікава також указівка Франка про те, яку "Boa Constrictor" він змалював схопленого з життя жида — торговця лаками.
Та найважніше у статті-згадці Франка є його підкреслення на самому вступі головної причини, чому він узявся за неї.
Щоб дати читачам статтю-згадку Франка в доступнішому вигляді, перекладаю її з німецької мови на українську.
М. ВОЗНЯК

"У житті, як на довгій ниві, різне трапляється", — каже українська приповідка. Людина йде поволі наперед і веде свою борозну, а каміння з-під леміша то придавлює її, то ранить, то сяк або так вражає її. Часто це сліди старої культури, давно загублених зв'язків, що тут виринають. Людина поміркує про це при своїй денній роботі й іде далі. Але часом буває приємно й не без користі зібрати разом такі припадкові знахідки й думки, упорядкувати їх і поглянути на них із вищого становища, неначе з пташиного лету.
Картина того орача, що своїм лемішем вириває з землі різні дивні витвори: то передісторичні черепки й камінні сокирки, то відламки грецьких ваз, арабські монети або середньовікові панцирі й мечі, приходить мені завжди на думку, скільки разів спробую упорядкувати свої спогади про жидів із свого дитинства та з'ясувати собі їх ясний образ. Із культурно-історичного й народно-психологічного боку галицьке жидівство це такий дивний витвір, що його цілком не може зрозуміти ні людина, що стоїть ізбоку, ні та, що знаходиться серед нього, бо кожному з них доводиться бачити іншу фізіономію й рівночасно рахуватися з іншими вартостями. Тому на ласкаве прохання видавця цього часопису написати статтю про галицьких жидів я й відповів, що цілком не почуваюся покликаним обробити цю тему в своїй цілості, але зате радо погоджуюся змалювати свої особисті переживання й думки щодо жидів і жидівських справ як скромний знадібок до пізнання галицького жидівства. І навіть це роблю тільки тому, що у своїх оповіданнях й поезіях я дуже часто виводив жидівські типи і затягав жидівських мелодій, і зате стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди філосемітизму. На всі ці закиди міг я тільки одне відповісти, що я тільки це й так змалював, що я бачив і пережив і як я розумів, і що завжди старався в жидові, так само як у змальованому мною українцеві, полякові, циганові, бачити й малювати людину й тільки людину.
Народившися в сільській хаті й вирісши в українському селі, зберіг я із свого найраннішого дитинства небагато спогадів про жидів. Один з найранніших спогадів — це сцена, як моя мати прийшла раз із села і принесла кілька жидівських пасок, які дістала від шинкарки.
— Діти, — гукнула мати до мене й до моїх братів і сестри, — дивіться, що дала мені для вас Сура.
Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас.
— Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниця.
Це було перше живіше враження, що лишилося мені з мого дитинства про жидівство. Заразом була це перша звістка, яку я дістав про байку за кров. Мати сказала свою думку про це так спокійно й рішуче, що ми тільки здивовано розплющили очі, без звичайного жаху, в який, як буває, так часто попадають серед розмов про це далеко старші й більш освічені люди. Заразом дала мати найкращий доказ, що вона не вірила в байку про кров, споживаючи враз із нами принесені шматки хліба. Взагалі я запримітив, що байка про кров, правда, в українських селах загальновідома,— як не мала б вона бути відома, коли про неї проповідувало православне духовенство у слові й письмі вже від XII віку! — але, незважаючи на те, селяни беруть її саме за байку й вона не викликає ні глибшої емоції, ні фанатичної ненависті, як я це не раз помітив у східногалицьких містах. Щодо цього міщанин більше віруючий; йому видається, що він знає більше від обмеженого селянина, але при тому його знання складається головно з таких віками переказуваних і принагідно також із різних боків підсичуваних забобонів.
Село, де я народився, це, властиво, тільки частина більшого села, група домів, що стоять осторонь, так звана Слобода. Там нема шинку, отже, й нема ніяких жидів. Першим жидом, якого доводилося мені частіше бачити, був старий Фавель, ганделес1 із Дрогобича, що приходив щороку кілька разів до нашого дому купувати щетину, блам і всякі інші сирові продукти. Це був коло 50-літній худий чоловік, типовий жидівський пролетар, з приязним меланхолійним обличчям. Ми, діти, боялись його дещо, хоча він ніколи не занедбував промовити до нас ласкаво. Його довгий зігнений ніс, його рідка-рідесенька руда борода, його довгі, у формі коркотягу закручені "пейси" робили його в очах уродливців нашого села зразком бридоти, і так попав Фавель, мабуть, у приповідку: якщо дівчина не хотіла хлопця, то той, що діставав гарбуза, глузував: "Ага, вона жде на Фавля". Одначе кепкували з Фавля тільки між собою, а щоб йому особисто колись сказали щось неприязне, — поза звичайними жартами при торгуванні за ціну товару, але на них відповідав акуратно Фавель іншими й не брав їх за зле, — цього не можу собі пригадати.
Окрім Фавля приходили ще інші жиди періодично до нас додому. Це були так звані "димкарі", ремісники, що при помочі вирізаних із дощок зразків, валка й свого роду друкарської фарби вибивали різні примітивні зразки на шматках білого грубого полотна; це так замальоване полотно (димку) зуживали звичайно на жіночі спідниці, що їх носили в робочих днях, і лише в неділі та свята робили місце уборам, зробленим із барвистих міських матерій. Само зрозуміло, що ми, діти, придивлялися маніпуляції цих примітивних димкарів із найбільшою цікавістю й подивом. Пізніше у Дрогобичі мав я нагоду ближче приглянутися домовому життю такого димкаря і бачити його в часі літніх місяців, коли задля польових робіт його ремесло зупинялося, при іншій праці, а саме при мозольному вирізуванні тих зразків на дошках.
Нарешті, треба пригадати тут іще одну картину, що живо лишилася мені в пам'яті з того часу. Це образ іншого жида-торговця, що на малому однокінному возі їздить по селах і голосним криком "Міняй онучі, міняй" приваблює селян і селянок, дівчат, дітей і дорослих на гідну уваги вимінну торговлю. Він збирає полотняні лахи (вовна і бавовна виключені), що вживаються на фабрикацію паперу; в заміну за це дає він малі ножі, голки, нитки, пацьорки, наперстки, стьожки тощо. Цікаве при цьому, зокрема, те, що селяни дають речі, які в їх очах не мають майже ніякої вартості й про дійсну ринкову вартість яких навіть не здогадуються, а від жида дістають за це предмети, які в їх очах усе-таки представляють грошову вартість. Що при цьому все-таки сильно торгуються, при чому селяни й зокрема селянки ставлять цілком насліпо свої домагання, робить справу досить комічною. У своїй новелі "Boa Constrictor", німецький переклад якої надруковано у віденській "Arbeiterzeitung", спробував я змалювати переїзд такого жида-торговця лахами в околиці Дрогобича.
Маючи шість років, прийшов я з батьківського дому до сусіднього села Ясениця Сільна до тамошньої народної школи. Тут перший раз зіткнувсь я ближче з жидами. У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами. Обидва були кріпкими веселими хлопцями, що почувалися цілком добре в товаристві сільських дітей, з старшими учнями як із собі рівними жартували й бавилися, з молодших кпили або їх протегували, а взагалі далеко більше були розвинені, ніж усі інші учні. Це було зовсім природне, бо вони, крім обов'язкових шкільних предметів, училися вдома ще дечого іншого, і їх не можна було бачити у вільних годинах, як і у свята, на вулиці або в полі. Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив витерпіти від сваволі інших учнів. Аврамко був наскрізь живою натурою. Уже тоді, коли ми, інші учні, думали ще про дитячі забави, він приготовлявся вже до практичного життя й по двох роках пішов до Борислава заробляти на хліб. При тому він був другом природи, зокрема любив птахів і ловив рибу. У цих його поетичних екстравагантностях саме я став його спільником і товаришем. Ми волочилися по полях, щоб ловити молоді перепелиці й дикі качки та просліджували своїми цікавими очима всі калабані потоку, що пливе серединою села, щоб вислідити, чи нема якоїсь більшої риби, плітки або ...2 на якого ми пізніше систематично полювали руками або імпровізованими сітями.
По дворічній науці в цій сільській школі прийшов я до Дрогобича до тамошньої так званої нормальної школи, якою управляли ченці Василіяни. Тут було також багато жидів-учнів, але отці держали їх в окремих лавках, так що ми не могли безпосередньо стикатися з ними, і вони держалися збоку від нас, говорили здебільша незрозумілим для нас жаргоном, і таким робом ми, хоч у тому самому класі, були майже зовсім незнайомі з собою. І так із того часу лишилася мені в пам'яті одна напівкомічна і напівобурююча сцена, коли вчитель каліграфії, якийсь Мелько, світський чоловік, нікчемно вибив малого жида-учня за те, що він писав усі числа й літери від правої до лівої руки. Я змалював цю сцену в моєму нарисі "Schon-Schreiben".
Щойно в гімназії мав я нагоду пізнати ближче кількох шкільних товаришів-жидів. У першій черзі називаю Ісаака Тігермана. Це був найкращий математик у нашому класі й ішов через усю гімназію як один із найвизначніших учнів. Це була наскрізь шляхетна натура, щира й поважна у поведінці, при цьому з незвичайно ніжними почуваннями. Ніколи не позволив він собі на грубий жарт або дотеп, у ньому не було ніякого сліду цинізму, як він виявлявся в найбільшої частини інших учнів, зокрема при пробудженні повноліття. Він тішився також у своїх шкільних товаришів, як і вчителів, загальною пошаною завдяки свому знанню та своїй пильності, вчився приватно по-англійському й по-французькому та приготовлявся до купецького стану. Не знаю, чому пізніше він змінив цей план і пустився на правничу кар'єру. Коли осягнув ступінь доктора, став він адвокатом у Дрогобичі й помер там по кількох літах. При цій нагоді додав би я, що в Дрогобицькій гімназії тоді (1867— 1875) серед молоді не було можна запримітити ще ніякого сліду якогось національного або конфесійного антагонізму, який тепер сильно вибуяв наслідком полонізації. Гімназія саме тоді залишила свій німецький характер; найбільша частина вчителів відбула практику ще в німецькій гімназії, деякі могли тільки з трудом калічити по-польському: центральна влада у Львові бралася на всі способи, щоб, можливо, якнайшвидше усунути ці останки німецької системи й постаралися на їх місце про людей, що думали би по-польському, no-патріотичному. Що ці патріоти були звичайно далеко гіршими педагогами, часто досить нетямущими й тільки людьми багато наділеними національно-слав'янським лінивством, саме в повному розцвіті мало це вийти наяву щойно пізніше й стати загальним нещастям галицького середнього шкільництва. Це правда, що вже тоді українсько-польський антагонізм був слідний, але проявлявся він тільки в більше або менше гарячих дискусіях про історію або літературу; окремих студентських організацій не було; тоді не було ще ніякого сліду про обопільний шпіонаж й донощицтво, що тепер цвіте в багатьох галицьких гімназіях, зокрема під фірмою маріянських содаліцій, які організували катехити римського обряду.
Жиди-учні не вмішувалися в ці дискусії і трималися збоку від національного антагонізму: тоді не було ще обов'язком також для жидів маніфестувати себе польськими патріотами. Навпаки, деякі з них записувалися на українську мову й літературу, що в польських гімназіях не належать до обов'язкових предметів, але звичайно вони не робили великих поступів у цій науці й покидали її по одному або двох півріччях, певно головно з причини бездушного й недбалого способу викладу, яким загально тішиться цей предмет по галицьких гімназіях.
Між жидами-учнями, що ходили разом зі мною до Дрогобицької гімназії, хоч і не в тому самому класі, були такі, що пізніше здобули добре ймення в мистецтві й науці. Там був Моріц Готліб, пізніший талановитий маляр, близький свояк мого товариша Ісаака Тігермана, як і цей завчасно забраний смертю. Там був Л. Монат, публіцист, що сьогодні проживає у Відні. Там був Лев Штернбах, уже в гімназії чудова дитина філологічних здібностей, теперішній визначний грекіст і професор Краківського університету. Його батько мав малу торгівлю вина в Дрогобичі, де вечорами не раз сходилися також студенти з вищих класів, щоб при шкляночці вина провести по товариському кілька годин на голосній розмові й співі. Пиятики не було; господар, що звичайно також сам з'являвся посеред нас і зокрема сердечне тішився нашими співами, дбав про те, щоб веселість не перейшла належної міри. Пригадую собі, як він деколи говорив переді мною з невисловленою любов'ю й гордістю, навіть із сльозами в очах про свого рік або два молодшого від мене сина.
— Дивіться, — говорив він, — його не можна відтягнути від його греків... — і він показав мені кілька з цих книг, які я оглядав із подивом; хоча я був уже у восьмому класі, відзначаючим учнем, і хоча мене уважали за доброго філолога, усе-таки було для мене читання цих гімназійною програмою цілком необнятих і тяжких поетів в оригіналі pium desiderium3. Вельми втішений батько невтомно оповідав мені про свого сина, про його пильність, охоту до праці й величезну пам'ять; він не догадувався, з якою завистю я прислухувався йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любов'ю й бодай би напів із таким великим зрозумінням.
По тому просив нас старий Штернбах співати. Він любив дуже пісні, зокрема українські. Ми бажали зробити йому нарешті приємність і затягнули жидівської пісні про балагулу, якої я навчився від старого димкаря й пізніше ввів її в звичайний репертуар студентських пісень. Пісня подобалася головно своїм рефреном, який супроводили накінці звичайні оклики візника. Кожну строфу співали соло, після чого хор упадав із рефреном. Дві строфи із тієї пісні лишилися мені ще в пам'яті, і я хочу одну з них тут навести:

Mit sier Losyky's  bin ich heraus,
Stark wie a Kates.
Keinen Schlug noch Batsche bedarf's,
Vun dem Pfiff gajt es.
Der eine bekimmt a Mases —
Er  war in meinen Jahren,
Derandere bekimmt a Chases,
Ech heb mit Nischt zii fuhren
Finsterer Balygule,
Dein Erwejerb ist kein Schalz,
Mochst du spieln die grosste Rolle,         
Bist wie a schluf Katz.
Aj-daj-daj-daj-daj, daj-da, daj-da, daj-da, daj.
Wjou! Hajta! Tprrru!*

* Спробую передати цей текст по-українському: "Вибравсь я чотирма кіньми, немов катами: не потребують ні удару, ні батога, на сам свист летять. Один дістає пархи — він був у моїх літах, другий дістає носатизну, не маю чим їхати. Бідолашний балагуло, твій заробіток це ніякий маєток; ти міг би відігравати дуже велику ролю, а лишився з сонними мріями кота".

Радість пана Штернбаха була велика; він знав також цю пісню й сам підтягав нам у нашому співі, а коли ми йшли додому, дав він мені на пам'ятку повний текст цієї пісні, яку мав у відписі латинськими літерами. На жаль, я загубив пізніше це цікаве письмо.
Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті. Мені, добре обзнайомленому з селянським, на батьківському авторитеті й дитячому послусі опертім родинним життям, показалася тут перший раз інша картина, як батько був далеко ближчим, щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і планах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих, щоденних сцен, свідком яких я був; я порівнював їх у моїй душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури. А що рівночасно мав я нагоду ближче зазнайомитися також із родинним життям християнських міщан, то я прийшов до погляду, що з трьох відомих мені типів родинного життя цей — найнижчий: тут щез патріархалізм селянського життя, але бракує зв'язку спільних інтересів і традиції, який надає тепла й тривкості жидівському родинному життю; становище жінки впало по найбільшій частині на рівень служниці, зв'язок між батьками і дітьми здебільша розірваний — словом, життя середнього міського стану християнської віри робило на мене невідрадне, часто відразливе враження. Як корепетитор менше талановитих учнів бачив і розумів я дуже добре, що в жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало разом над тим, щоб синові, що ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару.
Іще одна жидівська фігура виринає в моїй пам'яті з моїх гімназійних часів — малий, заможний, завжди всміхнений і завжди готовий кредитувати студентський кравець. Як він називався, не знаю вже, — ми знали тільки його прізвище — Мегальойс. Це прізвище завдячував він забавному непорозумінню. Він прийшов на одну студентську квартиру, щоб несподівано застати неточного в плаченні клієнта в його власному гнізді. Він не застав сподіваного, але іншого, що ходячи сюди й туди по кімнаті вчився напам'ять відміни прикметника "мегас, мегалє, мега". Кравець постояв хвилину в кімнаті й прислухувався дивній тарабарщині, а потім утратив терпець і відійшов. На вулиці зустрічає він свого клієнта й каже до нього:
— Ах, пане Н., я був у вас на квартирі. Та ви маєте там нечемного товариша. Він навіть не привітав мене.
Хто він?
Ах, чи я знаю? Пан Мегальойс — так назвав він себе.
А як я дивлюся на нього, він каже до мене: мегай! Тоді я відійшов.
Ще того самого дня сміялась уся гімназія з нечемності того студента, а наш кравець дістав почесне ймення Мегальойс. Зразу він протестував, потім звик до нього та вкінці дійшов до того, що він у зносинах із студентами майже забув своє властиве назвище й називав себе тільки Мегальойс. Бувало часто, що він приступав цілком непроханий до незнайомого собі студента, якого бачив на вулиці в подертому сурдуті або взимі в легкій загортці, й коротесенько казав до нього:
Ну, пане, я Мегальойс. Чому ви не приходите замовити новий сурдут?
Не маю грошей, пане Мегальойс.
Що гроші? Ви самі — гроші. Кращі від грошей. Скільки можете платити місячно?
Найбільше два гульдени.
— Ну, то в шістьох місяцях сплатите свій довг. Приходіть тільки, не випадає студентові ходити в такому сурдуті.
Не знаю, чому він зруйнував себе цілком, — але він мусив зруйнуватися, бо було дуже багато між студентами, які дуже несовісне сплачували свої довги у Мегальойса.
Час моєї нормальної й гімназійної науки в Дрогобичі зійшовся з першим розмахом продукції нафти й земного воску в близькому Бориславі. Ще дитиною в батьківському домі чув я оповідання про багато дивних і страшних історій за Борислав і тамошні копальні нафти. Пізніше ходив я багато разів пішки з Дрогобича до Борислава й міг навіть у Дрогобичі приглянутись якнайближче життю бориславських робітників, підприємців і спекулянтів. Першій великій пожежі, що в 1871 або 1872 році знищила багато копалень і сирових продуктів, я міг приглядатися кожного дня й кожної ночі (вона тривала три дні) з дрогобицької гори, а про її сумні наслідки для багатьох малих підприємців, які при тому все своє майно втратили, довідався я пізніше з численних оповідань. Про великих підприємців, що тоді появилися, Лінденбавма, Гартенберга, Крайсберга й інших, оповідано різні історії. Усе це займало мою уяву, а коли я кілька літ по складеному іспиті зрілості студіював на Львівському університеті й зазнайомився потрохи з модерними соціальними й економічними явищами та доктринами, задумав я обробити ці мої переживання та враження в низці нарисів, новел і романів під спільним заголовком "Борислав". План далеко переходив тодішні мої сили, але в тому часі написав я те своє оповідання, яке критика признала моєю першою не цілком незначною роботою, а саме згаданого вже "Boa Constrictor". Що в ньому було новим для української літератури, це був саме факт, що герой оповідання був жид і що цей жид був змальований "цілком як людина", без сліду звичайної в дотеперішній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, що також є карикатуризацією в протилежному напрямку). Як мало мене самого задовольняє тепер ця моя юнацька праця — покаже нове, перероблене видання українського оригіналу.
Із складенням іспиту зрілості кінчиться перша доба мого життя. Я покинув Дрогобич і пішов на університет до Львова. Тут не мав я в перших двох роках науки майже ніяких ближчих взаємин із жидами; на філологічних курсах, на які я ходив, не було ні одного жида; решта мого життя проминала в українських студентських товариствах, де також не було жидів. Та незабаром несподіваний удар долі мав кинути мене в цілком іншу сферу життя й дати мені вповні нагоду пізнати людське, також жидівське життя, з цілком іншого боку.

1 похатний крамар
2 В оригіналі тут виточковане місце, очевидно, на слово, яке хотів пізніше Франко дописати.
3 Побожним бажанням.

Далі

До змісту Іван ФРАНКО МОЗАЇКА