Іван ФРАНКО
МОЗАЇКА
Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

UKRAINA IRREDENTA

Українське питання переходить в новіших часах дивні форми розвитку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів, відрубних від інтересів польських (почуття відрубності від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед українського народу і серед української суспільності певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомості і того почуття. Серед інтелігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськими гегемонійними замахами скінчилася остаточно побідою українського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності. Історія української інтелігенції в XVIII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішності, навіть деякого локального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, та почуття безсильності і анахронічності тих традицій було загальне.
В ту пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч трохи іншою дорогою. Часи між Люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого заневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на українській землі, розвився тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Україні належали до Конецпольських, Вишневецьких, Острожських і др., з самого свого заложення не могла бути ані чисто рільничою ані патріархальною. Нагромадження сирих плодів у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукція рільнича обчислена була не на домашню консумпцію, а на вивіз. Взагалі треба пригадати, що історія українського торгу вивозового трохи чи не старша від писаної історії українського політичного життя; про сей торг ми маємо звістки вже у арабських писателів IX і Х віку, в договорах Олега і Ігоря з Візантією, в походах Святославових, в цілій історії Великого Новгорода і т.д. В першій половині XVII віку сей торг обнімав не тільки сирі продукти рільничі, такі, як пшеницю, шкури, мед, дерево, віск, але і вироби промислові, такі, як дегость, мед до пиття і спирт. Гріш золотий і срібний не був рідким гостем не тільки в панськім замку, але і в мужицькій хаті, —про се свідчить безліч золотих і срібних скарбів, позакопуваних в українській землі, свідчать інвентарії, де визначувано повинності не тільки натурою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що значна часть сих домашніх промислів на Русі, яких решта доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, шаповальство, дегтярство, гончарство, малярство і т.д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрім нинішні знавці бачать признаки доброго старого стилю і доброї старої техніки. Можна сказати сміло, що Україна — правда, під шляхетською нагайкою, — починала тоді входити на шлях загальноєвропейської цивілізації і якби не сусідство татар і не Хмельниччина, то, певно, що нині була би щонайменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовіших німецьких і провінцій.
Обставини зложилися інакше. В хвилі, коли для Німеччини скінчилася страшна 30-літня війна, розпочалася в Вкраїні 60-літня, далеко страшніша руїна, почалася тріумфами при Жовтих Водах, Корсуні та Пилявцях, а скінчилася побоїщем при Полтаві. В тій страшній огняній пробі українська свідомість народна уперше проявилася в масах народних — і се був цілий історичний плюс тих війн. Та на лихо економічні і культурні підстави, на котрих ся свідомість могла б була окріпнути і розвитися, були дотла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднився, опустів, а закінчення-війни не принесло масам народним майже ніякої полегші, а тільки дало їм інших, і не можна сказати, щоб ліпших, панів. Історія XVIII віку для українських мас народних, то постепенне ослаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва а рівночасно обкроювання і притлумлювання автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окремішності. Московська "плеть" була так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу у цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим-то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стається так само міфологічне, як релігія, як примітивне розуміння природи. Та от при кінці XVIII віку Польща падає, часть українського народу входить в склад одної з великих держав європейських, в склад держави по зверхньому вигляду німецької та зложеної з різних народностей, переважно німецьких. Політичне значення сього факту де в чому переоцінено нашими істориками — мабуть, на те, щоб допекти полякам. Австрія наразі, через півстоліття, ні в чому не поліпшила політичного стану нашого народу, не дала йому ані однієї такої свободи, якої б він не мав за часів Польщі хоч би в формі привілеїв (напр. Ставропігія). Вона навіть не дала йому тривких підвалин просвіти на національнім ґрунті — на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соціальне значення захоплення Галичини Австрією. Се ще велике питання, чи мужик зискав що-небудь від опіки австрійських цісарів, від їх не раз гуманних та майже завсігди паперових патентів. Одне можна сказати: панщинні тягарі, що давніше регулювалися звичаєм, не раз добровільними загодами між паном і громадою, не раз були хвилево побільшуванні, то знов зменшувались, тепер були списані і систематизовані, так що мужик міг надіятися їх побільшення, проти котрого цісарські патенти були слабкою охороною, але їх зменшення не міг надіятися ні в якім разі. Правда, мужик одержав дев'яту воду на кисілі правної охорони, та за те мусив давати рекрута і оплачувати бюрократичну машину, імпортовану, ворожу інтересам краю, здирливу і зарозумілу на свою нібито цивілізаторську місію. Досить прочитати описи подорожів по Галичині тодішніх німецьких учених і публіцистів, як Краттера, Гакета і др., щоб переконатися, з якою погордою відносилися вони до людності, її способу життя і традицій. То ж не диво, що ті цивілізатори, касуючи наші монастирі, возами продавали жидам на завивання масла старі книги та рукописи, перетоплювали старі пам'ятки золотництва, марнували все те, чого вартості не вміли оцінити.
І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких країв, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближення до великих центрів європейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть іще поза рік, Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик так, що в р. 1772 було їх у нас більше, ніж в 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльності в Галичині, щоби мати місце відбуту для фабричних продуктів інших провінцій; на се давно вказують польські писателі, та наші історики, заняті переважно питаннями національними, на сей бік справи не звертають уваги. В усякім разі важно те, що за 50 літ життя під "європейською" Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цивілізації, не піднявся до розуміння того, хто він і які його інтереси, не вийшов поза глухе відчування своєї кривди, поза глуху ненависть до своїх гнобителів-панів, мандаторів (се були наполовину цісарські урядники!) та економів. Русини застелювали своїми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонських війнах — чи лишилася хоч одна згадка в пісні народній про ті війни? І якби не оповідання "Сави із Підгір'я", звіршоване Могильницьким, то люди,. не ознайомлені зі спеціальною історією австрійської армії поодиноких її полків, могли б і не знати, чи воювали русини в тих війнах. Що й інтелігенція руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрікалася своєї руськості і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національності, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своїй книжці про Шашкевича, хоча його увагам треба би більше систематичного порядку, та й сам матеріал тепер можна би значно поповнити новими даними.
Тільки з 1848 роком починається нова доба в житті Галицької Русі; те, що було досі, то були в найліпшім разі проби відродження, були мрії, бажання, була потрохи й агітація. Тільки знесення панщини і надання політичної свободи дало можність дійсного життя для нації, котрої ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історії свідомості народної сей рік становить епоху. Знесення панщини, війна з Кошутом, похід москалів на Угорщину — се живі теми пісень і оповідань народних і досі. І ся свідомість народна від 1848 року вже не переривається, а противно дужчає, хоч, звісно, дуже помалу. Від того ж року починається й серед руської інтелігенції ширше духовне життя, і по десяти літах хитання та непевності чільна часть руської інтелігенції вияснює для себе питання про те, до якої національності ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тої народності і яку властиво ціль має русько-українське відродження, коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про "язик пастухов", до котрого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 70-х років признали власне тих "пастухов", т.є. мужиків, головною основою нації, прокламували голосно думку, що і язик, література і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимсь таким, щоби варто було праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-українського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложення утилітарного принципу до всіх здобутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрібно для народу, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціального і духовного стану народу, на освідомлювання того народу в його національних, політичних і горожанських правах.
Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були би на Галицькій Русі виросли й самі без ніяких посторонніх впливів; та не менше певне й те, що при загальній слабості галицько-руського розвою на їх зріст потрібно би було не 50, а зі 100 літ, якби не сильний прилив оживляючих ідей з України, що під Росією. Ми можемо розрізнити три фази, три ступені тих впливів, відповідні до розвою українства в Росії. Перша фаза починається з 20-х років і тягнеться до початку 50-х. До Галичини доходять в тім числі писання Котляревського, Квітки, Максимовича та ін., їх мова подобається галичанам, їх твори переписують, перероблюють; талановитіші галичани пробують і собі ж складати твори на подобу українських, та ніхто з них, з виємком Шашкевича, та, може, ще Моха і Кобринського (автора книжечки: "Способъ борзо выучити читати" 1842 р.) не здає собі докладно справи з того, для кого має служити та література, яка має бути остаточно її мета. Народ робив панщину і був темний, духовенство руське в переважній масі було сполонізоване і жило в добрій приязні з мандаторами панських маєтків та іншими офіціалістами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках Наук. тов. ім. Шевченка), а хіба де в кого з русинів будилося почуття національної відрубності в першій лінії на тлі ненависті до поляків (головно під впливом писань Зубрицького "Rys dziejow narodu ruskiego" 1839 і Kronika miasta Lwowa). Та ані у Зубрицького, ані у Головацького, ані загалом ні у кого з русинів до 1848 р. ми не находимо нічого, щоби можна назвати виразно суспільно-політичною програмою, бо така програма можлива тільки там, де люди свідомі своєї духовної і матеріальної сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що їх голос має у других якусь вагу. Такої свідомості у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсміліша політична маніфестація, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького "Zustande der Russinen", поза рекримінації та побожні бажання не підноситься до сформулювання якої-небудь програми діяльності русинів хоч би в найближчій будущині. З кожної стрічки сего інтересного твору віє на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думає сам, злиться сам і з всім тим навіть мусить критися, а в такім разі що ж і думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?
І 1848 рік небагато поправив діло. Правда, народна маса віддихнула свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшився. Характер усього руху, що не виріс на нашім ґрунті органічно, а звіявся над Галичиною, мов західний вихор, мав те до себе, що на Галицькій Русі на якийсь час витворив ілюзію якоїсь єрократичної суспільності, ілюзію нації-попівства з прищіпкою-мужицтвом. Ся ілюзія має в історії свою назву — святоюрства. Була се карикатура польської шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут духовенство, котрому в 1848 році вдалося в Галичині відіграти певну, в його очах дуже тонко-політичну, а в очах історії далеко непочесну роль. Ся єрократична ілюзія помимо всієї дивовижності пережила у нас звиш 20 літ і навіть досі не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р., і в найближчих по нім роках ані з України, ані ні, звідки-інде не могли до нас дійти ніякі такі впливи, що були не до вподоби тій — бачилось, всевладній єрократії, тій володарці над тілом і душею народу. Не диво, що до нас не дійшли ідеї Кирило-Мефодіївського братства (КМБ), що ім'я Шевченка тільки раз принагідне згадане було на з'їзді руських "учених" 1848, а поезії його аж до 1859 р. ,не були в Галичині нікому звісні. В 50-х роках із творів другого геніального українця Гоголя тільки один "Тарас Бульба" прийнявся в Галичині, був перекладений, та й то не здобув собі ширшої популярності, лежав десятками літ на складі в книгарні Ставропігійській. В 50-х роках галичани цофнулися взад навіть поза літературну школу Котляревського, а то навіть поза Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівняй, напр., теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методичність і уклад цілості з "Палінодією", з "Треносом" Смотрицького або з "Апокрізисом" Бронського!).
На Україні тим часом розвій ішов трохи відмінною дорогою. Від часу Петрової реформи Росія ввійшла в більше безпосередні і живі зносини з найпоступовішими краями Європи — Німеччиною, Голландією і Францією, ніж їх коли-небудь мала Україна. Коли в XVIII віці на Україні помалу йшло і збільшувалось закріпощування і отемнювання широких мас народних, то укр. інтелігенція, русифікуючись, все-таки набирала рівночасно й європейської освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II — часи галломанії, та разом з тим часи вольтер'янства і мартинізму, т. є. вільнодумства не тільки релігійного, а й соціального та політичного. І коли при Наполеоні французи зустрілися з росіянами на побоєвищах, а далі 1812 р. зложили їм пам'ятну візиту в їх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібним до свого, але генералів і полководців — майже таких самих французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер "англійським горожанином", Багратіона, Ростопчина і др.). Було б дуже немудро думати, що росіяни брали від французів тільки строї, манери, мову; брали й дещо більше, обік смішного й гидкого, брали чимало й здорового та світлого. В часі наполеонівських війн, а може й ще перед ними, прийшло до Росії вільномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям міжнародної спільності людей, зв'язаних одною гуманною ідеєю. Та обік вільномулярських лож і в зв'язку з ними швидко повстає думка про волю політичну, про основний перестрій внутрішній Росії, повстає "Общество Соединенныхъ Славян", а далі велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравйова-Апостола. Ті товариства і змови захапували широкі круги інтелігенції і находили особливо податний грунт на Вкраїні, найпаче Лівобережній, де найбільше ще живі були традиції козацької автономії. Цікавим документом того, як амальгамувалися ті ідеї одні з другими і витворили особливий погляд на українську минувшину, є "Історія Руссов", написана українцем Полетикою. Упадок конспірації 1825 р. і Миколаївська реакція не могла вбити того нового, європейського духу, прищепленого на російський ґрунт. Він проблискував у творах Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Бєлінського, в наукових працях Боткіна, Грановського і товаришів кружка Станкевича, а в 40-х роках ожив з новою силою в цілій плеяді великих писателів та поетів, таких як Тургенєв, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, за котрими пішли далі Толстой, Островський, Щедрін і др. В діяльності тих великих писателів, особливо "людей сорокових років", треба мати на увазі не саму тільки літературну школу, але більш або менш укриту політичну думку, котра кермувала ними при виборі тем і напрямі праці, котра піддала Тургенєву ідею "Записок охотника", ярко відбилася в Герценових "Листах із-за границі", а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакуніна, а наполовину й Тургенєва, на життя за границею Росії. Правда, політичні ідеали у цих людей не ставилися і не формувалися досить ясно, та за те ідеали особистої волі і гуманності були для них святі і дорогі над усе.
Цікаве явище. Коли давніше, від часів Катерини; в кожнім гурті писателів і діячів російських між найпоступовішими бачимо родовитих українців (згадаймо Капніста, автора "Ябеди", Каразина — основателя Харківського університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою рос. писателів 40-х років видніших українців нема. Натомість ціла плеяда українських писателів і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по-українськи чи по-російськи) формується довкола Шевченка і служить місцевим українським справам (найдемо там і великоруса Срезневського). І серед цієї групи будиться думка політична і находить вираз в програмі Кирило-Мефодіївського братства (КМБ). Цікаво, що в порівнянні до думок російських лібералів і радикалів, думки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків, були не менше радикальні і виразні, та обік цього ми знаходимо тут далеко виразнішу думку політичну про волю національності і про федеральний зв'язок усієї слов'янщини, думку, подібну до тієї, яку в р. 1848 піднімав на слов'янськім з'їзді в Празі Бакунін та від якої і сам він і інші радикали російські в пізніших роках відбігли. Правда, цей перший проблиск широкої самосвідомості мусили українці відплатити дуже тяжко, і урядові репресалії не тільки заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумніше, у самих братчиків, навіть таких як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так що думки ті в значній мірі полишилися в сфері теорії і не зробилися живою народною програмою українського народу або хоч би тільки невеличкої меншості української інтелігенції. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою національною.
Та, проте, думки Кир. М. Бр. мали вплив на Галичину, і то вплив великий, хоч о більше як 10 літ спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку їм дав у своїх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки відмінні, менше повні і менше ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізніші писання братчиків: історичні монографії Костомарова, "Записки о Южной Руси" Куліша, "Основа", твори Марка Вовчка. Та основні думки КМБ в тих писаннях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки КМБ в них зовсім не виказувалися, а й соціальні думки, особливо по фактичнім знесенні кріпацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починалися і кінчалися словами Шевченковими: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата". Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілої програми праці для добра того найменшого брата, та без такої свідомості зовсім пуста фраза.
Ідеї КМБ, проціджені крізь твори Шевченка, "Основу" та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, — от це зміст тієї другої фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки і далі початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги та не тверда, власне, в тім, чого найбільше треба було для галичан, в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм — був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевності, хитання та "безпрограмовості", як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого історика.
"Основа" і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії по своїм ідеям були запізнені о півтора десятка літ, їм треба було появитися в 40-х роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чисельна українська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеї, і з погляду на літературну школу. Не диво, що "Основа" могла бути національним "откровенієм" для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіазму, якби треба було надіятися, і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, належить до найсумніших карт в історії нашого національного розвою. Чільна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до широкої політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження між народ, пропаганди політичної революції, а за той час старші покоління українців, навіть бувші братчики КМБ, ідейно йшли взад та взад, поки не дійшли до ідей безполі-тичної культури та абстрактного українофільства.
Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомості були і назавсігди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякого будущого програми роботи на українськім грунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він, пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила російська молодіж від Бєлінського до "Колокола", вчасно почав шукати для себе практичної діяльності такої, котра б лучила в собі ті поступові ідеї з національним українським грунтом. При російських порядках таке шукання мусило довести до трагічного кінця. Всією душею поступовий європеєць, чоловік, котрого, напр., бомбардування Парижа, зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв'язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефективний полик, вроді Кулішівського, "від Кубана до Есмані", а любив у її конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців а кінчачи "пораненим братом", бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знамениті критично-публіцистичні статті, такі як "Историческая Польша і великорусская демократия", "Вільна спілка", "Чудацькі думки", "Листи на Наддніпрянську Україну" були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу — свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молодіжі в 70-х і 80-х роках, а остаточно повстання русько-української радикальної партії.
Для того, хто колись буде займатися оцінкою діяльності Драгоманова, інтересно прослідити повільну та консеквентну еволюцію його поглядів на українську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для великорусів, українська для українців, а російська — спільна інтелігентним верствам обох націй. В основі цієї думки багато правди, та, толкуючи її як категоричний імператив, доходиться до абсурдів. От тим-то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував її, з одного боку, на боротьбу проти усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму, а, з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр. нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр. мас народних.
Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України. В 70-х, ба і в 90-х роках він гаряче протестував проти тих, хто закидав російським українцям політичний сепаратизм, протестував проти "Моск. Ведомостей" Каткова так само, як і проти укр. сепаратизму з австрофільскою закваскою, ширеного львівською "Правдою" о. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Росії, вбачаючи в ній сильну запору проти пангерманізмові, та, з другого боку, бажав такого внутрішнього перестрою Росії, котрий би відповідав його європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад і кантонів. Виходячи з принципу утилітарності, він в проекту всеросійської політичної програми "Вільна спілка" не клав надто великої ваги на національність, а більшу вагу на культурні і економічні потреби громад і територій. В "Чудацьких думках" і "Листах на Наддніпрянську] Україну" він і тут поробив значні концесії розбудженому напорові національного почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собі політичного ґрунту скільки зможе, політична самостійність стане питанням часу; форма, в якій буде осягнена та самостійність, буде тільки питанням політичного опортунізму.
Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найліпше видно на таких людях, котрі на словах від нього відхрещуються, вважають його репрезентантом застарілих доктрин, а себе далеко поступовішими і консеквентнішими від нього. До таких належать русько-українські соціал-демократи та "консеквентні" марксисти. Їх змагання — погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський "матеріалістичний світогляд" з даними української історії — це вельми займаючий образ ферментації, яку викликали у нас думки, пропаговані Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соціалістами ті люди поробилися в значній часті під впливом Драгоманова і українського націоналізму нассалися обік Шевченка головно з його писань.
В останніх роках вийшли дві брошури, котрих автори займаються українськими національними питаннями з погляду доктрин соціальної демократії. Одна брошура написана по-російськи, видана в Липську1 і присвячена автором "другому з'їздові русько-української радикальної партії", має титул "О безвыходности украинского социализма", друга ж, написана членом тієї самої русько-української радикальної партії Юліаном Бачинським, має титул "Ukraina irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц". Автор "Безвыходности", опираючись на даних економічного розвою і соціал-демократичнім толкованні тих даних, доказує з незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може і не повинна існувати, що всі заходи українофілів і націоналістів, щоб її витворити, — пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючись на тих самих даних і на тій самій філософії, доказує, що Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціальних українських інтересів економічних. Після автора "Безвыходности" український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятися з москалями в одну народність і через те присвоїти собі відразу всі здобутки московської просвіти; після Ю. Бачинського, по виборенню політичної волі власне Україна буде найбільшим ворогом єдності з Росією, бо ці економічні інтереси будуть на тій єдності найбільше терпіти; зато Польща, що нині явно і тайно рветься геть від Росії, тоді в ім'я економічних інтересів буде головною підпорою рос. єдності і рос. централізму. Як бачимо, вийшовши з одної і тої самої точки і йдучи одною стежкою, оба автори розійшлися в діаметрально противні напрями і дійшли до зовсім противних виводів: що у одного біле, те у другого чорне, і наоборот. Я не буду тут докопуватися причини цієї суперечності; може ще прийде коли нагода до докладнішої розмови на ту , тему. Тут тільки замічу загально, що така повна і ярка суперечність у здобутках, осягнених при однаковому методі праці і спільній вихідній точці, повинна би у обох авторів зміцнити почуття скромності, збільшити скептичний погляд на ті доктрини і ті методи, що доводять до таких суперечних здобутків. А поки що скажу кілька слів про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щасливий, бо бачить перед собою "прості факти" (стр.123) і може з них сміло висновувати прості внески; історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожний факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий внесок з минувших фактів на будущі факти є заключування з мало звісного на менше звісне.
Коли вірити авторові, то метою його праці було (гл. стор. 120 до 123) "подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю". Для цієї цілі він мусив насамперед розслідити фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по котрій піде її дальший розвій". В одній половині автор виповнив своє завдання — припускаю, що дуже добре. Це є власне та половина, що відслонює будущину України і дороги, якими піде її розвій. Припускаю, що ця часть авторові праці виповнена дуже добре; мені особисто вона дуже подобається, бо на лихо собі я не можу тут ані крихіточки нічого сконтролювати. Будущину України, Польщі, Росії, Австрії і т.д. автор знає дуже добре, та зато минувшину і теперішній стан тих країв знає далеко слабше, а то й зовсім слабо. Коли у автора є претензія, що він виповнив і першу часть свого завдання, т.є. пізнання фактичного стану України, а навіть пізнання того явища, про яке він узявся говорити, т.є. галицько-руської еміграції, то він дуже помиляється. Над еміграцією він навіть не застановлюється ближче, це для нього "простий факт", котрий значить не більше і не менше, як те, що наш "мужик упав, спролетаризувався і, не маючи у себе дома захисту, тікає далеко в чужі світи". Як же ж далеко сим словам до фактичної правди! Правда, якась часть мужиків-пролетаріїв 1893 році бігла до Росії, та це був тільки один момент в історії нашої еміграції, і то момент без тривких наслідків. А загалом можна сказати, що мужик-пролетарій як деінде, так і у нас, майже не емігрує, а емігрує середній або і заможніший трохи господар, не такий, що вже не має захисту дома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити їм ліпшу долю. Автор дивиться —знов абстрактно-логічним способом — на галицьку еміграцію як на щось таке, що є тільки в Галичині і чому нема аналогій в других краях, де емігрує зарівно мужик, як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент. Автор без ніякої майже оговорки оперує соціал-демократичними термінами "буржуазія", "пролетаріат" так немовби ті соціальні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім "Капіталі". За проводом Енгельса та Кауцького автор викладає "матеріалістичний світогляд", в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія -— це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії, а то нема-нема та й почуєш від нього такі твердження, як те, що "хронічний голод розбив у Росії мужицтво" (стор. 64) або що Конгресова Польща, Московщина і Україна "плекають якраз одні і ті самі галузі продукції, а до того продукція їх не стоїть на однаковім степені розвою, найсильніше розвинений промисел польський, найслабше український" (стор. 73). Не бійтеся, автор ані словом не заїкнувся, які це ті "одні і ті самі галузі промислу" плекає Конгресівка, Московщина і Україна; для нього досить сконстатувати "простий факт", хоча би цей простий факт був і простою нісенітницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Україні, що може рівнятися з чільними цукроварними краями в Західній Європі, не стоїть так високо ані в Конгресівці, ані в Центральній Росії власне для того, що український грунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Україною на полі шовководства, добування кам'яного вугілля, рибних промислів, годівлі тонкорунних овець і суконництва; це останнє поки що переважає ще в Конгресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Україна (беручи цей термін географічне) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси в своїм кліматі, в багатстві і доброті кам'яного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, "промисл" так само, як і все інше в економічному житті, не є "простим фактом", а вимагає детального досвіду, поки можна щось сказати про "дороги, якими піде його розвій".
Я не думаю входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний наразі в доктринерську тогу. Будь-що-будь, є це перша на галицько-руськім ґрунті проба синтезу певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув яко потребу свого розуму і своєї душі. Може прогрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само, як і потреби життя матеріального, родять великі історичні події. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійності України, то справа ця війде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться. Звісно, термін "політична самостійність" не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв'язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, от хоч би те, чого не хотів добачити Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно, а коли між ними в деяких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки і Московщини, а далеко менше між цими двома і Україною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського більше проявом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань, я й попробував у придовгім вступі до її обговорення подати від себе коротенький і певно недостаточний нарис еволюції нашої національної свідомості, особливо в Галичині. В історії тої еволюції брошура Ю. Бачинського певно займе видне місце. До автора її нехай мені буде вільно обернутися з бажанням, щоб він не покидав праці в тім напрямі. Я не сумніваюся, що сам він швидко виросте з соціал-демократичного, простолінійшого доктринерства, що вдасться в старанніші студії над конкретними фактами. При безсумнівнім таланті, який видно в тій першій його пробі, при бистроті обсервації і звичці окидати оком широкі горизонти думок і життя (це безсумнівна користь соціалістичної школи) ми можемо від нього надіятися щораз цінніших і дозріліших праць.

1 Лейпцигу.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1895, т.4, с.470-483).

ДВОЯЗИЧНІСТЬ І ДВОЛИЧНІСТЬ

Питання про становище москвофільства в Галичині, завдяки розвоєві випадків у нас і в Росії, чимраз різкіше і ясніше сходить на властиву дорогу, з питання політичного робиться питанням етичним. Чимраз виразніше показується також, що воно було таким і давніше, навіть у пору найголоснішого крику про його політичне значення. Виставлюванні pro foro externo1 поклики оборони руської народності перед полонізацією і грецького обряду перед латинізацією показуються чимраз виразніше грубо  підмальованими шильдами2, під якими довгі літа провадився шиночок дуже нечистих інтересів, ішла потайна ліцитація на апостазію, відступство від служби інтересам рідного народу, ішов вербунок на службу різним темним силам дома й за границею. Кореспонденція Лебединцева, опублікована в "Киевской Старине", відслонила нам одну картку тої історії; швидко надіємося одержати нову ревеляцію, яка освітить самі початки тої історії в 50-х роках. Та поки се станеться, подаю один причинок до тої самої матерії і позволю собі нав'язати до нього деякі загальніші уваги, адресуючи їх спеціально до москвофільської молодіжі, до якої була звернена моя стаття в попередній книжці Літературно Наукового Вістника.
Дехто з молодих москвофілів сердився на мене, що я в своїм конспекті історії укр. літератури, друкованім у російськім виданні лексикона Брокгауза і Ефрона, висловився досить неприхильно про діяльність і характер Івана Наумовича. Др. Святитський у "Живой Мысли" похитав, так сказати, головою на мій осуд і побажав мати його більше мотивованим, а ось др. Дамов у своїй побрехеньці, іронічно названій "Горькая истина" і друкованій недавно в "Галичанине", побіг аж до "благородного украйнофила" М. Павлика позичати лайки на мене і на ціле Наукове товариство ім. Шевченка за те, що я буцімто зневажив пам'ять Наумовича. Що ж, за лайкою у нас далеко ходити не треба, особливо коли хто задоволяється павликівською, голословною, подиктованою ображеним почуттям, а не розумом. Але ось що дивує мене: ані др. Святитський, ані др. Дамов, ані ніхто з молодших москвофілів не попробували ввійти в саму річ, зачеплену мною, і показати речевими доказами нестійкість мого суду. Адже Ів. Наумович і його діяльність не за горами, а у людей, що величають його як апостола і вважають його пам'ять святою, повинні б бути під руками факти, супроти яких мусила би замовкнути всяка неприхильна критика. Правдива духова великість і правдива заслуга не боїться світла критики і перетриває всякі і найзлобніші вибрики партійної критики. Візьмім Шевченка. Скільки то від самого 1859 року написалися про нього поляки, якими калюмніями обкидали його по смерті, скільки насміялися з нього наші москвофіли і насердилися на нього наші клерикали! Він був і "chlop", "pijak", "szaleniec", "hajdamaka", "богохульник" та "безбожник" і т.д., а проте його слава не паде, а росте, і чим глибше критика вникає в його твори, тим більше красоти знаходить в них; і чим більше деталів із його життя виходить на денне світло, тим більше ми вчимося поважати і любити його також як чоловіка. Се правдива велич, та се заразом огнева проба для всякої фальшивої, дутої величі, що вона аніруш не може витримати історично-критичної перспективи.
Щодо Наумовича, я вже показався фатальним пророком. Буде тому швидко п'ять літ, як д. Мончаловський при кінці своєї книжки про Наумовича шумно заповів, що його поклонники приступають до друкування збірки його творів, яка, — говорить д. Мончаловський, — займе зо сто томів. Розбираючи ту книжку в ЛНВ, я тоді ж сказав, що з сеї шумної заповіді не буде нічого, що москвофіли не видадуть не то сто, але ані одного тома творів Наумовича, а то з тої простої причини, що збірне видання тих творів було би заразом смертельним ударом для штучно роздутої слави його, показало би всю безвартність його писань. І справді, з заповіді д. Мончаловського досі не вийшло нічогісінько, крім, може, одного-двох передруків Наумовичевих повісток у популярних москвофільських виданнях. Для наукового видання творів Наумовича, для докладного пізнання та освітлення його життя, для оцінки його літературної та просвітної діяльності москвофіли не зробили також нічого.
Як се пояснити? На мою думку, тут лежить глибока психологічна проблема, якої коріння сягає малодосліджених досі тайників — зв'язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже:" Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна. Візьміть для прикладу двох геніяльних українців — Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як "Марія". Які були причини такого кінця Гоголевої кар'єри, різні різно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій.
Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як Микола Устиянович та Гушалевич, або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч по часті могло бути коли не усунене, то заглушене (Головацький і многі інші ренегати, остатній Ю.Яворський).
Може, найтрагічніша, та ні в якім разі не найсимпатичніша в тім ряді була доля Івана Наумовича. Чоловік, без сумніву талановитий, енергійний і невтомно працьовитий, але з малою освітою, при тім сильно вразливий і податний на всякі подуви, він увесь вік був жертвою найрізніших сугестій, скакав із одної суперечності в другу, і все з тим самим запалом, з однаковою щирістю і пристрастю. Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного, і певного курсу.
Що відірвання від рідного ґрунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого, його лист, писаний д. 31 марта з львівської тюрми до жінки і відчитаний на розправі. "Нынь пречудний день, — пише Наумович у тім листі, — лишь жій и наслаждайся Божьимъ свътомъ, а я тутъ сижу, Господь знаеть за що, хиба за мой нерозумъ. Збывшись долговъ, маючи помочь отъ Николая (сина-лікаря, що був на службі при зелізниці в Росії), лишь Бога хвали й наслаждайся его добромъ. Но якоесь фатумъ женетъ мене въ политику такую безумную, за которую встыдатися мушу самъ передъ собою. Та кобы якъ найскорше скончилося тое испытаніе! А може, Господь допустилъ его на мене нарочно, щобы тутъ, въ вязниць, особенно роздумати мой нерозумъ и щобы повернути до моего прежняго честного труда, коли то я върно служилъ народу, церкви, державъ, подносячи добро народа въ чистомь австрійскомь патріотизмъ, безъ всякихъ безумныхъ выходокъ. Тогды мене всъ любили й почитали й сами польскіи газети о мнъ похвально виражались, та не знаю, якъ я могъ от моей розумной дороги отдалитись. Но теперь маю истинно часъ въ самомъ тое все собъ збридити,  въръ менъ, що читаючи туть книжки не могу знести ніякихъ политическихъ статей, такъ мене то все мерзитъ. Моєю задачею было просвъщати народъ наукою, а не мъшати тамъ ничего изъ политики. Свътъ великій, природа, церковь, господарство, вотъ предметъ чудный, неизчерпаемый. И такъ скоро мене Господь увольнитъ, не умачаю уже николи мого пера ани до политичныхъ, ани до религійныхъ споровъ".3
Читаючи сей лист, маємо чуття, що Наумович говорить тут зовсім щиро і справді відчуває те, що говорить, хоч, прим., як би його запитати, коли ж то в його діяльності був той блаженний час, коли він працював для просвіти народу без ніякої укритої політичної думки, то він ледве чи міг би на се відповісти ясно, бо ж направду його діяльність, не числячи невинних із просвітнього погляду писань перед конституційною ерою, починається піднесенням обрядового питання, що мало далеко більше політичний, ніж чисто церковний підклад. І вже тоді ми бачимо у нього також язикове роздвоєння, бачимо намагання писати для простого люду чистою народною мовою, але про "вищі" справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його справжньою національною мовою. Коли і серед яких саме впливів довершився той розрив у душі Наумовича, ми наразі не можемо вказати; з матеріалів, які маємо під рукою, видно, що вже в початку 1875 р. сей розрив був доконаний.
"Милостивий Государь, — пише Наумович до одного знайомого д. 14 січня 1875 р. — Послъ отдачи письма моего на почту я перечиталъ Слово й превосходную его статью о нашемъ обществъ" і т.д. Так пише інтимно чоловік, який заставляв усіх галичан любуватися народною мовою в своїй "Науці"; значить, уже тоді, пишучи народною мовою для селян, він уважає сю мову чимось менше вартним, негідним того, щоб сам уживав її в інтимній переписці з приятелями.
І те роздвоєння мститься на нім. Не почуваючи моральної опори в тім, що чоловікові найрідніше, він не знаходить її і в найближчих собі людях. Д. 28 січня 1875 р. він ось що пише до одного знайомого про свого найближчого співробітника при виданнях: " Съ Б-мъ маю сердечную грызоту. Не жаль бы менъ было, если бы я подълился моимъ доходомъ съ человъкомъ честнымъ, но стояти подъ курателею такого обманщика, то уже невозможно видержати. Теперь онъ уже открылся, кто онъ єсть. Вся предплата за "Читальню" его, ты Наумовичъ лишь пиши, купуй образки, суши собъ голову, а деньги до Б...!" А в листі до іншого знайомого з весни того ж року читаємо: "Милостивий Государь! Ви пишете о Б. мнъ то, что мнъ хорошо извъстно. Я играю роль его коровы, которая дасть ему молоко, сыръ, масло, а самая получаетъ такую пашу, якъ ему угодно. И за всё то я ещё долженъ знати о томъ, что онъ Редакторъ и что онъ можетъ укоряти й ругати Наумка въ присутствіи своихъ хлопцовъ. Но знаєте, менъ съ нимъ ни жити, ни розлучитися. О томъ много говорити, и поговоримъ при способности. Я надъюся быти въ Львовъ, если мене не завозвутъ телеграфично въ якомъ важномъ дълъ".
Ми не маємо можності провірити, наскільки оправдані були жалі Наумовича на Б., але маємо докази, що він при інших нагодах так само некорисно відзивався про обох адресатів, до яких були писані отсі листи, як також про інших своїх співпартійників і товаришів оружжя. Одно тільки можемо сказати, що такою бідною сиротою, що дала б визискати себе, Наумович не був ніколи. Треба знати, що в ту саму пору, коли він отак жалувався на визиск з боку Б. при виданню своєї "Науки" і "Читальні", він брав на ті видання рівночасно аж дві субвенції, а то від австрійського уряду в сумі 2000 гульденів річно і від російської амбасади в Відні, і обі ті субвенції ховав собі до кишені. Що й понад те за кожний свій письменний твір він умів торгуватися хоч би і з тим самим опльованим Б..., доказує дальший виривок із цитованого вище листа з весни 1875 р. "Я писалъ ему (Б-у) сегодня, чи не схочетъ онь перепечатати "О четырёхъ зълляхъ Онуфрія Грушкевича". Это повъсть понравившаяся всего лучше изъ моихъ писемъ. Народъ настойчиво домагается перепечатаня ея. Я ему писалъ, чтобы онъ купил собъ ее на власность за 300 р., а Катехизъ пчеловодства за 50 р. Я любопитенъ, что онъ отвътитъ. У меня теперь большія издержки на дътей: синъ одинь въ Вънъ медикъ, стоить больше 600 гульд., другій въ Львовь 300 гульд., двъ дочери въ Россіи тоже больше 700 гульд., дома учитель дътей 200 гульд., а еще й хозяйство я теперь взялъ въ свои руки — издержекъ очень много. Я любопитенъ, что онъ отпишеть? Онъ любитъ все взяти дурничкою. Катехизъ народний взялъ за 60 гульд., Заливайка съ образками всъми за 80 гульд., а отобраль певно уже въ шестеро. Я его поставилъ на ноги, а онь готовь мене пожертвовати, если би только у него била потому сила. У того человъка сердца нътъ, а народолюбіе только въ грошехъ".
Але коли зважимо, що Наумовичів "Онуфрій Грушкевич" має несповна 5 аркушів друку, то жадана за нього ціна 300 гульд., як на тодішні часи, зовсім не була така скромна; а коли згадаємо, що за таке віршоване дрантя, як "Луць Заливайко", Наумович велів заплатити собі 80 гульд., то мусимо сказати, що й у нього була, кажучи московською приказкою, "губа не дура".
Що се внутрішнє язикове роздвоєння у Наумовича сягає геть у 60-ті роки, на се маємо доказ у його листі до Ом. Партицького, яким він відповів на його запросини писати для збірничка "Зоря", видаваного "Просвітою". Ось що писав він д. 6 липня 1869 р.: "Всечестнъйшій Господине! Съ сердечною радостью я получилъ первый плодъ — "Зорю" Вашего товариства "Просвъты". Ещё въ 1850 году, бивши въ съменище, я пересвъдченъ бълъ, що мы образующи висшіи верстви нашого народа, а не даючи ніякого корму духовного сельскому народови, будемъ всегда безсильними, й вороги насъ задавлятъ, якъ то истинно видимъ нынь на дълъ. Народъ нашъ такій тёмный, що своихъ найбольшихъ друговъ и пророковъ не умъе познати, й слухає борше вороговъ, якъ своихъ, якъ-то побачилисьмо при выборахъ. Єсли би ми тихъ 20 лътъ свободи били употребили всъ наши силы на такіи популярніи изданія, мы стояли би нънъ далеко висше, й чувство народности овладъло би уже цъльмъ народомъ. Для того не могу отказати Вамъ мого соучастья въ такъ великомъ й благородномъ дълъ, и буду Вамъ присилати статіи различного рода, скоро время изволитъ. Теперь же простътъ, що Васъ обременю прошеніемъ. У насъ испытъ въ Понедълокъ, а отти маю ъхати еще на 3 испыты, яко делегатъ деканальный. Посилаю 5 р., за котори будете ласкави прислати 60 ексемпляреи Зори, за 1 р. извольте купити молитвословцевъ, а за 1 р. образковъ русскихъ. Извинътъ смълости моей, що Вамъ такіи препорученія дълаю, но знаючи, що пишу до друга народа й дътей нашихъ русскихъ, надъюся, що не менъ, но тим же дътямъ тую прислугу охотно сдълаете. Зорю приняла дътва съ неимовърнымъ одушевланіемъ. Уже нъшъ въ цъломъ селъ знають еи цъле содержаніе. Видавайте скоро другій выпускъ, до котораго я гдещо пришлю конечно, несмотря на дуже мало остающогося менъ времени. Прошу приняти вираженіе глубочайшого почтенія. І. Наумовичь. Стръльче 6/7 1869".
Треба зазначити, що власне в ч. 1 "Зорі" Партицький помістив віршик Наумовича "Ворона, сорока й сова", передрукований із "Ластівки", — відси, мабуть, і ті похвали Наумовича для "Зорі", в якій не було, зрештою, нічогісінько , такого, чим мусила би одушевлятися сільська дітвора. Що Наумовичева обіцянка — писати до "Зорі" — також була нещира, видимо з того, що далі він не то що не дає до неї і загалом до видань "Просвіти" ані одного рядка, але починає думати над заснованням нового, "свойого" товариства, щоб зробити конкуренцію "Просвіті". Та для нас у тім листі далеко важніші та принагідні вислови, які дають пізнати світогляд Наумовича, його погляд на народ і його потреби.
Народ наш темний, до тої міри темний, що при виборах слухає борше ворогів, ніж своїх "найбільших другів і пророків". Кого вважав Наумович у 1869 році тими "другами і пророками", докладно не знаємо, та важні тут його слова, що мета освіти в тім, аби "чувство народности овладъло цълъмъ народомъ", то значить, щоб маси простого народа слухали своїх "другів і пророків" і піддержували їх. Ті "други і пророки", не даючи простому народові ніякої духової поживи, будуть усе безсильні; значить, їх сила, або, як каже Наумович на початку листу," образованє высших верстов" — отеє головна мета національного розвою. Що в наївності свого сангвінічного темпераменту Наумович у першій лінії себе самого вважав таким другом і пророком галицько-руського народу і одним із перших обов'язків того народу вважав піддержувати його матеріально, на се в його публіцистичній і парламентарній діяльності щокрок знаходимо яркі докази. Коли йому вигибла його велика пасіка (десь у початку 70-х років), він порушує сю справу навіть у парламенті як якесь національне руське нещастя. Переносячися з парафії на парафію, він обурюється, що мужики жадають заплати за перевіз його речей, і взагалі на конкретних, близьких собі мужиків, із якими має діло в щоденнім житті, він дивиться зовсім не як на матеріал для своєї просвітньої та педагогічної діяльності, а як на якусь ворожу масу, для якої шкода його праці. Ось його лист до одного знайомого священика, недавно дарований для бібліотеки Наук. Тов. ім. Шевченка, лист справді неоцінений для характеристики того "апостольського" духа, з яким Наумович брався до своєї просвітньої праці. Подаємо тут у цілості:
"Любезнъйший друже! На послъдное Твоє письмо поздно тобъ отписую, бо знаєшь, сколько у мене всякого рода занятій. Я послухалъ твоей рады и написалъ прошеніе до Консисторіи, но ещё не надалъ на почту, суть бо нъкоторьыи мои сусъды противни тому, щобы Консисторія не хотъла менъ гдещо приписовати взглядомъ уніи, папи й пр., отже, ещё здержуюся, не будеть ли Наука й безъ такой помочи существовати; й видится, що будеть,— єсть бо до сихъ поръ уже до 900 предплатителей, й съ каждымъ днёмъ надтягають нови, такъ що назвати можна ей состояніемъ блистательнымъ, а надежда на ещё лучшее.
Не могу ти подати списа пренумерантовъ зъ Долинъскаго для того, що головний списъ єсть въ Коломыи, бо многи прямо тамъ пренумерують, отже, ажъ зъ Недълъ буду въ Коломыи й скажу сынови списати. Ты, любезньйшій, мечтаешь о Коломыйщинь, не знаючи Коломыйщины! Знаєшь, що если бы моя нужда мене [не] приковала до мого Стрълъча, если бъ я могъ перевезти мою пасъку где-нибудь, был бы я найщасливъйшій, якбымъ могъ ещё якіи инніи, не Коломыйскіи сторони побачити. Позволь, щобы я тобъ опи-саль Коломыйщину, до которой я колись воздыхалъ.
Я получилъ приходъ мой 1867 года, а если бы не былъ приходъ а найгорша капелянія, я был бы доволенъ для того, що съ гр. Потоцкимъ, моимъ прежнымъ коляторомъ, я имълъ очень непріятни отношенія, и зъ его добръ я ити былъ принуждённый. Исторія то очень любопытна, и она буде колись описана, а по моей смерти выпечатана, бо лицами дъйствующими въ ней били: папа, нунцій, архіепископъ Вьршхлейскій, митр. Литвиновичъ, парохъ Вирскій, арендарь, повътовый урядъ Бобрецкій, Голуховскій, посли соймови польски й пр. пр.
Приъхавши до Стръльча, которого помъщикъ пок. Іаноха менъ дуже спріялъ, попросилъ я парохіянъ, щоби по мои ръчи выслали фъры до Коршева, 5 миль, до желъзниць. — Много фъръ треба? — вопросили мене. — 7-8 фъръ. — Въ нашомъ селъ нема только фъръ, коньскихъ, а може бы и стягнулося, каже войтъ, та по колько имъ обьцяете дати? Я отрекъ, що было бы зъ ихъ стороне не хорошо, щобы мене не звезли, коли то всюда такій звичай. Люде поглянули по собъ, й поросходилися. — Таке било первое принятіе! Я спровадилъ мои ръчи своими фърами, и мои парафіяне ажъ зъ Коростна звезли мене сюда. Привезти ръчи й познавши тутейшихъ людей, як звичайно свой свого заразъ найлучше спознае, прійшолъ одинъ изъ нихъ до мене и съ плачемъ повъдае: Отче, вертайте назадъ, то не люде тут, то звърь! шкода вась туть. — И знаешь, истинни слова сказалъ. Я уже 5 лътъ тутъ, и до тыхъ звърей не могу привикнути. Ни Бога, ни въры, ни чести, ни чувства христьянского, ни человъческого, то совершенно инна раса не тыхъ людей, межи которыми я зродился и  взросъ. И яки люде, таки сами й священики. Я тутъ не могу жити, лишь съ такими, що не зъ тыхъ сторонъ, якъ Дебельскій, Полевый, Глиньскій, съ здъшними не можъ жити, бо то розбойники, опришки! Мой попередникъ за похорони взялъ 280 морговъ поля, которое нынъ варто щонайменше 30000 р. Въ Торовици (sіс!) ещё лучше дъеся, въ Чернятинъ такъ само й такъ больше-менше всюда. Народъ здичълъ, а збъднълъ до крайности. Ты думаешь, що у нас богатства, а вотъ въ моёмъ приходъ на 300 нумеровъ нътъ одного ґазду, щоби малъ двъ паръ худоби!! То значить, ни одинъ не має свого плуга. У насъ который має пару бычковъ, зовётся богачёмъ страшнымъ, а который має всего 2 овечцъ, то уже также числится до багачевъ. Церковъ якбысь побачивъ въ Стръльчъ или въ Серафинцяхъ, Ясеновь и т.д., тыбы не увърилъ, що то церковь. Через 5 лътъ я не малъ ни одной фъръ зъ села до гною, до сноповъ, до дровъ, а роботникъ йде щонайгоршій до мене и за больши гроши якъ до двора, такъ, що ґаздовство у насъ не выплачуеся съ всемь, хиба такому, кто йде розбоемь., Бывало я въ давныхъ моихъ приходахъ по объдахъ весъляхъ съ любезнымъ народомъ забавлюся; туть разъ я отважился ити на весълье до мельника, не простого мужика, й утъкъ, бо одинъ замърялся бити меня. Отъ тогды я уже не знаю, що то объды въ хатъ. О піянствъ, о розбояхъ нашихъ коломыйскихъ не маешь выображенія, а о лънивствъ тъмъ менше, треба бы го выдъти. Человъкъ съ якимъ-то лучшимъ поглядомъ на свътъ въ Коломьшщинъ не жіе, лишь мучится. Зъ Коломыйщины нътъ на Руси ни одного патріота, ні одного ударованого человъка. Довольно, если я минувшой осени, змерзивши собъ тутъ житья до крайности, выслалъ мою жену въ Холмъ, щобы менъ тамъ мъстце зробила; но Попель мой другъ удостоилъ мене такимъ приходомъ, где кромъ 300 рублей ничего больше нътъ, извиняяся, что нътъ мъста, а мъстъ въ самомъ Холмъ были нъсколько! Послъ сей неудачи я уже принужденъ здьсъ мучитися, но кажу тобъ велика-то мука жити межи такими звърями. Видячи, що господарити не возможно, бо роботника нътъ, одна пасъка, вся моя надежда! Все поле лучше засъваю бълою конюшиною, и пасъка на велику стопу. Сего року выставлю 450 пней, и могу легко дойти до 800 пней. То уже капиталъ, дающій отсотковъ 4 — 5000! А мъстце у мене цълкомъ не соотвътное.
Такъ, любезнъйшій, не мечтай о Коломыйщинъ, Коломыйщина не русска, но жидовска й орменска. Ормени по звърски обходилися сь тымъ народомъ, й онъ сталъ звъремъ. Человъкови съ лучшимъ чувствомъ тутъ чи возможно жити. Трещаковсій былъ тутъ, но утъкъ зъ кукурузовъ, а пойшолъ на пъсочокъ до Рудна, й тамъ жилъ щасливъйше, бо тамъ совершенно инни люде. Ты знаешь, що въ Коссовъ мужики съ друками стали перед салею виборчою, грозящи священикамъ смертію, который важилбы ся въ салю поступити? Ты не знаешь, що коломыйскій мужикъ передъ жаднымъ священикомъ шапки не здойме, но съ поруганіемъ поглядає на него, а жида въ руку цълуе? У мене цълый рокъ никто передъ мною шапки не здоймалъ, ажь теперъ уже втягнулися. Если бы не така нужда моя, що съ пасъкою не можна переволькатися, я бы тутъ не былъ, бо Митрополитъ объцялъ менъ парохію, где онъ презентуе, но годъ менъ рушитися, если не хочу знищити пасъку съ всемъ.
Такъ ты встаючи-лягаючи дякуй Богу, щось не въ Коломыйщинь! Въ III книжцъ "Науки" може ти непріятно буде читати о дякахъ; я каюся, щомъ то написалъ; но мене до живого то розсердило, що одинъ мой сусъдъ священикъ между условіями, подъ которыми пріймае дяка, положилъ то, щоби кождой ночи зима й лъто спалъ въ стайни коло коней. Издаваемая нами "Читальня" буде занимательна. Дякуй тобь за похвалу "Науки", но Слово не спріяє менъ, по якой причинъ, не знаю.
Много я бы съ Тобою малъ побесъдовати, но шкода, що до Тебе нътъ желъзниць. Еслибысь коли въ Маю или въ первыхъ дняхъ Червня былъ въ Станиславовъ, зателеграфуй менъ, а я приъду, но въ первыхъ недъляхъ весни нътъ, бо буде нападъ въ пасъцъ, тогды отдалитися не могу.
Бълоуса печатня подносится, уже має нови черенки, и намъряє куповати Schnellpresse въ Львовь стару за 800 р. — Се добрий знак.
Мы розвинемъ велику дъятельность и велику силу, и польска освята пойде въ кутъ, скоро только мой катехизъ народний и историчний розойдеся хоть въ 2000 ексемплярахъ.
Кончу, бо соньце блисло, й мушу до пчелъ ити, щобы ихъ непустити, бо студени пропали бы.
Цълую Тя й всю твою милую родину якъ найсердечнъйше вразъ съ моєю женою. Твой другь И.Наумовичъ. Стръльче 22/3 1872. Не сообщай сего никому о нашихъ священникахъ и пр."
Із маси невеселих рефлексій, які насуває сей лист, піднесу лиш одну. Отже, восени 1871 р. Наумович думав емігрувати до Холма, вислав туди свою жінку, щоб виєднала йому там місце, та Попель не знайшов для нього іншого місця, як парафію з 300 руб. річного доходу. А 1882 р. в своїй промові під час розправи д. 15 червня він із цілим пафосом покривдженої невинності говорить: "Moja wlasnie bardzo slaba strona jest, ze bardzo malo umie cenic grosz, z  wielka szkoda dla mojej rodziny. Gdybym byl chcial rubli, mogl bym ich byl czerpac pelnymi garsciami w samej ojczyznie rubla.  W zyciu mojem nieszczescia prszesladowaly mie nieustannie; w roku 1861 stracilem przez pozar cale moje mienie, biedowalem ciezko, a byly to wlasnie czasy, kiedy starano sie  o duchownych do Chelmu  i mnie usmiechalo sie bardzo korzystne stanowisko. Ja nie poszedlem, znosilem najwiekszy niedostatek tylko dla tego, ze postanowilem sobie sluzyc mojej ciasniejszej ojczyznie, halickej Rusi, wszystkiemi mojemi silami. Nadarzyla sie i druga sposobnosc isc w ojczyzne rubla, gdy zaproszono mnie na etnograficzna wystawe do Moskwy; byla i trzecia sposobnosc, lecz nie korzystalem z niej, bo nie moglem i pomyslic o tem, by opuscic rodzinna ziemie”* (Стеногр. отчётъ 388) *
*Моєю власною слабою стороною є те, що я дуже мало вмію цінити гроші, з великою шкодою для моєї родини. Коли б я хотів карбованців, я б міг їх черпати повними пригоршнями в самій батьківщині карбованця. Нещастя переслідували мене в моєму житті безнастанно, і в 1861 р. я через пожежу втратив все своє майно; а це був час, коли побивалися про священнослужителів для Холма, і мені усміхалося дуже корисне становище. Я не пішов, терпів нестатки ці тільки для того, що вирішив собі служити своїй милій батьківщині, Галицькій Русі, всіма своїми силами. Трапилася і друга можливість йти на батьківщину карбованця, куди запрошено мене на етнографічну виставку до Москви; була і третя можливість, але я не скористався з неї, бо не міг і подумати, щоб покинути свою рідну землю (польськ.).
Ся „trzecia sposobnosc”, се очевидно той сам факт, про який мова в вище наведенім листі, і ми бачимо, що справа стоїть зовсім не так, як представляє її Наумович у 1882 р.
Що й друга нагода зовсім фантастична, се очевидно; коли Наумовича запросили на слов'янський з'їзд до Москви 1866 р., то се ще зовсім не значить, що там зараз мало бути наставлене корито, з якого він міг би черпати рублі повними прогорщами. Не інакше було й з першою нагодою, вербунком до Холма, вже хоч би тому, що тут Наумович був послом і, може, надіявся за приміром гр. Шашкевича зробити з часом і політичну кар'єру, а там, крім парафії, не міг надіятися нічого.
Читаючи нарікання на Коломийщину в листі з 1872 р., подумає всякий певно, що перенісшися в іншу околицю, на Поділля, Наумович буде задоволений. Еге ж! Восени 1872 він одержав парафію Скалат, звідки в 1873 р. був вибраний . послом до віденської ради державної, а вже в 1875 році йому сприкрилося й се нове місце і в листі до одного львівського знайомого з 14 січня 1875 р. він строїть ось які плани: "Я пріймаю собі прив. сотрудника до Скалата, даю ему 200 зр. й доходи, а самъ получаю 1000 зр. за поле й поселяюся съ женою и дътьми въ Коломыи. Яко приходникъ приъду нъсколько разь въ годь въ Скалатъ, напр., въ время Воскресенъя или въ постъ и пр. Конечно изъ Скалата уъду". Певна річ, сього плану він не виконав, але само сновання таких планів чи не свідчить про те, що і з тою парафією не в'язали його ніякі сердечніші зв'язки?
В своїй біографії Наумовича сказав д. Мончаловський про нього, певно думаючи сказати йому сим великий комплімент: "Замъчательна еще й слъдующая особенность, ръдко встръчающаяся у образованныхъ людей: Ив. Наумовичъ умълъ говорити подвойно, иначе, т.е. другими словами й другимъ складомъ для крестьянъ, а снова другими словами й другимъ складомъ для образованныхъ людей" Тото й єсть, що за словами і складом пішов і зміст, що Наумович вихваляв перед селянами тих, кого перед освіченими товаришами називав розбійниками та п'явками, і дійшов нарешті до повного розбрату між словами і ділами, до того, що він на судовій розправі назвав своєю істерією. Се не була звичайна істерія; Наумович був чоловік сильно збудований і фізично здоровий; його лист, писаний із тюрми до жінки, не виявлюєані сліду патологічного стану. Се був періодичний бунт сумління, реакція здорової натури проти того неприродного психічного роздвоєння, в якім їй доводилося жити. І коли Наумович д. 11 червня 1882 р. на розправі відкликав зміст свого листа до жінки, то я певний, що в тій його промові тямучий психіятр віднайде більше признаків хоробливості, як у самім листі. „Ja miewam czesto takie chwilowe histeryczne napady, znaja o tem wszyscy moi znajomi i sasiedi. W wiezieniu nic to dziwnego, ze byla taka chwila smutku i zalu za rodzina; tak wspominajac o zonie, o dzieciach bez opieki i rady, w chwili bolesci serca pisalem, by uspokoic zone, by nie myslala, ze ja jescze kiedys znowu takie nieprzyjemnosci niemogl bym na siebie sciagnac. Dzis jednak odwoluje to wszystko zaznaczajac , ze pisalem to w chwili ciezkiego zalu za rodzina pod wplywem histeryi, i oswiadczam, ze mojem przedsiewzieciem jest, gdy wyjde z wiezienia, uzywac dalej sil moich sluzac narodowi w sposob, jaki uznam za najlepszy, albowiem gdy wyjde, bede zawsze austryackim obywatelem i sluzyc mi beda wszystkie prawa tegoz obywatelstwa, i kto wie, czy nie bede musial dzialac jeszcze i na polu politycznem” ( Стен. отчеть 196).*
* Я маю часто такі хвилинні гістеричні приступи, знають про це всі мої знайомі і сусіди. В тюрмі це нічого дивного, ще була така хвилина суму і жалю за сім'єю: так згадуючи про жінку і дітей без опіки і порад, в хвилину болю серця я писав, щоб заспокоїти жінку, щоб не подумала, що я ще колись знову міг на себе стягнути такі ж неприємності. Але сьогодні я, однак, відкликаю те все, зазначаючи, що писав я це в хвилину тяжкого жалю за сім'єю під дією приступу гістерії, і засвідчую, що моїм наміром є, коли вийду з тюрми, вживати далі всі свої сили на службу народові в спосіб, який визнаю за найкращий, бо, як вийду, буду завжди австрійським громадянином, і мені будуть служити всі права цього громадянства, і хто знає, чи не змушений буду працювати ще на політичній ниві (польськ.).
Се не було останнє відкликання в житті Наумовича. Вийшовши з тюрми, він поперед усього відкликав свої голосні заяви про свою вірність унії — і прийняв православіє. Потім відкликав своє австрійське горожанство і перенісся до Росії. А побачивши там, що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя — зажив отруту.

1 Для зовнішнього вигляду.
2 Вивісками
3 Стенографическій отчетъ изъ судовой росправы по дълу Ольги Грабарь и товарищей. Львов, 1882. С. 196.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1905, т.30, кн.1—3, с. 231—244).

СУХИЙ ПЕНЬ

Як зап’яла в сухий пень,
То стояла цілий день.
Нар. Приказка.

Один російський гуморист оповідає про ізвозчика, що, наїхавши на розі вулиці на кам'яну тумбу, перевернув свою тарадайку, а потім, ставши над нею і зорієнтувавшися, де він, плюнув з досади і крикнув: "Тридцать лет, а все на эфтом самом месте!"
Отеє слово могло би сказати собі російське правительство, якби воно захотіло зорієнтуватися і поглянути на своє становище супроти українського питання. На шляху того питання стоїть сухий пень — указ 1876 р., не тільки завада в комунікації, але соромна пляма на Росії, на всій історії відносин між двома "русскими" народностями. Сим указом, виданим у переддень "освободительної" війни Росії за слов'ян, російське правительство а ргіогі поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбних заходах печать фальші, нещирості, фарисейства. Хто хоче справді давати іншим можність культурного життя, той не буде у себе дома відгороджувати 25 мільйонів людей неперелазним муром від джерела культури, яким є рідна мова. Хто хоче побивати турків чи китайців зверхніх, той повинен поперед усього розігнати турків внутрішніх. Інакше йому грозить те, до чого звичайно веде суперечність між словами і ділами.
А до чого вона веде, се показав найліпше трагічний кінець Олександра II, якого офіціальна російська історіографія назвала Освободителем та якого непідкупна і правосудна історія покладе рядом із Іваном Грізним, що спочатку також був добродієм свого народу. Хто ще знає, що переважить на вазі історії: чи знесення кріпацтва та реформи, доконані Олександром II, чи ті страшні рани, нечувані спустошення в рядах російської інтелігенції, в найкращому цвіті російських націй, якими зазначили себе останні десятиліття його панування. Історія тої новочасної оприччини, зорганізованої під оком сього царя-освободителя, ще не написана і не швидко буде написана; але в її страховища ми вже тепер можемо заглядати з жахом, як у Дантове пекло, і можемо зміркувати, що могло вирости в такім пеклі, які моральні типи мусили складатися в таких обставинах і які незатерті патологічні риси мусило на цілих генераціях полишати виростання в тім пеклі і в його атмосфері.
А в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у слов'янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розломав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світа, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876.
Минали роки, минали правління. Були коронації, були амністії. вертано з сибірських тундр, увільнювано з каземат різних злочинців, але того, без вини і без потреби засудженого — українського слова, — не згадав, не помилував ніхто протягом отеє вже близько 30 літ, і добре так сталося, бо ті 30 літ дали доказ, що українське слово не стояло царською ласкою і може стояти, жити й розвиватися наперекір усяким царським указам.
Були "віяння" і течії, ліберальні пориви та соціалістичні агітації серед російської суспільності, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876. І добре так, бо українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і сердцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій.
Отсе вже третій чи четвертий рік виходить за границею орган російських конституціоналістів "Освобождение", а його редактор д. Струве аніразу не промовив в обороні українського слова, не запротестував проти указу 1876 р. Не будемо класти йому сього за якусь вину, сконстатуємо лише, що його, ані всю ту громаду, що групується довкола "Освобождения", не болить українська справа, не пече злочин, сповнюваний отсе вже 30 літ на українськім слові. Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім, болів і пік нас, як злочин, сповнюваний на кимось із рідних, близьких, дорогих нам усім.
Прийшла й остання весна — брехлива, фарисейська, оперта на пустім слові і здмухнена одним словом — і знов не піднявся з-посеред російської суспільності ані один смілий і рішучий голос в обороні українського слова, ані один грімкий протест проти соромного указу. Правда, й самі українці потішали себе тим, що, допомагаючи здобути реформи в ліберальнім дусі, вони тим самим розширять рамки також для розвою української нації. Чи не було й се самоошукою, як була нею для всієї російської суспільності пам'ятна "весна" з кінця 1904 року?
А слова ініціатора тої весни, князя Святополка Мірського, повинні би дати українцям ліпшу науку. Не тямлю вже, де й до кого, але в самім розгарі весни він сказав: "Фінляндцям будуть дані національні концесії; полякам будуть дані національні концесії, — се потрібно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям нема потреби давати нічого". Українці, на думку кн. Святополка Мірського, се une guantite negligeade1, вони не роблять Росії ніякого клопоту, на їх заспокоєння Росії не залежить, вони можуть лишитися ні при чім.
"Тридцать лет и все на эфтом самом месте!" Читайте надрукований далі меморіал колишнього київського губернатора князя Дондукова-Корсакова з р. 1879 чи 1880! Читайте в ньому уступи, присвячені критиці указу 1876 р. На що вже камінь і стовп автократизму, а й той заговорив, і то з чисто державного, утилітарного погляду проти надто варварських консеквенцій указу! Можливо, що його меморіал, призначений для найвищих петербурзьких сфер, і був джерелом тих незначних уступок, які зроблено було українському слову в "додаткових поясненнях" 1880р. Та все-таки в основнім погляді на українство, на його національний характер і національні права між зацвяхованим бюрократом 1880 р. і ліберальним міністром 1904 р. не бачимо ніякісінької різниці. "Мнение... составлено раз и навсегда бесповоротно", а се "мнение" йде до того, що української мови не слід допускати навіть у сільських школах до ранги викладової мови! Сьогодні варшавські поляки вже приготовлюються до вибору послів на свій національний сойм у Варшаві, укладають листи професорів для свого національного польського університету в Варшаві, а українці потішають себе тим, що з заведенням ліберального режиму в Росії спадуть окови з українського слова і вільно буде друкувати книжки, брошури та газети українською мовою. Про дальші права, про сотворення українського шкільництва, про права української мови в судах, урядах і церкві там навіть теоретично нема розмови, немовби се все розумілося implicite2 в самім знесенні указу 1876 р. Чи не буде се знов одна з тих фатальних ілюзій, якими така багата історія українського оплаканого відродження?
Для всіх тих, хто любить колисатися в колисці ілюзій, хто надіється, що великі національні концесії спадуть нам самі собою в подолок разом із грушками ліберальних реформ, для всіх тих, що не хочуть у масах російської інтелігенції, хворої на шаблоновість та непоправну абстрактність думання, бачити дуже сильних централізаторських замашок, друкуємо згаданий уже меморіал колишнього київського губернатора про стан української справи при кінці 70-х років, пару літ по виданню указу 1876 р. Сей меморіал, знайдений між паперами кн. Дондукова-Корсакова, передав нам у дословній копії д. О. Бородай, якому за се на сьому місці складаємо сердечну подяку. Хоч і який цікавий його зміст, — для нас особливо цікаві його кінцеві слова, гідні справді Щедринового Угрюм-Бурчеєва, що, бачучи ріку, яка пливе туди, де по його плану повинно бути поле, в тупій злості кричить до неї:
— Зачем?

1 Величина, з якою можна не рахуватися (фр.).
2 Включно (лат.).

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1905, т.29, кн.8, с.85—88).

БЛЄДНОВ

І
В кінці минулого року вийшла в Петербурзі російською мовою книжка, яка під кожним оглядом заслуговує на увагу польської громадськості. Це повість якогось М. Покровського, ближче нам невідомого автора; можливо навіть, що це псевдонім. Повість має заголовок "Блєднов, повість про пекучі справи, в двох частинах". Вже сам цей дивний заголовок показує, що авторові не стільки розходилось про повість, скільки саме про оці "пекучі справи"; що він хотів створити не стільки твір мистецтва, скільки скоріше політичний памфлет. І "Блєднов" дійсно є політичним памфлетом, спробою пред'явлення російському суспільству таких питань, які у іншій формі не дозволила б висловити цензура. Мабуть, цій обставині і слід приписати величезний успіх, яким користувалась ця книжка. Протягом кількох місяців повість розійшлася тисячами примірників, і щойно тоді цензура вирішила зняти її з книжкової торгівлі. Петербурзька цензура вчинила це лише на представлення варшавської цензури, яка добачила в "Блєднові" книжку, "небезпечну для інтересів росіянізму в Привіслянському краї".
І закордонна преса, зокрема польська в Познані, звернула увагу на цю повість, хоч, наскільки мені відомо, не присвятила їй такого детального розгляду, на який вона заслуговує. У нас в Галичині книжка ця залишилась невідомою . для критики та для публіцистики1. Отже, вважаємо, що зробимо добру справу, представивши читачам розгляд "Блєднова", а одночасно і переклад кількох більш важливих розділів, які заслуговують на увагу польського громадянства з причин, про які зараз скажемо.
Повість "Блєднов" складається, як вже згадано, з двох частин: перша частина відбувається в Петербурзі, друга — у Варшаві. Саме ця друга частина є дуже важливим документом для польського суспільства.
Це стане зрозумілим кожному, коли додамо, що в Блєднові та інших постатях повісті автор хотів накреслити типових представників російського чиновництва, типи "деятелей", які після 1863 року наводнили Польщу з виразно і брутально виставленим прапором "обрусения".
Автор — сам росіянин; його симпатії, звичайно, на боці москалів і особливо на боці "російських інтересів у Привіслянському краю". Розумовий і моральний рівень автора не набагато вищий від рівня тих персонажів, яких він змальовує у своїй повісті. Його не можна обвинувачувати в польському патріотизмі, в будь-яких сепаратистських тенденціях. Тому ще більшу вартість для поляків мають його свідчення. Тут вже не Гіллер, не Лімановський, не емігрант, революціонер і соціаліст, врешті не закордонна преса, "ворожо наставлена по відношенню до Росії", підносить факти, які компрометують її цивілізаційну місію у Польщі. Тут чуємо голос чистокровного москаля, який, правдоподібно, сам належить до чиновничого світу, описаного в його повісті, і з белетристичною легкістю, без злості, без обурення розповідає, як про щоденні і натуральні справи, такі факти, від яких у людини, що живе в дійсно цивілізованій країні і привикла до цивілізованих порядків, волосся на голові мусить стати дибом.
Шкода, що повість Покровського під літературним оглядом є дуже слабким твором. Очевидно, автор не є письменником за професією, а художня творчість не належить до привілеїв його мислення. Накидає він на папір факти і враження, які збереглися в його пам'яті, портретує постаті, які знає, і так, як уміє, не дбаючи ні про їх глибший аналіз, ні про створення могутніх, викінчених і живих типів. Шкода, і то дуже, бо в такому випадку і Західна Європа, яка тепер захоплюється романами Толстого, Достоєвського, Гончарова, Гоголя та інших великих російських письменників і відмічає в них "геніальність російської натури" і високу цивілізацію російського племені, може б, перечитала цю повість у перекладах, може б, винесла з неї дещо правдивіше уявлення, якщо вже не про "російську натуру взагалі", то принаймні про якість і функції цієї чиновничої машини, за допомогою якої Росія "цивілізує", "звільняє", "ревіндикує" і "асимілює" різні провінції.
В російській літературі "Блєднов" не є першою спробою белетристичного опису тієї чиновничої сарани, якій царський уряд доручив справу "обрусіння" і "посилення православ'я" у провінціях, що належали колись до Речі Посполитої. Пригадаю тут лише дві визначні спроби такого роду. Власне 20 років тому, в 1872 р., російський щомісячний журнал "Вестник Европы" опублікував "Спогади бувшого жандарма" Ломачевського про його службу у Вільні, вірніше про хід і закінчення потворного у своєму роді політичного процесу, який відбувся над польською гімназійною молоддю, цілим натовпом підлітків, нібито за створення революційної організації і підтримування зв'язків з Конарським, який ще раніше був арештований і розстріляний. Щоправда, це були спогади; автор розказував, не вдаючись до белетристичної форми, називав тисячі осіб їх власними іменами, говорив про факти, які сталися 30 років тому. Однак, не дивлячись на це, спосіб викладу був настільки живий, сам твір настільки цікавий, постаті, накреслені пером досвідченого жандарма, який привик до урядової стислості і бистрого спостерігання, були настільки правдиві і так подібні до тих, які кожний міг щохвилини зустріти в житті, що цей твір у журналі й книжковій відбитці перечитала вся Росія з гарячковою цікавістю, і він давно став бібліографічною рідкістю.
Через 10 років вийшов другий твір такого ж типу, на цей раз у формі повісті. Була це повість пані Ланської "Обрусителі", яка дошкульно змальовувала зловживання та розбійництво російських чиновників на Поліссі. Продажність, штучне викликання і театральне придушування селянських заворушень, шахрайства з євреями при рекрутуванні, врешті взаємне шпигування і бездонне болото пліток і підлості —-все це в повісті було представлене просто, майже хронікальн, але одночасно жахливо у своїй простоті. Хоч і ця повість виявляла невправність пера і дуже слабкі повістярські здібності, вона була також розхоплена російською публікою і протягом трьох років витримала двоє видань. Була вона також перекладена українською мовою і видана у Львові; однак українська громадськість не дуже нею захоплювалась. Натомість польська преса, наскільки мені відомо, зовсім промовчала появу цієї повісті, яка заслуговувала пильної уваги та й сьогодні ще нічого не втратила зі своєї актуальності і може служити прекрасним відповідником до найновішого твору цього ж роду, до "Блєднова" Покровського.

II
Перша частина повісті Покровського менше нас цікавить тому, що вона займається міськими порядками в надневській столиці і характеризує ці порядки досить уривчасто, але влучно. І так, наприклад, довідуємось звідти, що в міській раді Петербурга існувала в той час (і певне існує досі) т. зв. "чорна сотня", тобто декілька радників, які не відзначались ні інтелігентністю, ні чесністю, ні навіть маєтком, але мимо цього утворили могутню кліку, сильну своєю солідарністю і сліпим послухом по відношенню до свого "патріарха" — якогось Сппридона Євграфовича Євграфова. Оскільки розділ, що розповідає про постання і організацію цієї "чорної сотні", має деяке символічне значення і для інших міст нашої планети, подаємо його тут для ознайомлення наших читачів.
"Початкове до міської ради Петербурга вибирали радників за професіями, і тоді з купецького фаху пролізли в раду самі трактирники. З-поміж усіх купців лише вони близько стикались з міськими справами. Інші купці, з властивою росіянинові байдужістю до всього, що не зачіпає його особисто, не старались бути обраними до ради і, так би мовити, мовчки залишили трактирникам честь репрезентувати купецький стан у раді. Трактирники мали в ній тим більше значення, оскільки ремісники і міщани мусили відвідувати їх заклади, бо кожна справа в Росії вимагає почастунку і випивки. Навіть дворяни не оминали трактирів. Улюблений ними трактир Палкіна належав також до міського радника, який вже в силу свого заняття, розуміється, мусив належати до партії Євграфова.
Поєднуючи у своєму гурті так або інакше увесь "промисловий" Петербург, трактирники в особі свого "патріарха" Спиридона звичайно мали в раді світську і духовну владу. Кожний новий, зокрема дрібний, отже і послушний, трактирник обов'язково обирався цією партією до ради. Серед них були такі, що не гідні були навіть стояти за прилавком, а могли хіба торгувати в "шинку", а проте саме такі мали найбільші шанси авансувати на батьків міста. Усі ці заприсяжені радники пунктуально відвідували засідання ради, не слухали нічого, що там говорилось, але голосували сліпо за командою Євграфова. Могутність цього останнього посилювалась ще тим, що він був головою двох адміністративних секцій ради: комісії оподаткування трактирників і депутації, яка мала завдання наглядати за трактирами.
З того часу, коли запроваджено новий статут для міст, радники мали обиратись не за родом занять. Але при нашій загальній неповороткості звідки ж мала взятись у місті будь-яка раціональна виборча агітація. З другого боку, якщо виборча агітація ніде не відбувається без почастунку, то хто може сумніватись, що доки в суспільстві не підніметься рівень почуття власної гідності, доти трактирники завжди будуть радниками і будуть робити, що їм сподобається.
Тільки тоді, коли підтягнемо ремні стриманості, зміниться склад наших міських рад і "чорні сотні" муситимуть впасти".
Останні слова про стриманість, як умову пробудження політичного життя в Росії, здатні викликати усмішку над наївністю автора; але весь вищенаведений розділ свідчить про добре спостерігання фактів, в чому і полягає основна вартість повісті.
Поминаючи інші подібні характеристики, зрештою менше вдалі, розкажемо коротко про долю героя повісті аж до його переселення у Варшаву.
Іван Іванович Блєднов був нащадком досить заможного поміщицького роду з Новгородської губернії. Його батько був офіцером кірасирів, оженився вигідно, маєтку не змарнував, тому що майже з-під шлюбного вінця, залишивши військову службу, опинився під п'ятою жінки, а наживши з нею двоє дітей, розпився і помер. Мати кохала лише свою старшу дитину — доньку незвичайної краси, і не любила молодшого сина, негарного, незграбного хлопця, героя повісті. Коли однак через сім років донечка померла, мати прив'язалась до сина, який став несміливим і хворобливим хлопцем. З великої любові мати не дала йому жодної відповідної освіти, і молодий Ванічка лише стільки знав, скільки нахапав з читання російських журналів. Правда, автор говорить, що він читав Бєлінського, Добролюбова, Писарєва і т. п., що "присвоїв собі всі гуманітарні і світлі ідеї епохи царя Олександра II", але з дальшого змісту повісті мусимо прийти до висновку, що це нічим не підтверджена думка і що Блєднов є звичайним паничем-неуком, у якого не лише поняття про моральність є дуже хиткими і неокресленими, але якому надто бракує уявлення про елементарні справи людського знання і цивілізації. Так, наприклад, переїжджаючи вже пізніше через тунель, він висловлює архімудре речення: "тунелі будують з каменю, а пізніше зверху засипають землею", а на жест здивування з приводу такої теорії відповідає найнаївніше: "А як же інакше можна зробити, щоб склепіння трималось зверху. Адже каменя до землі приклеїти не можна". Ну, щоб мати змогу виголошувати такі ідіотизми, для цього, здається, зовсім не треба читати Бєлінського ні Добролюбова, а хто перечитав цих "вчителів російського суспільства", той напевно не буде говорити подібних речей.
Пізніша освіта Блєднова була такою ж, як і початкова, тобто або ніяка, або нерозумна. Він помагав матері завідувати маєтком і "в такий спосіб — на думку автора — вникав у тайни юридичної науки", хоч з дальшої розповіді цього не бачимо.
Мати Блєднова "любила курити люльку (?), і Ванічка біля неї навчився курити з дитинства; вона любила грати в карти, і Ванічка грав у карти майже від дванадцяти років; ще щастя, що вона не любила пити".
Підростаючи, Ванічка збрид ще більше; "в 16 років від постійного сидження біля матері дістав геморой, в 19 років відчув у ногах ревматизм". Мати на старість переїхала в Петербург, але у вищому товаристві не бувала, так що Ванічка виріс, не засвоївши товариських манер. Лікарі вислали його за кордон для лікування; мати вважала, що ця подорож "завершить його освіту". Але тому що Ванічка не володів ні одною мовою, йому найняли провідника, якогось нездалого кельнера, який очевидно йому нічого не показав, нічого не навчив, але добре-таки потрусив кишеню, так що Ванічка, витративши 3000 карбованців, повернувся у Петербург таким самим дурником, яким був, з тим самим ревматизмом, якого мав раніше.
За кордоном Блєднов познайомився зі світським генералом Саврасовим і в Петербурзі став бувати в його домі. Там познайомився з полковником Костеровим і також став відвідувати його, а через рік одружився з гувернанткою дітей Костерова, полькою Юзею. Стара Блєднова неохоче погодилась на цю женячку, підозріваючи, що Юзя зазіхає на маєток її сина.
— Не знаю, як ви будете жити, — говорила вона Юзі, коли ця прийшла до неї з передшлюбним візитом. — Ванічка має невеликий маєток, з мого майна велика частина втрачена, є видатки; я не зможу йому багато давати.
— Будемо працювати, — відповіла Юзя, стискуючи руку Ванічки.
— Що мені там за працівник з Ванічки! Він зовсім гнилий.
— Я його вилікую, — наївно сказала Юзя. "Безсоромна полька", — подумала собі Блєднова. Подаємо цю розмову з метою схарактеризувати оцю глибоку і неприховану антипатію, яку чистокровні москалі, навіть не урядовці, мають до поляків. Автор пізніше гаряче заперечує існування такої, антипатії і звинувачує поляків, що це вони не мають симпатії до москалів-нечиновників. Вищенаведена маленька частина родинної розмови є на це дуже переконливою відповіддю.
Щоб не нудьгувати в товаристві жінки, яка його не кохала і яку, зрештою, він не був би в стані своєю любов'ю задовільнити, Блєднов вирішує добиватись "чинів", тобто вступити на урядову службу. І тому, що колись, у маєтку матері, він мав справу з крадіжками лісу, зі складанням договорів і підписуванням векселів, йому приходить на думку, що найвідповіднішою для нього була б судова кар'єра. В іншій країні, якби хтось вирвався з такою претензією, його б висміяли, але в Росії самі закони ставлять золоті мости для таких людей, аби лише були дворянського походження. Посада мирового судді залежна від виборів міської ради і від затвердження сенату; спеціальної юридичної освіти для одержання цієї посади не треба; для сенату вистачить свідоцтва зрілості, але у випадку одноголосного обрання міською радою і таке свідоцтво є зайвим. Отож Блєднов вирішив саме в цей спосіб дістатись на посаду мирового судді в Петербурзі. Тут же знайшовся прислужливий адвокатик Ташенберг, в інтересі якого було мати відданого йому суддю, який би на кодексі і процедурі розумівся так, як віл на кадрилі.
Ташенберг шукає для Блєднова протекції, тягне його на "поклін" до патріарха трактирників Євграфова, який обіцяє йому свою протекцію, далі до пенсіонованого генерала Лєготкіна, сибарита і спекулянта, який своїм генеральським "чином" і титулом "превосходітельство" покриває тисячі брудних справ і з цього живе. За великі гроші Лєготкін добився для Блєднова посади, але не мирового судді, а "судового пристава". Це не стільки судова влада, скільки екзекутивна і заразом поліційна; з повісті ми одержуємо не зовсім докладне поняття про обсяг діяльності пристава. Блєднов відразу, за кілька днів свого урядування, входить у конфлікт не з законами, бо про них ніхто не дбає, але з непрохідною гущею корупції, протекції і непотизму, на яких тримається вся адміністративна машина, що гнітить Росію.
За те, що один бундючний і багатий генерал образив його (Блєднова) під час його урядування, а він посмів йому відповісти, Блєднов зазнав приємності дисциплінарного покарання і був засуджений до грошової кари. Його давніший протеже Лєготкін, спонукуваний заздрістю через прихильність до нього якоїсь м-ль Буйї, доносить на нього вищій владі, коли, однак, це не дає наслідків, добивається для Блєднова посади мирового судді у Варшаві.
Таку-то школу пройшов герой нашого оповідання, перше ніж дістатись на посаду мирового судді у Варшаві, перше ніж йому доручено завдання підтримувати російський елемент над Віслою, пильнувати російських інтересів, тримати російський прапор, одним словом завдання русифікації Привіслянського краю.

III
До Варшави автор приводить Блєднова в товаристві якогось Канєвського, який взагалі в другій частині повісті відіграє роль навіть важливішу, ніж Блєднов, не стільки діючи, скільки говорячи, пояснюючи, перекладаючи, коментуючи і висловлюючи думки і наміри самого автора. З цього приводу варто ближче познайомити читача з цією постаттю, в якій автор представляє нам обрусителя comme il faut2, тоді як Блєднов має представляти пересічного обрусителя, але з категорії "чесних". Про категорію "брудних" обрусителів поговоримо пізніше.
У першій частині автор лише один раз виводить на сцену Канєвського. Він є мировим суддею в Петербурзі і бере участь у з'їзді мирових суддів, які розглядають справу Блєднова про образу генерала Бутуріна. Автор називає там Канєвського однією з кращих сил з'їзду. Канєвський один-єдиний з усіх суддів має відвагу боронити Блєднова і, зрозуміло, залишається в меншості. Коли Блєднов, зневірений наслідками цієї справи, хоче залишити службу, Канєвський у гарячих словах заохочує його, щоб далі залишався на обраному становищі, на якому так рідко в Росії можна бачити чесну людину.
— Ні, не кидайте служби і то так швидко, — казав він. — Служіть, хоч би це було для вас і дуже прикро. Щойно тоді, коли почнете відчувати, що від довгої служби стаєте худобою, що бачите в,службі кар'єру, забавну або дійну корову, тоді щойно, щоб зберегти Боже подобіє, кидайте службу.
При кінці першої частини повісті, коли Блєднова призначають на мирового суддю у Варшаві, Канєвський з невідомих причин кидає службу і як пенсіонер, людина безсімейна і володіюча досить визначним маєтком, їде за кордон, а по дорозі разом з сім'єю Блєднова затримується якийсь час у Варшаві. Він застерігає Блєднова перед небезпеками, які йому загрожують у Варшаві, і взагалі відраджує йому служити в цьому місті, хоч ці застереження і відради є якимись загальними, туманними і неясними. Звичайно, ні у Канєвського, ні у самого автора немає вже ані сліду того гордого почуття, яке ще в 1870 р. деякі чесні росіяни так енергійно висловлювали, як сказано у галичана Корнила Устияновича: "У нас порядна людина не йде на службу до Варшави"3. Повторилася тут стара історія: переможений, пригноблений і потоптаний народ стає для переможців школою і розсадником деморалізації, гніздом моральної зарази, джерелом пониження, занепадом моральних основ, благородності і справедливості. Канєвський, який в Росії є лібералом, чесною і порядною людиною, як тільки опиняється на варшавському ґрунті, починає якось дивовижно викривляти своє моральне обличчя, починає мимохіть почувати себе обрусителем, тобто чимось вищим від поляків, людиною, яка має право щось у них відбирати чи чимсь їх обмежувати, а принаймні принижувати їх у вічі і позаочі, бути по відношенню до них несправедливим. І що сумніше, сам автор представляє це як цілком натуральну справу, не вбачає в цьому жодного прояву дикості і до кінця повісті не перестає відверто симпатизувати Канєвському.
Для підтвердження вищесказаних слів приводимо кілька розділів з повісті. Обходячи Варшаву на другий день після приїзду, Блєднов і Канєвський зупиняються на Саській площі перед пам'ятником, поставленим царем Миколою "полякам, які загинули д. 29 листопада 1830 за те, що залишились вірними своєму монархові", тобто таким полякам, як Гауке, Трембіцький, Блюмер, Мецішевський, Станіслав Потоцький і Сємьонтковський, які, за словами Мохнацького, "або з приводу прихильності царевича за давніші і вірні заслуги були піддані народному гніву, або через невчасну передбачливість вагались приступити до справи народу"4. Блєднов уважно перечитав список імен і вигукнув зі здивуванням:
— Як це, самі генерали, генерал-ад'ютанти — і їх повбивали. Очевидно, історія листопадового повстання була для нього зовсім невідомою річчю.
— А Микола був героєм, — сказав Канєвський, — це він поставив такий пам'ятник. На мою думку, це пам'ятник тут у своєму роді настільки важливий, як і пам'ятник Петру Великому в Петербурзі.
Ох, не інакше, пане Канєвський. Порівняння цілком влучне, тільки що в трошки іншому сенсі, ніж ви думаєте. Яка шкода, що уряд, створений вашим героєм Миколою, є занадто вразливим в розумінні, наприклад, друкованого слова, і внаслідок цього вам зовсім невідомий чудовий вірш якогось Міцкевича — чи чули ви що про нього? Адже про "Жерміналь" Золі ви висловлюєте досить вірні і влучні зауваження. Отже, у цього Міцкевича про цей петербурзький пам'ятник є вірш, який закінчується словами "каскад тиранії" — перечитайте його собі, щоби навчитись дещо більш критично оцінювати естетичну та історичну красу цього шедевру. Декілька влучних слівець про цей пам'ятник ви знайдете і в іншого, також вам невідомого поета, у "хохла" Шевченка, який, перечитавши лаконічний напис: "Петру Первому Екатерина Вторая" негайно зрозумів, що:

Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову-сиротину.

У цьому розумінні, як каскад тиранії, як поставлений деспотизмом пам'ятник жертвам сервілізму і запроданства — варшавський пам'ятник не тільки дорівнює пам'ятникові Петру В., але навіть його перевищує. Адже ж "монарх-герой" поставив його не собі, не своєму попередникові, але своїм слугам, які загинули за нього "собачою смертю". Чи ж не зворушливий приклад пієтизму? Але що ж думати про росіянина comm il laut, який під таким пам'ятником здобувається на слова щирого захоплення, а не плюне і не відчує відрази й сорому?
Ідучи далі, наші герої затримуються перед костелом св. Христа і бачать там скульптуру Христа, який несе хрест.
— Ця скульптура дуже гарно викінчена, — говорить Юзя. — Дотепні росіяни, як мені говорили, так пояснюють простягнуту вперед руку Христа: Христос показує полякам на Петербург, щоб більше не бунтувались.
Ці обурливі цинічні слова автор вкладає в уста польки. Ні. Дуже низькою мусить бути моральна гідність і рівень релігійності у цих "дотепних росіян", які можуть з таким блюзнірством кепкувати, які можуть у Христі, що прийняв мучеництво за рівність людей, за братерство і безмежну любов, бачити символ того найбрутальнішого і цинічного деспотизму, яким вони самі просякнуті до кісток. А Канєвський, цей прогресивний ліберал, цей росіянин comme il lauft, ще уточнює цей дотеп:
— У такому випадку я б тут поставив ще Мойсея та Іллю;
Мойсей вказував би на Берлін, а Ілля — на Відень, тому що розподіл Польщі — це найміцніша вуздечка на польській революції.
Отже, поділ Польщі, на думку Канєвського, був доброю, навіть святою справою, яку слід увіковічнити постатями великих вождів і народних пророків Старого Завіту, а втихомирення польських революцій є також бажаною і святою справою. Чи польський народ має право на самостійне існування, на життя без втихомирень — про це Канєвський ні разу не подумав — він, який тут же, у наступних рядках, виливає стільки сарказму на людей, що змушують інших покутувати за свої недоліки, свою дурість, свої злочини.
Ще одна сценка для доповнення характеристики Канєвського. Блєднов і Канєвський сідають у трамвай. Кондуктор дав Блєднову зелений білет і взяв від нього 5 коп., а Канєвському, який сидів на іншій лавці, червоний білет і взяв від нього 7 коп. (Звичайно, ні Блєднов, ні Канєвський ніколи не їздили досі трамваєм і не знали, що це означає, але Канєвський, як російський культуртрегер, вважає за відповідне кепкувати з цього факту).
— Що за чудасія, — відзивається він, — сидимо в одному вагоні, один за другим, їдемо в те саме місце, а від мене взяли дорожче і дали білет іншого кольору. Це якась вигадка занадто вже делікатна. Який же я маю привілей за мої дві копійки?
— Ви сидите на подушці, — зауважив пасажир, який сидів біля Блєднова, — а ми сидимо на голій дошці.
— Що! — вигукнув Канєвський і подивився, на чому він сидить, — а я й не помітив, що сиджу на чомусь на зразок пирога із сирого сукна.
— Ви відноситесь до пасажирів першого класу, а ми до другого.
— Такий поділ пасажирів є настільки оригінальним, — сказав Канєвський, — що я буду його вважати варшавською особливістю. Чи ж можна з цього зробити висновок, що поляки легковажний народ?
— Поляки тут невинні, — втрутився інший пасажир, — це розпорядження магістрату і трамвайної спілки.
— Я не поляк, я німець, — заговорив новий пасажир, очевидно, німець, — але цей пан росіянин говорить правду, поляки люблять дурниці.
— Як дозволяєте собі так говорити про поляків, ти, німче, у Варшаві, — обурився пасажир-поляк. — Чи ми так говоримо про вас, німців, у Берліні?
— Я нічого, nicht sprechen5, — відповів збентежений німець, — але тут кожний ранг підноситься вище: oberst6 називається генералом, хлопець-гімназист — студент, університетський Fusch7 — академік, а за 4 гроші поляк буде людиною першого класу. Фу, як чудово! Поляк буде співати "Jescze Polska nie zginela8 за 4 гроші.
Ванічка розсміявся на весь голос, слухаючи німця, Канєвський лише посміхнувся, а пасажир-поляк, виходячи з вагону, підсунув німцеві кулак під ніс; це втішило інших пасажирів-поляків.
— Бачимо тепер, як тут люблять німців, — сказав Канєвський до Ванічки. — Моє зауваження, признаюсь, образливе для поляків, проте викликало тільки відповідь, а його слова — ненависть.
Пардон, пане Канєвський. Ваші слова не були зовсім образливими для поляків з тої простої причини, що це була нісенітниця і могла викликати хіба усмішку жалю. Слова німця, признаємось, видаються нам просто неймовірними, однак, якби були так сказані — заслуговували б не на ненависть, а хіба на те, щоб благородна фізіономія того пана ближче познайомилась з тим кулаком, який вже був біля її носа.

IV
Перекажемо тепер коротко пригоди Блєднова на варшавському ґрунті. Поминаємо різні дрібні особисті справи, а пригляньмося до варшавського судівництва, де Блєднов повинен розгорнути свою діяльність. Замість аналізу наведемо сцену — розмову Блєднова з іншими мировими суддями в момент, коли він має почати свою службову діяльність.
— Важко вам буде, — сказав Блєднову Маюров, — народ тут любить процесуватись і сваритися за кожну дурницю, скаржитись за будь-яку дрібничку просто для того, щоб нас завантажити. Чи ви докладно знаєте тутешні закони?
— Знаю добре, — самовпевнено відповів Блєднов.
— Це дуже добре, — сказав Маюров, — незважаючи на це, прийміть доброго секретаря і не жалійте на це грошей.
— Яка ж це буде моя дільниця? — запитав Блєднов.
— Ви отримаєте кепську дільницю, бо всі добрі вже зайняті. Зрештою, всі вони подібні одна до одної. Ось суддя Букін, який тимчасово завідує вашою дільницею. Прошу, я вас з ним познайомлю.
Маюров представив Блєднова Букіну.
— Дуже мені приємно з вами познайомитись, — сказав Букін. — Слава Богу, що ви приїхали, я звільнився від праці у вашій дільниці. Роботи сила-силенна. Там було багато суддів, але всі намагалися відійти, залишаючи справи напризволяще; нагромадилось 5000 невирішених справ і щорічно прибуває 6000 нових.
Блєднов жахнувся: у Петербурзі він чув, що дільниця з 4000 справ вважалася обтяжливою, а тут 6000 поточних і 5000 старих.
— Але ж це неприємна справа, — сказав він, — куди я потрапив? Якщо я полагоджу ці справи хоч би за два роки, то вийде по 5500 справ на рік.
— Ви, мабуть, настільки добрий юрист, наскільки кепський математик, — зазначив Букін. — Ви додали 5000 і 6000 і розділили це на 2 роки, але забули про 6000 справ наступного року.
— Ах, дійсно, —вигукнув Ванічка.
— У такий спосіб вийде на рік 8500 справ, це жахливо, особливо для початку, — сказав Букін.
Читач, мабуть, починає здогадуватись, що судівництвоу Варшаві мусить стояти не блискуче, якщо так виглядають справи. І дійсно, судівництво виглядає жахливо, але не думай, читачу, що жахливими є вищенаведені цифри, якими панове Букін і Маюров лякають наївного Блєднова. Суттєвою є тут така обставина. Букін і Маюров належать до урядовців третьої категорії, до "брудних", які, на жаль, є найбільш численною категорією. З появою Блєднова, якого Маюров знав ще з Петербурга, у них визрів план, мабуть, практикований часто і в інших випадках — обскубати пташка. Тому й лякають його величезною масою праці на його дільниці, натомість дають зрозуміти, що дільниця, яка належить до Букіна, є незрівнянно кращою. Маюров зі справді московською майстерністю грає роль чесного маклера і допроваджує до того, що Блєднов погоджується дати Букіну 3000 карбованців, щоб той помінявся з ним на його дільницю. І найпотішніше те, що ошуканий в такий нахабний спосіб Блєднов п'є брудершафт з грабіжниками і тішиться своїм "виграшем".
Букін віддає Блєднову свою канцелярію разом із секретарем Зайцем, якимось євреєм, що говорить дивовижною каліченою російською мовою і намагається тисячами способів використати своє становище, звичайно, не для піднесення судівництва.
Ось, наприклад, одна характерна розмова Зайця з Блєдновим:
— Чи пан суддя накаже мені брати тариф? — питає Заєць.
— Не знаю, чи можу вам це доручити. А як робив Букін? — питає Блєднов.
— Пан Букін брав сам, але пану судді це принесе труднощі. Поки ви будете рахувати гроші, можна би полагодити одну справу. А я одержу гроші і впишу в книгу, а з книги ви довідаєтесь про суму.
— Але чому Букін сам одержував гроші? Заєць посміхнувся і мовчав.
— Чому ж ви нічого не говорите?
— Пан Букін хотів з цього мати для себе користь.
—Яку?
— А якщо хтось не хотів чекати, щоб йому видали решту, то залишав її для судді.
— Чи ж це так часто буває, що не одержують решти?
— Дуже часто. Пан Букін ніколи не відкривав каси до кінця засідання, і, хоч би там було не знати скільки дрібних грошей, він завжди говорив, що не має дрібних, почекайте до кінця засідання. Зате справи, при яких залишено решту, він розглядав завжди швидше від інших і давав відстрочки.
— І що ж він міг з того мати? — запитав здивований Блєднов.
—— Не знаю, — з гіркою посмішкою відповів Заєць. — Пан Букін ніколи мені нічого з цієї суми не давав.
— Ну, краще вже я це доручу вам, — сказав Блєднов. — Я не гендляр, це не моя справа займатись видаванням грошей. Але решту прошу точно видавати кожному. Я буду відкривати касу перед засіданням і постараюсь, щоб ви завжди мали гроші для видачі решти. Пізніше я перевірю. Якщо мені хтось поскаржиться, що ви йому не видали решту, то я вам потрійно відрахую з зарплати.
— Але ж, прошу, пане суддя, як же ж би я смів це робити, я маленька людина, — вигукує Заєць. Але кілька хвилин пізніше, коли Блєднов вийшов, він радісно, за єврейським звичаєм почухавши собі бороду, прошептав: — О, тепер я буду мати гроші з невиданих решт.
Поминаємо дальші сцени судової діяльності Блєднова. Необізнаний ні з законами, ні з судовою практикою, без енергії та кмітливості, хоч зі щирим бажанням служити справі, він мучиться і заплутується у нескінченній казуїстиці єврейських справ, почуває себе залежним від Зайця і від кожної сторони, яка виступає більш енергійно, і лише завдяки постійним порадам, і навіть безпосередній допомозі Канєвського, сяк-так дає собі раду.
Бачучи повну неспроможність Блєднова, Канєвський, знудьгований його постійними просьбами про допомогу і пояснення, дає йому врешті наступну загальну пораду:
— Щоб уникнути численних помилок і не потрапити в чисту фантазію на зразок тієї, як один мировий суддя засудив обвинуваченого за крадіж із зломом земної кулі, — тримайтесь краще формального боку справ: це легка річ і у формі ви завжди знайдете виправдання. У нас це подобається і при такому трактуванню справ можна спати спокійно. Прихильників форми завжди знайдеться досить; на цьому коні люди доїжджають до кар'єри.
— Я також більше нічого не бажаю, — сказав Блєднов, приймаючи ці слова за чисту монету. —Щоб тільки моє сумління було спокійне.
Канєвський гірко посміхнувся. Бідолаха Блєднов, однак, додержуючись його рецепту, недалеко зайшов; його вироки викликали серед публіки загальне незадоволення: майже 90 процентів його присудів були опротестовані у вищих інстанціях, особливо коли Канєвський, пробувши кілька тижнів у Варшаві, виїхав за кордон. Однак тепер кількість апеляційних відкликів його не лякала; як постійний читач "Варшавського Дневника" він вже сміливо запевняв: 90 процентів апеляційних відкликань зовсім не означає, що мої присуди неправильні, це лише означає, що поляки є неспокійним народом, який, не маючи можливості докучати нам інакше, принаймні в цей спосіб намагається виявити до нас свою неприязнь.
З обмеженого, під оглядом розуму і характеру, але будь-що-будь чесного Блєднова починає витворюватись "російський патріот", який на славному "рауті" у Канєвського (цьому раутові ми пізніше присвятимо декілька слів) просто висловлює думку, що поляки — це небезпечний народ, а росіяни повинні пам'ятати про свою гідність старшої нації, не прощати полякам ні одного випадку занедбання законів і прав російського народу і як такі, що мають владу, повинні змусити поляків їх поважати. І ця ідіотична, безглузда програма зустрічає загальне схвалення.
На жаль, Блєднов швидко мусив переконатися, якою великою дурницею була проголошена ним програма, яким фальшивим було його "патріотичне" становище росіянина — старшого брата. Ось як описує автор цю визначну подію в житті судді-обрусителя.
Одного дня, не маючи службового зайняття, Блєднов ішов по Саському парку і милувався природою. "Він ні про що не думав і курив сигару. Він був так свято переконаний в непорушній тривалості цього світу і російських порядків, що не мав про що думати. Він вірив, що його становище, як росіянина і мирового судді, є також непорушне. В цю хвилину біля нього пройшли три гімназисти, які з ранцями на плечах поспішали до школи і голосно розмовляли між собою. Який жах — розмовляли по-польськи. І мало того, один з них, на згадку про якогось Попова, вигукнув з обуренням:
"Цей москаль". Слово "москаль" різонуло слух Блєднова, хоч він не зовсім зрозумів розмову хлопців.
"Що за хлопчиська, — подумав він, — тепер вже вони вороже виступають проти Росії, а до того ще й розмовляють між собою по-польськи, хоч їм це не дозволено".
Ця думка блискавкою майнула в голові Блєднова і раптом він відчув своє покликання і прагнення діяти.
"Я їх навчу", — подумав він і голосно гукнув до них:
— Панове! Панове!
Хлопці обернулись. Але, побачивши незнайомого пана, відвернулись від нього і пішли далі, бо поспішали до гімназії.
"А, не слухають. Я їм покажу, як можна називати росіян москалями", — подумав Ванічка.
Потерпи, читачу. Завтра побачиш, що показав цей великий патріот оцим гімназистам.

V
Блєднов пустився доганяти хлопців і, спіймавши одного за плече, затримав його.
— Панове, зупиніться, дозвольте запитати вас, чи вам дозволено говорити між собою по-польськи?
Хлопець зупинився і, здається, оглядаючи Блєднова, намагався впізнати, чи це не якийсь вчитель. Двоє інших також зупинилися.
— А що вам до цього? — запитав затриманий хлопець.
— Маю на це свої причини, — відказав Блєднов.
— Ми вас не знаємо, — сказав другий хлопець.
— Не кожний, хто приходить до парку, має право нас контролювати, — сказав третій.
— Я не є вашим вчителем, але право маю, а в даному випадку навіть подвійне право: я росіянин і мировий суддя.
— Це божевільний, — сказав перший гімназист. — Їй-бо, це божевільний.
— Може, ви хочете знати, як іти до Божого Яна? — з усмішкою запитав другий. Хлопці голосно розсміялись, бо під назвою Божого Яна у Варшаві відома лікарня для божевільних.
— Я хочу піти до вашого директора, — грізно мовив Блєднов, — і скажу йому, що ви розмовляєте по-польськи. З якої ви гімназії?
— Не говорити! Не говорити! — вигукнув перший гімназист і рукою закрив номер гімназії на своїй шапці.
— Чому не говорити? — сказав другий. — Хай іде до директора, він його не стане слухати.
— Ні, краще тікаймо, — сказав третій, також закриваючи номер на шапці.
І всі троє кинулись втікати. Блєднов однак помітив номер гімназії і негайно пішов до директора. Директором був також москаль Ризоположенський. Вислухавши суддю, він охоче вхопився за цю дрібницю, щоб також показати свій патріотизм. Він водив Блєднова по класах, доки цей не впізнав хлопців. На його велике здивування, один з них виявився росіянином, який говорив по-польськи лише тому, що хотів навчитись цієї мови. Два інші були поляки — Любельський і Кендзєрський.
— Чому ви розмовляєте між собою по-польськи у Саському парку? — питає їх директор. — Чи ж я не наказував вам, що ніде у публічних місцях ви не повинні говорити по-польськи? Лише вдома можете розмовляти цією мовою.
— Хто це вам, пане директоре, сказав? — запитав Кендзєрський, червоніючи з сорому за свого обвинувача. — Чи то пан суддя займається доносами?
— Прошу так не висловлюватись, — гостро зауважив директор. — Пан суддя вже скаржиться на вас за образу, а ти хочеш його знову образити.
Блєднов пояснює Кендзєрському, що він має право так робити, а цей, однак, ніяк не збагне, як така дрібниця може бути злочином.
— Це не дрібниця, — сказав Блєднов.
— Так, так, для вас усе дрібниця, — сказав директор, — бо ви нічого не розумієте. Я директор, здається, певніше стою, ніж ви, а тремчу за свою шкіру, бо за ваші дурниці можу втратити посаду, зарплату.
— Даремне ви, пане директоре, так турбуєтесь, — сказав учень, стримуючи усмішку.
— Мовчати! — закричав директор.
Вислухавши так само двох інших обвинувачених, директор засуджує обох поляків в карцер до вечора, а росіянина, який як жертва попав під їх вплив, лише на три години.
— І мене прошу посадити до вечора, — сказав учень-росіянин.
— Тебе не посажу тому, що ти цього хочеш, — відповів директор.
— Пане директор, за що ж така кара, — благав Кендзєрський, — адже ж ми сказали по-польськи лише два слова.
— Пане суддя, чи ми вас чим образили?— запитав Любельський.
— Ви назвали мене божевільним, — сказав Блєднов.
— А то що ще! — вигукнув директор.
— Ми цього не говорили, — сказали один за одним гімназисти.
— Як вони панові говорили?— запитав директор Блєднова.
— Говорили мені, що я повинен би піти до Божого Яна.
— Хто це сказав? Пан пам'ятає?
— Здається, що оцей юнак, — сказав Блєднов, вказуючи на Любельського.
— Це я таке говорив? Я? — запитав Любельський.
— Всі за ним повторювали, а пізніше повтікали. Я.їх просив, щоб вони зупинились, хотів з ними поговорити, але вони бігли, обертаючись і насміхаючись наді мною, — пояснював Ванічка.
— Але що ж це, ради Бога, пан говорить, як поліцай, — вирвалось у Кендзєрського.
— Пане директоре, — сказав Блєднов, — він мене ображає у вашій присутності.
— Негайно проси пробачення, — грізно звернувся директор до Кендзєрського.
— За що я буду просити, — відповів Кендзєрський. — Чи ж я сказав щось образливе? Я сказав тільки: як поліцай, а це не образа. Обер-поліцмейстер є також поліційним урядовцем, а проте є генералом.
— Дуже дотепно, — сказав, посміхаючись, Блєднов.
— Кендзєрський, ти ставиш на карту свою кар'єру, — сказав директор. — Постарайся зрозуміти, що ображаєш пана суддю і мене, тому що це відбувається в моїй присутності. Проси пробачення.
— Говори: я завинив.
— Але чим же я завинив? Що він образився зовсім необразливим словом! — сказав Кендзєрський.
— Отож добре, — сказав директор, кусаючи губи від гніву, — Любельський і Боголєпов будуть сидіти в арешті, а Кендзєрський дістане різки.
Кендзєрський зблід, затиснув кулаки і не міг вимовити ні слова.
— Він не має права бити різками, — шепнув їм Боголєпов про директора.
— Мене бити не вільно, я у сьомому класі, — сказав Кендзєрський. — Може пан бити підготовчий клас, але не сьомий.
— А я у сьомому сім раз поб'ю, і від тебе почну, — крикнув директор.
— То я краще покину гімназію, — сказав Кендзєрський.
— Ні, насамперед дістанеш різки, а потім підеш собі.
— Прошу йому пробачити, пане директоре, — заплакали Любельський і Боголєпов.
— Мовчіть ви, — сказав їм Кендзєрський, — хіба ж мене посміють бити?
— Не можна цього так залишати, — говорив з жахом директор, — з нього вийде великий негідник.
— Сильний характер, — сказав Блєднов.
— Негайно зведіть його у карцер, — сказав директор до інспектора, вказуючи на Кендзєрського, — а цих також посадити після навчання.
Такий був результат патріотичного розмаху Блєднова. На жаль, навіть власне, хоч і як нерозвинуте, сумління почало йому докоряти, що в цьому тріумфі є щось бридке, а "світлий" і розсудливий Канєвський делікатно засудив його вчинок, звичайно, не з точки зору людяності і елементарного почуття честі — ні. Росіяни у відносинах з поляками можуть обійтись без цих почуттів. Канєвському не сподобався вчинок Блєднова просто з огляду на російські інтереси.
— Ці молоді люди, поляки, — пояснював він, — очевидно, не були відкритими противниками росіян: їх другом був росіянин Боголєпов. Тепер же вони принципово будуть ненавидіти росіян, будуть цуратись того Боголєпова, адже ж визнано, що вони його псували, навертаючи до польської справи, про що вони навіть не думали. І все це зробили ви як росіяни.
Однак ця справа мала досить неприємний для Блєднова епілог. Кендзєрський, розписаний з наказу директора різками, виходить з гімназії і емігрує в Краків, куди вже перед тим виїхала його мати. Перед від'їздом проходжається по Варшаві, щоб попрощатись з нею, і по дорозі заходить до судового залу, де урядує Блєднов.
"Підійду хіба до нього, принаймні вилаю його останній раз у його залі, — подумав Кендзєрський, — придивлюсь до цієї потвори, яка чіпляється на вулиці до гімназистів, в Європі такої диковини не побачу".
У судовому залі Кендзєрський застав звичайний розгардіяш і своїм втручанням у справу причинився до створення повного хаосу, галасу і збентеження. Блєднов з обуренням звернувся до нього.
— Чого ви тут стоїте? — закричав він. — Ви зробили тут балаган, я на вас зараз протокол напишу про порушення порядку в судовому залі.
— І цей протокол буде такий же несправедливий, як тільки що оголошений вирок, — з усмішкою відповів Кендзєрський.
— Ви смієте мені тут грубіянити. Побачимо, як це буде, — сказав Блєднов, узявши до рук бланк протоколу. — Ви студент?
— Адже ж пан суддя бачить: я гімназист.
— А, це вас я бачив у Саському парку, як ви говорили по-польськи?
— Так, це ви на мене донесли.
— Що? Ви називаєте мене донощиком? — крикнув Блєднов, для якого це слово було дуже неприємним.
— Я говорю правду. Так, ви донесли.
— Я вам цього не подарую. Що за нахабство. Тепер я вже не буду доносити, а з обов'язку складу протокол.
Блєднов почав зі злістю писати протокол, а Кендзєрський з усміхом дивився на старанність, з якою він підготовляв собі поразку.
— Як ви називаєтесь і де живете? — запитав Блєднов, підводячи голову і дивлячись на Кендзєрського.
Тепер Кендзєрський зрозумів, що зайшов далеко і що ця справа може наробити йому клопотів, може перешкодити виїхати з Варшави. Він вагався, чи подати своє правдиве прізвище, чи вигадати інше. Але в цю мить його полонила інша думка: захотілося по-геройськи закінчити цю справу.
— Ось моє мешкання і моє прізвище, — сказав він і, вхопивши зі стола чорнильницю, хлюпнув нею в лице Блєднова. Обличчя Блєднова відразу ніби перетворилося в чорну, злегка перекошену маску арлекіна.
Блєднов крикнув, схопився за лице і забруднив собі руки. Спочатку він не міг нічого сказати. Тим часом Кендзєрський, не втрачаючи рівноваги, вибіг за ґрати і опинився серед публіки, яка ще не заспокоїлась і не бачила, що сталося біля стола.
— Суддя облився чорнилом, — сміливо сказав Кендзєрський поліцейському, — і кличе вас.
Поліцейський кинувся до судді, уся публіка обернулась також у цей бік і дивувалась, як це міг суддя облити себе чорнилом зверху? А Кендзєрський, скориставшись з цього хаосу, миттю вискочив до передпокою, закрив двері канцелярії і, побачивши в куті мітлу, підпер нею двері. Далі швидко збіг зі сходів, вибіг на вулицю і, пройшовши швидким кроком до найближчого повороту, зник у першому ж магазині. А вечором був уже в дорозі до Сандомира, незвичайно задоволений, що йому пощастило, не закінчивши сьомого класу, так блискуче здати іспит зрілості.

VI
Випадок з Кендзєрським мав фатальні наслідки для Блєднова. В першій хвилині він почував себе розчарованим і мав намір податись до демісії, але жаль за грішми, які мусив давати Букіну, стримав його від здійснення цього наміру. Його колеги, мирові судді, довідавшись про випадок, спочатку виявляли по відношенню до Блєднова якусь неприязнь, якусь відразу, це був, очевидно, стихійний вияв почуття, мовляв, так йому й треба, за такий патріотизм належить саме така нагорода. Але швидко зверху, з вищих сфер, надходить інша команда: Блєднова визнають "по указу" героєм, мучеником за "російську ідею", і ті, які вчора ще не хотіли подати йому руки, тепер наввипередки спішать до його мешкання, влаштовують йому справжню овацію. Сам голова з'їзду мирових суддів виголошує промову — барвисту, пишномовну і повну внутрішнього фальшу.
— Ми зібрались у вас, Іване Івановичу, не змовляючись, окремо, але одностайно. Коли ми довідались про неприємний для вас випадок, ми все зрозуміли.
Блєднов зблід, бо він до останньої хвилини був непевний, як у вищих сферах буде прийнята його пригода. Судді іронічно шептались, бо добре знали, що ніхто інший, тільки сам голова наказав їм в такий спосіб влаштувати овацію Блєднову, а голова говорив далі.
— Ми знаємо, якою важкою є служба для батьківщини в цьому краю, який хоч вже давно належить Росії, але вважає себе самостійним і тримається того, щоб нас трактувати лише як тимчасових у себе діячів. Ви припадкове почули, що тутешня молодь відрікається від Росії, а навіть юнак-росіянин говорив при вас чужою мовою; ви стали на захист мови блаженного Нестора, Ломоносова, князя Кантеміра, поета Пушкіна, графа Сологуба і графів Толстих. За цей захист, сповнений самовідданості, ви зазнали злостивої образи під час виконування своїх службових обов'язків. Але як кров мучеників перетворюється на квіти, так і причинена вам образа перетворюється на почесть для вас. Нам приємно бачити ваше благородне обличчя, і ми одноголосно, хоч окремо, не колективно, отже, цілком свобідно зійшлися у вас, щоб потиснути вашу чесну руку.
Ця промова є дійсно шедевром бюрократичної фразеології, фальшу і дволичності, і невідомо, чому більше дивуватись: цинізмові її внутрішнього тону чи наївності оратора, який хоче нею викликати бажаний ефект.
На доповнення скандалу прислужливий "Варшавський Дневник" надрукував допис про цю овацію, і Блєднов, який по недоумкуватості спочатку почав вірити, що дійсно зробив щось дуже доброго і розумного, відчуває якийсь сором і довгий час не сміє показатись між людьми. Коли ж його нещасливий тріумф був трохи забутий, з подвійним запалом береться до своєї роботи, щоб сумлінним виконанням своїх обов'язків затерти цей прикрий спогад.
На жаль, його запал і тут виявляється невчасним. Довідавшись, що євреї в одному місті фабрикують сигари без штемпельованих бандеролей, він намагається викрити цей злочин, не здогадуючись, що перевищує свою владу і втручається в компетенцію поліції та акцизної установи. І дійсно, відправляється туди в товаристві поліцейського, накриває євреїв на гарячому вчинку, але одночасно терпить поразку від "могутності кагалу", а вірніше, від власного недомислення і дурості. Євреї вчиняють галас, він арештовує одного з них і наказує поліцейському відпровадити його, а сам, забравши контрабандні сигари, хоче разом з їх власником їхати до акцизної установи. Власник спочатку добивається, щоб їхати разом з суддею, пізніше зникає і висилає замість себе якого іншого єврея, якому Блєднов дозволяє сісти поряд з собою. Цей єврей порозумівається з візником, який везе Блєднова глухими переулками. Там єврей, вибравши відповідний момент, накидає судді на шию шарф, обезвладнює його і викидає на брук. Блєднов падає головою на каміння і ломить руку, а злочинці разом з corpus delicti9 втікають безкарно.
Ця ганебна поразка, одержана вже не в обороні "російських інтересів", навіть не при виконанні своїх безпосередніх обов'язків, але на зовсім чужому полі діяльності, змушує врешті Блєднова залишити посаду; переповнену безліччю труднощів і несподіванок. Автор додає, що Блєднов, залишивши свою посаду і Варшаву, повертається до свого маєтку в Новгородській губернії, але і там не може собі дати ради, продає маєток, переселяється в Новгород і стає губернським скарбником. Це зайняття було цілком відповідним для його сумлінного характеру, говорить автор; ми ж додамо, — що було найвідповіднішим для його слабої голови, яка могла дати раду лише мертвим цифрам, але для якої люди, суспільство та його відносини були занадто складні і заплутані.
Канєвський також залишив Варшаву і, спробувавши життя в Одесі й Києві, оселився в Москві, де зайнявся адвокатурою. Судді Букін і Маюров закінчили свою кар'єру у в'язниці за зловживання владою і розтрату, як запевняє автор. Це явище видається нам досить неправдоподібним, тому що Букін і Маюров досі становлять більшість у армії російського чиновництва, яке править королівством, і не лише не кінчають в'язницею, навпаки, одержують ордени і просуваються по службі. Ризоположенський все ще залишається на посаді директора гімназії, говорить, що його чекає якась вища кар'єра, але поки що не настав ще відповідний момент.
Такими короткими заувагами закінчує Покровський свою книжку. На закінчення присвятимо ще кілька слів загальній характеристиці.

VII
Переказавши читачам зміст повісті Покровського, поставимо і питання: що, власне, хотів сказати автор своїм твором? Яку ідею хотів втілити у свої постаті, негативну і позитивну?
Це питання просте і натурально виникає при обговоренні всякого твору мистецтва, а особливо тенденційного твору, який, без сумніву, є "Блєднов". Проте якщо ми забажаємо відповісти на нього так само просто і ясно, то опинимося перед значними труднощами. Чи автор хотів подати у всій повноті, у всій оголеності і потворності систему обрусіння і машину, яка працює на цю систему? Ох, ні! В такому разі він не обмежився б мировими суддями, інституцією порівняно ще найневиннішою, але розширив би рамки, представив би інші, видатніші розгалуження цього отруйного дерева, показав би нам і народну освіту, і поліцію, і кримінальні суди, і незрівняну в своєму роді інституцію "чиновників для спеціальних доручень" і, нарешті, оту "голову, від котрої риба смердить". І на представника цієї системи він не вибрав би чесного дурника Блєднова, але хоч би, наприклад, цього Гумозіна, який в Петербурзі був лікарем, а у Варшаву пішов на директора гімназії і який викрикує з пафосом до Канєвського:
— Облиште ви в Польщі свої ліберальні і гуманні погляди, тут вони неможливі. Поляків треба тримати, як малих дітей: не лише, щоб вони поважали старших, але також щоб самі собі не робили шкоди. Росіянин тут мусить бути суворим, відчувати свою гідність і не дозволяти полякам ні на хвилину забувати, що вони живуть у Росії. Влада повинна примусити поляків, щоб вони її боялись.
Як бачимо, цьому пану йдеться вже не про мову, не про порядки у країні, але про постійне докучання полякам, про знищення в їх душі польського національного почуття, обрусіння тут не обмежується поверховістю, але доходить до глибини душі, хоч само відчуває, що в цю глибину душі не внесе нічого, крім бридкості, гнилизни і деморалізації, бо ж усі ліберальні, гуманні погляди і почуття слід відкинути при вступі до Польщі.
Отже, повість Покровського не є сатирою на всю систему обрусіння. Чим же вона є? Для визначення мети й тенденції найбільше матеріалу дає нам автор у одному з розділів повісті, вставленому епізодично і не зв'язаному безпосередньо з її основою, під заголовком "Раут у.Канєвського". Автор виводить тут ряд постатей, зібраних ad hoc10, які більше не з'являються в повісті і представлені ніби в ролі свідків, для складання своїх зізнань по основній справі: відношення росіян до поляків і навпаки. З літературної точки зору цей розділ не витримує жодної критики, але для представлення поглядів автора на справу обрусіння є, безперечно, найважливішим у цілій повісті.
Зібране у Канєвського товариство складається із самих чоловіків, росіян і поляків. Крім Канєвського і Блєднова, бачимо тут полковника Потугіна, шамбеляна Прондзинського, князя Борецького-Коровецького, який є головою з'їзду мирових суддів, мирового суддю Баженцького, бувшого лікаря, а тепер директора гімназії Гумозіна. Розмова торкнулася Варшави, і Канєвський вихваляє її як одиноке європейське місто Росії. Однак є одне "але".
— Варшава не розуміє росіян, це її помилка. Гадаю, що поляки гніваються на російських чиновників, але за що ж вони не люблять російського народу? Не розумію, наприклад, за що вони сердиті на нас, пенсіонерів, які не є на службі, не урядують. По відношенню до нас вони повинні бути принаймні байдужими. А проте одна власниця дому не хотіла мені найняти помешкання тільки тому, що я росіянин.
— Знаю, про кого пан говорить, — сказав шамбелян Прондзинський, — це дивацтво старої аристократки і нічого більше, це дрібниця.
— Це не дрібниця, якщо навіть у відносинах між громадянами панують такі принципи, видко, що вони глибоко закоренились у звичаях, — сказав Канєвський. — Бачите, ви це вважаєте дрібницею, тому що ви самі поляк.
— Я, я, — мовив засоромлений Прондзинський, — я думаю інакше, але хочу вас заспокоїти і відвести від цієї дами неприємності, вона є моєю доброю знайомою.— Але чому ж вона повинна мене боятись? —- спитав
Канєвський.
— Не вас, vous etes nu parfai galant homme11, — відповів Прондзинський, — але я боюся стін, які мають вуха.
— Хоч би ці стіни мали вуха, — сказав Канєвський, — то і в такому випадку їй нічого боятись; бо хто ж її буде переслідувати за мене, пенсіонера?
Вже ця коротенька розмова краще, ніж довгий трактат, характеризує становище росіян у Варшаві. При кожному зіткненні з росіянами без огляду на те, чи він служить, чи ні, поляк змушений побоюватись якихось переслідувань, знаючи, що якщо цей росіянин не служить, то, без сумніву, має знайомих, які служать, а ці можуть йому зробити стільки неприємностей, скільки самі схотять. А якщо в додатку до всього цей росіянин так, як Канєвський, вперто не хоче цього зрозуміти і настирливо напрошується на любов і повагу поляків, так би мовити, намагається з чобітьми залізти їм в душу, то складаються відносини нестерпні і прикрі, якась шпитальна атмосфера, просякнута випарами гнилизни, яку силоміць забивають запахом ладану.
— Ця неприязнь без різниці, по відношенню до всього, що російське, — ораторствує далі Канєвський, — це погана риса поляків. Чому це ми інакше поводимось?
— Не бачу, в чому ви інакше поводитесь, — сказав Баженцький. В ньому автор зобразив поляка, який, незважаючи на те, що є на урядовій посаді, не зрікся своєї національності і має ще стільки відваги, що принаймні інколи відкрито висловить росіянам свою думку. — Досі ми нічого занадто приємного з вашого боку не бачили.
— Не говорю про адміністрацію, — сказав Канєвський. — В Росії менше ніж будь-де народ має вплив на уряд, а поляки вперто не хотять цього зрозуміти. Я говорю про себе, Петра Олександровича Канєвського, пенсіонера. Не знаю, що б я робив, якби служив у цьому краї, не знаю навіть, що б я писав, якби був редактором "Варшавського Дневника", але тепер, як приватна людина і як росіянин, скажу, що поляки — це народ симпатичний, бо, незважаючи на всі неприємності і у нас, і зокрема в Німеччині, не зрікаються своєї національності. Вони заслуговують кращої долі. Але моя особиста думка така, що сам уряд не може змінити їх долі з політичних причин, а ми, звичайні люди, тим більше нічого не можемо зробити. За що ж вони нас не люблять?
Але за що ж повинні вас любити, пане Канєвський? — запитаємо і ми зі своєго боку. Самі визнаєте, що адміністрація душить поляків, визнаєте, що не можете їм допомогти, а обов'язково домагаєтесь, щоб ці придушені і пригноблені Бог знає за що вас цілували. Навпаки, за вашу вищенаведену промову слід би вам хіба плюнути у вічі, стільки в ній нікчемного софізму і крутійства. Адже в Росії так само, як всюди, уряд є витвором усього цивілізаційного стану народу, і якщо в Росії існує такий уряд, як тепер, то лише тому, що народні маси іншого створити не вміють, а інтелігенція у значній кількості є такою, як ви, пане Канєвський, які говорять про свої симпатії до поляків і одночасно заявляють, що, будучи чиновником, душили б їх, а, будучи урядовим писакою, брехали б на них.
Це брехня, шановний пане, що уряд не може змінити долі поляків, а окремі люди тим більше. Уряд складається з окремих людей; система русифікації, гноблення, ущемлення, проскрипції поляків та інших національностей зароджується в головах окремих людей і виконують її конкретні люди — не механічно, одностайно, як у німців, а власне добровільно, наввипередки, без огляду на закони, але в міру більшої або меншої підлості, дурості, завзятості і ненависті. І ще питаєте: "За що ж ті люди нас не люблять?.."
Сумне враження справляє повість Покровського. Очевидно, автор не є принциповим противником обрусіння, але як гуманіст і філантроп не любить брутальних, диких форм обрусіння, іронізує над дурним, недоречним, що не веде до мети, обрусіння. Він хотів би обрусіння гуманного, делікатнішого за формою, але тим більш ґрунтовного, такого, щоб навіть з глибини душі поляків вирвати почуття їхньої національності, щоб змінити все їх виховання в дусі асиміляції з росіянами. У цій асиміляції він бачить справжній, найвищий національний інтерес поляків, якого вони вперто не хотять розуміти.
Дивлячись на такі постаті, як Канєвський, і на таких філантропів, як Покровський, поляки повинні зітхнути від усього серця: "Боже, оберігай нас від лібералів і філантропів, які домагаються нашої любові і нашої душі! Якщо вже маєш нас карати, то карай нас бестіями і душителями, які щонайбільше можуть шарпати наші тіла!"

1 Тепер її зміст подає "Nowa Ref[orma]".
2 Як треба (фр.).
3 Дивись його цікаву брошуру „Раєвський і російський панславізм”.
4 Mochnacki. Powstanie narodu polskiego. Т. 2. С. 144.
5 Нічого не говорю (нім.).
6 Полковник (нім.).
7 Студент-новачок, першокурсник (нім.).
8 "Іще Польща не згинула" (польськ.).
9 Речовим доказом (лат.).
10 Для цієї мети (лат.).
11 Ви ідеально порядна людина (фр.).

Подається за публікацією в "Кур'єрі львівському" (1892, №104— 108, 110—111).

Далі

До змісту Іван ФРАНКО МОЗАЇКА