Іван ФРАНКО
МОЗАЇКА
Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

НОВИНИ НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Володимир Винниченко. Краса і Сила. Видавництво "Вік". У Києві 1906,стор.411.
"І відкіля ти такий узявся?" — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонкоартистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш:
українське, московське, калічене й чисте як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. "І відкіля ти взявся у нас такий?" — хочеться по Кожнім оповіданні запитати д. Винниченка.
Перше з поміщених тут оповідань, що дає свій титул цілій книжці, "Краса й Сила", — се малюнок із життя тих подонків та відпадків суспільності, яких душу відкрив або й роздмухав трохи Максим Горький. Соціальне положення тих людей наш автор малює вірно і влучно, але дивиться на нього його власними очима: вони зовсім не тужать за іншим станом, хоч і відчувають прикрості свого побуту. Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж, проституція, ошуканство, — тут не має ніякого значення, тут се просто "робота", щоденне заняття, спосіб життя. Як у кожнім іншім фаху, так і тут невдача в "роботі" грозить немилими пригодами, але такі пригоди, як тюрма, бійка і т. д., для них не мають ніякісінького етичного значення; се ж розуміється само собою, на се тільки один спосіб: бережись? І у автора нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться ані на тих людей, ані на суспільність, що їх зробила такими. Се все у нього зовсім натуральна річ, так як для геолога зовсім натуральне те, що внизу лежить граніт, на ньому крейдяна верства, а там далі глинка та плодюча земля. В кожній верстві є свої поняття, свої вподобання, своя сила й своя краса. От на такім тлі малює наш автор три фігури: двох парубків-злодіїв і дівчину, що, стоячи між ними, грається ними обома. Один із них, Ілько, то для неї ідеал краси, а другий, Андрій, то ідеал сили волі. Сей контраст автор малює дуже ярко і на дрібних, ніби буденних фактах та розмовах показує хитання дівочої душі між тими двома полюсами, поки рішучий конфлікт, бійка між суперниками, в якій один одержує тяжку рану, а другий засуд на довголітню каторгу, не рішає й її вибір на сторону каторжника. Се оповідання, з яким Винниченко уперше виступив на поле українського письменства, було й першим його тріумфом; воно збудоване дуже гарно, визначається незвичайною драматичністю та ярким колоритом, а при тім певною, пластичною і вірною характеристикою дієвих осіб. Ярмаркові сцени, разом з тим поле попису обох героїв у їх "роботі", передані з гумором і свідчать про те, що автор уміє добре обсервувати життєві події.
Прегарно скомпоноване також друге оповідання "Заручини", що було окрасою одного з товстих літературних збірників ще за часів небіжчика абсолютизму. Як у попереднім сферу злодіїв та передміських "жуліків", так тут сферу університетських студентів та тих буржуазних верстов, що стикаються зі студентами, автор малює майстерно, певними і пластичними рисами. Студент Семенюк закоханий в панночці Галі, дочці вдови полковниці, з якою познайомився у її сусіда Сухобрієва, де давав приватні лекції. Галя вдає ідеалістку, читає книжки, що він дає їй, цікавиться українським питанням і доводить його до кохання, що сьогодні має завершитися їх заручинами. І автор розводить перед нами картину товариства студентів та купчиків, що зійшлися на заручини, характеризує весь той світок "умеренности й аккуратности", в якім за рожевими заслонками скромності, доброго виховання та ідеалізму криється брудота та рафінована розпуста. Семенюка гостять, упоюють до нестяму, будять "на заручини" — показується, що його Галя заручується з чоловіком, яким бридилась і гордувала, а його бажала звербувати собі на приятеля дому.
Найбільше розміром і найбагатше виведеними в ньому типами — оповідання "Голота", майстерна проба змалювання немов у перекрою важкої доби в житті нашого народу — переходу від спокійного хліборобського стану до повної пролетаризації. Тою перехідною добою являється служба в панськім дворі. Винниченко малює нам з великою силою і вірністю немов серце тої верстви — нутро "чорної кухні" при панській економії, немов оазис сірої барви між селом з його густою недолею та рідкою поезією і панським двором у блискучім освітленні. Тут бачимо наглядно, як ломаються давні моральні устої сільського життя, як простий сільський розум позбувається звільна всіх ілюзій і всі карти житія ставить на одно гасло — дбай за себе самого! З двора в злудному світлі пливе лише запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі, приміром] Андрій, хоч ще ніби вважаються господарськими синами, все-таки мусять служити і заробляти в дворі і, мов риба об лід, б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат. Із сього соціологічного погляду оповідання "Голота" одно з найглибших і найкращих у Винниченка.
Що значить "ловити життя на гарячім учинку" і в моментальних знимках показати всю його глибінь та різнобарвність, се найліпше бачимо на чудовім нарисі "Біля машини". Тема найпростіша, яку тільки можна здумати: серед українського лану в літню спеку працює молотилка, її обслуговує невеличкий гурток сільських зарібників, над ними держить догляд економ Ґудзик — ось і все. А гляньте ви, який живий, пластичний малюнок зробив із сього Винниченко! Скільки драматичного життя вніс у нього! Якими тонкими, ледве замітними рисами схарактеризував головні дієві особи — економа Ґудзика, безхарактерного панського підлизня, що всею душею ненавидить селян, яких праця годує його, опозиціоніста та бунтівника Карпа, його ніби суджену, що тут же при нім легкомисно віддається паничеві Ясьові для хвилевої втіхи, — і зрозуміємо ту глуху, дику ненависть до панів, якою палає українське селянство і яку показало в недавніх розрухах.
У Винниченка гарна рука не лише в малюванні селян та пролетаріїв, але також у представлюванні інтелігентних сфер. Ми бачили се вже в "Заручинах". Сю саму сферу міської буржуазії малює нам нарис "Контрасти", хоча сей малюнок і не глибокий, а обмежається на зазначенні контрасту між тою назверх блискучою, веселою та гулящою молодіжжю і бездомною біднотою українських пролетаріїв-бурлаків. Менше цікаві оповідання "Антрепренер Гаркун-Задунайський" та "Мнимий господин". Перше з них представляє мізерію акторського життя в глухій українській провінції, а друге — сценки з воєнного життя, де балакучий фельдфебель, помішаний на тім, що у нього в животі якась хвороба, всю ніч не дає спати своїм підкомандним воякам, утомленим цілоденною службою.
З усім тим ми вважаємо сей том оповідань із найкращих дарунків, якими обдарувало нас видавництво "Вік". Не заступаючи вповні попереднього збірника оповідань д. Винниченка, виданого львівською видавничою спілкою і приступною тепер і в Росії, він дає кілька оповідань, яких не було там.
Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1907, т.38,кн.10, с.139-141).

УКРАЇНСЬКА ТРИБУНА В РОСІЇ

Украинский Вестник, выходит еженедельно под редакцией М.А.Славинского и при ближайшем участии проф. М.С.Грушевского, проф. Д.И.Овсянико-Куликовского и А.А.Русова. С.-Петербургь, 1906, №1—10, ст. 1—740.

Великі переміни, викликані подіями останніх літ у внутрішньому житті Росії, довели між іншим і до того, що не тільки для українського слова відкрилася давно бажана, хоч далеко ще не повна свобода, але й для українського елементу виявилася можність зазначити себе не лише в пресі, а також у громадському і політичному житті. Певна річ, для кожного, хто знав докладно фатальні впливи попереднього безправного стану, особливо на Україні, ту загальну політичну неосвідомленість і духовну зневіру серед української інтелігенції, те розбиття і занепад людової маси, ту громадну дезерцію молодших інтелігентних сил до різних чужих таборів, що манили їх окликами суспільного і політичного радикалізму та революційності, — той згори міг надіятися, що при даній невеличкій свободі руху український елемент не може відразу виступити імпозантною силою та запрезентувати себе якоюсь широкою організацією та новою ідейною програмою. Адже ж для українців завдяки їх нещасному положенню тільки тепер починається те, що було досі доступне іншим народам Росії, — широка дискусія на рідній, отже, всій народній масі доступній мові про найважніші питання громадського і політичного життя.
Певна річ, не можна виправдати українську інтелігенцію в тім, що вже вчасніше не вжила тих способів, які, без сумніву, були їй доступні, для переведення бодай у тісніших, інтелігентних кругах тої дискусії для вияснення собі й іншим становища України та провідних ідей хоч би будущої української політики. Се занедбання гірко помстилося на українцях у гарячу пору політичного перелому, дало можність іншим російським партіям зігнорувати їх та здобувати собі прихильників на Україні, так що українська репрезентація до першої російської Державної Думи переважно ввійшла туди під фірмою інших, загальноросійських партій і зв'язана з ними їх програмами. Тільки а posteori1 вже на парламентарнім ґрунті розпочали з ініціативи деяких свідоміших українців проби — звести докупи послів українського походження, звести не лише механічно як земляків, але також ідейно та політично на основі спільної національної свідомості та спільної суспільно-політичної програми.
Літературним висловом того зусилля являється оцей "Украинский Вестник", тижневник, присвячений виясненню української справи, поперед усього її політичних та суспільних потреб та становища супроти інших російських націй і партій. Виступаючи під девізом "демократії і автономії", він відразу зазначив своє становище — не партійне і не класове, хоч все-таки досить остро замарковане супроти всякого рода ретроградів та сторонників привілеїв. Налягаючи в своїх чільних статтях головно на роз'яснення принципу національності та автономічної політики в державі, він у значній мірі заповнює прогалину, яка досі була в російській пресі, що, вважаючи Росію суцільною та неподільною, не дискутувала питання про недержавні національності або обмежувалася на ворожім становищі супроти них, а в справах внутрішньої політики заспокоювалася на думці про централізацію, хоч і бачила її хиби. З цього погляду "Украинский Вестник" відразу зайняв виразне і ясне становище серед російської преси. Поміркований у своїх осудах, з тенденцією давати позитивні звістки й річеві аргументи замість полеміки, він також своїм спокійним тоном робить приємне враження і читається залюбки. Попробуємо переглянути зміст виданих досі десяти чисел, що творять уже поважний том 740 сторін друку.
На перший план серед змісту отсих десяти зошитів висуваються статті проф. Грушевського, одного з ініціаторів, найдіяльніших співробітників видання. Проф. Грушевський широко обробляє думку про потребу надання Україні якнайширшої автономії і на живих прикладах показує консеквенції сього принципа в житті народу, а заразом шкідливі наслідки його нешанування не лише для самої України, але й для всієї Росії. І так у статті "Национальный вопрос и автономия" (ч. 1) він кладе постулят, щоб "принцип широкої самоуправи національних територій був призначений неминучою умовою культурно-економічного і громадсько-політичного розвою Росії і був покладений як підвалина всієї політичної будови держави, не дожидаючи вибухів національного незадоволення". Сей принцип повинен бути проведений у всіх територіально-громадських організаціях, починаючи від сільської громади аж до провінціального сойму, що обіймав би всю дану національну провінцію. Компетенція тих автономних корпорацій повинна бути якнайширша, щоб давала змогу якнайширшого громадського і освітнього розвою даної нації. Супроти факту, що навіть поступові російські партії зі старої централістичної привички роблять різницю між народностями і, признаючи автономію одним (прим[іром] полякам та фінляндцям), не хочуть признати її іншим як менше важним, остерігає проф. Грушевський перед таким непринципіальним ставленням діла, справедливо бачучи в ньому "визов до національної боротьби, що може загальмувати поступовий рух усього державного устрою і зупинити його відродження".
Дуже інтересна друга стаття, того ж автора, "Вопрос дня" (ч. 2), в якій можемо бачити вислів опінії чільних українців про розв'язку аграрного питання, одної з найбільше пекучих і важних справ, що стояли на деннім порядку нарад Державної Думи. Проф. Грушевський дуже влучно характеризує безвихідне положення Думи, якій бюрократія не підготовила і не предложила ніякого субстрату, ніяких матеріалів, потрібних для такої трудної справи, як аграрна, а яку, з другого боку, відносини, настрій народу і його важке економічне положення непереможною силою перли на дорогу радикальної реформи. Стаття проф. Грушевського, певно в згоді з опінією більшості української посольської групи, промовляє за "примусовим вивлащенням на користь хліборобської верстви всякого роду зайвих ґрунтів, що виходять поза границі нормальної власності і тої максимальної власності, яка буде усталена для властителів, що ведуть на своїй землі господарство власною працею й засобами". Автор відчуває деяку неясність у такій стилізації справи і застерігається, що детальний план транзакції може явитися результатом спеціальних праць і дослідів і остерігає перед шаблоновою формулою, що мала б бути примусова для всієї Росії; місцеві умови в різних краях будуть вимагати різної стилізації формули. Авторові зовсім не імпонують балакання консерватистів про "священний" характер власності, та, з другого боку, він числить на те, що Дума згодиться на заплату властителям "можливого в даних обставинах викупу". Не імпонують авторові й завзяті балакання консерватистів про добродійні впливи великої власності на поступ дрібного господарства; ті впливи по часті зовсім фіктивні, а по часті можуть аж з надвишком бути винагороджені публічними агрономічними закладами. Викуплені землі творять публічні земельні фонди, з яких хлібороби одержують наділи після певних норм для ужитку. Для переведення сеї транзакції автор пропонує утворення місцевих (повітових чи рейонових) комітетів, що лучились би в більші цілості. Ті комітети, вибрані силою загальноімперського закону, могли б зараз приступити до підготовки праць. Розділ викуплених державою грунтів на власність селянам, автор уважає за річ непорадну і шкідливу, бо сим була б заперта дорога для регулаційної діяльності дальших поколінь. Зупиняюся на сьому питанні умисно довше тому, що аграрне питання в дуже аналогічних формах здавна наболіло також у нас і саме порушення його в російській Держ[авній] Думі викликало у нас серед оборонців двірських привілеїв немалий переполох, так само як і в російській] Держ[авній] Думі було головним клином, на якім розкололася дружба польського Кола з кадетами. Проект українців, виложений у отсій статті проф. Грушевського, власне через свій радикальний принцип і поміркованість у його проведенню мав найбільше шансів бути ухвалений Думою і незважаючи на її розв'язання, він, без сумніву, не стратив ще свою актуальність і швидко так чи інакше мусить знов зробитися центром дискусії та партійної боротьби в Росії.
Не менше важне питання порушив і блискучо освітив проф. Грушевський у статті "Единство или распадение?" (ч. 3). Супроти криків російських бюрократів і централістів, що сучасний емансипаційний рух грозить розпадом єдності Росії, проф. Грушевський в прегарнім історичнім нарисі виказує, що такої єдності нема й ніколи не було, що Росія радше тюрма народів, ніж одноцільна держава, що піддержування тої примусової єдності мусить вичерпувати сили не лише підневолених, але також "пануючої" нації, і вказуючи нічим не стіснене національне життя кожної нації з повним правом самоозначення на полі економічнім, культурнім і політичнім як мету, до якої неминуче змагає людська цивілізаційна праця, кладе той сам принцип основою будущої єдності Росії, в якій поодинокі народи, що тепер держаться її примусом та визиском, повинні знайти собі таку піддержку для своїх інтересів і такі користі зі спільного пожиття, щоб та єдність притягала, а не відпихала їх.
Спеціальні питання злучені з питанням про автономію народностей обробляє проф. Груш[евський] в окремих статтях "О зрелости и незрелости" (№ 4), "Наши требования" (№ 5), де в позитивній формі висловлено ті постулати, які випливають із принципіального становища українця супроти російських відносин. У двох статтях "Встревоженный муравейник" (.№ 6) і "Конец гетто" (№ 7) порушує проф. Гру-ш[евський] відносини поляків і жидів до українців, а в статті "Движение политической й общественной украинской мысли в XIX столетии" (№ 9) подає коротку характеристику розвою і росту того "національного радикалізму", що характеризує сучасний стан політичної думки на Україні.
Як бачимо, вже в сих статтях проф. Грушевського порушено майже всі важніші політичні питання, що стоять тепер на черзі дискусії не лише в Росії, але також у нас. Інші співробітники обробляють деякі з тих питань детальніше, додають факти з біжучого життя та історії. І так відомий польський учений, проф. Бодуен де Куртене в статті, написаній живо і з темпераментом, викладає головні засади "союза автономістів", де сильно побиває централізм російської бюрократії і по часті й революційних елементів. А.Г. в гарно написаній статті "Социал-демократия и украинский вопрос" (№ 1) троха якось соромливо характеризує становище соціальної демократії супроти українського питання і, зазначивши зворот, особливо австрійської соц[іал]-дем[ократичної] партії від національного індеферантизму, що направду являвся ексклюзивністю державних народностей, до національного федералізму (мимоходом кажучи, ще далеко не консеквентно проведеного), поминає мовчанкою такі яркі факти, як недопущення на соціально-дем. конгресі делегатів недержавних народностей, як заперечення галицьким жидам, соц[іал]-демократам, права на окрему національну організацію, як поворот українських соц[іал]-демокр[атичних] організацій від федеративного становища супроти російських під центральну коменду і т.д. Взагалі питання про соціальну демократію на Україні, незвичайно важне і пекуче тому, що майже вся укр[аїнська] молодіж горнеться в її ряди, лишається в "Укр. Вестнике" досі не освітлене як слід, і на се мусимо звернути увагу редакторів видавництва.
І з інших причинків, що кидають світло на основні питання, порушені в статтях проф. Грушевського, назвемо статтю редактора М. Славінського "Империя народов" (№ 1), А. Лотоцкого "Шаблон и жизнь" (№ 2) — причинок до дискусії про аграрне питання, М. Могилянського "Аграрньіе процессы на Украине" (№ 3), М. Тугана-Барановского "Национализация земли и викуп" (№ 4), М. Томари "Реформа местного самоуправления" (№ 8), Владимира Ж. "Точка над і" (№ 7) — про роль центрального парламенту в виробленні форм місцевої автономії, М. Славінського "Закон о національних правах" (№ 7), Владимира Ж. "Non multum sed multa" (№ 9) — причинок до жидівського питання, спеціально про становище жидів у Галичині і т.д. Дуже багато інтересного для різних питань дають дописи Spektatora "На Украине", поміщувані майже в кожнім н-рі, і розпочата в н-рах 9 і 10 стаття С. Бородаєвського "Из поездки по Украине".
"Укр. Вестник", крім сих статей, присвячених біжучій політиці в широкім значенні, подав також ряд статей більше наукового або інформаційного характеру. На першім місці треба тут поставити замітку статтю проф. Овсянико-Куликовського "Что такое национальность?" (1, 2, 5, 6, 8). Полишаючи собі на пізніше докладніше обговорення тої статті, подаємо тут лише дещо для характеристики її вихідної точки. В противенстві до переважної часті вчених, які досі говорили про те, що таке національність і яке її значення в суспільному житті (нагадаю хоч би голосну свого часу статтю Репана), проф. Овсянико-Куликовський відмовляє національності прикмети явища масового і примітивного і вважає її прикметою чисто психічною, отже, основаною на індивідуальній психології, а надто прикметою, що виробляється з поступом цивілізації і являється найвище розвиненою в чільних індивідуальностях, у геніальних особах, реформаторах, пророках, поетах та політичних діячах даного народу. Чим далі вниз у духовній драбині до середніх і найнижчих верств, тим ті прикмети менш виразні. І ще одне цікаве спостереження робить автор: національних прикмет людини не можна шукати в сфері її чуття, треба шукати їх головно в сфері інтелекту і волі. Про мотивування сих тез і консеквенції їх для практичного життя поговоримо окремо при розборі сеї інтересної статті, скоро вона закінчиться друком. А. Русов дав в ч. 4 цінну інформаційну статтю: "Несколько слов о территории и поселении Украины", з етнографічною мапою, й другу: "Формы землевладения и землепользования на Украине" (5), Проф. Вовк дав у № 7 статтю "Украинцы в антропологическом отношении", де зводить докупи результати найновіших праць на тім полі, в тім числі й власних помірів, доконаних у наших горах. Н. Соколов дав інтересне статистичне зіставлення "Украина в государственном бюджете России" (№ 2), з якого як на долоні видно визискування України російським] державним скарбом, що забирає з неї рік-річно звиш 240 мільйонів чистого доходу. Проф. Багалій подав інтересний причинок до історії духовної цензури на Україні ("Характерная страничка из прошлоого", № 6).
Слабше презентується відділ літератури і культури та історії і критики літературної, свідомо відсуваний редакцією на другий план супроти актуальних політичних і суспільних тем. На першім місці поставимо тут відому нашим читачам (в скороченні) статтю проф. Грушевського "Позорной памяти" (№ 1), крепке слово обурення на пам'ять ганебного указу 1876 р. Крім згаданої статті про історію політичної гадки на Україні, присвятив він осібну статтю п.т. "Украинский Пьемонт" оглядові того значення, яке мала Галичина для культурного і політичного руху України (№ 2). В роковини смерті Драгоманова присвятив його пам'яті невеличку статейку М. Могилянський (№ 4), підносячи значення покійника як політичного письменника. В тім же н-рі присвятив д. Дорошенко статтю відомому віденському виданню "Ruthenische Revue" з продовженням "Ukrainische Rundschau". Гаряче підносячи важність самої ідеї видавання такої "української трибуни в Європі" і заслуги пок[ійного] Себратовича, д. Дорошенко, одначе, не дає ніяких інформацій про зміст сього видання, ані не звертає уваги на його слабі сторони. Від видання так поважного як "Укр. Вестн." можна було ждати чогось серйознішого, як повторювання загальників, яких ми читали вже немало в укр[аїнській] пресі про се видання. Той сам автор присвятив у № 9 статейку Науковому тов. ім. Шевченка у Львові. . Пані Русова присвятила тепло написану статтю потребам українського шкільництва ("Современные школьные нужды на Украине", № 2). Провадиться огляд української преси (№ 1, 3), але лише з Росії, і, на жаль, замало систематичний і декуди занадто загальниковий, "як для чужих". Се метода не зовсім вірна; "Укр. Вестник", як .бачимо з сього короткого огляду, се фактично сьогодні не лише укр[аїнська] трибуна в Росії, але одинокий руковідний орган української] інтелігенції і таким, може, й доведеться йому бути ще довгі роки.

1 На підставі досвіду.

Подається за публікацією в "Літературно-Науковому вістнику" (1906, т.25, кн.8, с.335—343).

УКРАЇНА. НАУКОВИЙ ТА ЛІТЕРАТУРНО-ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ЩОМІСЯЧНИЙ ЖУРНАЛ
(УРИВОК ІЗ СТАТТІ)

Як іде популярна, а при тім справді науково і гаряче написана історія України М. Грушевського? З надрукованих 10 000 примірників у самій Галичині розійшлася протягом двох тижнів повна тисяча, факт нечуваний у нас, де простонароддя привикло до майже даром надсиланих йому книжечок місцевих просвітних товариств. Або як ідуть оповідання Винниченка, навіяні справжнім талантом і огнем життя? Не бійтеся, такі речі не залежаться і будуть робити своє діло.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1907, т.38, кн.6; наведений в книзі уривок вміщено на с.507).

[З ПРИВОДУ ФЕЙЛЕТОНУ СВИСТУНА "КТО БОЛЬШИЙ: г. М. ГРУШЕВСКИЙ ИЛИ о. А. ПЕТРУШЕВИЧ?"]

"За что старика обидели?" — мимоволі хочеться запитати, читаючи в "Галичанине" (ч. 216—218) фейлетон д. Свистуна під гумористичним наголовком: "Кто больший: г. М. Грушевский или о. А. Петрушевич?" Д. Свистун узявся боронити о. Петрушевича перед закидами, які підніс проф. Грушевський проти останніх "исследований" о. Петрушевича в своїй рецензії в "Записках". Розуміється, що головним закидом був брак методу в працях о. Петрушевича, такий брак, що зводить на нінащо всю бистроумність і начитаність автора, Що ж на се каже д. Свистун? З претензіональністю, яка характеризує хіба повну наївність в обсягу історичної дисципліни, він говорить про емпіричний метод, про Беконів "Novum organuo" і зараз перескакує до о. Петрушевича, виславляючи яко головну його заслугу збирання матеріалів для історії галицької Русі. Він, мовляв, "собрал хорошую коллекцию археологических находок, монет, медалей, рукописей и других памятников старины. Все собранное находится частью в музеуме "Народного дома", частью же у о. Петрушевича дома, и г. Грушевский, живущий постоянно во Львове, легко мог бы все то оглянути. О. Петрушевич тщательно собирал различные замечания на полях церковних книг и открыл много памятников апокрифической литературы Прикарпатской Руси из XVI—XVIII вв., которыми пользуется теперь г. Франко в своих научных исследованиях". Загалом д. Свистун стоїть на тім, що "научная деятельность о.  Петрушевича лежит главным образом в собирании материала". Д. Свистун очевидно й сам не підозріває, яку кривду заподіяв він о. Петрушевичу таким осудом. Він поставив його яко ученого на рівні з такими збирачами матеріалів, якими в Росії були купець Царський або київський археолог Кибальчич, або інші аматори, що збирали старинні предмети. Збирання не дає кваліфікації на вченого, і, деградуючи о. Петрушевича на чистого збирача, д. Свистун ставить його далеко нижче, ніж поставив його проф. Грушевський у своїй рецензії. А треба додати, що, як збирач, о. Петрушевич не стоїть на рівні навіть з такими збирачами, як російські купці Царський або Каратаєв (сей другий лишив бодай прекрасну бібліографію найстарших кирильських друків, працю з погляду на методичність і критичність без порівняння кращу від усього, що в тім напрямі зробив о. Петрушевич). Коли д. Свистун думає, що хтось, живучи у Львові, міг коли-небудь оглянути колекції о. Петрушевича, то дуже помиляється. Ті колекції були досі і певно й до смерті о. Петрушевича будуть мертвим капіталом, недоступним ні для кого. Ще 1874 р. проф. Калужняцький по адресу о. Петрушевича пустив був їдке слово про "наших библиоманов, весьма интересный класс людей недоучених и недоступных" (Труды III археологического сьезда, т. II, Киев, 1878, стор. 271). І коли д. Свистун говорить, що о. Петрушевич зібрав багато апокрифів, якими користується д. Франко, то, очевидно, не знає ані збірок о. Петрушевича, ані видань д. Франка, який для своїх видань не покористувався ані одним рядком із рукописних колекцій о. Петрушевича. Д. Свистун признає й сам, що в "материалах о. Пєтрушевича нет методического распределения", — отже, навіть матеріалів не вміє о. Петрушевич розложити методично, — знов комплімент, за який о. Петрушевич не дуже потребує дякувати д. Свистуну. Та найзабавніше те, що каже д. Свистун прикінці. "Оценяя деятельность о. Петрушевича, надобно приняти в расчет, що он автодидакт й священник, обремененньый обязанностями своего звання... й що его жалование было всегда скудное". Отже, се не брак методичного думання заставляє о. Петрушевича мішати в своїх писаннях горох з капустою, а те, що він автодидакт! А проте Добровський, батько слов'янської філології і один із найметодичніших слов'янських умів, був також автодидакт і навіть також канонік! І коли о. Петрушевич пише свої "исследова-ния" чудернацькою "праруською" мішаниною і вважає "исковерканными" не тільки сучасні українсько-руські писання, але навіть старі пам'ятники, що не підходять до його теорій, — то причина сього не брак справді наукового погляду на розвій язика і на розвій письменства і не дика погорда до своєї рідної мови, але може... його "священническое звание". І коли о. Петрушевич у своїй "Сводній літописі" під роком 1779 кидає громи на наших "галицких украиноманов", що, мовляв, хочуть "чудовищный украино-русский язык сделати общерусским языком", коли під р. 1790 злиться на те, що "нынешняя опольщенная молодая Русь, козачествуя, называет свой гурт— Украиною-Русью", а під р. 1778 кидає громи на "импортованное из запада так званное просвещение, подобное нынешнему из востока занесенной украинско-радикальной "Просвіті", для которой первым идеалом и представителем єсть несчастный Тарас Григорьевич Шевченко" (стор. 107), — то се не для того, що у нього не тільки неметодичний, а ще й рабський, антигуманний та ретроградний дух, але для того, що у нього "скудное жалование".

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1901, т.13, кн.1, с.39-41).

ЩЕ У СПРАВІ ОДНОЇ РЕЦЕНЗІЇ Й ЇЇ РЕЦЕНЗЕНТІВ

Ну, та й натішилися наші патріоти забавочкою, яку з доброго дива кинув перед них п.Милькович! Ну, та й відгуляли. з правдиво гуронським вереском той танець на могилі ворога, якого нібито доконав п.Милькович своїм острим томегауком! І старий фарисей із "Руслана", і молодий блазень із "Галичанина", аж пінячись, аж вифиркуючи, бігли наввипередки, хто з них більше виригне лайки і наробить скандалу. Про перший обов'язок критика і публіциста — сконтролювати критиковане діло і переконатися на власні очі, наскільки правдиві піднесені проти нього закиди, вони ані не подумали. Вони ж ласі на ковбаси і раді готовенькому, їм аби лише погуляти вволю на немилих собі ворогах.
Розуміється, в очах розумних людей сей гуронський танець ані на хвилину не перестав бути тим, чим був на правду — диким вибриком ненависті і злоби, некультурним і в своїх мотивах і в своїм переведенню. Чи швидко і в них наступить отверезення, не відомо: про них навпаки можна би сказати, парафразуючи Шевченка:
Раз налите їддю серце
Ввік не похолоне.
Не бажаючи вдаватися в полеміку з такими гуронами, я погляну лише на той грунт, на якім відбувався їх скажений танець, а там нехай судять безсторонні люди, не засліплені злобою та ненавистю. В критику історичних кпин п.Мильковича не думаю вдаватися, бо тут уже розправився з ним д-р С. Томашівський. Займуся лише язиковими закидами, які так несказано врадували наших доморослих патріотів. Попробуймо розібрати їх детально і зрозуміти, наскільки вони оправдані.
Поки перейду до самої речі, не завадить сказати кілька слів про історію перекладу книжки проф. Грушевського на німецьку мову. Знайти відповідну силу для доконання такого перекладу було незвичайно трудно; на це треба було фахового історика, який би не спотикався на самих елементарних трудностях тексту, а заразом такого чоловіка, що вмів однаково добре українську і німецьку мови. Ні один із наших молодих істориків не мав ані часу, ані охоти братися до такої великої і важкої праці, і проф. Грушевському удалося по довших заходах приєднати для неї паню д-ра Феліцію Носсіг, докторизовану на однім із німецьких університетів, відому не тільки зі своїх публіцистичних та наукових праць на польській і німецькій мовах, але також із численних і гарних перекладів із української мови на німецьку. З її пера вийшли німецькі переклади деяких творів Стефаника і моєї повісті "Для домашнього огнища", що був друкований в Unterhaltungsblatt des “Vorvaris”1 у Берліні 1898 р. в н-рах 42—74. На жаль, наукові інтереси пані д-ра Феліції лежать більше на грунті соціології, ніж на історичнім, а її знання української мови, вповні достаточне для перекладів белетристики, сказалося вповні недостаточним при перекладанню наукового твору. Які язикові несподіванки містив її переклад, сего годі збагнути найбуйнішою фантазією. Досить буде сказати, що вона систематично перекладала Трипілля на Tripolis, Первольф на Warwolf, устрій на Constitution2 або Einrichtung3, міграцію на Emigration4, тисяцкий на Tausendmann5 і т. д. Про якийсь зв'язок, про дійсне зрозуміння тексту і відповідну передачу його німецькою мовою не було дуже часто ані мови: в таких місцях вона латала текст своїми власними концептами, від яких аж коробило читача. Оттут-то ждала проф. Грушевського і мене важка, майже дволітна праця над осиленням того перекладу і надання йому більше людської подоби. Додайте до того непідготованість львівських наборщиків, які не лише при відчитанню рукопису робили масу помилок, але не менше легкодушно поводилися з коректою, так що по четвертій або по п'ятій коректі нам лишалися несправлені похибки, то будете розуміти наше положення і ту дволітню боротьбу, яку довелося перевести з тим перекладом. П. Милькович, так як тота сліпа курка знайденому зерну, рад тим тридцятьом язиковим похибкам, які здужав відгребти в книзі на 753 сторонах компактного друку. Та й то ті похибки розпадаються на кілька груп, а власне на такі, яких місце означено і на такі, яких місця не означено, на такі, де витикаються прості зецерські помилки, і на ніби річеві, стилістичні, а врешті на такі, де помилка, непорозуміння або вмисне перекручення лежить не по нашім боці, а на боці п. Мильковича. Переберемо їх тут за порядком.
Щодо поправок зецерських блудів, то маємо їх усього вісім, а власне: ansgedehutes Continent6 на стор. 20, Anseit in den Zugen7(183), dieser Dreieck8 на стор. 193, das Reihe9 на стор. 256, der Wachs10 на стор. 256, das Tribut11, der Held des Ejmund Saga12, der Absicht13. Ще одної, найприкрішої, п. Милькович так і не знайшов: на одній сторінці стоїть замість Lautverschiebungen, незважаючи на наше кількоразове по-правлювання, таки Lausverschiebungen. Що ти порадиш з інтелігентним наборщиком! Та переважна часть деталей, зачислених п. Мильковичем до помилок, зовсім не помилки. Він закидає, прим., уживання назви Ostrogothen зам[ість], Ostgothen, хоча ця назва первісна, уживається Йорданом відповідно до готського "Austrogoten"14; закидає уживання перекладу староруських "старци" на Greise, твердячи, що старци значить Dorfalteste15, хоча в історії Грушевського стоїть виразно, що терміну старци (дословно: Greise) уживано і до означення голов роду не тільки по селах, а й по містах, а в пізніших часах у північній Русі та у Білій Русі старцями називано також солтисів та атаманів. В своїм полемічнім запалі п. Милькович доходить до такого абсурда, що проголошує категорично: "indessen ist starcy etwas anderes und Greise etwas anderes und Atamane etwas anderes und Schuldeisse etwas anderes"16. Його разять такі транскрипції українських топографічних назв, як Dnipr, Dnister, Kijew тому, що буцімто полонізовані або русифіковані форми тих назв "seit Jahrhunderten in der deutschen Literatur so geschrieben werden"17. Він дивується, як можна сказати: "Vladimir sei sie bekriegend und besiegend gewasen"18, коли це навмисне перекладено дослівно з літопису для характеристики її стилю. Він докоряє авторові чи перекладачеві ідентифікування "задруги" з "кучею", хоч це виразна цитата із книги Богішича "Sbornik sadasujich pravnich obieaja u juznich Slovena, де задруга не ідентифікується з "кучею", а куча й задруга стоять рівнорядно в значенні: де в селі нема задруги, там місце голови задруги заступає голова сім'ї, що живе в одній хаті.
П. Милькович ніяк не може зрозуміти різниці між міграцією, імміграцією та еміграцією і жалується на "massenhaften Gebrauch von Fremdworten"19, під яким розуміє такі "чужі" для нього слова, як згадана вже "Migration, Kolonisation, Fluktuationen, Perturbationen, Symptomen, Campagne, Paraphrase u.s.w."20 Це зовсім нагадує ту московську купчиху в комедії Островськогр, яка ніколи без дрожі не могла вимовити слово "жупел". Йому збирається на сміх, коли читає в книжці "Narses habe einen Barbaren arretiert"21, хоча смішного тут нічого й нема, а по сміху звичайно пізнають не дуже-то мудрого чоловіка.
П. Милькович закидає авторові "Іст. Укр." вживання для старої Русі назви "Rusj" і то ще аж з двояким родівником, не розуміючи очевидно, що новочасна назва Rusland до старої Русі не підходить, що die Rusj значить народ, а das Rusj — край.
Та найважніший закид д. Мильковича, звернений проти язика і стилю книги, лежить у тім, що, як каже критик, "bei vielen Stellen, kann man uberhaupt nicht erraten, was da gemeint ist"22 (ст. 529). Щоправда, п. Милькович не навів ані одного такого місця, та я зроблю йому сатисфакцію і наведу з його власної рецензії одно місце, що, здається, вповні заслугує на дану ним самим характеристику. "Der Unterschied ist jedoch der, dass in dem Buche unseres Verf. sich nichts Neues Ausschluss der rein politischen Angelegenheiten. Die Durchfuhrung dieses Kanonisation Olgas den Kopf zeibricht"23. Так дослівно на перелазі зі стор. 534—535. От тут стань та й подумай, що це значить.
Думаю, що цього досить для характеристики духового й наукового рівня рецензії п. Мильковича. Що ж до наших публіцистів, які не мали настільки почуття власної гідності, щоб хоч на хвилю застановитися над вартістю тих закидів, і без огляду пустилися розтоптувати в своїх газетах ті духовні екскременти чернівецької мудрості, то їм можна лише побажати веселої забави.

1 Сторінка для бесіди.
2 Конституція.
3 Обстановка.
4 Еміграція.
5 Тисячник.
6 Витягнутий континент.
7 На фоні поїздів.
8 Цей трикутник.
9 Ряд.
10 Віск.
11 Данини.
12 Герой саги про Еймунда.
13 Намір.
14 Готи (остготи).
15 Сільський староста.
16 Між тим старци то є щось інше, і старі теж щось інше, і отамани щось інше, і жалдани щось інше.
17 Від століть в німецькій літературі так пишуться.
18 "Нібито Володимир їх завойовував та перемагав".
19 Масове вживання іншомовних слів.
20 Міграція, колонізація, коливання, перетурбації, симптоми, кампанія, парафрази.
21 Нарзіс арештував Варвару.
22 У багатьох місцях взагалі не можна вгадати, що мається на увазі.
23 Різниця у тому, що у книзі нашого (автора?) немає ніякого нового виключення чисто політичних справ. Проведення цієї канонізації Ольги ламає голову.

Подається за публікацією в газеті "Діло" (1917, 23 листопада).

ПОЕТ ЗРАДИ

Вже Георгій Брандес у своїй статті із "Polski romantyzm" слушно звернув увагу на один з головних мотивів у творчості найбільших польських поетів, Міцкевича і Словацького. Сприйняв це просто і ясно, визначаючи як "глорифікацію зради і підступної несподіваності"; на моє немале здивування, ніхто з поляків тих слів не опротестував. Як це? Міцкевич, в якому поляки бачать втілення народного генія чи апостола найчистішого гуманізму і найбільш піднесеного ідеалізму — і "глорифікація зради"! І це говорить майстер критики, приятель поляків. Якщо однак вони самі не запротестували проти того, якщо вони не поставили його біля ганебного стовпа як профанатора їх народних святинь, я теж осмілюсь тут висловити декілька єретичних думок про "найбільшого польського поета", які не дають мені спокою ще з гімназійних часів. Я власне закінчив польську гімназію, і мої вчителі завжди рекомендували мені Міцкевича як найзнаменитішу лектуру, його вірші знаходились в шкільних хрестоматіях і ми повинні були знати життєпис цього поета і зміст його найвидатніших творів, а річниця його народження урочисто відзначалась шкільною молоддю — словом, призвичаєно нас шанувати Міцкевича як одного з найбільших геніїв, вважати за святого.
До сьогодні пам'ятаю, як я з вродженої непокірливості в якомусь з шкільних творів виступив проти цього схиляння перед Міцкевичем і один з його віршів, що і був темою твору, витлумачив у такий спосіб, що вчитель літератури на підставі цього мого твору вніс проти мене до шкільної влади формально оскарження, і я за цю єретичну інтерпретацію дістав добре по вухах від директора. З цього часу Міцкевич завжди здавався мені надто особливим святим, а проникливе дослідження зібрання його творів пізніше переконало мене, що я у своєму дитячому відчутті мав цілковиту рацію. Тому що одначе в німецькому перекладі з'явилось ледве кілька найвидатніших творів цього письменника і вчителі-німці не знають цілості його творчості, не буде зайвим додати кілька штрихів до характеристики цього польського генія.
Спершу мушу зазначити ще одне: я не хочу Міцкевичеві, як поетові, жодної кривди, принаймні не прагну похитнути його поетичну славу. Хочу лише виділити і висвітлити з допомогою прикладів один з головних мотивів у його творчості — мотив, котрий видається мені однаково характерним як для самого письменника, так і для громадськості, що його оточувала.
Міцкевич був вихований в кліматі з політичного погляду найбільш аморальному та нездоровому. Напередодні його появи на світ давня Польща впала і залишилась роздертою. Упадок Польської держави наробив багато шуму і видобув на світло денне стільки морального зіпсуття, браку характеру, цинізму і корупції, що буйно розмножилась усередині польського суспільства, що молоде покоління ще довго мусило дихати душною, заповітреною атмосферою. Бачимо, що Міцкевич одразу по вході в літературу виявив у своїй творчості нахил до опису зради, втечі та відступництва. Мусив багато над тим роздумувати, а також одержувати відповідно сильні поштовхи з боку найближчого оточення, тому що ця тема приваблювала його аж до самого кінця поетичної діяльності. В його творах зустрічаємо низку зрадників; однак це не другорядні постаті, як Яго, Якімо ("Цимбелін"), Гонерілья у Шекспіра; все це герої, овіяні чаром романтизму, люди, що вивищувались над іншими, незвичайні герої — і це, власне, тривожить і відштовхує.
Звернімо увагу: постаті, які Міцкевич нам представляє, — це не виключно так звані "зрадники-патріоти", то не тільки люди, які вірять, що свою палку любов до вітчизни можуть дієво виявити тільки через зраду в стосунку до ворогів вітчизни. Ні, Міцкевич представляє нам цілу шеренгу зрадників усякого роду — від таких, які чинять це з. особистих міркувань, до тих, які керуються найвеличнішим патріотизмом.
Уже в своєму літературному дебюті, у псевдоісторичній новелі "Живіла", що вийшла з друку в 1819р., герой оповідання Порай зраджує владику свого краю, князя Кориата, щоб за допомогою ворога здобути руку його дочки, і при допомозі ворожих військ завойовує столицю Кориата і звільняє дочку князя з ув'язнення, де вона домучувалась, але самого його, як зрадника, вбивають ножем.
В 1822 р. Міцкевич перший раз виступає із збіркою віршів "Балади і романси". Ця збірка і рік її видання вважається початком нової епохи в польській літературі. Киньмо одначе оком на зміст цієї книжечки і напевно нас вразить велика кількість описів зради і героїв-зрадників, які в ній знаходяться.
Вже в другій баладі "Світезянка" автор оповідає про молодого стрільця, який закохався в русалку і присягає їй на довічну вірність, але скоро біжить вже за другою дівчиною і бере її в обійми; дівчина ця виявляється його першою коханою, і невірний коханець карається за це тисячолітніми пекельними муками. В баладі "Рибка" бачимо вбогу сільську дівчину, яка, зраджена паном, топиться в ріці, а потім перетворює цього пана і його жінку в величезне око.
Надзвичайно характерна з цього погляду є незакінчена поетом балада "Тукай, або Спроба дружби", що є справжньою дисертацією на тему зради друга. Тукай — багатий, могутній, розумний чоловік — вмирає, дійшовши переконання, що багатство, могутність, розум і чесність є марним димком. Шкода йому тільки коханої і приятелів. Раптом з'являється чарівник, який обіцяє вказати йому шлях до безсмертя, але з умовою, що піде цією дорогою разом з другом, якому може повністю довіряти.

Тукай стих, чогось боїться,
Як чужі думки вгадати,
Зрада в серці слуг таїться.
"Може, жінці чи коханці?"
"Так..." — всміхнувся сумовито,
"Так..." — ледь вимовив сердито.
Думає в важкому горі,
"Так—дружині... так—коханці!"
Він і вірить і боїться,
На щоках горять рум 'янці,
Думає в важкому горі,
Вже надумав, скаже скоро,
Вже... а мовити боїться1.

Він остаточно приймає ті умови, при яких чарівник відразу попередив його, що злі духи будуть спокутувати його приятеля і схиляти до зради. І тепер Тукай починає на тему цих спокус снувати такі розміркування:

Хай які б там не бували
Хитрування та ознаки.
Чи багато їх, чимало,
Знай, прикмети в  них однакі.
Щоб пішов хтось шляхом зради,
Треба сили та поради,
Чи дарунком спокусити,
Чи лозою настрашити.
Можна викласти так само
Даний силогізм словами.
Три причини зве до гроба:
Страх, захоплення, жадоба.
Тож кого ці три причини
Не спокусять по-дурному,
Тій повірити людині
Можна, як собі самому.2

Тукай почергово піддає випробуванню всіх трьох приятелів, і, очевидно, всі троє його зраджують.
Досить слабою є скоріше балада "Ренегат", в якій отурчений поляк на сам вигляд пожертвованої йому султаном невільниці-польки вмирає. Інша балада з скомплікованим мотивом зради має заголовок "Чати". Воєвода впадає до своєї спальні і виявляє, що там нема його жінки. Вже знає, де її можна знайти, тому кличе свого слугу-козака, бере дві рушниці і заряди і обидва крадькома пробираються до саду, де застають жінку воєводи в обіймах її колишнього коханого. Воєвода приказує козакові цілитись в жінку, сам же хоче вбити юнака; але козак не чекає на сигнал і стріляє просто в голову воєводі.
Більшість балад була опублікована в Вільнюсі в 1822 р. Міцкевич тоді не виступає ще в ролі полум'яного патріота, яким він став у наступний період, отже не патріотичні пориви і не контраст між поваленою Польщею і могутньою Росією викликали в нього цю пристрасть постійного висвітлювання проблеми зради в її різних іпостасях. Над причинами цього явища нехай ломають собі цінні філологічні голови ті, що спеціально займаються Міцкевичем, я тим часом буду далі нанизувати факти. Три епопеї, на яких в основному виросла поетична слава Міцкевича, — "Гражина", "Конрад Валленрод" і "Пан Тадеуш" є принаймні не позбавлені того своєрідного виродженого художнього смаку. Навпаки, в "Гражині" і в "Конраді Валленроді" зрада становить якраз головний мотив. Герой "Гражини", литовський удільний князь Літавор, виношує план зради в стосунку до великого князя Вітольда і з тією метою зв'язується з німецьким орденом хрестоносців, який негайно має прислати йому загін війська, щоб підтримати його сили в наміченому військовому поході. Тим часом геройська жінка Літавора Гражина, довідавшись про план чоловіка, негайно йде до нього і настирливими просьбами намагається переконати його, щоб не провадив брата проти брата, беручи притому для допомоги ще й німців. А коли Літавор не хоче піддатись її намовам, Гражина на власну руку приказує відправити хрестоноських послів образливими словами. Ображені німці відразу спрямовують свої загони на городище Літавора; литовці готуються до бою, лише один князь Літавор спить в замку, і Гражина, замість чоловіка, вкладає на себе його зброю і йде в бій. Німці опиняються оточені в лісі, починається кривава битва, і Гражина, смертельно ранена, падає на землю. Тільки в останній хвилі появляється Літавор, який одержує перемогу над німцями, велить тіло жінки віднести до замку і вмирає біля неї на вогнищі. Мотивом спланованої Літавором зради супроти батьківщини — Литви— є звичайна пожадливість; честь вітчизни рятує Гражина — за допомогою другої зради в стосунку до німців.
Велику епопею так званої патріотичної зради Міцкевич створив щойно в "Конраді Валленроді". Моральна ницість і огидність того, що поет підніс в героїчних контурах і осяяв блиском поетичного ореолу, відчула навіть польська критика відразу після появи цієї поеми (1828 р.). В 1828 р. Каєтан Козьман писав: "Ще ніколи жодному поетові не прийшло до голови щось подібне: Валленрод проти історичної правди представлений як нікчемний зрадник, в додаток автор зробив з нього литовця, щоб тим дати зрозуміти, як глибоко литовці люблять вітчизну".
"Конрада Валленрода" поет написав у Росії (в Одесі і в Москві), де після короткого перебування у вільнюській тюрмі перебував на засланні. Незважаючи на те, що його там прийняли з найбільшою сердечністю і приязню, почув себе зломаним і болісно ущемленим у своїх патріотичних почуттях. Зблизька бачив страхітливу могутність Росії. Як і його улюблена Польща мав подолати цю могутність і визволитися з її узів? Почував себе "невільником", і це почуття невільництва, без сумніву, уява поета втілила в цій великій поемі. "Ти невільник, — так звучить один рядок цього твору, — єдина зброя невільника — це підступ". Тому, що "Конрад Валленрод" багато разів був перекладений на німецьку мову, обмежуся тут накресленням його змісту в найзагальніших рисах. Якийсь литовець ще малим хлопцем забраний був до неволі німцями-хрестоносцями, потім охрещений і вихований в палаці великого майстра. Тут він зустрічається з литовським вайделотою3, який, колись взятий був до неволі хрестоносцями, тепер служить орденові як перекладач. Цей співак розпалює в серці юнака палку любов до Литви і вчить його ненавидіти своїх вихователів і гнобителів вітчизни. Ця наука падає на добрий грунт. Як тільки Альф — так називається герой — досягає зрілості, відразу хоче втекти на Литву, але вайделота говорить йому:

Тут залишись, перейми у німців воєнну науку,
Їм у довіру ввійди, а що далі робити, побачим4.

Але хлопець не дозволяє себе затримати, і під час першої битви залишає орден, забираючи з собою також вайделота, і перекидається на бік литовців. Тут воює на боці князя Кейстута, який віддає йому за жінку свою дочку Альдону. Коли одначе роком пізніше хрестоносці з великими збройними силами нападають на Литву і влаштовують тут криваву різню, Альф за допомогою вайделоти вживає заходів, щоб відправитись на захід і там здобути славу і отримати пост великого майстра ордена, щоб потім тим легше і успішніше розгромити хрестоносців. Такий є власне початок фабульної зав'язки цієї поеми, розгорнутої автором значно пізніше. Поема починається від вибору великого майстра, за найдостойнішого всі визнають якогось Конрада Валленрода. В тексті це звучить так:

Він, чужоземець, в Пруссії незнаний,
Уславився, як воїн нездоланний;
То по Кастілії гнав маврів лютих,
То турків по бурхливому просторі,
Був завжди першим на волах здобутих
І першим кораблі спиняв на морі4.

При повноті достоїнств мав він тільки одну хибу: часом "шукав відради в гарячім напитку". Серед братів по ордену є тільки один, який має на нього якийсь особливий, таємний вплив — то якийсь Гальбан, сивий монах, його сповідальник.
При активній допомозі Гальбана Конрада обирають на великого майстра, але замість того, щоб без зволікань йти на святу війну проти Литви, сидить понурий дома, що аж литовці нахабніють до тої міри, що самі провокують пімсту орденові. Тільки тепер Конрад Валленрод збирає велике військо і веде його на Литву. Одначе так довго тягне облогу Вільна, що надходить зима, і ціле військо хрестоносців підпадає винищенню; частково внаслідок сніжних завій, голоду і хвороб, а частково розбите литовцями, тому до Мальборка повертаються з нього тільки жалюгідні недобитки. Конрад повертається також, щоб стати перед тайним судом, який тим часом довідався про його литовське походження, зідентифікував його з цим Альфом, і він падає жертвою того суду. Вмирає з гірким глумом на устах.

Зірвав свій плащ, магістра топче знаки
І каже з усміхом несамовитим:
"Мої гріхи? Хай знає їх усякий!
Я смерть прийму, чого ж іще вам треба?
Велику на землі зробив я справу!
Ви ба чите у загравах півнеба,
Міста в руїнах, у крові державу?
Ви чуєте, як страшно вітер виє?
Війська там ваші гинуть —і надії!
Ви чуєте — собаки завивають ?
Вони останки ваших догризають!
Це я вчинив, я повалив колони,
Впень порубав я гідру стоголову,
Я на руїнах в образі Самсона
Стою — і сам приймаю смерть раптову"4.

Його давній учитель теорії і практики зради, а пізніше таємний секретар і шеф секції Гальбан переживає його. Хоче далі жити, жити якнайдовше, щоб по всій Литві звіщати славу Конрада і турбуватися про нову зміну таких, як і він, патріотів. Справді в історії Польщі був час, коли здавалося, що "основна ідея цього твору сталася провідною зіркою для майже кожного польського патріота", як зауважує останній видавець творів Міцкевича дл. Бігелайзен (т.1, с.487). Десять років пізніше Юліуш Словацький, який на початковій стадії своєї кар'єри був очарований Міцкевичем, писав в поемі "Беньовський":

Сьогодні легше від таких пригод
Втікати можуть зрадники моторні.
От Круковецький — міста Валленрод.
Гуровський—демократ. Обидва чорні.
Але ж поляки, дбають про народ.
І поки цар у силі необорній
Не спустить в ополонку їх, під лід—
Своїх боятись їм ніяк не слід.
Валленродичності, вадденродизму
Сприяє цар, найстарший із катів.
У зраді він добився методизму.
З одного — тисячі іуд зробив5.

Тут треба ще додати, що до "Конрада Валленрода" автор включив декілька чудових ліричних віршів; є вони, без сумніву, найкращими й найціннішими фрагментами в цілій поемі. Серед цих включених віршів є також балада "Альпугора", яку герой твору співає зібраним гостям і яка в пройнятім жахом образі представляє і його власний план дій. Маври в Іспанії вже переможені, держиться лише Гренада, де керує військом мужній Альмазор. Але у фортеці шаленіє чума. Вкінці і Гренада падає, взята штурмом, маври всі гинуть, Альмазорові і горстці лицарів вдається врятуватись втечею.
Коли ж там переможці на свіжих руїнах влаштовують собі банкет, Альмазор повертається і сам віддається в руки ворогів, запевняючи, що прагне прийняти християнство. Побожні іспанці приймають його дуже сердечне і всі по черзі вітають його поцілунком. Він також дуже щиро цілує всіх, а особливо вождя, але саме в тій хвилині він слабне і падає на землю.

Гляньте, гяури! Я гордий і радий,
Що відплатив вам одразу.
Я одурив вас: прийшов я з Гренади,
В дар вам принісши заразу.
Так! Поцілунком своїм вам у душу
Смертної влив я отрути.
Гляньте — у муках, конати я мушу, —
Вам таких мук не минути!6

І той архитвір, який проймає жахом, фігурує у всіх шкільних підручниках і вже десятками років просочує згубну отруту в душі польської молоді.
Два найбільші і найгеніальніші твори Міцкевича "Дзяди" і "Пан Тадеуш" теж не цілком позбавлені цієї інфекції, проте треба визнати, що тут фантазія поета мандрує більш вільними і соняшними дорогами. Основним мотивом "Дзядів", того найбільш особистого твору Міцкевича, є нещасливе кохання поета до Марії Верещаківни. Кохання, представлене тут як зрада_ дівчини юнакові (Густавові), хоч Марія принаймні Міцкевичеві не зрадила хоч би тому, що ні разу він не мав можливості признатися їй в своїй любові, вона тим часом живила для нього почуття сердечної приязні. Біль поета досягає в 4-й частині свого апогею, але остаточно поет перемагає це своє почуття: Густав, зраджений коханець, вмирає, і водночас народжується Конрад — легке нав'язання до Конрада Валленрода. Той Конрад є, одначе, поетом і патріотом в чисто романтичному стилі.

Piesn ma bya juz w grobie, juz chlodna
Krew poczula — spod ziemi wyglada—
I jak upior powstaje krwi glodna:
I krwi zada, krwi zada, krwi zada.
Tak! zemsta, zemsta, zemsta na wroga,
Z Bogiem i chocby mimo Boga!
I Piesn mowi: ja pojde wieczorem,
Naprzod braci rodakow gryze musze,
Komu tylko zapuszcze kly w dusze,
Ten jak ja musi zostac upiorem.
(...)
Potem pojdziem, krew wroga wypijem,
Cialo jego rozrabiem toporem:
Rece, nogy gozdziami przybijem,
By nie powstal i nie byl upiorem.
Z dusza jego do piekla isc musim,
Wszyscy razem na duszy usiedziem,
Poki z niej niesmertelnosc wydusim,
Poki ona czuc bedzie, gryzc bedziem7
То в перекладі звучить так:
Пісня моя була вже в труні, вже холодна
Кров почула — з-під землі виглядає —
І як упир, повстав, пожадлива до крові.
І крові жадає, крові жадає, крові жадає
Так! Помсти, помсти, помсти врагов
3 Богом і хоч би всупереч Богу!
І пісня мовить: я піду увечері,
Спочатку братів-земляків гризти мушу,
Кому лиш запущу ікла в душу,
Той, як і я, мусить стати упиром.
 (...)
Потім підемо, кров ворога вип'єм,
Тіло його топором розрубаєм:
Руки, ноги цвяхами приб'ємо,
Аби не підвівся і не став упиром.
З його душею до пекла йти мусим,
У сі разом на душу усядемось,
Поки з неї безсмертя не видушим,
Поки вона відчуватиме, будемо гризти.

Досконало скомпонований твір залишився тільки фрагментом; Конрад фактично не розгорнув жодної діяльності для вітчизни, отже, не знаємо, як поет планував представити його наступні дії.
Справжнім героєм великої епопеї "Пан Тадеуш" є монах бернардин Робак, recte Яцек Сопліца, людина, яка також здійснила вчинок, який теж опирається на зраді краю з мотивів суто особистих: він вбив воєводу, який відмовив йому руку його дочки, в той момент, коли той захищав свій замок від росіян, які його штурмували, тому росіяни визнали Сопліца своїм союзником. Цей свій гріх Сопліца вирішив спокутувати всім своїм життям, працював і багато переніс страждань при відбудові вітчизни. В кінці хотів навіть організувати революцію на Литві і тим самим уторувати дорогу Наполеонові, який в 1812 році пішов на Москву. .
Про те, що ці постійно зображувані сцени зради не були тільки плодом уяви самого поета, але й великою мірою народжувалися під впливом оточуючої атмосфери, свідчить твір п.з. "Попас в Упіті", де автор передає розповідь зубожілого шляхтича про зрадника Сіцінського, який, коли його кандидатура на посла до сеймику не одержала належної підтримки і провалилась, запросив виборців до себе і так щедро пригостив їх затруєним вином, що всі одуріли і одні одних позабивали. Сам же зрадник загинув від грому.
Ці впливи морально прогнилого оточення просочувались в глибину душі поета і, хоч часто згладжувались іншими почуттями і поглядами або навіть цілком відсувались в тінь, все-таки заявляли про себе. Свідчить про це не лише схильність Міцкевича до зображування героїв-зрадників, але й до оспівування їх у ліричних віршах. Відгомін цієї теми бачимо навіть у такому нахтненному вірші громадянської лірики, що був написаний в 1830 р. під час Варшавського повстання, як "До матері-польки".

О мати-полько! Як у твого сина
В очах сіяє дар святий пророцтва.
(...)
Як, занедбавши забавки пустії,
Він слухає співця старого думи
Про наших предків вікопомні дії,
Ясне чоло схиляючи у сумі, —
О мати-полько! Горе йому буде!
(...)
Пошли ж його скоріше в нетрі, в пущі,
Хай у печері cкриється, то, може,
Приспить, сердешний, думи невсипущі,
З отруйним гадом поділивши ложе.
Там стане він байдужим і холодним,
Навчиться, як безодня, німувати,
Труїть нечутно випаром болотним,
Слизьким вужем покірно плазувати.8

Цей вірш польська молодь до сьогодні вважає найвищим виявом патріотичних почуттів, найвеличнішим заповітом геніального поета, і з ентузіазмом декламує цей твір.
Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчість Міцкевича і маю надію, що в достатній мірі переконалися, що головною темою майже всіх його творів була зрада в найрізноманітніших іпостасях, і, що дуже характерне, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення етичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами. Сумний це мусив бути час, коли геніальний поет, зіштовхнений на такі манівці, і сумний мусить бути стан народу, який такого поета без застережень вважає своїм найбільшим національним героєм і пророком і щораз нові покоління годує затруєними плодами його духу.

1 Переклад В.Швеця. Далі за вид.: Міцкевич А, Вибрані твори в двох томах. Т.1. К., 1955. С.163-164.
2 Там же. С. 167.
3 Співак.
4 Конрад Валленрод. Переклад М.Рильського // Згадане видання. С.324
5 Переклад М.Рильського //Словацький Юліуш. Вибрані твори в двох томах. Т.1. К., 1959. С. 288.
6 Там же. С. 333—334.
7Цитуємо за виданням: Iwan Franko o literaturze polskiej. Kr., 1979. S.68—69.
8 Переклад М. Лукаша//Згаданевидання. Т.1. К., 1955. С.100.

Вперше опубліковано німецькою мовою під назвою "Ein Dichter der Verrathes" у виданні "Die Zeit Вd.ІІ (№136, 8 травня, с.86—89). Стаття подається в перекладі З. Т. Франко з польськомовної публікації у виданні: Franko Iwan. O literaturze polskiej: wyboru dokonal i opracowal M. Kuplowski. Krakow, 1979. S.60—70.

ТЕПЕРІШНЯ ХВИЛЯ А РУСИНИ

Перед двома чи трьома днями донесли нам газети сенсаційну вість, що мов то Росія в якімсь голландським банковім домі затягає позичку 100 мільйонів рублів. Ця, на око досить невинна вість, скомбінована з другими віддавна уперто кружачими вістями о зброєнню і фортифікованню в Росії, дуже зворушила всіх і визвала гарячі розмови та якесь лихорадочне напруження умів. Що це значиться? Що тут такого готовиться?— так запитує себе мимоволі кожний, кого обходить не тільки т.зв. висока політика, але хоч би лиш власні домашні або провінціональні справи. Невже ж таки буря і справді близька і нехибна, хоч і хмар ще ніяких на небі не видно і так якось ніби тихо на світі? А може, якраз та "ніби тиша" єсть її віщуном?
І справді, вість о так значній позичці Росії за границею є в силі розбудити багато подібних питань, і коли б вона сказалася правдивою, то ми не завагувалися б ані на хвилю приписати тому фактові важне значення для близької будущності. Всі ми живо тямимо, скільки то клопоту мала Росія в р. 1876, заким її удалося затягнути заграничну позичку та й то на доволі тяжких условіях, а преці тоді звісно було кожному, що Росія готовиться до війни з противником ослабленим, над котрим майже певною видавалась остаточна побіда. А тепер, коли кредит Росії дуже небагато поправився, коли її внутрішній фінансовий стан коли не гірший, то певно не ліпший, як перед турецькою війною, тепер ми не чуємо нічого о трудностях при затягненню величезної позички, котра чей же, певно, не є призначена на підношення мирного рільництва або промислу домашнього, так возлюбленого вашими галицькими шляхтичами... Телеграми говорять о згаданій позичці лаконічно, немов це річ так звичайна, як води напитися.
Може бути, що вість тая й зовсім неправдива або пересадна, але на всякий спосіб є вона тільки одним проявом з цілого ряду сучасних проявів в житті політичнім, є немов одним з тих міхуриків, що то мов перли видобуваються з води, заким зачне кипіти. І як такий характеристичний прояв має вість свою, взглядну вагу для нас, навіть хоч би показалася і неправдивою. По-перше, вона показує, що люди чують в воздусі наближення якихось випадків і склонні бачити тінь їх все і всюди. По-друге, з тієї вісті можна міркувати, що й справді, хто знає, чи не легше було би Росії тепер узискати заграничний кредит, ніж перед турецькою війною, а коли б справді так було, то з нього легко було б доміркуватися, проти кого остриться оружжя Росії. Пригадаймо собі, що в 1876 р. Росія для того не могла узискати заграничного кредиту, що ладилась воювати турка, і що существовання Турції як держави лежало в інтересі майже всіх капіталістичних держав, котрих капітали там були в великій мірі заангажовані. А єсли Росія тепер легко узискала заграничний кредит, то це значило б, що заграничні капіталістичні держави не лякаються для себе ніяких значних страт на случай воєнного конфлікту, що війна діткне державу, котра для західноєвропейської капіталістичної експлуатації представляє взглядно невелике поле або котра доведена під тим взглядом до такого стану, що й ніяка війна його значно не змінить і з рук експлуатації капіталістичної не вирве.
Воздушні баньки, подобні до цієї вісті, але далеко від неї оригінальніші, повстають час від часу і в головах наших галицьких панів. Майже рівночасно з вістею о російській позичці прочитали ми в "Gazet-i Narodow-ій" домагання, адресоване до сейму краєвого, щоб налягти на правительство і спонукати його до утворення в Галичині Landsturm-у (штурму з.ср.) по приміру 1849 року, і то — о що "Gazet-i Narodow-ій" мабуть, найбільше ходило — з польським умундированням і польською командою. Що проект цей львівсько-польських поторочат не був так дуже утопійний, це доказує досить жива дискусія, яка розпочалася над ним в німецьких газетах. А преці ми тямимо, що коли та сама "Gaz. Nar." перед двома чи трьома роками віднесла була мало що не той самий проект і то в дуже оригінальний спосіб (мисль її бесіди була тоді така: Що це такого значиться, що правительство австрійське так уперто сліпе і не бачить конечності війни з Росією,— конечно для реставрації Польщі в давніх границях,— і не робить ніяких приготувань в Галичині? Га, коли правительство нічого не робить, то мусимо ми самі за нього і оружити себе і весь люд!), — то тоді о тій дивовижній енунціації нігде і пес не гавкнув.
Правда, крім таких більше або менше безглуздих рицарських проектів, в галицько-польських часописах ми не бачимо серйозних приготувань на случай бурі, ми не бачимо того, що попереду всього повинні би бути їх задачею — совістного і холодного аналізу даних в краю обставин, по котрім, мов по термометру, можна було б зміряти настрій мас народних супротив верховодячої нині польської групи і її планів. Правда, вони почувають це, що в разі бурі їм все-таки прийдеться викресувати силу чи то для опору і для нападу, не звідки, як тільки з-під сільських стріх, але вони по-давньому відкладають рішучий, щирий крок назустріч тієї сили аж до послідньої хвилини, як цього, приміром, ми бачили в 1846 і 1848 роках. Вони надіються не позискати для себе серцем і душею маси народної, але оголомшити її пустими польсько-патріотичними формами і оп'янену хвилевим запалом попровадити, куди їм злюбиться. Але чи удалось їм це в рр. 1846 і 1848?
Та нехай собі! Наше діло, конечно, не замикати очей на те, що діється, а противно, пильно глядіти навкруги і, слідячи за помилками сусіда, устерігатись і собі подібних помилок. Що — швидше чи пізніше — великі і грізні випадки пронесуться понад східною частиною Європи, це нині кожний чує. Що випадки ті відіграються, може, переважно на нашій землі, — це повинні ми чути і знати, на те повинні ми всіма силами приготовитися. Діло в тім, що великі події є частенько чимсь в роді біблійного суду Божого, котрий низьких підносить, а гордих понижує. Тільки ж тут більше, ніж де-небудь треба тямити, що "pieczone golabki nie leca same do gabki”1 і що нездарі навіть щастя хату завалить. Нам ніщо надіятися на непередвиджені обставини, котрі можуть подвигнути нас вгору; коли ми не будемо приготовані на всяку евентуальність, не будемо сильні своїм самопізнанням і ясним зрозумінням своїх інтересів, то всяка зміна може не то не порятувати, але й убити нас. Не даймо обманутися заманливим підхлібством, котрим хотів би хтось в рішучій хвилі впрягти нас в упряж своїх власних інтересів і в тій цілі тепер, коли погроза висить над землею, підлещується до нас, щоб ми, які непривичні до того, що могли докладно зорієнтуватися у власній хаті, обчислитися з власними силами, остались безсильними або неприготованими в рішучій хвилі. Тут тільки одна для нас рада — строгий аналіз своїх хиб і невтомима праця для народу без огляду на які-небудь панські приманки та обіцянки. Нам треба передовсім добре знати і тямити, що лиш в такім разі можуть обставини, хоч би й як надзвичайно, зложитися корисно для нас, коли ми потрафимо з їх вируючих хвиль виборотися і винести що-небудь правдиво хосенного для нашого народу, коли потрафимо в добру пору порушити той народ для смілої і рішучої акції в імені його власних потреб і ідеалів, і то таких, які він в тій хвилі добре розуміє і живо масою відчуває.
Наші мнимі приятелі тепер вже побачили, що ми не такі дуже слабі, як їм здавалося, бо за нами народ! А що за нами народ — це показало посліднє руське віче. Руська інтелігенція послідніми роками значно поступила в праці около піддвигнення народу, уяснила собі подекуди і уяс-нює чимраз дальше цілі, средства і методу тої праці, сягнула кілька разів і безпосередньо "ins volle Volksleben"2 і старалась оживити, огріти маси народні, розбудити в них живим словом свідомість і самопізнання. Під впливом тої праці послідніми роками і між самим народом в різних точках і в різних струях розбудився досить живий рух в напрямі до всякого рода асоціацій, до сполучення і зорганізування власних сил і капіталів для власного подвигнення. Це вправді лиш початок праці, доперва disjekta membra3 організація, але вона при дальшій мирній і невтомній роботі зможе з часом зробити нас вповні сильними. Тепер сила наша лежить більше в наших цілях, в ідеї, а по часті і в методі нашої праці. Вони дають нам надію, ба і віру в наше будуще. Наші найближчі противники тим іменно слабі і повстануть слабими супроти нас, що не мають за собою народу і народ певно за ними не піде! Найтяжча рана, котра тепер обезсилює нас тут в Галичині, — це розчетвертовання нашої землі і нашого народу і цілковита відірваність наша від величезної маси братів наших за кордоном. Чи ця рана не може бути загоєна? Раз тільки лиш ослабне, розділяючи нас, кордон, а ми зовсім іншими очима змогли б глядіти на світ і на людей, тоді ми сміло змогли б вважатися народом, великим і свідомим своєї сили організмом.
А чи великої ж на те треба бурі?
Треба сказати, що і без бурі, на котру тепер заноситься, стовпи граничні могли б утратити значну частину своєї важкої сили. Тільки ж тоді Австрія, котрій та буря поперед всього грозить, мусила б здобутися на рішучий, смілий крок. Хіба ж се не лежить в її силі зробити з Галицької Русі центр національний для цілої розчетвертованої Русі? Хіба ж це так трудно або, може, незгідно з теперішнім напрямом її політики? Очевидно, що ані одно, ані друге. Коли б Австрія щиро бажала, як це наказує й власний її інтерес, зробити з Галичини сильну запору проти перших і хто знає чи не найфатальніших ударів надходячої бурі, то треба б поперед всього добре застановитися, чи інтереси галицько-руського народу, політичні, економічні і культурні, є нині настільки подвигнені і обеспечені, що яка б там не була зміна пануючої системи, вона не представить для нього достаточної принади, що він з запалом нести буде майно і кров в обороні тепер пануючого ладу. Нам здається, що в таких важних хвилях, та й ще в наших холодно реальних, компромісових часах — спускатися на абстракційну теорію вічної лояльності і платонічної любові до всякого правительства з сторони русинів — було б бодай чи не аномалією. Лояльність одне діло, а жизнені інтереси народу друге діло. Лояльність правдива, тверда і кріпка серед всяких покус — не є чувством абстракційним і платонічним, вона мусить випливати іменно з ясного почуття обезпеченості народних інтересів при данім ладі.
Про нинішню лояльність русинів пересвідчені і правительство, і наші сусіди. А коли послідні представляють нас нелояльними, то тільки для того, щоб самим в пригідну пору визискати ту нашу лояльність і нас повести туди, куди ми— а певно і Австрія — собі не бажаємо. До чогось же стремить їх забаганка "польського війська" в Галичині!
Правительство ж повинно, проте, бути пересвідчене, що лояльність руського народу не скріпилася б тим, коли б його сини мали бути убрані в "конфедератки" і екзецировані "по-польськи" — як цього бажають польські шовіністи. Лояльність народу треба удержувати і скріпляти обезпеченням всіх його прав народних і дбалістю про його добра матеріальні і духові.
Правительство мусить, проте, пам'ятати, що польська шляхта — то навіть не польський, а тим більше не руський народ! Ідеали шляхти до ідеалів народу, як вогонь до води. Ніколи польська шляхта не зуміла і не могла повести за собою народ, — а як руський народ відноситься до руської інтелігенції, — про те, здається, доволі наглядно поучує історія хоч би і з не дуже давніх часів...
Про все те належало б добре знати правительству, якщо його політика тепер і на будуще має опиратися на фактичних обставинах...

1 Печені голуби самі до рота не летять.
2 В повному народному житті.
3 Розбита тілом.

Подається за публікацією в газеті "Діло" (1883, 29 вересня/ 11 жовтня).

МІЖ СВОЇМИ
ЕПІЗОД ІЗ ВЗАЄМИН МІЖ ГАЛИЧАНАМИ Й УКРАЇНЦЯМИ 1897р.

Кінчачи 1896 року у Львові видання п'ятого тому періодичного письма "Житє і Слово", я помістив на вступі шостої книжки статтю "З кінцем року", яку вважаю потрібним передрукувати ось із якого приводу. Стаття, в якій висловлені були деякі постулати письменника-галичанина до російських українців, викликала серед сих останніх досить живе враження, розуміється, не однакове у різних груп. Одна група, яка можна назвати радикально-національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю в Києві окремою брошурою гектографічним друком для пропаганди, певно, що поперед усього моїх, а може, також і своїх ідей. Сей факт викликав велике обурення серед групи тих українських радикалів, що признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій — українцями. З кружка тих радикалів прислана мені була стаття з полемікою проти моїх поглядів і з докорами, що, мовляв, вороги соціалізму вважали потрібним передрукувати мою статтю для пропаганди своїх ретроградних ідей. Не мавши ані тоді, ані пізніше можливості слідити докладно за розвоєм українських кружків та партій, я не можу сказати нічого ближчого про те, які наслідки мала ця невеличка полеміка в їх розвою; зазначую тільки, що стаття, вимірена проти моєї і підписана буквами Н. С. Ж., була писана рукою відомої, талановитої української поетки Лесі Українки, яка перед тим і по тім не раз давала мені дуже виразні і цінні для мене докази своєї дружньої прихильності.
Як документи маловідомого епізоду непорозуміння між своїми передруковую тут також статтю Н. С. Ж. і свою відповідь на неї, обі друковані в третім випуску "Житя і Слова" за март 1897 р. На четвертім місці передруковую вступну статтю з шостого тому "Житя і Слова" 1897 р. п. з. "З новим роком" як доповнення думок і спостережень, висловлених у статті з кінця попереднього року, і як дальший документ для оцінки тодішніх партійних відносин та індивідуальних настроїв.

Подається за публікацією у виданні "Молода Україна" (Львів, 1910. 4.1. С.96-97).

1. З кінцем року
Рік 1896 кінчимо не дуже-то радісно. Не знаю, чи багато мали ми таких років прикрих та мало продуктивних. Усе наше народне життя по сей і по той бік Збруча хоч не пропало і навіть розвивається потрохи, та все-таки похоже радше на річку під льодом, ніж на вільну течію. Живемо немов під обухом, а сей обух, то не стільки зверхній, посторонній тиск, скільки почуття власної безсильності, власного розладу. Нехай і так, що се переходова пора, та в історії, де вічно все йде, все минає, — кожна пора переходова. Та, проте, такої скандальної пори, де б усе йшло до гіршого, ми не тямимо. Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне, сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичного bon sensa, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів. Само собою все те не було би ще таке страшне, як би з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати — бачиться, на віки вічні — панування облуди і кривди людської.
Доки всі такі заходи йшли тільки збоку і стрічали дружнє супротивлення всієї українсько-російської суспільності (здається, була колись така пора!), доти нам не було страшно, бо ми могли бути певні, що лихо не ввійде в душу народну і пройде мов вітер поверх води. Та тепер не те. Реакція обхопила частину нашої суспільності; зневір'я у власні сили і в силу рідного народа захитало найкращі характери, породило фантастичні бажання — дійти до чогось при допомозі власне тих, котрих ясно виточена і не раз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі гноєм, на котрім би міг виростати і пишатися перед світом їх пишноцвіт. А з другого боку, життя народне дійшло до того ступеня, де вже не вистарчають ані красномовні проповіді, ані голослівне бажання народних святощів, ані платонічна любов, а треба важкої конкретної праці на різних полях, починаючи від елементарної економічної самопомочі і правової оборони, а кінчачи найвищими вимогами наукової й літературної праці. У всьому цьому ми вже пройшли азбуку і опинилися око в око з вищими вимогами, з запотребуванням більших засобів, подвоєної енергії, вищого ступеня технічного і наукового підготування. Безповоротно минула пора "легкобитів". Написанням одного вірша або навіть однієї книжки, виголошенням однієї промови, заложенням однієї читальні нікого нині не здивуєш і титулу до безсмертної заслуги не здобудеш. "Систематична праця на кожнім полі", — ось що сталося окликом теперішньої доби. Се могло би нас тільки тішити, як би се не був виплив того, що ми зрозуміли, що наші противники ведуть власне таку систематичну працю довкола нас і то або просто нам на шкоду, або на те, щоб нас випередити, затиснути в тінь, збити з місця в загальній конкуренції цивілізаційної праці. А, зрозумівши це, ми мусимо собі сказати: FrissVogel oder strib!
Або візьмімо всі свої сили докупи і силкуймося встояти в тій конкуренції, або зложімо заздалегідь зброю і скажімо собі, що ми сміття і січка, добра на пашу для інших, але не здібна зеленіти й нове зерно родити.
Певна річ, дотеперішня праця, хоч невеличка, не була марною, та вона ж витворила для підростаючого покоління ще одну трудність. Серед народа розбуджено апетит до просвіти, до духовного і політичного життя. Народ тисячами горнеться на всякі віча і збори, підставляє карк під жандармські кольби, слухає промови, хапає книжки і допитується за щораз новими. "Давайте нам гімназію, ми вже людову школу пройшли!" — говорив перед кількома роками один селянин на віче в Коломиї, а недавно, на віче у Львові, я знов під час одного нефортунного бесідника чув від мого сусіда-селянина слова: "Що він нам азбуку товче? Нам треба правдивої науки!". Коли появиться яка книжечка або брошурка справді цікава для народу, можете бути певні, що швидко розійдеться тисячами. "Коб я ще не вмер і дочекав прочитати по-нашому Дрепера "Війну релігії з наукою", писав нам один селянин, що, не можучи дождатися тої появи, взяв і прочитав того Дрепера по-польськи. Се вже, як бачите, не той наївний, сентиментальний народ, що, мов та губка, приймає все, що йому даси. На з'їзді "Kolek rolniczych" ? говорив з кількома російськими селянами, що були на тому з'їзді і вертали з пачками книжечок "Wydawnictwa ludowego". "Та от надавали нам пани,—говорили вони мені. — Ніяково було не брати, ще би вгнівалися. А вже ми по тому викралися та купили собі отих" — і вони показали мені окремо запаковані Драгоманова "Рай і поступ", "Заздрих богів", "Волю віри" та ще дещо з нашої нової белетристики. Мусили викрастися з-під панського ока, бо їх пильно стережено, щоб не заразилися радикалізмом, а вони, проте, повезли його насіння з собою по селах!
Се проява певно що радісна, та для підростаючого нашого покоління вона творить ще одну велику трудність.
Вона ставить до його праці, освіти, енергії та характеру без порівняння вищі вимоги, ніж це було досі. Тут треба величезної маси всестороннього знання, величезної праці й енергії, щоб відповісти тим вимогам і встояти на становищі просвітителя та провідника народного. Вчительство в гімназії чи навіть професорство на університеті вимагає далеко меншого знання і дає далеко менше клопотів. Тут досить обхопити якусь одну спеціальність і спокійно та систематично, мов міль, вгризатися в неї; праця над просвітою народа вимагає цілого чоловіка з усіма його здібностями, вимагає найрізнороднішого знання, а в додатку й відваги, резолютності, ініціативи і здоров'я справді вояцького. А наше рознервоване молоде покоління дуже мало вносить ресурсів до тої важкої праці, яка мусить спасти на його плечі і з якою воно мусить упоратися під загрозою затрати людської подоби.
Зневіра в народ і його сили, зневіра в можливість добитися власною силою кращої будущини — ось джерело всіх тих хитань, помилок і апостазій, яких повна наша історія. Із цього джерела попливло по цей бік Збруча москвофільство, а потім новоерство, підправлене новим курсом, а по той бік Збруча омосковлення, а потрохи також і безполітичне українофільство, з одного, і безнародне народовольство та революційне якобинство, з другого боку. Люди або згори зрікалися голосу в найжиттєвіших справах, або згори признавали, що маси народні в тих справах не можуть забрати голосу і вони самі (революціонери) повинні здобути і дати тим масам до рук усю готову благодать. Нині ми впевнилися, що ті дороги не ведуть до цілі, що ані чужою мовою та літературою не будемо багаті, ані ласкою польських панів та міністрів не будемо ситі, ані безполітична наука не оживить народа, ані безнаукова революція не підійме його. Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою народного — освідомлювання і розбуджування мас, праця над їх просвічуванням у кожнім напрямі, отже, не тільки господарським і історично-національним, але поперед усього політичним та суспільним. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось що головна мета, яку поклала собі українсько-російська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіма можливими шляхами. А шляхи ті самі собою визначаються потребами життя народного. Тут підходять віча і збори, агітація виборча і праця по громадах, поміч правна і лікарська, публіцистика, газети і брошури. До тої мети мусить підходити й вища література і наукова праця: вона мусить давати арсенал думок, фактів та поглядів для популяризаторів, мусить і серед інтелігенції скріплювати віру в рідний ґрунт, у силу нашої нації, мусить відновлювати всі кращі традиції нашої минувшини і прищеплювати до них усі кращі здобутки загальнолюдської цивілізації. Тільки тоді ми здобудемо собі політичну силу на своїм ґрунті; тільки така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих цього не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде ворожій силі спинити нас у тім рості.
Наскільки органічно й рівномірно йде сей ріст тепер у нас у Галичині — в те не буду входити. Мені хотілось би висловити тут кілька уваг про те, як мені уявляється теперішнє духовне життя України. Певна річ, не бувши тепер на Україні, я не можу говорити зовсім напевно, та будь-що-будь уважаю справу такою важною, що кождий українець по сей чи по той бік Збруча мусить виробити собі про неї якесь поняття, бо вона доторкає самої суті його національного чуття, доторкає будущини і, значить, мусить мати вплив і на рахунки теперішнього. Значить, мусить бути й галичанові вільно висловити свою думку про українське духове життя; думка та, хоч би навіть невірна, все-таки може бути цінною так само, як для галичан цінні були колись критичні думки українців, що міряли нас, так сказати, своїм ліктем і судили про нас, не знаючи зовсім наших обставин.
Отже, судячи українське духове життя з тих праць, наукових, белетристичних та публіцистичних, які виходять з-під пера українців чи то в Росії під цензурою, чи в Галичині, бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім, абстрактнім напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересом до конкретних справ. Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські підхапуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм з боку матеріалістичного світогляду, зовсім нерозривно з ним зв'язаного, політична реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого будинку, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питання української національності з боку вищості українського типу над московським або з боку спеціальної іннервації, що всякому народові надає окремий характер, та тільки, на лихо, поки що лишається в сфері гіпотез. Правда, в цій сфері легко і свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro i contra ні до чого практичного не зобов'язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези і теорії нічим не торкаються, з насущними його проблемами не зв'язані, бо ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виаргументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє.
Ся перевага теорії і залюбовання в теоріях не припадкове явище; воно — ознака глибокого розриву між інтелігенцією й народом і почуття тої інтелігенції, що вона безсильна і нічогісінько не може зробити для влекшення долі того народу. Сей розрив, мов темна прірва, зіває на нас навіть із таких письменних праць українців, що займаються народом, що дишуть гарячою любов'ю до того народу. Прочитайте хоч би статтю про штунду в "Житю і Слові", навіть статтю про артілі. Без сумніву, статті писані людьми, що люблять свій народ, тішаться його поступом, співчувають його стражданням. Та що з того? У авторів видно все те, та при тім видно також, що всі свої відомості про дані явища в житті народа вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно, то й статті при всій цікавості фактів виходять холодні, нема в них того особистого тепла, що надихає всяке слово чоловіка, особисто знайомого з ділом і з людьми. Щоб відчути різницю, досить буде прочитати статтю про робітничі страйки; тут зараз видно чоловіка, що сяк чи так стоїть близько до справи, про котру говорить і, говорячи про неї, знаходить теплий тон безпосереднього, не теоретичного виміркуваного чуття.
Скажуть нам: політичні відносини Росії так зложилися, що інтелігентній громаді годі наблизитися до народа, особливо по селах. А я скажу на се: поки інтелігентна громада не зблизиться до народу, не стане з ним заодно, не підійме його до духовних і політичних інтересів, доти й політичні обставини Росії не зміняться. Треба ж зрозуміти, що тут попросту нема іншого виходу і що всяке вагання, всяке опізнення української інтелігенції в такому зближенню велика небезпека для національного розвою, для всеї будущини України.
Чому? Легко зрозуміти з того, що скажу далі, та поперед усього скажу одно: неправда сему, буцімто теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізують інтелігентам доступ до мужика. Не може сему бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі під замками люди порозуміваються, а не то що на волі, серед непереглядних просторів та степів України. А по-друге: маємо приміри, що інші люди в Росії зближаються до мужиків, ведуть серед них правильну пропаганду національну і соціально-політичну. Вкажу на поляків, що зуміли се зробити хоч через половину на легальній дорозі; вкажу на литовців і латишів, що поставили весь свій національний розвій на нелегальну дорогу, друкують свої книжки й газети за границею і проте засипують ними кожне своє село в Росії. Адже ж се також люди, не чарівники! Також під російськими порядками роблять, а не в Англії! Невже ж серед українців, особливо серед молодшої генерації, не знайдеться ніхто, хто б зацікавився сею роботою найближчих сусідів, пройшов у них школу такої роботи і переніс її на український ґрунт?
Говорять нам, що на Вкраїні і загалом у Росії є українські радикали, драгоманівці, чи як вони там себе величають. Тяжко сему повірити. Адже ж найвидніша прикмета поступових думок, се жива праця, організація живих людей. Адже радикалізм усюди, навіть і в Галичині, розуміється не як пусте теоретизування, а як прикладання поступових думок до роботи серед народа, як організування того народу до боротьби за політичні ідеали свободи й справедливості. Де є такі радикали на Вкраїні? Чуємо про групи молодіжі, що спорять над тим, чи слід давати вкраїнському мужикові московську книжку, бачимо людей, прихильних нашому радикалізмові, читаємо відозви їх, що, мовляв, складайте гроші на піддержання радикального руху в Галичині. Що про се сказати? Се якась настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм. Хоч і як симпатичні нам особисто ті люди та їх починання, та все-таки мусимо явно сказати їм: не сего треба поперед усього! Галицький радикалізм здвигнувся не грошима, а працею й агітацією серед народа, і ними стоятиме й далі. Робіть, панове, у себе аналогічну роботу, освідомлюйте свій народ — просто, безпосередньо, устами, брошурами та листками, друкованими хоч би у нас та перешварцованими за границею, пробуйте, щоб у вас радикалізм пустив коріння між народом, зробився хоч невеличкою, а громадською, не кружковою силою, то се й для нас буде підмога десять раз більша, ніж ті дрібні грошові підмоги, які тепер ви могли би нам доставити і, котрі замість дійсно поставити нас на ноги, можуть тільки in infinitum1 продовжати нашу обопільну мізерію. Бо у вас вони зродять почуття облегшення, що ось, мовляв, ми сповнили свій обов'язок, чи то пак відкупилися від нього 10 чи 100 рублями, а у нас ослаблюють енергію, піддержуючи надію на посторонню поміч. Радикальний по ідеям і свідомо національний український рух по характеру серед вашого селянства, серед ваших робітників дасть нам і вам без порівняння більше, бо праця над таким рухом відіб'є у вас охоту до теоретизування, вдесятеро збільшить вашу енергію, породить запал, якого від 70-х років у вас нема, дасть вам силу і повагу серед поступових і радикальних громад інших народностей, дасть вам живу опору в народі. А й у нас радикальний рух серед вашого народу побільшить віру в свої сили, бо ми почуємо, так сказати, міцну опору за своїми плечима, а при тім наші й ваші радикальні каси розпоряджатися будуть далеко більшими сумами грошей, значить, дальший хід агітації все більше й більше буде забезпечений.
Не говоріть, що така робота у вас неможлива. Можуть робити її інші, чом же би не могли й ви? Певна річ, "с дозволения начальства" сего робити не можна, та дарма. І нас у конституційній державі начальство не благословило і не благословить на шлях радикальної агітації. Та дарма, вовка боявшися і в ліс не йди. А вже, мабуть, є й між вами люди, що не так дуже бояться того вовка. Я не розумію, як може бути нелегальна дорога чимось дивним, несподіваним або страшним для російського українця, котрий мусить же бачити, що все українство в Росії сам уряд поставив поза рамки легальності. Сам уряд пхає вас на дорогу нелегальної роботи, а ви будете вперто бити лобами об стіну на те тільки, щоб вам було вільно бути легальними? Не бійтеся, уряд добре бачить, де українство могло б бути йому неприємне, і всіми можливими запорами не допускає свідомих українців і української свідомості до народу — а ви будете слати петиції до царя і вести війну з цензорами за дозвіл надрукувати по-українськи книжечку народних оповідань, казок або віршів! Невже се змагання — робота і війна гідна духовного цвіту великої нації? Розділ між українською інтелігенцією і простим народом — ось та стіна, о котру стоїть хоч би сто лобів розтовкти, щоб її розвалити, і поки ви, українські радикали, не зробите хоч одного видного вилому в тій фатальній стіні, поти ані ми, ані ніхто на світі не повірить у серйозність вашого радикалізму.
Ми певні, що в Росії і на Україні не виродилися сильні, енергічні, геройські натури, що зуміють і тут піти на пролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки інших українців на боротьбу за всеросійську революцію. Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрові III. Серце стискається з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам'ять у ряді наших найліпших борців і — справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і, може, зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!
Та ще й нині справа не пропаща, бо ще й нині шлях від інтелігенції до простого народу не проверстаний. Народ сам у штундовій організації виробляє свою організацію, дає інтелігенції готові форми, в котрі може виливатися зміст радикального, національно-політичного руху. Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народу, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма. Бо дурня і в церкві б'ють, а на похилене дерево і кози скачуть.

1 В невизначеності
Подається за публікацією в "Житє і слово" (1896, т.5, с.401—407).

2. Український і галицький радикалізм
Моя стаття "З кінцем року", поміщена в останній книжці "Житя і Слова" з р. 1896, зробила деяке враження в кругах української молодіжі в Росії. Не хочу величатися, бо, як побачите дальше, власне у людей, найближчих нам думками враження було некорисне і викликало полеміку. За полеміку можу бути тільки вдячний, оскільки вона посуває наперед порушену мною справу, пояснює зачеплені мною питання. Чи справді робить се слідуюча стаття і в якій мірі, нехай судять читачі, котрих я прошу тільки одне — перед прочитанням укр. полеміки прочитати мою статтю "З кінцем року".
Друкуючи укр. полемічну статтю, я додаю до неї свої уваги в осібній статейці. Обі ті статті я міщу під спільним титулом, бо маю надію, що на тім наша суперечка не скінчиться, бо порушені тут питання будуть, певно, цікаві так само для галичан, як і для українців; значить, і з сього і з того боку, може, ще дехто забере голос. Запрошую до сього всіх, кому дорога справа прояснення нашого народного прямування.
Подається за публікацією в "Жите і слово" (1896, т.6, с.244).

НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ

Довго бреніли мені в думці слова Шевченка: "Не так тії вороги, як добрії люди", поки рука зважилась покласти їх на папір. В думці повстали вони зараз після прочитання статті "З кінцем року", а на папір лягли далеко пізніше: все хотілося провірити думку, чи справді має вона рацію. Та врешті людина сама своїй думці не суддя, отже, нехай судять інші люди. Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну "заяву", а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючи сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в її інтересі.
Ім'я автора статті "З кінцем року" говорить само за себе. Ніхто запевне не стане підозрівати, ніби д. Франко "ворог" українських радикалів, а не "добрий чоловік"з добрими намірами. Та шкода, що добрі заміри не завжди спроваджують такі ж добрі наслідки; буває се тоді, коли в самих замірах лежать помилки. Так сталось і на сей раз. Дозволю собі роздивитися сі помилки.
Д. Франко обвинувачує українських радикалів і зовсім слушно (?) каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити; врешті, що їх самих мало, тільки далі несподівано ставить їм у приклад радикалів галицьких, про яких тільки що перед тим не багато доброго міг сказати, і дає далеко не провірені рецепти спасіння душі і рідного краю.
Ніхто не повинен одхрещуватись від щирої, хоч і суворої критики, та тільки всякий, хто уважає себе дорослим, не може мовчки приймати проповіді "научки" a la Толстой, і ставленні собі в приклад зовсім не авторитетних людей. Нехай би д. Франко критикував українців, та не жалував би й своїх; до речі, то йому більш відоме діло. Загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати укр. радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався. Кому траплялось листуватися і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне єсть між ними гідні поважання люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні все ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало. (Ми говоримо тут тільки про інтелігенцію радикальну, бо до селянського руху радикального не було нагоди придивитись близько.) Коли ж недавно розпочатий радикальний рух все-таки потрохи шириться серед галицько-руського селянства, то се головне через те, що тяжко пригнічені, виведені з терпеливості селяни самі йдуть назустріч інтелігентним радикалам-пропагандистам. Ся умова та ще деяка гарантія волі пропаганди, яку все-таки дає австрійська конституція, помагають нечисленним і не досить відданим ділу галицьким радикалам осягати видимі результати своєї роботи. Але вже ж сеї останньої умови, себто найменшої гарантії слова, у нас зовсім нема. Так нехай би д. Франко зважив се та й виступив не одностороннім карателем укр. радикалів, а суворим критиком на обидва боки, тоді б можна було залишити полеміку хоч про сей пункт; а то д. Франко тільки раз у раз говорить: "Ось що робимо ми, — чому би не могли й ви", а на всі можливі відповіді зарані каже: "Тяжко нам сьому повірити. Не може сьому бути правда, або й просто неправда сьому!". Се вже такий argument supreme, що проти нього не можна йти, коли не бажаєш вдаватись до авторитетного свідоцтва Господа Бога або до аргументації жінок "з народа ". Ніхто більше, як ми, не признає і не тямить власних хиб, але ж на докори д. Франка можна сказатине тільки: "mea culpa!"1, бо не всі заповіді д. Франка входять в релігію укр. радикалів і не проти всіх вони согрішили.
Головна заповідь д. Франка — се безпосередня пропаганда серед народу (слово народ д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: "селяни"). Учитись сеї роботи він одсилає українців до латишів, поляків та інших недержавних народностей Росії. Чому ж не до самих росіян? Адже ж колись були люди, що пробували сю роботу на всьому просторі європейської Росії. Ми власне не будемо говорити виключно про Україну, бо хоч у ній працювало багато борців і головно українців зроду, але вони переважно були людьми без виразної національної свідомості, отже, й не могли мати тих національних ідеалів, опертих на історичних прикладах (Пугачевщина, Разиновщина). Всі ці люди не строїли в кабінетах теорій, а пішли просто "в народ", несучи і книжки і живе слово. Непереглядні російські степи не оборонили сих людей від кайданів і каторги, та вони й не боялись сього, і несли незаслужену кару з таким героїзмом, про який і не снилось галицьким опозиціоністам. А що вийшло з їх пропаганди? Хоч більшість місцевостей в європейській Росії з російським та українським населенням дала не менше інтелігентних діячів, ніж дає теперішня Галичина, і хоч увесь той рух протримавсь не менше літ, ніж радикальний рух тримається в Галичині, та врешті увесь рух мусив змінити напрямок. Брак елементарних прав слова і людини заставив діячів признати, що не можна визволятись виключно при помочі селянства, навіть поставивши в боротьбі на першому плані інтереси цілого народу, заставив їх признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сего народу. Тоді соціалісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю, сю conditio sine qua non2 можливості корисної роботи в інтересах найгірш пригніченого класу народу. Така зміна діяльності була конечною еволюцією, і нам дивно, що д. Франко не бачить сього й обвинувачує Желябова і товаришів за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Франко чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбних думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити "не нині, то завтра!". Вашими б, д. Франко, устами та мед пити! Але ми дивимось на стан речей сумніше і думаєм, що нам ще не рік, не два їсти біду, поки здобудемо яку-небудь, куди не ідеальну, політичну волю... Так, отже, не муки апостолів-борців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці. Тим-то запевне і укр. радикали не могли так виразно поставити в своїй програмі безпосередньої пропаганди серед селян, не говорячи вже про те, що деякі радикали уважають не селян, а робітників більш догідним ґрунтом для своєї пропаганди. Не один радикал буде робити таку роботу, де тільки се буде можливе, поруч і одночасно з роботою серед інтелігенції, але робити її своїм єдиним credo він не може і не повинен. Коли в Галичині головніший ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас на Україні перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її "мізок", аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками. Тільки ми повинні при тому постаратися, щоб так здобуті права не послужили переважно інтересам державно-пануючої народності, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави, отже, щоб політична воля була краєвою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною. Такої роботи вимагає між іншим і драгомановська програма; зазначуєм се тут через те, що д. Франко уживає слова драгомановець і радикал як ідентичні. Отже, д. Франко мав би зовсім рацію, якби дорікав укр. радикалам за недосить інтенсивну роботу серед інтелігенції та недосить дотепні заходи коло здобування прав, а так виходить, що він намірявся на радикалів, а влучив у народників, кожний-бо відповідає за ту обіцянку, яку він сам давав.
А ось уже один уступ, де мушу сказати, що д. Франко "ломиться в открытую дверь " якщо не жартує. Він добирає справді патетичного тону, щоб умовити укр. радикалів не чекати "дозволения начальства" на свою роботу, і вказує на спасенний приклад гал. радикалів, що не бояться своєї мачухи-конституції, а йдуть тернистим шляхом, куди кличуть їх високі завдання. Може бути, що д. Франко хотів собі пожартувати перед новим роком, а гумор найкраще враження робить при серйозному тоні, та тільки час вибрав для сього трохи лихий, власне такий, коли дехто з тих товаришів оселився на дармовім мешканні "с дозволения начальства ". Українці вибирали собі для жартів з галичанами кращі часи. Коли ж д. Франко не жартував, то певне з нього хтось зажартував, розказавши йому якісь небилиці про якісь ніколи справді небувалі серед українських радикалів заміри посилати петиції та віддавати свою справу на цареву ласку.
Взагалі треба сказати, що д. Франко занадто вже часто натякає на "страх іудейський" укр. радикалів. Коли який жарт надто часто повторяти, то він тратить свою сіль, це треба пам'ятати гумористам.
Ну, прошу вибачення за відступ трошки довгий і звертаюсь до інших тем.
Одне з найповажніших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою. Один "сором", очевидно, тут не багато поможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасіння душі досі не запобігли. Д. Франко радить нам перш усього не бути "дурнями" і стати готовою силою, не ждучи конституції. Постараємось! Тільки цікаво, для науки, знати, які-то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу Галицьку, Буковинську та Угорську Русь?
Врешті, д. Франко не вірить в самий факт існування "українських радикалів-драгоманівців, чи як там вони себе величають". (По думці д. Франка, слід би зватися їм тільки "настойкою на радикальних ідеях".) Видно для цього українські радикали такий же міф, як для нас ті радикальні гурти, що споряться, чи давати українському мужикові російську книжку, чи ні, та що покладають усесвоє життя єдино на зібраний гріш pour les beaux yeux закордонних братів. Взагалі дозволю собі сказати, що стаття "З кінцем року" в тій частині, де д. Франко говорить про українців, здається мені зложеною дуже недбало. Здавалось би, коли оскаржувати укр. радикалів, то слід би набирати доказів тільки з їх власної діяльності, замість того щоб кидати обвинувачення просто в гурт усієї української інтелігенції—нехай, мовляв, "куля винного знайде". Через те виходить іноді так, що коли по порозумінню фраз оскарження вимірені проти укр. радикалів, по самому ділу вони зовсім не в їх табір попадають. Що сказав би д. Франко, якби хто, полемізуючи з галицькими радикалами, закинув би їм, напр., нібито запобігання ними ласки у польських феодалів та клерикалів, та і взагалі став би дорікати їм за такі події, які можуть характеризувати тільки партію "русько-католицького союза", але ніяк не галицьких радикалів? Отже, на жаль, якраз і українським радикалам приходиться не приймати всерйоз "научки" д. Франка з поводу роботи "з дозволенія начальства" або заношення петицій до царевої ласки.
Тепер кілька слів про "хатні" справи, та й годі вже втомляти увагу читців і д. Франка. Після добрих рад д. Франко говорить нам: "Сидіть, люди добрі, дома, до нас не лізьте з грошима, то так буде краще і для нас, і для вас, а то ваша "поміч з боку" нас деморалізує, а вас привчає відкуплюватись від обов 'язків ".
Справді, "поміч збоку" не те, що товариська, братня поміч, вона мусить деморалізувати, як то видно на прикладі москвофілів. Але ж ті люди, що досі помагали гал. радикалам, не вважали себе запевне "поміччю збоку", якимсь "славянским благотворительным обществом", вони давали гроші не на "добродійні цілі", а на спільну, рідну справу, і то переважно в критичні часи, коли діло занепадало через галицькі фінансові злидні, і про такий характер української помочі д. Франко повинен би якнайкраще знати. Якби діло було в "добродійності", то можна б сказати, як той мазур: “Nie mila ksiedzu ofiara, idz’ ciele do domu”3, і коли, звісно, не забрати, бо що з воза впало, пропало — то хоч надалі не давати "своєї дрібненької грошевої підмоги". Тільки щодо сеї "підмоги", то знов-таки д. Франкові слід було не називати її "10 чи 100рублями", бо д. Франкові добре відомо, що з сих 10 чи 100 р., щороку складалось не менше як півтори-дві тисячі (говорю про одне досить відоме мені джерело помочі з України гал. радикалам), а інший рік— то й більше. Так-от і слід би д. Франкові, коли вже він уважав за потрібне зачепити сю справу, говорити про неї докладніше, аби на Україні через його недбалі уваги не повстали які непорозуміння в сій і без того дразливій справі. Галичанам теж діло просте: коли гроші деморалізують, цур їм, не приймати! Аби тільки се було зроблене не з амбіції, враженої полемікою, і не на шкоду громадському інтересові; бо коли справа через те спиниться, та ще на кілька років, аж поки галичани цілком зберуться з власними грошима, то для українців такий вихід зовсім не жаданий. Але ж коли б діло обійшлось як слід, то українці не мали б чого журитись і, звичайне, своїм грошам і самі лад дадуть. Даремно галичани думають, що в нас гроші тільки для них збираються і тільки для того, щоб купити від них індульгенцію на гріх лінивства; такі індульгенції не тільки в Галичині продаються.
На останок зазначу цікавий факт: стаття "З кінцем року" осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії. Ще ні одна стаття з "Житя і Слова" не заслужила такої честі. Гектографовані примірники продаються по 25 і по 35 коп. Стаття справила справжній тріумф серед сих нових українських видавців, їм-бо досі не вдалося написати самим щось такого, що б попало радикалам в око, або хоч так їм здавалось, дарма що вони "вороги", —аж знайшовся, спасибі йому, "добрий чоловік", та ще й редактор радикального вісника. Коли б тільки д. Франко бачив "побідоносні"погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: "А ви читали "З кінцем року"?" Що ж казати радикалові на таку anzugliche Frage?4 — "Не так тії вороги, як добрії люди!".
Н.С. Ж.

1 Моя вина
2 Неодмінна умова
3 Немила попові жертва, йди теля до дому.
4 Ущипливе, дошкульне запитання.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1896, т.6, с.244-250).

3. Коли не по конях, так хоч по оглоблях
Свою відповідь мушу зачати рядом спростовань. Автор полеміки, не знаю для чого, не був ласкав нічого цитувати з моєї статті дослівно, і для того вкладає мені в уста такі речі, які я не говорив.

1. І так, він пише: "Д. Фр. обвинувачує укр. радикалів, що вони мало роблять, мало хочуть робити, врешті, що їх самих мало". Де я се сказав у своїй статті? Не можу знайти сего місця і навіть думаю, що коли б був се сказав, то сказав би велику нісенітницю. Бо коли міг би ще сяк-так сказати, що укр. радикали мало роблять (я й сего не казав, не бувши на Вкраїні і не бачивши їх роботи, до чого виразно признався на стор. 101, то вже ніяк не був би в стані сказати, що вони мало хочуть робити, бо для сего мусив би залізти їм у душу. А робити укр. радикалам закид із того, що їх мало, на се треба якогось тупоумного чоловіка. Та й відки я можу знати, чи їх мало, чи багато?

2. Пише полеміст: "Д. Франко тільки раз у раз говорить: "Ось що робимо ми — чому би не мали й ви", а на всі можливі відповіді зарані каже: "Тяжко нам сьому повірити. Не може сьому бути правда, а й просто — неправда сьому". І знов я не пригадую і не можу знайти в своїй статті того місця, де би я з самохвальбою говорив: "Ось що робимо ми!". Противно вся перша половина моєї статті показувала масу того, чого ми не робимо або що тільки слабо починаємо робити. Чи я жадав, щоб українці робили око в око те саме, що й ми в Галичині? На стор. 103-й я підчеркнув розрізненість між інтелігентними людьми і простим народом, а далі писав ось що: "Скажуть нам: політичні відносини Росії так зложилися, що інтелігентній громаді годі зблизитися до простого народу, особливо по селах", і на се відповів далі: "Неправда сему, буцім би то теперішні порядки російські так уже абсолютно відрізували інтелігентам доступ до мужика. Не може сему бути правда. Ніякі в світі порядки не можуть покласти такої стіни між одним чоловіком і другим. Навіть у тюрмі під замками люди порозуміваються, а ми маємо приміри, що інші люди в Росії зближаються до мужиків, ведуть серед них правильну пропаганду національну і соціально-політичну". Значить, я ані не клав галичан за примір українцям, ані не приводив "усіх можливих відповідів", а тільки виставив одне скромне і елементарне жадання і старався показати, що воно можливе.

3. Пише полеміст: "Д. Фр. обвинувачує Желябова і тов. за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Фр. чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбних думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля". Ось що значить — полемізувати без докладного цитування! А я по поводу Желябова і тов. писав дослівно ось що: "Згадуючи про тих дійсних новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були проняті, і якби повернули були свої сили на працю для того ідеалу серед рідного народу, якби поклали свої голови в боротьбі за той ідеал, то... справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення". Значить: 1) я Желябову і тов. нічого не закидав, а тільки жалкував, що їх праця вийшла за рамки нашої національності і смерть їх не вийшла нам на користь, 2) я не велів їм шукати ніяких ідеалів серед селянства і 3) не сказав, що вони самі могли б були зробити Вкраїну "свідомою і готовою". Сі три спростовання я мусив зробити на самім початку відповіді, бо коли мій полеміст говорить, що в моїй статті "З кінцем року" та частина, де говориться про українців, зложена дуже недбало, то я скажу йому, що його полеміка в тих уступах, що наведені вище, зложена попросту недобросовісно. І ще одно: мої уваги про українську інтелігенцію не всі відносилися до укр. радикалів: те, що є на стор. 102, і дальші два уступи статті (стор. 103 і 104) не відносяться виключно до радикалів, а до укр. інтелігенції взагалі. Чому шановний полеміст се промовчав, а потім "побідоносно" показує мені: ось ти оскаржуєш радикалів, а твої стріли падуть на інші голови?
На тім я міг би й закінчити свою відповідь, бо з чоловіком, що перекручує і фальшує твої слова і думки, неможлива розмова. Та в статті д. Н. С. Ж. порушено деякі важні питання, цікаві й поза рамками полеміки, то мені здається конечним поговорити про них, тим більше що хоча д. Н. С. Ж. й заявляє, що він висказує тільки свої індивідуальні думки, то надіюся, він не заперечить, що сі думки поділяє ширший кружок людей. Се для оправдання дальшої розмови, — бо ж очевидно, стаття д. Н. С. Ж. тоді набирає більшої ваги.
Поперед усього про кінцеву "ancugliche Frage". Вороги радикальної партії гектографували мою статтю і продають її по такій і такій ціні. І що з того? Чи сим вони дали себе знати як вороги рад. партії? Чи пододавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! Гектографували і розширюють, значить, силкуються розповсюднити мої думки. Я можу сказати їм хіба спасибі, бо я переконаний, що в своїй статті не сказав нічого такого, що могло би шкодити укр. народній справі ані укр. рад. партії. Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючися за Се на небезпеку, докоряти для того тільки, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, се, по-моєму, буде більше політика нервів, ніж політика програмова.
Чи укр. радикали для мене міф, як докоряє мені полеміст? Міф не міф, та все-таки справа не дуже ясна. Я не виджу — і тут згори признаюся до незнання людей, кружків, їх взаємин і чого хочете, тільки констатую факт — практично виявлених різниць між укр. радикалами і народовцями старої дати (особливо їх молодшим поколінням), з одного, і соціал-демократами, з другого боку. Правда, в своїх писаннях дехто з радикалів кидає камінням на народовців, та оскільки такі писання доходили до моїх рук і я міг сконтролювати їх, я бачив якусь дитинячу злість або зовсім непереварені доктрини, а не дійсні принципіальні різниці. Повторюю, може вони й є, та треба б їх не тільки висловити в одній статті, а й виявити в практичній роботі. Не можу відмовити собі... прикрості, щоб не привести хоч одну тираду із статті, присланої мені одним радикалом для надрукування в "Ж. і Сл." — значить, не з приватного листа. "Народовці суть українські шовіністи а 1а слав'янофіли, що ненавидять усе російське, на що не раз указував і пок. Драгоманов, а радикали — укр. націоналісти, що великорусів уважають за своїх братів. Народовці думають, що народ великоруський і уряд — те ж саме; ми думаємо, що народ стражде, а уряд гнобить. Народовці кажуть, що великоруські революціонери — наші вороги, і навіть умудрилися знайти централізм і в партії "Народного права" і через се з росіянами лучитися не можуть; радикали думають і роблять навпаки. Народовці — вороги соціальної демократії і не мають взагалі ніякого економічного принципу, ні програми, а радикали простягають братерську руку соц. демократії і суть самі соціалісти обох напрямків (!) соціалізму. Народовці стоять на принципі "цель оправдывает средства" і через те не признають норм етики, а радикали в своїй практиці стосуються до сього принципу, і, звичайно, вкупі буть не можуть. Народовці — націоналісти і хочуть, щоб усі були такими; радикали не вірять в національність і т. д.". Так ось які різниці між укр. радикалами: одні люблять сих, другі тих, одні думають се, другі те, але що роблять одні, а що другі — сего не знаємо. А вже така поговірка, що одні держаться етики, а другі ні — даруйте, се ж одна злість і нічого більше. А що значить, що укр. радикали не вірять у національність? Чи вони думають, що національності зовсім ніякої нема? Чи, може, думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи, може, невіра їх відноситься тільки до української національності, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити? Так само цікаво б нам знати, до яких се обох напрямів соціалізму зачислюють себе укр. радикали? В Росії йде тепер суперечка між соціал-демократами і народниками, — може, се ті два напрями? А в такім разі, чи кожний укр. радикал належить відразу до обох сих напрямів, чи, може, одна часть належить до одного, а друга до другого, а коли так, то що ж їх в'яже докупи? Не заперечить, мабуть, і мій шан. полеміст, що, маючи перед собою такі заяви укр. радикалів а не знаючи нічого про якусь іншу їх конкретну роботу, мимоволі почнеш вважати їх міфом, а в найліпшім разі чимось таким, що не вийшло із стадії ферментації.
Мій полеміст, певно не без деякого оправдання, докоряє мені за те, що я взявся говорити про укр. радикалів, не знавши їх докладно, і взамін за те береться критикувати галицьких радикалів, котрих він знає ще менше, з котрих знає хіба декого з львівської та віденської молодіжі. Вони не імпонують йому. Вірю сему, та, на жаль, навіть уся та молодіж разом узята не є галицький радикалізм, не є гал. радикальний рух, котрий іде по селах, між селянством, а сего полеміст, як сам каже, зовсім не знає. Та я скажу йому: нехай би гал. інтелігентні радикали були й які дрібні, погані, недотепні, то все ж таки українські через те ліпшими не зробляться. А раз почато дискусію про укр. радикалів і їх задачі та роботу, то добросовісному полемісту слід би трактувати сю тему спокійно і річево, без таких скоків, що ось, мовляв, ви також нам не імпонуєте. Ми й не хочемо вам ані кому-будь імпонувати, а робимо в смирності духа свою роботу і можемо сказати тільки одне, що ся наша робота по-чортівськи заімпонувала нашим справжнім ворогам, котрі отеє в різні труби трублять, що в Галичині треба скасувати конституцію, щоб здушити хлопський радикалізм. Ш[ановний] полеміст думає, що в тім мала заслуга гал. інтелігентних радикалів, бо народ, попиханий бідою, сам іде назустріч рад. пропаганді. Можу впевнити його, що коли в якім окрузі з різних причин ненастанна діяльність інтелігентних радикалів зменшиться або зовсім перерветься, то й рух радикальний] серед селянства там притихає та розстроюється. Шан[овний] полеміст впевняє нас, що укр. радикали поклали собі метою поперед усього здобути інтелігенцію. Здобути для кого і для чого? Чи для соціалізму "обох напрямків", чи для пошанування принципів етики, чи для невіри в національність? Та хоч би пробували здобувати її й для ідей, удесятеро конкретніших, то все-таки мені здається, що се не та дорога, яка веде до мети. Ми в Галичині також потратили багато літ праці й заходів на здобування інтелігенції, і можу впевнити д. Н. С. Ж., що здобули тисячі розчарувань і один великий пшик у результаті. Коли розбудите живий і сильний рух серед народних мас, по містах чи по селах, то, будьте певні, що є живого й чесного серед інтелігенції, і без вашого здобування пристане до нього; а коли за вами масового руху не буде, то досить буде Лавровського туману або Плеханівської фразеології, щоб і вас самих здобути для ідей абстрактних і далеких від конкретних потреб вашого народу. Фраза про здобування інтелігенції укр. радикалами є, по-моєму, еine faule Ausflucht1, і нічого більше.
Я не без розмислу посилав і посилаю укр. радикалів учитися практики агітаційної до поляків, литовців, латишів, грузин і інших недержавних народностей Росії, а не до Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ, і дармо мені ш[ановний] полеміст тиче ними в очі. По-моєму, російське ходження в народ, хоч і є героїчне, повне посвячення, було роботою зовсім хибною і безплодною. Інтелігенти йшли в народ для себе, для очищення свого сумління, і заразом для пропаганди ідей далеких, вищих понад розуміння народу. Віддатися затяжній праці серед народу, службі його буденним інтересам вони не хотіли і не вміли; найрадніше йшли на фабрики, та й там небагато що вміли осягнути. Се зовсім не те саме, що у латишів і ін., де сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кожний мужик уміє читати і—має у руках нецензурну, за границею друковану газету та брошуру, нецензурну не своїм змістом, а головно тим, що надрукована латинськими буквами. Та, маючи ненастанно в руках нелегальну лектуру, народ привикає до політичної самостійності, знає своїх проводирів і чує себе з ними за одне, а рівночасно робиться свідомий своєї національності і свого людського я, виховується і для політики і для цивілізованого життя. І коли я закликав українців до такої роботи, так се між іншим і для того, бо власне з боку декого з тих немосковських організаторів до мене доходили поклики: "Де ж ваші українці? Чому вони не освідомлюють, не організують свій народ? Ми бажали би ввійти з ними в зносини, та, звісно, не з кружками інтелігентів, що не мають ніякого зв'язку з масами народними. А коли ваші укр. радикали зі свого боку не почнуть робити серед свого народу такої роботи, то ми самі почнемо її робити, та тоді вже не прогнівайтесь, коли та робота де в чому вам до невподоби. Ми будемо робити для себе, а не для вас".
Скажу більше: така робота на Україні, серед простого люду, і зовсім не в інтересі української національності і укр. історичних традицій уже робиться і робиться віддавна, систематично та з такими засобами витривалості, посвячення й абнегації, яких половину, дай Боже, укр. радикалам. Я не можу говорити виразніше, хоча мені, хоч здалека, відомі особи й місця, та тільки запитую укр. радикалів, чи знають вони про се? Коли не знають, то передчасно закинули мені таку вже круглу ігнорацію укр. справ, а коли знають і нічого не роблять зі свого боку, то нехай собі самі відшукають назву такої тактики.
Шан[овний] полеміст кпить собі з мене, що я по-старомодному вважаю народом селянство, хлопів, а не всю націю. Меа culpa2, спіймався на старомоднім терміні! Думав по-галицьки, а не по-європейськи. Поправляюся і повторюю: укр. радикалам конечно взятися до роботи між укр. селянством, без огляду на те, чи воно вся нація, чи часть нації. Воно маса, воно темне, кривджене, безпомічне, і наші вороги з різних боків роблять заходи, щоб позискати його для своїх намірів. Штундовий рух серед того селянства дав доказ, що те укр. селянство здібне до організації, до праці й високого посвячення за ідеальні змагання.
Коли ж бо дехто з укр. радикалів думає, що не селяни, а міські робітники догідний ґрунт для їх роботи, закидає знов мій полеміст. Во ім'я Господнє! — скажу на се, — йдіть між робітників, тільки йдіть і перестаньте спорити про те, хто ваш ворог, а хто друг, бо сим не тільки народу, не тільки інтелігенції, але й кота з-за печі не вивабите і не здобудете. Та я боюся, що й сей заміт не більше як eine faule Ausflucht1. От ми надрукували гарну працю про рос. робітницький рух і про київські соц.-дем. видання. Всяке признання для ініціаторів тих видань, тільки де ж там хоч дух пахне укр. радикалів? Де вони були, коли зачиналося се видання? Чи ж не могло би се видання появитися в Москві, Саратові або В'ятці? По чім видно, що сі видання обертаються до робітників, коли не виключно, то певно переважно українців з роду?
Порозумійтеся! Ми бажали б бачити на Україні по селах і містах серед мас робочого народу рух просвітний, національний і політичний, аналогічний до того радикального селянського руху, який іде в руській часті Галичини. То певно не мусить бути і не буде копія з нашого руху, та рух штундовий і національно-просвітні рухи серед інших недержавних національностей Росії доказують нам, що радикальний рух з певними модифікаціями можливий у Росії. Адже ж показався можливим рух соціально-демократичний, що вимагає для себе далеко більшого простору і політичної волі, ніж хлопський рух радикальний. По нашій думці, тільки такий рух може пробудити українську націю в Росії і зробити її силою, може бути гарантією того, що при настанні політичної волі — чи се буде тепер, чи в четвер — з укр. нацією будуть числитися, значить, політична воля пошанує її краєві й національні особливості. Тільки те може бути пошановане, що сяк чи так виступить назверх. Власне те, що в Галичині при настанню конституції русини не підготували собі сили серед простого люду, зупинило на довгі роки розвій національний і підрізало добробут економічний3. Українці вже тепер у многих поглядах стоять ліпше від галичан, у них є верства заможна і широко освічена, та й серед простого народу живіші традиції козацької волі. От тим-то нам здається, що можемо від українців вимагати більше, ніж від галичан, і що українці не мусять грішити тими самими гріхами, якими вільно й невільно грішили галичани.

1 Безглуздий викрут
2 Моя вина
3 Ш[ановний] полеміст і тут без потреби вдався в кпини, що, мовляв, галичани дістали політ, волю без власної праці. Так зовсім з неба вона їм не звалилася і, напр., на полі шкільництва вони ще перед 1848 роком таки дещо робили, незважаючи на труднощі і з боку шляхти, і з боку державної адміністрації.

Подається за публікацією в "Житє і слово" (1897, т.6, кн.1, с.16—17).

Далі

До змісту Іван ФРАНКО МОЗАЇКА