Іван ФРАНКО
МОЗАЇКА
Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ ТВОРИ

ІЗ ЛЕКТУРИ НАШИХ ПРЕДКІВ XI В.

І. ЗБІРНИК СВЯТОСЛАВА 1076 р.1

Наші поняття про те, яка була духова страва наших предків у перших часах по прийняттю християнства, досить невиразні і дуже неповні. Наші відомості про суспільний устрій старої Русі все ще дуже неповні з браку джерел або також тому, що джерела, доступні нам, не були досить вияснені і визискані. Особливо про те, що тепер називаємо вищою, інтелігентною верствою, панують у нас і досі фальшиві і неясні поняття. Купець і войовник, отсе два типи, іноді злучені в одній особі, по представленню навіть найновішого історика України, — пануючі типи південно-руської суспільності Х—XI вв. Письменство тої доби представляється нам убогим, чужим ширшій масі, переважно церковним і неоригінальним, ненаціональним, з сильною аскетичною закраскою. Досліди учених над тим письменством цікавляться більше язиком найстарших пам'яток, ніж їх змістом і значенням для розвою духовного життя. Освіта ширших мас, не то вже простого люду, але також міщанства, купецтва і бояр, уявляється нам дуже низькою. Проби заснування правильної шкільної науки, розпочаті Володимиром, признаються невдалими і маловартними. Про стан освіти вищого і нижчого духовенства знаємо дуже мало, а принагідні звістки в джерелах про князів або інших мужів з характеристиками: "бђ книжєнъ sђло", "бђ любай книги", "бђ философъ какого нє было ни прєждє, ни потомъ" читаються з недовірою і скептицизмом. Звідси походить дуже визначне навіть у новіших істориків, а тим паче у сучасної української інтелігенції, маловаження старої князівсько-дружинної доби, а перецінювання козацтва, сполучене з недоцінюванням міщанства та монашеського стану, які ще до половини 17 в. найвиразніше продовжували і берегли культурну традицію князівсько-дружинної минувшини.
Ближчі досліди над найстаршими пам'ятками нашого письменства, із яких багато ще жде опублікування, а найбільша частина жде поправного і критичного видання, кинуть, надіюся, багато яснішого світла на найдавніший доступний нашим дослідам стан духовного і культурного життя наших предків перед прийняттям християнства і в найближчих часах по тім пам'ятнім факті. Велика донеслість факту, уперше вповні виясненого М. Грушевським у першім томі "Історії України-Руси", що історичні звістки застають південно-руську суспільність уже на досить високім ступені просвіти, а політичні порядки і державний устрій уже на високім ступені розвою, так що прийняття християнства, доконане в другій половині Х в., являється не початком, але апогеєм політичного розвою старої Русі і початком його розкладу, сей факт знайде собі при ближчих дослідах повну аналогію також для історії культурного і духовного життя, з тією тільки різницею, що те життя в міру розкладу князівсько-дружинних порядків і зросту міст та монастирів не тільки не ослаблялось; але ширшало і глибшало, обіймало чимраз ширші круги інтелігенції і вникало чимраз глибше в народні маси.
Не місце тут вдаватися ближче у вияснення сего много-важного історичного явища. Я бажав би тільки звернути увагу ширшої громади нашої суспільності, що цікавиться нашою національною традицією, на деякі пам'ятки нашого найстаршого письменства, що можуть уже тепер кинути ясне світло на такі і для нас цікаві питання, як те, що і як читали наші предки в хвилях свобідних від звичайних тоді занять у роді ловецтва, рільництва, садівництва, пчільництва, купецтва або воювання. Бували ж такі свобідні хвилі, що красили їх важке трудове життя, доставляли їм духову приємність чи то в тіснім, тоді, звичайно, зовсім не дуже тіснім кружку родини, чи то в ширших, родових чи громадських зборах, братчинах, при веселих бенкетах і гостинах.
Чим було читання книжок для наших предків? Привиклі до часописей і телеграм, ми сьогодні майже відвикли від читання поважних книжок, а тим паче від читання таких, які в старовину називали душеполезними. Здеморалізовані модерною літературою і поезією, що переважно б'є на нерви і дратує полові почуття, ми відвикли від тої концентрації духа, якої вимагає читання поважних і глибоких, продуманих і перетравлених високими душами творів чи то наукових, чи белетристичних. Нам тяжко тепер перенестися в ті часи, коли люди, високо освічені і високо моральні, по літах бурхливого і многотрудного життя засідали до праці чи то списування власних споминів і життєвих рефлексій, чи то переписування або перекладання творів великих мислителів, проповідників або житій святих, у яких не тільки вони самі, але також усе їх окруження знаходило собі любу відраду і духову поживу.
Твір, на який би я хотів тут звернути увагу, се т. зв. Сборникъ Святослава із р. 1076, писаний в Києві тим самим "грђшнымъ Іоанномъ", що три роки перед тим докінчив перепис староболгарського збірника царя Симеона на староруську мову з виразними відтінками київського говору. Другий збірник, який він списав по закінченню першого, різниться від першого дуже значно не тільки мовою, живішою і більше зближеною до народної південноруської, але також змістом, у значній часті оригінальним або свобідно перероблюваним, що надає йому визначну фізіономію в ряді найстарших пам'яток південноруського письменства, бо дає можність уважати його першою визначною літературною пам'яткою з визначним національним південноруським характером.
Збірник з 1076 р. не визначається об'ємом. Се пергаменовий рукопис зложений із 276 карток малого формату, так що на одну сторону виходить 13 рядків, а в кожнім рядку ледве по 16—18 букв. Рукопис не заховався весь, бо всередині бракує деяких карток. Зміст його досить мішаний і тільки в малій часті згідний із змістом збірника із 1073 р. головно тим, що подає деякі уступи із Афанасієвих відповідей на запитання про різні релігійні теми. На той зміст складається більше-менше 50 статей, взятих по часті із отців церкви і Св. Письма, а по часті безіменних, чи то наслідуваних, чи оригінальних. Подаємо з них дещо в перекладі на нашу мову як зразки того, що читали і чим любувалися наші старі предки.
Збірник починається "Словом нђкоєго калугєра о четьи книгђ"; "Добре, братове, читати книжки, особливо всякому християнину. Сказав блаженний: ті, що збагнуть усім серцем відомості Його, знайдуть Його; то, читаючи, зглубляйте відомості Його. Коли читаєш книги, не квапся швидко дочитати до другого розділу, але зрозумій, що висловлюють речення і слова, хочби й тричі вертаючи до одної глави. Сказано-бо: в серці своїм сховав я твої слова, щоб не согрішив супроти тебе. Не сказано: тільки "устами вирік", але і "в серці сховав", щоб не согрішив проти тебе. Бо хто зрозуміє правду написання, той кермується нею. Скажу тобі: узда коневі керма й поздержка, а праведникові читання книг. Не збудується корабель без гвоздів, але і праведник без читання книжок. Як невольника душа біжить до своїх родичів, так праведник до читання книжок. Прикраса воїну оружжя, а кораблю вітрила, так само праведнику читання книжок. Сказано: відкрий мої очі, щоб я зрозумів чудеса твого закону; очі, то значить: розмисл сердечний. Не закрий від мене заповідей твоїх; то значить: не від очей закрий, але від розуму і серця. От тим-то і поганьблено таких, що не вчаться, словами: прокляті ті, що ухиляються від заповідей твоїх. От тим-то і сам похвалися, мовлячи: "Які солодкі слова твої, солодші меду для уст моїх, і закон уст твоїх дорожчий від тисячів золота і срібла". І заспівай, мовлячи: "Порадуюся словам твоїм, бо знайшов я у них користь многу". Користю названо слово Боже, мовлячи: "Знайшов я, недостойний, такий дар, щоб поучався слів твоїх день і ніч".
Отеє, брати, зрозуміймо і послухаймо розумовими ушима, зрозуміймо силу і поучення святих книг. Послухайте життя св. Василія і св. Іоанна Златоустого і св. Кирила Філософа і інших многих святих, і як ті житія попереду оповідають, про них мовлячи: відмолоду прикладалися до святих книг і тому продвигнулися на добрі діла. Гляди, в чім початок добрих діл — поучення святих книг. І сими, братове, продвигнімся на шлях життя, на діла їх; і навчаймося ненастанно книжних словес, творячи волю їх, як вони велять, щоб і ми стали гідні вічного життя на віки. Амінь".
За сим вступним словом маємо "Слово нђкоєго отця кђ сыну своєму", зложене на основі візантійського твору імператора Василія "Поучення, дані синові його Льву". Се просторе поучення важне тим, що в часті послужило взірцем до поучення Володимира Мономаха своїм дітям і являється немов кодексом життєвої мудрості і практичної моралі для чоловіка вищої верстви того часу.
"Сину мій і дитино моя, — починається поучення, — прихили ухо своє і послухай батька твого, що дає тобі спасенні ради. Дитино, приблизи розум серця свого і почуй слова родителя твого, бо вони не підуть на шкоду душі твоєї; але коли приймеш їх розумно, то будуть тобі поводарями до царства небесного. Настав посудину серця твого, щоб накапали тобі слова солодші від меду, що можуть оживити тебе і зробити безсмертним.
Та від чого насамперед почну вчити тебе, сину мій, і що найперше виявлю тобі? Чи трус і злоби світа сего, чи життя вгодне Богу, і спасенне? Слід би нам і дуже, дитино, думати й тобі про те, скільки від праотця нашого Адама аж до сего нашого віку було людей по всій землі, що всі пропали без пам'яті; тільки деякі зробилися пам'ятні і прославилися на небі і на землі, ті, що всі дні свої прожили по заповідям Божим і ззиралися на одного Вишнього і пожили тихо-мирно і випускали добрі слова із уст своїх. Мало мішалися до справ світа сего, а все думання своє і все бажання своє направляли на безсмертне життя, до нього одного зітхали і найбільше молили Бога, щоб сталися гідними його. От тим-то, дитино моя, полюби їх життя і прийми їх обичаї і поміркуй та понаслідуй їх діла, яким шляхом ішли і якою стежкою мандрували. Щоб у царстві небеснім ти догонив їх і порадувався з ними іншою радістю, якої не дає отеє життя. Поквапся наслідувати їх і пошукай того, що їх вело; тихість їх вела і покірливість, і добродушність, і слухняність, і добросердіє, і милостиня, і сумирне життя з малими і великими. Отсі обичаї довели їх туди, куди весь вік бажали дійти. Тих провідників найшли вони і вхопилися твердо за їх руки і дійшли до своєї високої мети. Тим обичаї прийми і ти, дитино моя, і змагай до них усею силою і всею змогою скільки можеш, бо між нами вони ходять і ніхто не приймає їх і нема кому ввести їх в дім свій тілесний і душевний і захистити їх у волі своїй".
Після сего вступу ідуть спеціальні поучення про спосіб життя приватного і публічного. "Будь похилений головою і високий умом, очі звернені до землі, а духові до неба. Уста притишені, а сердечні раз у раз взивающі до Бога. Ноги звільна ступающі, а умові швидко йдучі до небесної брами. Вуха затуляй на злі слухи, а умові раз у раз напрягай на шуміння святих слів, написаних у святих книгах. Руки май зігнені на збирання злого маєтку сего світа, а простерті на прийняття убогих. Не стидайся поклонити свою голову перед кожним сотвореним на образ Божий і не лінуйся почестити старшого віком, і подбай про те, щоб заспокоїти його старість. Своїх ровесників стрічай миром, молодших від себе приймай з любов'ю, перед достойнішим від себе потрудися стояти".
По тих упімненнях щодо особистого життя іде ряд упімнень щодо товариського і релігійного життя. "Дитино, накорми голодного, як сам Господь тобі повелів, напій прагнущого, пригости подорожного, відвідай хорого, навідай замкненого у в'язниці, приглянься їх горю і зітхни. В твоїй скорбі нехай церков буде твоїм захистом, та й поза,скорбою кожного дня і години ввійди і припади до Вишнього і притули лице до землі, і проси його спімнути тебе; не ухилиться від тебе душелюбець і чоловіколюбець, а прийме тебе і утішить тебе. Жалуй за гріхи, зітхай в покусах, сумуй по своїм упадку, щоб очиститися, аби при розставанню душі знайтися без змази. Смерть споминай завсіди, щоб її пам'ять навчила тебе поперед усього, як жити у сьому короткому часі".
Ось якими словами характеризує автор змагання чоловіка в великій життєвій боротьбі: "В життєвих хвилях чи в морській бурі будеш і біди зазнаєш, показую тобі, сину мій, правдиві пристановища — монастирі, доми святих. До них прибігай — і утішать тебе, за ними затужи і звеселися. Бо їх сини не знають турботи і вміють потішити турботного. Знайомим отвори дім свій, нищим, вдовам і сиротам, що не мають де голови прихилити. Чи маєш свій дім багатий чи убогий, все те з Божого промислу, і всім тим не скупися. Не мов про свій маєток: він мій, тільки скажи: доручений мені на короткий час, і як ключар роздавай те, що тобі поручене. Маєток сего світа подібний до ріки: вона відходить вниз і знов вертає вгору, тим-то, коли поселенці горішніх берегів ріки не наповнять своїх посудин і не напоять своєї скотини, мовлячи: лишимо долішнім поселенцям, а самі візьмемо мало, то на одно вийде, як коли б брати і надмірно, не дбаючи про долішніх, бо ріка минає все та сама. Так, отже, і про маєток не дбай для спадкоємців, синів, внуків, правнуків і дочок, бо їм випаде інший час, трапиться чи то напасть, чи то крадіж, чи війна, і тоді заощаджене не поможе їм нічого. Отим-то в життю своїм промишляй про свою душу і тільки дбай про неї, бо одна в тебе душа, один час життя, одна смерть. Тому пожалій себе і посумуй і проси тут очищення гріхів і по смерті проходу від бісів і доступу там, де жде тебе уготоване царство Боже від віка".
Характерні приписи товариського і громадського альтруїзму. "Все можеш, коли хочеш. Бо ж се не тяжко, коли ти наситився стравою, накормити голодного, а напившися, напоїти прагнущого; коли ти огрівся, зогрій і того, що трясеться від холоду. Коли живеш у гарнім і високім домі, пригости того, що блукає по улицях, у своїм домі. Коли ти задоволив себе при столі, звесели затурбованого; коли врадовався чимось, порадуй засумованого. Коли тебе почестили як багача, почести й ти убогих. Коли ти весело ступаєш по сходах, виходячи від князя, зроби так, щоб із твого дому виходили не сумовиті, але також веселі. Бо і се немале чоловіколюбство, щоб своїм домашнім заощадити смутку, і зітхання, і плачу. Коли хто проштрафиться якоюсь провиною, то замість кари нехай буде помилуваний. Бо так роблячи, і ти по розстанню душі з тілом замість кари знайдеш помилування".
Не менш характерні уваги про приязнь і приятелів. "Май собі друга і дорадників, що не все те хвалять, що ти говориш, але силкуються відповідати тобі правдивим осудом. Суддям слід розумно слухати розправи, бо годі винайти правду, коли суддя швидко віддаляється або розганяє спорячі сторони. Вирозумівай суперечку звільна і твори розсуд неквапно. Оскільки силою ти вищий усіх, остільки добрими ділами старайся ясніти вище всіх. Жадаючи прощення гріхів, прощай і сам тих, що согрішають супроти тебе". "Супроти своїх слуг будь таким, як Богу молишся, щоб був супроти тебе. Не оправдуй неправедного, хоч і друг твій, і не обижай праведного, хоч він тобі й ворог".
Автор залюбки вертає до контрасту між бідними і багатими, переслідуваними і гонителями. "Зверни очі милостиво на того, що сидить голий на морозі, скорчившися; нагни свою істоту покрити його одежою, що лежить у тебе, і Господь дасть тобі сторицею вічне життя. Простри руку до за-блуканого на улиці і відведи його до домівки; поділи з ним свій хліб і свою чашу води або напою. Як тобі дав Господь подорожнього, введи до свого дому, беззахисного під свій дах, дай змоклому суху одіж, змерзлому теплоту, обмий бруди його тіла, він дуже бідний і гідний помилування. Відвідай запертих у темниці по Господньому наказу, придивляйся біді, придивляйся терпінню і мов: "Горе моє, отсі за один гріх терплять, а я, щогодини согрішаючи проти Владики мого, пробуваю в полегкості". Коли побачиш кого з таких, що терплять оклеветані, поможи йому Христа ради, вияви правду на користь оклеветаного, бо то велике спасіння рятувати покривджених. Сидячи при багато обставленім столі, спом'яни того, що їсть сухий хліб і не може принести собі води задля недуги. Насичаючися солодким питвом, спом'яни такого, що п'є теплу воду, випарену сонцем і присипану порохом на вітровім місці. Лежачи на многом'якій постелі і потягаючися розкішне, пом'яни того, що лежить під одною веретою і не сміє одної ноги простерти задля холоду. Коли лежиш у добре покритій хаті і чуєш ухами шум проливної тучі, подумай про вбогих, що лежать тепер пронизувані дощовими краплями, як стрілами, а інші в безсонні сидять і підпливають водою. Коли зимою сидиш у теплій хаті і без страху роздягтися, зітхни, подумавши про убогих, що клячать над малим огником, скорчившися, більшу біду очима терплячи від диму, огріваючи тільки руки, а плечі і все тіло виставляючи на мороз".
Закінчимо виписки із сеї статті уступом, яким характеризується поняття наших предків про князівську власть і обов'язки горожан супроти князя. "Князя бійся всею силою своєю, бо страх перед ним не єсть погуба душі, але власне з того навчишся і Бога боятися. Маловаження властей, се маловаження самого Бога; хто не боїться законів видимого земного владики, як буде боятися невидимого? Боїться ученик учителевого слова, але більше самого учителя; так само той, хто боїться Бога, боїться й князя, що карає грішних. Бо князь — Божий слуга, милий для милих людей, а кара на злих. Перед князем бійся говорити брехню, бо Господь погубляє брехунів, але з покорою відповідай йому правду, як самому Господу".
Не входячи далі у зміст того збірника, якого переклад варто би опублікувати вповні, подаємо тут два зразки того, що тепер можна би назвати белетристикою, а спеціально легендами і новелами. На карт[ках] 129—131 маємо невеличке оповідання про невідомий суд Божий, оповідання широко відоме і в західноєвропейських літературах середніх віків, що дійшло до нас пізніше, в XV і XVI вв. в комплексах західних збірок "Gesta Romanorum" і "Speculum exemplorum". Ось текст сего найстаршого у нашій літературі варіанту оповідань, оброблених на широкий розмір М. Драгомановим у статті "Слав'янські варіанти одної євангельської легенди" (1890 р.) (Розвідки Михайла Драгоманова. Т. 3. С. 295-308):
"Був чорноризець пустинник, що яснів знаками і чудесами і мав при собі одного ученика в пустині. Одного дня випало тому ученику іти в одно місто, де був суддя злий і безбожний. Ученик застав його власне помершого, і багато народу пішло за ним зо свічками і кадилом і з великою почестю проводили його до гробу. Вертаючи до пустині, ученик застав свого учителя, богоносного і чесного чоловіка, пожертого гієною. І почав жалкувати вельми дуже і промовляти до Бога: "Як же се злий і безбожний достойник умер зо славою, а святий і духовний чоловік потерпів таку гірку смерть, пожертий звірем". Коли так міркував сам у собі, явився біля нього ангел Божий і мовив до нього: "Той достойник' був наскрізь злий чоловік, але зробив одне добре діло; отже, тою честю і славою, яка дана йому була при похороні, прийняв свою заплату за своє одиноке добро, а там він засуджений до кінця. Твій же учитель, хоч усім догодив Богу і був оздоблений усякою добротою, мав яко чоловік одну малу хибу; тим-то тою гіркою смертю він спокутував те своє лихе діло і зійшов із сего життя, очищений до решти. Із сего зрозуміймо, брати, що ніщо не буває без строю і промислу Божого на землі, але по всій землі і небесах суди Божі і промисли Його у всіх ділах Його. Тільки дехто, не розуміючи, говорить фальшиво, що світ кермується оборотами звізд".
Кінчимо сей розділ про Зборник Святослава із 1076 р. перекладом оповідання про милостивого Созомена, що стоїть на самім кінці збірника, к[а]рт[ки] 269—276:
"Був один чоловік у Єрусалимі іменем Созомен. Ідучи по городу, одного разу він побачив нищого голого і сумного, і роздягшися, дав йому свій плащ і пішов у свій дім, бо день клонився вже на підвечір. Ліг і заснув трохи, і побачив у сні, що опинився в пречудовій палаті, повній безмірно ясного світла і багато убраній різними цвітами і всякими деревами. І бачив інші оселі, оброслі згори донизу прекрасними і пахучими плодами, так що гілля дерев гнулося аж до землі, одне краще від другого. Різноперові птахи сиділи по вершках тих дерев, співаючи солодкі пісні і приклоняючися один •до одного і не вмовкаючи ані на хвилю, так що голос їх було чути від землі до неба, а дерева хиталися, стоячи у великій ясності, джерела вибухали, граючи різнобарвною веселкою. Коли Созомен придивлявся сему, прийшов до нього один юнак, дуже гарний, і мовив до нього: "Ходи слідом за мною".
Він пішов слідом його і прийшли до портика, покритого золотом, і палати дуже славної і гарної. І коли Созомен придивлявся їй, вийшли з палати мужі крилаті, що світилися, як сонце, і винесли чотири скриньки, а кожду з них несло їх чотири. Коли ті пречудні ангели минули двері, Созомен зрозумів, що йдуть до нього. І коли прийшли до того портика і стали проти Созомена і, поздіймавши скриньки із своїх рамен і поставивши їх, ждали на прихід якогось великого пана. І побачив Созомен мужа дуже гарного і вродливого, що, вийшовши із палати, приступив до ангелів, які принесли скриньки, і мовив до них: "Відімкніте скриньки і покажіть їх сему чоловікові, що йому зберігається за одну свиту, за те, що помилував того й того голого".
І тут відімкнули одні з тих золотих скриньок і почали викладати сорочки і сукні царські і плащі гарні різного крою, і простирали перед ним, мовлячи: "Позволь, пане Созомене, чи вгідні тобі на твою вподобу?" А він відповів: "Не гідний я навіть глядіти на тінь тих риз". Вони ж показували йому далі блискучі різнобарвні і золоті ризи і дійшло їх число до тисячі. Коли показали йому їх, сказали, що одержить сторицею і наслідує вічне життя за одну свиту. Мовив йому ангел: "Ось скільки добра зготовив я тобі за одну свиту, якою ти одяг мене, бачучи мене голого і змилосердившися. Іди ж і твори так далі, і віддається тобі сторицею". Чуючи се, Созомен, обнятий страхом, і радісно мовив до нього: "Чи справді так буде тим, що творять милостиню убогим?" І мовляв йому ангел: "Так, бо кожний, хто одягне убогого, одягне Христа, а хто роздягне убогого, роздягне Христа, хто накормить убогого, той Христа накормить і прийме. Се ж заповідаю тобі: "Не кайся ніколи, давши милостиню, і не випоминай бідному, що ти дав йому щось, бо замість плати одержиш подвійну шкоду. Кожний, хто подав милостиню і кається і випоминає, погубить свою плату".
Почувши се, Созомен ободрився і подивувався, чудуючися тим привидом. І, подумавши, мовив: "Коли так, то дам і другу свиту убогому". І другої ночі видів той сам сон. І відтоді був дуже милостивий на всіх убогих, так що у всі кінці землі прославилося його милостиве життя і щедроти на кожному чоловіці, і був милий Богу і людям.
Отеє оповідання про Созомена, виняте з якогось Патерика, при кінці, здається, скорочене. Мотив чотирьох скриньок із зложеними в них дорогоцінними речами являється глибше мотивований в одній притчі Варлаама і Йосафа, а в драматичній формі розвинений у Шекспіровій драмі "Венецький купець".

1 Подається за публікацією в журналі “Стара Україна” (1924, №12, с.179-183) Публікація в журналі закінчується приміткою: “Тут стаття уривається. Цифра ”1” на початку статті і слова в рукописі ”Далі буде” вказують, що була закроєна ширше, одначе, на жаль, не закінчена”.

ПРИЧИНКИ ДЛЯ ОЦІНЕННЯ ПОЕЗІЙ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1. ГАЙДАМАКИ
Для належного оцінення творів Тараса Шевченка, ба й других наших давніших писателів, у нас досі дуже мало зроблено. Крім деяких случайних заміток, найдеться ледве кілька студій в цілім нашім письменстві, посвячених розборові важніших пам'ятників нашої сьоговікової літератури1. Та й не диво. У нас досі більше любувалися тими творами, більше декламували їх, аніж старались їх розуміти. При тім круг образовання нашої галицької інтелігенції був надто тісний, критична думка надто мало вироблена, а щоб хто з галичан міг успішно взятись до того діла. При тім же в сутолоці різних партій галицьких тим творам нашої словесності, а особливо творам Шевченка, припала дуже незавидна і всяку критику вбиваюча роль — книг канонічних, священного писанія, на котре покликувались, котре натягали кожний по своїй уподобі і до своїх партійних видів2. А хоч дехто й брався до критикування і пояснювання творів Шевченка, то робилось се без належного наукового методу, критика оберталась в вузькім кружку, ограничувалась нераз тільки пересказанням полатаною прозою того, що Шевченко висказав стихами. Дві хиби нашої школи і нашого образовання — застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію — не давали розвитись у нас критичній думці. Приміри пояснять се найліпше. Найкраща робота про Шевченка, яка появилась в Галичині, се, безперечно, студія Партицького "Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка". Вона цінна вже тим, що зводить докупи думки Шевченка, розкидані по його поемах, і старається з них вибудувати одноцілий світогляд нашого поета. Але іменно в тім лежить також її найбільша хиба, що Шевченко бересь в ній як цілість, як щось одностайне, викінчене і скристалізоване в собі, вважається радше твердим і недвижним, хоч ясним, хрусталем, ніж чоловіком, що зміняється і розвивається; значиться, недостача генетичного методу. Ми, прочитавши працю д.Партицького, остаємся в непевності: коли се так думав Шевченко, як критик показує? чому він так думав? чи думка тота була у нього тривка і в'язалась тісно з цілим його світоглядом, з цілою його моральною натурою, чи се може тільки риторична фраза, гіперболічне або образове речення? Очевидно, що се недостача дуже важна і підриває вартість цілої праці, позаяк читач не бачить ніякої поруки за те, що весь суд критика побудований на твердій науковій основі, а не на случайній комбінації та догадках. При тім же критика д.Партицького не виходить поза той круг думок, який находиться в поезіях Шевченка; не бачимо там навіть проби розбору самих тих провідних думок Шевченка. А іменно такий розбір був би дуже багато причинився не тільки до вияснення становища Шевченка як поета і діяча громадського, але був би — в той час, коли вийшла книжка д.Партицького, — дуже причинився до розвитку тодішнього українофільства в Галичині і до спровадження його на дорогу правдивого народовства. Так, як кажемо, такого розбору й заводу нема в праці д.Партицького, і до нього він, як видно з його пізніших відозв о Шевченку і з його прочої літературної діяльності, не був зовсім спосібний.
Такі самі недостатки бачимо і в працях критичних д.0гоновського. Тота сама метода — не узглядняти розвитку поета і його думок; тота сама неохота — вийти поза круг думок поета і віднестись до них критично. Взагалі критика д.0гоновського переважно формально-естетична, але й на тім полі критик якось не входить вглуб речі, не розаналізовує основи критикованого твору, не добирається хоч би тільки до психологічних, коли вже не до суспільних пружин, порушаючих дійствуючі в нім особи, як се, напр., робив Бєлінський в першій, естетичній добі своєї діяльності3. Д.Огоновський пояснює хіба, коли і де написався який твір, кому і за що був присвячений, пояснює також приходячі в тексті географічні та другі назви, т. є. те, що в філології зветься rеаlіа, а впрочім ограничується на виписках, переказах та цитуванню "паралельних місць", котрі вже й зовсім нічого не вияснюють.
Іменно по поводу праці д.Огоновського про "Гайдамаків" Шевченка ми й пишемо сю свою замітку. Праця та має надпись: "Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка. Студіюм д-ра Омеляна Огоновського" і була насамперед читана автором на університетських прелекціях, відтак оголошена друком в "Правді" 1879 р., а також видана окремою відбиткою. На 39 сторонах великої вісімки міститься там розбір Шевченкової поеми, уступ за уступом, а також відправа деяким критикам (Кулишеві, Обрістові). Ми думаємо, що більшість наших читачів знайома не тільки з поемою Шевченка, але й з критикою д.Огоновського, і для того не будемо вдаватися в обширний розбір ні одної ні другої, а тільки намітимо головні точки, потрібні до оцінки поеми, і задержимося довше на тих, котрі по нашій думці Д.Огоновський або недостаточно, або хибно виложив.

1. Чи можна "Гайдамаків" назвати поемою історичною?
Д.Огоновський старається оминути се питання. Він часом, бачиться, се потверджує, але часто вигороджує історію від тотожності з поемою і признає, що Шевченко мало знав історію України взагалі, а Гайдамаччини поосібно. Та все-таки з його невиразного в тім згляді представлення виходить щонайменше те, що історично вірно списані Гонта, Залізняк, уманська різня, а що найголовніше, що вірно схоплений сам характер Коліївщини — нібито "послідні змагання люду козацько-українського за правду і волю". Правда, в тій мглистій фразі "за правду і волю" міститься все, що хто хоче, так що Д.Огоновський міг би заставитися нею проти усякого виразнішого твердження і зможе заставатись і проти того, що скажемо далі про саму Коліївщину. А щодо поеми Шевченка, то нам здається, що ся фраза більше каже, ніж є в поемі. За яку, за чию правду і волю ідуть змагання, описані в "Гайдамаках"? Коли ціль усіх, або хоч більшої часті гайдамаків така сама, як у Галайди, т.є. щоб на Україні блисла гетьманська булава, то до якої ж волі, а найпаче, до якої правди (справедливості, рівності між людьми) йдуть змагання, описані в поемі? Чи більшості того гайдамацького люду, тим жидівським попихачам, гольтяпакам та обідранцям ліпше буде, коли замість жидів та ляхів давитимуть їх власні дуки-срібляники? Нам здається, що як, з одного боку, Шевченко не порозумів значення Коліївщини, так, з другого боку, Д.Огоновський не старався уяснити собі ціхи і напрямку "Гайдамаків". Спрібуємо доказати се докладніше.
"Гайдамаків" писав Шевченко в 1841 р. -— вони затим приналежать до першої доби його духовного і поетичного розвитку, до тої доби, коли він, поверховно обзнакомившись з історією України, знайомий також дещо з сучасною патріотичною поезією польською, задумував неначе сотворити щось подібного, як польська романтична школа: віршував народні казки (Причинна, Тополя, Утоплена, Лілея і др.), або брав сюжети до своїх поем з історії України (Іван Підкова, Тарасова ніч, Гайдамаки, Невольник і др.). Твори з тої доби відзначуються попри яркий український націоналізм також значною примішкою сентименталізму, загально пануючого в тодішній польській, а по часті й російській літературі. Загально звісно,що, крім "Истории Руссов" псевдо-Кониського та, може й, Маркевичевої "Истории Малороссии", Шевченко інших книг про історію України не читав, та аж до свого знайомства з Костомаровим (1845) і поглядів критичних на тоту історію собі не виробив. То ж не диво, що за повною історичністю Шевченкових "історичних" поем ніхто тепер і не обстає, коли новіша історична критика по більшій часті розбила мнимі факти "Истории Руссов", коли розвіялась слава Наливайків, Остряниць, Трясилів та Іванів Підков, коли показалось, що одна з найкращих "історичних" штук Шевченка "Гамалія" — прямо його власна видумка, та як про ніякого Гамалію, нападавшого на Скутару, ніде нічого не згадується. Одне, що тепер і назавсігди останеться цінне в історичних поемах Шевченка (розуміється, не згадуючи про уступи ліричні, котрі належать до іншого ряду), се те, що д.Драгоманов назвав його "нюхом історичним", се іменно його любов до простого люду і наклінність (зовсім рівнобіжна з напрямом сучасної історичної критики) — освічувати всі історичні факти знизу, не згори, — з становища люду, не панів, як звичайно робили польські романтики. Ся наклінність прямо випливала з того, що й сам Шевченко був мужик, геніальний мужик.
Та тільки ж, звісна річ, з таким "нюхом" без достаточного знання історичних фактів далеко не зайдеш. Вже хоть би поминути те, що прийдеться в "історичній поемі розказувати видумані факти, вводити видумані особи! (Так н.пр. Галайда, котрого Шевченко не знати чому назвав напіввидуманим, між тим коли се майже певна річ, що він таки зовсім видуманий. Так само смерть вільшанського титаря, за історичностю котрої Шевченко обстає, по вислідам д.Антоновича показується так само видумкою, конечно, не Шевченка самого, але люду, не більше як місцевою "сагою", яких тисячі живе по святій Русі. Так само неправда, що Шевченко каже о Гонті, немов то ще перед уманською різнею "на Поліссі Гонта бенкетує", і немов то також перед уманською різнею Гонта разом з Залізняком спалив Лисянку, між тим коли річ допевне звісна, що Гонта з Залізняком зійшовся аж під самим Уманем. Так само неісторична повість про те, що Гонта в Умані порізав власних синів, і т.д.) Але, поминувши все те, поезія має свої права, а історія свої. Поема може бути історичною, хоч і показує чимало неісторичних, видуманих фактів: коли тільки ті видумані факти добре характеризують дану історичну добу, коли тільки її загальний характер і настрій в поемі вірно і наглядно показаний. Се бачимо, напр., в історичних драмах Шекспіра про боротьбу Білої і Червоної рожі, ,в історичних романах Вальтера Скота, в Гетевому ”Gotz von Berlichingen”. Та тільки ж треба іменно і передовсім вірної характеристики даної історичної доби, — а сего по нашій думці в "Гайдамаках" нема. Взагалі ні один, може, твір Шевченка не показує такого мішаного характеру, таких внутрішних суперечностей, що "Гайдамаки". Ми постараємось далі виказати ті суперечності, а тепер задержимось на одній.
Шевченко, як ми сказали, поет-мужик, і то не тільки по походженню, але й по симпатії. Ті мужицькі симпатії пробиваються у нього всюди, і в поемах з першої його доби. В дальшім розвитку його поетичного таланту і його мислення ті симпатії прояснюються, міцніють, стають в першім ряді між тим, коли в першій добі вони тільки де-де проблискують з-за іншого, набутого матеріалу, іменно з-за українського націоналізму4 та козацького патріотизму. Як виробились у нашого поета ті націоналістичні погляди, суперечні з духом його таланту і його симпатією до мужиків, до пригнітених і обідраних, сего докладно не знаєм, так як і прочі моменти духового і поетичного розвитку Шевченка далеко не досить прояснені. Нам здається, що рішучий вплив на нього мали "История Руссов" і знайомство (хоть недокладне) з тогочасною польською романтичною та патріотичною літературою. При тім же наразі мужицькі симпатії мусили не видатись Шевченкові суперечними з формальним українським патріотизмом5. Симпатія до мужиків, до бідних і обідраних, зразу, конечно, була у нього неясна, не вироблена наукою, не оперта на широкім науковім світогляді, а тільки на гарячім, гуманнім чувстві, розбудженім в довгих літах власної неволі, власного пониження. А з другого боку, в "Истории Руссов" (вона в головній основі перепланована у нас Дідицьким яко "История Руси") мусив побачити й свою Україну всю обдертою і пониженою, мусив побачити у всіх її давніх борцях героїв, що бились за правду і волю, значиться, героїв, гідних віджити і розблиснути наново в його пісні. В змаганнях і ділах тих героїв мусив він побачити ідеал, за котрим варто зітхнути їх потомкам — кріпакам. Оглянути ближче той давній ідеал, розібрати ті змагання героїв козацької давнини у Шевченка не ставало доволі історично-критичного знання. Таким способом, запевно, виробився його українсько-козацький патріотизм, тота пануюча нота в творах його першої доби.
Але швидко з розвитком власної думки мусили в душі Шевченка будитися сумніви щодо того патріотизму, мусив меркнути перед ним старокозацький ідеал, уступаючи місце ширшим ідеалам всеслов'янського, а далі й вселюдського братерства. Нам бодай здається, що якраз в тій поемі, котра мала бути короною його патріотичної творчості, в "Гайдамаках", іменно патріотична струна починає дзвеніти фальшивим звуком. Сам предмет лихо надавався до патріотичної поеми. Гайдамаччина, як Шевченко міг зміркувати з оповідань та пісень народних і як теперішні історики (Антонович, Ор.Левицький) наглядно показали, була вибухом боротьби соціальної, не патріотичної. Патріотична примішка, котру внесли в ню попи, була ділом другостепенним, хвилевим, викликаним по часті інтригами московської цариці Катерини. Сам рух гайдамацький тлів трохи не від часів Хмельницького, зміцнявся і ріс поровень із зростом бідності люду українського і вибухнув вкінці великим пожаром Коліївщини. Коліївщина була тільки одним моментом гайдамацького руху, — се був рух гайдамацький з многими посторонніми при-мішками. Діло було запутане: поза рухом і в самім руху стрічалися та йшли врозріз з собою різнорідні соціальні та політичні змагання: московського двора, польської шляхти, попів, козацької старшини, міщанства та багатшого вольного козацтва і вкінці "голоти" — пролетаріату. Головна сила, котра підняла рух, був іменно той пролетаріат, а іменно тота сила була сліпа, не мала виразних цілей і давала вестись то сему, то тому. З її руху, крім різні та знищення, не могло вийти нічого, і, як знаємо, справді й не вийшло нічого. Покористувались рухом тим хіба московська цариця, бо при помочі гайдамацтва підтяла та заполохала польську шляхту, а відтак, щоб приласкати тую ж шляхту, підтяла і скувала немногі оставшіся ще вольності українського люду.
Чи така подія годилася для патріотичної поеми? Чень же кожний признаєть, що ні. Але, з другого боку, Шевченкові близька була та подія раз для того, що була йому милою споминкою дідових оповідань, а відтак і для того, що іменно тут рух вийшов з-посеред простого народу. Він і зачав свою поему соціальним контрастом: багатого жида і його слуги-попихача зачав зовсім в дусі переказів народних і історичної правди. Але патріотичний звук живо переміг: з боротьби соціальної вже з появленням конфедератів стає боротьба національна.
Але й сей образ національної боротьби годі було Шевченкові перевести вповні консеквентне. Патріотична струна, як ми вже сказали, живо почала дзвеніти фальшивим звуком. Адже ж, крім ляхів та жидів, мусив поет наткнутись на козацьку старшину, а описуючи її, хоч би й з живих переказів народних та пісень, мусив наткнутися на їх гордування та ворогування з простим народом, з "голотою". І справді, поет потрутив і о той бік діла: в прозаїчній розмові старшин виразно зачуваємо фальшивий звук, котрий дивно контрастує з патріотичним бажанням Яреми-Галайди, щоб на Вкраїні блиснула булава гетьманська: старшини поперед усього дбають про своє верховодство, до простих гайдамаків обзиваються, як до худоби, бояться ляхів, не вірячи в силу народного руху. Ся нота, фальшива в патріотичній поемі, зовсім вірна історично. Та тільки ж поет немов случайно трунув сю ноту і з поспіхом минув її, немов не хотів додумуватись до дальших її консеквенцій6. Але швидко він мусив і до них додуматись. А що ж, мусив він подумати, коли дуки козацькі в XVIII віці так згорда собі починали і ставали супроти простого народу, то чи не так само починали собі й дуки XVI і XVII віків, ті герої його патріотичних поем? Чи не боролись і вони, замість за правду і за волю, за яке-небудь шляхетство з усіма його привілеями? Що воно справді так було, про те дізнавсь Шевченко пізніше. А скоро так було, то в що ж розвивався його старокозацький ідеал? А скоро той ідеал в минувшості розвивається, то де ж його шукати?
З усього досі сказаного яка ж випливає відповідь на питання, поставлене на чолі сего уступу: чи можна "Гайдамаків" назвати поемою історичною? Зваживши, що герої тої поеми або видумані (Галайда), або представлені неісторич-но (Гонта), що деякі головні факти або зовсім неісторичні, або списані уривкою, з показом тільки різні та бенкету гайдамаків на пожарі, а з залишенням усіх правдиво характеристичних та історичних фактів війни (напр., перехід Гонти на сторону гайдамаків), зваживши вкінці, що ціла Гайдамаччина понята Шевченком фальшиво як боротьба патріотична, між тим коли се був тільки один вибух довгої боротьби суспільної на Вкраїні, мусимо, здається, з повним правом відмовити поемі "Гайдамаки" назви поемиісторичної.

2. Чи можна "Гайдамаків" назвати найкращою поемою Шевченка в естетичнім згляді?
Д. Огоновський кілька разів у своїй студії називає "Гайдамаків" найкращою поемою Шевченка. Ми вже показали, що найкращою історичною поемою вони не є. Значиться, мусить їх краса бути в них самих; не в історичній вірності, то в поетичній красоті представленої дії. Приходиться нам затим іти за д. Огоновським на те поле, на котрім він завсігди так старанно огороджується, на поле естетичної критики. Що діяти! Естетична критика у нас бурлить ще в головах, начинених німецькою ідеалістичною філософією, а викурити її відтам ніхто досі й не брався. У нас ще штука, написана по правилам естетики, може мати надію на поводження; про її суспільне значення ніхто не спитає. Погляньмо ближче на тоту естетичну критику, яку представляє д. Огоновський. Спрібуймо розібрати "Гайдамаків" естетично, а відтак порівняти наш вивід з виводом д. Огоновського.
Зачнім ab ovo. Що таке естетика? Естетика, то наука о хорошім, особливо в штуці. Що вважається хорошим в штуці? На те різні естетичні теорії дають різні відповіді, котрі остаточно всі дадуть звестися на одне, а іменно: хорошим в штуці називається те, що викликує в чоловіці ублагороднююче зрушення. Штуки пластичні (малюнок, різьба, будівля) викликають таке зрушення при помочі гармонії красок і ліній; штуки експресивні (музика, поезія, гра акторська) при помочі чувств, особливо, як виказав Арістотель, чувств тривоги і надії. Остаточно затим увесь естетичний бік штуки сходить на викликування певних появ психологічних, певних сильних, потрясаючих вражінь і чувств. Звісна річ, затим, що щоб певний твір штуки викликав сильне і потрясаюче зрушення в нашім нутрі, мусить і весь уклад бути на те звернений, щоб громадити увагу і заняття читача, а не розстрілювати їх. Звідси відвічне намагання до єдності і одноцілості в штуці, намагання, котре так рішучо висказалось в правилі французьких псевдокласиків о трьох єдностях: місця, часу і дійства. Звісна річ також, що новочасна штука, за почином Шекспіра і великих поетів та критиків. німецьких (Лессінга, Гете, Шіллєра) опрокинула ті єдності, крім єдності дійства: мусить же коло чогось громадитись увага читача, мусить же щось потручувати струни його чувств, щоб остаточно розбудити в них пожадане естетичне зрушення. До того не треба ні єдності місця, ні часу, ні навіть єдності головної особи, а тільки єдності головного дійства, около котрого все в данім творі штуки громадиться.
Надіємося, що д. Огоновський погодиться з тим виводом, — бо се вивід загально прийнятий в естетиці. А коли приложити його до "Гайдамаків", то що ж вийде? Поперед усього інтерес в "Гайдамаках" двоїться, коли й не троїться: єдності дійства нема. Зразу видається читачеві, що Ярема — головна фігура, його любов і месть — головне дійство в поемі, — то ж на нім громадиться вся увага читача. Ярема — попихач жидівський, унижений і оскорблений не тільки в економічнім положенні, але і в своїй людській гідності,—— кожний надіється, що в його душі вибухне реакція, вибухне бунт проти того ладу, котрий його низить і скорбить, і що той бунт буде головним мотивом поеми. Між тим не правда. В дальшім тоці поеми Галайда-Ярема уступає з своєю местю зовсім на задній план; поет вправді нагадує нам часом про нього, але не показує його в дійстві. Ми раді б вірити, що Ярема, як каже д.Огоновський, страшний і лютий месник, але можемо се вірити хіба поетові на слово,— з діл його сего не бачимо. Що він іде з Залізняком по базару і кричить: "Кари ляхам! Муки! Крові!" — т.д., се, правду кажучи, геройство невелике; що він в своїй ніби-лютості "мертвих ріже, мертвих віша, палить", се також не велика штука, відваги чільної не треба, та й се така робота, котра будить в нас радше обридження, ніж подив над геройством "страшного месника". Як кажемо, в дальшім тоці поеми Галайда рішучо уступає назад, стирається, а висувається наперед "месть цілого люду українського", а властиво висуваються наперед вожаки тої месті, Залізняк і Гонта. Читач оп'ять не знає, де головна вага поеми. Коли верховною точкою поеми має вважатися найяскравіше списаний образ Уманської різні, то мусимо пригадати напроти того, що образ той з прочою поемою в'яжеться тільки поверхово — тим, що там дійствують ті самі особи, які дійствували перше, — ба навіть з початком поеми, котрий так живо затрогує нашу симпатію, й зовсім не в'яжеться. Та й ще більше, героєм в тім образі є ніби Гонта, а весь інтерес читача сходиться на його синах більше, ніж на нім. Адже ціле превозношування Гонти поетом не зрушує нас так глибоко, як короткі слова вмираючих його синів: "Ми не ляхи, тату!" І вп'ять таки, чим зв'язані ті сини і їх смерть з цілістю поеми? Але можна взяти діло ще з іншого боку, можна вважати, що героєм сеї поеми є весь український народ; головним дійством — месть на ворогах-гнобителях. В такім разі не знати, пощо в початку поеми автор так довго і так сильно в'яже нашу симпатію до Яреми та Оксани з їх любов'ю, пощо протягнув тоту любов, мов червону нитку, через усю поему? Та й при тім же дивний то герой, котрий в цілій поемі ніде не виступає (хоч би й масою) наперед, котрий усе, як "німа особа" в грецькій трагедії, стоїть збоку, і хоть дійствує, та не дає пізнатися ближче. Коли б автор хотів був зробити головним героєм поеми цілий народ український, то чень же був би старався показати нам його змагання в типах (такий тип в поемі лиш один — Галайда, котрого мож би вважати представником "голоти", бравшої головну участь в Коліївщині, — але де ж представлені другі верстви народу? Залізняк і Гонта — не типи, а індивідуальні характери, та й то списані досить поверхово і односторонньо) або хоч і в масах (як се, напр., дуже часто діється у Шекспіра), — а не громадив цілу нашу увагу раз на Яремі, то знов на Залізняку та Гонті. От тому-то ми думаємо, що "Гайдамаки" в своїм переведенню не відповідають самій основній вимозі естетики — єдності дійства і інтересу, і що противно, інтерес в них розстрілюється, а остаточно загального враження (Gezammteindruck) читач не одержує ніякого. Бо ж послідня ярка сцена, вбивство дітей Гонти, нічим попереду не була приготована, читач не почував ні тривоги, ні надії, окрім хіба загального щем'ячого, болісного чуття, що буде велика різня. Згадана сцена з дітьми Гонти звалилась на нас, як камінь на голову і лишає в душі читача радше обурення, ніж співчуття. Що се чув і поет, доказує дальша сцена, як Гонта ховає своїх синів, сцена по-майстерськи описана, але вп'ять-таки з попередньої не випливаюча, ані її не лагодяча. А до Яреми в цілім посліднім уступі нам і діла мало, — про нього поет, бачиться, і не згадує, — його повість скінчена, скоро ми знаємо, що його Оксана вирятувана і жде на нього в Лебедині. Таким способом головні нитки дійства поеми розлазяться, як зійшлися, без ніякої внутрішньої конечності, случайно. Д. Огоновський помиляється, твердячи, що ми при кінці поеми цікаві знати, що сталося далі з Галайдою і що поет не доказав нам сього. Противно, доказав. Адже "старі гайдамаки" геть-геть уже по різні співають: "А у нашого Галайди хата на помості!" Значиться, оженився з Оксаною, грошей наніс з різні і зажив панком. Чого ж тут більше? А що Д. Огоновський хотів би, щоб на Галайду спала яка кара, хоч би тільки гризота совісті за поповнені вбивства, се тільки його, д. Огоновського, добра воля. Ми сього не домагаємось. Адже Галайда, вбиваючи ляхів, робив тільки святе, патріотичне діло, різав свяченим ножем, клонив голову під попівські благословенства перед різнею! За що ж тут кара? За що гризота совісті? Правда, ми не знаємо тільки одного: чи Галайда, живучи з своєю Оксаною в "хаті на помості", тужив іще за гетьманською булавою на Вкраїні, так як поет казав йому тужити за нею, коли йшов до Холодного Яру? Чи, може, ставши й сам панком-козаком, уважав себе гетьманом в своїй хаті, а на решту Вкраїни махнув рукою? Сего не знаємо, хоч, правду кажучи, се й не цікава річ.
Але чому ж се так? Чому Шевченко, безперечно великий поет, уміючий так глубоко хапати нас за серце, тутка в найбільшій своїй поемі так заблудився з дороги? Подібне питання ставить і Д. Огоновський проти закиду д. Обріста, що мов то тема "Гайдамаків" невдачно вибрана. Як же, питає Д. Огоновський, міг Шевченко, такий великий живописець, знаменитий психолог і приятель людськості, невдачно вибрати тему? І відповідає, що неміг. Се так, як коли б хто казав, що гірник, уміючий так добре і тривко викопати шахту, не може вибрати до копанця місця пустого, в котрім не найде золота. Мож бути великим поетом, психологом і живописцем і помилитися в виборі теми або вибрану тему слабо обробити. А Шевченкові з "Гайдамаків" лучилось і одно і друге: він не тільки вибрав тему не конче пригідну до епічного оброблення і конче згідну з його природою і з характером його таланту, але з різних причин поняв сю тему фальшиво і обробив її слабо. Ми вже вказали одну з тих причин: се був той, з боку привитий і хибною історією підпертий, націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі. Ось він і наткнувся на великий рух народний, на Коліївщину, про котру чув змаленьку оповідання свого діда. Він і рішився списати той рух в великій патріотичній поемі, не уяснюючи собі наразі ближче, як і в якім напрямі перевести цілість, не стараючись також уяснити собі ближче й історію описуваної події. Але хоч і не знав Шевченко виразно, що Коліївщина мала ціху соціальну, не національну (як, напр., польські повстання), то прецінь, ведений своєю мужицькою і гуманною симпатією, початок своєї поеми веде так, як коли б в поемі іменно думав вказати боротьбу соціальну. Але, як ми сказали, симпатії поета, хоч живі й гарячі, не були прояснені ані оперті на науковім світогляді, то ж живо і в поемі вони уступають назад. Ярема з наймита-гольтяпаки неждано-негадано стається українським патріотом, думаючим о приверненні гетьманства і булави, та разом з тим і кінчається його роль; наперед виступають старші, патріоти par excellence7, а особливо Гонта. Бачимо затим, що іменно та внутрішня робота думок, котра йшла в Шевченковій голові на початку 40-х років, боротьба між його гуманними та мужицькими симпатіями і його козако-українським патріотизмом, породила те роздвоєння в поемі, попсувала її під зглядом естетичним. Коли б поет був вів поему в тім напрямку, в якім написав перший розділ, то міг би був сотворити справді безсмертне діло, в котрім і краще та вірніше була б описана Коліївщина (звісно не в повнім образі, бо до намалювання повного образу і сам предмет не надавався і Шевченко не був способний, як показують іменно малюнки різні в "Гайдамаках", — а в мініатюрі, в відраженню кривавих подій, відбуваючихся за сценою, на долі Галайди і подібних йому унижених) і при тім мож було б уникнути кількоразового повторювання опису пожарів та бестійських бенкетів серед трупів і знищення.
Але, крім тої внутрішньої суперечності в думках і поглядах поета, була ще одна причина, чому задуманий в "Гайдамаках" патріотичний епос не міг удатися. Се була суперечність таланту Шевченка з темою. Талант Шевченка переважно ліричний, суб'єктивний. Він уміє плакати, жаліти, тужити, гніватися, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повною живістю і наглядністю кидався нам в очі. А без того об'єктивного спокою чи ж може вийти епос? Найкращі часті в "Гайдамаках", се іменно найнепотрібніші часті — ліричні уступи і рефлексії поета. Його гаряча душа рветься наперед з-поза описуваних лиць і подій, рветься, щоб сказати своє слово, але за тим словом ми тратимо з очей саму тему, образи і лиця бліднуть, стираються, перестають жити власним життям, так як ми на кожнім кроці бачимо движучого та попихаючого їх поета. Се друга важна суперечність в обробленні поеми, суперечність між темою і природою таланту Шевченка, — і, звісна річ, ся суперечність також немало уймає вартості поеми, а не лагодить, як каже д.Огоновський, страшних картин, в ній описаних. Аж геть пізніше, в "Неофітах" і "Марії"', Шевченко дійшов до більшого об'єктивного спокою.
На тім ми й скінчимо свої замітки про "Гайдамаків". Багато ще дечого мож би про них сказати вправо і вліво, але здається, що головні точки для оцінення поеми тут намічені. А коли звести докупи наш суд про оброблення тої поеми, то мусимо признати, що він якраз противний судові д.Огоновського: ми вважаємо "Гайдамаків" одним із слабших між творами Шевченка. Верх його поетичного творчества ми бачимо в його поемах політичних ("Кавказ", "Сон"), в "Неофітах", "Марії" і особливо в "Думках". Та про все те іншим разом.

Нагуєвичі, 20—21 вересня 1881

1 Ось важніші статті, посвячені розборові творів Шевченка: "Провідні ідеї в письмах Т.Шевченка" Ом.Партицького (часть перша); розбір "Неофітів" Згарського; розбір "Неофітів", "Посланія", "Гайдамаків" і др. Ом.Огоновського; "Шевченко і його думки про громадське життя" S-о (Громада, IV), "Шевченко і українофіли" М.Драгоманова (Громада, IV). Коли додамо до того деякі замітки в "Dziennik-u literacki-m" і відповідь на них в "Вечорницях", далі книжку Гвідо Батталії "Taras Szewczenko i jego pisma", книжку Обріста "Taras Grogorijewitsch Schewtchenko, ein klein russischer Dichter" і статтю Еміля Дірана в французькім журналі "Revue des deux Mondes", то будем мати більш-менш усе головне, що досі у нас і за границею списано про Шевченка. В російській літературі звісна нам тільки коротка, хоть і гарна рецензія Добролюбова на "Кобзаря".
2 Дуже гарно і наглядно показано се іменно в статті М.Драгоманова "Шевченко й українофіли" (Громада, IV).
3 Дуже цікавий і гарний примір такої естетично-психологічної критики, се Бєлінського розбір "Героя нашего времени" Лєрмонтова. Для порівняння з критикою суспільною порівняй сю статтю з паралельною статтею Добролюбова: "Что такое Обломовщина?" — Прим. авт.
4 Тут в значенні національний патріотизм.
5 Формальним ми називаємо патріотизм, бажаючий, напр., увільнення якогось народу з-під чужовладства, але без зміни самих соціальних обставин, в яких жиє той народ. З погляду народу увільнення з-під чужовладства буде зміною тільки формальною: замість чужих панів прийдуть свої. Що такий патріотизм в основі речі суперечний з любов'ю до простого люду, се кождий бачить. — Прим.авт.
6 Що іменно в "Гайдамаках" козацький патріотизм Шевченка починає ставати в суперечність з його симпатіями до вбогого, обідраного люду, се бачимо і з того неприязного кивка, який дає поет сучасним панам-українцям, потомкам тих козацьких старшин, обагатившихся народною недолею. — Прим. авт.
7 Переважно.
8 Подається за публікацією в "Світі" (1881, 4.8-9, е.158—161; ч.ІО, с.171—172).

ПРО ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОЛЕКСАНДРА КОНИСЬКОГО

І. Молоді літа (1836 —1862)
Між українськими письменниками, що розпочали свою працю вже по смерті Тараса Шевченка, одне з перших місць займає Олександр Кониський, що помер у грудні 1900 року в Києві. Повних 40 літ працював він на ниві нашого рідного слова, будив сонних і письмом і словом, боровся з найрізнішими противностями, терпів переслідування від російського уряду і докори від власних земляків, та до самої смерті не перестав дбати про одне велике діло — про просвіту рідного народу і про вменшення на світі здирства, кривди та неволі людської.
Олександр Кониський родився 18 серпня 1836 року в хуторі Переходовці Чернігівської губернії в Росії. Його батько Яків був невеличким дідичем, але через різні нещастя звівся майже на ніщо, вмер у бідноті і лишив своїх дітей сиротами та ще й не забезпеченими. Малий Олександр учився спершу дома, а по батьковій смерті (він умер 1844 р.) його віддали до приготовляючої школи в Ніжині. По році Кониський приготовився так, що міг перейти до гімназії. Мати відвезла його до Чернігова, де його як бідного сироту прийняли в т. зв. Сирітський дім, по-нашому — бурсу для шляхетських синів, а відси він ходив до гімназії.
Олександр учився в гімназії дуже добре, все йшов першим. Але вже тут, майже дитину, його постигло лихо. Він, ще маючи 11 літ, почав писати віршики, певно — зразу по-московськи, бо тільки тою мовою вчили його в школі. Але, допавши десь книжечку Шевченкових поезій, він запалився любов'ю до рідного слова і почав віршувати по-своєму. Оті дитинячі віршування викрав у нього один товариш і віддав інспекторові, сей розмазав справу, і 13-літнього хлопчину вигнали з гімназії за проби писати рідною мовою. Такий-то був перший крок Кониського на полі українського письменства.
Треба було Кониському покинути Чернігів. Він вернув до Ніжина і записався знов до гімназії, але й сим разом не скінчив її. Бідність, а головно недуга на очі, змусила його в 1852 році покинути школу. Одужавши трохи, він у 1854 році вступив у судову службу спершу в Прилуці, а потім у Полтаві. Тут він познайомився з деякими високоосвіченими людьми, читав багато і набирався прихильності до простого робучого народу та до українського письменства.
Були се важкі часи в житті Росії. В роках 1854—1856 тяглася велика війна трьох європейських держав: Англії, Франції й Турції з Росією. Росію побито на півострові Крим. При тім виявились страшенні непорядки в російському житті: підкупства, крадіжки, зіпсуття урядників, нездарність генералів, темнота і безрадність. Цар Микола, що 35 літ панував у Росії і під своїм самовладним правлінням виплекав усю ту погань, так перелякався її, так загризся, що вмер нагло (дехто говорить, що отруївся з розпуки). Всі освіченіші люди зрозуміли, що так далі йти не може, що треба якоїсь зміни, більшої свободи, більшої законності в державі, а головне, що треба скасувати огидливе кріпацтво, яке досі панувало в Росії і робило всі мільйони селянського люду робочою худобою, власністю панів. Кріпацтво тим було гірше від панщини, що над кріпаком пан мав майже необмежену власть, міг продати його, проміняти, навіть забити на смерть мало що не безкарно.
Новий цар Олександр II розпочав своє панування тим, що, заключивши мир з державами, взявся до заводження нових порядків у Росії. Почалася так звана "доба великих реформ": перемінено старе судівництво, заведено суди присяжних, повернено з неволі тих, що були за царя Миколи позасуджувані за "політичне", в тім числі й нашого Кобзаря Тараса Шевченка, надано вільніші права школам, університетам, містам, далі 16 ст. лютого 1861 р. скасовано кріпацтво, а потім в більшій частині російських губерній (окрім Польщі і Правобережної України) заведено "земства", щось немов повітові і губерніальні сойми.                  ':
На всіх полях громадського життя повіяло свобіднішим духом. Піднялось і українське письменство. В Петербурзі видав Куліш цілий ряд добрих українських книжок; в році 1861 зачала виходити там літературно-наукова часопись "Основа", зразу мішано, по-московськи і по-українськи, а далі чисто по-українськи. В "Основі" працювали найліпші українські сили. Там проводились народолюбні думки, боронено прав українського народу і супроти поляків і супроти москалів, вияснювано українську давнину і показувано теперішнє життя народу. От тут-то виступив і Кониський уперве зі своїм словом. Живучи по різних українських містах, стикаючися з різними людьми, з панами й біднотою, та обдарований незвичайно живим даром спостерігання, він мав що розповісти ширшій громаді. Його цікавили головно дві речі: справа економічного стану селян і справа народної освіти. В царськім декреті, яким скасовано кріпацтво, було сказано, що селянам, крім волі, має бути надана також земля. Отже, тепер ходило о те, скільки й якої землі нададуть їм та за якими оплатами. Кониський добре розумів, що в тім лежить головний сук цілого декрету. Бо коли селяни одержать землю лиху, піски, болота, а надто ще за великою оплатою, то й сама воля небагато на що їм здасться і вони швидко попадуть у нове, ще тяжче ярмо: голоду, лихварів та всяких здирців. Так само зрозумів він, що без просвіти воля небагато поможе селянам, бо тільки просвіта може воружити їх до боротьби з різними п'явками, які тепер, користуючися також волею, полізуть на села і будуть там розпускати свої пасма. І от, виступаючи в своїх дописах против тих панів і урядників, що дибали на кривду селян при наділюванні їх землею, Кониський рівночасно з цілим запалом кидається до праці над просвічуванням ширших народних мас.
В Полтаві, де пробував тоді Кониський, почали ще 1860 р. заводитися за прикладом Києва недільні школи для старшої неписьменної молодіжі. В 1861 р. було вже в тім місті п'ять таких шкіл, а надто дві суботні для жиденят. Кониський працював у всіх тих школах: у одних учив, деінде завідував бібліотекою або книгарнею. Крім того, за його почином гурток молодших та гарячіших робітників заложив щоденну вечірню школу для дорослих; тут Кониський викладав історію.
Практика навчання в недільних і вечірніх школах показала молодим учителям (то були переважно студенти університету або дрібні урядники) важність української мови для початкового навчання там, де людність була українська. Бо треба знати, що в тих школах, заснованих без ніякої участі уряду зовсім приватними людьми, які вчили безплатно, пробували зразу вчити з московських книжок і викладати по-московськи. Та швидко показалося, що наука так не йде; треба було кожну річ пояснювати школярам по-українськи. Показалася потреба українських книжок — букварів, граматик, читанок, рахункових і т. ін. книжок. Ще 1859 р. видав Куліш український буквар ("Граматку"), потім другий. І Шевченко недовго перед смертю злагодив до друку "Буквар". Інші укладали інші книжки, як ось біблійну історію та життя святих (Опатович), книжечку рахункову (Мороз). І Кониський кинувся з запалом до сеї роботи. Він видав 1861 р. "Українські прописи" (взірці писання) і засів до праці над "Щотницею", себто книжкою рахунковою. До сеї праці закликав його головно славний історик Костомаров, який 1862 р. в "Основі" висловив погляд про доконечну. потребу дати українському народові початкові науки на його рідній мові.
Обік сеї просвітної праці та важкої праці на хліб Кониський знаходив час і на літературну творчість. Він писав поезії та повістки, де висловлював свої погляди на життя або малював те життя, яке бачив довкола себе. Його поезії, хоч не такі огнисті і блискучі, як Шевченкові, все-таки надихані щирим чуттям і любов'ю до свого рідного, а надто бажанням волі і збратання всіх людей. І ще одне цікаве явище. Від самого початку своєї літературної діяльності Кониський звертає пильну увагу на Галичину. Потребу живого духовного зв'язку між Галичиною і Україною зрозуміли вже ті українці, що видавали "Основу" в Петербурзі. Там була поміщена 1862 р. гарна праця Якова Головацького, тоді професора руської мови на Львівськім університеті, про галицьких русинів і їх просвітні та національні змагання. Там передруковано також видану у Львові книжечку Гната Гальки про руське весілля над Збручем. Ідучи за тими вказівками, Кониський постановив нав'язати ближчі зносини з галичанами. В Галичині була тоді одинока політична і літературна часопись "Слово", видавана Богданом Дідицьким від 1861 р. Те "Слово" в перших роках не було ще таке москвофільське, як зробилося пізніше. Хоча сама редакція вже з самого початку намагалася калічити нашу мову то на церковний, то на московський лад, та все-таки вона містила праці й дописи на чистонародній руській мові і навіть фонетикою. От сюди-то від 1862 р. почав дописувати з Полтави Кониський. Він містив у "Слові" дописи про життя українського народу, про знесення кріпацтва і про російські порядки, а обік того також гарні поезії. Все те робило в Галичині немале враження, бо було тут новиною: до самого 1860 року Галичина, а особливо галицька Русь, жила під урядовим обухом і ніяке свобідніше слово, ані свобідніша думка не могли доходити сюди. Досить сказати, що навіть твори Шевченка, друковані в Росії ще 1841 р., у нас не були звісні до самого 1859 року! Дописи Кониського, друковані в "Слові", були першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі:
Гей-же, хлопці, годі спати!
Час прийшов, пора вставати,
Пора встати, працювати,
Братів темних научати;
Пора, брати, всім на працю, —
Я од праці щастя бачу.
З тих віршів віє смілий, радісний настрій автора і всіх тогочасних українців, що надіялись при свобіднішим розвої Росії здобути працею та просвітою відповідне місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії аж надто швидко вдарило лютим морозом.

II. Тяжкі роки. 1863—1872
Здавалося, що українське слово, збуджене огнистою поезією Шевченка, великою працею Куліша та Костомарова і інших щирих людей, не замре, а буде розвиватися далі на користь народу. Особливо по знесенні кріпацтва, коли в Росії повіяло вільним духом і всюди чути було поклики до просвіти, можна було надіятися також нового життя й для українського народу. Тимчасом не так воно вийшло. Найшлися люди, яким просвіта українського народу здавна стояла кісткою в горлі.
Ще 1859 року, коли вийшов перший Кулішів буквар ("Граматка"), страшно сполошилися польські пани в Київщині. Згадки про козаків у тій "Граматці" видались тим добродіям виразними покликами до бунту й різні; їм привиджувалась уже нова Коліївщина, нова гайдамаччина така, як була в Умані 1769 р., і вони на своїм з'їзді постановили просити російську власть, щоб якнайшвидше заборонила ту страшну книжку та повідбирала її у селян. Київський губернатор справді заборонив "Граматку", але то не задовольнило польських панів. Поки жив Шевченко, вони говорили й писали про нього, що він ходить по селах і бунтує селян до різні; коли вмер і його поховано над Дніпром коло Канева, пішли слухи, що в його могилі українці зложили величезну купу ножів та списів і ось-ось видобудуть їх та почнуть мордувати панів. І знов почали просити російську вдасть, щоб веліла розкопати Тарасову могилу. Та сим разом власть не подалася. Коли ж українська молодіж почала вчити по недільних школах і видавати українські книжечки, піднявся новий лемент. У жидівських, польських і московських газетах посипались доноси на українців, що вони таки лагодяться до бунту, хочуть відірвати Україну від Росії і кинутися при тій нагоді на жидів та на поляків.
Що таке сталося тим людям? — запитаєте може. — Невже ж вони, маючи очі, таки не виділи, що українці не думають про ніякі бунти ані різні, але хочуть щиро і чесно працювати над освіченням свого народу? Ну, видіти — вони виділи, але їм затемнювало очі їх власне нечисте сумління. Серед українських поляків були тоді дві партії: багаті пани-магнати і дрібніша шляхта, що вважала себе почасти народолюбцями і демократами. Одні й другі вважали Україну за невідлучну часть Польщі і вже тим самим були противні таким змаганням українців, що йшли до самостійного народного життя, незалежного від Польщі. Вони по-своєму любили українське слово, але так, як пан любить свого лакея, коли сей чистенько вбраний і вірно служить йому. Та була між ними при тім дуже важна різниця. Магнати і багатші пани бажали дослугуватися почестей і титулів і для того шукали служби в російських урядах і хилилися до власті. Їм байдуже було про давню Польщу, бо їм не зле було й під самодержавною Росією: вони були консерватисти. Натомість дрібніша шляхта, більше відчуваючи російський тиск, особливо по знесенні кріпацтва, почала думати про повстання. Думка про повстання вийшла з Парижа і Лондона, де ще від 1831 р. (перше велике повстання) жило багато поляків. Від р. 1860 клекотіло в Варшаві, бурилося міщанство, молодіж, навіть жиди, а російські власті своїм глупим та безоглядним поступуванням доливали оливи до огню. І українські поляки лагодилися потроху до вибуху, та, щоб відвести очі від своїх приготувань, почали кидати найпоганші підозріння і доноси на українців, особливо на тих, що виразно не хотіли йти з ними до польського повстання, або на таких, про яких знали, що своєю роботою можуть стати їм на перешкоді. Оце було джерело того крику на українські змагання, що піднявся 1861—62 рр. До того крику пристали й деякі москалі, котрі також боялися відриву України від Московщини, чуючи добре, що тій Україні під Московщиною не так солодко, щоб мала причину держатися її дуже щиро. Пристали сюди й помосковщені українські попи, що боялися свобіднішого духу серед народу. Та й самому урядові вигідніше було панувати над темним і несвідущим народом, ніж дати йому просвіщатися. Таким робом сталося, що вже 1862 р. недільні школи по всій Росії заборонено, а багато українців, в тім числі й Кониського, арештовано "за українську пропаганду" і без суду, без права виведено в північну Московщину.
Кониського загнали до міста Вологди, далеко на півночі. Там його держали під поліційним доглядом, даючи йому місячно всього-на-всього 6 рублів. З того він мусив жити і одягатися, не сміючи при тім ніяким способом заробляти собі на хліб. Ще у кого були власні гроші, той міг жити й на засланні не згірше, але Кониський був чоловік бідний, а до того ще й хоровитий. Кілька разів він шукав собі деякого заняття, але всюди його відправляли ні з чим. Книжки й листи, які присилано йому, переглядала насамперед поліція. Се не було життя, а мука. Але його катам і сього ще було мало. По році заслано Кониського ще далі, в глухе, нездорове містечко Тотьму. Життя стало ще тяжче, поліційний догляд ще гірший. Не диво, що 1864 р. він підлого знущання тяжко занедужав і певно був би марно погиб, якби не заопікувалась ним одна купецька сім'я, що притулила бідного вигнанця. Се був небагатий купець Пестер із недалекого містечка Верховожа, який приймив Кониського до себе. В домі сього купця Кониський уперве прийшов трохи до себе, відітхнув свобідніше. Тут йому всміхнулася любов: 1865 р. він оженився з дочкою Пестера Марією.
Але його здоров'я не могло поправитись у поганім північнім кліматі; він тяжко захорував на очі і зовсім осліп на одне око; йому грозило ще тяжче каліцтво. За встановленням тестя вологодський губернатор виєднав йому полегкість: йому позволено жити в Вороніжі, геть далі на полудень, там, де український народ стикається з московським. Не досить сього: губернатор подав до царя просьбу, щоб позволили Кониському їхати за границю лічитися. І справді 1865 р. Кониському позволено їхати за границю.
Не гаючись, рушив Кониський через Москву й Петербург (бо тільки туди була в тім часі залізниця), щоб їхати за границю. В Петербурзі він пізнався особисто з Костомаровим, із яким уже перед тим обмінювався листами. Довго вони проговорили про любу їм обом справу народної просвіти. Як багато за той час змінилося від заборони недільних шкіл! Польське повстання вибухло 1863 р. майже рівночасно з арештуванням Кониського і по 18 місяцях було здушене російським урядом. Тисячі польських патріотів погибли, помандрували в Сибір, потратили маєтки. Костомаров надіявся, що російський уряд, переконавшися тепер, що не українці, але поляки готовилися до бунту і до відірвання від Росії, дасть полегшу українцям, знесе заборону з 1862 р. Вже тоді можна було бачити, що славний історик помиляється: ніякий уряд добровільно не касує своєї заборони, коли покривджені тою забороною не напирають, не домагаються її скасування. А українці від 1862 р. замовкли, мов зовсім завмерли. Навіть такі люди, як Куліш, уступили в російську службу, помагали душити поляків і противилися запроваджуванню руської мови в народних школах у Холмщині, де се могло б було навіть уменшити польський вплив, а дбали тільки про "обрусение", тобто зміцнення московського впливу. Тяжкі і сумні були часи!
З Петербурга поїхав Кониський за границю і з початком 1866 р. станув у Львові. І тут він застав невеселі події. Розбурхані недавнім повстанням і його невдачею, поляки душили русинів, бачучи в них москалів; русини, чуючи свою безсильність, справді хилилися до москвофільства, бачучи в сильнім московськім царстві надію для себе. Москалі, потребуючи до свого "обрусения" Польщі якнайбільше людей — священиків і вчителів, почали вербувати їх між галичанами, обіцяючи пенсію та гонори. Майже рівночасно з Кониським приїхав до Львова із Варшави православний протоієрей Лебединцев (родовитий українець) вербувати наших людей до Холмщини. Невеличка громадка щирих прихильників українства, як Лавровський, Качала, Сушкевич і інші, з якими познайомився Кониський у Львові, також небагато давали йому надії, а такі світочі, як Головацький (тоді одинокий руський професор на Львівськім університеті) і Литвинович, митрополит, досить виразно хилилися своєю прихильністю на бік Московщини, хоч на устах мав все запевнення про свій австрійський патріотизм. Вкінці австрійська власть підзорливо, з недовір'ям дивилася на всіх чужинців, на всяке порозуміння чоловіка з чоловіком. Кониський, у Росії "політичний преступник", а при тім чоловік цікавий, що шукав знайомості з різними людьми і всім товк про потребу народної освіти та народолюбних думок, видався нашим властям страшним революціонером. Львівська поліція раз у раз мала його на оці, а вкінці виразно наказала йому забиратися геть із Львова і з Галичини. От таку-то "волю" знайшов Кониський і за границею!
З невеселими думками виїхав Кониський зі Львова і подався до Німеччини, до славних лікарів. Був у Дрездені, потім у Липську. Одно око йому таки врятовано, але загальний стан його здоров'я не поправлявся. Тоді славний лікар професор Бок сказав йому, що джерело його хороби — туга за рідним краєм, і велів йому чимскоріше вертати на Вкраїну.
Та й тут не добро ждало його. Він усе ще був напіварештантом, засланцем, якого уряд міг кидати з місця на місце, як йому сподобалося. Він подав просьбу до Петербурга, щоб йому, з огляду на його здоров'я, позволено жити десь на півдні. Міністр Валуєв призначив йому Херсонську губернію над долішнім Дніпром на Вкраїні. Кониський поїхав туди, надіючись, що буде міг жити в місті Єлисаветграді, як йому обіцяно в Петербурзі, але херсонський губернатор Клушин велів йому жити в глухім, маленькім місточку Бобринці. Тут зазнав Кониський життя мало не гіршого, як у Тотьмі. Дрібні поліційні урядники докучали йому всякими способами, набігали до нього в хату вдень і вночі і, користуючись з того, що він був поставлений під поліційний дозір, пильнували його як якого конокрада, не допускали до нього книжок, ані листів і робили йому всякі пакості. Кониський відсунувся від усякого товариського життя, читав багато, особливо виучував правничі книжки, щоб бути адвокатом (на се в Росії не треба кінчити університету). Одинокий чоловік, з яким він міг тут розмовляти та спочити духом, був Марко Кропивницький, тоді секретар міської ради в Бобринці. Щирий українець, добрий співак і актор, він уже тоді устроював аматорські театральні вистави, вступив пізніше до російського театру, гостив якийсь час у Галичині, а потім заложив першу українську театральну дружину і здобув собі безсмертну славу "батька нового українського театру". Нема сумніву, що часті розмови з Кониським у Бобрннці немало причинилися до того, щоб у душі Кропивницького розбудити українське почуття і зміцнити любов до рідного слова.
Укінці 1866 р. міністр Валуєв визволив Кониського з Бобринця і позволив йому жити в Катеринославі та займатись адвокатурою. Тільки тепер міг Кониський відітхнути свобідніше. Хоч він усе ще стояв під поліційним дозором (у Росії ся честь не минає нікого, хто займається яким-небудь громадським ділом), то все-таки тепер він мав можність стикатися з народом і служити йому, обороняючи його від усякої кривди і здирства. Здається, що Кониський був добрим адвокатом і заробляв добре на своїй практиці, бо за тих шість літ, які він пробув у Катеринославі, він доробився досить значного маєтку. Що праця його була чесна і йшла на користь рідного народу, про се свідчать його тодішні і пізніші писання, в яких він сміло бичував найрізніших народних кривдників та перевертнів. Усі вони — а їх цех у Росії дуже й дуже великий — були люті на Кониського, нераз очорнювали його явно в газетах і тайно перед урядом, і якби були могли закинути йому якесь справді нечесне діло, то були би се певно зробили дуже радо.
Працюючи для себе і для своїх клієнтів як адвокат, Кониський ані на хвилю не забував і про вищий обов'язок — працювати для всього українського народу, для його духовного відродження і піддвигнення. Правда, в тих тяжких роках він не друкував майже нічого зі своїм підписом, особливо за границею; більше друкував по-московськи в російських часописах, і то без підпису — розуміється, про насущні потреби і кривди українського народу. Але у нього призбирувалася сила оповідань, нарисів, споминів та поезій. Дещо з того, особливо більшу повість "Не даруй золотом, та не бий молотом", далі повісті віршами "Семен Палій", "Козак Розум" і "На засланні", а надто збірку українських приповідок і словник, забрала поліція, роблячи у нього ревізію 1871 р. Ті праці, яких Кониський дуже жалував, так і пропали на-завсігди в поліційних пазурях. А що найбільше, яко адвокат він познайомився з великою силою людей по різних сторонах України, і всюди своїм живим словом старався піднімати віру в живучість рідного народу, в його кращу будущину та будити охоту до праці для його піддвигнення.
Шість літ пробув Кониський у Катеринославі адвокатуючи. Хоча його життя тут було значно ліпше, ніж на засланні, та все-таки се ще не була повна воля, се був примусовий побут. А його душа рвалася до свободи, до ширшої громадської праці. І ось 1872 р. прийшов від царя наказ, яким вернено йому повну свободу і знято з нього поліційний догляд. Аж тепер почув себе Кониський паном у своїй хаті, наскільки се можливо в Росії. Він покинув Катеринослав і перенісся до Києва, де пробував до кінця свого життя. Аж тепер, в тій останній добі свого життя, він зробився тим, яким знала його вся Україна і яким згадувати й шанувати буде його наша історія.

III. Кониський громадським діячем. 1872—1889
Кониському було 36 літ. Він перейшов досі дві тяжкі школи — учеництво і поліційне заслання та 9-літнє ярмо. Хоч чоловік, так сказати, в цвіті літ, він був сивий, згорблений, слабовитий і виглядав мало що не старим дідом. Але сила його духу була незламана, і з запалом молодця він кинувся до праці, для якої тоді, бачилось, отворялося нове поле. Не покидаючи адвокатури, якою і далі мусив заробляти на удержання своє і своїй сім'ї, він міг тепер посвятити більше часу громадській і літературній роботі і справді проявив широку і різносторонню діяльність, якої об'єму ми ще далеко не знаємо вповні і про яку говорити докладно тепер іще не пора.
Час, у якім Кониський поселився в Києві, був дуже цікавий, незабутній час. Можна сказати, що в ту пору перший раз від старих князівських часів та від часів Петра Могили Київ зробився духовним осередком, серцем України, відки на всі сторони нашої вітчизни йшло світло, тепло і надія ліпшої будущини. В Києві жила і працювала тоді ціла громада молодих, високоосвічених вчених, талановитих і щирих українців, яких імена і досі служать окрасою нашого народу і які кожний українець вимовляє з подякою і честю. Се були такі люди, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Павло Житецький, Павло Чубинський, Михальчук, М. Старицький, Федір Вовк, Русов і багато інших.
Майже всі вони працювали колись у недільних школах, знали добре рідний народ і його мову, його історію і його потреби і жваво бралися до праці. По десятилітнім сні від часу упадку "Основи" і заборони недільних шкіл вони постановили знов підняти стяг українського слова. В Києві засновано відділ петербурзького імператорського Географічного товариства, для якого Чубинський спільно з іншими українцями зібрав величезну силу українських народних пісень, казок, вірувань, обрядів і звичаїв, що заповнили здоровенних сім томів і донині служать фундаментом для кожного, хто хоче пізнати наш народ, його життя й мову. Але се був тільки початок. Ся величезна збірка показала потребу і можність дальшої праці на місці, і за царським дозволом Товариство заложило свій відділ у Києві. Сюди ввійшли всі згадані вище українці і ще много інших. Але обік збирання народних пісень та оповідань вони повели й іншу, для самого народу потрібнішу роботу. В Києві почали виходити українські книжечки, писані простою, для всіх зрозумілою мовою, про всякі потрібні речі: про небо і землю, про хліборобство, про нові закони, про хороби і ліки, далі легкі а цікаві читанки, оповідання і вірші. Українці обняли редакцію одної київської газети, що звалася "Киевский телеграф". Правда, ся газета виходила по-московськи, бо на українську газету годі було, і ще й досі не вдалося нікому добути дозвіл. Але проте "Киевский телеграф", видаваний дуже гарно і цікаво, ширив погляди українців серед інтелігенції, яка в Росії здебільшого геть помосковлена, бо і в школах учиться і дома говорить по-московськи. Дуже важно було й те, що "Киевский телеграф" звертав пильну увагу також на життя русинів у Галичині і знайомив російську громаду з тим, що діється у нас. Сей відділ провадив головно М. Драгоманов.
І Кониський щиро працював у тім гурті; можна сказати, що він тут віджив наново в праці для України. Не знаходячи в Росії досить простору для українського слова й української науки, він у кружку українців подав думку — заложити в Галичині українське товариство для такої духовної праці, яка неможлива була в Росії. До сеї думки прихилилися деякі українські пани, які зложили кілька тисяч рублів для заснування такого вогнища в Галичині. Так повстало в 1874 році Товариство імені Шевченка у Львові. Гроші, прислані з України, повернено за порадою львівських русинів на закупне друкарні, в якій друкувалася від того часу найбільша часть тих руських книжок та газет, які мали ширити світло науки між народом на рідній мові. Правда, Товариство імені Шевченка не відразу здужало станути на тій дорозі, на яку бажав справити його Кониський і його перші основателі, та все-таки раз кинене сім'я не загибло, але, перетривавши тяжкі роки, зійшло потому буйно, знов-таки при немалій підмозі Кониського.
Рівночасно з сим Кониський не переставав писати. Він поміщував у львівській часописі "Правда" свої гарні оповідання з народного життя, а 1875 р. зачав друкувати довгу повість "Семен Жук і його родичі", де малював життя і заходи української інтелігенції. Під впливом покликів, що йшли з Петербургу, українська інтелігенція кинулась була тоді з запалом до обговорювання народолюбних думок, а молодіж почала "ходити в народ", то значить, скидала панське убрання, переодягалася за робітників і йшла на села, на фабрики, щоб при тяжкій праці проповідувати бідним людям слова нової правди — рівності між людьми і скасування дотеперішнього порядку. Кониський хотів показати в своїй повісті, що така проповідь не доведе ні до чого, коли ті нові апостоли рівночасно будуть цуратися мови рідного народу і не захочуть служити його насущним потребам. На жаль, повість Кониського лишилася недокінчена.
Інакше розуміючи просвітну працю, ніж російські революціонери, Кониський заходився коло того, щоб подавати народові потрібні йому відомості рідною мовою. Разом з деякими іншими українцями він зладив насамперед невеличку книжечку про новозаведені в Росії мирові суди, яка була надрукована 1874 р., а потім задумав видати читанку, зложену з писань найліпших українських письменників, додаючи при кожнім коротку відомість про його життя і працю. Ся книжка була готова в цвітні 1876 р., а вже 18 мая того року вийшов царський указ, пам'ятний по всі часи в історії нашого слова в Росії, указ, яким зовсім заборонено уживання української мови в друку: заборонено друкувати по-українськи всякі наукові і популярні книжки, переклади з чужих язиків, а також довозити українсько-руські книжки з-за границі. Уряд "царя освободителя" Олександра II думав сим нечуваним указом відразу зав'язати очі й уста більше як 15-мільйоновому народові.
Разом з тим уряд зробив усі почини наукової праці в Києві: розв'язав тамошній відділ Географічного товариства, усунув із університетської кафедри Михайла Драгоманова, на якого набрехали були галицькі москвофіли, буцімто він у Галичині бунтував народ. Здавалося, що над Україною знов заляже темна хмара, так, як по ударах 1862 р. Але так не сталося. Народна сила виросла вже була за той час, народна свідомість зміцніла. Драгоманов виїхав за границю і іменем українців вивів кривди українського народу перед очима всіх освічених народів. Українці, особливо молодші, кинулися друкувати свої праці в Галичині і загалом у Австрії, видрукували в Празі перше повне видання Шевченкового "Кобзаря", якого перший том російська цензура рада-нерада мусила пустити до Росії. Сам російський уряд побачив, що зробив велику дурницю, і хоч не мав відваги скасувати указ 1876 р., та все-таки по якімсь часі почав помалу звільнювати тиску, розуміється, не добровільно, а уступаючи перед натиском з різних боків.
Одним із тих людей, що не стратили духу під сим великим ударом, був і Олександр Кониськийд Навпаки, власне тепер, коли усунулися інші, гарячіші, але менше витривалі, він станув у першім ряді. Бачачи, що його читанку цензура не пустить у світ, він постановив, держачися слів указу з р. 1876, друкувати в Росії хоч те, чого той указ не забороняв. А не забороняв він українських повістей, віршів, народних пісень... І ось Кониський узявся зладити збірочку кращих творів своїх, а надто недрукованих іще поезій Шевченка, Костомарова, Щоголева, Лиманського, Мордовця, Нечуя-Левицького, та кількох оповідань, записаних із народних уст. Збірочка звалася "Батьківщина"; Кониський пильнував, щоб у всій книжці не було нічогісінько такого, до чого би могла причепитися цензура. Та дарма— "Батьківщини" не .позволили друкувати. Се однак іще не знеохотило Кониського. Переробивши наново матеріал, поміщений у "Батьківщині", дещо додавши, дещо викинувши, він зладив нову збірочку "Луна" і таки добився того, що цензура пропустила її. Се була перша поважніша українська книжка, видана по забороні 1876 р. Дехто, в тім числі й Кониський, надіявся, що настала пора добиватися повного скасування тої заборони. Наразі Кониський хотів перемінити "Луну" на часопись, що виходила би раз на місяць, але в цензурі йому сказали, що на се ніяк не позволять. Тоді він зладив другу збірку під тим самим титулом, бажаючи видавати "Луну" книжками хоч раз на рік. Другу книжечку таки ще пустила цензура, але дальших — ні. В українських виданнях не сміло бути ніякої постійності і однотяглості, щоб дехто не подумав, що українство — то справді якась сила, якась громада людей робучих і таких, що згідно йдуть до одної цілі.
В житті Кониського зайшла тим часом ще одна подія, що свідчила про те, що його діяльність здобула йому прихильність широкого кругу людей, але разом з тим придбала йому нових ворогів. В р. 1878 його вибрано до міської ради в Києві. І тут він зайнявся живо працею на користь громади, але через се нажив нового лиха. На нього накинулися люди, що досі спокійно і без контролю завідували міським добром і яким Кониський був невигідний. Про нього почали розпускати брехні зразу усно, а далі — в газетах. Кониський запізнав одного такого газетяра, київського професора Піхна, до суду, доказав безпідставність його клевети, і Піхна засудили на 3 місяці в'язниці. Але се не переконало людей, недоступних для ніяких переконань. Московські газети почали балакати, що суд присяглих, який судив справу, складався з українофілів і Піхна засуджено для того, що він ворог українства. Відтепер газета, якої редактором був Піхно, урядовий "Киевлянин", почала раз у раз нападати на Кониського, та вже не за особисті, а за політичні злочини, про котрі можна було говорити натяками невиразно і без доказів, знаючи, що за се покривджений не буде міг потягнути кривдника до суду.
Та не такий чоловік був Кониський, щоб, вийшовши на війну, по першім вистрілі зараз і кидати оружжя. Він знав, що "на те й лихо, щоб з ним битися", і не покидав того діла, до якого взявся. В році 1880 — 81 була в Росії доба великого розворушення. Молодіж бунтувалася і революційна партія кинулася вбивати ненависних урядників; губернаторів, ворогів усякої свободи. Здавалося, що ось-ось настане для Росії день свободи, що цар дасть конституцію. Цензура послабла, газети в Москві і Петербурзі писали так свобідно і сміло, як ніколи перед тим. Підняли голову й українці. Заговорили про потребу скасування заказу з р. 1876, заведення української мови в народних школах. Дванадцять радних міста підписали петицію, уложену Кониським, щоби одну київську школу назвати школою Шевченка. Але смерть царя Олександра II, якого дня 13 марта 1881 р. вбили революціонери на одній з головних вулиць Петербургу, розвіяла всі надії на полегшу. Новий цар Олександр III по короткім ваганні завзявся задушити в Росії всякі пориви до свободи і душив їх десять літ, поки й сам через се не ліг у могилі. Задушено й українську справу, розуміється, наскільки се було в силі гнобителів; довести її зовсім до загину або бодай до такого десятилітнього сну, як 1862—1872[рр.], було вже неможливо.
В тих роках тяжкого тиску Кониський переносить свою діяльність головно до Галичини. З галицькими русинами він ніколи не переривав приятельських зносин, а тепер ті зносини стали ще значно ширші й тісніші. Від 1884 року Кониський майже щороку літом приїздить до Галичини, їздить по краю, буває в Чернівцях, Станіславові, Стрию, Коломиї, Микуличині, Підбужжі, Чорткові обертається серед молодіжі й старшої інтелігенції, серед селян і міщан, духовних і світських. У Галичині його всюди стрічають радо, бо тут, де він друкував найбільшу часть своїх писань, його працю знали й цінили більше, ніж на Україні, де він друкував мало, та й то переважно не під своїм іменем. У 1885 р. святкували львівські русини 25-літній ювілей його письменської діяльності. Се було дуже не в смак нашим москвофілам, тим більше що Кониський ніколи не ховався зі своїм обридженням до тих людей, що, вислугуючись урядові, ворожому не лише українській справі, але також свободі, письменству та розвоєві московського народу, цураються свого рідного і топчуть у болото всі найкращі змагання поступових людей цілого. світу. Від першого побуту Кониського в Галичині наші москвофіли не переставали писати на нього напастей у газетах і доносів до російської поліції і довели'до того, що 1885 р., коли Кониський із Галичини вертав до Росії, його в Волочисках арештовано, передержано цілу ніч у вагоні, а потім відставлено до Києва. Тут його вправді пустили на волю, але над ним зарядили слідство, яке тяглося цілих 16 місяців. На підставі галицьких доносів йому закидали, що "він тягне до Австрії і хоче відірвати Україну від Росії”. Кониському не тяжко було виказати цілу безглуздість такого доносу, але проте російські урядники раді були позбутися Кониського і запроторити його хоч би на край світу. І хто знає, чим було би скінчилося се діло, якби Кониський, не можучи діждатись його кінця, не був обернувся з поданням до самого царя. Він вияснив справу докладно, і цар велів залишити слідство, а тільки уділити Кониському урядове упімнення.
Знов якийсь час могло здаватися, що в Росії повіяло лагіднішим духом супротив українства: цензура пропускала деякі книжки, дивилася крізь пальці на те, що українці пренумерували галицькі газети, особливо літературну "Зорю". І знов Кониський пробує добитися скасування заказу з 1876 року. В серпні 1889 р. він подає міністрові внутрішніх справ подання про утиск українського слова. Він доказує, що причиною тих утисків були доноси людей злої волі, виказує безпідставність тих доносів і величезні шкоди, які приносить утиск українського слова, спиняючи просвіту мільйонів української людності: вкінці вияснює безхосенність заказу 1876 р., який не спинив розвою українського письменства, а російському урядові причинив клопотів. Та й се подання не переконало російських верховодців; заказ 1876 р. лишився нескасований і досі.
Се був останній голосний виступ Кониського в Росії. Переконавшися, що сею дорогою годі добитися чогось путнього, він покинув усяку надію на переконування московських урядників. При тім і українська громада в Києві не підпирала його в його заходах так, як він собі бажав, а навіть усунулася від нього зовсім з виїмком кількох людей. Чому так сталося, не знаємо докладно, досить, що Кониський стояв у Києві якось осторонь від українських гуртів, хоча по всіх містах широкої України мав багато щирих прихильників і старих приятелів; з якими не переривав зносин ніколи.
Невесело зложилися й домашні відносини Кониського, так що восени 1888 року він приїхав до Галичини з наміром не вертати більше до Росії. Але обставини зложилися так, що він. по кількох місяцях таки вернув до Києва. За його почином зав'язалися в Галичині дві справи, що відтепер стали головним предметом його заходів і заповнили собою останні роки його життя.

IV. Останні роки життя. 1889-1900
Ті дві справи, про які ми оце згадали, се була справа русько-польського поєднання і справа нової організації Товариства імені Шевченка та здвигнення при нім наукової праці. Про сі дві справи нам треба тут поговорити докладніше, наскільки се можливо, щоб зрозуміти і відповідно оцінити діяльність Кониського в останній добі його життя.
Як відомо, в Росії, крім великоруського, чи то московського, народу, живе ще багато інших народів: українці, поляки, литовці, німці, фіни, татари, кавказці і багато напівдиких азійських народів, як-ось: киргизи, туркмени, башкири, тунгуси, якути, чукчі і т. д. Більша часть тих народів, заким прийшли під Росію, жили своїм власним життям, мали свою управу, а деякі мали свої держави, свою освіту. До таких належать головно поляки, фіни, українці і деякі кавказці (грузини). Всі ті народи сидять по різних окраїнах Росії, на південь, захід або північ від властивих москалів. Діставшися під російську управу, ті народи були звичайно більш освічені від властивих москалів. Їх історія під Московщиною — то був звичайно не зріст, але нидіння та гноблення. Так і здається, що з лісів та болот родовитої Московщини раз у раз напливає на ті окраїни хвиля московських урядників та солдатів і душить, висисає, гнобить окраїни.
Як душила Московщина Україну від самого 1654 року, від Переяславської угоди, про се було вже оповідано в книжечках "Просвіти". Але і з іншими окраїнними народами було — і досі є — не ліпше. Московський урядник усюди одинаковий, усюди любить панувати над темнотою і душити просвіту, всюди любить здирство, краде, руйнує і ніяк не може знести нічого такого, з чим не звикся в своїй Московщині. Горе багатим, просвіченим, самосвідомим людям, що дістануться в його руки! Багато витерпіли під Росією поляки. Вони мали свою державу ще до 1794 року, а й потому ще, під Росією, їм надано було 1815 року окрему конституцію, окреме міністерство, окреме військо, окремий сойм. Та що з того! Московські урядники не могли знести тої крихти польської свободи. Вони всюди вмішувалися в усі справи, не допускали до виконання законів, обкроювали права, висисали з краю гроші, дражнили поляків, поки ті 1831 року не зірвалися до повстання. Прийшло до війни, в якій поляки кілька разів побили російське військо, але вкінці таки Росія здушила повстання. Тепер настав празник для неситого московського урядництва! В Польщі господарювали вони по-своєму, грабували, висилали тисячами на Сибір винних і невинних. Давніші права поляків скасовано; москалі почали притіснювати польську народність і в урядах і в школах. Ще гірші часи для поляків настали по другім повстанні, що вибухло було в січні 1863 року. Так як той вітер, що хотів змусити подорожнього, щоби скинув сардак, і в тій цілі дув щораз лютіше, так само й москалі чимраз новими притісненнями й самоволею старалися докучати полякам, та й при тім у своїх газетах усе падькали й нарікали, що поляки ані-руш не хочуть любити їх.
Ми вже сказали вище, що в роках 1861—1862 поляки, готуючися до повстання, пробували притягти на свій бік деяких українців, а, не можучи позискати їх, почали кидати брехні на весь український народолюбний рух. Певна річ, українському рухові вони тим сильно зашкодили, але польській справі не помогли. Повстання, приготоване на Україні, задушили самі українські селяни; коло Соловіївки і в інших місцях українські селяни, воружені в сокири, вила та ціпи, кинулися на купи повстанців, деяких побили, інших поарештували і повіддавали в руки властей. Зате з інтелігентних українців, особливо з таких, що служили в російськім війську, деякі перейшли до повстанців. Між ними годиться згадати особливо молодого, гарячого і щиро народолюбного чоловіка Потебню, що, бувши російським офіцером, перейшов до польського повстання, бився хоробро, та коли побачив, що повстання мусить упасти і що більшість повстанських ватажків має на думці зовсім щось інше, а не свободу простого люду, сам собі відібрав життя.
Тут, на Україні, в часі того повстання перший раз поляки оберталися до українців, щоб ставали з ними разом до бою з москалем, а потім — обіцювали — русько-польські відносини уложаться на підставі красних слів "wolni z wolnymi, rowni z rownymi". Ті слова потягли й Потебню й інших щирих українців до повстанського табору. На жаль, поляки пізніше своїми поступками так забрукали і знеславили ті гарні слова, що нині вони, як скасована монета, стратили всяку вартість.
По упадку повстання поляки в Росії опинилися майже так само на споді, як і українці. Правда, перед повстанням вони мали далеко більше, то, хоча й стратили далеко більше, ніж могли стратити українці, все-таки їм ще далеко більше й лишилося. Та проте почуття дізнаної страти і щораз нових кривд та докучань з боку російських властей у поляків було дуже живе. Не перестаючи ніколи думати про відзискання того, що стратили, вони пильно слідили й за тим, чи для нової боротьби не можна би їм знайти союзників. Новий рух, який почався на Вкраїні коло 1872 року, звернув на себе їх увагу. Коли б українство мало зробитися силою, то вже ж для поляків було би корисніше мати його по своїм, ніж по противнім боці. І от майже від того самого часу починаються проби порозуміння поляків з русинами-українцями в Росії.
Розуміється, се не були ніякі збори ані громадські наради — в Росії се й досі неможливе. Зійдуться два-три знайомі, поляки й українці, та й балакають при склянці чаю, ніччю в самотнім покоїку, озираючись, чи не підслухає хто. Говорять про можливість хоч якого-будь ширшого порозуміння, спільного ділання, але такого обережного, щоб власті й не догадались, — і, звичайно, на такім говоренні й кінчиться. Давні досвіди і прикрі пригоди змушують одну й другу сторону не довіряти собі взаїмно, зволікати з кожним рішучим словом. Але спільна нужда, спільні утиски чимраз частіше зводили докупи двох віковічних противників — поляків і українців, і конечність спільної боротьби зі спільним ворогом, російським абсолютизмом, виявлялася чимраз виразніше.
Але ж є таке місце, де поляки стикаються з русинами і де про такі речі, як помірення обох народностей, не тільки можна, але й треба було раз у раз говорити явно і прилюдно. Се Галичина, де конституційний порядок розв'язав руки одному й другому народові і де боротьба обох народів від першої хвилі свободи велася в найрізніших формах на всіх полях національного і духовного життя. Не диво, що на Галичину звертали увагу і поляки і українці в Росії. Всі ті, хто звідтам пробував мати якийсь вплив на галицькі справи, мусили зачепити за справу поєднання поляків з русинами; упоминали до згоди, радили галицьким полякам робити уступки русинам, а русинам радили не засклеплюватися в своїх тісно партійних інтересах, але дивитися на речі з ширшого погляду і шукати спільного ґрунту до спільної праці з поляками.
Першим українцем, що приїхав до Галичини з виразною думкою — погодити русинів з поляками, був славний письменник, Шевченків товариш Панько Куліш. Куліша тягли до поляків його спомини з молодих літ, знайомості, пороблені в Варшаві, де він служив по р. 1864, і блиск тої панської культури, яку він віднаходив у старих польських актах та споминах. Зате від русинів у ту пору (1881 р.) він зовсім був відстав, а про весь український народ писав зневажливі вірші:

Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць і розбишак великих, —

так, немовбито всі українці споконвіку й не мали іншої роботи, як пиячити й розбивати. Про ведення політики, особливо в конституційній державі, так само як і про галицькі справи Куліш не мав ніякісінького поняття, з русинами не пробував порозумітися і нав'язав переговори з поляками в своїм власнім імені. Коли його запитали, чого би він бажав для русинів, він не знав, чого жадати, і зажадав, щоб поляки зложили на його руки мільйон ринських, а вже він з тими грішми наверне русинів до згоди. Поляки зараз побачили, що мають перед собою людину, яка й сама не розуміє, що робить, і обіцяли дати мільйон, але невеличкими ратами, так щоб справа затяглася на яких сто літ, а самі тимчасом заходилися реформувати руських василіан при помочі єзуїтів. Довершення сеї реформи відразу створило очі Кулішеві, він перервав балакання з поляками і вернув назад до Росії, вмивши руки від усякої політики.
Але і по тій невдалій Кулішевій пробі, що була роблена на власну руку, без порозуміння не лише з галицькими русинами, а й з російськими українцями, розмови поляків з українцями про потребу якогось погодження в Галичині не переривалися. Такі розмови велися і в Швейцарії, і в Женеві, де тоді жив славний український письменник Драгоманов, і у Львові, і в Києві та інших українських містах. Як і коли в таких розмовах брав участь Кониський — не знаємо. Певне те, що він, уроджений на лівім боці Дніпра, де поляків дуже мало і де вони ніколи так не докучали українському народові, як по інших сторонах, знайомий переважно лише з чесними і щирими поляками, такими, що щиро бажали добра своєму народові без кривди для інших, здавна хилився до згідного життя українців з поляками. Ще в 1862 р. у вірші "Моє бажання" він заявляв, що бачить долю і будущину України не в старім козацтві:
Не в тім, щоб, вибившись на волю,
З ляхами знову воювать
Да кров слов 'янську проливать
І засівать трупами поле.
Я даром сліз не проливаю:
Слов 'ян усіх в одній сім'ї
Побачить хочеться мені.
Як би мала бути уладжена та "слов'янська сім'я" і чим би мали бути в ній русини-українці: чи синами-господарями, чи дроворубами та водоносами, про се Кониський ніколи не вдавався в докладніші розмови. Правдоподібно й він дався спіймати на гарні слова "wolni z wolnymi, rowni z rownymi". Досить того, що 1888 р. Кониський приїхав до Галичини з думкою — розпочати роботу коло помирення галицьких русинів з поляками.
Треба тут відразу піднести, що проба Кониського була далеко ліпше обдумана і опиралася на ліпшій знайомості галицьких справ у потреб, ніж Кулішева. За Кониським у тій пробі станула значна часть видніших українців, що готові були підпирати його змагання, коли за ними стануть також видніші Галичани; були й такі українці, що казали: будемо підпирати ті заходи, коли за ними стане й Драгоманов. На своє лихо, Кониський не вірив, аби се було можливо звести під один дах польсько-руської угоди і українців, і поляків, і галичан, і Драгоманова. Він бажав певно тої угоди, але боявся сварки, яка б певно вибухла при прилюднім обговорюванні справи; може бути, що й самі поляки, практичні політики, радили йому зробити діло тихо, без шуму, при помочі.мужів довір'я. Се ввело Кониського відразу в фальшиве положення. Він мав вербувати в Галичині співробітників до свого діла, а чув, що не може сказати їм усієї правди. Оскільки знаємо, одинокий чоловік, якому він довірявся вповні, був Олександр Барвінський, тоді професор учительської семінарії в Тернополі. Інших старався Кониський притягати до діла наосліп, говорячи кожному що іншого про цілі роботи. Се була велика помилка, котра тяжко помстилася на цілій справі. На нещирості і взаїмнім обдурюванні не можна будувати ніякого тривкого будинку, особливо в справі такій важкій та запутаній, як поєднання двох народів, між котрими довгі віки кривд і ураз нагромадили тернову перегороду нехіті та недовір'я.
Кониський швидко пізнав свою помилку і, чуючи себе нездібним вести справу в Галичині, зложив її в руки п. Барвінського, а сам вернув до Києва. Правда, він і далі не переставав підпирати політики п. Барвінського і піддержувати заснованого для ведення сеї політики місячного письма "Правда", але чув сам, що його слово стратило для галичан притягаючу силу, яку мало вперед. Одне тільки радісне враження виніс він із цілої тої політичної проби, воно давало йому певність, що проба не зовсім пропаща і таки мусила причинитися до зросту українства і приблизити кращу будущину рідного краю. Се було те, що наслідком "угоди" на Львівськім університеті засновано кафедру руської історії з руською викладовою мовою і на сю кафедру покликано щирого українця, ученика славного київського історика Антоновича, Михайла Грушевського. Можна сказати, що се був найважніший, а може й одинокий тривкий здобуток тої, започаткованої Ко-ниським русько-польської згоди в Галичині.
В тіснім зв'язку з сим стояло інше діло, яким турбувався Кониський під час свого побуту у Львові 1888 р. Се була переміна заснованого за його почином Товариства ім. Шевченка на Наукове Товариство ім. Шевченка, з тою метою, щоб воно зробилося огнищем і розсадником наукової праці на всю Україну. Особливо відколи на чолі того перестроєного товариства станув проф. Михайло Грушевський, воно справді здужало розвинути гарну діяльність і причинилося вже й досі немало до з'єднання руському народові честі й поваги у своїх і у чужих.
І ще одна важна, особисто для Кониського важна справа в'яжеться з тою переміною Товариства ім. Шевченка на наукове. Уважаючи першим обов'язком сього товариства видати повний життєпис свого патрона, він узявся сам до сеї праці і присвятив їй останніх десять літ свого життя. Він зібрав увесь доступний йому матеріал, об'їхав рідні сторони Шевченка, порозпитував сотки людей, постягав листи, спомини, урядові документи, старі газети і т. ін. і на основі сього написав дуже гарну й докладну книжку про Шевченка, найдокладнішу з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря. Книжка Кониського — то не холодне оповідання, то гаряче возвеличення Шевченка, якого Кониський уважав найвищим світом, правдивим генієм і пророком українського народу. Друкована зразу частками в виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка, вона 1898 р., в 25-ті роковини заснування товариства, вийшла окремою книжкою (перша половина), потім 1899 р. вийшла ціла по-російськи, а недавно (1901 р.) вийшла й друга половина по-українськи. Сею книжкою Кониський поклав найкращий пам'ятник і Шевченкові і собі самому.
Його здоров'я в останніх роках було дуже слабе. Він мусив кожну зиму проводити в Криму, бо в Києві йому було занадто холодно. Та проте він до останньої хвилі свого життя не переставав працювати і пером і живим словом. Він дожив тої потіхи, що в останніх роках, по смерті царя-душителя Олександра III, в Росії повіяло знов трохи вільнішим і для українства прихильнішим духом. Се додало йому нових сил до праці. Він писав оповідання і спомини про різних людей, розпочав у Росії друкувати повну збірку своїх оповідань (за життя видав їх три томи), злагодив до друку повну збірку Шевченкових листів і т. д. І тепер він найлюбіше летів думками на поле народної просвіти, нав'язував особисті зносини з молодими сільськими вчителями, семінаристами та попами. Пару день перед його смертю під його проводом зав'язалася в Києві спілка для видання українських книжок для простого народу. Серед такої невтомимої праці заскочила його смерть.

Публікується за виданням: Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. Львів Вид-во товариства ”Просвіта”, 1901, 36 с.

ОЛЕКСАНДР ЯКІВЛЕВИЧ КОНИСЬКИЙ
(18 СЕРПНЯ 1836—12 ГРУДНЯ 1900)

І знов свіжа могила, а в могилі один із ветеранів нашого письменства, один із тих, що весь вік стояли на виломі і на ньому ж полягли головами. Олександр Кониський умер у Києві д[ня] 12 грудня 1900 року, проживши 64 роки і маючи за собою 40 літ невпинної, многосторонньої літературної праці. Його енергія, сила волі і невсипуща трудолюбність змушують до подиву навіть тих, хто не раз не згоджувався на напрям його роботи. В хвилях тяжкого занепаду українського духу і українського слова він не раз бував майже одиноким незломним, бував "гласом вопіющим во пустині". А в хвилях оживлення і розповсюдження українського руху він усе стояв у першій лаві робітників. Справі рідного слова він присвятив своє перо; справі розбудження українського духу віддавав свої сили й свої помисли. Не було важнішого літературного чи національного українського підприємства — газети, журналу, альманаху, товариства, де би Кониський не був співробітником, помічником, членом, а то й ініціатором, де б не приложив своєї праці або й матеріальної жертви. Не було виднішого діяча в нашім літературнім, суспільнім чи науковім житті, з ким би Кониський не був особисто знайомий або не обмінювався листами.
Ім'я Олександра Кониського тривко записане в історії нашої літератури. Як поет, новеліст, повістяр, драматург, біограф і популяризатор лишив він по собі довгий ряд праць, гідних уваги і задля таланту їх автора й задля багатства життєвих обсервацій та чистоти української мови. Його плодючість була дуже велика; те, що досі надруковано, то далеко не вся його літературна спадщина. З його автобіографічних нарисів ми знаємо про немало його праць, позагублюваних або позабираних "нечистою силою"; в теках різних редакцій певно набереться ще не один том його недрукованих праць. Але й се ще далеко не все. Кониський був також невтомним публіцистом, що відгукувався на всі важніші появи сучасного життя. Безліч його дописів та публіцистичних статей розписана по різних російських, українсько-руських та польських часописах, найчастіше без його підпису або під одним із многих його псевдонімів. Сумнівна річ, чи без його помочі зможе хто-будь інший повіднаходити всі ті писання.
Але й на тім іще не кінчиться обсяг його діяльності. Кониський був пильним і невтомним кореспондентом. Його листів, звичайно просторих, набралось би певно багато тисяч. А треба ж тямити, що листи наших літературних діячів у тій добі, яку пережив Кониський, коли б їх зібрати і зберегти від затрати, були б колись першорядним джерелом для історії нашого духовного життя. Без тих іскор ясного світла, яке паде з листів на події нашого духовного життя, прим., у 60-х роках, ті, не так-то ще далекі, часи вже тепер через смерть многих і то найвидніших тодішніх діячів являються нам у неясних обрисах. Тим більша тут вага листів Кониського, що обіймав думками і зносинами найдальші, кінці України-Русі і в своїх листах промовляв звичайно щиро, без дипломатичної штуки; вони будуть дуже важним джерелом до нашої культурної історії.
Іще один характерний бік діяльності Кониського. Обік Куліша, Драгоманова й Нечуя-Левицького, йому належиться місце в купці тих мужів, що перші зрозуміли вагу духовного поєднання України з Галичиною і силкувалися, кожний своїм робом, загатити ту прірву, яку викопали політичні відносини між частями одного народу. В ту прірву Кониський вкинув найбільшу і найліпшу частину своєї праці. Найбільша часть його творів друкувалась у Галичині та в Буковині; тут у нього було багато знайомих і кореспондентів; на галицькі й буковинські справи він звертав пильну увагу і ще донедавна діяльність його була в Галичині звісна далеко більше, ніж в Україні.
Спеціально наше Наукове Товариство імені Шевченка має багато завдячити покійному. Він був одним із його основателів, та й потім, по довгім вегетуванні товариства, йому належиться честь ініціативи до його переміни на таку наукову інституцію, якою воно стало тепер. Він запомагав надто наше товариство своїми працями, присилав для бібліотеки цінні книжки і взагалі брав дуже до серця його потреби й пригоди. От тим-то, одержавши відомість про його смерть, наше товариство поспішило переслати телеграфічне своє співчуття сім'ї покійника і замовити вінець на його могилу з написом: "Наукове товариство імені Шевченка у Львові своєму основателеві, почесному і дійсному членові".
Нехай же пам'ять Олександра Кониського живе й не вмирає серед українсько-руського народу!

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1901, т.13, кн.1, с.115—116).

"ВІК" (1798—1898). Томи І, П, III. Київ, 1902

Українська антологія в трьох томах великої 8-ки, 505— 586—568 сторін, отже, разом звиш 100 аркушів друку (ціна 6 рублів), на прегарнім папері, з портретами та коротенькими життєписами видніших письменників, — се в усякім разі замітна поява, вдвоє замітна тим, що виходить у Києві, в Росії. Коли мати на увазі сам зверхній вигляд книги — папір, друк, малюнки, обложки, то можна сказати напевно, що у нас така книжка не буде могла появитися й за десять літ. Наші друкарні виросли з наших злиднів і стоять на злиднях, і на таке розкішне видання не можуть позволити собі. Коли мати на увазі ціну й публіку, для якої призначене видання, то треба сказати, що у нас мусив би мати шалену фантазію накладець, який би захотів ризикувати свій гріш на таке видання, бо воно б у нас мусило бути значно дорожче, а навіть і по такій ціні як київське ледве чи пішло би в світ; у нас публіка злиденна і привикла до дешевих цін. А тим часом перший том оцеї антології виходить уже другим виданням, а перше розійшлося, і то в немалім накладі, щось до півроку. Що ж се значить? — спитає, може, дехто.
Всіляко можна толкувати сей факт. Москвофіли наші скажуть: бачите, хоч як ви кричите на Росію, а все-таки там ліпше, ніж у Галичині! Не лише пустили книгу, але ще до того очевидно найшлися й накладці та й находиться й публіка, що розкупить її. Ну, на се слід би відповісти: що пустили оцю книгу, се ще не доказ, що не пускають соток, тисячів інших українських книжок. А що могла появитися і розійдеться оця книга, се тільки знак, що при корисніших обставинах могли б появлятись і розходитись сотки й тисячі інших. Чи се все промовляє за "ліпшістю" або "не-ліпшістю" Росії, про се не будемо толкувати, а ось поглянемо на діло з іншого боку? Кільки то разів наші й російські обрусителі говорили, що ціле українське питання — фікція, польська інтрига, що ані український простий народ, ані тим менше українсько-російська інтелігенція не потребує, не хоче української книжки, бридиться українською мовою, особливо мовою нових укр[аїнських] письменників, не розуміє її. Що ж за диво, що тепер, коли цензурні тиски послабшали хоч настільки, що можуть появлятися в світ бодай белетристичні та популярно-наукові твори на українській] мові, укр[аїнська] книжка йде не згірше, а декуди й ліпше російської? Що розходяться десятками тисяч екземплярів не лише дешеві брошури, дешеві видання творів Квітки, Шевченка, але й нових письменників, і на таку ж широку розпродаж числить очевидно й оця антологія? А вона й тим більше, бо ж очевидно ся книга призначена не для сволоків селянських хат, а для окраси панських салонів та багатих бібліотек. Що ж се за диво? Значить, і там, у тих сферах, здавна помосковлених, почувається потреба української книжки?
І ще одно! Панове обрусителі, об'єдинителі та нівелятори так уперто та завзято говорять про малу вартість, неоригінальність, штучність української літератури! Вона—слаба і невдатна копія російської або польської, вона "фабрикується на замовлення" якихсь фантастів чи "злоумишленників", вона відірвана від життя, від "начал" та "духа" "русскаго народа", вона наскрізь антинаціональна та нездорова!.. Диво! Яка ж сила пхає ту українську книжку в руки читачів — і то вже не сліпих або обдурених селян, але й інтелігентних, освічених "україноросів"? Невже за кожним екземпляром оцього "Віка" буде бігти один інтригант та "злоумышленник" і втискати його в руки сьому або тому покупцеві? Чи, може, всі ті покупці та читачі сеї антології і подібних їй книг будуть також самі лише спільники "української" інтриги, самі зневажники "истинно русских национальных начал"? Але в такім разі, коли укр[аїнський] інтелігент їх зневажає або конспірує проти тих, то де ж нарешті коріняться вони? Чи не в головах отих панів Флоринських, Піхнів со братією?
Не менше цікаві рефлексії насуває й зміст видання, та ми придивимось йому докладніше іншим разом. Тут лише зазначимо головну тенденцію впорядчиків — дати вибір усього кращого, що виявила українська белетристика за 100 літ свойого розвою від 1798 р. на всім просторі, заселенім українським народом.
Перший раз оце в українськім виданні в Росії обік українських поетів і письменників найшлись рядом, не як курйози, а як товариші, також галицькі й буковинські. І коли в першім томі, присвяченім поезії, ті галицькі та буковинські поети (з угроруських нема нікого) вносили з погляду язика й форми деяку дисгармонію і навіть таких знавців, як проф. Сумцов у Харкові, доводили до погляду, що тих поетів слід би було або зовсім лишити на боці, або виділити при кінці в окрему групу, — то в двох дальших томах, присвячених українській] повісті й новелі, виявляється, по моїй думці, далеко більша гармонія: видно, що галицькі та буковинські повісті можуть сміло і без сорому стояти обік українських, мають свій оригінальний колорит, своє питоме обличчя, збагачують щироукраїнський основний тип новими варіантами. В тих двох томах заступлено загалом 35 українських] письменників 84-ма творами; на се галицьких та буковинських письменників 11 (Федькович, Франко, Ковалів, Кобринська, Маковей, Бордуляк, Мартович, Чайківський, Лепкий, Семанюк і Стефаник) з 25 творами.
Не знаємо, чи се має бути вже конець антології, чи, може, мається план додати ще образ укр[аїнської] драматичної літератури.Се було б дуже пожадано. Хоч і яке скромне місце займає укр[аїнський] театр і в Росії і в Галичині, та проте образ укр[аїнської] літератури XIX с. не буде повний, коли в ньому не буде ані згадки про драми Котляревського, Гоголя-батька, Квітки, Шевченка, Костомарова, не буде ані сліду Стеценка, Кропивницького, Карпенка-Карого, Цеглинського, драм Старицького, Мирного, Грінченка, Маркевича, Хоткевича й інших молодших.

Подається за публікацією в "Літературно-науковому вістнику" (1902, т.19, кн.8, с.100—102).

УКРАЇНСЬКО-РУСЬКА ЛІТЕРАТУРА І НАУКА В 1899 РОЦІ

Минулий рік — се перший рік нового століття нашої новочасної літератури, коли її початком уважати перше видання "Енеїди" Котляревського в 1798 р. Те перше століття закінчили ми пам'ятним ювілейним празником, що був не тілько оглядом того, що зроблено у нас за сто літ, але рівночасно сильним подмухом вітру на полум'я нашого духовного життя, великою заохотою до дальшої праці. Благодатні наслідки того духовного оживлення почули всі, хто сяк чи так доторкається у нас до письменства. Число передплатників руських щиронародних видань побільшало, література почала еманципуватися від газет і періодичних видань, письменська і наукова продукція почала обхапувати ширші поля, почала, що так скажу, ловити момент сучасного літературного смаку і сучасних основних ідей цивілізованого світу, появилося таке число нових робітників-перекладачів, популяризаторів, белетристів і цілих організацій, якого давніше нераз не бувало й за десять літ. Число виданих у 1899 році книжок і брошур — непрактиковано високе досі у нас. І що найважніше, для всіх тих видань знаходяться покупці в числі також непрактикованім досі.
Та що найважніше, сама мова збагатилася, розширила свої рами. З одного боку, нові наукові праці з обсягу філології, історії, права, природничих наук, математики і медицини вносять до неї величезне багатство нових ідей, нових зворотів, термінів. З другого боку, опубліковано велику силу незвісних досі матеріалів, пам'яток чи то народної творчості, чи давнього письменства, що відкрили нам цілі верстви, цілі духовні й літературні течії, незвісні донедавна. А вкінці й сучасна літературна творчість з гарним успіхом почала користуватися народною діалектологією, тайно затим виявила в нашій мові можність таких різнорідних тонів, стилів і індивідуальних забарвлень, яких ми не чували від часів Шевченка і Марка Вовчка. Голос могутньої пристрасті, гіркого насміху, гризької іронії, легкої конверзації, тихих пестощів, відгуки найделікатніших рухів людської душі — все те знаходить у нашій мові влучний і повноважний вираз. Власне останній рік приніс нам в тім взгляді дуже гарні і характерні появи. Центрів літературної і наукової діяльності в 1899 р. мали ми кілька. Головним із них можна вважати Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Піддержуване симпатією всієї українсько-руської спільності, се Товариство, головно завдяки невтомимій праці і всесторонній дбайливості свого голови — проф. М. Грушевського, не тільки здобуло собі поважне місце в ряді наукових інституцій слов'янського світу, але при помочі "Літературно-наукового вістника" має також важний вплив на розвій нашої літератури. Із наукових праць, виданих сим Товариством у минувшім році, перше місце займає другий том "Історії України" проф. Грушевського. Видані досі два томи сього курсу нашої історії — важний вклад в науку про найстаршу, дотатарську історію нашої батьківщини. Се перший в нашій мові систематичний звід фактів ураз із розбором незлічимих спірних питань, що в'яжуться з дослідами нашої минувшини. Се не артистична концепція нашої старої історії вроді тих, до яких привчив нас Костомаров; се праця наскрізь критична, діло холодного розуму, натхнене великою ідеєю одноцільності і своєрідності нашого національного розвою. Високі похвали, які віддають тій праці дійсні вчені, і докори, які роблять їй псевдовчені вроді київського "славіста" Флоринського, однаково роблять честь її авторові і нашій науковій літературі. З інших видань Товариства ім. Шевченка піднесу виданий 1899 р. другий том апокрифів, багатий збірник народних анекдотів, зібраний знатоком, збірник, якого може позавидувати нам слов'янська етнографічна література, і перший том широкої монографії про гуцулів, здобутка довголітніх обсервацій, дослідів і подорожей проф. В. Шухевича. Про вартість сеї праці свідчить найліпше те, що вона ще в рукопису дочекалася перекладу на польську мову. Поважним вкладом у етнографічну науку є також виданий Товариством перший том етнографічних і літературних розвідок пок[ійного] Драгоманова, тих прекрасних перлин його бистрого ума і широкого наукового знання.
Другим центром наукової діяльності на українськім ґрунті мусимо вважати Київ, хоч, на жаль, цензурні умови і досі не дозволяють там появлятися науковим працям на українській мові. Головним органом наукової праці в Києві єсть місячник "Киевская старина", виданий проф. Науменком. В минувшім році з праць, поміщуваних у "Киевской старине", найбільший сучасний інтерес мали статті Кримського, Науменка і Михальчука в обороні самостійності і прав нашої мови. Ті праці були відбиванням нападів на нашу мову і наш національний рух з боку проф. Соболевського, Флоринського і інших і почасти стояли також у зв'язку зі звісною забороною українських рефератів на археологічнім з'їзді в Києві. З праць, поміщених 1899 р. в тім журналі, варто піднести ще початок широкої розвідки Г. Житецького, в якій під скромним титулом "генези "Енеїди" Котляревського роздивляється майже все наше письменство XVIII в., користуючися багатьма досі неузглядненими, друкованими і рукописними, творами. З праць, виданих того ж року по-російськи, незалежно від "Киевской старины", згадаємо тілько про дві найважніші: Голубева другий том монографії про Петра Могилу і Багалія [про] історію Харківського університету,
Більше центрів має лиш літературний і популярно-просвітній рух. У літературнім руху, як уже згадано, веде перед також Наукове товариство ім. Шевченка. В 12 книжках "Вістника" з 1899 р. були поміщені праці 55 українсько-руських письменників, подано переклади з 35 чужомовних авторів, уміщено 4 більші повісті, 77 дрібніших новел, 3 драми, 6 більших поем, 98 дрібних поезій, 11 характеристик сучасних письменників і кільканадцять інших розправ. Може, не слід мені, як одному з редакторів "Вістника", говорити про вартість тих праць; та мені здається, що деякою вказівкою поза межами редакторського самолюб'я може тут бути, з одного боку, суд чужих людей, з другого — участь читаючої публіки. Отже, можемо сказати, що на наш "Вістник" звернули увагу і поляки, і німці, і москалі, подаючи про нього звістки, перекладаючи міщені в нім праці; його багатою хронікою користувалися інші періодичні видання, цитуючи або й не цитуючи джерело, а число постійних передплатників, незважаючи на різні неприхильні поклики і навіть партійні агітації, зросло, хоч і не дуже значно.
Обік "Вістника", незалежно від Товариства ім. Шевченка, повстала в 1899 р. спеціальна організація для видання українсько-руських книжок — "Українська видавнича спілка". В першім році свого існування, хоч функціонувала тільки три чверті року, встигла вона видати 12 книжок белетристики, два томики праць наукових і декілька найпотрібніших руських друків. Що діяльність "Спілки" була успішна, се доказує не тільки її продукція, котра швидко поступає наперед (в січні с. р. вийдуть дальші три книжки), але також факт, що вона майже відразу здужала придбати капітали на такі досить коштовні видання, і в неповнім першім році, при дуже примітивній кольпортажі своїх видань, здужала розпродати їх на зверх півтори тисячі золотих ринських готових грошей. Та при тім "Спілка" зробила більше: вона показала можливість у нас багатшої книжкової продукції і збагатила наше письменство деякими гарними оригінальними і перекладними творами. Правдивим відкриттєм були видані "Спілкою" уперве в окремих томах талановиті оповідання Кобринської, гарні нариси Ст. П'ятки і чудові поезії Лесі Українки. Важним надбанням для літератури треба вважати розпочате "Спілкою" видання Кулішевого перекладу Шекспіра. Гарну прислугу нашій літературі зробило також "Діло", видавши окремою книжкою оповідання о[тця] Т. Бордуляка, яких вартість уперве оцінена була в "Вістнику" О. Маковеєм.
Хто слідив за тими виданнями, той мусив завважати, особливо в останнім році, значний прилив нових сил у нашім письменстві. Виступили або відразу з дозрілими плодами талановиті новелісти, такі як Василь Стефаник, Марко Черемшина, К. Сроковський, на Україні — Дм. Грушко, Гр. Коваленко і Кравченко, або подали дуже гарні надії такі письмовці, як М. Яцків, А. Крушельницький, О. Авдикович, А. Веретельник, П. Карманський, Є. Мандичевський, І. Петрушевич і т. д. Коли мати на увазі, що ті писателі, вступаючи на літературну арену, звичайно приносять уже добре (не раз дуже гарно) вироблену мову і вироблену (не раз аж рафіновану) літературну форму і техніку та високе розуміння задач і змагань літератури, то не без певної основи можемо з сього приросту надіятися дійсного збагачення нашої літератури. Живе почуття дійсності, відраза до шаблону, пристрасне і [без] конвенціональності шукання правди в обсервації і вислові — ось що характеризує майже всіх тих молодих писателів і велить нам покладати на них найкращі надії. Обік Львова важним літературним центром обіцяли бути Чернівці, на жаль, надії, які можна було покладати на них ще перед двома роками, не збулися. В 1899 р. вийшла там тільки одна книжка, що мала дійсний успіх, се була "Синя книжечка" Стефаника.
Українська молодіж у Львові, розворушена відбутим у Львові літом 1899 р. студентським вічем в справі заснування українсько-руського університету, пробувала сотворити собі свій власний невеличкий центр для літературної продукції. Обік серії "Живих струн", розпочатих приватним накладом, приступлено до видання спеціального органу молодіжі, що має зватися "Молода Україна". Але найважнішим заходом молодіжі була ініціатива до засновання руського людового університету, котрого наглу потребу в оба уха вигукує нам діяльність не тільки по містах і містечках, але отеє вже й по руських селах польського людового університету ім. Міцкевича.
Невеличкими центрами літературної продукції були надто ще Коломия, де проф. Насальський витривало, хоч не дуже вміло, веде своє видання "Бібліотеки для молодіжі", і Перемишль, де, крім "Прапора", класового органу нашого духовенства, вийшло кілька праць В. Щурата.
На Україні може наша література з 1899 р. похвалитися двома важними набутками: розпочатими збірними виданнями творів двох заслужених наших письменників старшої генерації: Нечуя-Левицького (вийшов т. 1) і Ол. Кониського (вийшли 2 перші томи). Ті видання, крім гарного вигляду, визначаються надто великою для Галичини нечуваною дешевизною — знак, що видавці числять на великий покуп. Того ж року вийшло нове видання Шевченкового "Кобзаря" — на жаль, не таке добре, як би слід було надіятися.
Свіжа літературна продукція на українській мові знаходила собі захист переважно в Галичині, потроха при "Киевской старине", де були поміщені нові драми Карпенка-Карого ("Понад Дніпром" і "Сава Чалий") і Старицького ("Облога Буші", "Одна ніч" і "Маруся Богуславка"). Гарним центром літературної і народно-просвітньої праці був Чернігів, де головно заходом Б. Грінченка і пані Загірної видано в остатніх роках коло 60 брошур і книжок белетристичного і популярно-наукового змісту. Важним набутком треба вважати проломання цензурою льоду: пущено якось у нетяму ту точку пам'ятного указу з 1876 р., що забороняла популяризацію науки на українській мові. Цей лід проламала гарна книжечка Чикаленка "Про чорний пар", для якої видання по-українськи треба було великих заходів і спеціального, так сказати, привілею міністерства рільництва. Та від того часу уряд якось немовби дійшов до переконання, що, спиняючи ширення освіти на ненависній йому українській мові, сам собі і цілій людності робить величезну шкоду; і ото в 1899 р. цензура пустила вже цілий ряд брошур, головно з поля медицини та гігієни, потрохи й з історії.
Отеє були би важніші факти з нашого літературно-наукового руху за 1899 рік. Певна річ, усе те тільки початок першого, міцнішого руху, такого, який, певно, пішов би на нашій землі, якби не численні елементарні перешкоди; початок невеликий поки що, але все ж сильно відмінний від того непевного палахкотання, яке йшло давніше. Тепер уже видно: огонь розгорається добре: антракти в нашім розвою вже неможливі.

Подається за публікацією в "Ділі" (1900, ч.І, с.1—2). 424

З ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ XIX в.
(УРИВОК ІЗ СТАТТІ)

Але поза тими працями, розпочатими і доведеними до кінця з приватної ініціативи, починається систематичний науковий рух, що має собі осередком зреформоване Наукове Товариство імені Шевченка у Львові. Хто б там не приписував собі заслугу зреформування сего Товариства, все одно треба сказати, що заслуга зорганізування в ньому наукової праці вповні належить проф. М.Грушевському. Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпаної енергії, він сполучає в собі серйозність і критицизм ученого-історика з молодечим запалом для справи піднесення рідного народу, з трудолюбністю і терпливістю, які тільки той може оцінити вповні, хто знає у всій повноті той галицький шлендріян1 , серед якого опинився молодий професор, прибувши з України, і з яким мусив боротися всіми способами розумної педагогії. Ті мало не 70 томів наукових і літературних публікацій, виданих за той час під його редакцією, за його ініціативою і при його діяльній помочі, то далеко не вся, то, може, лиш половина його праці. Треба знати стан Товариства Шевченка, який застав він, той нелад у адміністрації, ту галицьку Gemutlichkeit2 у сповнюванні взятих на себе обов'язків, щоб зрозуміти, яку велику і тяжку працю довершив проф. Грушевський, допровадивши Товариство до того стану, в якім находиться тепер. Приходилось при тім видержувати тисячні неприємності, сточувати формальні битви, що раз довели були навіть до кризи, яка грозила розбиттям розпочатого діла.Та й те ще не все. Для успішного ведення наукової праці треба було підготовлювати людей, заохочувати до наукової роботи молодіж, мало привиклу до неї, треба було старати фонди, дбати про тисячні дрібниці і формальності. На все це у проф. Грушевського знайшовся час, знайшлася сила і добра воля. Він зумів поставити себе вище понад усякі підшепти та партійні становища — і се вийшло на користь спільної справи, дало почин до зросту тої вирозумілості і толеранції на спільнім ґрунті, яка одна, не в'яжучи людей у їх спеціальних, часто індивідуальних окремішностях, дає можність згуртувати різнорідні сили і різнорідні відтінки для спільної праці.

1 Халатність, волокита.
2 Затишність, байдужість, безвідповідальність.
Опубліковано в "Літературно-науковому вістнику" (1901, т. 15, кн.7, с.48—67). Поданий у книзі уривок вміщено на с.49-50 часопису.

ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1906 р.

І Минулий 1906 рік останеться назавсігди пам'ятним, епохальним роком в історії України; це був після довгого примусового дрімання перший рік хоч сяк-так вільного і повного життя, перший рік по розкуванню українського слова.
В російській Україні мали ми в тім році всі ті з'явища громадського життя, які веде за собою політична свобода. Отже, вироблялася практика політичних зборів і з'їздів, політичних комітетів і, загалом, організацій, що мають метою повернути діяльність ширшої маси в той чи інший бік. Щоправда, всі ці печатки політичного життя були ще досі дуже скромні і часткові, місцеві. Виробляються тут і там невеличкі центри і ведеться в них діяльність на власну руку. Широкої партійної діяльності, порозуміння місцевих центрів між собою, великих всенародних віч, які бувають у Галичині в важніших моментах національного життя, в російській Україні ми досі не бачили.
Один рух, найбільш подібний до систематичної і на всім просторі України одностайної роботи, це змагання до заснування просвітних товариств. Знаючи гаряче народолюбство тих кругів інтелігенції, що горнуться до тих перших просвітних товариств, бачучи в тих виданнях для народу серйозну увагу до народних потреб, ясне і наукове представлення змісту, кажу це, рівняючи їх до більшості подібних видань у Галичині, де нічого подібного не видно, — можемо надіятися на тім полі найбільших успіхів, коли праця інтелігенції зорганізується і пошириться по всій Україні.
Взагалі треба сказати, що переважна частина публіцистичної і літературно-наукової праці в російській Україні минулого року мала популярний характер. Це треба сказати особливо про біжучу пресу. Минулий рік виявив на тім полі дуже інтересний досвід, із якого слід би користуватись на будуще. В початку року, під першим враженням свободи, бачили ми по всіх усюдах оголошення про видання українських газет, і майже всі оберталися до простого народу. З тих газет одначе значна частина зовсім не побачила світу Божого, а інші хоч побачили, то швидко погасли з тих чи інших причин. Удержався і урятував честь української преси майже лиш один полтавський "Рідний край" — найкращий доказ того, що спекуляція на дешевий успіх популярної газети на Україні ще дуже передчасна і що тільки серйозна праця гуртка свідомих і талановитих людей може дати запоруку доброго розвою такої газети. Це повинні взяти собі на увагу різні "антрепреньори" видавці; і тоді певно менше буде газет-скороспілок, а більше однотяглої роботи над народною просвітою і більше спільного порозуміння між поодинокими центрами тої просвітної роботи. Уявляю собі як найближче її завдання — з'їзд делегатів усіх місцевих українських просвітних товариств для обміну думоїпро зроблені досі спроби і для вироблення спільних принципів дальшої праці.
Я зупинився трохи довше на тій популярній публіцистиці та літературі не тільки через її велику важність в нашім національнім житті, але й ще з одної причини. В першім році української свободи важність тої літератури перецінено, на неї звернено не то головну, але майже виключну увагу, популярний характер надано навіть таким виданням, як щоденна газета "Громадська думка". Це була велика помилка, бо через це українська інтелігенція в саму важку і гарячу пору ідейної і політичної боротьби була позбавлена свого органу, своєї прилюдної трибуни. З цього вийшла велика шкода, бо, з одного боку, лишилися необговореаі і непорішені дуже важні питання українського життя, а, з другого боку, сама газета, дбаючи переважно про інформування своїх читачів, зробилася немов блідою копією російської газети середньої руки. Того, що повинно було бути її характерною прикметою, власне українського духу, живого почуття одноцільної і окремої української політики в рамах російської державної політики, в ній не було, а як було, то дуже мало, проблисками.
Не роблю з того нікому ніякого докору, це була помилка не одного чоловіка, а гуртової думки. Можу тільки сподіватися, що, навчена торішнім досвідом українська інтелігенція, цеї помилки не повторить. Орган для інтелігенції, такий, що міг би не тільки удержатися поруч з подібними російськими, але виявляв би собою всю своєрідність та окремішність українських народних потреб і інтересів, такий орган потрібніший тепер на Україні, ніж десять хоч би й і найпильніше редактованих популярних газеток. Серед простого народу нема такої ідейної розтічи, як серед інтелігенції. Для нього на перший час вистарчить місцева праця по школах, земствах, просвітних товариствах, поки не зберемося на щось ліпше. Але українська інтелігенція опинилася тепер у дуже важкому духовому становищі. Перед нею, політичне невиробленою і хворою на загальноросійський доктринаризм, не привичною до оцінювання конкретних явищ, а тільки до теоретичних шаблонів, стеляться тепер широкі дороги, що можуть на довгі роки одвести її від рідного грунту. Цю інтелігенцію ловити, показом її ґрунтових, рідних інтересів, її найближчих громадянських обов'язків прив'язувати до українського ґрунту і до органічної праці на ньому, отеє перша і головна задача української інтелігентної преси і літератури. Без інтелігенції народна маса не піде наперед, не зорганізується, або й коли буде організуватися, то хіба для антикультурних диких поривів. На українську інтелігенцію, на її організацію, на вияв її політичних та культурних змагань звернена тепер цікавість усієї освіченої Європи, яка чує духом, що власне звідти може вийти ясне і розумне слово, що може вивести Україну та й усю Росію з дотеперішнього важкого кризису. Те устами одиниць не раз уже було говорене; Європа прислухалася до нього в натхненних віршах Шевченка, в блискучих статтях Драгоманова, в поважних наукових творах Грушевського. Але поодинокі голоси — це та ластівка, що ще не робить весни. Треба, щоб ті ідеї, оперті не на загальних доктринах, а на відчуванні інтелігенцією глибокої, кровної солідарності з українським народом і з українським ґрунтом, зробилися власністю широких гуртів тої інтелігенції, щоб це не були холодні теорії, мотивовані по книгах, а щире, гаряче почуття свого людського і національного обов'язку, щира, гаряча готовність до праці і до жертви, щоб були тим, що цивілізована людськість називає живим національним почуттям і без чого нема нації, нема цивілізації, нема справжніх ідеалів.

II Головними огнищами, в яких купчилася літературна продукція 1906 р. (слово "літературна" розумію тут у широкому значенні белетристики і публіцистики), були українські журнали або місячники. Журнали, видавані українською мовою, були для України новиною, бо перше через цензурні заборони не можна було їх видавати. Що найбільше цензура дозволяла одну белетристику в одинокім і мішанім журналі "Киевской Старины", а з наукової прози хіба популярні виклади в окремих брошурах. Рік 1906 уперше проявив на Україні періодичні видання вищого типу, місячники, присвячені більш або менш виключно плеканню літератури та дискусії над основними питаннями національного і взагалі духовного життя. Таких місячників виключно українською мовою виходило у 1906 р. в Росії два: "Вільна Україна"1 в Петербурзі і "Нова громада" в Києві, і я вважаю потрібним розглянути детально їх зміст, щоб оцінити наскільки цінні були ті видання і що внесли вони в українське письменство.
Перша почала виходити в Петербурзі "Вільна Україна", та перша й перестала, спромігшись видати тільки 6 номерів у чотирьох випусках, "Вільна Україна" одразу заявила себе органом не загальнонаціональним, а партійним. У редакційному поклику, яким оголошено про вихід журналу, містилася характерна заява редакції, що "Вільна Україна" матиме одинокою метою "допомогти українському сільському та міському пролетаріатові зрозуміти своє класове становище, допомогти йому стати на певний шлях класової боротьби з утисками власників капіталу та землі, розбудити думки про соціалістичний ідеал людського життя, повести до соціалізму". Отже, метою журналу не мало бути ані національне освідомлення українського пролетаріату, ані його загальне підвищення освітнє й духове, а тільки його підготування до соціалізму, а попереду усього до розбудження класової свідомості. І тільки задля сеї мети "редакція мусить лічитись з національними рисами українського пролетаріату",— якби не те, то вона очевидно й не думала б зважати на них.
Як бачимо, журнал виступив одразу як орган тісно партійний і надто призначений для самого українського пролетаріату, і це згори мусило зменшити зацікавлення до нього у всіх тих, хто не признавав себе партійним товаришем редакції і бачив перед українською пресою ще й інші задачі, як підготовування українського пролетаріату до соціалізму. Не могло змінити цього й "Переднє слово", поміщене на чолі 1 книжки. Хто ждав від цього переднього слова якоїсь детальної програми редакції, якогось викладу шляхів та способів її роботи для зазначеної мети, той мусив дуже розчаруватися. По ніби поетичнім, а властиво зовсім водянистім вступі, де навіть "степи червоніють... і сонце стало" редакція надіється на підмогу принципів наукового соціалізму. "Ми понесемо їх українському суспільству. Ми розкажемо на сторінках "Вільної України", як зараз капіталізм пройняв наскрізь суспільство і поділив його на два ворожих по інтересах класи — буржуазію та пролетаріат. Ми освітлимо жорстокий визиск капіталістами робітників, визиск, який панує по всіх країнах, що вийшли вже на шлях капіталістичного розвою. Освітимо протилежність інтересів буржуазії і пролетаріату. Покажемо неминучість класової боротьби, котра мусить закінчитись революційним переходом фабрик, заводів, земель у розпорядок працюючих мас. Ми гаряче будемо обстоювати ті принципи, бо певні, що повна гармонія суспільного розвою можлива лише тоді, коли соціалістичний лад виросте на руїнах капіталістичного".
Чи треба додавати, що з усею тою обіцянкою редакція в опублікованих нею книжках не сповнила анічогісінько? Бо й не могла сповнити, раз через те, що вона не зверталася зі своїми річами ні до якого пролетаріату, тим менше до українського, для якого все надруковане в "Вільній Україні" було і певно довго ще буде зовсім недоступне й незрозуміле, а, по-друге, через те, що й сам автор переднього слова, мабуть, і поняття не мав про трудності виконання того, що обіцював. Отже, нема в "Вільній Україні" ані систематичного викладу принципів наукового соціалізму, ані тим менше таких студій про капіталізм у Європі чи в Росії, які б хоч трохи оправдали голосні обіцянки "переднього слова".
Аж написавши це, автор нагадав, що забув про злобу дня, задля якої властиво видавався журнал, про політичну боротьбу, та й тут обсяг і характер тої боротьби був для нього зовсім неясний. "Ми мусимо виступати проти державного централізму і за федеративну автономію нашого краю. Вимагати повного і вільного культурно-національного розвою всього українського народу". Дивне диво! Тут уже за пролетаріат забуто і "вимагається" вільного розвою для всього народу, значить, і для ненависної буржуазії. Автор, видно, читав якісь ліберальні програми і вхопив із них перші-ліпші фрази, які йому попали під руку — автономію та федерацію, а забув про самі основні та неминучі для всякої політичної діяльності — свободу особи, слова та організації.
Публіцистика "Вільної України" не далеко відбігла від цього "Переднього слова". Стаття Павла Смутка "Краєва автономія України" зовсім не продумана ідейно і недокладна фактично. Автор очевидно не знає, що він соціал-демократ і має перед собою ідеал наукового соціалізму, і остерігає при недалекій реформі "від повторення старих гріхів і помилок проти народних прав і ідеалів". Одно з двох — або народні ідеали, або науковий соціалізм. Автор розбирає дуже загальним і нефактичним способом історію російського централізму і знов попадає в стару народовольчеську формулу, що всі "культурні, економічні і соціальні потреби обміркувати і задовольняти міг би як слід тільки сам народ, що на собі ті умови виносить". Покійний Драгоманов очевидно даремно критикував і висміював такі народовольчеські погляди, коли вони щасливо відгукуються і в соціал-демократичнім органі.
Я не думаю розбирати одну за одною всі статті, надруковані в "Вільній Україні"; є між ними корисні компіляції, як ось недокінчена праця д.п. Понятенка "Мілітаризм, постійне військо і міліція", є статті, що мають вузькопартійний інтерес, і тут також мені нема потреби розводити дискусію. Я хотів би ще зупинитися на статті Л. Бич "Революція і органи самоуправи", особливо на її першому розділі (ч. 1, стор.42 — 48), який мені видається добрим покажчиком того ідейного та наукового рівня, на якому стоять коли не всі українські соціал-демократи, то певне значна їх частина. Що таке революція? Автор відповідає на це питання ось як: "коли маємо більш-менш несподівану або принаймні за короткі часи виниклу зміну усього державного та суспільного ладу, то тоді те явище мусимо наректи революцією". До цієї дефініції історик мусить додати: а що такої наглої зміни всього державного та громадського ладу досі ніколи не було, то, значить, і революції ніякої не було. Не кажу вже про те, що ми бачимо протягом останніх двох літ у Росії і чого остаточних наслідків ще довго мусимо піджидати; але ані події 1848, ані 1798 р. не зробили таких великих змін у політичному, а тим менше в громадському життю, щоб заслуговували на увагу "революції" по дефініції нашого автора.
Далі автор характеризує громадський устрій середніх віків — і зовсім невірно. "За ті часи, каже він, найбільшу увагу мала земельна власність, бо багатство головнішим чином доставалося від хліборобства; торгівля тоді ще мало була поширена, а промисловість ще менш. Землі держали переважно шляхетство та попівство, то нема нічого дивного, що отсі верстви або стани громадянства мали велику силу і панували над усіма країнами". Погляд наскрізь невірний і показує, що автор поза старими, давно зужитими і в науці забутими формулами не мав нагоди обзнайомитися з новішими працями про історію середніх віків. Нема нічого фальшивішого, як міряти ту історію з її хрестовими походами, з її лицарством та погордою до її багатства і багачів новочасним матеріальним ліктем. Неправда також, що в середніх віках, крім шляхти і духовенства, "безліч людей не мала жодних прав"; автор очевидно не чував ніколи про середньо-вікові міста з їх привілеями, з їх горожанською і навіть політичною традицією, що в інших випадках сягала ще до римських часів, не чував про цехи, ганзи та середньовікові італійські республіки, що боролися з владиками і веліли одстоювати свої права.

III Так само шаблонове та незалежно від усяких наукових дослідів малює автор теперішній контраст між буржуазією (до якої при Божій помочі зачислює й селянство) і пролетаріатом. Безмірна різнорідність громадянських верств у сучасному громадянстві, їх обопільні взаємини, їх боротьба і співділання — все для нього темна вода во облаціх. Так само тайна для нього й те, що громадсько-економічна і фінансова боротьба йде не тільки між буржуазією і пролетаріатом, але також внутрі кожного з тих таборів, кожної верстви, кожної громади. Нещасна формула про "класову боротьбу" не дає змоги авторові бачити дійсну, неустанну і до кінця світу неминучу боротьбу чоловіка з чоловіком, боротьбу, що творить прогрес і цивілізацію і якої занехаяння, яке обіцяють нетямучим різні так само мало тямучі ідеологи, було би присудом смерті для вселюдського поступу.
Не слід би також соціал-демократичним письменникам, а особливо в Росії та на Україні, повторяти безкритично старі фрази про безладдя та безмірну шкідливість капіталізму. Росія має досить таких проповідників, що, закриваючися тими первісне соціалістичними (краще сказати Марксо-Енгельсівськими) формулами, кидають затроєні стріли на всю західну цивілізацію, на всю науку та її здобутки. Соціалісти не повинні забувати ніколи, що той ненависний їм капіталізм сотворив новочасну науку й літературу, новочасні міста, комунікацію та філантропію, що він безмірно поширив серед народних мас просвіту, добре виховання та почуття солідарності. Що він не сотворив раю, не вигоїв усіх громадських болячок, се певно так, та цього, мабуть, не зробив ніякий громадський лад, а вже найменше той, якого не зовсім принадні риси малюють нам речі вроді "Ерфрутської програми". Все ж таки ясне розуміння речі велить признавати й капіталістичному ладові його заслуги тим більше, що це не яка-небудь примха кількох тисяч людей, а таки ж історично неминуча і органічна поява, якою хоче бути колись соціалізм.
Спинюся ще хвилину на статтях К.Не-я (Недоля), поміщених в "Вільній Україні": "Дещо про націоналізм та соціалізм" (ч. 1, ст. 83—93) та "Два тумани" (ч. 5—6, ст. 126—140). Поминаю вже те, що обидві статті, писані на швидку руку, на коліні, без обдумання і групування матеріалу, без фактів, хіба з натяками на деякі факти невідомі або лише неясні для читачів. Поминаю це, але не можу не згадати почуття якоїсь дивної злості і серження, що повіяли на мене при читанні тих статей. І чого, проти кого та злість? Проти "українського націоналізму", який д. К.Не-я без ніякої оговорки ідентифікує з шовінізмом. "Хто хоче пригадати його черти, — пише автор на ст. 85, — хай візьме "Правду" за часів незабутньої польсько-української угоди, хай прочитає по-стидну статтю "три національні типи" — квінтесенцію національного самомніння й лютої національної ненависті до других народів". І пішло й пішло... "Обожествлення рідного краю, рідної мови, рідної історії, цілої нації"... І пішло й пішло. "Дуже недобре брехати" — так .і пригадуються мені слова Квітки. Допускаю, що з читачів "Вільної України" ніхто й не бачив і не читав статтю в "Правді", але вже не від того язики, щоб не розтрубити, на кого вимірені ті слова статті. Я читав цю статтю і знаю її автора. Можна сперечатися про наукову вартість статті, про вірність авторових характеристик, але закинути їй шовінізм, тенденційне цькування на інші народності, обожествлення рідного краю і т.і., як чинить автор статті в "Вільній Україні", цього ніяк не можна. Тим менше варто було відгрібати цю статтю і впадати з її приводу в такий гнів, що ця стаття ані в час її написання, ані потім не мала ніякого впливу ані в Галичині, ані в російській Україні. І тим менше варто було д. К.Не-я впадати тепер у такий гнів, в таку пасію, коли він добре знає життя і діяльність автора "трьох типів", знає, що він в молодих літах визначився такими подвигами, на які спромоглися дуже мало його ровесники і ніхто з його наступників. В дозрілих літах, і то протягом довгих десятиліть, той чоловік стояв на своїм становищі, як правдивий світоч широкого європеїзму, звертав увагу молодіжі на провідні появи європейської думки і європейського громадянського розвою, читав приватні виклади про Ірландію та про європейські конституції в такі роки, коли за це загрожувало не тільки протурення зі служби, але й адміністраційне заслання.
Наукових дослідів оригінальних, як сказано, редакція не давала ніяких.
Цю хибу заповняють від біди переклади деяких статей, хоч також не наукових, а більш публіцистичних. Пощастило Каутському, з якого перекладено дві статті: "Національне питання в Росії" та "Стара і нова революція". Певна річ, такі переклади добре діло, але містячи їх у партійних органах треба вважати, щоб не попасти в конфлікт з власною програмою і при таких сумнівних пунктах зазначувати своє відмінне становище.
І коли, наприклад, у Каутського читаємо, що соціал-демократи невеликоруські в Росії повинні "виступати з усією силою за спільні пролетарські вимоги, а енергійну оборону окремих національних вимог, коли вони не містяться в загальних, залишити до того моменту, коли справа розв'яжеться в центрі Росії; від того, яке це буде ров'язання, залежить також і конечна форма національних вимог", то треба сказати, що кінець цього речення зовсім абсурдний, бо форма національних вимог не може диктуватися ніяким припадковим центральним рішенням, а тільки самою суттю національного життя, а перша частина цього речення неясна і також централістичне забарвлена, хибно кладучи вагу на те, що рішення соціального чи політичного значення в Росії мусить упасти в центрі і що для того центру соціаліст окраїн заздалегідь мусить урізувати свої програми власне на національнім пункті. В устах Каутського, централіста, ці слова не дивують нас анітрохи, але чому ж редакція автономічно-федералістичного органа не сказала про них свою думку?
Я б зупинився трохи довше над публіцистикою "Вільної України" та боюсь, щоб моя критика не видалася декому ворожою самому соціал-демократичному рухові. Отже скажу одверто, що я високо ціню саможертву і геройську дисципліну тих людей, що були й єсть душою того руху, високо ціню дотеперішні проби соціал-демократів у Росії — організувати робітницькі та селянські маси без огляду на позитивні результати тих проб, в значній мірі залежні не від пропагованих ідей, а від ступеня політичної свободи. І коли я остро критикую публіцистику "Вільної України", то це єдино тому, бо бажав би, щоб вона справді стояла на висоті нашого часу і не компрометувала високих ідей недотепним та баламутним викладом. Мені здається, що до видання "Вільної України" укр[аїнські] соціал-демократи приступили непідготовані, не добравши відповідних сил до сеї спеціальної праці. Є ще одна, глибша хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, — вони не уявляли собі гаразд цього національного характеру, не відчули того, що вони ж наперед українці, а потім соціал-демократи, трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі, і тому й не зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів. Се ще одна наука, що і в таких інтернаціональних справах як соціалізм здорові, органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного грунту і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю.

IV Поглянемо ще на белетристику "Вільної України". Судячи по програмових заявах редакції, белетристика якось немов і не входила в план видання, що мало бути органом партійної боротьби. Ну, та розуміється, видавнича практика сказалася й тут сильнішою від програмової теорії, і "Вільна Україна", незважаючи на своє коротке існування, дала на цьому полі дещо таке, на що історик літератури повинен звернути увагу.
І так із віршованої літератури інтересні, як і все, поезії Лесі Українки. Останніми часами авторка якось мовчала; тим цікавіша була поява віршів на сторінках "Вільної України", хоч їх там і не гурт. Особливо цікаві "Єгипетські барельєфи" — глибокі рефлексії авторки над загадками історичного розвою народів, рефлексії, які навіває на нас вид староєгипетських пам'яток. Щоправда, перша п'єска "Ізраїль в Єгипті" навіяна не жодним барельєфом, а просто читанням жидівських оповідань про єгипетську неволю жидів, про яку єгипетські барельєфи не знають нічого. І зміст цієї п'єски більш філософічний, і то філософічний зовсім не в античнім, а в сучаснім дусі з "заповітом святої волі" і з зовсім модерним скептицизмом, чужим старій, особливо староєврейській, філософії, на скільки можна говорити про неї. Друга п'єска "Напис на руїні" починається немов парафразою відомого сонета Шеллі про напис царя Озімандіяса, та далі розвиває широку картину єгипетської культури з її пишними, віковічними будівлями і з гірким бідуванням її робочого люду. Хоч який ефектовний цей малюнок і кінчиться не менш ефектовним покликом, та все ж таки й тут треба сказати, що філософія авторки зовсім не відповідає тому, що було основою світогляду старих єгиптян і що вітхнуло їх до будування тих величних пам'яток, які й досі, незважаючи на всі чуда грецької пластики та архітектури, не перестають дивувати нас особливо своїм маєстатичним, гієратичним стилем. Такий стиль не міг повстати в країні, де панувало таке роздвоєння світогляду, як його малює авторка. Кожна пам'ятка старо-єгипетської скульптури й архітектури говорить про щось зовсім інше, а власне про суцільність думки й віри всього народу, про ту національну єдність Єгипту, вироблену його тисячолітньою історією і таку повну та суцільну, як ніколи потім не вдалося осягнути жодній іншій нації. Всі ті єгипетські різьби та будови, що викликали на себе в XIX віці стільки окриків обурення демократичних істориків та філософів, були зовсім не впливом самоволі якихось тиранів, а виразом світогляду і душі самого народу, його всевладної віри в загробове життя і прикроєної до тої віри практичної філософії. Отим-то й ефективні окрики нашої авторки про єгипетських тиранів свідчать певно про її гаряче серце, але не про ясне розуміння тої далекої минувшини. Попробувала д. Леся Українка полетіти і в противну окраїну світа і дати нам у своїм оповіданню старого якута (одне слово) зразок психології зовсім нецивілізованого чоловіка, у якого сувора північна природа поклала нестерту печать не тільки на зверхнє життя, але також на спосіб думання і на мову, яка, наприклад, не знає такого слова, як "воля". На цьому факті й опирається віршоване оповідання Лесі Українки: старий якут оповідає про долю засланого в їх село росіянина і всілякими способами силкується передати нам його тугу за одним словечком, яка нарешті зводить його в могилу. Тема справді дуже інтересна, та, на жаль, авторка не справилася з її літературною формою; оповідана прозою, з значенням особливостей якутського говору (як у Сєрошевського або у Тана) ця подія могла б робити гарний ефект; віршована передача д. Лесі Українки вийшла занадто довга, неясна, з повтореннями, многословна і не робить такого враження, якого б можна надіятися від самої теми.
З віршованою п'єсою "Ніч в тюрмі" виступив тут уперше талановитий письменник В. Деде, і признаюся, його виступ треба назвати щасливим. Тут нема звичайної в таких випадках дешевої фразеології, а самі дійсні враження, вислів дійсного почуття, закрашений тим легким, здоровим гумором, що характеризує суцільну в собі, енергічну душу і ясне, на весь світ створене око артиста.
Інші поетичні спроби, поміщені у "Вільній Україні", занадто малочисленні й дрібні, щоб можна було сказати щось про їх авторів. Хіба те одне, що скрізь, навіть у найменших із тих проб, видно зацікавлення до проявів громадського життя і запал до обстоювання його насущних інтересів у завзятій боротьбі. Це добре, але треба перестерегти повторюванням різних боєвих покликів без реальних підстав, перед надуживанням різних кульгавих та невлучних символів в орлів, що борються за волю. Пильна і совісна увага до живої дійсності і до явищ життя, це перша підстава поетичної творчості і найкраща запорука того, щоб поезія не згубилася в пустій фразеології.
Розуміється, це саме і ще в більшій мірі треба сказати й про прозову белетристику. Ось, прим., перша книжка "Вільної України" подала оповідання д. Ів. Личка "Чорний ворон". Здається, все тут єсть, і талант, хоч ще мало розвинутий, і симпатична тенденція, та все-таки оповіданнячко робить враження чогось зовсім шаблонового, нахапаного з книжок, із готових взірців, а не обсервованого в житті. Те саме треба сказати про оповідання А. Шабленка "За півдня" з його зовсім наївною психологією, з якою він заставляє малого хлопчика за півдня побуту в фабриці перейти душею цілий ряд соціально-економічних теорій, які сам автор нахапав із книжок.
Коли говорити про серйозну белетристику у "Вільній Україні", то лишається власне тільки один справді талановитий прозаїк, д. В.Винниченко. Він дав тут два оповідання: "На пристані" і "Раб краси" та недокінчений драматичний нарис "Дисгармонія". "На пристані" — прегарний малюнок з часу бурхливих страйкових днів Одеси. Один момент перед приходом парохода, гомін різноманітної юрби робітників, селян і торговців, а проте все таке ясне, таке реальне, таке характеристичне, кількома штрихами мов живе поставлене перед душею читача. І не видно ані найменшого зусилля автора накрутити ту живу дійсність на копил якоїсь теорії, якогось книжкового шаблону. Він не боїться малювати її такою, як її бачить, він любить те життя, ту різноманітну масу, розуміє її і твердо вірить у її здібність до життя, і цього йому досить.
Ту саму майстерну певність руки, те саме панування над живою дійсністю бачимо в оповіданні "Раб краси". Та тут автор, на мою думку, переборщив трохи в психології, піддаючи голодному, нуждою побитому мужикові таку вразливість на музику, якої можна б надіятись хіба від якогось нероботящого та ситого білоручки. Сумніваюся, щоб автор бачив де такого чоловіка і не бачу мети видумування таких тем. Найбільше зацікавила мене драматична картина "Дисгармонія", бо тут автор узявся змалювати психологію тої суспільної групи, що була головною активною силою недавніх рухів, групи революційне настроєної інтелігенції. І мусимо віддати справедливість д. Винниченкові: хоч не дав нам повної і пластичної картини, то все-таки кинув багато світу на настрій і життя тих кружків, що в останніх роках звернули на себе увагу всієї Європи і викликали про себе багато суперечних осудів у різних таборах. Згадаймо хоч би прегарні малюнки революціонерів з доби 70-х, 80-х років у Степняковій "Підземній Росії"" і порівняймо їх з тими типами, які виводить перед нами д. Винниченко, і нам відразу ясно стане все те, що було причиною успіхів і неуспіхів останнього громадсько-політичного руху в Росії. Високий запал до ідеалів і дитяче незнання життя та його реальних відносин, дар бистрого аналізу різних особистих почувань і повна нездібність до систематичної, розумно обдуманої громадської праці, перевага нервової вразливості і рухливості над тривкістю і конкретністю змагання, отеє ті основи "Дисгармонії", яку влучно підхоплює та освітлює д. Винниченко в своїм етюді. Він дуже далекий від тих шаблонових малюнків, до яких призвичаїла нас партійна белетристика російська, а по часті й українська останніх років. Ті герої революційного руху, оглядані зблизька, зовсім не герої; це або наявні, добрі та гарячі діти, що рвуться до діла, не маючи поняття про його розмір і можливість його переведення, або легкодушні, легко вразливі натури, що шукають у авантюрності революційних конспірацій більше заспокоєння для своїх нервів, ніж якого-будь конкретного діла, або зелені доктринери, що, набравшися з заграничних книжок загальних поглядів і теорій, силкуються переломати російську дійсність на подобу своїх уявлених образів. Д. Винниченко й тут без жаху зазирає в очі дійсним фактам, малює дійсних людей з усіми їх слабостями і помилками, стає вище своїх партійних поглядів і інтересів, на загальнолюдськім становищі, і в тім його велика заслуга, бо тільки такий правдивий, хоч і любов'ю продиктований, малюнок лишиться тривким документом для історії духовного складу та значень сучасної російської інтелігенції.

V Другий центр української національної продукції — місячник "Нова Громада" — в тім першім році свого існування не справдив надій на появу нових талантів або на появу визначних творів старших письменників. Найкраще з них "Моє останнє слово" Винниченка, що малює контраст між гнилою російською "буржуазією", чиновництвом і його сімейним життям, та світлими, любов'ю до життя пройнятими групами молодіжі конспіраторів. Правда, те життя "буржуазії" змальовано вже дуже чорно, як позбавлене всяких моральних основ, всяких інтелектуальних інтересів, а навпаки життя конспіраторів зосереджене зовсім у ідейних інтересах. Се два окремих світи, між якими нема нічого спільного, а стоїть хіба обопільна ненависть і презирство. На прірві між одним і другим світом стоїть герой оповідання, молодий студент, син заможних батьків і кандидат на руку Люсі, дочки того чиновника, у якого він квартирує. Але той герой незадоволений своїм життям, ненавидить свою сферу окруження, а причину сього автор велить нам добачувати в його онанізмі, який він уважає якоюсь спеціально буржуазною хворобою. Та ось герой попадає в кружок конспіраторів, вислуховує від одного з них проповідь про їх змагання і програму і кидається й сам у вир їхньої пропаганди, який головно виявляється в редагуванню, друкуванню та кольпортуванню прокламацій і в держанні школи з робітниками. В розпалі сеї праці його арештують, і тут виявляється вся плохість його вдачі: він тратить відвагу і зраджує все, що знає про своїх товаришів, яких зараз же й арештовують безпосередньо перед тим, як його випускають із тюрми. Він почуває тепер ще більше обридження, особливо переконавшися про нікчемність своєї нареченої Люсі, і постановляє скінчити самовбивством, лишаючи своїм опікунам на пам'ятку свою сповідь, от це своє "Останнє слово". Звичайно, у д. Винниченка пластикою описів, доладністю красок і драматичністю сцен визначається й се оповідання, та все-таки щось псує враження цілості; довге і не скрізь вірне самоаналізування героя перетяжує будову композиції і робить враження чогось пересадного, накрученого для якоїсь політичної мети.
Д. Грінченко дав свою п'ятиактову драму "На новий шлях", та, на жаль, се одна з слабших його драматичних креацій. Жінка, що щиро любить свого чоловіка, довідується, що він, як громадський діяч, не зовсім чистий на руку: взяв хабаря від якогось доставця будівельних матеріалів на міські будови, хоча й запевняє, що місто на тім не потерпіло нічогісінько. У жінки, одначе, почуття моральної чистоти настільки розвинене, що вона зараз покидає чоловіка і відбирає також від нього свою єдину донечку. Тема без сумніву інтересна, тільки, на жаль, переведена дуже блідо, всі дієві особи зовсім шаблонні, мотивування подій слабе й наївне і цілість не робить ніякого враження.
Решта белетристики, поміщеної в тім річнику "Нової Громади", то мініатюри, моментальні нариси, іноді майстерні, як Коцюбинського "Сміх", але всі якісь анекдотичні, припадкові. Не видно проби якогось ширшого малюнка сучасного життя, якогось синтезу, що позволило б орієнтуватися у відносинах і уловити щось основне в сучасних подіях. Можливо, що рознервування та збентеження громадської душі в сучасній Україні і у всій Росії вплинуло на ту нервовість і уривковість і в літературній творчості; в усякому разі те, що дала "Нова Громада", не справдило надій тих, що надіялися разом з проблиском політичної свободи в Росії також оживлення творчих сил і зросту нових талантів в українській літературі. Та у нас живе надія, що часи важкого перелому і глибокого розворушення всіх народних сил, які переживає тепер Україна, не лишаться без наслідків і на літературнім полі і оживлять літературну творчість, підіймаючи її з тих мініатюрок та анекдотів до панування над ширшими обріями життєвої боротьби та духовних змагань.
Із віршованих творів звертають на себе увагу два поетичні діалоги Лесі Українки: "Три хвилини" і "В дому роботи, в країні неволі". Перший з тих діалогів, що має характеризувати духовні течії в часи Французької революції, неясний, хоч многослівний, і не будить живішого зацікавлення власне тим, що під назвами політичних партій (жирондист і монтаньяр) авторка силкується змалювати контраст суперечних світоглядів, та той контраст не виявляється ясно і зводиться до голослівних суперечок, що зовсім не захоплюють нашої цікавості. Другий переносить нас у старий Єгипет і малює влучно розмову двох невільників, зайнятих будівлею храму: невільник-єгиптянин, хоч почуває тягар свого рабства, все-таки з запалом і вірою дивиться на свою працю, як на предмет національної гордості, коли натомість невільник-єврей ненавидить те діло, при якому мусить працювати, і через те подвійно почуває своє рабство.
Також на полі публіцистики та критики "Нова Громада" не дала нічого замітного — інтересні уваги Грінченка про враження, які роблять писання Шевченка і інших українських та чужих авторів на українських селян. Леся Українка дала студійку "Утопія в белетристиці", де до відомих західноєвропейських утопій долучено також розбір і остру критику повісті Чернишевського "Что делать?", що мала великий вплив на тодішню російську молодіж. Інтересні спостереження про життя пролетаріату на Україні подають статті Піснячевського "Наймані робітники в сільському господарстві" та Капельгородського "Сільський пролетаріат в Кубанщині". М. Лозинський дав нарис життя і соціологічних поглядів віденського професора Менгера, А. Невада написав цікаву кореспонденцію про життя русинів у Америці, В. Доманицький — про життя й наукову працю В. Антоновича.
Я не буду шукати причини, чому часопис, повітаний великими надіями на Україні та в Галичині, так мало справдив ті надії. Слаба белетристика— се ще не вина редакції, а знак застою в літературній творчості, яка мусить мати свій час розцвіту і дозрівання. Та публіцистично-наукова часть з її якимсь млявим тоном, припадковим добором статей, перевагою різнорідних хронік, що надаються більше до щоденних газет, ніж до місячника, все те наложило на неї свою печать і було причиною, що новий часопис не здобув собі ходу серед громади.

1 "Вільна Україна" стала виразником певної соціал-демократичної течії серед українського громадянства, виразником не тільки ідеальної, але й організаційної течії тільки з третього журналу. За програмову витривалість цього журналу редакція брала на себе відповідальність тільки із згаданого числа.

Подається за публікацією в газеті "Рада" (1907, 11, 14, 16, 30 січня, 22 лютого).

Далі

До змісту Іван ФРАНКО МОЗАЇКА