Oстаннім часом деякі російські діячі (а надто ті, що мешкають у Криму) та ЗМІ посилено експлуатують термін «исконно русский», маючи на оці Крим і особливо Севастополь. За визначенням «Словаря русского языка» ([107], стор. 678), термін «исконный» означає «существующий с незапамятных времен, всегда». З незапам’ятних часів існує, наприклад, Київ, бо відомо, що місто існувало задовго до того, як з’явилися перші літописні згадки про нього. У той же час, якщо виходити з  обумовленого внутрішнього змісту цього терміну, навряд чи  правочинно вживати його як щодо назви «Россия», оскільки добре  відомо, коли (1714 року) і як вона виникла (цікава деталь: на  відміну від стародавньої назви «Русь», щодо походження якої існує більше десятка різних версій, сперечатися щодо походження назви «Росія» нікому й на думку не спадало, оскільки ця вигадана для створеної Петром І на підвалинах Московського царства імперії назва була введена відповідним указом), так і щодо більш розширеної назви «Русское (в розумінні — «Российское», але аж ніяк не «Руське») госу-дарство», бо коли навіть прийняти на віру притягнуте  Горбачовим за вуха визначення «тысячелетняя держава», то й це  ніяк не відповідатиме ознаці «с незапамятных времен», позаяк із літописних джерел достеменно відомо, як Московське князівство переростало у Російську державу, а також — як і коли сформу-вались і це князівство, і сама Москва.
Неважко довести, що ще менш правоспроможним є вживання цього епітету щодо Криму, бо зовсім не з незапам’ятних часів, а в 1783 році Крим насильницьки включили до складу Російської імперії, попередньо, в 1778 році, депортувавши з рідної кримської землі понад 31 тисячу ([108], стор. 62) християн — греків та вірмен, котрі заселили півострів задовго до приходу татар, вклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. От саме про них (між тим, задовго до грецької колонізації півострова, на початку І тисячоліття перед Р. Х. його вже населяли перші литописні аборигени — таври, які частково збереглися аж до XV ст.) і можна сказати, що Крим — то «исконно»   ї х н я  земля.

Те «добровільне» термінове відселення християн із Криму супроводжувалося чи не такими ж актами насилля над православним людом, як згодом і приєднання «нечестивих» татар. Уявлення про те, яким насправді «благом» для  нещасних «единоверцев», інтереси котрих нібито захищали російські вояки, обернулася примусова депортація, дає бодай одне невеличке свідчення з праці професора імператорського  університету святого Володимира Ю. Кулаковського: «Трагедия  разгрома векового уклада жизни исконного крымского греческого населения, ужас разорения, слезы и вопли женщин и детей...»  ([109], стор. 134—135). До речі, у першому — 1906 року — виданні  цього нарису автор прямо вказував на «веротерпимость татар и  м и р н ы й  характер их сношений с соседними христианами». Окремі подробиці цієї вельми трагічної для населення півострова акції наведені, зокрема, у статтях А. Свідзинського [110] та П. Мазура [111]. Між тим, згадана насильницька депортація кримського населення цим далеко не вичерпалась: у «кримської трагедії», як зазначає П. Мазур, «був і другий (за наказом Гітлера в роки війни були знищені караїми, цигани та євреї), і третій акт», коли «Постановою Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року з Криму були вислані татари, вірмени, болгари, греки — третина населення Криму! — 228543 особи»21, а перед війною за вказівкою «вождя всіх народів» «в адміністративному порядку, без суду і слідства, вислані  греки і турки».

Тут би, здавалося, і зупинитись «сердобольной защитнице» усіх пригнічених, адже після пріснопам’ятної депортації християн татарам більше не було кого «утискати» в Криму. Та де там! Доля самих християнських підданих з Криму взагалі менш за все турбувала Росію — лише власні інтереси завжди були «аль-фою» та «омегою» імперської політики. В декларації Катерини II від 8 квітня 1783 року про «приєднання» Криму мовиться: «Преобразование Крыма в независимую (від Туреччини за Кючук-Кайнарджійським «миром» 1774 року, але не від Росії! — М. Л.) область не принесло спокойствия России...» Ось, власне, про чий спокій так щиро денно і нощно пеклася  прихильниця справедливості — про власний. А просторікування  щодо знедолених у татарській «неволі» нещасних християн — то крокодилячі сльози про людське око, а точніше — з метою створення з а ч і п к и для виведення на сцену головного козиря  у цій брудній грі — російської армії.

Це ж стосується й Севастополя, заснованого в 1783 році на місці татарського Ахтіяра (за  іншими джерелами ця назва звучить дещо інакше: Ак-Яр) та стародавнього Корсуня, а зовсім  не «и з в е ч н о живущего по русским традициям», як голослівно  стверджує Г. Поженян у своїй скандальновідомій статті «Севастополь — город вопросов без ответов» [112], надрукованій  спочатку у московському часописі, а згодом і у «Крымских  известиях». Курултай кримсько-татарського народу навіть зробив  «спеціальну заяву з приводу появи в газеті Верховної Ради Криму» цього «провокаційного матеріалу» [113].

Тут доречно буде зазначити, що пріснопам’ятна «История СССР», а рівною мірою — «історії» окремих республік і регіонів насправді є не історією в загальновизнаному розумінні, а, за чиїмось влучним визначенням, лише сильно заміфологізованою москвоцентричною в е р с і є ю її викладу, оскільки те, що висувається, приміром, як «взяття Казані», чи неодноразові «присмирення Новгорода», чи «скорення Сибіру», чи те ж «приєднання Криму», з точки зору корінних мешканців Казані чи Новгорода, Сибіру, а чи того ж Криму кваліфікувалось би зовсім інакше. Ось як пише про імперську традицію висвітлення історії Криму (та хіба тільки Криму?) відомий вчений, доктор історичних наук Валерій Возгрін, автор нещодавно видрукуваної у московсь-кому видавництві «Мысль» «первой, — як наголошує видавець, — в нашей стране» книги  [114], в котрій на широкому фактажному тлі простежується доля  кримських татар як нації: «Д о л г русского человека и коренного крымчанина — показать отнюдь не приукрашенную, но  освобожденную от мно-голетних напластований лжи, грязи и гнусных  д о м ы с л о в картину исторического развития крымского  народа». На жаль, т а к е розуміння обов’язку притаманне небагатьом, оскільки й нині ще чимало фахівців — і не лише  російських — дивляться на н а ш у історію через специфічні  м о с к о в с ь к і окуляри...

А й справді, якщо відкинути розповсюджуваний м і ф про «розквіт» Криму після здійснення суворовської акції (це, до речі, не поодинокий випадок очолювання відомим полководцем «акцій» по придушенню народних заворушень, наприклад, він же втопив у крові повстання поляків 1794 р. проти російського гніту, за що був милостиво обласканий самодержицею), то яким насправді  б у в  до  і яким с т а в  Крим після пріснопам’ятного «приєднання»? Впродовж багатьох віків мирно уживалися тут представники різних віросповідань. Досить сказати, що у двох медресе готували священнослужителів для п’яти різних конфесій, серед них — християн та іудеїв (до речі, поряд з Україною, ханство було другою державою у Європі, де усіх дітей віком від 6 до 15 років охоплювали о б о в’ я з к о в и м навчанням).

Очолював на той час Кримську державу незалежний та незговірливий хан Девлет-Гірей, для усунення якого від влади,  підкреслює В. Возгрін ([114], стор. 265), «Россия пустила в ход  многократно проверенное средство — подкуп». В 1777 році на  кримський ханський престол зійшов проросійськи орієнтований хан  Шагін-Гірей, котрий своїм указом зрівняв у правах християн з магометанами. Та вже незабаром самодержиця  Катерина заявила про нестерпні утиски християн у Криму, що невідворотно призвело до горезвісної акції «приєднання». Між іншим, Шагін-Гірей був одружений на росіянці  — чим не красномовна риса до портрету «утискувача» християн?

Новий хан повернув Росії всіх уярмлених військовополонених християн, нещадно винищував прихильників легкої наживи, котрі грабували українські поселення, і взагалі, як наголошує Б. Вольфсон ([108], стор. 61—62), «проводил русофильскую политику». Та дарма, бо ніщо вже не може порятувати ягняти, коли вовк їсти хоче! Отож невдовзі й з’явилася пріснопам’ятна декларація. На думку  В. Возгріна ([114], стор. 269), «более всего в этой удивительной декларации... поражает даже не лицемерие — этой  чертой Екатерина II с л а в и л а с ь все годы своего  царствования... ставит в тупик редкая  л ж и в о с т ь  этого документа», оскільки, як далі пояснює історик, «никто, а  менее всего крымчане, просили царицу «заботиться» о них».
На відміну від істориків, котрі, на думку В. Возгріна, висловлюють свою думку «вполне четко, с полной искренностью», таких, наприклад, як відомий дослідник історії Російської імперії Сергій Бахрушин, котрий акцію «приєднання» прямо і «точно харак-теризует как «а н н е к с и ю» ([115], стор. 57), а  згаданий Б. Вольфсон ([108], стор. 65) — «з а х в а т о м»  Криму, тобто називають речі саме своїми іменами, є й такі, наголошує В. Возгрін, які «этим к а ч е с т в о м не могут похвалиться» і готові  виправдати будь-які дії «властей предержащих». Так, наприклад, П. Надинський іменує цю акцію не просто «присоединением», а «воссоединением» ([116], стор. 59). Ба більше — якщо вірити тому ж Надинському, то «воссоединение Крыма с Россией не было захватом ч у ж о й земли. Крым — исконно русская земля, с которой русский народ (то все ж таки — руський чи російський? Бо далеко не все те, що т о д і дійсно було «руським», автоматично може вважатися тепер «російським»22. — М. Л.) и его предки — восточные славяне с колыбели своей исторической жизни были всегда тесно связаны... Крымские земли входили в состав Киевской Руси». Більше того, на думку цього реформатора  від історії, тільки після «возз’єднання» нарешті було досягнуте справжнє торжество справедливості, позаяк «крымский полуостров  был возвращен п о д л и н н о м у хозяину — русскому     н а р о д у» ([132], стор. 92—93). Що й казати — наче камінь з душі спав!  Та все ж цікаво: а що, власне, мав від цього у ті часи сам  «справжній володар» Криму, тобто російський народ?...

Чим неймовірніша брехня, тим легше у неї вірять — такий парадокс людської психіки, і ті, кому належить, чудово про це знають. А от до такого високопрофесійного фахівця, як  В. Возгрін, це якось «не доходить» і він, дещо ніяковіючи за професійні «вихиляси» згаданого автора, пробує бодай якось їх пояснити, припускаючи, наприклад, що «очевидно, речь идет о Тмутаракани, возможно, и о скифах, которых данный автор считал предками русских — неизвестно, тезис этот (зокрема, твердження П. Надинського про те, що «никакой колонизации» Криму взагалі не було, ба більше — не могло й бути, позаяк то була, як твердить він у своїй статті «Русские на Крымском полуострове», всього лиш «борьба русского народа за возвращение своих и с к о н н ы х земель». — М.Л.) никак не разъяснен». Та в цьому, на мою думку, просто нема необхідності, адже для вчених подібного гатунку головне зовсім не об’єктив-ність, їх справа, якщо використати півнячу термінологію, прокукурікати, а там — розвидніється від цього чи, навпаки, ще дужче стужавіє темрява ночі — їх уже не обходить...

А ось ще один історик, котрий просто перебуває у захваті  від того, як у Криму, чи то пак тепер уже Таврійській губернії, «на почве русской цивилизации н а ч а л а [чом би вже не заявити, що саме відтепер, тобто з моменту анексії, тільки й розпочалася справжня історія розвитку Криму? І просто не звертати уваги на те, що «почва» ця й сама на той час була, м’яко кажучи, не надто цивілізованою і що, за оцінкою інших дослідників, наприклад, того ж Б. Вольфсона, якраз п і с л я цього  «хозяйство Крыма пришло в упадок», а, скажімо, Леся Українка у циклі «Кримські спогади» відзначала («Негода», 1891 р.), що  «...чудовий цей край богоданний / У неволі в чужих п р о п а д а є». — М. Л.] развиваться экономика и культура...», а саме: «разбивались красивые парки, вырастали дворцы, увеличивались площади под садами...» ([133], стор. 5). «Увы, — засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (там  же, стор. 280), — приходится признать, что историка-марксиста  в о с х и щ а ю т такие плоды цивилизации, как прежде всего памятники  к о л о н и з а т о р с к о й субкультуры, воздвигнутые на  исконной земле о г р а б л е н н ы х трудящихся». («Он до сих  пор не искуплен, этот г р е х перед людьми и землей, начало  которому было положено в далеком XVIII веке...», — напише  пізніше Валерій Євгенович [134]. — М. Л.). Та для згаданих вже  істориків-марксистів якось само собою відходить у тінь те, що  «ц е н а этих действительно великолепных дворцов — обнищание и физическая гибель десятков тысяч  к о р е н -н ы х  жителей, согнанных со своих клочков земли и обреченных на  батрачество или на эмиграцию на чужбину» ([114], стор. 280). Такої ж думки дотримується й згаданий С. Бахрушин ([115, стор. 57), доводячи, що анексія «привела не только к  уничтожению политической независимости татарского государства в Крыму, но и к беспощадному разорению царизмом той красивой и яркой туземной цивилизации, которая выросла на крымской почве в результате разнообразных культурных влияний, скрещивавшихся  здесь». Згодом цю справу успішно довершать більшовики...
Як чергове нашестя варварів оцінив цю акцію шанувальник і знавець Криму, видатний російський поет Максиміліан Волошин,  додаючи, що «на сей раз это более серьезно и продолжительно,  поскольку эти в а р в а р ы — русские, за их спинами не зыбкие, текучие воды кочевого народа, а тяжелые фундаменты Санкт-Петербургской империи» ([135], стор. 215).

В результаті небаченого плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла — різко зменшилася кількість корінного населення: від близько 400 тисяч, як зазначає  згаданий П. Мазур (цю цифру потверджують і тогочасні  дослідники, наприклад, Тунманн ([136], стор. 12)), напередодні  насильницького приєднання до менше, ніж 140 тисяч невдовзі по  тому, а на їх місце незабаром вже «спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії (те ж саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим голодомором 1932—33 р.р. московська влада «вивільнить» мільйони місць в українських селах. —   М. Л.)». Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить С. Бахрушин ([115], стор. 58): «Победители опустошили страну, вырубили деревья, разломали дома, разрушили святилища и  общест-венные здания туземцев, уничтожили водопроводы, ограбили жителей, надругались над татарским богослужением, выкинули из  могил и побросали в навоз тела их предков и обратили их  гробницы в корыта для свиней, уничтожили в с е памятники старины [це не піддається людській логіці, та цілком відповідає імперській: зникнуть пам’ятки «старины», поступово зітреться і пам’ять поневолених народів про неї, себто про власну історію («когда в Малороссии исчезнут гетманы, нужно сделать все, чтобы с т е р е т ь их время», прямо повеліла Катерина II — док. т/с «Невідома Україна», ф. 64 — увільнивши в 1764 р. «от гетманского чина» останнього гетьмана України Кирила Розумовського і відновлюючи функціонування горезвісної Мало-російської колегії, тобто, фактично зліквідовуючи автономію України; останнім актом руйнування Гетьманщини стане скасування в 1782 році 10 територіально-адміністративних одиниць — полків і створення на їх місці Малоросійського генерал-губернаторства),  а якщо нема власної історії, то нема й народу, а є самі лише «піддані» імперії!23 — М.Л.]» і, врешті-решт, «установили с в о е отвратительное крепостное п р а в о». Чи не це самоприсвоєння собі права вершити долю людей дало привід Герцену дійти гіркого висновку: «Мы — р а б ы, потому, что наши праотцы продали свое достоинство за  н е ч е л о в е ч е с к и е  права...»?
Ось воно як! Замість оспівуваного тим же П. Надинським звільнення російською армією якихось «рабів» [і це при тому,  що, як наголошує В. Возгрін ([114], стор. 279), «ни один серьезный специалист ни одним словом не упоминает даже об отдельных случаях рабской зависимости в Крыму в последние века  истории ханства, не говоря уже о системе рабского труда...», а згаданий вже М. Волошин саме «золотой век Гиреев» вважав за  період «вольного цветения» кримської землі, якого вона не знавала ані до цього, ні після], насправді сталося якраз п р о т и л е ж н е — вільні до цього виробники Криму невдовзі саме й потрапили до імперського рабства, ставши безправними кріпаками24. Як примовляли у давнину наші предки — ось тобі,  бабусю, і Юріїв день!

Та й чи могло бути інакше? Чи міг хоча й волелюбний та  малочисельний народ встояти супроти ненаситної імперії-вовчиці? Звичайно, противився, як  міг, але наявні сили опору не йшли ні в яке порівняння з вишколеним для цієї справи імперським механізмом упокорення. Тому сталося те, що за цих умов неминуче мало статися — опір  було зламано, непокірних — упокорено. Але якою ціною!  «Умиротворение, — наголошує Б. Вольфсон ([108], стор. 63), — произошло только после и с т р е б л е н и я значительной части татар». Та що таке кілька десятків тисяч життів якихось там «тубільців» — власні інтереси імперії над усе!25

Але й на цьому, як відомо, поневіряння кримських татар не скінчилися. Незважаючи на те, що, як наголошував герценівський «Колоколъ» [148], «общее мнение всех знающих Крым еди-ногласно говорит в пользу татар», зокрема про те, що народ цей «тихий, покорный, не имеющий никаких предубеждений против русского правительства, несмотря на все  угнетения; народ, никогда не думавший о переходе к единоверцам  (туркам. — М. Л.) и далеко не изуверный», і що «во время самой  войны (мається на увазі Кримська війна 1853—56 рр. — М. Л.) он не изменял России,.. даже в грабежах Керчи и т. п. он  участвовал меньше самих русских и никак не больше армян,  греков, евреев и прочих туземцев», все ж під час згаданої війни союзного альянсу проти Росії розпочалось таки «гонение на крымских татар». Ось як про ці гоніння писав «Колоколъ» (там  же): «По получении известия о высадке союзников, таврический губернатор послал чиновника Максимовича с сотнею казаков для наблюдения за татарами в Евпаторийском уезде. Максимович с казаками начал наказывать и грабить во всех деревнях, казаки насиловали женщин, в деревне Тшей засекли 7 человек и при этом  объявляли, что с приходом русских войск все татары будут перерезаны».

Такі «злоупотребления властей,.. а также слухи о намерении правительства перевести татар из Крыма» спричинилися до масового переселення татар з Криму. «Чтобы понять всю преступность правительственных распоряжений», зазначав  «Колоколъ», «заметим, что из 241 тысячи душ магометанского  населения Крыма — ушло 100 тысяч... Татары плакали, расставаясь с  Крымом, брали горсти земли с отцовских могил и со словами: «мы  60 лет ели русский хлеб, дай бог здоровья русскому царю!»  покидали родные берега». Та й тим, хто залишався на ній, пізніше ще не раз доведеться оплакувати змушене залишення батьківського краю.

Натомість були «высочайше одобрены распоряжения... о переселении государственных крестьян на владельческие земли в Крыму». Та коли російське керівництво «вытеснило из Крыма преданное ему татарское население с тем, чтобы заселять в Крыму русских», тільки тоді «догадалось оно», що «русские — по свойству края, по недостатку водопоев и т. п. — в Крым не пойдут». Чиновник з особливих доручень Лошкарьов у конфіденційному листі з Криму просив «обратить внимание на те основания, которые побуждают его признать  несправедливым дурное мнение о татарах и считать необходимым отклонение их переселения в Турцию», оскільки, на думку автора листа, таке «переселение массами» здатне «погубить край». Саме  так, по суті, й сталося. Ось що, зокрема, писало у вересні 1860  року таврійське дворянство генерал-ад’ютантові П. Ланському (там же): «Вся степная часть полуострова уже представляет вид пустыни: села без жителей, поля не вспаханы, и нет сомнения,  что с будущею весною горная часть, в которой движение татар  относительно к степной еще мало заметно, представит ту же  пустынную картину... Едва ли самая кровопролитная война, общий  голод или моровая язва могли бы в столь короткое время  обезлюдить край...»

Тепер декілька слів про перебіг подій при встановленні в  Криму радянської влади та наступного переходу півострова до складу РРФСР (а це зовсім не одне й те ж, як, можливо, дехто  думає). Задля максимальної стислості викладу звернемося до т. зв. «БСЭ» ([149], стор. 311—317). «После февральской буржуазно-демократической революции в Крыму  пышным цветом расцвела националистическая татарская  контрреволюция. 25/III в Симферополе состоялся Первый всекрымский мусульманский съезд, который... избрал мусульманский исполнительный комитет и его председателя Челибиджана Челибеева, сразу занявшего в националистическом  татарском движении роль вождя. Съезд вынес также решение объявить н а р о д н ы м достоянием вакуфное  имущество (тобто таке, що юридично регулювалося т. зв. вакуфним  правом, яке було чинним у багатьох мусульманських країнах і в мусульманських регіонах царської Росії. — М. Л.). В июле организовалась партия Милли-Фирка, которая объединила татарскую буржуазию, помещиков, кулачество и... националистическую интеллигенцию».

Окрім «этих татарских контрреволюционных организаций» у Криму отиралося ще й чимало представників «общероссийской  монархической контрреволюции». А от більшовицьким організаціям,  що «вышли из подполья летом 1917», поки що («в силу  предательской роли троцкистов», пояснює «БСЭ» в 1937 році, ані найменше не ніяковіючи від того, що т о д і Л. Троцький був  одним із визнаних соратників Леніна та чи не найдієвіших організаторів «победного шествия» радянської влади. — М. Л.) «не удалось стать во главе революционно настроенных рабочих, солдат и матросов». Певно, це були якісь, як казав знаменитий лісовий мудрець Вінні-Пух, «неправильні» бджоли, чи то пак «революційно  налаштовані» робітники, солдати та матроси, оскільки вони чомусь не бажали, аби їх революційний порив очолили саме більшовики. Щоправда, «приезд балтийцев (в 20-х числах травня «в Севастополь прибыла делегация моряков» найбільш отруєного  більшовицьким дурманом Балтійського флоту, цього незамінного — бодай попервах, заки не очуняли та не вибухнули кронштадтським  «заколотом» — кри-голаму більшовицького режиму. А от моряків Чорноморського флоту довести до такого ступеню одурманення новітнім комунарам ніяк не вдавалося, тож і покликали на поміч  балтійців, розраховуючи — і небезпідставно — що слову «братішок» вперті чорноморці повірять більше, аніж лементуючим закликам штатних більшовицьких пропагандистів. — М. Л.) ускорил процесс полевения матросов-черноморцев и севастопольских рабочих».
Але й супротивники теж не дрімали: «С 10/ХII по 13/ХII 1917 в Бахчисарае заседал  крымско-татарский парламент (Курултай)», який, зокрема, о б р а в «крымско-татарское на-циональное правительство — директорию из 5  лиц во главе... с Таврическим муфтием Челибиджаном Челибеевым». Із зрозумілих причин на розлогих обширах «БСЭ» не знайшлося  місця для повідомлення про те, що тоді ж Курултай «проголосив в і д о к р е м л е н н я Криму від Росії за формулою «Крим для кримчан»; водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв’язків з Україною» ([87], стор. 39). Згодом, як побачимо далі, останнє, тобто наявність цих зв’язків, ба більше — «спільність економі-ки», не кажучи вже про «територіальну близькість» України та Криму, визнає й саме московське — як російське федеральне, так і союзне — керівництво.

Попри задеклароване більшовицькими вождями одразу після жовтневого перевороту у зверненні «Ко всем трудящимся мусульманам России и Востока» (там згадані, зокрема й «татары... Крыма») п р а в о «устраивать свою национальную жизнь свободно и  беспрепятственно» ([150], стор. 34—35), «штаб революції» зовсім не влаштовував такий розвиток подій. Та й взагалі більшовицьке керівництво аж корчі хапали від того, що «меньшевики и эссеры  Крыма вошли в соглашение с Челибее-вым... и делили власть с Курултаем». До того ж, «директория (не плутати з українською, не менш ненависною для комуно-більшовиків — її черга ще надійде! — М. Л.) имела в своем распоряжении татарские  национальные воинские части — несколько эскадронов конного татарского полка... На командных должностях в этих воинских частях имелось много русских контрреволюционных офицеров».

Тож згадані численні вороги революції, ремствує «БСЭ», «использовали трудности («хозяйство Крыма было разрушено. В городах ощущался резкий недостаток продовольствия. Из-за недостатка угля, нефти и дров электростанции в большинстве  городов бездействовали... Промышленность замерла. Безработица  душила рабочих») для подрывной рабо-ты». Однак і тут всезнаюча «БСЭ» «забуває»  додати, що ці труднощі зовсім не завадили Раднаркому Росії  [«Предсовнаркома тов. Ленин» в телеграмі від 14.III.1918  особисто наголошує ([55], стор. 50), що необхідні «немедленная эвакуация хлеба и металлов на восток, организация подрывных групп, создание единого фронта обороны от Крыма до  Великороссии»] вже невдовзі вдатися до брутального пограбування кримчан: за вказівкою Кремля ([87], стор. 42) «протягом лютого—квітня 1918 р. з Криму, в основному до  Москви та Петрограда, було відвантажено 3,5 млн. пудів хліба».  А в останні дні березня і на початку квітня до ненаситної РРФСР «майже щодня відправля-лося 150—200 вагонів пшениці», що, зрештою, й призвело до «великої нестачі продуктів харчування, а відтак — до загрози голоду в Криму. Відвернути її вже в 1919 р. вдалося лише завдяки своєчасній допомозі України. До Криму було відправлено 420 тис. пудів борошна, 109 вагонів цукру, і проблема була розв’язана».
Та й «конференция ревкомов», що зібралася в Севастополі 29/I 1918 р., а затим оголосила себе з’їздом «и избрала Таврический ЦИК в составе 7 большевиков и 2 левых эсеров», прийняла, як наголошує «БСЭ», резолюції «в троцкистском духе», зокрема щодо Брестського миру.

І навіть справжній «съезд советов», що відкрився 6/III в Сімферополі, «на первом своем заседании по вопросу о Брестском  мире... принял резолюцию, аналогичную резолюции съезда ревкомов». Щоправда, наступного дня тривожну для більшовиків ситуацію (без німецької — фінансової та військової — підтримки більшовицький режим був приречений) вдалося виправити: з’їзд, певно, схаменувшись, все ж таки «признал мир с Германией». 10/ІІІ з’їзд «избрал ЦИК Таврической губ. и Совнарком. В ЦИК вошло 12 большевиков и 8 левых эсеров, в  Совнарком — 8 большевиков и 4 левых эсера (оця незмінна  кількісна перевага більшовиків ще вилізе боком лівоесерівській  меншості. — М. Л.). 21/III ЦИК Таврической губернии объявил Крым  республикой Тавриды».

Однак, прозора хитрість із створенням цього відверто промос-ковського державного утворення [хоча офіційно ця  радянська «республіка» і не входила до складу РРФСР, та про її орієнтацію красномовно свідчить те, ким і за чиєю вказівкою  вона була створена і хто її очолив ([87], стор. 40—41): «Рішення про її утворення було спричинене прагненням в і д і р в а т и Крим від України. З цією метою ЦК більшовицької партії у березні 1918 р. направив у Крим члена Петроградського комітету РКП(б), члена Всеросійського ЦВК  А. Слуцького. А перед цим для зміцнення більшовицької організації Таврійської губернії туди прислали Ж. Міллера (учасника революції 1905 р. у Ризі) і Ю. Гавена (латиша, члена Мінусинської Ради), які, як легко бачити, були далекі від проблем Криму... — як територіальних, так і  національних. Та, незважаючи на такі «дрібниці», Ж. Міллер і Ю. Гавен за добре вже знайомим сценарієм», при фінансовій підтримці  РРФСР — «Петроград вислав 49 млн. карбованців» — й проголосили  згадану вже Радянську Соціалістичну Респуб-ліку Таврію (РСРТ)], як показали наступні події, «не спрацювала». Так, у ноті кайзерівського уряду, переданій 3 травня 1918 р. Наркоматові закордонних справ Росії, зокрема, відзначалося ([151], стор. 519), що «Германское правительство не намерено навязывать Крыму  определенную форму правления... Императорское правительство даст полную силу праву на самоопределение, провозглашенное русским правительством, и предполагает, что вопрос относительно Крыма, который до сих пор принадлежал к Таврической губ. (куди входили й українські землі. — М. Л.) будет предметом русско-украинского договора».

Та, попри такі дрібниці, на загал перебіг подій в РСРТ розвивався цілком за московським сценарієм, стратегічна мета  якого — вернути Крим «під руку» Москви. Якби лиш не псували гру  все ті ж «татарские буржуазные националисты» та підступні меншовики, які «широко пользовались своей руководящей ролью во многих профсоюзах» і «значительным влиянием в ряде местных советов». А з якою метою «пользовались» «БСЭ» пояснює так: «перекликаясь с контрреволюционной Украинской  центральной радой, меньшевики вели предательскую агитацию, убеждая рабочих, что присоединение Крыма к Украине принесет с собой «торжество демократии». «Б р е х н я», — звично промовив  би невмирущий персонаж із захоплюючих кінопригод «невловимих» і мав би цілковиту рацію, оскільки справжнє «торжество», безперечно, можливе лише за умови приєднання Криму до РРФСР.

Та нічого в тих «буржуазних націоналістів» не вигоріло: у квітні-травні 1918 року 52-й корпус німецьких військ окупував Крим — відбулося чергове «падение Советской власти». Згодом, в листопаді 1918 р., німці самі забралися з окупованих земель (на  думку «БСЭ», до цього призвели не лише «революция в Гер-мании»,  а, звичайно ж, і «энергичная работа большевистской подпольной организации»). Їх замінили «деникинцы и войска новых  интервентов». Та вже «30/IV из Севастополя ушли последние суда Антанты», і в місто увійшли червоні частини. «6/V Крым был объявлен Советской Социалистической республикой (окрім  Керченського півострова, де денікінці ще утрималися. — М. Л.), в нем образовалось Временное рабоче-крестьянское правительство, в состав которого» увійшов і Д. І. Ульянов («брат В.И. Ленина»,  наголошує «БСЭ»).

Та вже за пару тижнів денікінці, оклигавшись, знов зайняли Крим, і вкотре, як бідкався знаменитий Карабас-Барабас, «плака-ли мои денежки» — навіть братан не допоміг. «Во всем Крыму начался разгул деникинского белого террора». Щоправда, всезнаюча «БСЭ» чомусь не наводить конкретних характеристик цього «разгула» — лише загальні фрази на кшталт «появились старорежимные чиновники; помещики вернулись в свои имения», «трудовое крестьянство было терроризировано карательными отрядами», «положение рабочих р е з к о ухудшилось (вище наводилися конкретні дані щодо нещадного пограбування Криму кремлівською владою, що значною мірою й призвело до різкого погіршення стану кримчан. — М. Л.)». А от щодо дійсного розвою в Криму червоного терору, то дослідники цього питання  наводять більш конкретні дані.

Вже від самого початку перемоги жовтневого заколоту в  Росії, наголошують вони ([152], стор. 31—33), Крим «стал опытным полигоном использования всех форм насилия...» Автори  виділяють кілька етапів «красного террора» в Криму часів  встановлення Радянської влади, серед яких «заключительным аккордом... прозвучали крымские события 1920—1921 гг., которые рука вообще не поднимается квалифицировать вследствие умопомрачительного их размаха (количество уничтоженных в 1920—1921 гг. до сих пор не  установлено... но, без всякого сомнения, счет идет на десятки тысяч человек...). Р е з ю м е: красный террор в Крыму  эволюционирует от стихийных самосудов в 1918 г. через «легетимизацию» принципа «революционной целесообразности» к делу партийно-государственной важности в году 1920-м. Так  закладывались политическая и идейная о с н о в а тоталитарного  режима в СССР». І вже незабаром (1932—33 рр.) саме ця «основа» доз-волить кремлівському режимові, не вагаючись, піддати червоному теророві у с е селянство України, жертви якого в десятки, сотні  разів (!!) перевищать навіть ті, кваліфікувати які, дійсно, «не  поднимается рука»...
Нарешті, торжествує «БСЭ», «в ноябре 1920 Крым снова, и на этот раз окончательно стал советским». Ось тут і стався справжній «разгул» червоного  терору...

І хоча трудящі Криму, як наголошує «БСЭ», «р а д о с т н о приветствовали» відновлення «рідної» влади, «крымревком, однако, совершил целый ряд ошибок», так і не заявивши про намір  приєднатися до РРФСР — тож, як любитиме згодом примовляти Й. Сталін, «в этом вопросе товарищей надо поп-равить». І «поправили»: «благодаря вмешательству ЦК ВКП(б) (згодом, шляхом такого ж «вмешательства», територіально обкарнають і Україну. — М. Л.) с этими ошибками было покончено». І радикально — у травні  1921 р., зазначає відомий правник професор Володимир Буткевич  [81], «Пленум ЦК РКП(б) приймає рішення про створення Кримської АРСР як складової частини частини РРФСР». Звичайно, це була не національна автономія, а суто територіальна. А оскільки допіру росіяни в Криму н і к о л и не складали більшості, то більшовикам, як свого часу й імперському центру, для формування бажаного «національного» обличчя Криму довелося використовувати  різні, за висловом автора, «в и к р у т а с и демографічної політики». Так, за переписом 1897 року, «лише українців у Таврійській губернії було 42,2 відсотка»; а якщо сюди ще додати «13 відсотків кримських татар, 3,8 — євреїв, 2,8 — болгар, 5,4 — німців, представників інших народів», то стає зрозумілим, що вести мову про найменшу перевагу росіян в Криму нема жодних підстав, а тому вдаватися до референдуму щодо «самовизначення» Криму для подальшого «законного» приєднання півострова до Росії більшовикам не було ніякого сенсу — результат неважко було передбачити. Тому вводиться такий чудернацький показник, як «кількість росіян та українців» (до цього додумалися ще царські чиновники, але більшовики дещо вдосконалили цей «викрутас» — додали сюди ще й білорусів, хоч останніх «в Криму проживало  менше одного відсотка»). Проведений під таким кутом зору перепис 1921 року засвідчив в Криму «такий склад населення: росіян та українців — 51,5 відсотка (інші дані вказують на цю ж цифру, але стосовно росіян, українців та білорусів), татар — 25,9 відсотка, євреїв — 6,86, німців — 5,88, греків — 3,31, болгар — 1,57,.. інших народностей — 3,31 [та – далеко куцому до зайця – справжніми віртуозами демографічного крутійства показали себе сучасні російські історики – у підготовленій та виданій академічним московським Інститутом історії СРСР монографії з історії Криму [152а] вони, у повній відповідності з сумнозвісним сталінським принципом «...нет и проблемы», взагалі відмовили українцям у кримській «прописці» (стор. 49, 67). Ось як виглядає, скажімо, «национальный состав населения Крыма 1921 г., %» московського «розливу» 1988 року: «русские — 51,5; татары — 29,5; немцы — 5,88; евреи — 6,86; греки — 3,31; болгары — 1,57; армяне — 1,67; поляки — 0,80; караимы — 0,77; эстонцы — 0,40; чехословаки — 0,20; прочие — 1,14», а українців – наче вітром здуло! – М.Л.]». Зрозуміло, що це аж ніяк не відображало реальної картини щодо розселення представників трьох братніх народів на півострові, однак дало змогу РРФСР «узаконити» згадане рішення ЦК РКП(б), що і зробив Ленін, який, як зазначає згадана «БСЭ», «18 октября 1921... подписал декрет об обра-зовании «Автономной Крымской Советской Социалистической Республики», і  теж, певна річ, «в составе РСФСР...»
І не знадобилося  ніяких з’їздів, ані навіть конференцій! А 30 червня 1945 р. Кримську АРСР переведено в ранг о б л а с т і — аби взагалі не  рипалася зі своєю «автономністю»...
Отаке-то щастя принесла народам Криму сумнозвісна російська, а затим і радянська (детальніше про радянський період історії Криму поговоримо нижче) анексія, але побрехеньки про міфічний «розквіт» Криму після приєднання до Росії продовжують свою переможну ходу. А «значить, — спитаємо разом  із Антуаном де Сент-Екзюпері, — комусь-то це потрібно?» То — кому ж?..