Bідверта розмова на вулицях легендарного міста не обійшла ще однієї знаменної теми, інтерес до якої настійливо підживлюється (а дійсний стан речей — викривлюється) відомими  колами, а саме: як Хрущов «подарував» Крим Україні. Цей фрагмент територіальних зазіхань експлуатується найінтенсивніше, особливо у своїй севастопольській частині, хоча, як вважають тверезі росіяни, «к юриспруденции он отношения н е  и м е е т», оскільки «с точки зрения  международного права, Крым — это часть Украины» [153]. І з цим  дуже важко не погодитись. Але, на жаль, окремі індивіди, надто ж — політичні спекулянти, досконало володіють здатністю досить специфічного бачення будь-яких подій.

Свого часу СНДівський телеглядач, певно, був зворушений до сліз, коли російське  телебачення продемонструвало, як головний «законник» РФ Руслан  Хасбулатов просто-таки з дитячою безпорадністю та невимовним  жалкуванням у голосі заявив на широкий загал СНД приблизно таке: «Я был просто потрясен, когда рассмотрел представленные мне документы по Севастополю и не нашел ни одного документа, подтверждающего передачу Севастополя Украине!» То, може, знайшли бодай один,  котрий це заперечує, шановний Руслане Імрановичу? То так і скажіть, нема чого соромитись!

Та, видать, тодішнього пана спікера добряче потрясло ще до розгортання широкомасштабних пошуків, бо і він, і добродій  Пудовкін «со товарищи» шукали де завгодно, тільки не там, де найперше і слід було б шукати. Хоча Руслан Імранович і наго-лошував постійно, що головним чинником при підході до розгляду «любых вопросов» для нього незмінно є Конституція РФ, однак на цей раз він у Основний закон чомусь і не заглянув. А там, як мовиться, чорним по білому — і в поправках до  старої, сталінської, Конституції і в новій, зразка 1978-го, Кримську область вилучено із списку областей  територіально-адміністративного поділу РФ, а Севастополь вилучено із списку російських міст центрального  підпорядкування.
І всі ці зміни були затверджені так, як того вимагали ч и н н і на той час закони26. А натомість до Конституції України, так само у повній відповідності до чинного законодавства, були внесені відповідні зміни. І ні у Верховної Ради СРСР, ні у Верховних Рад республік жодних сумнівів щодо  законності згаданої передачі не виникало. А оскільки саме Конституція є найвищим законом кожної держави, за яким вивіряються усі інші закони, то якого ще, крім конституційного, потвердження законності вказаної юридичної дії вам, панове, забаглося? Адже вищих, аніж наведені, потверджень законності  просто не може бути! Так що, як мовили древні: хто має очі,  нехай побачить27. Однак згадані «казки» новоявлених «шахерезад» не єдині вигадки та пере-кручення, пов’язані з цим славним містом — траплялися вони й раніше, і одна з них пов’язана чи не з найтрагічнішим періодом його історії28.

Можна було б іще зрозуміти, якби питання щодо Криму чи Севастополя вносилося у площину, так би мовити, взаєморозрахунків, тобто запропонували б ці поборники «справедливості» такий собі нульовий варіант: а давайте-но, брати-українці, розглянемо питання про можливе взаємне повернення усіх земель, тобто нам, росіянам — усіх наших, котрі були пе-редані (чи, як вже стало модним наголошувати зараз,  «подаровані») Україні, а ми натомість повертаємо вам усі ваші, що були передані (тут про дарування, дійсно, мови не йшло — просто забирали) Росії. Як то кажуть — ні нашим, ні вашим, зате без образ. Та — боронь, Боже! В тім-то і заковика, що ні про  які землі, щедро відшматовані свого часу від України, ніхто мови не веде й вести не збирається... Лишень одна, глибоко  шанована мною за це, «центральна» московська газета [172] наважилася спробувати відновити і с т и н у, зауваживши, що за такої, «не-нульової», постановки питання «всплыл вопрос о территориях, отрезанных от республики в качестве компенсации за  подаренный в 1954 году полуостров. А это районы Кубани, Белгородской, Ростовской, Курской областей.  Всего 74 тысячи квадратных километров, или т р и территории Крыма»29. Ось така постановка питання, як на мене, була б більш конструк-тивною, ніж теперішня, котра більше схожа на великодержавниць-кий варіант реалізації знаменитого принципу «справедливого» розподілу, убезсмертненого Попандопуло: і моє — мені, і твоє — мені ж. Дуже вже, видать, до душі припав цей принцип часів експропріації, тобто  грабіжництва, деяким нинішнім діячам.

Вагому заявку на вступ до цієї славної когорти свого часу зробив і останній главком ВМФ СРСР адмірал флоту Володимир Чернавін, котрий розпочинає виклад своєї позиції з такої «парадоксальной» фрази: «Я родился на Украине в старинном русском городе Николаеве» [175]. Як на мене,  не така вже вона й парадоксальна, коли б вернути поняттю «руський» його старо-давнє значення, тобто, перестати його ототожнювати з поняттям «російський», бо кожній більш-менш  освіченій людині добре відомо, що то зовсім не одне й те ж30.  Мабуть, вже д о с и т ь робити вигляд, що нічого такого не відбувається, коли ті, хто не має на це ніякого історичного права, присвоюють собі чималий шмат н а ш о г о історичного минулого, щоб досягти «тисячолітньої» історії, а ми, вражені комплексом провінційності та  вторинності, тільки сором’язливо червоніємо, як молодичка, нахабно ущипнута на людях31. Та зараз мова про те, що людина великого життєвого досвіду і безсумнівних заслуг, котра, як ніхто інший, достеменно з н а є, який внесок у розбудові флотів  колишнього СРСР належить Україні (ось відомий московський часопис наводить цілком конкретні дані [186]: «Украина  производила 25% совокупного национального дохода СССР. 44%  в с е х кораблей ВМФ СССР собраны на украинских верфях, из украинской стали, руками украинских рабочих. Весь же ЧФ — лишь  9,2% от ВМФ СССР!»), із сліпою вперті-стю дотримується того ж таки принципу безсмертного персонажу.

Із самопогордою розповідає адмірал, як у розмові з Дмитром Павличком, котрого «хорошо знал лично», на інтелігентні намаган-ня останнього дещо пом’якшити адміралову непримиренність шляхом запевнень, що ми, мовляв, готові дещо зменшити розміри  сподіваної частки від Чорноморського флоту, він безапеляційно кидає: «Никогда этого не будет!» Перебуваючи у щасливій  самовпевненості щодо справедливості подібного підходу, адмірал жалкує, що не всі цього дотримуються: коли він виклав свою позицію відомому державцеві РФ Сергієві Шахраю, то по обличчю останнього побачив, що «взаимопонимания нет... и никакие доводы для него больше не существуют». Та годі, пане адмірале, про які такі «доводы» ви ведете мову? То протилежна сторона силкується пробитися до вашої свідомості, аргумен-туючи, як і водиться серед цивілізованих людей, свою позицію, а саме: що частка  України у розбудові колишнього Союзу — така-то, а щодо ВМФ СРСР — така-то. А ви?.. Та це й не дивно, адже й позиція РФ багато у  чому практично така ж: наприклад, самочинно оголосила себе «правопреемницей» усього нажитого с п і л ь н о — і, як мовиться,  доводьте тепер усьому світові, що ви не верблюд, що у  вкраденому «союзному» клунку є і ваші кровні...

Вже невдовзі невблаганна дійсність взайве підтвердила правильність такого висновку. На початку вересня 1993 року в Масандрі відбулися сумнозвісні переговори Президентів України та Росії. Вони, як з’ясувалося, такими, властиво, ні з російської сторони, яка тільки безапеляційно виклала с в о ї вимоги, ні тим паче з української, котра, буквально ошелешена таким підходом, перебувала в заціпенінні, й не були. На мене  особисто — та, певно, не тільки на мене, а й на багатьох громадян України — ці «переговори» справили надзвичайно гнітюче враження. Здається, відчуття такого морального приниження я не переживав упротяг усієї, хоч і короткої, історії нашої новітньої незалежності. На якийсь час буквально опустилися руки, і вже нічого не хотілося, у тому числі і продовжувати ці роздуми32... Тож правомірно може виникнути питання: коли  проблему з флотом уже «вирішили» (щоправда, Леонід Макарович  запевняв, хоч і якось не дуже переконливо, що це, мовляв, чи то не зовсім так, а чи навіть зовсім не так...), то чи варто тепер  взагалі витрачати на це час?

По-перше, я не певен (бодай сподіваюся на те), що дійсно  вирішено остаточно. Ну, а по-друге, поза усяким сумнівом є те,  що на цьому наші опонування зі згаданою стороною з будь-яких  інших спірних питань, котрі, поза сумнівом, не раз іще будуть виникати, не  вичерпуються, а тому скласти морально-психоло-гічний портрет потенційних опонентів зовсім не зашкодить — тоді не траплятимуться такі переговорні ляпсуси, як масандрівський. І, як мені здається, саме наміри (оскільки показують, чого він хоче,  тобто — що він зробив би, якби мав змогу), а не дії (котрі показують лише те, що він зміг) дають глибше розуміння тої чи іншої особи чи, скажімо, ЗМІ. Ось, наприклад, із переданого О. Медведєвим із Москви огляду [188] абсолютно чітко видно «кто есть ху»: серед дружнього шовіністичного хору «парламентско-хасбулатовско-ФНСовской» преси, яка аж не тямила себе од радості, що нарешті вже тим українцям показали, хто справжній господар на неозорих обширах СНД — чи не одиноко і з явним дисонансом — прозвучав по-людськи співчутливий і тверезий голос московської «Независимой газеты» (07.09.1993): «Братская Россия стала первой страной, унизившей украинцев ради славной победы своего президента». Тому  продовжимо аналіз позицій наших опонентів щодо згаданих  проблем.

Не вимагає, як бачимо, сердега-Україна, а уклінно просить невеличкий, коли виходити з наведених у «Известиях» цифр,  шматочок — усього лиш 10—15% від своєї законної частки (на думку згаданого вже Віктора Суворова, висловлену ним в «первом  интервью прессе» [189], навіть повну передачу Україні «т о л ь  к о относительно небольшого Черноморского флота», навряд чи можна визнати справедливою) внеску у ВМФ СРСР. З російського ж боку «аргумент» один: «Никогда!» То які ж «докази» мала б сприймати будь-яка нормальна людина, а не тільки С. Шахрай? Ось що думає з цього приводу О. Ціпко [74]: «В конце  концов Черноморский флот был н е  т о л ь к о великорусским, но и малороссийским. Украинцы служили отечеству не хуже, чем великороссы33. В конце концов его можно по-братски разделить». Якби ж то так!

На превеликий жаль, «прихватизаційні» тенденції притаманні не лише окремим російським діячам шовіністичного ухилу, а й визнаним демократам, діячам культури. Досить лиш пригадати,  який лемент зчинили перші, і як їх відразу ж підтримали останні у відповідь на рішення глав держав СНД, прийняте на Мінській  нараді (зважте, що не діячі культури, яких звичніше підозрювати  хіба що у «надмірній» прихильності до демократії, ніж у схильності до будь-якого її обмеження, а глави держав, змушені бути більш прагматичними — усі в о н и підписали відповідне «Соглашение о возвращении культурных и исторических ценностей государствам их происхождения»), про повернення згаданих пам’яток народам. Скільки образливих і недостойних словесних вивертів було вигадано цими  дотепниками. Нагадаю лиш один, очевидно визнаний ними найбільш  ущипливим, бо й почув, і прочитав його не раз: «Почему это скифское золото мы должны отдавать Кравчуку? Пусть предъявит справку от скифов о том, что они его е м у дали!» Як тут не  погодитися із Г. Померанцем, котрий у згаданій статті [99] привселюдно заявив: «Я очень не люблю русской с п е с и». А що, шановні добродії, ви самі — взяли це золото безпосередньо від тих же скіфів, чи все ж таки викопали із  могил  н а ш и х пращурів, розташованих на   н а ш і й  землі?  Пригадуєте у Шевченка:

України далекої,
Може, вже немає...
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу..?
    («СОН. Комедія»)

Та й хіба тільки цим золотом скіфів обмежується награбоване Москвою в українській землі?!
І вже наднеприємно, як на мене, було почути про те, що до  цього зведеного хору приєдналася людина, яка у моєму власному  сприйнятті уособлювала в собі щось від покійного Андрія Сахарова — академік Дмитро Лихачов, котрий, як виявилося з його інтерв’ю із вельми знаменною назвою «Да, скифы мы...» [190], не бачить можливості визначити «государства проис-хождения» згаданих пам’яток  культури, тому вважає, що повернути республікам їх  н а ц і о н а л ь н и й здобуток, означає «делить «общенациональное достояние» і, звичайно ж, на догоду «чьим-то политическим амбициям». Ви, шановний читачу, думаю, вже здогадалися, що для цих уболівальників за справедливість поняття «общенациональное» тотожне поняттю «російське». То невже ж до цих пір все ще є актуальним гіркий висновок  Володимира  Винниченка, котрий після кількох безуспішних спроб Центральної Ради добитися від буржуазно-демократичного Тимчасового уряду  Росії бодай би якоїсь автоно-мії для України змушений був із болем констатувати, що російська демократія закінчується там, де починається «українське питання»34? Схоже на те. Бо, що не кажи, на російську інтелігенцію у питаннях демократії покладатися таки важко35. Навіть центральний орган колишнього Союзу газета  «Правда» з деякою тривогою відзначає [203], що в той час, як «военные, спецслужбы и могущественные директора государственных сырьевых предприятий проводят политику, которую н е л ь з я  назвать иначе, чем империалистической36» , в «среде и н т е л л и г е н ц и и нет даже и следа дискуссий о царском государстве  и Советском Союзе как империалистических державах37».

Ця ж схильність до присвоювання чужого притаманна і державній політиці Росії загалом. Потверджень цьому, на жаль, більш ніж достатньо, вони — загальновідомі. На цьому, зокрема,  наголошується в згаданій статті В. Коваленка в «Известиях»  [186]: «Кремль в отношении военного имущества (в т. ч. военной  недвижимости) на территории других республик (Украины, Грузии,  Латвии и др.) фактически объявил полный беспредел: «все, что  нам удастся з а х в а т и т ь, где бы то ни было и как бы то ни  было (включая, например, угон самолетов. — В. К.) — все н а ш е.  Москва пытается удерживать в своих руках не только  корабли и не только севастопольскую базу, но и самолеты,  аэродромы, судоремонтные заводы... Конечно, Украина на это  никогда не пойдет». Далі автор робить цілком логічний і обгрунтований висновок: «Недвижимость на территории Украины следует п р и з н а т ь собственностью Украины — т а к   ж е,  к а к на территории России имеется     л и ш ь собственность  России, и ничья больше». Та коли хтось і справді не визнає об’єктивність і аторитет згаданого автора у питаннях державної політики Росії, то спеціально для таких наведемо оцінку колишнього заступника директора Інфор-маційного агентства США,  спеціаліста з європейських справ П. Добрянської, котра у статті «Важливість міцних американо-українських відносин», надрукованій у впливовій газеті «ВАШІНГТОН ТАЙМС», підкреслює явну схильність Росії до політики, котру авторка, хоча і з застереженнями, називає «доктриной в м е ш а т е л ь с т в а»  [216].

А як, приміром, відреагувала Росія на звинувачення, висунені двома російськими фахівцями в американській пресі, про збе-рігання в російських таємних спецхранах вивезених з території Німеччини під час другої світової війни сотень тисяч витворів культури, зокрема і всесвітньовідомого скарбу царя  Пріама, знайденого ще відкривачем Трої Г. Шліманом під час її розкопок? Рішуче заперечила не лише утаювання  згаданого скарбу, а й сам ф а к т існування згаданих таємних спецхранів взагалі («Радіо «Свобода», 09.09.1993)38. Та  небавом, навіть не змінившись на лиці і «чувств никаких не изведав», як писав з дещо іншого приводу В. Маяковський, визнала протилежне і навіть пообіцяла повернути вкрадене. І чого це раптом? Чому б, скажімо, не спитати у власника скарбу  (Берлінський музей) щось на кшталт: «А відповідна цидулка від  самого Пріама у вас, шановні, є?» Та ні, закордон — не  Україна, зачепиш, то такого роздмухають по усьому світові, увесь імідж порядності попсують! А кредити? А гуманітарна  допомога? Цих загрозами не злякаєш. А от Україна — своя, кишенькова, особливо не закомизиться — всемогутні «крани» швидко упокорять будь-які самостійницькі вибрики.

Це взайве було потверджено під час масандрівських переговорів 3 вересня щодо флоту — та й чи  переговори то були? Схоже, що українська делегація або мовчала (дивна дискусія, що спалахнула було «не между сидящими  напротив, а между сидящими рядом» [219], як мовиться, не в  рахунок), або згідливо хитала головою, а от російська сторона  буквально з порогу, за словами Президента України Л. Кравчука на прес-конференції 6 вересня, «абсолютно відкинула в с і пропозиції, висунені українською стороною». І нічого — проковтнула українська сторона цей «фортель», навіть не обтерлася... Ось тут я чи не вперше змушений заявити про свою  незгоду з глибоко шанованим мною Володимиром Коваленком, котрий вважає [186], що Росія подекуди диктує свою волю «в оскорбительной для национального достоинства украинцев форме».  Куди там! Навіть важко уявити, якими б мали бути дії російської «сторони», аби в української бодай засвербіла та сама  національна гідність — куди звичніше мовчки проковтнути39... То  чи за такої разючої неповаги до свого народу, своєї держави, та, власне, й до себе самого  можемо сподіватися на бодай  якусь-то повагу до нас з боку інших людей і держав?!

Звичайно, я розумію (а чи оця наша внутрішня готовність  звично зрозуміти у чужій позиції навіть те, що не піддається розумінню, не є твердженням нашого постійного перебування у  стані залежності, без позбавлення від якого годі й говорити про  найменшу самостійність?), що людині, для якої, без перебільшення, флот — то саме життя, болісно ділити флот, який  вона звикла сприймати як єдиний організм. Ще раз наголошу — і  як колишній військовий моряк, і просто як людина — я розумію таких людей. Я навіть полишаю, так би мовити, поза  увагою ту небезпеку, котру несе така «єдність» флоту для  вистражданої української незалежності, оскільки, на думку оглядачів [220], «единый» ЧФ закономерно будет означать, что мы н а м е р т в о привязываемся к военной колеснице России и о самостоятельной, независимой политике Украины... нужно будет просто забыть н а в с е г д а». Однак, ніяк не второпаю  одного: чому вони, такі чутливі до власного болю, з такою зловтіхою готові пошматувати — ні-ні, звичайно, не дорогі їх серцю залізні організми — а... ж и в и й: шматовану-перешматовану, різану-порізану Україну?! То ділити кораблі — боляче, бо означає — різати «по живому» (це рефреном винесено і у заголовок згаданої публікації В. Чернавіна), а от пошматувати, спаплюжити чужу державу, історичну долю цілого народу — так собі, звична  дрібничка, що не заслуговує на увагу. Невже й справді — ч у ж е не болить? Але це вже, вибачте на слові, певним чином  охарактеризовує вас самих... Та, зрештою, справа тут не зовсім у Чорноморському флоті, а точніше — навіть зовсім не в ньому, бо, як наголошувалось у «Известиях»  [186], то тільки «г о в о р я т «флот», а насправді  «подразумевают —  К р ы м». От саме тут, вочевидь, собака і  зарита!

Пригадую, як іще в бутність виникнення питання про  територіальні претензії з боку Росії, коли «старша» сестра то висувала їх у різний спосіб40, то, після різко негативної реакції, заспокоювала «нерозумну молодшу» черговим договором «об уважении территориальной целостности друг друга» (просто якась суцільна чехарда розпочалася, і то на високому дер-жавному  рівні — може, іспанська «Ель Паїс» не так уже й перебільшує, вважаючи [224] Росію «не завжди передбачуваною у своїх д і я х країною41»?), відомий спеціаліст з питань національних відносин Світлана Старовойтова в одному із досить частих тоді своїх телевізійних інтерв’ю запропонувала вирішувати такі спірні питання щодо приналежності тих чи інших територій,  «исходя из их и с т о р и ч е с к о й принадлежности». Що ж, справді Соломонове рішення! Тільки про одне змовчала визнаний  фахівець у цих складних справах — якою глибиною дослідження історичної приналежності вона збирається обмежитися? Бо так, зопалу, недовго і колишньої периферійної резиденції київських князів Кучково-Москви позбутися. Певен, що на таку глибину  дослідження годі розраховувати42. Але й у більш наближені до нас часи, як відомо, наша «старша» не особливо церемонилася у питаннях відрізання українських земель. Ось що,зокрема, писав про це московський часопис «Столица» [238]: «...Очень скоро после присоединения Украины к России российским собственникам  были переданы г р о м а д н ы е угодья из числа украинских государственных (войсковых) земель». Може, й ці землі замірилися повернути пріснопам’ятні поборники справедливості?  Що ж — помагай, Боже, коли так! Та неважко переконатися, що  такий намір їм і на хвору голову не при-верзеться!
Правда, слід наголосити, що й такий варіант вирішення  спірних територіальних питань я ставив тільки у постановочному розумінні, аби показати дуже вже своєрідний паралакс (зміщення) погляду на ці питання деяких російських політиків. А взагалі  безліч кривавих конфліктів при спробах переділу територій протягом століть призвели до того, що зараз, напевно, вже немає на Землі сусідніх (і не тільки!) держав, які при бажанні не могли б висунути одна до одної бодай якихось претензій. Та, нарешті, в людства вистачило здорового глузду, аби зрозуміти,  що позитивного рішення в цьому питанні просто н е м а, і що  навіть сама п о с т а н о в к а цих питань виводить лише на один шлях — шлях с а м о з н и щ е н н я. Тому схаменулися і, набравшися певної мужності, підписали гуртом угоди, котрими відмовилися від самої постановки питань про будь-які територіальні претензії. На тому, як кажуть, і порішили.

Та, може, Росія, обумовлюючи якусь особливу позицію у цім питанні, відмовилася підписати ці угоди, а отже — не визнала  їх? Якраз навпаки — і підписала, і визнає. Але — дуже своєрідно. Ось тільки одне потвердження цього. Варто було суверенній Латвії лише натякнути на те, що від неї, тоді — Латвійської РСР, були відібрані (ні про яку законну передачу тут і мови не могло бути, оскільки після визнання сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова н е з а к о н н и м Латвія скваліфікувала своє приєднання до СРСР як незаконну окупацію) кілька населених  пунктів, котрі увійшли до Псковської області, як... Ви, читачу, певно, очікуєте, що після цієї заяви Латвії про пограбування Росія, звичайно ж, стала у смиренну позу і засоромлено, наче застигнута на чомусь не зовсім порядному молодиця, промовила:  «Ну, що ж, як ваше, тоді — забирайте». Та нічого подібного! Саме такої реакції очікують тільки від України. А «нерозумній» Латвії нотою-громовицею швиденько розтлумачили, якою неприпустимою порушницею усіх існуючих угод вона себе виставляє перед усією світовою громадськістю, зазіхаючи і на світовий  гельсінський процес, і на територіальну цілісність та  недоторканість кордонів Росії, проголошених нею власним Актом про незалежність. Що ж тут заперечиш — гельсінський процес, то  справді дуже важлива для усього людства справа. Але!..

Чому б з такою ж, як казав улюбленець публіки Тарапунька, «безпощадною принципіальністю», не вивірити і власну позицію у питанні додержання гельсінських домовленостей? А справа тут у  простому — в залишеній собі у спадок від імперської минувшини двоякості підходів. Про це ще після розпаду СРСР і проголошення  Росією власної незалежності, коли гостро постало питання про можливе відокремлення деяких територій, зокрема Татарстану,  мужньо заявила один із запрошених у телепрограму «Итоги» експертів (щиро жалкую, що не запам’ятав бодай прізвища цієї достойної жінки), стверджуючи, що «угроза подобного развития событий будет существовать до тех пор, пока мы в своей политике  будем использовать д в о й н о й стандарт: мы с негодованием отвергаем малейшие поползновения Татарста-на к независимости от центра и в то же время с умилением воспринимаем л ю б ы е сепаратистские устремления в Крыму». Оце вже, як мовиться, дійсно, у самісіньке око вліпила! Та біда тільки, що згадані політики у власному оці й колоди не помічають43...
На жаль, як виявилося, не лише вони, а й представники таки справді великої російської культури. Ось який взірець, властиво, культурного рівня самих цих діячів наводить у тому ж  числі «Известий» згаданий В. Коваленко [186] (скорочую ще  більше, ніж він — повірте, прихильники поезії небагато від цього втратять):
«...И под шумок Украйна
 Съесть хочет флот и Крым».

Портрет автора в цілому зрозумілий — про «коварную» Україну вже мовилося. Та найбільш цікавим є те, що, як зазначає В. Коваленко, «такой поэтический шедевр предлагает своим читателям «Литературная газета». Між тим, це лише зайвий  доказ того, що політизована культура (в даному випадку — друкований орган культури) невідворотно втрачає свій рівень. Далі автор, вочевидь поділяючи сподіване непорозуміння українцями такої постановки питання, пише: «Украинцы, однако, спрашивают: а  п о ч е м у российских поэтов и политиков  н е  шокирует, что Россия «съела под шумок» целых т р и флота — Балтийский, Северный и Тихоокеанский, да е щ е  и п р е т е н д у е т на последний оставшийся, а Украина должна начинать с нуля?» А й справді — чому? Невже для того, аби, як писав Роман  Іваничук ([241], стор. 157), «український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія,.. ходив по світу, ж е б р а ю ч и,  мов погорілець»?..