Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

УКРАЇНЦІ У СПОГАДАХ АВРААМА ШИФРІНА

З приємністю мушу сказати, що книжка Авраама Шифріна "Четвертий вимір" (Видавництво "Сучасність", Мюнхен, 1973, переклад із російської мови В.Кобрина) зробила на мене дуже гарне враження. Це чи не перша книжка, якої автор, жид, ставиться до українців доброзичливо, з великою прихільністю і пошаною. Не дивуюся, що М.Островерха1, коли писав статтю "Дивний жид" про Шифріна та його книжку ("Америка", р.63, ч.27), закінчив її висновком: "Та й дивний той жид Авраам Шифрін: з такими жидами і з такими християнами дішов би світ до відродження Людини, а з нею до духовного оздоровлення народів, держав". Думаю, що те саме скажуть усі українці, коли прочитають спогади Шифріна. Книжка має 444 сторінки, ілюстрована знімками, на яких здебільшого виступають українці, друзі автора з концентраку. Обкладинку зладив Мирон Левицький2.

Автор книжки ще відносно молода людина. Народився 8 жовтня 1923 року в Мінську в сім'ї Ісаака Шифріна. Два роки після народження Авраама, батьки перенеслися до Москви. В 1938 році батька арештували й заслали на 10 років до концтабору, де він і помер при кінці відбуття "строку". Коли вибухла німецько-совєтська війна, Авраам Шифрін був мобілізований до "штрафного батальйону", як син ворога народу, і післаний на фронт. Дослужився ранги майора й був двічи ранений. Не зважаючи на те, в 1953 році його арештували як "ізраїльсько-американського шпигуна" й присудили до розстрілу. Але кару смерти замінили йому на 25 років концтаборів, 5 років заслання і втрату громадських прав упродовж 5 років. Після 10 років його звільнено, і він перебув 3 роки в Караганді. В 1970 році виїхав до Ізраїлю, де й тепер перебуває.
У своїй книжці описує Шифрін страхіття і свої переживання в совєтських концтаборах. Разом із ним каралися там тисячі людей різних національностей і професій. Були серед них військовики, літератори, музики й селяни. Ще в 1946 році совєтський уряд рішив побудувати дорогу від Центральної Далеко-Східньої магістралі до ріки Лени, до копалень золота. Загинуло на цих роботах багато людей: українців, москалів, німців, балтійців, японців, корейців і жидів. Перших було найбільше, а серед них чимало відомих людей, як В.Горбовий, митрополит, а сьогодні патріярх УКЦ, Йосиф Сліпий, Юрко Шухевич, Михайло Сорока та інші. На першій пересилці в таборі ч.038 стрінувся автор із групою "воркутян", які брали участь у повстанні. Між ними був і 22-літній Євген Грицак, що очолював повстанський комітет. Його везли судити й, очевидно, розстріляли. Не розчулювався над своєю недолею, говорив про Воркуту так просто, неначе повернувся із звичайної тюрми. Виявився він дуже цінною людиною і Шифрін із ним заприятелював.
Совєтська влада нацьковувала в таборі москалів на українців і німців, українців на москалів, а всіх разом на жидів. Ось, наприклад, оперативний уповноважений КГБ викликав ніччю впливових, але наївних українських націоналістів і казав: "Чого ви, дурні, чекаєте? На вас же руські ножі приготовили!" Те саме говорив він і до москалів, щоб довести до різанини. Тоді з радістю звітував, скільки трупів винесено поза зону.
Траплялися такі курйози, що чужинців засуджували як "українських націоналістів". Таке сталося з відомим нам Гінсбургом, жидом, якого засуджено на 25 років за український націоналізм. Це тому, що він ховався від розстрілу в німецьких таборах, прикидаючись українцем. Співв'язні жартома назвали його українським націоналістом. Він лежав на нарах побіч генерала та цілими днями перекладав Бяліка з жидівської мови на російську.
Шифрін із жалем згадує, що в наслідок непорозуміння він ударив невинного українського юнака та вибив йому зуба. Коли Шифрін сидів на верхніх нарах, внизу розмовляли два українських юнаки й часто вживали слово "жид". Не зважаючи, що для українців це не образлива назва, Шифрін розлютувався і вдарив одного з тих юнаків.
З великою пошаною згадує Шифрін тих українців, що ціле своє життя вели боротьбу за визволення свого народу, а серед них особливо доктора Горбового й митрополіта Сліпого. На руках багатьох українців були витатуйовані числа з концентраку в Авшвіц. Їх таврували як німецьких коляборантів. Горбового возили щороку до Києва і Львова, обіцюючи йому спокійне життя і професорську кафедру, якщо засудить українську повстанську боротьбу. КГБ привозило до табору сім'ю Горбового, сподіваючись, що сльози дружини й дітей зломлять його. Однак Горбовий був незламний і щороку повертався з тих поїздок до табору. А митрополіт Сліпий — каже Шифрін — виглядав велично навіть у своїй арештантській одежі. Його поведінка примушувала навіть вартових солдатів ставитись до нього ввічливо. Спокійний, висококультурний, він сидів у таборі вже друге десятиріччя і був хворий. Читав в'язням лекції з релігійної філософії, а сам слухав лекції жидівського професора атомної фізики Юрія Меклера. Не без глибокого зворушення згадує Шифрін Михайла Сороку, якого знав він уже раніше як дуже приємного і скромного провідника українського підпілля. Ця людина не розказувала нічого про себе і про своє горе, завжди була привітна і врівноважена. Його дружина, Катря Зарицька, каралася в одиночці Владимірської тюрми вже більше десяти років. А він зносить свій біль без нарікань і готовий був завжди допомогти приятелям. Перед сном в'язні любили пожартувати. І між ними були українські хлопці, які пройшли важку життєву школу, але вміли про це розказувати з почуттям гумору. Одного дня трапилося чудо: по митрополіта Сліпого приїхали з Москви кагебісти й забрали його. Незабаром до одного українця в таборі приїхала дружина на побачення і розказала, що в закордонному радіо чула вістку про приїзд митрополіта Сліпого до Риму. Від'їзд митрополита проголомшив усіх: з безмежної віддалі до них прилинув промінь волі. Забрали митрополита. Забрали митрополита так швидко, що він ледве встиг розпрощатися з друзями по тюрьмі. Шифрін подружив із Юрком Шухевичем3, якого Совєти арештували 14-літнім хлопцем і заслали до дитячого концтабору (і такі концтабори існують у "найдемократичнішій" країні!). Коли йому минуло 18 років, перевели цого до дорослих. Замість статті кодексу, мав він букви "ЧСВН" — член сім'ї ворога народу. Був це веселий і говіркий хлопець. У дитячому концтаборі не мав змоги вчитися, тож тепер використовував кожну хвилину, щоб здобути знання від таборових інтелігентів. Дорослі друзі давали йому охоче лекції історії, літератури, філософії, математики. А він сам вносив бадьорість і радість та старався допомогти немічним виконати норму на роботі. В 1963 році КГБ несподівано перевезло його до Владимірської тюрми, найсуворішого політичного ізолятора. Після 20 років ув'язнення його звільнили, але не дозволили вернутися в Україну. А 1972 року його знову ув'язнено й без ніякої причини засуджено ще на 10 років.
Згадує Шифрін також про якогось українця Михайла, що його раненого взяли в полон у боях з українськими партизанами під Станиславовом. Його вилікували, бо хотіли, щоб склав відповідні для них зізнання. Переконавшись, що він не зрадить своїх товаришів, засудили його на смерть. Все ж таки вдалося йому втекти на волю і він ще три роки воював у партизанських загонах, поки його знову схопили. Але тимчасово тоді була знесена кара смерти і він зберігся при житті. Була це характерна і спокійна людина, яка у всіх в'язнів, навіть серед чужинців, збуджувала почуття поваги й довір'я.
Автор "Четвертого виміру" вдячний провідникам українського націоналістичного руху, які сиділи з ним у таборі, що вони в суперечках про жидів мали відвагу відверто ставати на боці жидів. Він їх шанує за те, що вони трималися гідно супроти адміністрації табору. З ними часто він розмовляв про боротьбу українців проти русифікації та большевицького гніту.
Показавши рабство й жахливі відносини в країні диктатури пролетаріяту, Шифрін докоряє вільному західньому світові за те, що він веде розмови з комуністами, дозволяє їм бувати на Заході й торгує з ними, словом, робить бізнес на крові жертв большевицького звірства. Заохочена цим совєтська влада чимраз більше гнобить поневолені народи.

Чікаго, 1978 р.

1 Островерха Михайло (1897) — письменник, журналіст, родом з Бучача (Тернопільська область). У 1926 — 1929 роках співпрацював у львівських літературних журналах і газетах, згодом емігрував, з 1949 року в США.
2 Левицький Мирон (1913) — маляр і графік, родом із Львова, учень школи О.Новаківського. З 1949 року в Канаді, США, Франції.
3 Шухевич Юрко — син Романа Шухевича (1907 — 1950) — генерал-хорунжого і головного командира Української Повстанської Армії.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ