Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

НАДХНЕННИЙ РОМАНТИК МОРЯ

Не багато в нас поетів, що любили й оспівували море. З новіших хіба згадати Юрія Яновського, Гео Шкурупія, Олексу Влизька та ще декількох. Але з них усіх найбільше присвятив місця морській тематиці Влизько, розстіляний військовим судом 30 років тому1. Це справжній романтик моря, закоханий у його красу й силу. Влизько не випадково оспівував море. Він своїми "морськими" віршами хотів пригадати своєму народові велике значення моря та бажав вивести Україну на широкі морські шляхи світу. У своїй творчості, яка характеризується шуканням нових засобів і бадьорим романтизмом, поет, оспівуючи морську стихію, ставить нам перед очі сильних людей із їхніми пристрастями й пригодами. Як яскравий представник породи людей української нації, Влизько, найвизначніший мариніст нової доби, був свідомий того, що "життя ще довго треба брати і нести серце на одчай". І чи треба дивуватися, що останнім твором надхненного романтика моря була збірка морських віршів "П'яний корабель" з віршем "Рейд" у центрі (Харків,1933)?

Чудові є морські вірші Влизька, а серед них "Іронична увертюра" і "Морський бурецвіт" чи не найкращі. У поезіях з морською тематикою Влизько виявив себе найліпше. Такі його морські вірші, як "Матроси" чи "Іронічна увертюра" будуть завжди окрасою найкращих щкільних хрестоматій і читанок. Як талановитий співець моря, Влизько захоплюється безмежністю і величністю моря та його титанічною силою. Він славить міцних духом людей, а таких якраз породжує море. Він закоханий у мандрівках і пригодах, бо вони гартують волю людини. Ентузіязм, життєрадісність і гаряча любов до людей і світа — ось речі,
які червоною ниткою снуються крізь усі твори Влизька, нашого визначного романтика моря.
До кращих віршів у морській збірці "П'яний корабель" належать "Дев'ятий вал" і "В порті стоять кораблі". Але крім вищезгаданої збірки, яку характеризують мужня романтика моря і моряцький відважний фаталізм, мають ще й інші збірки Влизька вірші з морською тематикою. Тут слід особливо згадати збірку "Живу, працюю". З неї цитую вірш "Туман":

І тут, і там вітрила волохаті,-
Суцільний дим од моря до небес,
і тількі іноді прорвуться з плес
далеких сонць проміння кострубаті,
І зірвуть млу, де піняться прибої,
та крутять хвилі виром карусель,
а десь летить сп'янілий корабель
між двох морів,- і під, і над тобою...
...І знову, знову. Сторогатим чортом
охрестить все похмурий капітан
і вдарить в дим, одчайно, мов таран,
сирени тон над портом.

А оце останні дві строфи з вірша "Порт" тієї ж збірки:

Люблю твоє лице, і ці поснулі стяги,
І скромний орнамент бетонових аркад,
... а десь, такі ж, як ти, цвітуть архіпелаги, -
романтика моя залізних естокад.
Химерно!? Правда? Так!? Яку ж ліпити норму
на серце молоде — зрадливу оболонь!?
Привіт тобі, привіт... і бурі, бурі, шторму!
У нас з тобою все... За тишею вогонь!

У збірці "Живу, працюю" є теж морські вірші "Рейд", "Матроси" і "Рейс". Останній має форму сонета. Ось його зміст:

Регочуть і свистять на палубі матроси
(Штурмує у баккорт важкий зелений вал),
а берег золотий зникає у провал...
Команда: Поворот! — Кріпіти троси!

За хмарами пахтять багряні папіроси,
У сказі шестерень реве машини шал.
За вдарами у кіль, мов бомба... Інтервал...
На палубі свистять за працею матроси...

Вода, вода й вода, та хвилі океану...
У рубці капітан — схиливсь на карту рвану:
О важко, важко як у чорну пітьму йти!

Як би не завести на скелю чи на камінь...
І карта, наче пух, кружляє під руками й
обвалами вали гарпунять, у борти.

До найкращіх збірок Влизькової поезії належить перша книжка віршів 19 — літнього юнака "За всіх скажу" (Київ, Книгоспілка,1927). З іншіх слід згадати "Книгу баляд" (1930), книжку віршів із поїздки до Німеччини "Ох Дойтшлянд!" (1930), збірку агітаційних віршів у стилі В.Маяковського "Моє ударне" (1931) та збірку "Рейс". Остання вийшла в Києві 1930 року у видавництві "Пролетарська правда" нечуваним для поезії того часу тиражем 33 тисячі примірників. В одній із збірок поет сказав про себе і свої твори таке:

Я іду ясний дорогами,
Серце вимивши вогнем,
І на поминки з убогими
Не гукають вже мене!

В "Літературі і мистецтві" появився 1931 року гаркий прозовий репортаж Влизька з поїздки до Німеччини "Поїзди йдуть на Берлін".
Ціле своє життя тужив Влизько за великим і незнаним. В одному із своїх віршів він каже:

"Ще треба нам нових Шевченків.
Ще треба нам нових Франків." -

свідомий того, що пробудження українського народу до державного життя не можуть зобразити малі таланти.
Хоч Влизько належав до комсомолу, він не міг захоплюватися совєтською владою, яка перетворила країну в пекло з примусовими переселеннями, депортаціями й концтаборами. Виголоджування українського села Сталіном глибоко зранило його душу. Галан2 у "Буднях совєтського журналіста" розказує, що Влизько повернувся з села сильно схвильваний і сказав: "Були на селах? Бачили, що робиться?... Кращих господарів знищили, а решту загнали в кошару й їсти не дають. Читали Панчову "Маму, що мусить умерти?" Зануда він, хоч і добрий письменник. Морду йому б набити тією новелею. Я комсомолець, але хай вони йдуль під три чорти з таким соціялізмом. Паскудство!"
Влизько був глухонімий, тому розмовляв з Галаном пишучи. Списані клаптики паперу він старанно дер, ще й припалював цигаркою в попельниці. Кінчаючи прикру розмову, він заявив, що повертається до Києва "писати історичну поему, а про сучасність хай пишуть інші...". Тому А.Галан так його характеризує: "Юна, чиста, світла душа! Він теж належав до тих, кого не можна було купити "за панство велике, за лакімство нещасне".
Від Влазька вимагали совєтські критики, щоб органічно засвоїв собі психологію пролетарської кляси. Поет борсався, пробував "іти нога в ногу" і виписав собі присуд смерті в баляді "про короткозоре Ельдорадо" ствердженням:

Бо власна земля — холодна й німа,
Бо власна земля — як завжди — тюрьма.
А краще — усюди, де нас нема.

Совєтський читач, коли читав це вірш, знав, про яку землю думав автор. Але зрозуміло його також жорстоке НКВД. Писав тут Влизько про гідальгів — чекістів, що виводять людей, яким набрид "рай" на своїй землі, на плянтації рабської праці, утихомирюючи розчарованих просто й одверто погрозою:

Стоп!
Ельдорадо тут! Кожний з вас холоп!
А хто тікатиме, — куля в лоб!

Думку, висловлену тут, поглиблює поет у закінченні твору:

І подумали люди: — Це тут. Ба ні,-
Ми несли Ельдорадо на своїй спині.

Героїчний ентузіязм молодого романтика Влизька не міг миритися з сірими буднями совєтської дійсности. Він засуджує тих, що мовчать, бо бояться більщовицької Москви. Ті самі вимоги, що до себе, він ставить до всіх поетів, вимагаючи від них героїзму та невтомної праці:

Нам треба пісні — бурі,грому.
Нам треба бомбами слова!
Ні слова — хто там! — про утому,
У кого скніє голова!
Нам треба кожного солдатом
На наші будні і фронти!
Поете, — в бій! Доволі ждати!
Громами пісню рознеси!

У Влизька бачимо молодече завзяття і бадьорість. У своєму чудовому творі "Дев'ята симфонія" він собі бажає "надлюдської любови", щоб могти охопити нею весь світ і здобути щастя "своїм синам, онукам і нащадкам далеких днів". Про цей чудовий твір писав колись критик і поет Яків Савченко: "Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиріччя щодо такої щляхетности думок, такого міцного й суцільного патосного піднесення і, нарешті, такої щирости й людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові... всього 19 років". Влизько був завжди оптіміст. Він любив життя, хоч доля важко його скривдила, відібравши йому слух і мову. Вірив у краще майбутнє свого народу, красу життя бачив у любові ближнього й праці для народу. Знаменний з того боку оцей його вірш:

Гей, ти серце, сонячно гаряче,
Гей, ти серце — сонцем золоте!
Від колиски невгамовна вдача
Оселилась з нами і росте!
Понесем же серце, голі й босі
На одчай головоньку свою!...
...Скоро, скоро прийде золота осінь
І повисне тишею в гаю...
Мабуть, так накреслено дороги
Та стежки зазорені мої, -
Щоб лягали вічно попід ноги

Влизько пробував своїх сил також як маляр, здебільшого в оформленні книжки. Цікава є його обкладинка до збірки поезій О.Лана "Долоні площ" своїм модерним стилем.
Зараховуємо Влизька до неоромантиків, хоч він ще не встиг був стилістично викристалізуватися. Він ніжний поет і має серед своїх творів поезії, які дуже зближені до клясичної поетики. Як буревісник "розстрілянного відродження", він характером своєї творчости дуже наближається до іншого романтика, Миколи Бажана.
Використовуючи факт убивства в Ленінграді члена Політбюро ЦК ВКП(б) С.Кірова, НКВД розстріляло сотні українських діячів, в тім і письменників. Сотні інших заслано, наприклад: письменників В.Підмогильного, М.Куліша, П.Филиповича, Майка Йогансена, Є.Плужника, О.Слісаренка, М.Ірчана та багато іншіх. Серед розстріляних у грудні 1934 року (чи 5 січня 1935) був і Влизько, молоденький і багатонадійний поет. Совєтська влада знищила талановитого поета, який міг дати своєму народові ще багато великих творів.

"Наш клич", Буенос-Айрес, 25 березня 1965 р.

1 Олекса Влизько був розстріляний у грудні 1934 року.
2 Галан Анатоль (1901 — 1988) — український письменник, який народився на Чернігівщині. Справжнє прізвище — Калиновський. У 20-х роках працював у "Вістях ВУЦВК", був членом літературної організації "Забой". Після другої світової війни — на еміграції в Аргентині і CША.Анатоль Калиновський — автор ряду книжок оповідань: "Невигадане"(1967),"Розмова з минулим"(1971), віршованої поеми "Хам"(1970), поезії "Прорадість і біль"(1970) та ін.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ