Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

РЕЖИМНИЙ ПРИСТОСУВАНЕЦЬ

Два роки тому, 16 серпня 1976 року, на 76-му році життя, помер Юрій Смолич, основоположний української пролетарської літератури, відомий загально українській еміграції як той, що намовляв наших людей до повороту на батьківщину. Довгий час очолював спеціяльний пресовий орган КГБ під назвою "За повернення на батьківщину" та був ловцем наївних душ серед емігрантів, закликаючи їх до повернення на батьківщину й обіцяючи їм прощення з боку тих, що ніколи нікому не прощали. На голову товариства, яке мало розкладати морально нашу еміграцію, пішов Смолич не випадково. До тієї ролі приготовлявся ще з юнацтва, бо завжди шукав легкого життя і наживши, був у минулому відомий як автор детективно — кримінальних повістей та мав чималий досвід у боротьбі з противником. На чолі того гореславного товариства "полювання на душі людські" стояв Смолич аж до своєї смерти, щоправда, в останніх роках як почесний голова.
Ніде правди діти, хоч Смолич вірно служив Москві, вона його досить холодно попрощала на дорогу вічности, похорон його був скромним, коли порівняти його з похороном Корнійчука. Москва не довіряла Смоличеві та ставилася до нього з підозрою. Адже він став членом партії щойно в 1951 році, отже, на 51 році життя, упродовж 20 років був тільки кандидатом у члени КПСС, а коли прийшов до влади гетьман Скоропадський, то Смолич, хоч мав уже 18 літ, не включився до "червоних загонів", а пізніше, стояв досить далеко від таких українських 20-річних большевицьких горловізів, як Юрко Коцюбинський та його швагер Віталій Примаков. Чекав Смолич "чия візьме". Зате 5 років перебував на різних безпечних санітарних роботах, як боротьба із сипним тифом. Та й "літпоходження" і "соцпоходження" Смолича, наказували ставитися з недовір'ям до Смолича. Він був колись членом зненавидженого ВАПЛІТЕ й сином інспектора гімназії, а не простого народного вчителя, як подавала офіційна біографія. Тому й не дуже помагало Смоличеві його довголітнє вислужництво.
Смолич був не тільки редактором органу КГБ "За повернення на батьківщину", але й головою Спілки Письменників України, з якої за "націоналістичні ухили" виключають письменників і тим самим призначують їх на фізичне знищення. На рахунок Смолича треба теж записати всі статті, в яких зображувалися "звірства" бандерівців і наших повстанців. Ідеологічним спекулянтом він залишився до смерти.
Був не тільки співредактором "Вістей з України", але й викладачем на курсах української мови й літератури в Київському університеті для студентів, що приїздили з закордону. Завжди гнувся туди, куди вітер віяв. Був членом ВАПЛІТЕ, а в січні 1927 року вже вступив до гостро конкуренційної організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників) і писав пеани та панегірики щораз то новим партійним московським сатрапам. Не диво, що одержав у нагороду орден Леніна, 2 ордени "Червоного Трудового Прапора", орден "Знак пошани" та інші численні медалі. Вкінці дослужився золотої медалі "Серп і Молот", наданої у рік 70-річчя "Героя Праці". До ВАПЛІТЕ приєднався аж тоді, коли з тієї організації виключено Хвильового. Був тоді ще безпартійним большевиком". В 1960 році створив і очолив "Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном", яке потім переназвано у "Товариство Україна".
Народився 7 липня 1900 року в Умані в сім'ї Корнія Смолича, щирого українця, якого за українство переводили з Умані до Білої Церкви, Глухова, Кам'янця-Подільського, а вкінці до Жмеринки. Юрій учився в клясичній жмеринській гімназії, а потім студіював у Києві Комерційний інститут. Коли вибухла березнева революція 1917 року, батько відразу став на службу Центральної Ради УНР. А син 1918 року, коли проголошено мобілізацію до Української Армії, втік із Києва, а в період визвольних змагань 1918 — 1921 років проводив у "загоні для боротьби з тифом". Коли ж большевики зайняли Жмеринку, виступав у самодіяльних театральних гуртках як актор. Від 1924 року працював інспектором театрів Головнополітосвіти — Наркомату Освіти УССР, хоч був другорядним актором. Пізніш написав роман "Фальшива Мельпомена" — про "петлюрівський театр, що залишився на занятій большевиками території, щоб далі, вже в нелегальних формах, вести національну, контрреволюційну" працю. Походячи з української інтелігентної родини, Смолич добре володів українською мовою. Писав легко, швидко, доступно, не дбаючи про форму. Пробував писати по-російському й видав 1944 року твір "Як Сабір Мухтар і Айша допомагали фронту", але критики висміяли його мову. Після того не пробував писати в мові "старшого брата". Написав понад 15 романів, десятки оповідань. "Кінець міста за базаром" появилася 1924 року. Був теж автором памфлетів, скерованих проти "українських буржуазних націоналістів". Коли б зібрати все, що він написав, вийшла б сотня томів. Працював здебільшого в ділянці романів, спершу фантастичних, згодом мемуарних. Написав автобіографічний роман "Дитинство" (1937), що є найкращою його повістю.
Смолич є в нашій літературі ініціятором кр мінальних повістей. Головні його криміналістичні й сенсаційні повісті є такі: "По той бік серця", "Господарство доктора Гальванеску". З автобіографічних творів крім роману "Дитинство", де автор тонко проаналізував з психологічного боку переживання малого Юри, треба ще згадати твір "Вісімнадцятилітні" (1938), де автор часто пропускає подробиці, які йому невигідні. Малюнки деталей шкільного виховання виступають у психологічній повісті "Наші дні". В утопічно-пригодницькому романі "Останній Ейджевуд" пише автор, як совєтський уряд доручив одному комсомольцеві викрасти у ЗСА таємні формули отруйних газів. Остання книжка Смолича — це "Мир хатам, війна палацам", де повно наклепів. Голова Комітету для підривної роботи серед українських емігрантів обпльовує в тій книжці Петлюру, Грушевського та інших наших державних діячів. У 1952 році Державне Видавництво Політичної літератури УССР у Києві видало книжку Смолича "Вороги людства та їх найманці", пасквіль на українських націоналістів, які нібито служили Гітлерові, а їх недобитки тепер вислужуються американському імперіялізмові.
Починаючи від 1940-х років, Смолич більше за мався публіцистикою, видавши багато брошур і книжечок, в яких показував совєтських людей у їхній боротьбі проти фашистів (збірники "Мирні люди", "Битва" тощо). Нещадно лає особливо письменників, що втекли на Захід, називаючи їх зрадниками, ворогами народу, та відмовляючи їм усякого літературного хисту. Для Смолича Багряний це графоман, Аркадій Любченко — підлабузник і спритний перевидавач своєї єдиної збірки "Буремна путь", Гай-Головко — це велике ніщо в літературі.
Залюбки писав Смолич, особливо на старші літа, спогади. Очевидно, вони повні тенденційности й партійного забарвлення явищ і людей. У трьох книжках "Розповідь про неспокій" згадує він багатьох письменників, але не каже, що їх знищило НКВД, висловлюючись евфемістично1, наприклад, "він опинився в скрутному становищі", "його життя трагічно урвалось", або "це був загублений талант, жертва брутального свавілля". Багато подробиць він промовчує або перескакує через роки. Щоправда, автор "Розповіді про неспокій" не міг написати усього, ні з'ясувати події об'єктивно. Все ж таки знаходимо в тих книжках багато про особисте життя видатних українських письменників, які були репресовані, чи знищені. Найбільше місце присвятив Блакитному, Кулішеві, Довженкові, Вишні, Ірчанові, Галанові й Хвильовому. До ВАПЛІТЕ належало — каже Смолич — 27 письменників (Хвильовий, Яловий (Шпол), М.Куліш, Любченко, Бажан, Вражливий, Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, П.Іванів, М.Йогансен, О.Копиленко, Г.Коцюба, М.Майський, П.Панч, І.Сенченко, Слісаренко, Смолич, Тичина, Громов, Квітко, Лейтес, Фельдман, Шкурупій та ще дехто): з них 16 "примусово відірвано від літературного процесу", себто були розстріляні, замордовані під час слідства або зникли без вістки; один покінчив самогубством, один виїхав на еміграцію і помер, 4 померли в Україні, а лише три врятувалися й писали. До останніх належав і Смолич.

"Українське слово", 1978 р., 1 жовтня

1 Евфемістично — евфемізм — заміна слів з грубим або непристойним змістом чи забарвленим на слова й вирази, які виражають уцей зміст у пом'якшеній формі або завуальовано.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ