Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

НА МАРГІНЕСІ ЗІБРАНИХ ТВОРІВ (1938 — 1978) ЯРА СЛАВУТИЧА

Тематика творів Яра Славутича дуже різноманітна. Та й сам Яр Славутич багатогранна людтина. Його літературна творчість охоплює поезію, рецензії різних видань, редагування і видання збірників, альманахів і підручників до науки, він пише чимало на теми літературознавства й мовознавства, їздить багато по різних країнах світу, відбуває наукові конференції, дає доповіді й познайомлює чужинців з нашою українською правдою.
Треба з приємністю пригадати, що Яр Славутич з успіхом виконує величне післанництво, яке він собі в житті визначив і до якого зобов'язався ще малим хлопцем, складаючи присягу своєму дідові, що серед буревіїв збереже своє життя та понесе в чужий світ нашу Правду. Завдяки своїм здібностям й феноменальній працьовитості він є сьогодні не тільки одним із найталановитіших поетів свого покоління, але й одним із найпопулярніших. Його твори вже сьогодні діждалися перекладу на чужі мови. Щедро обдарований поет, а до того ж літературознавець і мовознавець, Яр Славутич уже здобув собі тривке місце в новій українській літературі. З природи він лірик, інколи навіть сентиментальний, із нахилом змальовувати події нашої історії.
Цінні в поезії Славутича є картини рідного краю, жагуча туга за соняшною Херсонщиною, з якої він родом. Його поезія повна творчого динамізму й оптимізму, наснажена бойовим духом. Поет боровся колись у рядах УПА, а коли минула війна й можливости інформувати чужинецький світ про наші права і змагання, то він вибрав собі за зброю своє поетичне слово й науку і ними несе правду про Україну серед земляків на скитальщині й серед чужинців західнього світу.
У творчості Славутича вражає нас широчінь і різноманітність мотивів. Деякі його поезії такі милозвучні, що до них наші композитори склали музику. І так Фоменко написав музику до кантати "Слава Мазепі", "Монолог перед шаблею" з опери "Мазепа", "Пісня про отамана Стрільця", "Партизанська" й "Діва Марія". Китастий склав музику до "Карпатських січовиків", що здобули собі широку популярність, і до "Думи про Кемптен", що стала окрасою наших академій. Яременко музично опрацював "Дует Мазепи й Мотрі" та "Саскачеванку", Бородієвич твір "Київ" і "Полтавська битва", Лепшинський скомпонував мелодію до "Юнацького маршу", а Білогруд поклав на ноти романс "Ти прийшла".
В багатьох лірично-епічних віршах Славутича відчуваємо Бурхливий драматизм, наприклад, у "Кальнишевій молитві" в поемі "Соловецький в'язень", чи "Монолог перед шаблею" в поемі "Мазепа". Славутич чудово малює картини природи, особливо рідної Херсонщини. Можна його назвати співцем степової України, єдиним досі й неперевершеним, бо другий херсонець, Є.Маланюк, у своїй тематиці мало приділяв уваги Херсонщині. Коли вже був у Канаді, дав чудові малюнки чужої природи, канадських прерій, зокрема канадської півночі. В них природа живе своїм буйним життям. Особливо гарно змалював поет (у "Завойовниках прерій") зиму в північно-західній Канаді, коли довкола панує безмежний смуток, гуде видмами буревій, а "вітер ставить намети по крутих кутах".
В 1945 році видав Славутич збірку "Співає колос", переважно любовної і пейзажної лірики, де в одному з "Херсонських сонетів" склав своєрідну присягу:

Степи Херсонщини, степи родимі,
Соломоверхі клуні на току,
Розлогі верби в ранішньому димі,
Вас не забуду на своїм віку!

Поезія Славутича сповнена глибокого патріотизму й наснажена глибокою вірою в перемогу правди й волі України. Це особливо бачимо, коли поет пише про воїнів УПА. У збірці "Правдоносці" показана наша еміграційна дійсність, а українські емігранти виступають у ролі носіїв української правди на чужині, до якої тепер глухі інші народи:

Вчувай, о світе!
Зло несамовите!
Гримить Сибір скелетами борців!

Майже всі поезії Славутича пронизані глибокою вірою в силу й витривалість нашого народу, яким поет гордиться і звеличує його в далекій праісторії. Яр Славутич — романтик героїзму, але героїзму спокійного і холодного. В перші роки своєї творчости він захоплювався неоклясиками й до деякої міри був із ними пов'язаний. Але насправді важко Славутича приділити до якогось одного літературного напряму.
Особливо цінні в його творчости картини рідного краю, якими він висловив свою гарячу любов до рідної землі. Поет вірить у призначення України, вірить у Творця всесвіту. Він, як і багато інших поетів, особливо колишні "вісниківці", поет-месіянист. Він оспівує багато морів і Тихий океан. Але найближче йому таки Чорне море, бо з ним в'яжеться героїчна історія нашого народу. Балтик-море вікінгів, предків шведів і балтийських народів, Озівське море нагадує йому турецько-татарське лихоліття, а з ним упадок Запорізької Січі. Щоправда, морська тематика не домінує в творчості Славутича, бо він переважно поет безкрайого степу та історичних подій на ньому.
У творі "Донька без імені" бачимо багато драматичної напруги, яку поет створює яскравими малюнками епізодів та ліричними дегресіями. Поезії Славутича мають багато своєрідности: його слова ніби точені, образи яскраві, раз-у-раз натрапляємо в нього на словотвори. Тематика в нього багата: він описує дитячі роки, в нього виступає і любовна лірика, він приділяє увагу монгольським ордам і Козаччині, підсовєтській дійсності й життю на чужині. Володіючи різними жанрами, Славутич написав навіть "Думу про Кемптен", де зобразив із рисами гострої сатири, як московські людолови з допомогою американських "жуйців гуми" по-звірячому репатріювали наших людей на "родіну". При цій нагоді зацитую вірш "Чужа весна", написаний у Швабії 1945 року, де поет думає про свою скитальщину та згадує рідну матір, з якою розпрощався назавжди:

Узятий з дому від гінкого поля,
Де рідна мати, як суха тополя,
До неба руки з пут підняла,
Марнує міць і час робочу спину,
Щоб на роздоллі цвіту і тепла,
Як ждану долю, стріти домовину.

У Славутича безліч метафор, порівнянь, контрастів, алітерацій, риторичних питань, асонансів тощо. Свою лексику він часто черпає з народньої мови. Його сонети "Зілійник", "Кам'яна баба", "Тарпани" та інші відзначаються яскравою плястичністю і дбайливим добором нових конкретних слів. Сонет, тріолет, рондо та інші неоклясичні форми часто трапляються в нього, але таки найбільше виступає катрен. У збірках поета дивує уважно різьблена форма віршу й добірний словник, прикрашений де-не-де архаїзмами. Своєю збіркою "Гомін віків" Славутич зактивізував багато призабутих старих слів, зв'язаних із княжою давниною, наприклад, гридень, гридниця, румак, зегзиця, потала, ненатлий та інші. У творчості Славутича виступають три характерні риси: дбайлива техніка, різноманітність тем і напружена філософська думка. Маємо в Славутича багато канадизмів, які в його поезії мають свою стилістичну функцію. Дуже цікава з цього погляду його збірка "Завойовники прерій" (1968), присвячена "пам'яті перших українських поселенців". Стилістичний кольорит виявляється в тій збірці передусім у назвах. Хоч Славутич відомий як мовний пурист1, то все ж у тій збірці, крім канадського назовництва, є деяка кількість канадизмів. Подібного матеріалу є теж багато в збірці "Мудрощі мандрів" (1972), де маємо розповідну форму, але переважає сонет. Є в тій збірці добірні й незвичайні рими та часто виступають алітерації. Ось уривок із триптиху "Чорне море":

Для мене ти, нескорений причале,
Могутня звага і життєдайна кров,
Несчерпна плодь, буддя багатошале,
Розгін чайок і лопіт корогов.

Тут поет часто повторяє звуки Ч і Ш, бажаючи наслідувати шум морських хвиль. Здається мені, що поет зачасто користується "поетичною свободою", і через те в нього інколи стрічаємо незвичну форму слів або зміну наголосів. Назагал мова Славутича чиста й соковита, поетикою він володіє знаменито. Він знає добре всі форми віршування і є мистцем октав і сонетів, хоч сонет є найважчою поетичною формою. Поетичні рядки Славутича характерні багатством ритміки. Він уміє користуватися трохеєм, ямбом, та іншими комбінованими формами. Він — майстер у творенні епітетів, новотворів та інших поетичних засобів. Ритміка його поезії зміняється залежно від змісту віршів; вона багата й різноманітна. Для прикладу, звернім увагу на такі гарні персоніфікації і порівняння: "Шепочуть шестигранні ячмені", "Палають соняшники", "Ходить літо, як господар", "Сонце, як на струнах, золотим промінням грає", "Погойдуються після дощу рожеві колоски". З ліричних творів збірки "Співає колос" треба відзначити цикл сонетів "Перша любов" та "Херсонські степи". Багаті на образність, написані доброю мовою, вони прикметні як зразки справжнього поетичного мистецтва.
З формального боку характеризує збірку "Гомін віків" різноманітність. В ній немає одноманітності; тут маємо гексаметр, сонет, чотирирядкові строфи, а навіть верлібр. Щодо літературних жанрів, стрічаємо у Славутича поеми, баляди, думи тощо.
В поемі "Соловецький в'язень" у декількох картинах показав автор трагічну долю останнього кошового Запорізької Січі, його 25-річне ув'язнення в Соловецькому монастирі. Тут усе витримано в суворому тоні — від описів природи до образу самого в'язня. Він "душею стомлено рида", коли "здається, мозок висихає і замерзає в жилах кров". Глибину страждань Кальнишевського побільшує образ чайок, які переплітають понад Соловками. Він просить їх:

Чайки! Чайки! Ласкаві птиці
Давно небачених країн!
Несіть, жадані вістівниці,
Хоч подув запаху степів!

А сам автор в епілозі до поеми каже:

Моїй землі здавили серце чорні болі.
Тож відплатімо за жалі
І двісті літ тюрьми й неволі!

В поемі "Донька без імені" (Буенос-Айрес, 1952) поет втрачає дружину й одноденну доньку, що їх німці спалили в замкнутій хаті. Тут Славутич оповідає про боротьбу поліських партизан з гітлерівськими наїзниками, а на цьому тлі дає "сюжетну" долю молодого подружжя Оксани й Гордія. Ця поема належить до найкращих творів, і тому була відзначена літературною нагородою на конкурсі "Америки" в 1951 році. Поема має характер лірично-драматичний. До неї спонукала Славутича його власна трагедія, бо його дружину із щойно народженою дитиною спалили німці.
Збірка "Спрага"(1950) повна роздумів і філософських рефлексій, яких поет не може втихомирити. Ту спрагу не може він погасити і в збірці "Оаза" (1960), яка є філософічною збіркою поезій. Власне своє життя і творчість поет розуміє як мандрівку, яка навчить його "мудрости людської" і дасть нагоду пізнати і розгадати світ. Але чужі краї не можуть у його душі затерти образу рідної землі. П'ята з черги Славутичева збірка "Оаза" (Едмонтон, 1960) це вислів поетового патріотизму, до якого він знову повертається після подорожей по Європі й Америці. Вже перші 2 рядки цієї збірки накреслюють, до деякої міри, її зміст: "Ти мені — як примарна оаза на пісках африканських пустель". Основний тут мотив: туга за Україною. Поет мріє про Оазу, себто про Україну. "Оаза" тематично призначена погасити нашу духовну спрагу, що нас мучить на еміграції. Завданням цієї збірки є розбудити в наших душах почуття надії, що ми ще побачимо Рідний Край. Золотою ниткою крізь усю збірку тягнеться тут туга за Батьківщиною. У мандрах по чужих краях поетові ввижається, неначе спрагненому мандрівникові в пустині, прекрасна оаза, його чудова Україна. Але, крім центральної теми збірки, туги за Батьківщиною, говориться ще в "Оазі" про поворот до історичних спогадів: прославлення в окремому розділі історичного міту про Яра, дохристиянського ідеалу добра і плодотворности. Автор просить Бога:

Лиш дай у тяжкому сконі
Узріти євшан степів,
На онтім прадавнім лоні
Почути Дніпровий спів;
І, впавши на рідну землю,
Її цілувати вщерть...

Збірка "Маєстат" це величальна лірика. Це шоста збірка поезій Славутича. Значне місце в ній займає патріотична поезія. Поет прославляє українські військові й державні традиції козацько-гетьманської України. Ця збірка містить 2 розділи: "Маєстат булави" і "Фльорентійські сонети". До неї додано дещо з циклу "Північне сяйво". Книжка зачинається сонетом "Трофеї", де автор подає мету й напрям своєї літературної творчости чи свого життя.
Перша збірка Славутичевих поезій, "Співає колос" (Авгсбург,1945), вийшла, коли поет мав 27 років. Вона складається переважно з описів природи, інтимної та патріотичної лірики. Поет із насолодою зображує враження з дитячих років та пейзажі півдня України, особливо рідної Херсонщини. Його перша збірка це немов заспів до дальших збірок поезій Славутича.
Свою другу збірку поезій "Гомін віків" (Авгсбург, 1946) заповнив автор героїкою української старовини з новітньою героїкою нашого національного руху й визвольних змагань народу. Всі вірші тієї збірки згруповані в 6 розділах, з яких кожен має за тему якусь епоху нашої історії: "Старовічні марива" (мітична праісторія), "Дажбожі внуки" (слов'янські легенди), "Київська слава", "Запоріжці" і "Карби". Зачинається збірка милозвучним вільним переспівом заспіву до "Слова о полку Ігоревім", а кінчається 1943-м роком, коли почалася наша скитальщина, але бадьорою візією майбутнього:

О, земле рідна, пам'ятай про нас!
Ще вдарить грім і в пожаданий час
Ми, як герої, вернемось до Тебе.
Настане правда. Грізнолика мета
Віднайде ціль. Веселкою ясною
Зведеться воля...

"Гомін віків" показує глибокі роздумування поета над долею українського народу. Деякі поезії тієї збірки мають форму сонетів. Є в ній теж гарна історично-психологічна поема "Соловецький в'язень", про яку ми вже згадували. Остання війна з її жахіттям знайшла яскраво-образне відчуття. Ось, напиклад, образ полонених:

Мов кістяки, з запалими очима
Вони бредуть узбіччями шляхів
І падають під ляскіт нагаїв.

Сьома збірка Славутича, "Завойовники прерій", не лише прославлює життєздатність українців, що зуміли в далекій чужині відтворити свою рідну землю. Вона також вносить у нашу літературу екзотику полярного сяйва і водночас заохочує канадських українців плекати свої рідні традиції. Поет гордиться своїми земляками, завойовниками канадських прерій, і лине думками в Україну:

Поглянь же, Боже, в дальній край!
Пошли посланця в Україну,
Мечем вогненим покарай
Неправду люту, кривду тлінну!
Нехай же й мій поярмлений нарід
На битву збудеться й Тебе прославить!...

Більшість творів збірки віддзеркалює жертовну працю перших українських піонерів і їхніх нащадків, що, не зважаючи на чуже оточення, на тяжкі умовини життя серед диких просторів, зберігали свої звичаї, рідну мову, народну культуру. Поет милується красою канадських просторів, але водночас мріє бодай у сні побачити рідну Херсонщину:

Нехай нап'юсь цього простору,
Цієї красної пори,
Щоб, наситивши спрагу зору,
Не знав ні туги, ні жури,
Щоб, стрівши дні в Саскачевані
І привітавши Едмонтон,
Я в час вечірній чи доранній
Бодай у сні узрів Херсон.

Збірка "Завойовники прерій" цікава ще й тим, що, поруч українського тексту, рівнобіжно надруковано англійські переклади Р.Г.Моррісона. Ця збірка є свідоцтвом нашого вростання в завойовані українськими руками прерії, вростання в Канаду, з усіма позитивами — як український вклад у розбудову тієї країни.
Восьма збірка Славутича, "Мудрощі мандрів" (1972), це подорожі автора по різних суходолах. Він подає у ній свої враження і спомини, переплітаючи їх історичними подіями та постатями, що мали зв'язок з Україною. У збірці є теж кілька поезій, що лише здалеку зв'язані з подорожами Славутича. Їх він присвячує матері, дружині, шестидесятникам, нескореним героям, Україні. Облетівши світ, поет висловлює свої глибокі почування, стверджуючи, що рідної землі, рідної столиці, ніщо не може заступити.

Де б не жив ти і як не діяв,
По яких не блукав містах,
Твоя святість — твій рідний Київ,
Хоч ти сам — перелітний птах.

У збірці є деякі вірші, присвячені суто українським темам, зокрема твір "Живі смолоскипи". Кілька поезій присвяччено тут пам'яті Палаха, Дідуха й Макуха, які спалили себе, протестуючи проти московських арештів і русифікації.
У своїй біографії каже Славутич, що почав писати вірші ще 8-літнім хлопчиною. На жаль, його вірші до 1933 року, оправлені дідом в окрему книжку, загинули разом із батьковим хутором у час насильної колективізації. На літературну ниву виступив Славутич у 1938 році. В "Літературному Журналі" помістив він тоді свій вірш "Коню мій буланий", де сказав:

Небесами чистий,
Землями плодистий,
Квітами барвистий
Наш Херсонський край!

Ранні твори Славутича писані деякі під Сосюру й Тичину, в інших бачимо замітний вплив народних пісень.
Славутич працює теж багато як перекладач. Він переклав з англійської мови сонети й оди Джона Кітса, а далі дещо з білоруської, польської, чеської і болгарської мов. Пробує свої сили також у прозі. Прпацює в ділянці літературознавства й мовознавства. В 1950 році видав книжку "Модерна українська поезія", в 1955 році — "Розстріляна муза", силюети українських поетів, знищених Москвою, "The Muse in Prison" в 1956 році, "Велич Т.Шевченка" в 1961 році, "Іван Франко і Росія" в 1959 році, "Шевченкова поетика" в 1964 році, статті про М.Ореста і Є.Маланюка, "Ukrainian Literature in Canada" в 1966 році, "Антологія української поезії в Канаді" в 1975 році, "Українська поезія в Канаді" в 1976 році. З ділянок мовознавства й методики навчання мов дав Славутич 6 книжок, а до них належить "Українська мова за зорослуховою методою", "Conversational Ukrainian" і "Ukrainian for Begginers".
На закінчення подам кілька подробиць із життя Славутича. Дуже цікавим закінченням збірки "Трофеї" є поміщена там автобіографія поета "Початок життєпису", звідки довідуємося, що Славутич народився 1918 року на Херсонщині, на хуторі, що був колись козацьким зимовником, поблизу села Благодатного, Долинського району. Його дід походив із козацької шляхти. У їх родовому селі Жуках відомий козацький літописець Самійло Велико написав свій літопис про козацькі війни. В дідовій клуні до 1932 року зберегалися сволоки з запорізьких куренів, але місцева совєтська влада, заарештувавши сім'ю, забрала їх на паливо до клюбу. Його дід, гордий нащадок козацького роду, оплакуючи зруйнування Запорізької Січі, бажав запліднити ум свого внука, малого хлопчини, та вказати йому на майбутнє завдання в житті, — як пише Яр Славутич — казав йому скласти присягу, що розкаже світові про те, як Москва нищить Україну. Тому то Славутич бажає не тільки зобразити долю нашого народу, але й виконати місію українського правдоносця серед чужинців. Дід був приятелем відомого професора Дм.Яворницького, автора праці з життя Козаччини. У збірці "Мудрощі мандрів" говорив Славутич: "Я брів полями сивого Славути, Дніпровий син, Славутич молодий". А в Тегерані навіть пояснив поет паоходження свого імені. Яр — це по-перськи любов. "Яре мій" — вона сказала... Яре мій! вона зітхала...".
15-літнім хлопцем вискочив Славутич із поїзду, що віз українців на північ Росії. В 1938 році став політичним в'язнем за читання забороненої режимом літератури. Потім воював у рядах повстанців. Прибувши 1949 року до ЗСА з освітою вчителя, став студентом Пенсильванського університету, де дістав ступінь магістра й доктора філософії.
Під Херсонським "ясним колоссям" проходила його молодість. Там складалися ті враження, які творять ліричну основу збірки "Співає колос". В одному вірші тієї збірки каже поет:

Під синім небом, над ясним колоссям,
Серед степів, де грала ковила,
Де щастя й горе прожить довелося,
Моя там юність розцвіла.

А оце у вірші "Мариво" ремінісценція з родинного життя поета:

Лягає маривка хвилястий млин,
І каже дід, проходячи за тин:
"Святий Петро вигонить вівці пасти".
О, любий діду! Вас давно нема.
Над нашим краєм пропливла пітьма.
І слід пустельний дика простелила.
Та я пам'ятаю вас і той день на пасіці.

"Дзвони", 1989, N 1-2

1 Мовний пурист — людина, яка прагне зробити недоторканими якісь норми мови, вберігти їх від іншомовних елементів.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ