Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

ЖИДІВСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК ПРО УКРАЇНЦІВ
У СОВЄТСЬКИХ ТАБОРАХ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ

Напередодні другої світової війни Юлій Марголін, жидівський письменник і громодянин Палестини, приїхав до Польщі відвідати свояків. Коли кілька місяців пізніше вибухла війна й німці зайняли Лодзь, він утік до Пінська. Тут його захопили большевики і, хоч він не був совєтським громодянином і не виступав ніколи проти СССР, заслали його на 5 років до табору примусової праці. Вирвавшись з совєтського пекла, Марголін написав книжку, в якій з великим хистом змальовував переживання й терпіння засланців (Ю.Б.Марголін. Путешествие в страну зека, Изд. им.Чехова, Нью-Йорк, 1952).
Коли беремо до рук цю книжку, цікавить нас головно, що і як пише автор про українців. Відомо, що укураїнців можна зустрінути по всіх таборах і каторгах СССР й усюди вони, як подають очевидці, свої й чужі, своєю кількістю мають перевагу над іншими національностями. Отже, знаємо, що автор книжки мусів зустрічатися також з українськими засланцями. З приємністю стверджуємо, що автор назагал чітко відрізняє українців від інших народів і ставиться до них з неприхованою симпатією. Жалкуємо тільки, що в його книжці замало говориться про українців. Серед "западників", яких після "визволення" безупину привозять до совєтських таборів, він українців майже не бачить та знає тільки поляків і жидів, хоч часто ті транспорти приходили з Західньої України, між іншим, з Золочева. А всі знаємо, скільки то українців із західніх областей вивезли большевики впродовж 21-го місяця свого панування в Західній Україні.
Марголін зупиняється довше на характеристиці деяких одиниць з-посеред засланців і таборової управи. Про деяких зазначає, що вони були українці, про інших не подає їх національности, але їхні прізвища кажуть, що це були українці. Ніде правди діти, трапляються серед них типи несимпатичні, навіть жорстокі. Ось комендант Панчук. Людина дуже грізна і всі його бояться. Він людина вільна, з буйним чубом і манерами козацького урядовця(?! — І.Б.). Але читати він уміє дуже слабо й кожний писаний рядок викликає в нього недовір'я і страх. Той Панчук скаженіє, коли засланець Петерфройнд збив скло. "Краще було б, щоб ти був собі голову розбив, фашисте проклятий! Голів у нас досить, а скла нема!" Не кращий від Панчука і Абраменко (чому не Авраменко? — І.Б.), про якого автор виразно каже, що це українець.
Авторові довелось стрічатися й мати діло з Семиволосом, двоюрідним братом лавреата сталінської премії, совєтського героя і стаханівця Донбасу. Семиволос був київським журналістом і людина совєтська, з українською вимовою й гумором. Помер у таборі 1943 року від виснаження. Він любив розмовляти з Марголіном про всі країни, де цей бував. Часто допікав Марголінові, але цей терпеливо зносив усе, бо навчився вже не брати занадто поважно ні дружби, ні ворожечі совєтських людей. Семиволос і в таборі залишився потенціяльно членом комуністичної партії й одним з тих, що засланням спокутували свою провину чи помилку. Він старався розвіяти підозріння й показати беззастережну відданість радянській владі. Такий був Микола Семиволос, бригадир і стахановець, якого в січні 1942 року навіть були висунули на "сокращение срока". Але не діждався передречинцевого звільнення. В самому розгарі його успіхів зловили його на тім, що продавав на боки якесь таборове майно. Зняли його з роботи й післали на іншій лагерпункт. Передали справу прокуророві й не помогли йому блискучі рекорди таборової праці.
Одного разу, лежачі на своїй лаві, казав Семиволос Марголінові обмити йому їдунку. Марголін відмовив. За це почав Семиволос мститься і з того часу давав йому меншу порцію хліба, себто обкрадав засланця.
На Семиволосах, які хотіли бути, — каже автор, — "гідними заборовиками" й висотували з себе жили, трималися совєтські концентраційні табори.
А ось молода Ніна, безпритульна донька України, народжена в добі НЕПу, вихована в домі ксьондза, а потім у жидівській сім'ї. Перейшла через совєтський дитбудинок, а в 1935 році попала з Червоною Артілю у Львів. У Львові знайшла собі опікуна в особі самого Козирьова, могутнього голови львівського горпарткому. Очевидно, жилось їй добре. Але на чимсь їй нога поковзнулась і вона дістала 3 роки в таборі примусової праці. Це "пламєнноє дитя трудового народа". Вона слідкує за засланцями та їм дошкуляє, коли Марголін говорить по-польські з товаришами недолі, вона присікається до нього: "Що, ти тепер говорив по-польські? Ти думаєш, я не розумію!" І раз грозить: "Піду до уповноваженного і розкажу, що ви перешіптуєтеся. Мене уповноважений дуже шанує!"
А воно дійсно так було, бо Ніна часто відвідувала уповноваженого, тому засланці вважали її представницею влади й намагалися в її присутності висловлюватися льояльно й патріотично. Ніна перевіряла якість їх роботи й кожна невдатна склянка (Марголін тоді виробляв склянки, — І.Б.) викликала її погрозу: "І не шкідник ти?!"
Згадує теж Марголін 22-літнього українського хлопця, неповоротного, скромного і спокійного. Помер уночі з виснаження, дуже спокійно, з таким виглядом, якби йому це не було перший раз.
До позитивних типів українських засланців, що їх згадує Марголін у своїй книжці, належить теж українець Новак, у таборі десятник, колишній совєтський прокуратор, який дістав 3 роки заслання за те, що небрежно допоміг скласти заяву людині, що з нею совєтському прокураторові не слід було бути знайомим. Новак по-людяному ставиться до засланців, пробує облегшити їм горе й зближається до них. Він піклується про них, потайки дописує їм проценти за роботу і старається, щоб його бригада мала кращий харч. Додає Марголінові 50-70 % норми, бо хоче, щоб той мав право діставати їжу з "першого кітла" і 500-700 грамів хліба. Наражувався цим на велику небезпеку, а всім тим, кому він допомагав, грозив карцер.
Якщо український читач має які претенсії до Марголіна за те, що він замало українців бачив по совєтських таборах, то все ж мусить йому це простити, коли читає, з якою симпатією зобразив він постать учителя української мови з Дніпропетровська, українця Миколу, на якого випадково звернув увагу, коли почув, як Микола тихцем у куточку цитував Гомерову Іліяду. Автор відтоді подружив з Миколою. Був це мрійник і бібліофіл, нежонатий, у двох кімнатах якого у Дніпропетровську було дві тисячі книг. У совєтських умовинах таку велику бібліотеку могли мати маніяки або вчені, які ціле життя збирали книжки. Миколі було 40 років і єдиною пристрастю його життя була література. На заслання попав за "національний ухил" в час однієї масової ідеологічної чистки в Україні, коли виарештовували людей що занадто темпераментно висловлювали український патріотизм. Пригадали тоді большевики Миколі якусь друкарську замітку, де похвально висловився про якогось українського комуніста, зліквідованого пізніше на приказ з Москви. Цього вистачало, щоб Миколу арештували і розлучили з його дорогими книгами та знищити його в підземному царстві НКВД. Хоч Микола був засуджений на 3 роки, він сидів уже 6 років і тримався добре. Хоч фізично виснажений, він добував із себе таку духовну силу, що міг пережити совєтське пекло. Він пам'ятав Гомера. По-дружньому ставився до Марголіна, допомагав йому в роботі. "Я прив'язався до нього з усією ніжністю і вдячністю, на яку було здібне моє ослаблене, зболіле серце. Скільки ніжности було в нього, скільки музикальности в його вусі, яке реагуало не тільки нагексаметри Гомера, але й на всяку поезію. Микола все розумів і він перший навчив мене цінити українську культуру, яка виростила таких людей". Жид і українець, подруживши, стали нерозлучними приятелями, їли навіть з однієї їдунки. Гарячий український патріот, Микола зумів передати Марголінові культ українського слова. Від нього вперше почув жидівський письменник імена М.Рильського, П.Тичини та інших сучасних поетів, живим тілом облеклися тепер для Марголіна імена Франка і Марка Вовчка, про яких він раніше, щоправда, чув, але нічого конкретного не знав. З запалом розказував Микола Марголінові про Вовчка й Шевченка. Щоб з вдячности за те чимсь відплатитися Миколі, почав його Марголін учити англійської мови. І Микола вчився чудово; він за 3 місяці так уже опанував англійську мову, що міг читати книжки. "Він виявив залізну впертість і наполегливість, справжнє українське завзяття. Опівночі, коли барак спав, Микола вставав, злазив із своєї горішньої лави й сідав за стіл, на якому блимав каганець, та годинами сидів над підручником англійської мови".
Завдяки оцьому українському ідеалізмові Миколи, Марголін полюбив українців. Він допомагає хворому українцеві й той на його руках умирає.
Гарний спогад про Миколу поніс жидівський письменник у світ наволю. А разом з цим, через отого Миколу, зродилося в серці жида зрозуміння для українських змагань і симпатія до нашого народу. Марголін признає, що жиди й українці мають між собою старі й погані порахунки. Він зазначує, що важко уявити собі, що може приневолювати жида в широкому світі цікавиться українською культурою, чи навпаки, українця жидівською культурою. А все ж у совєтському таборі жид зрозумів, "що можна співчувати тому народові, наймузикальнішому серед слов'янських народів. Українська народня пісня одна з найбагатіших у віті і щодо ніжности українці не уступають французам, але Шопен не народився серед українців і ніколи той народ не був політично вільний" (?! — І.Б.).
Кінчаючи свої зворушливі спомини про незабутнього друга українця, Марголін висказує надію, що прийде час, коли українці і жиди стрінуться на світовій арені, не в концентраціннім таборі й не в умовинах погромів чи поліційного гніту, але як вільні люди. І тоді його друг Микола міг би відограти ролю діяча жидівсько — українського зближення або культурних зв'язків. На жаль, сліди по доброму Миколі пропали в підземному царстві НКВД і невідомо, чи вийшов він живим із таборового пекла.

"Українська думка", 13 серпня 1959 р.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ