Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

З УКРАЇНСЬКОЮ ПІСНЕЮ ПО СВІТУ

Цього року українці на скитальщині збитаються врочисто вшанувати соті роковини народження Олександра Кошиця1, що в 1919 — 1926 роках, у чорні дні історії України, з Республіканською Капелею, українською піснею розніс славу України по цілому світі. Минуло 30 років, як відійшла від нас навіки й похована на канадійській землі людина з величезною музичною культурою, великий диригент-етнограф, що довгі роки збирав і аранжував українські пісні, збагачуючи наші музичні скарби. Якраз 100 років тому народився великий майстер, під геніяльною батутою2 якого українська пісня буквально потрясала чужинцями, викликала в чужинців найшляхетніші почуття та примушувала їх заговорити про Україну та її культуру. У своїх "Спогадах" згадує Кошиць, що він завжди дуже любив вірш Самійленка "Україні". Зацитую останню строфу того вірша, бо думки його лягли в основу всього жертвенного життя Кошиця і стали для нього дороговказом:

Прийми ж мої пісні, як дар малий
Великої і вірної любови!
Що зможе дати мій талант убогий
В скарбницю любої твоєї мови
Він певно дасть, і знай, що в час страшний
Твій син тобі не пожаліє крови,
І що не спинить страх усіх погроз
Моїх пісень, моїх за тебе сліз.

Як Тарас Шевченко прибрав просту народню мову в блискучі шати, що всіх нас захоплює, так саме Ол.Кошиць надав блискучу форму нашій народній мові та вивів її у широкий світ. Видатний диригент, композитор і етнограф показав західньому світові красу й багатство нашої музичної культури та здобув нею симпатії для визвольної боротьби українського народу. Знаючи досконало й відчуваючи український національний дух старих церковних напівів, Кошиць у своїй церковно — музичній спадщині залишив нам 5 літургій (4 для мішаного хору й 1 на три голоси), догматики 8 гласів, співи Всенічної (в рукописі), канти й колядки. Великі теж його заслуги в ділянці української етнографії, з якої залишив багато цінних праць. Його опрацювання деяких народних пісень опубліковано англійським текстом у Нью-Йорку. Крім того, талановитий диригент залишив 2 томи цінних "Спогадів" (1947 — 1948), працю "З піснею через світ" (1952) і студію про українські обрядові пісні.
Розказує П.Маценко, що на одному з концертів у Києві, під час диригування, був Кошиць такий схвильований, що вдарив батутою в ліву долоню і пробив її наскрізь. Відкинув батуту, а рану заткав хусткою і — далі диригував. Рука була оперована і з того часу батувалося його диригування без батути. Як сказав йому сам Кошиць, ця "новість" була спостережена в усьому світі і зробила цілу революцію. Спосіб диригування Кошиця, без батути, став законом для багатьох диригентів у консерваторіях світу.
В Кошиця був незвичайний дар схоплювати й відчувати краску звуків. Він мав у високому ступені здібність полонити уяву співаків і накинути їм свою волю. Спостережливому глядачеві здавалося, що Кощиць гіпнотизер. Він не лише творив, але й перетворював кожну пісню. Слухач, сприймаючи пісні Кошицевого хору, не відчував нічого штучного. Пісня на його концертах плила з серця, і тому так легко потрапляла до сердець слухачів. Писав М.Прозоровський в аргентинському "Українському слові", що славний диригент перед вивченням кожної пісні змальовував образ, який пісня мала представляти. Текст пісні був у нього нерозривно пов'язаний з музикою пісні, з її динамічними знаками. Хористи заучували все напам'ять. "Слова й ноти мусять бути в голові, а не голова в нотах" — було девізом Кошиця. Мав він феноменальну інтуїцію щодо надавання мистецької форми кожній пісні. Він був неначе візіонер, що наперед бачив, якими мистецькими способами найкраще можна заграти на струнах людської душі. Тому всі пісні під диригуванням Кошиця вражали своїм високим мистецьким викінченням і робили могутнє враження на слухачів. Навіть, як він деколи зробив якусь прикру увагу хористові, хорист не ображувався, бо шанував дуже й мав сентимент до диригентського таланту Кошиця.
З 1918 року Кошиць був співорганізатором Української республіканської Капелі (згодом Українського Національного Хору), з якою відбув в 1919 — 1924 роках в концертову подорож по Західній Європі й Америці. Андрієвський твердить, що ідея створити Капелю народилася в голові гетьмана Скоропадського. Зате Ол.Пеленський, який писав про тріюмфальну подорож Капелі, каже, що ідея вести національну українську пропаганду при помочі пісні належить С.Петлюрі. Згідно з цим, у грудні 1918 року Петлюра доручив К.Стеценкові, тодішньому голові музичного відділу Міністерства Народної освіти, та Ол.Кошицеві,голові етнографічної секції того ж відділу, здійснити цю ідею. На початку 1919 року рушила Капеля за кордон. Вона мала показати Західній Європі й Америці, що українці є справді окремим народом, який має власну культуру.
Капеля здобула в чехів пальму першості в ділянці хорової музики. Професор Чеського університету доктор Неєдлі написав першу спеціяльну книжку про Республіканську Капелю. Він згадує про перший виступ Капелі, як про одно із своїх найбільших мистецьких вражень. Він сказав: "Першорядний хор, який рівняється найславнішим хорам цілого світу". Неєдлі так захопився Капелею, що весь час подорожував з нею по ЧСР разом із дружиною та 2 дітьми. Чеська преса писала: "Ніякий хор не дав нам нічого подібного. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти. Здається, що ти в якімсь священім храмі, де відбувається чудовий ритуал вічної краси... Перед нами жерці і білі жриці релігії, повної екстази, захоплені вірою і благочестиво схилені перед чарівником, що кидає свій внутрішній вогонь красномовними домінуючими рухами... І все це в більшій частині народні пісні, виконані народними співаками"... — так писали французи. Професор Сорбони писав до Кошиця: "Не може бути кращої, досконалішої пропаганди, щоб дати світові познати українську націю. Коли всі українці так співають, то цей народ вартий більше, ніж своєї волі... Група українців із співом подорожує по світові. Це чудово. Один уже тільки факт цього заслуговує глибокого здивовання й
поваги. Не має промов, не роздають брошур ні мап. Тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні брошури, ні промови, — бо книжок не читають, промов так само не слухають, — можуть зробити ці пісні... У цей вечір ми себе почували рідко щасливими".
"Повстань, молода й гарна Україно, що так багато допомагаєш своїм народним звичаєм мистецтву. Стань, як блискуча зірка на яскравому небі свободи", — писали флямандці. А ось думка голляндської преси: "Яка ритмічна музика України... Ми чули її цілий вечір і не наслухались. Які ми бідні, народи заходу!... До України мені було цілком байдуже, але тепер я буду битись скрізь за мистецтво цієї країни". Хвалила Капелю і Швайцарія: "Хор передає душу української народньої музики... Коли український народ справді передає такі твори мистецтва, ми стоїмо перед феноменальним явищем...". "Народне Слово" з Пітсбургу писало: "Спів хору та його мистецькі звуки — то тайна, й тому його виступ надзвичайний і чудовий. Батько Кошиць не диригент, ані професор — він Прометей, який Бог знає звідки набирає крилами чару ангельської надземної краси й сипле його до дна людських душ".
Вже після першого виступу у Відні Капеля захопила всіх. А вже справжнім тріюмфом був виступ Капелі в Базелі, у Швейцарії. Кошиць писав: "Пам'ятаю, в Женеві, коли ми проспівали марсельєзу в моїй аранжовці, піднявся такий гвалт, що я прямо перелякався. Дами повискакували із своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду. В Берні, після концерту, коли я сів до авта й туди втягнули вінок такої величини, як я сам, студенти закидали мене квітами й до самого готелю бігли з криками за автомобілем".

Чікаго, 1975 р.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ