Володимир Біляїв
НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…

Переднє слово

У пошуках втраченої Вітчизни

Серед духовних цінностей, які береже український народ протягом віків, чи не найважливіше місце посідає художнє слово - українська література. Саме в літературі зберігаються і розвиваються в єдності думки і дії, суспільні ідеали українства, плекається його менталітет.

Можна без перебільшення сказати, що в ХХ ст. українське художнє слово вижило і знайшло стимули для розвитку значною мірою завдяки західній діаспорі.

Саме в зарубіжжі після другої світової війни опинилися десятки відомих українських письменників, для яких рідна земля стала злою мачухою. Це - Іван Багряний, Улас Самчук, Михайло Орест, Тодось Осьмачка, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Ігор Качуровський, Василь Барка, Леонід Мосендз, Галина Журба, Юрій Клен, Яр Славутич, Леонід Полтава, Святослав Гординський, Ганна Черінь, Остап Тарнавський, Микола Щербак та багато інших.

Ці люди далеко від Вітчизни творили нове художнє слово, мріяли про Україну, незалежну і вільну. Згодом історія засвідчила правдивість їхніх ідей і прагнень. Не всі з них дожили до звільнення України від колоніальної залежності, але всі вони вірили у вільну Батьківщину, жили для неї. Вони, власне, тому і покинули підневільну Україну, щоб оспівати її, оновлену і прекрасну, у своїй творчості.

Складне, інколи трагічне життя чекало на письменників у зарубіжжі, та допомагала вижити згуртованість українства, взаємовиручка, де б вони не жили на земній кулі. Письменницькі пристрасті, бажання і прагнення, як і їхня творчість, становлять зміст однієї з яскравих граней духовності зарубіжного українства і всієї української культури.

За останні роки значно зросла увага в Україні до духовних цінностей, збережених і розвинених українцями діаспори. Зокрема органічною частиною курсів з літератури у середній і вищій школі стала творчість багатьох українських письменників, доля яких закинула свого часу в країни Заходу - Америку, Канаду, Англію, Австралію тощо.

Творчість Василя Барки, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Галини Журби, Тодося Осьмачки, Григорія Костюка, Петра Одарченка та багатьох інших майстрів художнього слова і літературознавців стала справжнім одкровенням на Батьківщині.

Справу почато благородну і вдячну: нові покоління взнають про українську людину без обмежень і цензури все більше і більше.

На цьому тлі повернення в Україну творчості заборонених радянською владою письменників важливе місце посідають спогади про них очевидців, які мали з ними зустрічі в заокеанні, безпосередньо спілкуючись з ними, спостерігаючи за зростанням їхніх талантів.

Таким учасником українського літературного життя у західному зарубіжжі у 40-90-х роках ХХ ст. став Володимир Іванович Біляїв, донеччанин, поет, журналіст, доля якого закинула на Захід ще юнаком як "остарбайтера".

Побачене і пережите Володимиром Івановичем стало основою його спогадів, у центрі яких непроминальні постаті видатних українців - поетів, прозаїків і критиків, які потрапили в західне зарубіжжя у 40-х роках минулого століття.

З багатьма письменника В.Біляїва в'язало його перебування у таборах Ді-Пі - спеціальних поселеннях для переміщених осіб, які були утворені для вихідців із європейських держав, що з різних причин не поверталися додому...

У таборах В.Біляїв мав десятки знайомств з відомими на той час письменниками та з тими, хто згодом увійде в українську літературу.

Спогади Володимира Івановича Біляїва - багатоплановий і масштабний труд, який завдяки особистому знайомству журналіста з відомими майстрами слова і літературознавцями викликають особливу довіру. Автор спогадів добре розуміє літературні вартості творів своїх героїв, глибоко проникає в суть їхніх обдаровань, що наражалися на важкі життєві випробування як у попередньому, до виїзду за кордон, житті, так і в нелегкому перебуванні у вільному світі.

З літературних достоїнств письменників і починаються всі спогади В.Біляїва: спочатку він розповідає про враження від їхніх віршів чи прози, а потім - про зустрічі з ними у найрізноманітніших життєвих обставинах зарубіжного життя.

В.Біляїв охоплює кілька поколінь українських письменників в західному зарубіжжі. Одні з них брали участь у визвольних змаганнях доби Центральної Ради (Є.Маланюк, Т.Осьмачка, Галина Журба). Інші (Іван Багряний, Яр Славутич, Г.Костюк, Андрій Легіт, Василь Онуфрієнко і сам автор спогадів) потрапили на захід під кінець другої світової війні, сповна переживши радянський рай.

Треба сказати, що у спогадах В.Біляїва яскраво присутній сам автор.

Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня 1925 року в селищі Моспине в родині гірничого інженера. Тут він вчився в школі. Сталінськими енкаведистами у кінці тридцятих років було арештовано батька майбутнього поета. Хоча дитинство проходило в зрусифікованому середовищі, серце Володимира відкрилося рідному слову. В автобіографії він писав: "Моїми улюбленими піснями в дитинстві були "Стоїть явір над водою" та пісня про Морозенка. Ці пісні, як і молитву "Отче наш", я вже знав з тієї пори, відколи починає діяти пам'ять про людей, місця й події в житті родини і найближчого оточення". Під час 2-ї світової війни В.Біляїв юнаком потрапляє до Німеччини як "остарбайтер". Після закінчення війни доля кидала В.Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в Європі, то співробітником газети "Українські вісті" (Німеччина), часописів "Єдність" та "Вільна думка" (Австралія). Там же, в Австралії, працює на металургійному підприємстві робітником.

У 50-х роках він оселяється в Сполучених Штатах Америки, де працює на будівництві, а згодом починає займатися журналістською роботою, посилаючи дописи до багатьох українських часописів.

У 80-х роках стає працівником радіостанції "Голос Америки", а згодом директором його української секції.

Зрозуміло, що мандри світами і робота на "Голосі Америки" дозволяли В.Біляїву зустрічатися з багатьма діячами української діаспори, зокрема з письменниками.

У спогадах В.Біляїв не тільки переповідає враження від зустрічей із українськими письменниками західної півкулі, але й глибоко аналізує становлення їхніх талантів, нелегкі шляхи зростання в умовах тоталітарного радянського режиму, який, здавалося б, повинен був їх дощенту знищити (і нищив!).

Треба відзначити, що розповіді відомого журналіста про зустрічі стосуються переважно тих майстрів художнього слова, які сформувалися в жорстоких умовах тоталітарного радянського режиму, розгорнувшись по-справжньому у західному вільному світі, в умовах демократії. Ці письменники змогли принести на Захід у своїх серцях величезний потенціал любові до українства, до рідного народу, реалізувавши його вповні, звичайно, у міру своїх обдаровань.

Як це могло статися? Як їм вдалося сформуватись як українським письменникам за антиукраїнських обставин життя?

Ця проблема залишається нерозв'язаною повністю до нашого часу. Сьогодні можна спостерігати дві радикально протилежні точки зору на це питання: від заперечення позитивних здобутків радянських письменників-угодників (Л.Новиченко, Г.Штонь) до поміркованої точки зору - компромісу (Р.Кухар) про українськість навіть визнаваних владою письменників, твори найталановитіших серед яких залишалися за своєю суттю антирадянськими.

В.Біляїв зміг сформулювати причини цього феноменального явища на підставі глибокого аналізу радянської дійсності 20-х і пізніших років, коли, власне, і закладалися умови, що, з одного боку, нищили письменницькі таланти, але з іншого, як не парадоксально, зміцнювали національний пафос найталановитіших із них.

У нарисі про Василя Гайворонського, прозаїка з Донбасу, журналіст переконливо з'ясовує феномен становлення талантів українських письменників.

"По-перше, - пише В.Біляїв, - сама істотність перехідного періоду (20-і роки - В.О.), коли в Кремлі точилася жорстока боротьба за владу, коли все, що було поза сферою консолідації влади, мало для комуністичної верхівки другорядне значення. По-друге, тактичне визнання "ленінських засад інтернаціоналізму" як засобу загарбання Москвою інших націй і одночасне використання тих засад місцевими націонал-комуністичними керівниками задля послаблення імперського тиску, що, наприклад, у випадку України сприяло політиці українізації. По-третє, наявність у керівництві КП(б)У та на відповідальних посадах у видавництвах і редакціях свідомих українців, комуністів і боротьбистів, які в добу революції активно допомагали Москві завойовувати УНР, а упродовж першого десятиліття комуністичного режиму намагалися відвернути московського загладу від куцо-суверенної УРСР".

Саме в цих умовах і формувалися моральні і художні засади більшості із висвітлених у спогадах письменників: незважаючи на колоніальне становище їхньої Батьківщини, вони змогли плекати у серцях український патріотизм, те, що відрізняло їх від письменників інших народів.

Така позиція автора спогадів значною мірою пояснює розвиток талантів українських письменників в умовах західної діаспори, шлях до Батьківщини. Додамо лише одну думку: на письменницькі таланти та їхні морально-естетичні вподобання мали вплив не лише умови тогочасного життя в радянській Україні, але значною мірою впливала історична тяглість української національної ідеї, що проходить через віки життя українського суспільства, які б катастрофічні обставини для народу не складалися.

На першому Всесвітньому конгресі українців у Києві (1992 р.) зазначалося, що за межами Української держави у 64 країнах нашої планети мешкає понад 12 млн українців - майже третина нації. Гнані злою долею, наші земляки втікали від голоду, репресій, руїни до кращого життя. Українці є практично в усіх країнах світу, але компактно вони проживають (тобто мають громади) у Північній та Південній Америці, у країнах Європи, в Австралії та Новій Зеландії, у країнах Близького і Далекого Сходу і в так званій східній діаспорі - республіках колишнього Радянського Союзу.

Деякі уточнені цифри про загальну чисельність українців за межами України дають автори довідника "Українські поселення". На 1970 р. розміщення українців у світі мало таку картину: "3,5 млн у Російській Федерації, щонайменше 2 млн в інших республіках СРСР; приблизно 418.000 у країнах Східної Європи (Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії) і приблизно 2.340.000 у західному світі та Австралії".

Отже, майже на всіх континентах живуть сьогодні українці, і там, де це було можливо, вони розвивали і розвивають свою культуру, мають середні і вищі навчальні заклади, церкви, часописи, потужні суспільно-політичні, наукові, фінансові та ін. фундації.

Західна українська діаспора (західні країни Європи, Америки та Австралія) зробила надзвичайно багато для збереження і розвитку національної культури.

Високий рівень політичної і культурної активності української спільноти у західному світі обумовлений кількома важливими чинниками, зокрема тим, що у 2-й половині 40-х рр. за межами Батьківщини опинились сотні тисяч свідомих українців, які брали активну участь у боротьбі за незалежність України. Образну й емоційно забарвлену оцінку цьому другому ісходу українців дав відомий письменник Улас Самчук у своєму публіцистичному дослідженні життя українських громад у західному світі "Слідами піонерів Америки" (1980 р.). Про переселенців із Західної України після закінчення 2-ї світової війни письменник писав:

"Все, що було витворено десятиліттями відродження від року 1848-го, культурної, політичної і господарської самобутності, покоління вихованців "Просвіти", "Сільського Господаря", народних кооперативів, "Рідної школи", Пласту, політичних партій, сотні тисяч інтелігенції перестали існувати. Політики, церковні діячі, спеціалісти, поети, письменники, виховники, редактори, маси активних, фахових, освічених людей залишили землю предків. Як також члени легальних і нелегальних військових формацій - Карпатська січ, УПА, вояки Боровця-Бульби, Галицької дивізії... Все, що думало і діяло боротьбою, спротивом, нескоримістю, все це відійшло до західного світу, спочатку Європи, а згодом за океан, на всі континенти з перевагою Америки".

Українці розвинули і зберегли духовні і матеріальні цінності свого народу в умовах панування Австро-Угорської імперії та польської держави. Але виявилися беззахисними перед радянським тоталітаризмом, азіатською антилюдською силою комуністичної держави, яка під прапорами звільнення Європи від фашизму нищила все вільнолюбиве, українське.

Скажемо відверто, саме вихідці із західних українських земель стали каталізаторами відродження українського життя у десятках країн західної півкулі. Завдяки їхньому досвіду боротьби протягом ХІХ-ХХ ст. за український спосіб життя в умовах діаспори було створено ряд нових та поновлено роботу розгромлених в Україні культурно-освітніх, наукових та ін. установ, серед яких найвизначнішими є Наукове товариство ім. Шевченка, яке підготувало і видало продовж десятиліть 100 томів "Записок"; Українська вільна академія наук (УВАН), Український вільний університет та інші вищі навчальні заклади або філіали та кафедри при західноєвропейських, канадських і американських вищих навчальних закладах; створено десятки музеїв і бібліотек.

Слід додати, що величезний вплив на розвиток українства в діаспорі мала і має українська школа, яка у різних формах своєї діяльності продовжує діяти і сьогодні.

До вагомих досягнень у виданні української книжки у 50-80-х рр. у західному світі належать "Енциклопедія українознавства", видана українською та англійською мовами, "Історія України-Руси" в 10 томах та "Історія української літератури" в 5 томах М.Грушевського, зібрання творів у 20-ти томах І.Франка та у 12 томах Лесі Українки, видання творів Т.Шевченка у 14 томах. Це - громадський, культурний і політичний подвиг українських книговидавців за кордоном.

Значним внеском в історію української церкви стали видання у 1952-1973 рр. "Documenta Romana Ecclesiae Catholicae in terris Ucrainae et Bielorussiae" (Документи з римських архівів, - у 47 томах, опубліковані Українським католицьким університетом ім. св. Климентія Папи; "Monumenta Ucrainae Historica" ("Пам'ятки історії України"), зібрані митрополитом Андреєм Шептицьким; видання у Бавнд-Бруку Українською православною церквою історії Української православної церкви у 13 томах; перевидання 1966 року спогадів О.Лотоцького "Сторінки минулого" в 4 томах. Справжнім подвигом треба назвати і здійснюване Маріяном Коцем видання "Українських народних мелодій" Зіновія Лиська в 6-ти томах у 1967-1971 рр. Доповнюють видавничу українську палітру "Аннали УВАН" у 12 томах (1951-1972 pp.), "Записки ЧСВВ" у 7 томах (1949-1973 pp.), "Наукові записки" УВУ у 10 томах (1957-1969 pp.), "Наукові записки" УТГІ у 23 томах (1960-1972 pp.), книжкові видання Гарвардського осередку українських студій у 6 томах (1970-1973 роках).

Значні досягнення здобуло в західному світі українське письменство. У 50-х рр. ХХ ст. українські митці художнього слова західного зарубіжжя об'єднались у письменницьку організацію "Слово". Сьогодні вважається класикою творчість багатьох українських митців, зокрема В.Барки, У.Самчука, І.Багряного, Є.Маланюка, Е.Андієвської, О.Тарнавського, Ю.Тарнавського та багато інших.

У Сполучених Штатах розвинулася критична і літературознавча діяльність П.Одарченка, Г.Костюка, Ю.Шереха-Шевельова, М.Гарасевич, Ю.Бойка та ін.

Саме у творчому вирі українців Заходу і перебував Володимир Іванович Біляїв, який зміг відновити аж до дрібниць з власних записів і спогадів побачене і почуте у бурхливому громадсько-літературному житті українців майже всіх континентів нашої планети.

До другого українського ісходу з рідних земель належало багато українських письменників із радянської і Західної України, земель, окупованих іншими державами. Це були люди, які не могли примиритись із совєтською дійсністю, з радянським тоталітарним режимом. Вони використали складні обставини 2-ї світової війни і виїхали до Західної Європи, а багато з них - до США та Канади. Це такі відомі майстри художнього слова, як Анатоль Антипенко (Гак), Докія Гуменна, Анатоль Калиновський (Галан), Олекса Кобець (Варавва), Людмила Коваленко, Аркадій Любченко, Василь Чапленко, Катря Гриневич, Галина Журба, Іван Керницький, Наталена Королева, Юрій Косач, Леонід Мосендз, Софія Парфанович, Улас Самчук, Марія Струтинська, Василь Гайдарівський (Гайворонський). Це літературознавці Г.Костюк, П.Одарченко та багато інших непересічних особистостей, творців рідної культури за межами Батьківщини, носіїв незнищенної української національної ідеї.

Треба сказати, що спогади Біляїва наскрізь пройняті роздумами про призначення художнього слова. Це питання він ставить самому собі і часто чекає на нього відповіді від інших письменників, серед яких і Тодось Осьмачка.

Оцінки поезії видатного майстра мали досить дивні параметри - від, здавалося б, повного заперечення значення поезії до її обожнювання - такий широкий діапазон відповідей-роздумів видатного українського поета. Ось як цю своєрідну дискусію, яка відбулася майже півстоліття тому в далекій Філадельфії, де мешкали Біляїв і Осьмачка, змальовує дослідник:

"...для поета поезія, - згадує В.Біляїв слова Осьмачки, - незагойна болячка, а для більшости людей - п'яте колесо до воза". Пам'ятаю, Осьмачка, пильно дивлячись на мене, говорив, немовби то випробував мене: "З віку-правіку вся діяльність людини має логічне пояснення - орати, сіяти, жати, будувати, воювати, лічити, лікувати. А яке пояснення поезії? Тільки уявіть собі щось безглуздіше за складання віршів! От, наприклад, ви працюєте на будівництві - людина потребує житла. А який в тому сенс, що ви, чи я, чи хтось сидить і складає вірші про те, що можна описати звичайною мовою без рим і розмірів, метафор і епітетів? І кому те все потрібне? Проза ще так-сяк - її читають як не для розваги, то бодай щоб про щось довідатись... Ні - в поезії немає глузду... Бо що таке вірш? Про що він - це ще можна пояснити, але для чого він?..."

Далі В.Біляїв наводить іншу думку Т.Осьмачки, здавалося б, абсолютно відмінну від попередньо твердження: "Світ був би страшно бідний без літератури... Минуле, сучасне, прийдешнє - все це уподібнилося б пустелі безводній. Все б було в ній - житло, споруди шляхи... І сила-силенна спраглого люду. Література - життєдайна криниця на цій планеті, а поезія - її найб'ючкіше джерело. І людина вічно шукатиме в поезії того, чого вона не має і ніколи не матиме на землі. І в цьому запевнення вічності поезії, як вінця людської творчості".

Здається, навряд чи кому вдавалося переконливіше визначити сенс поезії. Ці слова, дякуючи В.Біляїву, доповнюють портрет видатного українського поета і прозаїка, розкривають зміст його небуденних думок.

Автор спогадів розв'язує питання про призначення художнього слова практично у кожній своїй розповіді про українських письменників.

Спогади В.Біляїва про українських письменників діаспори додають масу важливих фактів до історії українського літературного життя, висвітлюють інколи з незнаного літературній громадськості боку цікаві обставини життя майстрів художнього слова у закордонні. Ці спогади органічно в'яжуть кілька поколіть українського письменства - представників різних культурно-історичних епох життя українського народу в ХХ ст. в одну-єдину творчу когорту, яка зробила значущий внесок у розвиток української літератури ХХ-го ст.

Без сумніву, розповіді учасника далеких подій стануть у пригоді не тільки фахівцям-дослідникам непростого шляху розвитку української літератури у ХХ-му столітті, але й пересічним читачам, які небайдуже ставляться до величезних зусиль українців за межами Батьківщини у збереженні і плеканні рідного слова.

Необхідно додати, що серед колоритних героїв спогадів не менш значущим виявляється їхній автор, - людина, що причетна до багатьох суспільно-політичних подій, які переживали українці в західному зарубіжжі, як людина непересічна, сповнена палкої любові до долі українства взагалі і рідного письменства зокрема.

Перефразовуючи назву спогадів Г.Костюка, В.Біляїв в одному з нарисів-спогадів висловився так: "Відомо, що мемуари вводять нас у минулий світ. Проте, долаючи час, вони також зводять міст між минулим, сучасним і прийдешнім, а тим самим стають і нашими зустрічами і прощаннями".

З цією думкою не можна не погодитись: книжка спогадів Володимира Івановича кидає ясний промінь на життя українського письменства у далекому зарубіжжі, на його, на щастя, здійснені сподівання на відродження рідного слова і власної Вітчизни, яка, нарешті знайшлася.

Вадим Оліфіренко,
член Спілки письменників України

До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…