Володимир Біляїв
НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…

Вірний покликанню
Микола Вірний

І

Оце розмовляв телефоном з Миколою Олександровичом Француженком. Який-бо він невтоленний журналіст! Він завжди знаходить час писати про кожну важливу подію в нашому громадському й мистецькому житті. Хоч мусив би на десятому році своєї пенсії закінчити спогади про понадтридцятирічну працю в міжнародному радіомовленні США — спочатку на радіо "Визволення" в Мюнхені, яке було переіменоване на радіо "Свобода". Переїхавши до США, працював ще чотири роки на радіо "Свобода" в Нью-Йорку, а потім перейшов до "Голосу Америки" у Вашингтон. Від 1980 до 1988 року був заступником керівника українського відділу, а від 1988 року перед виходом на пенсію в 1990 році був керівником.

Його завжди умовляють написати статтю чи замітку до української преси. І він ніколи не відмовляється. Можливо, що правильно робить, бо інакше багато цікавого в житті української громади залишалося б невідомим для читачів у США, Канаді, Англії, Південній Америці й Австралії — скрізь, куди доходять "Українські вісті", "Свобода" "Народна воля", "Українська думка", "Православне слово", інакше кажучи, безслідно зникло б з літопису української західної діаспори.

А скільки статей написав він про заслужених ювілярів та некрологів як про відомих діячів, так і про звичайних трудівників! Читаю приблизний бібліографічний список головніших його публікацій. Про вчених, письменників, митців, духовних пастирів та композиторів він написав 93 ґрунтовні аналітичні статті. А як не згадати 24 доповіді, виголошені на різних урочистостях у Вашингтоні, інших містах США і Канади, де живуть українці?

Дикторський хист Миколи Француженка зробив його ім'я відомим мільйонам слухачів "Голосу Америки" в Україні. І тоді, коли ті передачі постійно глушилися, а особливо після припинення заглушування за часів горбачовської перебудови. Отож, він один із тих небагатьох, хто своїми голосами невпинно розхитували і довбали мури московської імперії до остаточного її краху. І це робилося не задля грошей від ЦРУ, як це намагалися втовкти у голови радянських громадян кремлівські можновладці та їхні київські ставленики. Робилося це задля добра рідного українського народу, заради поширення вселюдських ідеалів свободи і демократії. Робилося це в надії, що завдяки цим ідеалам, зокрема завдяки імперативові пошанування прав людини, Україна прокладе шлях до державної незалежности.

В одному з численних листів до мене Микола Олександрович скромно згадує, що він написав 57 коментарів та статей на різні теми. Я ж готовий твердити, що було їх багато більше.

В Україні вже видано дві книжки Миколи Вірного: "Долі" і "Портрет поета". В останній зібрані інтерв'ю і розмови автора з поетом-мислителем Василем Баркою. Готова до друку книжка "Великі митрополити". Окремі її розділи друкувалися в київському журналі "Слов'янське віче". А ось недавно київський журнал "Ювілейне коло" опублікував листування Миколи Олександровича з відомим на Заході, але майже незнаним в Україні кінорежисером Євгеном Деславом (1899 – 1966). Чи це не зразки самопосвяти і невтомности та вірности автора своєму покликанню? Недарма й псевдонім він собі вибрав – Микола Вірний!

Коли я пишу цю статтю, мимоволі народжуються слова вірша, присвяченого Миколі Вірному. Дехто з циніків кривенько посміхнеться: " Дивись, радіомовники пеани один одному пишуть..." Як пеани то й пеани – я не перший і не останній! Хіба ж наш великий Тарас цурався писати вірші, присвячені своїм сердешним друзям? Микола Вірний на це заслуговує.

Ви із того замісу,
що міцніє з роками,
Вас не в силі зламати
чи збити з путі –
Ви залізну завісу
Не бомбами, а голосами
спромоглися роздерти
ще в своєму житті!
Хай же творчим і мирним
буде, друже, Ваш вечір
усім недругам наперекір!
Повсякчас будьте Вірним,
Тягар беручи на плечі,
І в майбутнє скеровуйте зір!

ІІ

З Миколою Олександровичем ми познайомились влітку 1965 р. Було це на оселі ОДУМу "Київ" поблизу невеличкого містечка Акорд, загубленого в провінційній глуші Кетскільського передгір'я, 100 кілометрів від Нью-Йорка.

Тоді я провадив власне маленьке будівельне підприємство у Філадельфії і на оселю приїхав "пікапом" з вантажем гіпсолітових плит та необхідними робочими інструментами, щоб облицювати дерев'яні стіни в одному занехаяному порожньому будиночку. Це був мій скромний вклад у фонд недавно придбаної оселі. Працював там у п'ятницю й суботу.

У суботу, під час вечері, зустрів у їдальні чоловіка далебі мого віку. Присадкуватий, він мав спортсменську або, радше, вояцьку поставу, привітне обличчя і допитливий погляд очей. Але найбільше мене вразили його чиста добірна мова, приваблива дикція та незвичайний тембр голосу. Це був Микола Француженко, тодішній голова ЦК ОДУМу та редактор нью-йоркської редакції Української служби радіо "Свобода".

Пригадую, що тоді, спочатку в їдальні, а потім на веранді будинку, ми говорили майже до самого ранку про перипетії життя нашого покоління. Француженко багато розповідав про свою службу в Радянській армії під час ІІ світової війни, про контузію, німецький полон тощо. Розповідав про працю на радіо "Свобода" в Мюнхені, про співпрацю з телекомпанією як актор. Розповідав про людей, яких, як виявилося під час розмови, ми знали. І про тих, про кого я почув уперше. Мені відразу заімпонувала відвертість мого нового знайомого, хоч я розумів, що вона була умотивована нашою спільною приналежністю до УРДП.

Після тієї незабутньої зустрічі я вже ніколи не пропускав нагоди читати в нашій пресі все, що він писав під псевдонімами і криптонімами: Микола Вірний, М. В-ний, МОФ, М.В., Вашингтонець.

Інколи ми зустрічались на з'їдах та конференціях центральних українських оганізацій США, на яких головними промовцями були відповідальні американські посадові особи і політики, як, наприклад, віце-президент Джордж В. Буш, сенатор Г'ю Скотт, конгресмен Майкл Дервінський, радник президента з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезінський, генерали Александер Гейґ та Самуїл Яскілка. З огляду на участь останніх, Француженко повідомляв про це на хвилях "Голосу Америки", де він почав працювати в 1966 р.

Тоді мені навіть і не снилося, що 1984 р. я почну також працювати на "Голосі Америки", а 1991 р., після виходу Миколи Олександровича на пенсію, стану його наступником на посаді керівника українського відділу.

ІІІ

В американському державному радіомовленні українською мовою Француженкові належить пальма першості в кількох ділянках. По-перше, 20 липня 1969 р. він був першим диктором, який без жодного тексту під рукою, дивлячись на екран телебачення Державного управління з питань космосу і аеронавтики, повідомляв у живий ефір про експедицію "Аполлона ХІ" – висадку американських астронавтів Ніла Армстронґа та Едвіна Олдріна на поверхню Місяця. По-друге, він був найпопулярнішим серед слухачів на Україні диктором спочатку на радіо "Свобода", а згодом на "Голосі Америки". По-третє, він вишколив ряд професійних дикторів.

До цього слід додати, що завдяки йому "Голос Америки" доніс до аудиторії в Україні і до українських слухачів в країнах Східної, Середньої і Західної Європи та на Далекому Сході СРСР ширшу інформацію про творчість знищених або зламаних комуністичним режимом українських письменників і поетів. Довший час програми "Голосу Америки" передавали матеріали, зібрані відомим літературознавцем Юрієм Лавріненком в антології "Розстріляне відродження", ілюструючи їх творами в дикторському читанні. Те саме можна сказати і про передачі розділів із монументальної книги спогадів Григорія Костюка "Зустрічі і прощання".

Наші земляки (особливо ж новоприбулі, а часто і народжені в США, що переважно розмовляють американсько-українським суржиком) чомусь вважають працю на "Голосі Америки" найлегшим способом заробітку, якимось благоволінням фортуни. От, мовляв, знає він (чи вона) українську й англійську мови, влаштувалися (обов'язково завдяки знайомству з начальством!) на працю, а далі перекладай собі англійські тексти, читай їх перед мікрофоном і одержуй добру зарплатню. Не диво, що як Француженко, так і всі його попередники і наступники на посаді керівників українського відділу часто одержували з відділу кадрів "Голосу Америки" безграмотні переклади, аудіокасети текстів, що їх з кумедною вимовою читали бажаючі одержати працю.

Таких заяв у папках відділу кадрів було нераз по кілька десятків. Цим наївним людям навіть на думку не спадало, що іспит та заява на працю абсолютно анонімні, що критерії працевлаштування опрацьовані цивільною державною службою, затверджені Конгресом, та що навіть президент США не має впливу на влаштування на працю в рамках цивільної служби. Його прерогативою є призначення політичного характеру на посади директора Інформаційного Агентства США (ЮСІА), "Голосу Америки", членів Наглядової Ради Міжнародного Радіомовлення на строк свого урядування в Білому Домі. Згадані вище критерії лаконічні та виразні: досконале знання англійської та української мов, ґрунтовна обізнаність з політичними устроями та інститутами влади США й України, глибоке знання історії обох країн, радіофонічний голос. Саме в цих параметрах працювали й далі працюють штатні співробітники Українського відділу "Голосу Америки".

З власного досвіду можу говорити про виснажливість такої праці, де кожноденно доводиться послуговуватись двома мовами – англійською та українською, не випускати з поля зору подій у світі та обох країнах, удосконалювати знання термінології та постійно пильнувати терміновість часу тощо. Не диво, що для багатьох працівників двотижнева відпустка є вельмиочікуваним і бажаним періодом ментального й емоційного відпруження та відпочинку.

Але не для Француженка! Відпочиваючи над Мексиканською затокою на Флориді, він писав мені:

"На місці свого перебування поєдную приємне з корисним. Ранком і вечором ходжу на березі океану, що є корисно і приємно, бо нагадує дитинство – Одесу і Крим. Між ранком і вечором працюю для відпочинку, що також є приємністю, а для мене необхідністю".

Такими є параметри його праці, що їх не можна не подивляти. Замість відпочинку він упорядкував посмертне видання збірки поезій Михайла Ситника "Цвіт папороті", написав вступне слово та статтю "Творчі періоди поета". Між іншим, цю статтю вміщено в чотиритомній хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ ст. "Українське слово", відредагував збірник "Василь Стус". Під час відпусток він також написав книжки "Два тижні в Києві", "Великі митрополити", сотні попередньо згаданих статей, коментарів, інтерв'ю тощо. За його власним підрахунком, усе, що він написав, складає 12 томів тематично різних матеріалів, не рахуючи 12 книжок "Щоденника радіожурналіста". В одному листі він писав мені:

"Все це вимагає бодай часткового передруку. Чи встигну? Якби знати, на скільки від Господа маю ще відстрочку?"

Остання публікація Миколи Вірного — монографія, присвячена пам'яті о. протопресвітера Ігоря Губаржевського в 30-у річницю його смерті. До речі, Микола Олександрович одружений з молодшою дочкою о. Ігоря – Ярославою. Безсумнівно, тесть мав великий вплив на свого зятя. Бо о. Ігор був не тільки пастирем, але й добрим педагогом. Слід згадати, що він був у кінці 30-х років професором Київського педагогічного інституту, деканом катедри української мови й літератури та керівником аспірантури, а в США викладав українську мову в Колумбійському університеті. Людина блискучих знань з мовознавства, літератури, історії, археології, діалектології та філософії, "він став моїм моральним і релігійним опікуном... Він повчав (мене), що те, що ми даємо людям, є мірилом, по якому будуть нас оцінювати, а не кількість дипломів, звань, грамот чи орденів" – пише Вірний у монографії. В одному листі він писав мені з відрядження в Мюнхені, серед іншого, і про свій морально-етичний код:

"Я надиханий повністю і назавжди бажанням не бути колодою, а до кінця життя шукати себе".

ІV

Француженко оповідав мені, що в Англії його тесть радив йому стати священиком. Обіцяв належно підготувати його для служби перед вівтарем, запевняючи, що лектури з богословія, гомілетики, літургіки не бракуватиме.

"Вивчай святе Письмо та Життя святих, а проповідник з тебе буде блискучий. Та й голос маєш приємний і слух музикальний. А пам'яті твоїй не один священик позаздрив би, – казав о. Ігор. – УАПЦ на еміграції потрібні пастирі освічені і відданні, так що тебе кожний наш єпископ рукоположить у єреї".

Казав мені мій друг при тій нагоді, що якби життя його склалося трохи інакше в Англії (без богословської освіти не погоджувався бути священником, але найсильнішим гальмом було те, що втретє зупинялося серце!), та й не будь покликаний на працю до Радіо "Визволення", яке з першим приїздом Микити Хрущова до США було перейменоване на радіо "Свобода", він, можливо, й обрав би шлях духовного служіння. Я зрозумів тоді, що священослужіння було його нездійсненим покликанням.

Тут варто подати кілька рисок із біографії мого друга, які допоможуть читачеві зрозуміти інші його покликання.

Він народився 25 листопада 1923 р. в Краснокутську (тепер Сумської обл.) в родині високого рангу спеціаліста-інженера військової техніки і зброї. Середню школу закінчив у Житомирі 1940 року. Цікаво, що він не пішов слідами батька, а вирішив стати лікарем. 1940-41 рр. вчився в Харківському медичному інституті, де встиг перед початком війни закінчити перший курс. Йому пропонували їхати в Середню Азію, а коли він відмовився, його відіслали до піхотного училища середнього комскладу в Тамбові, а 1942 р. почалася воєнна епопея молодого лейтенанта: контузія, поранення, німецький полон, добровільне зголошення до 1-ї дивізії Української Національної Армії, здача в полон британцям у 1945 р. в Австрії. Велика кількість її складу на чолі з командиром дивізї генералом Кратом здалася в полон британцям у Північній Італії, звідки полонених було передислоковано до Ріміні (Італія), а згодом до Англії, де у вересні 1948 року вони були звільнені з полону.

Я певний, що медицина легко могла стати покликанням Француженка, бо ж з віку-правіку вона діє для добра людини. І ще одним його покликанням могли стати театр і кіно. В таборі Ріміні Француженко виявив неабияку здібність актора (навіть в жіночих ролях!). Іти цим шляхом радили йому режисер Валеріян Ревуцький та кінематографіст Євген Деслав (Слабченко). Про це розповідає Француженко в статті "Українські візії Євгена Деслава", надрукованій в київському журналі "Ювілейне коло" (2001 р.):

"...пан Євген запрошував мене на головні ролі в своїх фільмах, але тому, що їхнє виробництво було в Іспанії, мені не давали візу (Великобританія й Іспанія не мали тоді дипломатичних відносин )...

Вперше пан Євген Деслав запрошував мене на ролю лейтенанта Червоної Армії, що потрапив у полон, утік з нього і приєднався до французьких партизанів. Перегодя став командиром дуже активного загону, Героєм Радянського Союзу й отримав найвищі нагороди Франції. Всіма цими відзнаками лейтенанта вшанували посмертно.

Гадаю, що я впорався б з цією ролею, але...

Після цього прийшло друге запрошення від Євгена Деслава на ролю "остарбайтера", який утік з німецького табору, не витримавши непосильної праці. Добравшись до Франції, долучився до загону Резистансу і нещадно нищив гітлерівських завойовників за те, що знущалися над громадянами окупованої Франції, а на Україні над його земляками і землячками... Сталін гнав українців у Сибір, а Гітлер у табори примусової праці... Настрій поліпшав у мене. Відіслав документи до уряду в Мадриді. І мені знову було відмовлено в праві в'їзду в Іспанію. Мовляв, у нас своїх акторів досить".

Читаючи статтю "Українські візії Євгена Деслава", переконуюсь, що віра в акторську кар'єру Француженка не полишала Деслава, не зважаючи на відмову іспанського уряду видати візу кандидатові на головні ролі в двох фільмах славного режисера. В одному листі Деслав підбадьорював свого протеже:

"Майте терпіння, будьте напружливим, і побачите, що поволі осягнете своєї мети, — хай Вам прикладом буде моя кар'єра. Я по приїзді в 1923 році до Парижа не мав можливости продовжувати студії в Сорбонні і пішов працювати на автомобільний завод Рено. Скінчив вечірню школу кінооператорів і поволі проліз у студії. Це "поволі" тягнулось кілька років..."

Одначе життя Француженка склалося так, що вибором його покликання стали радіомовлення, журналістика і письменство. Як і медицина, пастирство і театр чи кіно, вони служать добру людини. А це основа основ морально-етичного та естетичного "Вірую" мого друга.

V

Свої перші оповідання він написав за колючим дротом у таборі військовополонених. Писав він тоді і вірші. Проте, за його словами, поезія була явищем епізодичним у його ранній творчости і згодом він повністю перейшов на прозу. Вибрані оповідання, повість "Його леді" та кримінальна драма "Еліксир життя", написані між 1946 і 1957 роками в Італії й Великобританії, становлять зміст першої виданої в Україні книжки Миколи Вірного "Долі" ( в-во "Смолоскип", Київ, 1997).

Після презентації цієї книжки в Будинку літераторів у Києві, на якій був присутній автор, літературний критик Галина Паламарчук писала в газеті "Вечірній Київ" (15,17 листопада 1997) :

"Тематично проза Миколи Вірного лягає у контекст фронтових оповідань Олеся Гончара, доповнюючи картину участи українців у Другій світовій війні художніми образами тих, хто, хоч у чужих уніформах, боролись не за нову Європу чи "за коммунистическую родину, великий русский народ, столицу Москву и товарища Сталина", а за нову вільну і ні від кого не залежну Україну.

У цьому ключі, мені здається, оповідання "Відповідь", "Вірний друг", а особливо "Його леді" є надзвичайно цікавим, оригінальним і повним матеріалом для знімання національних кінофільмів, чого нам сьогодні вкрай бракує".

Паламарчук зазначає, що головні персонажі згаданих оповідань – цікаві, героїчні і романтичні, що вони діють у цікавих і різноманітних ситуаціях та що сюжет оповідань Вірного захоплює і полонить.

На цьому місці варто згадати, що на презентації книжки авторові був вручений членський квиток Національної Спілки письменників України.

Портрет мого друга був би неповним, якби я не згадав при цій нагоді його педагогічної діяльності. Він невтомно поглиблював і удосконалював свою освіту в Англії, Німеччині та США, здобувши 1968 року ступінь магістра мистецтва в Норвічському університеті, штат Вермонт. Літом він вчився, викладав і був директором студентських гуртожитків.

Від того часу він деякий час викладав історію й літературу в суботній школі українознавства ім.Т.Г.Шевченка для дітей з Вашингтона та околиць двічі читав курс літератури на літніх учительських семінарах, які щороку влаштовує Шкільна Рада УККА.

Про один з таких семінарів писала новоприбула вчителька з України Христина Чабан в журналі "Рідна школа" (ч. 127, Нью-Йорк, 2000):

"Українську літературу нам викладав письменник Микола Француженко, він же Микола Вірний. Для нас це була зустріч з нашою живою легендою. Пригадую, з яким захопленням ми слухали радіо "Свобода" та "Голос Америки" – це був для нас всіх, хто жив тоді за колючим дротом, цілющий подих свободи. Життєрадісний, запальний голос Миколи Француженка, який працював у ті часи там, приносив радість у дім, вселяв надію та віру в краще майбутнє. До речі, його голос таким і залишився і нам було дуже приємно побачити фільм про відкриття пам'ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні, де коментував це величаве свято Микола Француженко, так що ми мали добру нагоду порівняти.

Дуже зворушливо він викладав нам про образ матері в українській літературі у творах О.Вишні, П.Тичини, Б. Антоненка-Давидовича, М. Хвильового, М.Стельмаха, І.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, Л.Забашти, а також про письменників-шістдесятників, про першу з них Л.Костенко...

Ми дуже вдячні професорові Миколі Француженкові за його гарні лекції та за його чудовий подарунок кожному учасникові семінару – свою дуже цікаву книжку "Портрет поета" про Василя Барку, яка вміщує унікальні матеріали про життя одного з найвидатніших модерністів ХХ сторіччя і дуже гарно характеризує талант самого автора – Миколи Вірного".

Оскільки ми при книжці "Портрет поета" (в-во П.Ф. "Діва", м. Рівне, 1998), варто додати оцінку її унікальності з інших джерел. Ось що писав авторові професор Острозької академії, історик літератури Василь Жуковський в листі, датованому 28 січня 1999 р.:

"Можу з радістю сказати, що Ваша книга схвально зустрінута і вже заслужила дуже теплі відгуки від фахівців. Зокрема професор української літератури Борис Степанишин, лауреат Шевченківської премії, автор підручника української літератури для 9-го класу шкіл України, в розмові зі мною висловив глибоке задоволення тим фактом, що з'явилася, як він висловився, "перша серйозна, глибока, добре скроєна монографія про Василя Барку". Василь Барка включений до програми з української літератури в школі, але фактично матеріалів для вивчення творчості цього поета немає. Тому Ваша монографія є чи не єдиним джерелом для вчителів. Професор Степанишин просить примірники Вашої монографії для вчителів шкіл Рівенщини, які вони будуть використовувати при підготовці занять по творчості Василя Барки".

А як же відгукнувся на книжку Француженка "Портрет поета" її головний песонаж – Василь Барка? Не вагаючись, можна ствердити, що про такі відгуки мріють автори подібних книжок. У листі до Француженка, датованому 22 січня 1999 року, поет-мислитель, серед іншого, писав:

"Об'єктивні читачі мусять визнати: книга зроблена майстерно, з двома найважливішими прикметами.

1. Ви злагодили її так, що вийшов міні-синодик ідей, систематично викладених на допомогу читачам, особливо серед молоді, - відірватися від люциферичної замани марксизму і увійти у сферу духовних істин. Ваша книжка приладнана якраз до найістотнішого завдання для сучасности – духовного визволення.

2. Виклад жвавий і "окрилений", без академічних тягот і відзначається насиченістю змісту.

Треба було б видати стотисячним тиражем і доручити примірник кожному з політичної "номенклатури", як виклад, здійснений на матеріалі із сфери духовно-творчої культури.

Ця книжка пробудить там хоч декотрі пориви до вселюдської духовности".

Микола Француженко за свою різноманітну діяльність удостоївся високих відзначень: "Грамоти вдячности уряду США" за понадтридцятирічну працю на "Голосі Америки", "Воєнного хреста" уряду УНР на вигнанні з нагоди 40-річчя відродження збройних сил України, "Почесної грамоти Спілки театральних діячів України" (за вклад у розвиток українського театрального мистецтва в діаспорі).

Йому присуджена літературна премія ім. Івана Кошелівця за 2001 рік.

2002 року він став дійсним членом УВАН.

Президія Головної Управи колишніх вояків-українців у Великобританії нагородила поручника Миколу Француженка "Срібним хрестом заслуги" 2-го кл. за заслуги і довгорічну віддану працю в ОбВУВБ і працю для закріплення Української держави.

У цьому ж році Головна Рада ветеранів Української Національної Армії в Торонто нагородила його найвищою нагородою за заслуги –" Золотим хрестом".

Згадано тільки те, що він отримав у 2002 році. За попередні роки, починаючи з 1946-го року аж до кінця 2000-го, не згадую, бо їх багато...

Вірний покликанню, мій друг не покладає рук. Він закінчує писати спогади про свою 33-річну працю в американському міжнародному радіомовленні, наполегливо працює над драмтрилогією "Дух святої землі", пише огляди книг, працює над іншими творами, які починав ще в таборі військовополонених. Одне слово, він охоплений творчою стихією.

Цю статтю я починав віршем, присвяченим моєму другові. Закінчую її також віршем:

Всі круглі дати і усі нулі
нехай Вас не бентежать вже ніколи!
Вони такі ж бо немічні й малі,
а Ви, мій друже вірний, мій Миколо,
із покоління, що в юнацтві обіруч
не завагалося схопить життя за роги,
не збилося зі світлої дороги,
а чесно йшло до ясної мети
крізь попелища двох лихих імперій,
щоб через долею відкриті навстіж двері
в нову добу звитяжно увійти!
Щасливе Ваше покоління й Ви,
що в темряві не збилися зі шляху,
що заслужили в праці й боротьбі
вітчизни шану і повагу!

Чеві Чейз, 2000 – Зінґер Айленд, 2002

Примітки

Вірний, Микола – псевдонім. Справжнє прізвище - Француженко, Микола Олександрович, нар. 1923 р. на Сумщині, живе в м. Роквіль, штат Меріленд, поблизу Вашингтона. Український радіожурналіст, редактор, публіцист, письменник, ветеран 1-ї дивізії УНА, дійсний член УВАН, лауреат премії ім. І.Кошелівця, член ОУП "Слово" та НСПУ.

* Барка, Василь Костянтинович – псевдонім. Справжнє прізвище - Очерет, Василь Костянтинович, нар.1908 р. на Полтавщині. Пом. 2003 р. в штаті Нью-Йорк, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі.Учитель, літературознавець, перекладач, есеїст, прозаїк, поет-мислитель модерністичного напрямку. Член ОУП "Слово" та НСПУ.

*Крат, Михайло Миколайович. Нар. 1892 р. на Полтавщині, п.1979 р. в Детройті, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український військовий діяч, у І св. війні – офіцер рос. армії, за доби УНР полковник кінноти, у ІІ св. війні — командир 1-ї дивізії УНА, яка здалася в полон британській армії на півдні Австрії та Балканах, від 1945 р. до 1948 р. в таборі військовополонених в Італії, після звільнення з полону емігрував до США. Уряд УНР на вигнанні присвоїв йому звання генерал-поручника.

* Деслав, Євген – псевдонім. Справжнє прізвище — Слабченко, Євген Антонович, нар. 1898 р. на Черкащині, п. 1966 р. у Франції, пох. в Ніці. Український кінематографіст.

* Буш, Джордж Герберт Уокер. Нар. 1925 р. в шт. Массачусетс, живе в Гюстоні, шт. Техас. Американський політичний діяч-республіканець, 41-й президент США (1989 – 93).

*Скотт, Г'ю Доґґет, мол. Нар. 1900 р. в шт. Вірджінія, п. 1994 р. у Фолс Черч, шт. Вірджінія, пох. на військовому цв. в Арлінґтоні поблизу Вашингтона. Американський юрист і політичний діяч-республіканець, сенатор від шт. Пенсильванія, прихильник незалежності України.

* Дервінський, Едвард Джозеф. Нар. 1926 р. у шт. Іллінойс у родині американців польського походження, живе в Чікаґо. Американський політик-республіканець, член Палати Представників Конґресу США 8-х скликань (1967 – 83), міністр ветеранських справ, генеральний інспектор Держдепартаменту, прихильник незалежності України.

* Бжезінський, Збіґнєв. Нар 1928 р. у Варшаві, живе у Вашингтоні. Американський політолог, радник президента США (Джиммі Картера) з питань національної безпеки (1977 – 81), член Ради з питань зовнішньої політики, радник Центру стратегічних та міжнародних досліджень, прихильник незалежності України.

* Гейґ, Александер Мейґс, мол. Нар. 1925 р. у Філадельфії. Американський військовий і політичний діяч, генерал армії, головнокомандувач НАТО (1974 – 79), державний секретар США (1981 – 82).

* Яскілка, Самуїл. Нар. 1919 р. у штаті Коннектикут у родині американців українського походження. Американський військовий діяч, генерал армії, помічник командира корпусу морської піхоти США (1975 – 79).

* Армстронґ, Ніл Олден. Нар. 1930 р. в шт. Огайо. Американський астронавт. Перша (з двох) людина, що ступила на поверхню Місяця.

* Олдрін, Едвін Юджін мол." Базз". Нар 1930 р. у шт. Нью Джерсі. Американський астронавт. Перша ( з двох ) людина, що ступила на поверхню Місяця.

* Лавріненко, Юрій Андріанович (псевдонім — Юрій Дивнич). Нар 1905 р. на Київщині, п. 1987 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український літературознавець, критик, есеїст, редактор, член ОУП "Слово".

* Ситник, Михайло Васильович. Нар. 1920 р. на Київщині, п. 1959 р. в Чикаґо, пох. там же. Український поет.

* Губаржевський, Ігор Володимирович, о. Нар.1905 р. на Кам'янець-Пдільщині, п. 1979 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український філолог, викладач вузів в Україні та у США, протопресвітер УАПЦ.

*Француженко, Ярослава Ігорівна (прізвще в заміжжі, дівоче прізвище – Губаржевська), дружина М.О Француженка. Активна церковно-громадська діячка, член Українського Православного Сестрицтва, службовець повітової ради з питань освіти.

* Хрущов, Микита Сергійович. Нар. 1894 р. на Курщині (Росія), п. 1971 р. у Москві, пох. там же на Ново-Дівичому цв. Від 1908 р. його життя було тісно пов'язане з Донеччиною. Разом Хрущов працював на Україні понад 30 років. Радянський політичний діяч, перший секретар ЦК КП(б)У, голова Ради міністрів УРСР. Від 1953 року, як перший секретар ЦК КПРС, започаткував політику т. зв. "десталінізації", від 1958 р. – голова Ради міністрів СРСР. Перший радянський лідер, що відвідав США з державним візитом. Звільнений з найвищих посад і відправлений на пенсію 1962 р. За життя Сталіна – слухняний виконавець політики Кремля на Україні.

* Ревуцький, Валеріан Дмитрович. Нар. 1911 р. на Полтавщині, живе у Ванкувері(Канада), де до виходу на песію був проф. Унів. Британської Колумбії. Український театрознавець та театральний критик.

* Кошелівець, Іван - псевдонім. Справжнє прізвище - Ярешко, Іван Максимович. Нар.1907 р. на Чернігівщині, п.1999 р. в Мюнхені, пох. там же. Український літературний критик, редактор, перекладач.

*Борецький, Михайло. Нар. 1921 р. на Львівщині, п. 1996 р. в МекЛін, шт. Вірджінія, пох. там же. Український вчений-економіст, проф. економіки й бізнесу в Католицькому унів. у Вашингтоні, дійсний член УВАН, президент УВАН (1990 – 1992).

Покажчик акронімів у статті та примітках

* ЦРУ — Центральне Розвідувальне Управління.

*ОДУМ – Об'єднання Української Демократичної Молоді.

* ЮСІА – Інформаційне Агентство Сполучених Штатів.

* УАПЦ – Українська Автокефальна Православна Церква.

*УККА – Український Конґресовий Комітет Америки.

* УВАН – Українська Вільна Академія Наук.

* ОБВУВБ – Об'єднання Бувших Вояків Українців Велико-Британії.

До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…