 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв "Хай
собі він буде геній..." І З Тодосем Осьмачкою я познайомився у Філадельфії в 1960 році. Було це так. В залі будинку ЗУАДК, що стояв тоді на 7-й вулиці поблизу старого ще українського католицького катедрального собору Непорочного Зачаття і Горожанського, як його ще й досі називають, клубу, регулярно відбувалися засідання і наради різних "бездомних" тоді ще організацій і громадських комітетів. За шість років життя у Філадельфії я вже знав майже кожного активного члена нашої громади. На одній з таких нарад я побачив незнайомого чоловіка. Нарада ще не почалася, і він сидів окремо в ряді порожніх стільців, так що я міг добре роздивитися на нього. Це був рослий чоловік. На перший погляд, було йому п'ятдесят п'ять років, отож для мене – тоді тридцятип'ятирічного – він був людиною батьківського віку. Перше, що кинулось в очі, — це обличчя незнайомого. Широке відкрите чоло, коротко підстрижене, з пробором волосся, трохи посічене сивиною. Під рівними темними бровами уважно примружені очі, ледве приплюснутий ніс, тонкі губи, рівне підборіддя. Таке обличчя не можна назвати продовгастим – тоді мені видалося, що найкраще до нього підходив би прикметник "високе". Вже не пригадую, що тоді обговорювали. Головував на засіданні відомий у США громадський діяч д-р Володимир Ґалан, який емігрував до США в 20-х роках. Тоді він був директором ЗУАДК, і про нього та працю очоленої ним допоміжної організації широко знали в таборах переміщених осіб в Західній Німеччині. Тому його шанували як старі, так і нові емігранти. Отож я припускаю, що це могло бути засідання загальногромадського комітету відзначення якогось національного свята. Як тільки почалася нарада, незнайомий, здавалося, уважно прислухався до виступів промовців. Сидів він рівно і якось непорушно, спершись потилицею на стіну. "Хто отой добродій?" – запитав я нишком Петра Михайловича Шинкаря, поруч з яким я сидів, і кивнув у бік незнайомого. "А хіба ви не знаєте? — здивувався Шинкар. — Та це ж Тодось Осьмачка! Він живе в цьому будинку — ЗУАДК дав йому тут працю прибиральника...". "Так ось який він – Осьмачка!" – промайнуло в думці, і від того моменту мені вже й на тямку не йшли виступи учасників засідання, які про щось говорили, за щось сперечалися, щось узгіднювали. ІІ Бувають в житті такі хвилини піднесення, коли зустрічаєш людину, яка довгий час була об'єктом твого зацікавлення, а то й поклоніння, і відчуваєш, що ось – ласкава доля зводить тебе з нею. Тоді аж не вірилося, що я сиджу кілька кроків від поета, творами якого я зачитувався ще у 1946 році в таборі ІРО в замку баронів фон Фрізенів – Фірнсберґу, коли в мої руки потрапила його збірка поезій "Сучасникам", видана 1943 р. у Львові. Я її позичив у доктора Василя Зайцева, таборового лікаря і душі культурного життя маленького українського табору, загубленого в сільській місцевості Франконії неподалік залізничної станції Розенбах, що на вітці між Ансбахом і Роттенбурґом-на-Таубе. Кілька днів я не випускав з рук збірки Осьмачки, блукав з нею алеями старовинного баронського саду, забирався в хащі сусіднього бору і там, на глухих сонячних галявинах, далеко від людей, огорнутий гарячим духом живиці, читав-перечитував Осьмаччині вірші. Не виходив з дива від несподіваних поетових метафор, епітетів і образів, якими він зображував такі ніби знайомі почування і речі, наповнюючи їх новим звучанням і надаючи їм інакшого вигляду. Оригінальність віршів Осьмачки водночас радувала і приголомшувала. "Скорботна книга" поета навівала сум, бо то були непевні часи – в сусідньому Ансбаху розташувалася радянська репатріаційна місія, яка шастала в супроводі американських офіцерів по всіх таборах, вишукуючи громадян СРСР. У пам'яті оживали болючі, похмурі картини недавнього жахливого минулого — перед і під час війни, і душу ятрила думка: чи не доведеться примусово повертатися "на родіну"? Збірка "Сучасникам" загострювала такі почування, бо про мандри за океан, у вільні країни, ніхто тоді й не мріяв, крім небагатьох щасливців, які мали рідню в США чи Канаді. І скарга Осьмачки ставала і моєю скаргою: Нащо ти викинув, сизохребетний степе, Та, незважаючи на похмурість поетової "скорботної книги", вона залишала в душі незвідану морально-естетичну насолоду – усвідомлення, що серед нас живе поет, який саме так пише про ту дійсність, що її поети мого юнацтва оспівували в підлабузницько-шкурних одах, пеанах і панегіриках. Вірші Осьмачки викликали такий потрібний тоді катарсис – самоочищення від радянського поетичного намулу. Я зрозумів, що для того, щоб повністю відчути жахіття тієї дійсности і назавжди закарбувати її в духовному літописі нашого народу, саме й надавався стихійний скорботний талант Осьмачки. Зустріч з його поезією, що мала, за Шевченковим окресленням, "неокраяні крила", була для мене, вихідця з донецьких степів, подібною до вперше в дитинстві побаченого простору Азовського моря, а після війни – вкритих снігами вершин Альп. Водночас вони зачаровували і лякали... Врешті це легко зрозуміти, бо перші два повоєнні роки були для мене роками відкрить і захоплень. Те, що я читав тоді, було таким відмінним від знайомих (звичайно, в рамках середньошкільної програми рідної літератури) Тичини, Рильського, Сосюри, Бажана та читаних вдома чи в бібліотеці збірках менш відомих українських і російських поетів та поетів, перекладених з чужоземних мов. Адже все інше в роки мого юнацтва, крім дозволеного режимом, все цінне в українській літературі було для мене, як і для моїх ровесників, "за межами заказаними", як влучно колись висловився Іван Багряний. Поети української еміграції – недоступні, твори майстрів "розстріляного відродження", а серед них і чудом вцілілого Осьмачки – заборонені. ІІІ Відірваний понад два роки від рідної книжки (та й книжок взагалі) обставинами війни і праці, я щойно тоді починав відкривати для себе новий світ української поезії, читав усе, що друкувалося на сторінках часописів "Українські вісті", "Час", "Українська трибуна", "Українське життя", "Неділя" та журналів "Арка", "Заграва", "Хорс", "Пу-гу". В них регулярно друкувалися твори таких неподібних один до одного поетів, як Євген Маланюк та Іван Багряний, Михайло Орест і Тодось Осьмачка, Олекса Стефанович та Олена Теліга, Юрій Липа й Олег Ольжич, Оксана Лятуринська та Ігор Качуровський, Василь Барка і Леонід Мосендз, Богдан Кравців та Вадим Лесич, Юрій Клен та Святослав Гординський, Яр Славутич і Олег Зуєвський, Юрій Косач і Леонід Полтава, Михайло Ситник та Іван Манило, Борис Олександрів та Ганна Черінь, Андрій Гарасевич і Остап Тарнавський, Юрій Буряківець та Микола Щербак. Їхні твори свідчили про багатство, оригінальність та розмаїтість стилів рідної поезії. А скромні, друковані на дешевому папері, кишенькового розміру збірочки поетів-емігрантів були куди ріднішими моєму серцю, ніж розкішні, в шкіряних, тиснених золотом обкладинках фоліанти баронської бібліотеки. Під впливом прочитаного і самому кортіло пробувати пера. Одначе лише знайомство з поезією Осьмачки, сперше із віршами збірки "Сучасникам", а згодом з октавами "Поета" було справжнім поштовхом писати. Саме завдяки його віршам я самотужки зрозумів до тієї пори не знану мені істину, що кожний справжній поет дивиться на світ тільки власним духовним зором, відображує життя власними образами, барвами власної мовної і мистецької палітри. В цьому секрет його оригінальности. Так довго, як існуватиме цей світ, усе в ньому не буде до кінця вичерпно оспіване, зображене, змальоване і осмислене. Література, так як і історія, не має якоїсь остаточної мети і остаточного завершення. Дух і плоть світу — від найпіднесеніших і найінтимніших до найниціших і найвідкритіших почувань, від найвеличніших споруд матеріальної культури до найбуденніших речей домашнього вжитку – можуть бути зображені на новий лад. Так, між іншим, ще перед війною, читаючи вірші про Сибір у збірці російського поета Віссаріона Саянова "Золотая Олекма", я зрозумів, що навіть страшний, ненависний нам, несходимий Сибір, що, до речі, серед мільйонів інших, поглинув у крижаних просторах і мого батька, — це також чиясь рідна, люблена батьківщина... Зустріч з творчістю Осьмачки, можливо, найвиразніше допомогла мені від самого початку моїх власних поетичних спроб зрозуміти, що світ поезії не має оклепаних тем – є лише неадекватні талантом поети. Так, як і інші читачі, у творах Осьмачки віч-на-віч, серце до серця я пізнав первородний самобутній талант... Усе це миттю промайнуло тоді в моїх думках, і не дивно, що сидів я тоді як на шпильках, поглядаючи на непорушного, задуманого Осьмачку. Пошепки я попросив П.М.Шинкаря познайомити мене з Осьмачкою. ІV Незабаром Осьмачка підвівся і, обходячи попід стіною ряди стільців, подався до дверей. Шинкар кивнув мені, і ми поспішили за Осьмачкою. Ми наздогнали його в коридорі перед самими сходами, що вели на другий поверх. "Тодосю Степановичу, — сказав Шинкар, беручи мене під лікоть, — вибачте мені, будь ласка, але я хочу представити вам цього молодого чоловіка. Він також пише вірші". Я відрекомендувався Осьмачці, а Шинкар поспішив назад у залю. Якусь мить я ніяково стояв перед Осьмачкою, не знаючи, з чого починати розмову і чи взагалі починати, бо вираз його обличчя не свідчив, що він був акурат втішений знайомством з кимось, що "також пише вірші". Одначе мене виручив сам Осьмачка: "Біляїв?.. Щось не пригадую собі... А ви десь друкуєтесь?" – "Трохи друкуюсь, — відповів я, — під псевдонімом В.Білик". Це пояснення, самозрозуміло, нічого йому не пояснило, бо він моїх віршів не читав, та й була їх надрукована в той час якась дещиця. А в літературних колах у Німеччині я не бував – так якось складалося моє таборове життя. "А з яких ви, земляче, сторін?" — "З Донбасу". — " З Донбасу? Ви дивіться... Там таки й народилися?" — "Авжеж – ще дід шахтарював і батько, і батькові брати, а від тридцять третього й мамині брати – втекли з Білоцерківщини..." — "О, це вже ближче моїх сторін. А чи давненько тут, дозвольте запитати?" — " Та ось вже сьомий рік , як примандрував з Австралії..." — "З Австралії, кажете?" Темні брови Осьмачки скинулися вгору, а в очах уперше промайнула блискітка зацікавлення: "І де тільки лихо нашого брата не порозкидало?.." У його ставній і моложавій постаті (п'ятдесятип'ятирічний на вигляд Осьмачка мав тоді шістдесят п'ять років) була помітна настороженість. Одначе її зовсім не відчувалося в його мові. Говорив він лагідно, так що навіть його уривчасті коротенькі запитання і репліки звучали плавно і невимушено. Можливо, це була ознака роздвоєности його вдачі, спричиненої психічними потрясіннями в радянських казематах. Довідавшись, що я вечорами вчуся в університеті і майже кожної п'ятниці заходжу до Горожанського клубу побачитись з колегами по будівельній праці і погуторити в товаристві за чаркою, Осьмачка запросив мене відвідати його: "То загляньте й до мене колись — це ж рукою подати. Упоравшись з прибиранням, я майже завжди в себе в кімнаті — отам на другому поверсі. Розповісте про наших людей в Австралії, а може, щось і свого прочитаєте". На тому ми й попрощалися. Опісля я кілька разів відвідував Осьмачку в його помешканні. У темному вестибюлі я натискав на кнопку дверного дзвінка і чекав, поки автоматично відчиняться двері. Осьмачка завжди стояв на верху сходів у темному коридорі, освітлюючи кишеньковим ліхтариком спершу моє обличчя, а потім, коли я йшов на другий поверх, східці під моїми ногами і промовляв словами з пісні: " Ой, що ж тебе принесло, чи колесо чи весло?.." V У статті-спогаді про Осьмачку, надрукованій в щоденнику "Свобода" за 17 жовтня 1962 р., Оксана Керч чомусь порівняла помешкання Осьмачки в домі ЗУАДК з... "конурою". Моє враження зовсім протилежне — в його просторій кімнаті дещо залишилось від колишньої елеґантности старого "таунгаузу" – трихповерхової резиденції, либонь, федерального стилю в ряді подібних будинків, що відділялися один від одного вузенькими, як їх називають, "брізвеями" (продувами): мармуровий камін, ліпні карнизи попід високою стелею, масивні дубові двері з мосяжними фігурними ручками. Посеред кімнати стояв довгий вузький стіл з безліччю всіляких дрібних речей, потрібних охайному самітньому чоловікові: ґудзиками, ножицями, нитками, подушечкою з голками, шпильками та наперстком, праскою. На цьому столі були також розкладені газети, журнали, олівці і папір, а до краєчку стола була прикручена креслярська шарнірна лампа з металевим абажуром. Біля столу стояло два металевих кухонних стільці з цератними сидіннями і спинками. В лівому, як увійти до кімнати, кутку стояло одинарне, на солдатський лад застелене ліжко, а коло нього на стіні висіли світле ґабардинове пальто і фетровий капелюх. Оце, здається, було все земне майно Осьмачки в багатющій Америці. Незабаром я довідався, що справжній його скарб зберігається під ліжком у тому знаменитому "чамайдані", про якого колись писала у "Нових днях" Марія Кейван і з прототипом якого в поемі "Поет" Свирид Чічка покидав Київ, повертаючись до рідного села: Взяв чамайдан і рушив без затриму В ньому він зберігав свої рукописи, листування і чотиритомний словник Грінченка. З цим скарбом він не розлучався у всіх своїх мандрах по Канаді, США і під час останньої подорожі до Європи. Якось Осьмачка витягнув його з-під ліжка при мені. А сталося це з такої нагоди. Він попросив мене прочитати якогось мого вірша. Я прочитав "Зустріч", де є такі рядки: Рум'янцем на твої лілейні вилиці Осьмачка, видно, не зрозумів значення іменника в множині "вилиці", бо запитав, що то за "лілейні вилиці"? Треба сказати, що це слово зустрічаємо в одинадцятій октаві Осьмаччиної поеми "Поет": І журавель у дно криничне чорне, та в тридцять четвертій октаві: І журавель на тлі небесних хартій В Осьмаччиній поемі слово "вилиці" означає природну або штучну розвилину, в яку на шворіні вставлено жердину криничного журавля. Коли ж я пояснив, що "вилиці" в моєму вірші — це опуклі частини обличчя між очима і верхньою губою, Осьмачка якось таємничо-хитрувато посміхнувся: " Та ж то "скивиці!" — і почав витягати "чамайдана" з-під ліжка. Знайшов там відповідний том Грінченкового словника, і ... виявилося, що "вилиця" — не частина людського обличчя, а морди чотириногої тварини! "А тепер глянемо на "скивицю", — якось немовби проспівав Осьмачка, перегортаючи сторінки іншого тому. Одначе "скивиці" там не знайшов – немає її і в інших наших словниках. "Отакої, — якось розгублено промовив Осьмачка. — А Косинка ж тільки це слово і вживав..." Я гадаю, що "скивицю" слід обов'язково вписати в словник української мови, бо ж цього іменника вживали такі майстри, як Осьмачка й Косинка, який — я це тоді відчув — був незаперечним авторитетом для Осьмачки. З моїх вечірніх відвідин пригадую ще ось такий ритуал. Господар ішов до кухні, брав з холодильника дві баночки пива, розкривав їх, подавав мені одну через стіл, а сам всідався навпроти мене по другому боці стола і починав пити пиво – не кваплячись, маленькими ковтками, солодко мружачи очі. Розмову завжди він починав сам, і то не відразу, на якусь конкретну тему, а про це та те, поки не зловлював нитку певної думки і тоді вже тримався її. Слід зазначити, що в розмовах Осьмачка ніколи не називав конкретних осіб, байдуже, знайомих мені чи не знайомих. Якось оповідав, що "один наш земляк" водив його в Нью-Йорку до одного американського видавництва, яке ніби виявило зацікавлення ознайомитись з оригіналом одного з прозових творів Осьмачки – якого саме не сказав. Припускаю, що видавництво розглядало можливість перекладу його на англійську мову. "Там один чоловік розмовляв зі мною по-російськи, — розповідав Осьмачка, — але з акцентом нью-йоркської Маросєйки. "Не зацікавлені, — каже, — старе..."А я його запитав: "А якби Гоголь зараз жив і щось написав властивим тільки йому стилем, то ви теж би йому те саме сказали?" А він тільки плечима знизав і підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмова закінчена..." VІ Шкода, що я не мав тоді портативного магнітофона, щоб записати висловлені Осьмачкою думки про літературу і про двох близьких його серцю мистців – Григорія Косинку та Павла Тичину. Та я й не певний, чи він би погодився на такий запис. Адже страдницький досвід поета, запротореного в радянський психіатричний ізолятор сорок років перед тим, як той "лікувальний" заклад став широко відомий на Заході, залишив помітний слід на психіці поета. Наприклад, він скеровував на мене світло креслярської лампи, сам залишаючись в тіні, і так протягом чверть чи півгодини вів розмову. Пригадую ще й такий випадок. На третьому поверсі будинку, якраз над Осьмаччиною кімнатою, містилася Українська мистецька студія, в якій починали своє навчання молоді студійці. Згодом дехто з них здобув визнання в мистецькому світі як художники, графіки і скульптори. Одного вечора в двері Осьмаччиної кімнати хтось постукав. Коли господар відчинив двері, я побачив на порозі старого чоловіка козацької зовнішности, чисто репінського типу з голеною головою та розкішними сивими вусами. З нього, як я пізніше довідався, студійці малювали ескізи обличчя. "Даруйте мені, Тодосю Степановичу", — звернувся до Осьмачки старенький. — Я забув вдома свої окуляри, а професор Мегик наказав учням малювати моє лице з окулярами... Так я оце і забіг до вас — чи, бува, не позичите мені ваших?.." — "Дайте мені спокій з вашими окулярами... Як вони добрі учні, то й так їх вам домалюють" — і Осьмачка безцеремонно зачинив двері перед зніяковілим натурщиком і невдоволено пробурмотів: "Ще цього мені бракувало — позичати комусь окуляри..." Не виключено, що так він міг би відреагувати і на прохання дозволити записати на стрічку його думки. Важко точнісінько реконструювати події понад півсторічної давности, але дещо запам'яталось назавжди. Одного вечора Осьмачка почав мені вголос читати "проясні" з "Поета", а потім розпитувати, як я їх розумію. Я відповів, що "проясні" мені нічого не прояснюють, бо в них, на мою думку, таїться якийсь тільки авторові відомий код. Я не претендую на безпомильність, але це код незміренної самотности і автора, і людини взагалі. Осьмачка на мить приплющив очі і промовчав. Я взагалі не сподівався, що він коли-небудь читатиме мені свої вірші, бо, запрошуючи відвідати його, він ніколи цього не обіцяв. Я не знаю, що спонукало його в одному вірші писати: Сило Божа, дай мені снаги поезій Почуття розчарування? Образи? Зневіри? Хто знає? Як і кожний поет, він усвідомлював, що більшість людей не цікавиться поезією. І, можливо, саме тому той його вірш кінчається благанням: Сило Божа, дай душі моїй простору Читаючи-перечитуючи ці Осьмаччині рядки, я переконуюсь, що в його прояснях таки були закодовані "муки порожнечі" і "темна самота"! Щоб розшифрувати цей код, варто вчитатися в зацитовані вище і нижче рядки (жирний шрифт мій. — В.Б.): І наш Кобзар звертався теж до стін, * І знов, і знов душа моя безсила * Бо так мене побила праця, * Не те тут говорить і сміх для привіту, Це лише кілька прикладів."Самотність", "самота" майже наскрізь пронизують всі вірші Осьмачки. Чи слід після цього дивуватися, що я був глибоко зворушений, почуваючи себе щасливим обранцем (нехай і на короткий час!) змученого і самотнього поета? Це почуття пізніше підсилилося, коли я прочитав у книжці Уласа Самчука "Планета Ді-Пі" (1979) цитату з листа Юрія Шереха до нього про те, що на ауґсбурзькій конференції МУРу в 1946 р. "Осьмачка демонстративно виходить з кімнати, коли починає читати хтось з молодих..." А то ж були хоч і молоді, але поети, що вже мали друковані збірки! – подумав я. А мене, поета без збірки, йому навіть не відомого, він попросив прочитати кілька віршів! Одного вечора Осьмачка читав мені присвячений йому особисто Тичинин переспів "Белеет парус одинокий" Лермонтова. В розмовах зі мною Осьмачка, треба сказати, ставив Тичину на найвище місце в нашій поезії після Шевченка. Він вважав його творцем "словомузики" і "звукомалюнку": "Навіть в поемі про Котовського – кривавого червоного карателя – і тут Тичина самобутній. А про інше і мови немає... Вік мине, а такого другого навряд чи матимемо...", — проказував сумовито. "А чому ви думаєте, переспів "Паруса" тичининсько-геніальний? Бо в ньому навіть підсилено звукопис оригіналу – свист вітру і шкварчання хвиль! Лише вслухайтеся у звукосполучення "ст" і "че", "чи" та "що", "ща": Під ним проміння блакитнясте, Тому лейб-гвардії гусарові, продовжував Осьмачка, нівроку, геніальности не бракувало: Пушкін Петра оспівував, наш Гоголь висміював петербурзьких чинуш, а він усю Росію припечатав прощанням з немитою країною рабів і панів... До речі, Павло Григорович любив Лермонтова, казав колись, що " і зоря з зорею розмовля" його просто потрясає... Потім навіть уплів оригінал "Выхожу один я на дорогу" як рефрен в один свій твір..." При іншій нагоді Осьмачка завважив, що не любить лабораторного аналізу поезії. Я саме розповів йому, що в університеті на лекціях англійської літератури викладач почав уводити студентів у методи розуміння поезії. І це людей, що переважно мали на меті здобути дипломи з практичних ділянок, як ділова адміністрація, бухгалтерія, механіка, будівництво тощо. Одначе для них кредити англійської мови і літератури були вимогою програми вищої освіти. Коли я сказав, що більшість моїх однокурсників дивиться на "Оду грецькій урні" Кітса і на "Пелюстки облич" Павнда як на щось зовсім непридатне для їхньої кар'єри, не говорячи про щоденне життя, Осьмачка просто ошелешив мене. "Ті розумні люди мають рацію, — сказав вн, — бо для поета поезія — незагойна болячка, а для більшости людей — п'яте колесо до воза". Не знаю, чи Осьмачка грав ролю "адвоката диявола", коли, пильно дивлячись на мене, продовжував: "З віку-правіку вся діяльність людини має логічне поясненя – орати, сіяти, жати, полювати, будувати, воювати, лічити, лікувати. А яке поясненя поезії? Тільки уявіть собі щось безглуздіше за складання віршів! От, наприклад, ви працюєте на будівництві – людина потребує житла. А який в тому сенс, що ви чи я, чи ще хтось сидить і складає вірші про те, що можна описати звичайною мовою без рим і розмірів, метафор і епітетів? І кому те все потрібне? Проза ще так сяк – її читають як не для розваги, то бодай щоб про щось довідатися... Ні – в поезії немає глузду... Бо що таке вірш? Про що він – це ще можна пояснити, але для чого він?" Пригадую, на його запитання я відповів зустрічним запитанням: "Авжеж – яке, Тодосю Степановичу, ваше пояснення, бо ж ви довше гайнували час на таку безглузду, як ви кажете, річ?" Осьмачка уважно подивився на мене і продовжував, немов і не чув мого запитання: "Вірш — це твір сам для себе і в самому собі. Він – Божий дар. Сукупність поетового таланту, розуму, знання і почуття народжує вірш, який після цього живе своїм життям..." Ледве помітна миттєва усмішка промайнула по обличчю Осьмачки: "Тому й не надить мене той аналіз поезії, що ви його почули від свого професора... Для мене вірш — жива істота, прекрасна діва, а його аналіз — це вже, вибачайте, її труп на мармуровому столі анатомки. Щось там розтинають, витягають, показують..." І вже на темних сходах, прощаючись, Осьмачка напучував мене якось незвично лагідно: "А ви пишіть – моїми думками не переймайтеся, бо "мысль изреченная ложь есть..." Чи Осьмачка вивірював тоді мою відданість поезії? На це я не маю відповіді. Таке припущення хтось міг би потрактувати як чванливість чи самохвальство, бо що варте написане мною в порівнянні з епохальними творами Осьмачки, якого не тільки українські вчені-літературознавці вважають одним з найбільших поетів Слов'янщини в ХХ ст.? При іншій нагоді Осьмачка зовсім інакше говорив про поезію: "Світ був би страшенно бідний без літератури... Минуле, сучасне, прийдешнє – все це уподібнилося б пустелі безводній. Все б було в ній – житло, споруди, шляхи... І сила-силенна спраглого люду. Література — життєдайна криниця на цій планеті, а поезія — її найб'ючкіше джерело. І людина вічно шукатиме в поезії того, чого вона не має і ніколи не матиме на землі. І в цьому запевнення вічности поезії, як вінця людської творчости" . VІІ Читаючи спогади декого із наших сучасників, читач може створити хибну уяву про те, що, мовляв, Осьмачку діаспора залишила напризволяще. Це не зовсім відповідає фактам — Осьмачка був одним з трьох-чотирьох письменників, яким у той чи інший спосіб діаспора допомагала. Для лікування Івана Багряного був створений спеціальний фонд, Уласові Самчукові фінансово допомагало Товариство волиняків у Канаді, Василь Барка одержував роками від Українського Братського Союзу безплатне помешкання. В одному із спогадів автор його висловлює жаль, що Осьмачка працював прибиральником у будинку ЗУАДК, але чомусь не згадує, що ця праця була посильною для людини його віку, що він не мав над собою начальника, а мав безплатне мешкання і зарплатню, на яку можна було жити. А 1-го квітня 1957 року за ініціативою Юрія Стефаника був створений "Фонд Т. Осьмачки". З того фонду він одержав майже 1.500.00 доларів допомоги. Крім того, ЗУАДК жертвував йому різні суми. Працюючи на будівництві, я, пригадую, зібрав серед своїх земляків 94.00 долари на погашення Осьмаччиного боргу в кредитівці "Самопоміч", за що одержав вдячного листа від Григорія Костюка, який був ручителем Осьмачки. Всі ці гроші уможливлювали йому подорожувати в США й Канаді та здійснити останню передсмертну подорож до Європи. Я згадую про це задля ясности в питанні відносин Осьмачки й діаспори. 17-го грудня 1960 року Український лтературний клуб Філадельфії влаштував авторський вечір Осьмачки. Відбувся він в домі Пласту на вулиці Френкліна. Вечір відкрив незмінний голова клубу Володимир Вікторович Дорошенко — "ґрандсеньйор" української бібліографії. До речі, в колі знайомих і приятелів він любив жартувати: "Щодо мене, прошу брати вище — я не бібліограф, а бібліокнязь!" Він цитував характеристику поетичної творчости Осьмачки, що її дав 1926 року академік Сергій Єфремов у своїй Історії українського письменства: "Це якась грандіозна сила фантазії, що навіть буденні звичайнісінькі речі повертає на таємну символіку, повну похмурої якоїсь величности". Ширшу доповідь про Осьмачку виголосив критик Іван Коровицький. Він особливо зосереджувався на мовному багатстві та глибокому ідейному світі Осьмаччиної творчости. До речі, це був перший авторський вечір Осьмачки, на якому я мав щасливу нагоду бути ще за життя поета. Після доповіді артистка театру імени Володимира Блавацького Христина Озаркова декламувала "На Ігоревім полі", а я прочитав уривки з "Плану до двору" та "Ротонди душогубців". З останньої я вибрав епізод арешту Івана Бруса. Цей уривок своїми короткими, не перевантаженими надміром образів реченнями, як і його інтонацією, нагадував біблійний розмір розповіді. І я вирішив читати його так, як у Великодню суботу в наших ще жалобно-притемнених церквах читають перед плащаницею "Діяння апостолів". Читаючи цей уривок, я кинув оком на Осьмачку. Він сидів рівно і непорушно, як і того вечора, коли я вперше побачив його в залі ЗУАДК. Лише повіки його очей були напівзаплющені. Він тоді нагадав мені птаха, що дрімає на гілці, — сокола, готового злетіти в небесну височінь. Хто знає, можливо, в думках він і був у вищих ярусах спогадів, з яких, немов з пташиного льоту, він бачив пережите й переболіле... А короною вечора був виступ самого Осьмачки. Він стояв на сцені – ставний і стрункий – і речитативом читав свою "Думу про Зінька Самгородського". Того вечора, можливо, через легку перестуду, його чистий голос звучав трохи хрипкувато, нагадуючи голос старого кобзаря чи лірника. Слухати Осьмачку — це значить зрозуміти, що поезію завжди треба читати вголос, а не очима. І присутні напевно це відчули. Якусь мить, після того як він замовк і мовчазно вклонився, присутні сиділи, як зачаровані, а потім, схопившись з місць, довгими оплесками дякували поетові. В декого на очах були сльози. У залі Осьмачка також дякував організаторам вечора, доповідачеві та виконавцям, дякував підкреслено-коректно, якось навіть сухо. Відчувалося, що він оминає зближення навіть з тими, що його шанували. Манія переслідування була страшною ціною, яку він до кінця свого життя платив звірячому, за його власним висловом, комуністичному режимові на Україні. "А уривок з "Ротонди" вам таки вдався – ви його правильно передали", — сказав мені, потискаючи на прощання руку в гамірному вестибюлі Пластового дому. Тоді я не знав, що то було справді нашим прощанням. Осьмачка тихо і непомітно зник з Філадельфії, вирушаючи, як я згодом довідався, в мандри — шукати іншого куточка України у вільному світі. Ні телефона, ні поштівки — це теж було ознакою його набутої психічної надщербленности. Чи можна на нього гніватися за це? В мойому випадку – ні, бо ж він обдарував мене ближчим, ніж я сподівався, взаємленням... Наприкінці травня 1961 р. в Мюнхені поліція підібрала на вулиці спаралізованого Осьмачку і, знайшовши при ньому американські документи, повідомила консульство США. Після часткового одужання Осьмачки в лікарні спеціальним військовим транспортним літаком його привезли до США, примістивши в психіатричному військовому шпиталі Валей Фордж біля Феніксвіля, штат Пенсильванія. Коли ж з'ясувалося, що пацієнт не є військовий, адміністрація відправила його до психіатричного шпиталя Бельв'ю в м. Нью-Йорку, звідки 15 серпня 1961 р. він був перевезений до психіатричного корпусу штатного шпиталю Пілігримів в м. Лонґ-Айленд, штат Нью-Йорк. У тому шпиталі 7-го березня 1962 р. о год. 6-й ранку Осьмачка помер. Поховали його на українському православному цвинтарі св. Андрія Первозванного в Бавнд Бруці, штат Нью-Джерзі, в ряді могил, який називають Українським Пантеоном. В тому ряді поховані Володимир Січинський, Віктор Доманицький, Володимир Дорошенко, Євген Маланюк, Микола Мухин... Про Осьмачку писали в некролозі: "Відійшов від нас великий поет нашої доби, поет, що його значення ми навіть неспроможні належно оцінити". 15 травня 1966 р. на його могилі було посвячено степовий хрест проекту Святослава Гординського з рожевого мармуру. Кожної провідної неділі чиясь щедра рука уквітчує місце спочинку поета, упорядковує могилу, лишає Великодню крашанку... Вже й сліду не залишилося від будинку ЗУАДК на 7-й вулиці у Філадельфії. Місце, на якому він стояв, належить Українському горожанському клубові, і, як поговорювали, його може купити Митрополія Української католицької церкви. Може, згодом там прикріплять меморіальну дошку із згадкою, що на цьому місці стояв колись дім добродійної організації, яка облегшила тягар утікацької долі багатьох українців, а при тому ще й додадуть, що там мешкав Тодось Осьмачка. Бо ж два квартали на південь на тій самій вулиці стоїть дім-музей іншого поета, Едґара Алана По. Його, так як і Осьмачку, переслідували демони жахів, смутку, самотности і відчаю – переживань, які позначились на багатьох його творах. Проте фантасмагорії По переважно породжені його вдачею й уявою, стимульованими вживанням наркотиків, а кошмари Осьмачки не лише особисті — це кошмари нашого національного лихоліття. Post Scriptum "Літературна Україна" недавно надрукувала уривки із щоденникових записів П.Тичини з 1922 р., в яких він згадує Осьмачку: "Зайшов Осьмачка. Казав Ліді (майбутній дружині Тичини Лідії Папарук – В.Б.): "Павлу Григоровичу треба взяти в торбу запасу та походити по селах, а потім вже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером". І далі: "Осьмачці треба було б отряхнути прах з ніг, що дуже поналипав на селах". Цей запис датовано 25-го березня 1922 р., а майже через місяць, 24-го квітня, Тичина записав: "Прийшов пізно з лекції. Ліда каже: "Був Осьмачка. Бігав по хаті, танцював од злості і казився. Що з ним таке? Куди не підеш, каже, чуєш: "Тичина – геній, геніальні вірші Тичини... То в мене Валер'ян (Поліщук – В.Б.) крав образи, а це вже і в Павла Григоровича "Береги вічности" з моїх образів..." І, нарешті, знову через місяць Тичина записує: "Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я – не в тім річ...". Робити висновки про когось на підставі окремих характеристик інших людей – річ непевна і невдячна. Одначе ці записи Тичини кидають світло на двадцятисемилітнього тоді Осьмачку. По-перше, Осьмачка осуджував роль поета як оспівувача будь-чого, що не відповідає правді. А це ж була найтрагічніша риса такого великого поета, як Тичина. Подруге, Осьмачка вже тоді був поетом такого рівня, що його образи могли спокушати інших, також вельми талановитих поетів. І, по-третє, Тичина вважав Осьмачку геніальним поетом: " Хай собі він буде геній, а не я..." Три покоління читачів на Україні не знають творів Осьмачки. Записи Тичини напевно зацікавили любителів поезії, молодих поетів і літературознавців. З проголошенням незалежности України 1991 року дехто з них почав відкривати для себе Осьмачку, як я це робив п'ятдесят п'ять років тому. В цьому їм можуть дуже допомогти українські наукові установи на Заході. Нам уже треба по крихітці, по зернинці збирати все відоме, а особливо маловідоме чи й зовсім невідоме про нього. Спогади, листи, рецензії — це джерела для майбутніх дослідників його життя і творчости. Адже невмолимий час минає, і скоро серед нас не залишиться нікого з тих, хто особисто знали великого українського поета ХХ ст... Пригадую мій перший візит у Києві в грудні 1991 р. До мене в номер отелю "Хрещатик" завітав Микола Григорович Жулинський, якому рік перед тим я передав у США свої спогади про Осьмачку і копії збірок його поезій. Він приніс мені цінний подарунок — збірку поезій Тодося Осьмачки, щойно видану в Києві видавництвом "Радянський письменник". Мене зворушив напис на титульній сторінці: "Дорогому Володимирові Івановичу Біляїву – сердечно пам'ятаючи Ваші оповіді про геніального Осьмачку і дякуючи Вам за Ваші спогади і передані мені матеріали, з надією, що слава Осьмачки розноситиметься по вільній Україні. Ваш Микола Жулинський, Київ, 12 грудня 1991 р.". З-поміж моїх поїздок на Україну слід згадати одну, коли 30 травня 1996 року в будинку СПУ був влаштований мій авторський вечір. Ведучим був видатний поет і мій сердешний друг Микола Степанович Вінграновський. Тоді найбільшою для мене несподіванкою була зустріч із сином Осьмачки Ігорем Тодосьовичем та онуками Євгеном і Олександром, які спеціально приїхали з провінції, щоб почути від мене про їхнього батька і діда. Був з ними Микола Андрійович Скорський, критик і літературознавець, одружений з племінницею Тодося Осьмачки Тамарою Михайлівною (дочкою Осьмаччиного дядька Михайла Юхимовича), та дочка Скорських Інна. Мене втішив лист від нього, надісланий 1998 р., в якому він, серед іншого, писав: "Щиро дякую за останню бандероль з цінними для мене матеріалами, зокрема ксерокскопіями збірки "Сучасникам", де вміщена "Дума про Зінька Самгородського" ( її у виданні Радянського письменника 1991 року немає). Сьогодні навіть важко скласти ціну всього того, шо Ви зробили для мене. Без Ваших та Г.Костюка спогадів, без ксерокскопій статей та рецензій про Тодося Осьмачку моє дослідження було б далеко неповним". 1998 року в-во "Українські вісті" в Детройті видало збірник "Живий Осьмачка", упорядкований редактором Сергієм Козаком. У збірнику вміщені спогади про Осьмачку Людмили Коваленко, Марії Кейван, Володимира Біляїва, Петра Одарченка, Юрія Стефаника та Григорія Костюка. 1999 року київське в-во "Український центр" духовної культури видало найґрунтовнішу дотепер біографічно-літературознавчу працю Миколи Скорського "Тодось Осьмачка. Життя і творчість". В ній автор люб'язно згадав і мій скромний вклад в його дослідження. Здається, що я свій обов'язок супроти Осьмачки виконав — нічого більше я не можу додати. На одинадцятому році незалежности України Осьмачка звертається до неї : Тому, минувши всякі перешкоди, Вірю, що це звернення поета не залишиться, як це часто бувало в нашій історії, "гласом вопіющого в пустелі". Чеві Чейз, 1990 – Зінґер Айленд, 2002 Примітки Осьмачка, Теодосій
Степанович. Нар. 1895 р.на Черкащині, п. 1962 р. в штаті Нью-Йорк,
пох. на укр. прав.цв. у Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Видатний
український поет, прозаїк, перекладач.Був неодноразово репресований
радянським режимом. Літературний шлях Т.О. почався появою 1922
р. в Києві його першої збірки поезій "Круча". Покажчик акронімів
у статті і примітках До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |