 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв Співець
землі незабутньої І Вірші Василя Онуфрієнка я читав перед кінцем війни у журналі "Дозвілля", який інколи потрапляв у мої руки – на жаль, дуже рідко. Після закінчення війни я регулярно читав вірші Гната Дядюренка, які друкувалися в "Українських вістях". Один знайомий сказав мені, що це псевдонім Василя Онуфрієнка. Гнат Дядюренко уявлявся мені кремезним дядьком з шорстким рудуватим чубом і такими ж вусами, з лагідним поглядом синіх очей, немов трохи злинялих від спеки степового Подніпров'я, з басистим, трохи журливим голосом – немов би вилитий мій дядько Андрій – старший брат моєї матері. Часто в нашій уяві ми створюємо образи незнайомих людей асоціативно, так би мовити, до прізвища й імени людей нам знаних. Отож Дядюренко викликав у мене уяву про старшого чоловіка, як мій рідний дядько, до якого я звертався: "дядьку Андрію", а сусіди — за прізвищем: "дядьку Кротошинський". "А при чому ж тут Гнат?" – запитає читач. Коли я ще був малим школярем, у нашому шахтарському виселку знав я – та хіба тільки я? – молодого вибійника Гната, що мав лагідне пташине прізвище – Голуб. Був він чудовий актор-аматор, граючи в п'єсах героя чи коханця. Його грою захоплювалися чи не всі шахтарі, а особливо шахтарочки робітниці-дівчата та й молодиці. І вдачі він був голубиної. Ми ж – хлопчаки – любили його не так за лицедійство, на якому, щиро кажучи, ми не дуже-то і розбиралися, а за те, що він часто давав нам безплатні квитки на вистави. Чомусь ті квитки називалися якось по-чудернацьки — "контрамарками"... Так от на зовнішність свого дядька Андрія та на ім'я вибійника-актора я і взорував свою уяву про Гната Дядюренка. Про вималюваний в моїй уяві образ Гната Дядюренка я розповів покійному вже агрономові Миколі Дмитровичу Ляшенку, з яким ми разом мешкали в одній кімнаті в таборі Ді-Пі Фірнсберґа. Гнат Дядюренко жив у таборі Ді-Пі в Байройті і регулярно вів там розважальну живу газету "Довгі вуха". Про це мені розповідав мій співмешканець, який там не раз побував, підшукуючи собі пару, і бачив Гната Дядюренка. У відповідь на запитання, чи мій образ відповідає дійсності, Микола Дмитрович розреготався: "Звідки у тебе, Володю, така фантазія? Ні, він зовсім не такий!" Зустрів же я Гната Дядюренка уперше в транзитному еміграційному таборі Батгерст в Австралії. Було це в 1949 році. Одного ранку Євген Гаран, який навчав "нових австралійців" у таборі елементарних знань англійської мови, сказав мені: "Підемо до мого помешкання – я познайомлю вас з однією цікавою людиною". У бараці я побачив молодого чоловіка в окулярах з товстими шкельцями. В його вигляді було щось суцільно левантійське: смагляве лице, смолянисте кучеряве волосся. "Василь Онуфрієнко", — сказав незнайомий тихим приємним голосом. І від того моменту почалася наша дружба. Їй не перешкоджали ні океани, ні майже півсторічний період часу, які нас згодом розділили. Ми не могли стрічатися, а втримували живий контакт, обмінюючись листами. Про це я згодом писав в одному вірші, присвяченому Василеві: Не лічу, друже мій, скільки літ, скільки миль
– Тільки в пам'яті жевріє, світиться знов Незабаром до барачної кімнати прийшов православний священик. Це був о. протоєрей Василь Коломийцев-Майданський, колишній сотник УНР. Разом з ним прийшла і паніматка Марія, яка, як я згодом довідався, також служила в Армії УНР медсестрою і була нагороджена Хрестом Симона Петлюри. Важко уявити, чому закинутий виром війни до Західної Німеччини із земель Західної України, що були під Польщею, о. Василь не належав до кліру УАПЦ, а став священиком Російської православної зарубіжної церкви — її митрополії в Німеччині, очоленої німцем, митрополитом Серафимом (Ляде). У транзитному таборі Батгерст о. Василь сказав кільком новоприбулим православним українцям про своє рішення перейти до УАПЦ. Згодом він служив у Сіднеї, належачи до єпархії УАПЦ, очоленої єпископом Сильвестером (Гаєвським), а згодом до УАПЦ (соборноправної), яку очолював митрополит Григорій (Огійчук), кафедра якого була в Чикаґо. У 50-х роках він емігрував до США, залишаючись у тій самій юрисдикції. До цієї побіжної згадки слід додати, що син Коломийцевих-Майданських Всеволод згодом став архиєпископом УПЦ в США. Незабаром наші шляхи на новому континенті розійшлися – Василь і Маруся Онуфрієнки поїхали відробляти свій дворічний контракт до Сіднея, а я з групою емігрантів – українців, поляків, литовців, угорців, сербів і хорватів – до Ньюкастеля працювати на металургійному заводі БГП (Брокен Гіль Пропрайторі) — найбільшому такому підприємстві на південь від екватора. ІІ Працюючи на металургійному заводі в Ньюкастелі прокатником, я листувався з Василем. Він запросив мене до співпраці в тижневику "Вільна думка", що його видавав у Сіднеї Володимир Шумський. Ще перед тим я погодився бути співробітником тижневика "Єдність", видавцем якого був Ярослав Логин. Отож в ролі кореспондента мені часто доводилося бувати в Сіднеї, що було для нас з Василем нагодою наговоритися досхочу про все, що нас цікавило, зокрема ж про літературу. Пригадую, що одна поїздка до Онуфрієнків була цілком приватною. 1951 року ми з моєю першою дружиною Галиною (вже покійною) вирішили придбати невеличкий власний будиночок в новій дільниці міста, Ньюлембтоні. Для завдатку нам бракувало 100 австралійських фунтів. На той час це були великі гроші, бо, як прокатник, працюючи на різних змінах, я заробляв тільки 7 фунтів на тиждень. А дружина, працюючи кресляркою в управлінні повіту, одержувала тижнево приблизно таку ж зарплатню. Все це я докладно з'ясував у листі до Василя і Марусі, зазначаючи, що борг ми сплатимо упродовж 6-ти місяців з відсотками. Відповідь не забарилась: "Приїжджай, але в будній день". Я так і зробив. Поки Маруся накривала стіл для полуденка, Василь пішов до банку. "Ось 100 фунтів – порахуй", – сказав мені, прстягаючи конверта. Коли ж я дав йому поквитування, він махнув рукою: "Володимире, ти наш друг, а друзям Маруся і я віримо на слово". Безумовно, свого слова я дотримався. Вирішивши переемігрувати до США, у 1953 році ми продали будиночок у Ньюкастелі і переїхали до Сіднея чекати своєї черги на одержання візи. Тоді ми почали стрічатися з Василем іноді по кілька разів на тиждень. Він працював на лісоскладі, де за короткий порівняно час став товарознавцем. "Найбільшою турботою було засвоїти англійську систему мір, відмінну від нашої — метричної", — сказав колись у розмові. Оповідав, що найпоширенішим деревом у тутешньому будівництві є евкаліпт, зокрема дві його породи — "каррі" і "джарра" — завдяки твердости і гарним візерункам їхньої деревини. Згадував також "мульгу" (рід акації), австралійський бук, звичайну сосну та гірські ясен і кипарисову сосну. Але вірші Василь писав не про будівельне дерево, а про "вотл" – австралійську акацію: Жовта квітко незнана, тебе я побачив уперше, Наче друга любов, ти на серці лежатимеш, квіте, Спочатку Онуфрієнки орендували помешкання в одному фабрично-робітничому районі Сіднея неподалік центру міста, а згодом придбали власний будинок у передмісті – Кемпсі. Про це є у Василя вірш: Спокійна вулиця і вицвілий паркан, Вже не одну спокійну весну тут зустрів Не раз я з дружиною й нашою шестирічною тоді дочкою Аллою бували у тій гостинній господі Онуфрієнків. На відміну від нашої тимчасової однокімнатної квартири у фабричній дільниці Чіппендейль, де навіть зеленої гіллячки не було серед розпеченої цегли, бляхи, черепиці й асфальту, господа Онуфрієнків була справжнім мініатюрним ботанічним садом. Екзотичні вістерія, буґенвілія, джакаранда, олеандри і фікуси та знані ще з України півники, нічна фіалка, чорнобривці, кручені паничі, витка троянда, квіти якої так нагадували нашу шипшину, — все це насадили й доглядали Василь і Маруся. У будинку робочий кабінет Василя — просторий, світлий, з шуфлядами книжок, широким письмовим столом. Тут він писав свої статті й коментарі для преси, перекладав австралійських поетів. Але його лірика, написана в цьому затишному, привітному і, як на наші емігрантські умови, багатому будинку, переповнена незникненним сумом за рідною землею: Скільки днів, скільки літ перебути нам Буде сумно, що рідної зелені Тільки радістю – хвилею спокою – У розмаїтості барв і пахощів "вічного літа", в комфорті власного будинку на узбережжі Тихого океану поет тужив за українською зимою: Пролітають вітри, то сухі, то вологі, - Тільки часом вночі, коли вітер у шиби ІІІ У вихідні дні Василь працював у книжковій крамниці в центрі Сідня. В ній можна було купити книжки і журнали з СРСР — переважно російські. Він переконав власницю крамниці запровадити також український відділ. Отож завдяки його ініціативі українці Сіднея й околиць мали можливість читати твори українських класиків і сучасних письменників та українську, нехай і радянську, періодику. Василь і я часто зустрічалися в тій крамниці. О 5-й пополудні ми йшли до сусіднього бару на пиво і до 6-ї розмовляли про все на світі. Читали один одному свої вірші, згадували, планували, мріяли. О 6-й всі бари в Сіднеї закривалися. Я проводжав Василя до головного вокзалу, звідки він електричкою їхав до Кемпсі, а я ще кілька кварталів ішов до свого помешкання. Під враженням зустрічі радів у душі, що маю друга, з яким можу, як кажуть, відвести душу. Під час однієї такої розмови ми прийшли до висновку, що визвольна боротьба українського народу майже не відображена у творах поетів – її учасників. А герої тієї боротьби, за дуже малими винятками, могли б неоспіваними канути в забуття, якщо б не опинилися на еміграції поети, народжені під радянською системою. "Не нам судити, – казав Василь, – тих поетів в Україні, які прославляли режимних героїв. Для одних їхні оди були "охоронними грамотами", для інших це забепечувало більші тиражі, ордени, гонорари й дачі. Хоч і таланти їхні різні, а щодо цієї теми, то вони, як у нас удома кажуть, "два чоботи пара": Тичина і Усенко, Бажан і Гончаренко, Рильський і Нехода, Сосюра і Упеник, Малишко і Нагнибіда, Первомайський і Шеремет. Чого у них тільки немає? Там і Ворошилов з Будьонним, Щорс, Боженко, Котовський, червоні козаки, богунці, таращанці, арсенальці. Ті, що славили героїв аж трьох російських революцій і бійців громадянської війни, "благоденствують" і нині. А на чиїх кістках? Зерова, Филиповича, Драй-Хмари, Плужника, Свідзінського... А хто на еміграції оспівав героїв національної революції та боротьби за незалежну державу? Маланюк, Мосендз та Стефанович – не дуже рясно, правда?" Але те, що про героїв визвольної боротьби написано на еміграції, – вічне, а оди радянських поетів одного дня стануть макулатурою", – підкреслив рішучо і переконливо. "Мені здається, – висловив свою думку я, – що навіть у поезії існує історична справедливість. Українські поети на волі своїми творами на тему визвольної боротьби не тільки виповнили прогалину, але й виправили однобокість, перекошеність радянської поезії. Вони оспівали Петлюру і Коновальця, січових стрільців і повстанців, крутян і героїв Базару. Це Славутич і Веретенченко, Полтава і Ситник, Черінь і Карпенко-Криниця, Легіт і Кізко, Щербак і, безумовно, Онуфрієнко. Завдяки їхнім творам, героїчна боротьба українського народу за свою незалежну державу назавжди вписана в скарбницю нашої поезії". Я переконаний, що в цьому неабияка заслуга Василя. Як приклади можна навести його патріотичні вірші, зокрема довшу поему "Симон Петлюра". Головний отаман для Василя – символ майбутньої України: Він, мов Антей, що сили брав земні, Для сучасного і майбутнього читача напевно подиву гідною є і буде віра таких, як Василь, у незнищенність України. На мій погляд, він найсильніше висловив цю віру в наступному вірші із циклу "Україна": Не вб'ють душі, о, ні, її не вб'ють! Слід підкреслити, що обох нас єднала приналежність до "багрянівської когорти". Як і тисячі послідовників Багряного, Василь глибоко переживав передчасну смерть Івана Павловича. Він присвятив йому ці зворушливі рядки: Спокійно спиться мертвим, тільки нам Береш газету в руки – ні, не та!.. О, як ти вірив в нашу світлу путь, ІV Як я вже згадував, ми з Василем листувалися. Кожний його лист до мене був наче повів свіжого вітру в монотонності буднів. Василь писав мені про все: побутові справи, творчі плани, спільних знайомих, громадські й політичні події в Австралії. У вересні 1972 р. Василь писав мені, серед іншого: "Тут один австралійський поет Р.Г.Моррісон з Південної Австралії готує до друку збірку поезій українських поетів... Він потребує кілька твоїх віршів для перекладів. Він вже переклав по вісім віршів декого з нас, і треба сказати, що переклади загалом дуже добрі, близькі до оригіналу і з дотриманням розміру, хіба що це трихскладові розміри, які на англійську мову нелегко йдуть при перекладі. Він просив мене: давайте більше ямбів і хореїв, бо замучили вже своїми дактилями й амфібрахіями. До речі, якщо можеш, пришли мені також збірку, за яку я віддячуся своїм"Сталіним у пеклі", бо поеми "Симон Петлюра" вже й сам маю лише один примірник, а передавати не хочу – буде лише матеріальна втрата. А я не такий багатий, щоб на вітер викидати гроші, а слави мені не треба..." На початку 1973 р. Василь написав про свою першу зустріч із земляками з України: "Сюди приїхали з Києва (втекли) диригент оркестру і хору Київської опери В.Колесник з дружиною Ганною та родина, вже я з ними трохи говорив. Ось тобі інтелігенція: в багатьох питаннях наївні, як діти! В основних питаннях, на жаль. Про "Український вісник" Колесник навіть і не чув, хоч знав особисто І.Дзюбу й інших. Про Д.Гнатюка поганої думки – каже, що це партійний вислужник, кар'єрист. Про Дзюбу – гарної". 1982 року Василь брав участь на з'їзді крила УРДП, очоленого М.Степаненком у Торонто, та на черговій сесії УММАН в Оттаві. Перед тим, як прилетіти до Канади, він писав мені на початку 1982 р., висловлюючи його і Марусі підтримку ДЦ УНР: " До речі, я з дружиною в заповіті написали про наше бажання передати на Державний Центр УНР майже все, що після нас залишиться. Отже, щось Державному Центрові попаде, як нас нестане... Я цілком погоджуюся з тобою щодо ролі нашої партії в збереженні і веденні праці ДЦ УНР. Про це казав точно твоїми словами одному з людей, що відійшов від партії, хоч і далі є симпатиком. Я казав: "Якщо не ми, організована група, хоч невелика, то хто тоді?" Василь, як і завжди, був нещадним критиком усілякої чванькуватости, яка не раз зодягається в тогу непомильности. Таких "непомильних" на еміграції просто бояться зачіпати, щоб не наражуватися на зайву полеміку з ними. Але не Василь! Серед іншого, він писав: "До речі, "Лис Микита", видно, перестав живитися курятиною, а перейшов на блекоту, і таке вегетаріанство йому, як видно, не по шлунку і не по голові. Колись був непоганий журнал, але тепер лише блазнює. Поетичний відділ заповнюється дуже поганою жвачкою, як видно з тих чисел, які я недавно читав". З Торонто Василь прилетів на моє й дружини Доротеї запрошення до Філадельфії. Ми разом відвідали редакцію щоденника "Америка", друзів Василя з табору Байройт Гаврила і Неонілу Гордієнків, скульптора мініатюр Петра Капшученка. В Домі УНР був улаштований Василеві авторський вечір, на якому він полонив присутніх своєю щирістю, дотепністю та поетичним даром. Василь запрошував мене з Доротеєю відвідати його і Марусю в Сіднеї. До пізньої ночі ми з ним згадували давні часи. Ще й нині шкодую, що ми не скористалися з того запрошення. Та хіба ж я знав тоді, що це була наша остання зустріч? У червні 1982 року, повернувшись додому, Василь писав мені: "Все-таки у мене найкращі спогади про Філадельфію. Подобається мені те місто. І якщо через два роки вдасться мені поїхати до Канади і США, то треба, щоб там побувала й дружина, а тоді можна зробити рішення про те, чи варто переїздити до Філадельфії. До Канади – ні. Там і літом висить над тобою зима... Щирий привіт дружині і Джіні (моїй молодшій дочці – В.Б.) за все те, що вони дали мені в час гостювання, – щирість і тепло, та також і гостинність. Може, я також колись матиму змогу відплатити за добро". В одному листі до мене в травні 1988 р. Василь писав: "Ще що тебе може цікавити, це те, що тут у Сіднеї й Мельбурні в минулому році були артисти з СРСР і між ними двоє українців, а з ними – генеральний секретар товариства "Україна" В.Собко – заслужений діяч культури. Я був на "приватній" зустрічі з ними, і вони дещо почули про українців в Австралії. Головне їхнє завдання було – нав'язати зв'язок з українцями, точніше – заснувати якесь "ядро" для майбутніх стосунків. Але з того нічого не вийшло, бо ми не маємо того, що мають росіяни, — товариства дружби з СРСР. Тому вони й поїхали ні з чим. Я згадав про те, що на культурних зв'язках з Україною еміграція трохи попекла пальці. Як приклад наводив поведінку В.Коротича – на мій погляд, "сявки". З усіх письменників найбільше не люблю саме Коротича". Василь тепло писав про свого нового приятеля, який недавно прибув до Австралії з України через США: "Деколи зустрічаємося з В.І.Соколом – гарною людиною. Книжка спогадів В.Сокола "Здалека до близького" – надзвичайно гарна – написана цікаво і про цікаві речі". V У деяких листах до мене Василь згадує минулі часи, людей, з якими йому доводилося стрічатися в часи війни. Слід згадати, що через поганий зір Василь не був мобілізований до Радянської армії. Як і мільйони інших, він залишився на окупованій нацистами Україні. 1942 р. Василя і його дружину Марусю вивезли до Німеччини на примусову працю в м. Кельні. За якийсь час Спиридон Довгаль — редактор журналу "Дозвілля", що видавався з дозволу німецької влади в Берліні для "остівців" з України, влаштував Василя і Марусю на працю в редакції. Про те Василь писав мені: "В моєму житті були цікаві часи праці в редакції журналу "Дозвілля", редактором якого був С.М. Довгаль. Тоді в Берліні зустрічався з багатьма цікавими (й уже покійними) людьми: Г.Которовичем, В.Петровим, С.Підгайним, П.Багацьким, працював разом з проф. Ю.Шевельовим ( його і його матір ми з Марусею вивезли на візку), Л.Полтавою, І.Костецьким та іншими. Ага, ще працював разом з І.Майстренком. Потім були часи втечі в 1944 р. з України, і до нашої редакції у Плауені заїздило багато втікачів (поетів): О.Веретенченко, П.Карпенко-Криниця, Л.Лиман та інші. Ага, й Яр Славутич. У нас у хаті були літературні вечори, бо наша німка нічого проти того не мала. Є що згадати!" Іноді між рядками можна було відчути, що літературна праця з тих чи інших причин його втомлює: "В мене тепер перерва в літературній праці. Починаю поезії і відкладаю надалі: може, докінчу. Я себе не можу вгамовувати й змушувати писати тоді, коли мені не хочеться. Це засада Яра Славутича: "Ні денька без рядка". А тоді доводиться рядки "кувати", чи, як казав Михайло Мінський, тесати з каменя. Ще одне. Є в мене ідея написати комедію "Ювілей". Зміст чи схема: в громаді збираються відзначити 75-річчя "професора", який насправді був прибиральником у школі. І в той час, коли вже все готове, до міста приїздить чоловік, з яким він разом підмітав підлоги. І тут показати наше суспільство з невігласами й різними типами, що вдають із себе не тих, чим вони є насправді... Хочеться ще написати дещо – не вірші, а тягне на прозу, хоч я ніколи в житті не відзначався великою терпеливістю й працьовитістю, що дуже потрібні в праці коло прози. А писати було б про що, бо знаю людей, знаю чимало цікавого в житті. Між іншим, я не вірю в те, що літературі потрібні "типові люди в типових обставинах", щоб твір був цінний. Великі твори класики саме відзначаються протилежним – змалюванням нетипових людей в нетипових обставинах. Важливе – правда життя в творі й майстерність, з якою це подається людям. Чи, скажім, твір про Сталіна міг би бути твором про типову людину в типових обставинах?" VІ Під кінець 1989 року "Голос Америки" запланував включити в свої літературні програми коротенькі профілі українських письменників діаспори. Це мав би бути додаток до щотижневого книжкового огляду, що його майже 30 років фахово вів поет Микола Щербак. Я звернувся до кількох українських літераторів з проханням написати про себе найсуттєвіше. Василь відгукнувся відразу: "Народився я 8 травня 1920 р. на Полтавщині. За фахом учитель мови і літератури. Але працював у редакціях газет і журналів удома і на еміграції. Писати поезії почав у 1935 році, але друкувати "поважно" почав у Німеччині в 1943 році. Найбільше друкував в журналі "Дозвілля" в Берліні. Після закінчення війни кілька років писав статті до газет, а вірші знову почав писати в Австралії в 1950 році. Друкував багато в газетах і журналах: "Пороги" (Аргентина), "Молода Україна" і "Нові дні" (Канада),"Українські вісті" (Німеччина), "Єдність" і "Вільна думка" (Австралія). Видав окремо поему "Симон Петлюра", сатиричну поему "Сталін у пеклі", збірку "Земля незабутня", написав комедію "Заморські гості", яка понад 20 років тому йшла двічі в Аделаїді та тричі в Сіднеї. Писав також скетчі, що йшли на сцені в Сіднеї... Я вперше переклав на українську мову: Генрі Кендала, Генрі Ловсона, Мері Ґілмор, Ендрю Петерсона, Адама Ліндсея Ґордона та інших... Переклав також чимало сонетів В. Шекспіра (їх високо оцінила Орися Прокопів у своїй докторській дисертації про переклади Шекспіра в Альбертському університеті). Оце й головне, що можна сказати. Міг би видати ще збірку поезій, але хто її купуватиме й читатиме? На Україну посилати нічого поки що не буду – почекаю кращих часів". Цей лист був написаний 10 квітня 1990 року. В ньому Василь через свою скромність навіть не згадав, що в 1981 році він удостоївся, як поет і перекладач, почесного звання "Поет-лауреат" УММАН. 24 грудня 1992 року Василь помер. Нездійсненими залишилися багато його планів. Маруся — вірна подруга, супутниця і дружина Василева — відійшла у вічність 8 серпня 1997 року. Будучи хворою, вона не змарнувала жодного дня після Василевої смерті. Вона упорядкувала, відредагувала і видала разом з ФУСА (Фундацією Українознавчих Студій Австралії) п'ять збірників поетичної та літературної творчости свого чоловіка! У 1994 році до США прилетів з Києва на відзначення 100-річчя О.П.Довженка його учень, видатний поет і мій сердечний друг Микола Вінграновський. Кілька днів він гостював у нашій вашингтонській квартирі. Вечорами він переглядав збірки поетів діаспори. Деякі відразу відкладав набік, кажучи: "Це не поезія". Інші ж читав уважніше. Раптово уголос із властивим тільки йому хистом Микола Степанович почав читати із збірки Василя "Земля незабутня" вірш "Пантеон": В нас буде Пантеон на березі Дніпра, Ми знайдемо усіх із пам'яті і книг, Героїв грізний дух і світлий дух умів "Оце, Володимире Івановичу, поезія, що близька до нашої класики!" — сказав Микола Степанович без тіні вагання. У майбутньому українському Пантеоні спочинуть національні герої, великі державні мужі, мислителі, видатні діячі культури і науки. Критерії напевно будуть суворі, бо ж Пантеон — не звичайне кладовище. Василь напевно не претендував на місце в ньому. Проте я глибоко переконаний, що ім'я мого друга і колеги пера Василя Онуфрієнка назавжди залишиться в Пантеоні української поезії ХХ сторіччя. Зінґер Айленд, Флорида, 2002 Примітки Онуфрієнко, Василь
Йосипович. Нар. 1920 р. на Полтавщині, п. 1992 р. в Австралії,
пох. в Сіднеї. Український поет, редактор, радіожурналіст, перекладач,
член уряду УНР на вигнанні, лауреат УММАН. Покажчик акронімів
у статті та примітках До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |