 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв Патріарх
літературознавства І З Петром Васильовичом Одарченком я був знайомий, так би мовити, заочно ще до 1984 року. Багато його статтей на мовні теми, підписаних псевдонімами та криптонімами (П.В., Петро Василенко, Каленик, П.Макаренко, П.О., Петро Оксаненко, П.Римаренко) я уважно перечитував у таборах ДіПі в часописах "Українське життя", "Українська трибуна". Потім у Австралії я складав у окрему папку його статті із "Свободи", "Українського Прометея" та "Національної трибуни", а після переїзду до США в 1954 році регулярно читав їх в журналі "Нові дні". Це один із аспектів поліпшення моєї освіти, який ніколи не полишав мене на чужині. Самозрозуміло, що я знав (також заочно) Петра Васильовича Одарченка – дійсного члена УВАН та НТШ – двох наших діаспорних наукових Олімпів, збудованих найвизначнішими вченими, чия професійна діяльність своїм корінням сягала національного материка. Петро Васильович, як я довідався після особистого вже з ним знайомства, знав мене як автора статей в різних публікаціях, віршів, друкованих у журналі "Київ", альманахах ОУП "Слово", спогадів про Г.Журбу та В.Гайдарівського, що появилися в часописі "Америка", статтей у "Свободі", двох збірок моїх поезій та моєї праці в системі ДЦ УНР. У "Свободі"йому сподобалась моя довша стаття про М.Г.Куліша, зокрема порівняння долі ровесників і земляків — синів Херсонщини — М.Куліша та Є.Маланюка, — сказав мені Петро Васильович. У тій статті я висловив кілька думок з приводу 40-річчя насильницької смерті видатного українського драматурга, зазначаючи, серед іншого, що під час великих революційних зрушень люди одної крові часто стають на протилежні позиції, зумовлені їхніми ідеологічними і політичними переконаннями. Як приклади, я подав Є.Маланюка та М.Куліша. Нижче цитую те, що сподобалось П.Одарченкові: "Вони в нашій добі належать, як мистці, до світил найбільшої величини. Обидва одержали атестати зрілості в російських гімназіях, обидва служили в російській армії , обидва, закінчивши школи прапорщиків у 1 світовій війні, згодом воювали на фронті. У бурхливу добу революції один і другий, як офіцери російської армії (перший — підпоручник, другий — штабс-капітан), будучи тоді вже свідомими українцями, зробили без вагань і сумнівів вибір своїх позицій. Є. Маланюк став офіцером Дієвої армії УНР, яка кривавилась у боях проти червоних і білих росіян, а М.Куліш (член Компартії з 1919 р.) — помічником командира 1-го Дніпровського полку Червоної армії, воюючи на півдні України проти білої російської армії за радянську Україну. Іншими словами, його ідеологічне і політичне переконання було по боці тих, хто словами "Інтернаціоналу" обіцяли, що "сонце правди і свободи засяє тисяччю вогнів"..." Я познайомився з П.Одарченком улітку 1984 року. Саме тоді я почав працювати на "Голосі Америки" у Вашингтоні. Представив мене П.Одарчен-кові мій тодішній начальник – заступник керівника Українського відділу "Голосу Америки" Микола Француженко. Було це в будинку св. Софії неподалік Посольського ряду на Массачусетс авеню, де споруджено пам'ятник Т.Шевченкові. З нашої першої розмови, а в цьому я цілковито переконаний, ми, як кажуть, припали один одному до серця і такими залишаємось до нині. Майже двадцять років – час неабиякий! Переглядаючи папку листування, не можу похвалитися великою кількістю листів до і від П.Одарченка. Під певним оглядом, я не шкодую з цього приводу — причиною цього є той факт, що упродовж мого проживання поблизу Вашингтона ми майже щодня розмовляли по телефону і щонайменше двічі на місяць стрічалися в гостинному домі Одарченків, що у вашингтонському передмісті Такома Парк. Дружина Петра Васильовича Марія Федорівна завжди частувала нас смачними домашніми стравами та чаєм із солодким печивом. Тоді ми розмовляли про події в Україні, літературу, нові цікаві, або й нецікаві, книжки, та про наших спільних знайомих, зокрема письменників. ІІ Розмовляючи, ми не раз дивувалися – скільки людей ми знали ще до нашого знайомства! З моїх часів у Німеччині ми знали В.Дорошенка. До Австралії я прибув у 1949 році на борту пароплава "Кастельбіанко" разом з родиною майора Дмитра Денисенка-Зубченка та його дружини Ніни з синами Леонідом і Юрієм — Одарченкових приятелів з Варшави. У Сіднеї я знав єпископа Сильвестра та його дочку Лідію Гаєвську-Денес, знайомих П.Одарченка з 30-х років, коли він працював на засланні у столиці Казахстану Алма-Аті. З моїх філадельфійських часів нашими спільними знайомими були Є.Маланюк, Т.Осьмачка, В.Гайдарів-ський, Я.Славутич, О.Зуєвський, Б.Романенчук, журналіст А.Трембовецький, згадуючи лише кількох. Тоді я довідався, що Є.Маланюк був хрищеним батьком молодшого сина Одарченків — Павла, мого колеги по праці на "Голосі Америки". Павло був охрищений у Варшаві, де на початку 40-х років Маланюк викладав у православній духовній семінарії математику, а Одарченко — церковнослов'янську мову. Тоді ж Петро Васильович сказав мені, що він і Олег Зуєвський — куми. П.Одарченко — цікавий і дотепний співрозмовник. Його розповіді про дитинство, школярство, студентство, знайомство з Оленою Пчілкою, ранню й пізнішу працю в царині етнографії та мовознавства, арешт і заслання, поневіряння на чужині перед і після ІІ світової війни, наукову й педагогічну працю, якої він ніколи не полишав, не могли не полонити мене – на 22 роки молодшого за мого нового приятеля, вчителя й порадника. У наших розмовах не обходилося, самозрозуміло, без згадок і зауважень на адресу колег пера. Він турбувався браком досконалого знання мови у декого з письменників, хибами в нагоголосах у поетів, надміром діалектизмів та "негативних", як висловився його колега – літературознавець В.Чапленко – неологізмів тощо. Це він пояснював небажанням декого, зокрема серед молодших модерністів, ґрунтовно вивчати рідну мову, відірваністю від рідного мовного оточення. Чужомовні впливи, сказав одного разу П.Одарченко, це начебто остюччя, що чіпляється до одежі. При цьому він зауважив, що навіть його кум, великий наш поет Є. Маланюк постійно пив "правдиву каву" (полонізм) замість нашої "справжньої кави"... П.Одарченко інколи згадував про симпатії та антипатії деяких наших спільних знайомих письменників. Втім, у його розповідях не було навіть натяку іронії, не говорячи про сарказм, якими грішать деякі наші літературні критики. Вимогливий і прямолінійний на папері, П.Одарченко є втіленням добродушності в розмовах. І це є окрасою його вдачі. Щобільше, в його розповідях про етапні поневіряння у тюрмах Києва, Калуги, Тули, Ташкента й Алма-Ати не було й тіні злоби чи ненависті, навіть при згадках про допити в кабінетах ДПУ чи биття прикладами в'язнів конвоїрами в тюрмах Києва і Ташкенту. Єдине, що він висловлював у розповідях, так це співчуття до арештованих і жаль з приводу загублених років і можливостей праці, якій він себе змолоду присвятив. Тут слід зазначити, що П.Одарченко редагував мову творів І.Керницького, С.Парфанович, В.Гайдарівського, М.Понеділка, Д.Гуменної, Д.Нитченка, У.Самчука ("Темнота") і навіть класика В.Винниченка ("Поклади золота"). Як правило, мова оригіналів та редакторські поправки залишаються у рукописних фондах, чекаючи текстологів — дослідників творчості окремих авторів. Але коли я розповів Петру Васильовичу, як на палубі "Кастельбіанко", ховаючись у тінь від палючого червономорського сонця, я вголос читав гуртові земляків – пасажирів роман У.Самчука "Ост", він добродушно посміхнувся: "А знаєте – цей роман перехвалений... Знаючи схильність Уласа Олексійовича до самореклами, я не дивуюсь. Під мовним оглядом доводилося багато чого виправляти, але автор до уваги поправок не взяв... Ну, а щодо автентичності, то автор не завдав собі труду докладно вивчити тогочасних людей і події, а тому психологічно в романі є багато неумотивованого... До речі, тієї ж думки є і Василь Кирилович Чапленко – критик, як ви знаєте, кваліфікований і вибагливий. Щодо автентичності чи, радше, правдоподібності, то Олекса Іванович Повстенко точно вирахував, що майдан Богдана Хмельницького в Києві не вмістить і десятої частини люду, що його зібрав там у своєму романі Улас Олексійович..." При іншій нагоді П.Одарченко розповів, що Т.Осьмачка також не був захоплений романом У.Самчука. "До нашого мешкання в таборі DP в Ляйпгаймі якось зайшов Тодось Осьмачка. Пригадую, що саме тоді Маруся (дружина П.В. Марія Федорівна. – В. Б.) читала Самчуків "Ост"... "А що ви читаєте?" – поцікавився Осьмачка. Коли Маруся назвала роман і автора, він попросив її дати йому книжку... Не розкриваючи її, Осьмачка потримав книжку на долонях і повернув Марусі, кажучи з іронічною посмішкою: "Важкенька книга... Напевно людина, що її писала – дуже розумна..." Оскільки мова про Тодося Осьмачку, якого я знав з Філадельфії, варто згадати, що десь у 1987 році П.Одарченко запросив мене виступити зі спогадами про Осьмачку на вечорі з нагоди 25-ліття смерті поета. Про той вечір згодом писала О. Керч в часописі "Мета" (ч. 268, Філадельфія – 1988): "Двадцятип'ятиріччя від дня смерті поета відзначила вашингтонська громада 5-го листопада 1987 року. Цей вечір був скромний і єдиний в цілій нашій діаспорі вечір пам'яті великого поета. Слово про Тодося Осьмачку виголосив Григорій Костюк, а Петро Одарченко і Володимир Біляїв поділилися з присутніми спогадами про поета. Завершило вечір читання поезій Тодося Осьмачки в гарній інтерпретації мистця слова Миколи Француженка". ІІІ З дитинства Петро Васильович успадкував (не знаю від кого) пристрасть до рибальства. Такими ж пристрасними рибалками є й сини Одарченків – Олександр та Павло, такою ж була і Марія Федорівна, поки вік і стан здоров'я дозволяли їй вибиратися на рибалку разом з її Петрусем. Петро Васильович від самого початку нашого знайомства впровадив мене, також рибалку не менш пристрасного, у мерилендський рибальський світ. Моя папка повна коротеньких листів і поштових карток, що стосуються саме цього дозвілля. Ось тільки один приклад: "Дорогий Володимире Івановичу! 9.ІХ.1986 Вітаю Вас з новосіллям! Бажаю, щоб на новому місці Вам було краще, ніж на старому! А я тепер ловлю малих "блюфішів" (пеламід. - В.Б.) на Індіанській річці. У неділю 14-го вересня подзвоню Вам і ми домовимось про те, коли поїдемо з Вами рибу ловить. Можемо поїхати в понеділок 15-го вересня або у вівторок 16-го. Як Вам буде краще. Щире привітання від нас усіх Вам і Вашій дружині. До скорого побачення! Ваш Петро Одарченко". Треба сказати, що ми рибалили з Петром Васильовичем і на Індіанській річці, і в Порт Тобако, де водились коропи й невеличкі сомики, але нашим улюбленим місцем був Сідер Пойнт (Кедровий мис) поблизу Морґантавна на мерилендському березі Потомаку, приблизно 50 миль від Вашингтону. Вибирались ми туди раненько і поверталися поночі. І ловили там, залежно від сезону, щучок, жовтих та білих окунів. Весною й ранньої осени в тій місцевості тепло, як улітку. Як звичайно, ми полуднували в тіні кедрів круто звареними яєчками, тоненько нарізаним салом і житнім хлібом, запиваючи їжу пляшечкою пива. А опісля плавали в Потомаку. Треба сказати, що Петру Васильовичу було тоді вже понад 80 років, але його рибальська спритність була такою ж подиву гідною, як пам'ять і фізична витривалість. Під час полуденку або їзди П.Одарченко багато розповідав про свої рибальські пригоди (ловлячи рибу, рибалки не люблять розмовляти, бо це відволікає їхню зосередженість). І де тільки він не рибалив упродовж свого віку! Все почалося від невеличкої Тарапуньки в рідній Римарівці. А далі і на тихій Груні, на Ворсклі та Пслі, на Уралі в Казахстані, на Тускорі й Сеймі в Росії, на Віслі в Польщі, на Дунаї в Австрії, на Ізарі й Лєху в Німеччині, в Атлантику на мерилендському Бетані Біч та флоридському Делрей Біч, у Потомаку, в ставках, озерах та резервуарах в околицях Вашингтона. І скрізь з ним траплялися різні пригоди, про які він охоче розповідав. Влітку Петро Васильович та Марія Федорівна вибиралися на довші відвідини до свого старшого сина Олександра, що мешкав над озером в Елізавілі, штат Нью-Йорк. Про тамтешні рибальські пригоди він писав мені: "Дорогий Володимире Івановичу! 8.8.87. Сердечний привіт Вам з тихого, затишного "хутора Елізавіля". Щодня купаюсь й рибу ловлю – головно щуки. Бувають і цікаві пригоди: 6. 8. піймалась велика щука, стрибнула високо вгору і зірвалася з гачка. Через п'ять хвилин друга щука так само вистрибнула з води дуже високо і зірвалася з гачка, але на цей раз вона впале не в воду, а в човен! Я щодня встаю о 5-й годині ранку, сідаю в човен і ловлю рибу. Температура ранком 53 гр.( Ф ), удень 80 – 84 гр., а як тільки сонце зайде – 72 гр. Отак і минають дні за днями. До скорого побачення! З щирим привітом Ваш Петро Одарченко". Наступного року П.Одарченко надіслав мені листа з приозерного закутка сина Олександра: "Дорогий Володимире Івановичу! 4.VІІ.1988. Уже 5 днів минуло з часу мого приїзду до Елізавіля, але час тут іде повільно – здається, що я давно вже тут, бо перші три дні тут був не липень, а листопад – уночі було 42 гр. (Ф), а вдень 52 – 55 гр. А от сьогодні – справжнє літо. Два дні вже купаюсь, з човна щук великих ловлю та "блюґілів" (синьозяброву форель – В.Б.). Вода чиста, повітря чисте – цивілізація з її згубними наслідками сюди ще не дійшла. Може, пробуду тут до 20.VІІ, якщо не буде ніяких перешкод. З щирим рибальським привітанням Ваші Петро і Марія Одарченки". Треба сказати, що П.Одарченко дуже любить фотографувати і не пропускає жодної нагоди робити знімки чи то на рибалці, чи під час відвідин його дому гостями як з України, так і з інших країн та міст США. З нагоди свят, дня народження, іменин тощо він завжди надсилає мені картку з моїм фотознімком. Зберігаються у мене привітальні картки також зі знімками Г.О.Костюка, М.С.Вінграновсь-кого, А.І.Кацнельсона, М.О.Француженка, В.В.Оліфіренка, С.Б.Козака. На одному фотознімку я стою з вудкою під морґантавнським кедром. На картці власноручна дописка П.Одарченка: Пригадаймо часи давні. Своєму старшому приятелеві, учителеві й наставникові я присвятив кілька ювілейних віршів, які були опубліковані в нашій періодиці та в моїй третій збірці поезій "Осіння обнова" (Донецьк, 2001). Нижче один з них, як підсумок нашого довголітнього рибальського дозвілля: "Живий улов" — так зветься ця картина. 20 серпня 1994 року ІV Упродовж майже чверті століття, від 1927 до 2000 року, бібліографія мовознавчих, літературознавчих та критичних статей і рецензій П.Одарченка налічує 615 позицій. А це ж приблизно 9 друкованих робіт річно! Не говорячи про джерельність, високу якість матеріалів та їх блискучий виклад, сама кількість матеріалів ставить П.Одарченка в категорію чільних українських учених-літературознавців. А з огляду на його вік, він, безсумнівно, заслуговує на те, щоб називатися патріархом нашого літературознавства. Петро Васильович – автор або редактор окремих книжок, які вийшли в діаспорі й на Україні, серед них: "Леся Українка – вибрані оповідання" (ред. П.Одарченко, в-во "Рух", Київ, 1930), "Т. Г.Шевченко – библиографический указатель"(Курск, областная библиотека, 1939), "Український правопис"(Ауґсбурґ, 1945), "Світова слава Шевченка" (Чикаґо, 1964), "Бібліографія" (в-во ОУП "Слово", Торонто – Едмонтон, 1983), "Біобібліографія Об'єднання Українських Письменників Канади" (Торонто, 1983), "Русифікація України і боротьба за рятування української нації" (в-во "Визвольний шлях", Лондон 1988), "Леся Українка" (в-во М.П.Коць, Київ, 1994), "Тарас Шевченко і українська література" (в-во "Смолоскип", Київ, 1994), "Українська література" (в-во "Смолоскип", Київ, 1995), "Шевченкознавство на Україні в 1961 – 1981 рр." (в-во "Просвіта", Ніжин, 1995), "Про культуру української мови" (в-во "Смолоскип", Київ, 1997), "Видатні українські діячі" (в-во "Смолоскип", Київ, 1999), "Українознавчі спостереження і фрагменти" (в-во "Смолоскип", Київ, 2002). Бажано, щоб ці книжки були підручниками для вищих шкіл України, щоб ними користувалися філологи та письменники, що починають свій викладацький і творчий шлях в незалежній Україні, не кажучи про діаспору. Про те, що ім'я П.Одарченка повернуто Україні, свідчать також книжки про нього, які появилися останнім часом: "Петро Одарченко – штрихи до літературного портрета"(О.Астаф'єв, Ніжин, 1997), "Петро Одарченко життя і творчість" (Петро Сорока, в-во Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, Тернопіль,1998). У ній, зокрема, зацитовані слова літературознавця О.Астаф'єва, випускника Одарченкової alma mater — Ніжинського ІНО: "Довгий і тернистий шлях випав на долю Петра Одарченка, начебто самому Богові захотілося в тісні рамки фізичного життя однієї людини втиснути найбільші колізії й найшаленіші бурі нашої епохи, провести його колами трагічного революційного життя, голодомору, сталінських репресій, війни й еміґрантських переживань. Духовне життя нашого земляка стало тією восковою дощечкою, на якій він самотужки, з фанатичним поривом для досягнення своєї життєвої мети викарбував письмена неймовірних змагань мізерної людини з найстрашнішим з усіх земних лих – державно-тоталітарною системою". Також вийшла книжка "Петро Одарченко - портрет вченого і дослідника" (в-во "Смолоскип", Київ, 1999). Слід зазначити, що творчий колектив в-ва "Смолоскип" 25-го жовтня 1994 року висунув кандидатуру П.Одарченка на здобуття Державної премії ім. Т.Шевченка. "У змаганнях за долю нації" (Григорій Шанько, в-во "Полтавський літератор", Полтава, 2000), автор слушно зазначає, що "П.В.Одарченко – відомий вчений світового масштабу, один з представників порівняльно-історичного методу в літературознавстві". Про те, що вчені України доклали чимало зусиль для повернення творчості П.Одарченка українському народові також свідчать статті (я певний, що це неповний їх перелік) таких авторів: Сергій Гальченко — "Надійний українець" в журналі "Слово і час" (ч. 8 (392), Київ, 1993), Валентина Борисенко — "Петро Одарченко — етнограф та фольклорист" (журнал "Родовід", ч. 7, Київ, 1994), Анатолій Сахно — "Справа професора Одарченка" ("Літературна Україна", Київ, 16.Х. 1998), Лідія Орел – "Петрові Одарченкові — 95!" ("Вечірній Київ", 3.ХІ.1998), Микола Жулинський — "Невтомний лицар зорі України" ("Літературна Україна", Київ, 29.Х.1998). Зокрема М.Жулинський, вітаючи ювіляра, пише: "На щастя, Ви повернулися в Україну. Повернулися своєю подвижницькою працею на ниві українського літературознавства і мовознавства. Ваші книги з'явилися друком в Україні, про Вас пишуть, згадують, Вас вітають". V Отже, "подвижницька праця" вченого, якому наступного року виповниться 100 років! Хочеться сподіватися, що з цієї нагоди наукові чи державні установи належно відзначать працю П.Одарченка. Поки що ж П.Одарченко є тільки членом НСПУ. Він ніколи й словом не обмовився про брак визнання його праці на державному рівні. Його найбільше турбують перерви в праці, якій він присвятив все своє життя. Про це він писав мені з приводу його рецензії на мою збірку поезій "Осіння обнова": "Дорогий Володимире Івановичу! 8.ІХ.2000 Посилаю Вам статтю "Його муза – щедра й щира"... Я цього року до серпня написав десять статей, з них вісім послав до Києва для енциклопедії "Сучасна Україна" (ред. І.М.Дзюба). А два роки тому, коли мене розбив параліч, я не міг ні однієї статті написати, бо я взагалі не міг читати, не міг говорити, не міг ходити. Дай, Боже, прожити хоч один рік. З щирим привітом Петро Одарченко". Милостивий Господь дарував Петрові Васильовичу довше життя. Як я зрадів, одержавши від нього наступного року власноручно написаного листа! "Дорогий Володимире Івановичу! 22.VІІІ.2001 р. Дякую Вам за привітання з днем народження. З України я одержав багато листів, зокрема від Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Жулинського, Осипа Зінкевича та від багатьох інших осіб. Я посилаю Вам мою "Бібліографію", в якій зазначено останні мої статті. Року 1998 я не писав нічого, бо цей рік був для мене дуже тяжкий. Друкувались тільки ті статті, які були написані раніше. 13 січня 1998 року мене розбив параліч (п'ятниця 13 січня, – це нещасливий день для мене!). Я не міг говорити, не міг писати, не міг ходити, не знав імена моєї дружини, моїх синів, не знав, як мене звуть, як називаються предмети, які мене оточують. Поступово після довгих вправ верталась здібність говорити, писати, ходити. І тепер я пишу статті про видатних українських діячів для енциклопедії "Сучасна Україна" і посилаю їх редакторові І.М.Дзюбі. Бажаю Вам і Вашій дружині доброго здоров'я та успіхів у Вашій творчій діяльності! З щирою пошаною Ваш Петро Одарченко". П.Одарченко просив мене надіслати до енциклопедії "Сучасна Україна" мій фотознімок, що я і зробив. Незабаром я одержав листа від головного редактора І.М.Дзюби, в якому, серед іншого, він зазначає: "...Багато допомагає нам Петро Васильович Одарченко – і сам і іншим нагадує... Бажаю добра і здоров'я. З повагою – Ваш І.Дзюба". І це сказано про людину, якій минуло 95 років! Яка переборола параліч, а перед тим багато інших загрозливих хвороб та серйозне поранення неуважним водієм автомашини в Такома Парк. Хіба ж це не подвижництво вченого? Я ж дякую йому не тільки як вченому, але як людині, що обдарувала мене своїм довір'ям, увагою і доброзичливістю і на віковому перехресті мого життя стала моїм старшим другом і порадником. П.Одарченко уможливив мені доступ до його листування з багатьма письменниками нашої діаспори. Він подарував мені копію автографу вірша Є.Маланюка "Україні", датованого 13.Х.31. Цю копію я зберігаю як реліквію в свідомості, що так, як і Є.Маланюк, П.Одарченко є видатною особистістю нашої доби, а його творчість назавжди залишиться в скарбниці нашої культури, нашої науки та нашої духовності. Норт Пальм Біч, Флорида, 2002 р. Примітки Одарченко, Петро
Васильович. Нар. 1903 р. на Полтавщині, живе в штаті Меріленд,
США. Від 30-х років переслідуваний радянським режимом. На еміграції
з 1943 р. Видатний український вчений-літературо- та мовознавець,
дійсний член УВАН та НТШ, член НСПУ. Покажчик акронімів
у статті і примітках До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |