 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв Поет бурхливої
доби І Як і всі мої однолітки в радянській Україні, перед ІІ світовою війною я нічого не знав про Євгена Маланюка. В Донецьку (тоді ще Сталіно), крім творів зі шкільної чи міської бібліотек, все інше було заборонене цензурою, зокрема ж твори українських письменників-емігрантів. Під час війни, в Німеччині, моя праця кидала мене містами, зруйнованими бомбами західних союзників, і я, зрозуміло, не мав доступу до українських книжок. Дехто з моїх земляків був під цим оглядом значно щасливіший. Наприклад, Леоніда Полтаву – автора збірки поезій "За мурами Берліна" – познайомив з творами Маланюка в Берліні 1943 р. відомий український поет Богдан Кравців. Особисто ж Леонід познайомився з Маланюком через три роки в Реґенсбурзі, в українському таборі Ді-Пі, що містився в селищі Ґанґгофер Зідлунґ. Там в Українському технічно-господарському інституті та гімназії Маланюк викладав математику. "Маланюк потряс мене..." — напише згодом Леонід у своєму спогаді. 1948 року я вперше прочитав Маланюкову збірку "Вибрані поезії" (1943, Львів-Краків). Чи слід дивуватися, що мене, так як і Леоніда Полтаву, і — не сумніваюсь—– багатьох інших, Маланюк потряс. На болотах скрегочуть млосні жаби, Такого про Україну я ще ніколи не читав... І про Шевченка – підмальованого, канонізованого радянським режимом "революціонера-демократа", жодний поет на Батьківщині не міг писати так, як Маланюк: Не поет – бо це ж до болю мало, Скорше – бунт буйних майбутніх рас, 1948 року в таборі ім. Симона Петлюри в Пюртені, що на півдні Баварії, мене майже щодня залучав до поезії редактор відновленого, "Літературно-наукового вісника" Василь Антонович Шульга. Ми з ним зачитувались написаною в 1942-44 роках поемою "П'ята симфонія", надісланою Маланюком до редакції ЛНВ. Тоді вона ще не мала короткого прикінцевого УІІІ розділу, Tertia Vigilia, дописаного Маланюком у 1951 році. Поема присвячена пам'яті отамана Василя Тютюнника — командувача Дієвої Армії УНР. 1919 року Маланюк був його ад'ютантом. Як епіґраф до неї Маланюк взяв напис Бетговена на партитурі П'ятої симфонії, улюбленої, до речі, симфонії Маланюка: "Так стукає судьба у браму". Поема цими словами і починається: ...Так стукає судьба у браму серця, То мить була, коли скалками терцій "Зверніть увагу, як тонко Маланюк уміє в сьогоденні відчувати незникненність історичної минувшини, — міркував уголос Шульга, затягаючись димом із товстої, як патрон, самокрутки. – У нього все це перетоплюється в цілісний сплав, як в оцих рядках": І на мить майнуло в хвилі сяєва, Тут що миля, то стопа історії – От і йде ночами невидющими, "Маланюк, — продовжував Шульга, — глибше, ніж будь-який інший сучасний український поет тут на Заході, розуміє, що метою Москви було, є і буде українськими таки руками заорати Берестечко, засипати Калку і Звіздаль, збезчестити Конотоп, Крути і Базар. Для цього Москва має українських — "їм же ність числа" — орденоносних брехунців-академіків, служок- поетів... Та цим продажнім душечкам не здолати величі Шевченка, Франка, Українки, Маланюка... Так – Маланюка! Вчіться у них, бо вони – запорука воскресіння України..." "ЛНВ" відновила ОУН(б), а тому Шульга часто їздив до Мюнхену, де містилася штаб-квартира цієї чи не найвпливовішої організації. Одного разу, повернувшись з поїздки, Шульга розповів мені, що в коридорі штаб-квартири він здибав Василя Барку. "Немов у трансі" – оповідав Шульга – "Барка промовив, що тепер він може спокійно вмерти, бо бачив живу легенду – Степана Бандеру..." Доді ж Шульга прозрадив мені, заручившись моєю обіцянкою нікому не розголошувати про це, що він сподівається візиту С. Бандери до редакції та що при тій нагоді він представить йому мене. Втім С. Бандері напевно щось перешколило прибути до Пюртену, бо замість нього до редакуії "ЛНВ" завітали його заступник Степан Ленкавський та командир УПА Вернигора (Фриз). Останній за полуденком розповідав про епопею маршу його загону з боями на Захід та здачу американцям. А С. Ленкавський виявився неабияким знавцем поезії влучно акцентуючи історичні паралелі в творах Ю. Липи, О. Ольжича, Л. Мосендза , О. Стефановича та Є. Маланюка. Одного дня Шульга сказав мені, що до нього загостить Маланюк. Можна тільки уявити, як я зрадів цій вістці! Як я мріяв познайомитися з ним! Але моїй мрії не судилося здійснитися ще багато років. Чомусь тоді Маланюк до Пюртена не приїхав, і Шульзі довелося їхати на зустріч з Маланюком до Реґенсбурґа. Там він при нагоді прочитав йому уривки з моєї поеми "Слово після бою", присвяченої, до речі, кіннотникам Дієвої Армії УНР. Мені, двадцятитрьохрічному поетові - початківцеві, страшенно кортіло почути, що про моє писання сказав Маланюк Шульзі? "Маланюк дуже прихильно відгукнувся на вашу поему, — відповів Шульга, — він багатозначно мугикнув собі під ніс: "М-у-гу-у!". Я невимовно зрадів — оте Маланюкове схвальне, як я зрозумів, мугикання заохочувало мене продовжувати мої поетичні пошуки. Уперше ж я познайомився з Маланюком у Філадельфії влітку 1957 р. на літературному вечорі, присвяченому пам'яті Юрія Клена. Моя увага була зосереджена на постаті Маланюка. Я вже не пригадую інших учасників того вечора, крім актора Пінота-Рудакевича – він з властивою йому драматичною майстерністю читав довший розділ з Кленового "Попелу імперій" ("Великий цадик і товмач талмуду, сивобородий хасид і мудрець..."). Маланюк говорив про Клена без записок. У його доповіді поєднувалися досвіди блискучого критика і викладача. Після вечора я підвіз Маланюка і Галину Журбу до будинку Зосима Дончука чи, як його називали, "літературного готелю", бо там мешкали Г.Журба, В.Гайдарівський, часто зупинялися на нічліг Т.Осьмачка, А.Калиновський, Д.Гуменна, Ю.Буряківець, А.Орел та інші. Було помітно, що Маланюка не тішив нічліг у чужій хаті без охолоджувача. В автомашині він мовчав — говорила переважно Журба. Мабуть тому моє перше знайомство з ним закінчилося тільки потиском рук та словами "дякую" і "на добраніч". Моя друга зустріч з Маланюком більш пам'ятна. Як згадку про неї я зберігаю його збірку "Поезії", видану 1954 року в Нью-Йорку НТШ та УВАН за матеріальною допомогою Східно-Європейського Фонду. На титульній сторінці напис: "Спогад про 11.ХІІ.66 у Філадельфії. Є.Маланюк" він вживав Евген, а не Євген. І ніколи по батькові – Филимонович. Того дня заходами місцевих Товариства Українських Інженерів Америки та Літературно-Мистецького Клубу з нагоди 70-х роковин народження поета, що надходили наступного року, в українському спортивному клубі "Тризуб" відбувся вечір, присвячений ювілярові. Інженер (і поет) Лев Яцкевич прочитав присвяченого Маланюкові гумористичного вірша, який закінчувався таким поетичним акордом пошани до ювіляра: В такім класичнім водевілі Вірші ювіляра читали професійні декламаторки Лада Прокоп і Христина Озаркова. А на закінчення Маланюк прочитав написаний 1935 р. вірш "Спогад". Відчувалося, що на схилі віку він повертався до своєї вояцької молодости. В цьому вірші відсутні історіософські аналогії. Вірш цей – суцільна конкретність, достеменно знана кожному колишньому воякові: Перервано зв'язок. Та й що ж тут доносити? О шостій знов почнуть. Твоя черга на чати. На тому вечорі я виголосив слово про Маланюка. Пропоную його увазі читача з незначними, самозрозуміло, авторськими поправками. ІІ У 1924 році в чеських Подєбрадах вийшла перша збірка поезій Маланюка. Її заголовок вражає своєю влучністю. Він звучить як пророче откровення: "Стилет і стилос". Стилет чи стилос? Не збагнув. Двояко Справді, щиро і відверто вагається 27-річний поет. Та мине тільки рік, і в "Написі на книзі віршів", звертаючись до свого далекого нащадка, Маланюк назавжди закарбує нерозривну двоєдиність свого мистецького "Вірую": Збагнеш оце, чим серце билось, Вже понад сорок років стилет і стилос — символи Маланюкової творчої суті. Стилет — немилосердна зброя античного воїна. Стилос — вірне перо прадавніх літописців. Воїном-літописцем своєї бурхливої доби назавжди увійшов у нашу історію Маланюк — людина і поет. Він не вибрав собі, як дехто з його ровесників-еміґрантів і побратимів по зброї, професії контрактового офіцера в Польщі. З молоду, як поручник Армії УНР, він звідав важкий вояцький труд, повний відданості, самопосвяти, жертвенності та готовності скласти голову за свою воскреслу державу. Він був у самому центрі відродженого українського війська – генеральному штабі, а згодом у штабі Дієвої Армії УНР. Пізніше він постійно повертатиметься до тієї доби, але вже як поет. Маланюк-поет на все життя схопив революційну героїку своєї молодості і передав її наступним поколінням так, як жодний з його сучасників-поетів: Наша юність – палка, наша юність – грозова, Обдарований спостережливістю і безпомильним відчуттям подій та окремих особистостей, Маланюк не раз повертатиметься, якщо не в поезії, то у блискучій мемуаристиці, до свого вояцького минулого. Із його віршів, спогадів і спостережень перед нами постають завершені живі постаті – великі й малі, герої та оперткові чинодрали, лицарі та пристосуванці, справжні державні мужі та випадкові "достойності". Маланюк ніколи не лакує минулого – він відверто розмовляє з нами про темні і світлі сторінки нашої недавньої історії. Воїн, поет, мислитель — це три іпостасі ренесансівської постаті Маланюка. Проте, слід зупинитися на ще одній біоґрафічній деталі, без чого, на мою думку, образ Маланюка – людини і поета – не був би завершеним. Він мав можливість вибрати військову професію в Польщі, одержавши на це дозвіл уряду УНР на вигнанні. Це зробили, згадуючи лише кількох більш відомих офіцерів Армії УНР, Павло Шандрук, Аркадій Валійський, Петро Самутин. Вибір Маланюка був інакший. Він здобув вищу освіту з дипломом інженера в першому за кордоном українському вузі — Українській господарській академії в Подєбрадах у Чехо-Словаччині. Вже будучи в США, він присвятив вірш "Подєбрадці" колегам своєї "альма матер": Багато бачили. Багато перейшли ми І дочекались. І по Першій – Друга Нас оминули заздрощі і зрада, Спеціальність молодого випускника – гідроґраф. Вона розкриває ще одну іпостась Маланюка – будівничого, планувальника, озброєного знаннями з арсеналу точних наук. Такий вибір професії — доказ глибинного Маланюкового відчуття історії. Вода – першотворна стихія на Землі: "І Дух Божий ширяв понад водами". А це було ще до першого дня світотворення! Споконвіків людина сприймала воду як найбільший після хліба насущного Божий дар. Адже там, де панує полярна ніч, не припиняється життя, як у пустелі без оазисів. У темних печерах на берегах водотоків розкладав вогнище наш прародитель. На берегах озер і річок зачиналося життя племен. Басейни рік ставали осями перших протодержавних утворень. Ріки – шляхи у заобрійне невідоме, що завжди манило людину. Безмежжя океану – брама, через яку людина вирушала "на край світу", щоб відкривати, вивчати і освоювати цю планету. Вода – перша стихія, котру людина упокорила і використовує як шляхи сполучення чи джерело енергії. На світанку цивілізації вода рухала лотоки млинів і ткалень, а в добу промислового перевороту — парову машину Джеймса Уатта. В наші вже часи вона рухає турбіни гідроелектростанцій. Атом одного з елементів води відкрив людству браму до незміренних можливостей. І до небезпек, що їх годі нині уявити. Хіба це не те споконвічне безмежжя, яке завжди полонило і кликало людину? І хіба не про нього писав, охоплений візією цього безмежжя, поет-інженер? А тут – жаха набряклий вітром обрій: Та тільки тут веселий галас бою Тематика моря, води як стихії звучить більш інтелектуалізовано в другій збірці Маланюка: Проклін, проклін степів чорнявим долам. Море і його антипод – суходіл — у творчості Маланюка є поетичними образами волі і неволі. Маланюк хоче бачити українців крицевою приморською расою, стерничими власної долі. Його захоплюють вітрила шхун, що пливуть у майбутнє. Державою жадання і волі є для Маланюка море у віршах п'ятої збірки поезій "Перстень Полікрата" ( "Балтійська сюїта", "Свічадо моря" та інші). Одначе Дніпро і Дністер, Інгул і Прут, гірська Турія і рідна степова Синюха є образами-символами, що ними, як віхами, визначені межі земної вічности України... ІІІ Маланюк з'явився 1924 року на похмурому небі тогочасної української поезії як віща комета прийдешнього. Це ж того самого року в окупованій комуністичною Москвою Україні побачила світ збірка Павла Тичини "Вітер з України". І в тому вітрі вмовкли "сонячні кларнети" віри в національні прагнення України, а просторікуваті пеани радянській владі та комуністичній партії заглушили "золотий гомін" нового в українській поезії Тичининого слова. Попри високу культуру поетичного слова, згасли оригінальні творчі задуми Максима Рильського. У "слонову вежу" підкресленої аполітичности замкнулися неокласики. І саме тоді побачила світ на еміграції перша збірка Євгена Маланюка, після якої в п'ятирічних інтервалах виходитимуть наступні збірки поета-емігранта, збагачуючи золотий фонд української літератури. Мимоволі постають асоціації його творчості з найвищими злетами духа в нашій поезії – творчістю Шевченка, Франка, Лесі Українки. Це не перебільшення, бо, висловлюючись про істотність Маланюкової творчости в чисто літературному понятті, вона є епохальним явищем. Це бунт проти співучости Олеся, проти гармонії неокласиків, проти сплощеності плужан. Сучасник почув твердий марш "залізного імператора строф", почув дихання українського степу, був осяяний світлом мислі. В Маланюкові Україна знайшла літописця своєї бурхливої і жорстокої доби. Він оголив цю добу перед нашим зором, здер з неї спорохнявілі шати утопій, благих намірів і наївних бажань. Як і Шевченко перед ним, він постійно стиратиме полуду видимої "реальности" з очей сучасників і вестиме їх в невидимі духовні простори майбутньої держави. Він басамануватиме оспалі душі, ледачу кров і духовний гній минулих і сучасних поколінь. Він прославить людину сильної волі, ненависника тюрми і тьми, спадкоємця бою, дитину бурі, виконавця присуду Божого – українську людину прийдешнього, переможця в борні Добра зі Злом. Заборонений в УРСР, Маланюк як видатний поет (а це траплялося з поетами інших народів та інших часів) став ближчим сучасником прийдешній українській людині. Його поезії вже сьогодні в новій Україні читають мільйони. А завтра... Яким же щасливцем долі мусить почувати себе мистець у свідомості, що його наново відкриватимуть для себе незчисленні читачі, а завдяки йому — своє вічне минуле і майбутнє. Це станеться тоді, коли прикметник "український" буде абсолютом щодо людини, яка з правіків населює наш географічний простір на цій планеті. Це станеться тоді, коли українська людина нарешті виборе собі повну незалежність і створить державу в обох поняттях – політичному і духовному. Бо вороги не згинуть, як роса, Після літературного вечора на вечері в гостинному домі Наталії та Івана Даниленків ми до пізньої ночі розмовляли про нову українську поезію в Україні. Найкращими із шістдесятників він був просто захоплений. Він цитував із пам'яті їхні вірші і тут же робив свої зауваження — переважно схвальні. Цікаво, що подібне враження із зустрічі з Маланюком виніс покійний поет Борис Олександрів. Він писав, що Маланюк пильно стежив за творчістю М.Вінграновського, І.Драча та Л.Костенко, в яких він бачив доказ незнищенності українського духа. Тоді я переконався, що Маланюк був не тільки глибоким поетом-мислителем, але й людиною вродженого такту і чутливої вдачі. Як я зрозумів того незабутнього вечора, вони виявлялися в інтимній інтраспективній ліриці, повній мотивів кохання, дружби, вірності, розлуки і смутку. Проте навіть і в цих мотивах вершиною любови його ліричного героя височила любов до України. Де знайти нам за тебе кращу Він не шукає в світі кращої за неї, але кращу її і тим шуканням запалює сучасників. Він — син України, який перекидає райдужні мости спогадів у далекі дні дитинства. Він — гнівний оскаржувач хиб своєї Батьківщини. Свій поетичний стилет він застосовує, як хірург скальпеля, щоб розтяти боляки свого ближчого і дальшого оточення. Він, на схилі літ, над Атлантичним узбережжям, як колись Овідій над нашим Геллеспонтом, ловить чуйним серцем вітри далекої Вітчизни, ловить не менш чуйно повів вітрів південного степу, шум карпатських смерек та рокотання чорноморського прибою. Для мене особисто вершиною того вечора (про що я довідався значно пізніше) був лист Маланюка до його першої дружини д-ра Зої Плітас. З нею та її сестрою, Галиню Янішевською, я мав приємність спілкуватися в системі нашої праці в ДЦ УНР. Варто зазначити, що обидві сестри (з дому Равичі) працювали в 20-му році стенографістками Головного отамана Симона Петлюри в Тарнові. Як я довідався від д-ра Зої Плітас, про той вечір Маланюк писав їй: " Мила! 25.ХІІ.66 Той філадельфійський вечір мене prekvapiv. Всmупне слово мав такий Біляїв – я його раніш не знав. Він мене просто вразив шириною уняття ніби моєї творчости (й особистости). Не знаю, чи десь він зможе видрукувати. Цікаво, що він (як і я) зовсім не фаховий літерат. Але – є розум та відчуття, яких жодна школа (ані студії) не дають. "Слово" Біляїва було, власне, перший того роду прояв в цілім моїм житті. Хіба окрім першої рецензії на "Стилет" ще бл.п. Миколи Зерова у "Житті й Рев." 1926 р.". Ця Маланюкова оцінка окрилила мене! Вона ще до появи у 1970 році моєї першої збірки поезій "Поліття" з поемою, уривки якої в 1948 році ред. Василь Шульга читав Маланюкові в Реґенсбурзі, на все життя дала мені наснагу творити. ІV 16-го лютого 1968 року Маланюк помер. У Сполучених Штатах з якихось глибоко особистих причин Маланюк вважав себе греко-католиком. Його труну в похоронному кортежі з Нью-Йорка до Бавнд Бруку супроводжував о.Стах, одягнений у поширену тоді серед частини українського греко-католицького духовенства латинську сутану з наперсним хрестом латинського зразка. Одначе обряду похорону він чомусь не правив. Маланюка поховав за всіма правилами православного обряду о. Михайло Земляченко в супроводі хору православної церкви св. апостола Андрія Первозванного. Псаломщиком був Іван Симонович Паливода – колишній міністр пошти і телеграфу УНР. Маланюка поховали в українському Пантеоні. Так називають ряд могил, де спочивають тлінні рештки Володимира Січинського, Володимира Дорошенка, Віктора Доманицького (брата Василя Доманицького – редактора першого повного видання "Кобзаря" Т.Шевченка), Тодося Осьмачки, Оксани Лятуринської, Миколи Бутовича, ген. Івана Омельяновича-Павленка, Миколи Мухина. Прощальні слова над могилою промовили друзі юнацьких років покійного: Олександр Семененко, Іван Янішевський та Петро Шох, поети Богдан Кравців і Остап Тарнавський, актор Йосип Гірняк, літературознавець Григорій Костюк. Також промовляли активні громадяни нью-йоркської української громади Іван Бойко, Михайло Ільків та Лев Футала. Коли я відвідую могилу Маланюка, мені важко уявляти його мертвим. Як віруюча людина він не боявся кінця свого земного дочасного життя. Але як поет він ще в одному із своїх ранніх віршів писав: Я все боюсь: скінчиться термін, Дивлячись на стрімку будівлю церкви-пам'ятника, бані якої сяють, як свічки, у блідому нью -джерсівському небі, я говорю покійному поетові: "Пане Євгене, Ви даремно боялись. Своє завдання Ви скінчили і поплили не один, а із сонмом своїх неперевершених віршів, з кермою синівської любови до нашої України, але не у тьму вмираючого дня, а у світанок її неминучого вільного майбутнього". Творчість Маланюка вже причалила до рідного берега, бо доля судила його творам бути живлячим промінням грядучих днів України, днів, які не за горами. Правда, через десять років проголошення незалежності на Україні ще мають неабиякий вплив сили, які не сприймають Маланюка, для яких пророчі строфи Маланюкових віршів були і є чужими. Але це тимчасове. Маланюкова творчість вже повернулася до рідної незалежної Держави, звідки вона уже ніколи не вирушить у Третій Ісход. Бо національна ідея, яка провадила Маланюка протягом усього життя, вічна. Всупереч тим нинішнім "українським" можновладцям, для яких вершиною їхньої державної свідомості все ще залишаються пісеньки "всесоюзных поетов" їхньої комсомольської молодості. Філадельфія, квітень 1966 – Зінґер Айленд, лютий, 2002 Примітки Маланюк, Євген
Филимонович. Нар. 1897 р. на Херсонщині, п. 1968 р. в Нью -Йорку,
пох. на укр. прав.цв. у Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Видатний
український поет, мислитель, перекладач, публіцист. У 1 св. війні
поручник рос. армії, в 1917-21 рр. офіцер армії УНР, 1921 р. інтернований
в Польщі, жив і вчився в Празі, працював у Варшаві як інженер-гідротехнік,
після ІІ св. війни жив і викладав математику в УТГІ в Німеччині
(м. Реґенсбурґ), у 50-х роках емігрував до США. Покажчик акронімів
у статті та примітках До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |