 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв "Як
тихий Легіт нам дарує вірші..." І Пригадуються післявоєнні часи в таборах для переселенців. І одним із чи не найприємніших аспектів товариського спілкування є спогади про читання українських часописів. У моєму колі земляків і однодумців найпочитнішою була газета "Українські вісті" із статтями Івана Багряного, Юрія Дивнича, Василя Гришка, Семена Підгайного, Миколи Степаненка, Михайла Воскобійника. Часто ці статті ми читали гуртом і, в міру наших знань і досвіду, обговорювали їх. Оглядаючись назад, не можна не подивляти пророчої візії їхніх авторів. Понад половину століття тому вони передбачали приреченість і неминучий крах російської імперії – СРСР. Мене, безумовно, цікавили вірші поетів, тоді ще мені особисто не знайомих. Пригадую, як одного разу я прочитав вірша "Біля моря". Вірш мені сподобався, і я переписав його в свій нотатник: Південне небо, сонце золоте, Мене вража небачена краса, Така привабна, мила, дорога. Вірш був підписаний – Андрій Легіт. З контексту вірша я зрозумів, що поет є одним із військовополонених, які тоді перебували в британському полоні в Італії. "Легіт, – подумав я, – це, напевно, псевдонім..." Справді, такого прізвища я не чув, але це слово не раз зустрічав у нашій поезії. Тоді я подумав, що будь це справді псевдонім, кращого було б важко добрати до сумовитих строф поета-полоненого. Добір слів також свідчив про те, що автор походить десь із Подніпров'я. Допіру в США, десь в середині 50-х років, я довідався, що Андрій Легіт — справді псевдонім Андрія Теодосійовича Ворушила. Згодом в одній із публікацій ОДУМу я уперше побачив його знімок. "Як же псевдонім відповідав його обличчю – відкритому, вродливому, чистому і сумовитому!" – подумав мимоволі. Тоді ж я докладніше довідався біографію та витоки творчості поета. Але не від нього особисто. Правду кажучи, мені рідко коли доводилось стрічати таку малословну, навіть ніби позбавлену емоцій людину в побуті, як Андрій Теодосійович. Чуттєво — він увесь у його віршах! ІІ 1958 року побачила світ його перша збірка поезій "За дротами", в якій він умістив вірші написані між 1945 та 1948 роками. Збірка присвячена всім колишнім військовополоненим українцям у таборі в Ріміні – так званим "рімінцям". Людина надзвичайно скромна, як я вже тоді знав, А.Легіт у слові від автора, серед іншого, писав: "Випускаючи у світ цю збірку, я свідомий того, що багато її віршів не є на відповідному художньому рівні, що пояснюється моєю довгою ізоляцією не лише від літературного, а й навколишнього життя військовими казармами, окопами війни та дротами таборів військовополонених. Також багатьох шановних читачів, мабуть, буде неприємно вражати глибокий песимізм деяких поезій, причиною чого є моя сумна вдача..." Але поет помилився! Збірка "За дротами" торкнулася серця кожного живого ще "рімінця", який разом із своїми побратимами відзначав тоді 10-у річницю звільнення з полону. В.А.Леготові вони відкрили свого співця, як чверть століття раніше в польському таборі у Щипйорно інтерновані вояки УНР відкрили в Ю.Дараганові та Є.Маланюкові своїх поетів. У своїй першій збірці А.Легіт кликав своїх побратимів та водночас своїх земляків на Батьківщині й чужині: Не журися, юначе, Ще прилине красуня весна, Не журися, мій сину, Ще ми волю здобудем собі Прості, невибагливі, доступні читачеві, суремні, я сказав би, заклики поета крізь усю збірку переплітаються із сумними мотивами самоти й туги: Як під осінь заплакані лози Я не хочу ні грошей, ні слави, Щоб над краєм дзвінком водограю Де цвіте волошками толока, ІІІ Товариськість та гостинність А.Легота є свого роду "притчею во язицех" серед тих, що його добре знають. У цьому я переконався на власному досвіді, бо мені судилося гостювати в його скромному двоповерховому домі на Паркв'ю, що в лондонській дільниці Норт Актон, взимку 1969 р., влітку 1970 р. та восени 1983 р. І то не одну ніч чи день. Тоді я довідався, що в його домі зупинялися на коротший чи довший час Яр Славутич, Микола Степаненко, "рімінець" режисер Валер'ян Ревуцький та багато інших, однаково знайомих і незнайомих гостинного господаря. На першому поверсі (партері), ліворуч вестибюлю – вітальня з каміном, етажерками для книжок, диваном. З її вікон видно доглянутий палісадник. Коли в домі А. Легота зупинялися на нічліг його гості, він приносив розкладне ліжко і вітальня ставала спальнею. На другому поверсі – ванна й туалет. Там же спальня та бібліотека-кабінет, куди він нікого не запрошував, проводячи залюбки час із гостями у вітальні чи на кухні, де він пригощав їх сніданком, полуденком чи вечерею. Не один вечір провів я у тій вітальні, засиджуючись до пізна з господарем, читаючи один одному свої вірші та розмовляючи переважно про поезію. Слід сказати, що Андрій Теодосійович не любив пустої балаканини. Одного вечора влітку 1970 р. разом з нами у вітальні були поети Олександр Де (Барчук), що мешкав у Лондоні, та Кость Гіммельрейх з Австралії. Про це я написав вірша, надрукованого в моїй третій збірці поезій "Осіння обнова" (Донецьк, 2001). Я назвав його "Напис на книжці", бо й справді він був написом на титульній сторінці моєї другої збірки "По той бік щастя" (Філадельфія, 1979), дарчий примірник якої я вислав Андрію Теодосійовичу: Далекий друже, Леготе Андрію, І яблуні у Вашому подвір'ї Я схильний вірити, що в домі А.Легота, а особливо у тій вітальні, відчувалася аура творчості, бо саме там, крім цього вірша, я написав ряд інших віршів (серед них " Івану Багряному", "Андрію Леготу", "Сопілкар", "Серед руїн собору в Ковентрі", "Закохані на площі Трафалґар", "Поміж зустріччю і розлукою"). Слухаючи ці вірші, Андрій Теодосійович сказав: "Ну, Володимире Івановичу, ви ще повні творчого жару!" ІV 1974 року вийшла друга збірка поезій А. Легота, дарчий примірник якої він мені надіслав з автографом: "Дорогому другові по перу, видатному нашому поетові Володимирові Івановичу Біляїву від щирого серця, Ваш Андрій Ворушило-Легіт". Вірші в ній датовані кінцем 40-х та початком 50-х років. І в них, як і в попередній збірці, мотиви непохитної віри в краще майбутнє українського народу і разом з тим екстремально загострене почуття самотини і туги. Наприклад, наступний поетичний мажор: Про смуток більш ні слова, через кілька сторінок замінює настрій душевного піднесення на майже похоронне тужіння: Година... чотири, п'ять... Стою за станком – стук-гряк... V У моєму архіві зберігається лист А.Легота про нього та його творчість. Це автобіографічний документ, у якому Андрій Теодосійович стисло підсумував те, що я вже знав з наших розмов: "Я народився 25 грудня 1916 року на колишній південній Київщині (тепер Черкаська область) в родині репресованих. Закінчив Київський педагогічний інститут (мовно-літературний факультет). 2 роки викладав у середній школі українську мову й літературу. Останній рік був завпедом. У 1939 році був призваний до Червоної Армії. Навчався у військовому училищі. Далі війна, німецький полон, утеча з полону, праця в редакції районної газети, евакуація спочатку в Галичину, а пізніше на Словаччину. Після цього – перебування в Українській Національній Армії, а після капітуляції Німеччини – англійський полон в Ріміні (Італія) та Англії. Від часу звільнення з полону назавжди залишився в Англії, працюючи на хліб насущний спочатку в сільському господарстві, потім у фабриках і установах, одночасно займаючись літературною, громадсько-політичною та педагогічною роботою. Писати почав у 12 років. Навчаючись у середній школі, друкував свої поезії в районній газеті. Під час навчання у педінституті був редактором студентської газети. Також друкувався у молодіжних журналах. Як поет-початківець відвідував Київський кабінет молодого автора, де консультантами були відомі поети Володимир Сосюра й Іван Гончаренко. Пізніше надсилав свої поезії Павлові Тичині, від якого одержував фахові вказівки та цінні поради. Перебуваючи в Ріміні в таборі військовополонених вояків Української Національної Армії, працював літературним робітником таборової газети "Батьківщина", де поміщав свої поезії. Пізніше друкувався в газеті "Українські вісті" (Німеччина), журналах "Молода Україна" (Канада), "Північне сяйво" (Канада). Зараз переважно друкуюся в лондонських тижневику "Українська думка" та журналі "Визвольний шлях". З браку фінансових коштів надрукував лише дві збірки своїх поезій – "За дротами" та "Чим серце билося". На еміграції написав понад тисячу різних поезій. Це переважно лірика. Є й епічні поеми та гумористичні вірші. Також маю один зошит художніх перекладів англійських, німецьких, білоруських, польських та словацьких поетів. 22. І. 1979 р. Андрій Легіт". Під час відвідин Англії я мав приємність подорожувати разом з А.Леготом до Манчестера, Рочдейля та Олдгема, де наші земляки працювали переважно в текстильній промисловості, до знайомого з книжок Ноттінґему (Робін Гуд!), до Ковентрі із руїнами знаменитого собору, знищеного німецькими бомбами. Подорожували ми автобусами, і під час поїздок Андрій Теодосійович розповідав мені дуже стисло про тамтешні українські громади та окремих людей. Я мав нагоду переконатися, що в тих громадах наші поселенці знали й шанували А.Легота. І в їхніх клубах ніде не обходилось без його авторських вечорів.Для побратимів-дивізійників він, як і Богдан Бора, був їхнім поетом, а для інших він приносив розраду красою рідної мови. Пригадую, як один із віршів, який він читав, особливо полонив невимогливу, але "серцем чисту" аудиторію: Скільки в світі є мов, — Разом з ним ми відвідували українські центральні установи в Лондоні. В головній канцелярії Союзу Українців Британії нас тепло вітали його голова Ілля Дмитрів та виконавчий директор Равлюк. Найбільш зворушливим моментом візиту були відвідини кімнати-музею св.п. Степана Бандери. Упродовж яких півгодини я дивився на зібрані там побутові речі вбитого агентом КДБ провідника ОУН: письмовий стіл, відкритий блокнот, родинні знімки, одяг тощо. В уяві окреслювалась галерея постатей героїв України ХХ ст.: С. Петлюри, Є.Коновальця, Р. Шухевича, С. Бандери, що загинули з руки ворога. Я щиро молився за спокій душі великого революціонера, якому судилося ще за життя стати легендою не лише в Україні, а і в цілому світі... Тоді я переконався, що А. Легота однаково шанували православні й католики, вихідці із східної і західної України, ті, що були в структурі СУБу, й ті, що належали до ОбУА. Чому? Бо він був учителем їхніх дітей — неупередженим, сумлінним і чуйним. Їнакший учитель не написав би вірша "До учнів": Діти – діти, пересаджені квіти Діти – діти, пересаджені квіти Завдяки йому багато дітей мішаних подруж, де матерями були італійки, ірландки та англійки, з дитинства засвоїли елементи української мови. Якщо вони, вже будучи дорослими, спілкуються англійською мовою (невблаганний закон асиміляції), українська для них не є чимось "інопланетарним". VІ Востаннє ми стрічалися в 1983 році. Ця зустріч для мене є особливо незабутньою, бо я мав доручення вручити своєму другові грамоту поета – лауреата УММАН на 1983 рік. Це відбулося в залі будинку СУБу на літературному вечорі А.Легота, влаштованому з тієї нагоди. Опісля ми листувалися, ділячись своїми творчими планами, досягненями, інколи згадували про свої немочі, а головне — мріяли про незалежність України в надії і вірі, що наша праця в УРДП та ДЦ УНР, якій ми віддавали весь вільний від творчої та заробіткової праці час, не піде на марно... В листі, датованому 2-го вересня 1987 року, А.Легіт, серед іншого, писав: "Дорогий Володимире Івановичу! Я живу по-старому, ніколи не хворів, а лише в травні ц. р. застудився і пролежав майже місяць тяжко хворий... Зараз я почуваюся добре. Продовжую навчати в суботній школі українознавства і три дні в тижні взимку й весною просиджую у читальнях Британського музею та Лондонського університету. Там є дуже цінні книжки з нашої історії й літератури на пожовтілому від часу папері, що вже розсипається, і, на жаль, ніхто з наших не подумав, щоб їх перевидати. На основі їх цінного матеріалу я написав статті про життя і творчість наших письменників-класиків: О.Руданського, Ол.Стороженка, М.Максимовича, С.Воробкевича, Б.Грінченка, Ол.Кониського, Л.Глібова, що були надруковані в "Українській думці". Зараз опрацьовую матеріали про мого близького земляка Івана Нечуя-Левицького до 150-ліття із дня його народження, що буде в наступному році. Також потроху пишу вірші й перекладаю поезії іншомовних авторів. Тепер улітку часто бував на різних концертах і операх у лондонських парках на свіжому повітрі...Заповів у своєму тестаменті певну суму грошей на видання своєї творчої спадщини після моєї смерті... З дружнім привітом і правдивою пошаною щиро Ваш Андрій Легіт". Через рік Андрій Теодосійович в іншому листі висловлював радість з приводу матеріалів, що друкувалися в "Літературній Україні", "Києві", "Дніпрі", "Вітчизні", "Україні": "Тепер вони цікаві. У них часто висловлюються такі думки, за які п'ять років тому назад їх автори були б розстріляні, або заслані туди, де білі ведведі..." Проте він тут же додає: "Я не вірю в совітську "гласність" і "перестройку". Це утопія. Цього не можна досягнути в однопартійній колоніальній державі... Але тепер наші патріоти в Україні і на еміграції мають кращу нагоду для домагань волі і полегшень для свого народу..." 1990 року Українська Видавнича Спілка видала "Вибрані поезії" А.Легота, куди увійшли вірші із двох виданих та чотирьох невиданих його збірок. Поява цієї збірки була для нього, як він висловлювався, підсумком його півстолітньої поетичної праці. Та доля розпорядилася цілком інакше. 12 грудня 1991 року він писав мені: " Я дякую Богові, що ми дожили до того, про що снили й задля чого боролися і працювали протягом свідомого життя. Бажано на віки вічні закріпити це без злиднів, голодоморів та кровопролиття. За кілька днів після референдуму й виборів президента серед ночі я вислухував на радіохвилях "Голосу Америки" Вашу інформацію про це із Києва.. Чи сподівалися в 1980 році, що в 1991 побуваєте в столиці України й при такій оказії?! Як доживу, влітку 1992 року думаю видати ще одну нову збірку вибраних поезій". VІІ У травні 1995 року я довідався з листа А.Легота про вихід його збірки поезій "Калинові шуми" у в-ві "Український письменник" ("Вир", Київ, 1994). Ця збірка доповнює його "Вибрані поезії" вибраними віршами ще шести невиданих збірок: "Мрії", "Утома", "Отава", "Осінь", "Зима", "Сімдесятиріччя", написаних між 1964 та 1990 роками. Висловлюючи радість, що він нарешті дочекався видання своєї збірки в Україні, Андрій Теодосійович писав мені, що збірка надрукована тиражем 2.000 примірників і коштує йому 1.200 американських доларів. Він також писав, що справою поширення книжки займаються в Україні його племінниця, яка живе в Києві, та небіж – голова РУХу в Корсуні-Шевченківському, місті й районі. Надходження з продажу книжки він розпорядився віддати на фонд побудови церкви в своєму місті. Писав він і про свій намір з кінцем літа 1995 року відвідати Україну. Як видно з його наступного листа, ці відвідини були для нього незабутніми: "Дорогий Володимире Івановичу! Нарешті після 51-річного перебування на чужині у вересні цього року я відвідав Україну. Враження – "з журбою радість обнялась". Радість – Україна гарна, журба – бідна, залякана. Тиждень перебував у Києві, два тижні у моєму місті Корсуні-Шевченківському. В Києві оглядав святині, музеї, пам"ятники. Був на Службі Божій у Володимирському соборі, відвідав радіостанцію, де дав інтерв'ю, а також редакцію "Літературної України", у Педагогічному університеті робив реферат про свою літературну творчість та про життя української громади у Великобританії. У Корсуні відвідував військові музеї – боїв Б.Хмельницького та сов.- нім. битви у 1944 році. З Корсуня-Шевченківського їздив до Стеблієва, Моринців, Кирилівки й Канева. Поза цим був на прийняттях у бачених і ніколи не бачених родичів... 10.ХІІ.1995 р. Щиро Ваш Андрій Легіт". Разом з цим листом він прислав мені дарчий примірник збірки "Калинові шуми" та вирізки з газет. У статті "Загублений спів" рецензентка Зоя Кучерява писала: "Андрію Леготу допомагало вижити українське слово, з яким він ніколи не розлучався, — талановите, задушевне, печальне. Воно повернуло в Україну її сина, її солов'я... Творчий доробок Андрія Легота збагатив нашу українську літературу. Настав час вивчити і пошанувати його творчість та видати в Україні". ("Голос України", ч. 45 (80) Київ 5.ХІ. 1993 р.). А в просторій рецензії, надрукованій в районній газеті Корсунь-Шевченківського р-ну "Надросся" (1992), автор В.Метелиця бажає А.Леготові здійснити заповітну мрію: приїхати на Батьківщину, бо він її син і за все, що він зробив для неї, вона має бути йому вдячна. "Знаю, що знайдуться в мене опоненти, найперш ідеологічні. Та то байдуже. Головно, що я відкрив для себе чудового поета, поета рідного краю. І радий, що можу про це сказати його землякам. А ще гордий за українську літературу, за нашу мову, нашу землю, яку завдяки таким, як Андрій Легіт, знають і шанують далеко за її межами". Як видно з дат, ці рецензії були надруковані за два та три роки до відвідин України поетом. Отож слово А.Легота поверталося до рідного краю ще перед його відвідинами... А потім... Потім сталося те саме, що й з багатьма старими самітніми людьми в діаспорі, зокрема людьми творчими. Відомого вже й шанованого на Батьківщині поета просто... забули на чужині. Не маючи листів від нього, я хвилювався. Хвилювався і його друг і побратим-рімінець Микола Олександрович Француженко. Колишній мешканець Лондона, він писав до ще живих знайомих, розпитуючи їх про життя-буття А.Легота. У відповідь — ні слуху ні духу... Нарешті Микола Олександрович з дружиною і дочкою в травні ц. р. вибралися на відвідини Лондона. Повернувшись додому, Микола Олександрович розповів мені, що наш друг не виходить з хати, що він немічний та що його доглядає якесь знайоме йому подружжя. Писати він вже не може, але свого побратима пізнав і розплакався. Та й Микола Олександрович, розмовляючи зі мною по телефону, ковтав сльозу... Що можна вдіяти за таких обставин? Невмолима старість насідає на багатьох з нас... Але мене безмежно тішить те, що Леготове задушевне слово має і матиме читача, що його життя не було змарноване, що він відчув і назавжди усвідомив своє покликання: Пощо було в огонь, під кулі йти, Норт Пальм Біч, Флорида, 2002 Примітки Легіт, Андрій –
псевдонім. Справжнє прізвище - Ворушило, Андрій Теодосійович,
нар. 1916 р. на Черкащині, евакуйований на Захід (Галичина, Словаччина)
1944 р., служив у лавах УНА, в британському полоні (Італія, Англія)
1945-48 рр. Відтоді живе в Лондоні. Український поет, педагог,
громадсько-політичний діяч, лауреат УММАН (1983 р.). Покажчик акронімів
у статті та примітках До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |