 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв Палка
і правдива мова І У виданій 1983 р. у Канаді збірці віршів "Живі смолоскипи" Яр Славутич писав: Зводить тайфун океанський Вірш "Караванський" датовано 1980 роком, а під назвою його зазначено: "Напис на книзі Сутичка з тайфуном". Рік перед тим я мав щасливу нагоду познайомитись з Караванським і його дружиною, лікарем-мікробіологом Ніною Строкатою, коли їх вітала філадельфійська українська громада. Караванський — поет, перекладач і лексикоґраф — з-поміж усіх українських дисидентів відбув найдовший термін ув'язнення — 29 років! Від 1945 р. до року 1960 — спочатку на Печорі й Колимі, в Магадані, Тайшеті й Мордовії, а після поновного арешту в 1965 р. 14 років — у Володимирській спецтюрмі, де тоді відбував ув'язнення син загиблого в бою з КДБістами головного командира УПА ген. Тараса Чупринки — Юрій Шухевич, а згодом у таборі особливого режиму в мордовському селі Сосновка. Ніна Строката в 1972 р. була також арештована й ув'язнена. Караванські — обидва активні члени Української Гельсінської Групи — безуспішно домагалися права повернутися на Україну з м. Таруси в центральній Росії, де московсько-комуністичний режим примусив їх мешкати. Несподівано у листопаді 1979 р. їм видали виїзні візи до Відня, або, як тоді вважалося, "видворили" з СРСР. 11 грудня 1979 р. Караванські прибули з Австрії до США. Українська громадськість тепло вітала нескорене подружжя. Я точно не пригадую дати зустрічі українців Філадельфії з ними. Пам'ятаю, що відбувалась вона в полудневу годину в залі українського спортивного клубу "Тризуб". Була вона такою ж багатолюдною, як і зустрічі з ними в інших осередках української діаспори в США. Відтоді минуло понад двадцять років. Я запитую себе: що саме найбільше вразило мене і багатьох, як я згодом довідався, присутніх на тій зустрічі? Не вагаючись, відповідаю: скромність, прямолінійність, виваженість Караванських. Вони не грали ролей героїв, не повчали присутніх на зустрічі, не намагалися викликати до себе жалю і співчуття. Розповідаючи про свою активність в боротьбі за національні і громадянські права українського народу в умовах тоталітарної радянської системи, вони не увінчували себе чи своїх друзів-дисидентів ні терновими вінками мучеників, ні лаврами подвижників — вони робили те, що диктувала їм їхня національна свідомість. У промовах Караванських не було ораторської патетики — вони розповідали про свої поневіряння за ґратами чи колючим дротом так, як розповідається про це найближчим людям. Інакшого ставлення до себе вони не могли сподіватися від тоталітарного режиму. Без софістичного мудрування, довгих історичних дискурсів, опираючись на незаперечні факти, Караванські характеризували сучасну УРСР не як продовження УНР, а як колонію Москви. У відповідях на запитання багатьох присутніх Караванські продемонстрували свою обізнаність з реаліями зовнішньої політики Заходу. Виходячи з гіркого досвіду придушення громадянської непокори в Польщі, заворушень робітників у Східній Німеччині, масового розстрілу в'язнів у Норильському концтаборі, повстання в Угорщині та придушення Москвою спроб Дубчека впровадити в Чехо-Словаччині "соціалізм з людським обличчям", Караванські не закликали до подібних масових протирежимних дій в Україні. Наголошуючи питання прав людини в світі, а особливо в країнах, які підписали прикінцевий акт Гельсінської угоди, Караванські висловлювали переконання, що тільки такі форми боротьби з режимом, як діяльність Української Гельсінської Групи, можуть ще в наш час послабити режимний терор. А організована українська діаспора, на їхню думку, мусила б переконати владу країн, громадянами яких є вільні українці, що рамки пошанування прав людини повинні включати не тільки громадянські, але й національні права. Після зустрічі її оганізатори запросили гостей на обід до популярного тоді у Філадельфії ресторану "Шварцвальд Інн". З меню Караванський допомоги не потребував, бо, як ми знали, він перекладав з англійської мови на українську сонети Шекспіра, вірші Бернса, Мора, Шеллі, Байрона, Кіплінґа та ще в Одесі працював над перекладом роману Шарлоти Бронте "Джейн Ейр". Проте я запропонував йому, як одеситові, смажену камбалу, яку смачно готувала кухня ресторану. "Значить, їстимемо камбалу — я вже й забув, яка вона на смак!" — відповів він. Як водиться при таких оказіях, в розмові за великим столом всі брали участь, і в товариській атмосфері Караванський виявився людиною дотепною, розповідаючи про свої словесні дуелі зі слідчими і тюремним начальством. Ще перед кінцем обіду я запросив Караванських відвідати дім Державного Центру УНР, що поблизу ресторану, в північній частині Філадельфії. "Запрошую вас від імені Представництва уряду УНР в екзилі у найбільш відповідний вам час", — додав я. "А чому б не зараз? Не відкладаймо такої рідкісної для Ніни і для мене нагоди". Дім ДЦ УНР на 68-й авеню в дільниці Іст Ок Лейн був придбаний 1976 р. за щедрі пожертви Товариств і об'єднань прихильників УНР з усіх країн світу, де діяли активні українські громади. Триповерховий, імпозантний, з білими колонами й під'їздом, на великій ділянці землі, з деревами, газоном і живоплотом —будинок був місцем засідань Президії УНРади, її Виконавчого Органу (уряду УНР в екзилі), Головної управи об'єднання прихильників ДЦ УНР в США, Українського інформаційного бюро, науково-дослідного інституту, а від 1982 р. у ньому містилася редакція місячника "Мета". На першому поверсі дому — простора вітальня з каміном і конференц-зал, на другому і третьому — сім канцелярських кімнат. Скрізь на стінах розвішані портрети видатних діячів УНР. Після привітання, яке я у вітальні висловив обом гостям від імені Представництва ВО УНР у США, вони оглянули дім. З цікавістю дивилися на портрети голів УНРади: Бориса Іваницького, Йосипа Бойдуника, Спиридона Довгаля, прем'єр-міністрів УНР: Ісаака Мазепи, В'ячеслава Прокоповича, Андрія Яковліва, Костя Паньківського, генералів армії УНР: Михайла Омельяновича-Павленка, Миколи Юнакова, Павла Шандрука. В конференц-залі гості довше зупинилися біля портретів п'яти президентів новітньої української держава — УНР: покійних Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Андрія Лівицького, Степана Витвицького і діючого тоді Миколи Лівицького та віце-президентів УНР: покійних генерала Олександра Удовиченка та Івана Багряного і тогочасного — Миколи Степаненка. В кутку залу гості затримались перед посмертною маскою Симона Петлюри, виліпленою з білого алебастру. Вона лежала на спеціальному, подібному на аналой столику, покритому чорним оксамитом. Із зацікавленням Караванські читали оригінали передреволюційних листівок —закликів українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів до боротьби проти царату за соціальні і національні права робітників і селян. Засклені в рамках, ці листівки, так як і портрети діячів УНР, висіли у вітальні. Було помітно, що історична сутність і символіка експонатів не могли не вплинути на гостей. Будь-що-будь, я тоді виніс враження, що цей візит для відомих в Україні і поза нею дисидентів мав далеко не буденний характер. ІІ Для мене однією із найприємніших несподіванок на нашій поетичній ниві влітку 1980 р. була збірка поезій Святослава Караванського "Сутичка з тайфуном", видана об'єднанням українських письменників "Слово" та українським видавництвом "Смолоскип" ім. Василя Симоненка. Одержав я її поштою та ще й з таким зворушливим написом на титульній сторінці: "Шановному Володимирові Біляїву на знак найщирішої прихильности. Автор. 20.6.80. Колюмбія" (Колюмбія — місто в штаті Меріленд, де оселились тоді Караванські. — В.Б.). В пам'яті ожили ще цілком свіжі враження від першої зустрічі з поетом. Тоді він полонив мене своєю щирістю і безпосередністю як людина. Це було очевидним з першого погляду і з першого слова. Тепер же він полонив мене як поет – від першого читання його збірки, що, за словами автора, "дістала нагоду побачити світ на вільній волі". Як і великий наш Шевченко звертався до своїх рядків як до живих: "Діти мої, квіти...", Караванський, випроводжаючи свої вірші у світ, також звертається до них, як до живих: "Щасти вам, Боже!". Я не сумніваюсь, що їм щаститиме. Ще довго перед тим, поки автор з дружиною опинилися на волі, український читач у країнах нашого поселення мав нагоду читати в різних журналах вірші поета-в'язня, такі відмінні від писань режимних поетів. Але ті рідкісні вірші, що вирвалися на волю перед їхнім автором, ще не давали читачеві повної уяви про Караванського — поета. Аж до появи цієї його першої збірки поезій. "Сутичка з тайфуном" — збірка глибоко традиційна, в позитивному сенсі цього слова. Поетичний світ Караванського — це світ шляхетности людського духа, світ добра, правди й любови. Любови до батьків, дружини, друзів. Ці вічні чесноти постійно в ритмі поетового серця, в горінні його мислі: Тільки подих добра і правди І як у всіх його великих попередників (у цьому й полягає традиційність його збірки) — любов до рідної мови, "чарівниці всевічної", якій поет освідчується, як коханій: Я тебе так, І, як взаємність за його любов, він вимагає від рідної мови мужнього чину: Все безпардонне пали і цинічне! Але добро, правда та любов не існують для поета тільки самі в собі. Їх чинність поет не то що відчуває, а стверджує лише у взаємодії із сумлінням як індивіда, так і доби: Совість віку! Вирок виречи, совість людства, Саме поняття сумління в поезії Караванського також не пасивно-самодостатнє. Воно наскрізь динамічне, невкірно-войовниче. Совість наша! Читаючи ці рядки Караванського, мимоволі доводиться думати про наших еміграційних хлипайлів, для яких неприємлива та совість, що чорне мусить називати чорним, для яких абсолютно все в світі є відносне, все є "межовими ситуаціями", все є сірою зоною між білим і чорним... І від того таке запоморочення умів на еміграції, таке блукання манівцями не справжньої, а облудної вселюдськости — одне слово, потурання і толеранція того паскудства, яке "цілий світ, як павук, огорне". Варто завважити, що в поезії Караванського зовсім відсутній отой надто сльозливий "рідноненьківський" мотив, який з легкої руки Андрія Малишка здобув таку популярність не тільки в поневоленій Україні, але й великою мірою на еміграції. Отож, мав рацію Яр Славутич, характеризуючи поезію Караванського як "гнів провідної зорі." Бо в світлі його гніву поезія звучить як заклична сурма провісника кращого завтра. І мотив цієї сурми, позбавлений зайвої завилькуватости, доносить до читача ясну мисль поета, ту, за висловом Бориса Пастернака, "неповторну простоту", що є суттю справжньої поезії. Запаліть мій дух і волю, боги, Щоб моя палка й правдива мова Показати кожному, хто блудить, Як і його великі попередники милувалися в рідній природі, деревах, квітах та в теплоті і щирості людських взаємин, так і Караванський дарує нам чудові рядки на цю вічну тему. Мені здається, що в нашій поезії не так уже й рясно таких пристрасних і зворушливих рядків, присвячених дружині, як ці рядки Караванського: Я і ти, це промінь і світанок, Я і ти, це кремінь і кресало, Все в цих рядках свідчить про нерозривність не тільки спільного кохання, але й життєвого подвигу двох людей у страшній дійсності майже чвертьсторічної розлуки: Ми з тобою води краплина, Ми з тобою немов стеблина, Тарас Шевченко, залюблений в красу світу і щирість людських сердець, проте не вагався заповісти наступним поколінням: "вражою злою кров'ю волю окропіте". І це ні на йоту не применшує Шевченкового ореолу поета-гуманіста. Подібно ж звучить і заклик Караванського: Гряди, нащадку, в світ прийдешній Перелічи й спитай заплату: Цей заклик поета актуальний повсякденно, особливо ж серед нас на еміграції, де українська спільнота стає часто жертвою маніпуляцій нашого вічного ворога і ката. Маю на думці безконечні цілунки під час принагідних зустрічей з його через режимне сито просіяними емісарами, що приїздили у вільний світ порядком сумної пам'яти культобміну... Щирість і мужній гнів поезії Караванського стають особливо зрозумілими, коли ми усвідомимо, що все в цій збірці було написане в неволі – у московських тюрмах і концтаборах. Творити в таких обставинах можуть тільки сильні духом: мимоволі в пам'яті знову таки встають поети-в'язні – Тарас Шевченко, Павло Грабовський, а із сучасників Караванського – Іван Багряний та Василь Стус. І стає зрозумілим, що тільки сильні духом і вірою в правоту своєї справи виходять переможцями із зовсім нерівного двобою між катом і жертвою. Що ж обумовлює їхню перемогу? Безмежний, не адюльтерований, не підфарбований ідеалізм. У творчості, зокрема в поезії, цей ідеалізм, піднесений над рівень нівелюючої буденщини і особистої самозакоханости, вщерть виповнював громадянську поезію Шевченка, Франка, Українки і нашого вже сучасника Симоненка. І це, мабуть, мав на думці Альбер Камю, пишучи про ті два пориви, що обумовлюють шляхетність письменницького покликання: служіння правді і служіння свободі. Ці два пориви домінують навіть в епістолярній поезії Караванського, в тих поетичних посланнях рідним і близьким: дружині, сестрі, друзям, однодумцям. Без мотивів правди і свободи ці вірші були б тільки альбомною лірикою. Завдяки ж мотивові правди і свободи вони вириваються поза вузькі межі інтимного і набувають звучання громадянської поезії в її найкращому ґатунку. Закінчуючи ці свої спостереження, прочитав думки нового лауреата Нобелівської премії Чеслава Мілоша про поезію. Він уважає поезію "священним ремеслом" і твердить, що поет повинен дотримуватися певного правила: мати страх Божий, любити свою вітчизну і рідну мову, покладатися на своє сумління, уникати альянсу зі злом та бути вірним традиції. І ще, додає Мілош, поет повинен уникати служіння владарям. Хіба ці думки не віддзеркалюють, дослівно, образ Святослава Караванського — людини і поета?! Філадельфія, 1980 — Зінґер Айленд, Флорида, 2001 Примітки Караванський, Святослав.
Нар. 1920 р. в Одесі, з 1979 р. живе в штаті Меріленд, США. Учасник
українського визвольного руху на півдні України в роки ІІ світової
війни, довголітній в'язень радянських концтаборів і тюрем, правозахисник.
Український поет, перекладач, лексикограф, член ОУП "Слово".
Покажчик акронімів у статті та примітках * ОУП – Об'єднання Українських
Письменників. До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |