Володимир Біляїв
НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…

" І тут в Америці живу я Україною..."
Абрам Кацнельсон

І

Особисто я познайомився з Абрамом Ісаковичем Кацнельсоном 1993 року в будинку Спілки письменників України. Серед кількох десятків присутніх на моєму авторському виступі в конференц-залі я побачив старшого сивоголового чоловіка, що уважно прислухався до моїх віршів. З недавніх знімків у "Літературній Україні" я відразу пізнав — це ж Абрам Кацнельсон! Його присутність на тому виступі мене неабияк зворушила. Адже він поет антологічний, знаний мені ще з юнацьких шкільних років у Донецьку.

Після читання віршів я відповідав на запитання присутніх. В одній із відповідей, пригадую, я підкреслив різницю між Вітчизною і домом. Україна на віки вічні моя Вітчизна, а США, де я прожив понад сорок років, є і до смерті залишаться моїм домом...

Потім я підійшов до Абрама Ісаковича, щоб представитися йому. А він тоді ж познайомив мене з жінкою, що сиділа поруч нього. Це була покійна вже поетеса і, до певної міри, моя землячка-донеччанка Галина Гордасевич, яка хоч і народилася в Галичині, довгий період свого життя працювала на Донбасі.

Тоді ми не мали нагоди довше поговорити. Мої службові обов'язки як керівника українського відділу "Голосу Америки" вимагали того ж пополудня зустрітися з керівництвом Національної радіокомпанії України на Хрещатику. Я поспішав. А поговорити так хотілося, особливо ж про поезію і поетів-корифеїв, яких Абрам Ісакович добре знав і які, як відомо, високо цінували його талант. Такі розмови доля судила нам обом на тоді ще не знане майбутнє...

Пригадую, як кілька десятків років перед київським знайомством з Кацнельсоном я розмовляв у Філадельфії з Яром Славутичем про українських поетів єврейського походження, про їхній свідомий вибір свого творчого життя саме в українській літературі та їхній внесок у скарбницю української поезії. Щоправда, багато більше євреїв з України стали відомими російськими поетами.

І от, вже будучи в США, Абрам Ісакович у детройтському тижневику "Українські вісті" пояснив свій вибір творчого шляху:

"У Городні, на Чернігівщині, де я народився, близькою подругою моєї матері була вчителька української мови й літератури Євгенія Гнатівна Осмяловська. Вона приносила нам українські книжки, переважно поезію. Мати моя співала в українському хорі, що був створений "Просвітою". Влаштовувала "Просвіта" й літературні вечори. Малим я слухав чудові українські пісні й вірші в гарному виконанні. Мене заполонила українська мова, її музичність...

Мова значною мірою є визначальною рисою культури, а поезія виключно пов'язана з особливостями національної мови. Якщо вона прилучає до себе представників інших етносів – це ознака її краси і сили...

Чарівна мово українська,
живи, красуйся серед мов!
Мені ти наче материнська,
ввійшла в мою навіки кров.
Так я писав..." ("Українські вісті", Детройт 30. 5. 99).

Читаючи ці думки, переконуюсь ще раз, як духовний клімат дитинства визначає у великій мірі, майбутній шлях мистця.

Вся суть творчого вибору Абрама Кацнельсона, на мою думку, гранично визначена в його вірші:

Єврей – український поет. В цім феномені
не бачу я див.
Чернігівський край мій... Та він вже давно мене
таким народив.
Весь рід мій живе на землі України
більш тисячі літ.
Пройшов тут і я і шляхи, і стежини,
тут кров моя й піт.
Цей ряст ще б топтати ...Бодай лиш на згинці
на повний хай зріст!
Поміж іудеями та українцями
я начебто міст..."

Як бачимо, ні вибір, ні творчість А. Кацнельсона аж ніяк не нівелювали свідомості його єврейського походження. Щоб переконатися в цьому, варто лише прочитати його вірш, датований 1949 роком. Як пізніше пояснив поет у своїх спогадах, вірш цей був присвячений Юрію Смоличу. Згадаймо, що це були роки сталінської параноїдної антисемітської нагінки на "космополітів" (слід розуміти – євреїв):

Я знаю – Вашої нема вини,
не гніваюсь, що докоряли Ви мені:
чому, як інші, в час після війни
єврейського не поміняв я імені.
Казали Ви, що зичите добра...
А я згадав, як наші батареї
про наступ сповістили – й до Дніпра
ми йшли, то скрізь – чи місто чи село –
Мені так сумно бачити було:
фашистами постріляні євреї.
...Їх скільки полягло... Не відречусь
від них і не зганьблю себе у зраді їм.
І хай не тішитиму слух комусь:
Абрамом буду зватись – не Аркадієм...

Від того часу мине майже половина століття, і поет, свідомий свого єврейського кореня, засвідчить (у циклі "Із Ізраїльських записів") свою любов до предківського Ізраїля, поєднуючи її з любов'ю до своєї вітчизни — України:

Шалом тобі, Ізраїлю, шалом!
Чолом, о земле прадідів, чолом!
Торкнувся серцем я стіни плачу.
А все ж назад у Київ полечу.
Бо я землі вкраїнської дитя,
на ній прожив я все своє життя.
Вона – земля кохання й рідних трун,
Пророслих в ній моїх пісенних струн...

ІІ

Та повернімось до філадельфійської розмови з Яром Славутичем. Він, як відомо, поет далеко не ліричного ладу, сказав тоді, що йому з українських поетів-євреїв найбільше подобається А.Кацнельсон, поет суто ліричний. І почав з пам'яті читати:

До лісу в гості я прийшов:
мене вітає кожний листик.
У скронях збурюється кров
од пахощів дерев смолистих.

О мій поліський рідний краю,
лісів замріяна дорого:
іду й поезію читаю
з уривків неба голубого...

Цей коротенький вірш запав у моє серце ще із шкільної лави. Пізніше я довідався, що він був написаний 1936 р., коли мені було одинадцять років. Але тоді я – п'ятикласник – більше цікавився футболом і пригодницькими романами Фенімора Купера, Майн-Ріда, Жюля Верна, Джека Лондона та мандрами в довколишньому степу. Уперше я прочитав його в збірці А. Кацнельсона "Достигають плоди" (1938). Читав я його, як пригадую, вже середньошкільником. Чи це було у читальнях бібліотеки ім. Н.Крупської або Дитячої бібліотеки, що на Пожежній вулиці, поблизу сквера Ф.Джержинського в тодішньому Сталіно – того вже не пригадую. Але на все життя запам'яталися і "пахощі дерев смолистих" та "поезія з уривків неба голубого". Тоді мене вже полонила поезія, любов до якої на все життя прищепив мені вчитель рідної мови і літератури Павло Остапович Білокінь.

Я народився і виріс у степовому Донбасі, де, як кажуть, у день зі свічкою не знайдете чатинних дерев із їх смолистими пахощами. Коли за часів Постишева дозволили влаштовувати новорічну ялинку, в шахтарському клубі в Ханженкові, де тоді начальником дільниці на шахті N 19 - 20 працював мій батько, за браком ялинки чи смерічки, поставили обмерзлого клена, розцяцькованого білою ватою, червоними стрічками та пофарбованими лампочками з акумуляторів. Уперше ж чатинні дерева я побачив у лісі біля села Ярового, що над Дінцем. Там був розташований літній піонерський табір. І тамтешні пахощі живиці згодом назавжди стали асоціюватися в моїм почутті із зацитованим віршем А.Кацнельсона. Також і його вірші: "Хомутівський степ", "Приазов'ю", "Куїнджі", "Балада про рейки", "Акація", "Перед наступом", "Дума про сталевара", "Дві каски" та інші, в яких він так душевно й колоритно змалював природу і людей мого рідного Донбасу, в моїх почуваннях завжди асоціюються з іменем сина українського Полісся.

Як же обрадувала мене надіслана мені з Києва збірка Кацнельсона "Троянди на снігу" (Київ, АВПТ "Оберіг", 1993) та ще з таким авторським написом на титульній сторінці:

"Шановному Володимиру Біляїву ці квіти моєї душі, які вижили на морозі життя. А.Кацнельсон, 25.V.94, Київ".

Кілька вечорів я не випускав цю збірку з рук. Читаючи вміщені в ній ліричні вірші, я переконувався в незаперечній шляхетності автора – все своє життя він залишився вірним почуттям любови, правди, вірності своєму корінню, своїй вітчизні, друзям і побратимам. А як невимовно важко було залишитися саме таким, а не обгорнутися тепленькою шубою псевдопатріотичної барабанщини та новітнього ідолопоклонства в морозяну добу сталінської тоталітарної системи.

Кацнельсон присвятив цю збірку, як зазначено на першій її сторінці, "вірній супутниці мого життя, порадниці в творчості – дорогій дружині Іді Яківні". Тоді мені й не снилося, що через два роки моя дружина Доротея і я вітатимемо Абрама Ісаковича та Іду Яківну в нашій квартирі в Чеві Чейз, що поблизу Вашингтона.

Життя, як завжди, повне несподіванок. Я певний, що несподіваною для подружжя Кацнельсонів була й еміграція до США, спричинена хронічною хворобою Абрама Ісаковича, з якою не могли собі дати ради київські лікарі через брак необхідної для лікування апаратури. 1994 року Кацнельсони прибули до Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія.

Ми відразу ж нав'язали телефонний і поштовий контакт. Я розпорядився влаштувати на "Голосі Америки" та передати на Україну інтерв'ю з Абрамом Ісаковичем, кажучи йому, що тепер він поповнив поетичний цех української діаспори на Заході. Тоді ж почалося і наше листування — я надсилав Абраму Ісаковичу свої вірші, а він робив у їх текстах поправки та зауваження на полях. Ясно, що наше листування не могло замінити семінару поезії, що його роками провадив Абрам Ісакович, але це спілкування з ним пішло мені на користь.

В одному листі, датованому 23.6.95, він писав мені:

"Вельмишановний пане Володимире!

Вірші Ваші прочитав з цікавістю. У Вас якийсь свій "серпанок" у віршах, свій тембр... Це похвально. Та й лексика колоритна: "навстежень", "п'янь". Оригінальний ритміко-інтонаційний малюнок початкової строфи "Матері". А "полин — полон, полон — полин" — поезія любить таку "словесну гру". Вона створює настрій. (...)

Щодо вірша "Вітчизні". Передусім радив би зняти назву. В часи "соцреалізму" у нас були сотні віршів з такою назвою – і в мене вже якась алергія до цього... З вірша і так зрозуміло, до кого звертання".

Подібних листів Абрама Ісаковича – довших і коротших – я маю багато і зберігаю їх у папці, що має назву "Семінар поезії". В ній також зберігаються листи Лідії Далекої, Івана Коровицького, Григорія Костюка, Петра Одарченка, Василя Онуфрієнка, Наталії Пазуняк, Левка Ромена, Яра Славутича, Миколи Степаненка, Анатолія Юриняка, де мова йде саме про поетичну творчість.

На підставі нашого кількарічного спілкування з Абрамом Ісаковичом я попросив його бути редактором моєї третьої збірки поезій "Осіння обнова", яка побачила світ у видавництві "Український Культурологічний Центр" у Донецьку 2001 року. І я безмежно вдячний йому за його згоду і безкорисну працю.

ІІІ

Одного разу в нашій телефонній розмові 1996 року Абрам Ісакович сказав, що йому запам'яталася моя відповідь на виступі в будинку СПУ в Києві, коли я пояснив різницю між Вітчизною і домом. "Це спонукало мене, — сказав Абрам Ісакович, — присвятити вам коротенького вірша в новому циклі каліфорнійських поезій". Незабаром я одержав поштою манускрипт, де був і згаданий вірш:

Володимиру Біляїву

Колись мені здавалось молодому,
що нерозривність є Вітчизни й дому.
А згодом переконувавсь у тім,
що не одне і те ж: Вітчизна й дім.
Бува твій дім на чужині, й здаля
стає іще рідніш твоя земля...

А невдовзі Абрам Ісакович обрадував мене звісткою, що в США появиться його нова збірка, що має назву "Поклик висоти". Цю назву він вибрав після цікавої і дорогої його серцю події – сказав він. "Українські альпіністи – любителі поезії – винесли на вершину Говерли мою збірку "Троянди на снігу". "Поклик висоти" буде моєю першою "американською" збіркою", – зауважив Абрам Ісакович.

Він дуже бажав зустрітися з українцями США і Канади, а тому приурочив презентацію "Поклику висоти" до відвідин Вашингтона, Філадельфії, Нью-Йорка й Торонто.

До Вашингтона він та Іда Яківна прибули 22 жовтня 1996 р. Ми з Доротеєю зустріли їх в аеропорту Даллеса. Гостили їх у себе вечерею, на якій був також мій приятель і колега по праці на "Голосі Америки" (тоді вже він був на пенсії) ред. Роман Ференцевич, який гречно погодився бути наступного дня їхнім екскурсоводом, бо я був зайнятий на праці.

Наступного дня колега Роман Ференцевич повіз гостей до пам'ятника Т.Шевченкові, до Григорія Олександровича Костюка та до лікарні, де тоді видужував Петро Васильович Одарченко.

А увечорі відбулася презентація книжки в парадному залі посольства України. Це зрозуміло, бо ж 1994 року президент України присвоїв Абраму Ісаковичу звання "Заслужений діяч мистецтв України". Презентація була багатолюдна – на ній були всі працівники посольства та багато місцевих українців. Презентацію провадив посол України в США, київський знайомий Абрама Ісаковича, письменник Юрій Миколайович Щербак. Вірші поета читав посол Щербак і автор. На моє прохання Абрам Ісакович прочитав мій улюблений "Хомутівський степ". А після презентації жінки посольства піднесли Іді Яківні букет троянд.

Якщо хтось думав, що ця збірка поезій є своєрідним заключним акордом творчості понадвісімдесятрічного майстра, то він помилявся — 1998 року в Лос-Анджелесі вийшла його збірка "В німбі сивини", а 2001 р. збірка "Вірші про тебе". Перед тим мюнхенський журнал "Соборність" своє грудневе число 2000 року повністю присвятив творчості А.Кацнельсона з його віршами, статтями та відгуками про нього.

Один із відгуків — Яра Славутича найвлучніше, на мою думку, підсумовує одну із суттєвих рис творчості А. Кацнельсона — невичерпність його таланту:

"Дорогий колего! Ваша збірочка "В німбі сивини" засвідчує, що Ваш великий талант – невичерпний. Багато з Вашої творчості увійшло в скарбницю Слова. Едмонтон. Листопад, 1998. Яр Славутич".

ІV

Після "Віршів про тебе" – збірки рідкісної тим, що до неї увійшли вірші, виключно присвячені Іді Яківні, — я з нетерпінням чекав на наступну збірку, що мала б вийти друком у Києві. Про це натякнув у розмові Абрам Ісакович, обіцяючи надіслати мені дарчий примірник.

І, нарешті, дочекався, та ще з таким лаконічним, як завжди, але глибоко сердечним автографом:

"Дорогим Доротеї і Володимиру – з щирою приязню. Лос-Анджелос, вересень 2002 р. А. Кацнельсон".

Назва збірки – "Лірика". Її видало видавництво "Астарта" в Києві на кошти спонсорів - прихильників творчості поета. В ній зібрано понад 700 віршів.

Це – підсумок творчого шляху, який простягся упродовж 65-ти років через повне неймовірних катаклізмів ХХ ст. та 2 роки непевного і страшного своїми загрозами і небезпеками ХХІ ст. Читаючи "Лірику", не можу позбавитися аналогії, яка твердо вкоренилася в моїй мислі – всі вірші в ній подібні зрізові на стовбурі міцного старого дерева. Виразні кола його серцевини позначають вік і водночас творять одну цілість. Цю цілість неможливо розщепити, бо в ній увесь Кацнельсон. Тут нічого не додаси і не віднімеш. Кажуть, що лірика – це безпосередня розмова поета із читачем. В ній, на відміну від епічної поезії, переважає особисте, інтимне, сокровенне і сповідальне.

Лірика Кацнельсона вражає тим, що вона не кристалізувалася в мертвий нехай і самоцвіт. Вона повна трепетного, живого тепла і засвоєної на довгому віку мудрости. Тому не тільки поетична майстерність, а всепоглинаюча щирість Кацнельсона полонить багатьох читачів. Це свого часу влучно підмітив Леонід Череватенко в рецензії на "Поклик висоти", надрукованій 3.10.99 у детройтських "Українських вістях", зазначаючи, що Кацнельсон " без найменшої, здавалось би, зовнішньої спонуки намагається ще і ще раз передумати свій шлях, переосмислити власний життєвий досвід — і разом з тим досвід, шлях держави, з якої він прибув на американський континент" .

Читаючи "Лірику", відчуваю й усвідомлюю, що для Кацнельсона Україна не є абстракцією, а реальністю у всіх перипетіях на її крутому історичному шляху. Реальність життя поета, якому 1-го січня 2003 р. виповниться 89 років, невідворотно пов'язана з реальністю України:

Дошукуйся: чия у лихах всіх вина,
аби не повторити їх. Та й для спокути.
Лиш не чіпай історії: була вона
такою, як була, а не як мала бути.

Ця філософська сентенція не означає, що поет відвертається від свого минулого, намагається стерти його із своєї пам'яті чи якось прилаштувати його до нової доби. Кацнельсон болюче переосмислює марність віри в "новий щасливий день" комунізму. Його нові вірші в "Ліриці" сповнені роздумів над його — та хіба тільки його?! — минулим:

У роздумах про це терзаюся і мучусь,
лише втішаюсь тим, що випало мені
все ж будівничим буть, солдатом брати участь
і переможцем стать у праведній війні...

А ось вірш, надрукований в часи горбачовської перебудови, що провіщувала крах тоталітарного комуністичного режиму:

У травні на святковому майдані
під урочистий шурхіт прапорів
не чули ми, як в дальнім Магадані
зривався зойк з похмурих таборів.
Невже були глухі ми і байдужі,
не болісно було нам, коли ми
ступали на барвисті килими
в той час, як падав друг наш в лютій стужі
на сніг концтабірної Колими?
Простіть, невинні, ви, які вмирали
у тюрмах,
в засланні в той страшний час,
що пізно ставимо меморіали,
щоб у віках не забували вас.
Простіть...

За рік до проголошення Акта незалежності України поет писав про голодний 1933 рік:

Відкрились ще чорніш моєму зору
і голод, і репресії тих літ –
страхіття сталінського людомору,
що їх з огидою таврує світ.

Без трун померлих кидали у ями.
Від ляку заклякали явори.
Тоді вже трупи клали штабелями,
І починались Бабині Яри...

Подібних віршів – роздумів з переосмисленням свого минулого та зображенням його в ракурсі нового часу я міг би зацитувати з "Лірики" чимало. Одначе розмір статті змушує мене підсумувати їх наступним віршем поета:

Коли я нині думаю про дні минулі,
то прикро, що не вийшов з мене дисидент.
В краю одної шостої земної кулі
творивсь історії страшний експеріимент.
Жили в щоденності нестатків і тривог ми,
зазнали стільки лих впродовж десятків літ.
І от розвінчуєм тепер брехливі догми
і , може, саме тим врятовуємо світ.

Лірика Кацнельсона знайшла вдячного читача поза Україною. Його праця на американському континенті стала надбанням української діаспори, новою ланкою духовного зв'язку з вітчизною, наповнила новими соками всихаючу гілку еміграційної поезії. Далеко поза межами рідної землі, в розмаїтості віршів Кацнельсона звучить безсмертне слово – Україна.

Абрам Ісакович, судячи з наших телефонних розмов і листів від нього, сповнений щоденних творчих планів. Лишається побажати йому, щоб він їх здійснив задля добра серед людей, задля миру і злагоди між ними, задля світлого майбутнього України. Далеко від рідної Городні, від рідного Києва та від кожного куточка України, які рідні йому, Кацнельсон духовно залишається на своїй Батьківщині:

І тут в Америці живу я Україною –
любов'ю давньою своєю і незмінною.

Норт Пальм Біч, Флорида. Листопад, 2002

Примітки

Кацнельсон, Абрам Ісакович. Нар. 1914 р. на Чернігівщині, з 1994 р. живе в Лос-Анджелесі, шт. Каліфорнія. Видатний український поет, автор багатьох збірок віршів та книжок про віршознавство, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій ім. М.Рильського та ім. Івана Кошелівця, член НСПУ.

*Славутич, Яр. Докл. про нього в статті "Поет сили".

* Купер, Джеймс Фенімор. Нар. 1789 р . в шт. Нью-Джерсі, п. 1854 р. там же, де і похований. Американський письменник, автор історичних романів та романів про життя індіанців.

* Рід, Томас-Майн. Нар. 1818 р. в Півн. Ірландії, п. 1883 р., пох. на батьківщині. Англійський письменник, жив довгий час у Мексиці та США, автор популярних серед юнацтва романів про життя і побут індіанців.

* Лондон, Джек - псевдонім. Справжнє прізвище - Ґріффіт, Джон, нар. 1870 р. в Каліфорнії, п. 1916 р. неподалік Окленда у власній господі Б'юті Ренч, урна з його прахом похована там же на пагорбі над Місячною долиною. Видатний американський письменник, автор, серед іншого, романів про тварин та морських оповідань

*Верн, Жюль. Нар.1828 р, п. 1905 р. , пох. на батьківщині. Французький письменник, класик науково-фантачстичної літератури.

* Далека, Лідія – псевдонім. Справжнє прізвище - Чорнобицька, Олена, нар. 1889 р. на Катеринославщині, під час ІІ св. війни опинилась у Німеччині, а 1950 р. емігрувала до Австралії, п. 1983 р. в Аделаїді, штат Південна Австралія, пох. там же. Українська поетеса, педагог-природознавець, також працювала в галузі дитячої літератури під псевдонімом Олена Чорнобривець, член ОУП "Слово".

* Коровицький, Іван. Докл. про нього в примітках до статті "Творчість у поході життя".

* Костюк, Григорій. Докл. про нього в статті "На сторожі слова".

* Одарченко, Петро. Докл. про нього в статті "Патріарх літературознавства".

*Онуфрієнко, Василь. Докл. про нього в статті "Співець землі незабутньої".

* Пазуняк, Наталія (прізвище в заміжжі, дівоче прізвище – Іщук), нар. 1922 р. в Києві, двоюрідна сестра (по матері) одного з героїв Крут — Володимира Шульгина, живе у Філадельфії. Українська вчена-філолог, професор славістики Пенсильванського унів., активна діячка укр. жіночого руху в США, зокрема орг. "Золотий Хрест", держсекретар останнього уряду УНР на вигнанні.

*Ромен, Левко. Псевдонім, справжнє прізвище Ковальський, Степан. Нар. 1893 р. в Ромнах на Полтавщині, п. 1981 р. в Торонто (Канада), пох. там же. Учасник визвольної боротьби доби УНР, з 1920 р. на еміграції в Польщі, після закінчення ІІ св. війни в Німеччині, а згодом у Канаді, за фахом – землемір. Український поет, автор збірки "Дуб-нелинь".

* Степаненко, Микола. Докл. про нього в статті "Політик, учений, священик".

* Юриняк, Анатолій – псевдонім. Справжнє прізвище – Кошельняк, нар. 1902 р. в Проскурові, п. (дата невідома) в Лос-Анджелесі, шт. Каліфорнія, пох. там же. Український літературознавець, журналіст, редактор, член ОУП "Слово".

*Кацнельсон, Іда Яківна (дружина А.І.Кацнельсона), живе в Лос-Анджелесі, шт. Каліфорнія. Педагог за фахом, закінчила Київський педагогічний інститут, упродовж багатьох років учетилька укр. мови й літератури в середніх школах Києва, учитель-відмінник України.

* Ференцевич, Роман Софронович (криптоніми – Р.Ф., (рф)). Нар. 1930 р. у Львові, живе в м. Александрія, шт. Вірджінія. Ветеран Армії США, завідувач друкарні в-ва "Свобода", довголітній старший редактор українського відділу "Голосу Америки", кореспондент укр. відділу "ГА" в Україні. Від 1995 р. на пенсії.

Покажчик акронімів у статті і примітках

* ОУП – Об'єднання Українських Письменників.

*УНР – Українська Народна Республіка.

* ГА – Голос Америки.

До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…