 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв Шукач
гарного світу І Василь Гайдарівський з'явився в українській прозі після ІІ світової війни за межами України не як початкуючий письменник. Його літературна біографія сягає 20-х років. Твори Гайдарівського друкувалися сперше в бахмутському журналі "Забой", а згодом у донецькому "Літературному Донбасі". Отож, у західній діаспорі як прозаїк він належав до ряду старших письменників. З радянської України це були Анатоль Антипенко (Гак), Докія Гуменна, Анатоль Калиновський (Галан), Олекса Кобець (Варавва), Людмила Коваленко, Аркадій Любченко та Василь Чапленко, а із західних земель, окупованих Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною та Румунією, — Катря Гриневич, Галина Журба (Домбровська ), Іван Керницький, Наталена Королева, Юрій Косач, Леонід Мосендз, Софія Парфанович, Улас Самчук та Марія Струтинська. Отож, Гайдарівський як прозаїк посідав помітне місце в українській літературі вдома і на еміграції ще перед Іваном Багряним, Василем Баркою та Тодосем Осьмачкою, які, як відомо, свої повісті та романи почали писати значно пізніше, перебуваючи в таборах для переміщених осіб. Щоб досконаліше усвідомити місце Гайдарівського в українській пореволюційній прозі, слід докладніше зупинитися на тих основних моментах, які дали необхідний поштовх його вродженому талантові в умовах зрусифікованого робітничого середовища Донбасу. Відомо, що внаслідок революційних змін в житті народів помічаються розквіт культурної діяльности та поява нових талантів. Тоді посилюються шукання нових мистецьких форм, загострюється тематика творів, пожвавлюється активність різноманітних мистецьких течій та об'єднань. А разом з цим зростає зацікавлення суспільства мистецтвом, зокрема літературою. Цей феномен не оминув і України. Докорінні революційні зміни в порівняно коротку добу революції 1917-21 років, коли Україна існувала і боролась як Українська Народна Республіка, стимулювали небувалий розквіт мистецького життя пореволюційного періоду. Той розквіт був природним наслідком відродження України як незалежної держави, а не перемоги комуністів та створення УРСР, як це намагаються доводити режимні історики-пропагандисти. Дехто, правда, і на еміграції висуває арґумент, що цей розквіт мав місце таки в УРСР. Адже Тичина, Зеров, Хвильовий, Куліш, Бойчук, Довженко, Курбас — це доба УРСР! Календарно – так. Духовно ж – ні, бо кожний позитивний прояв, який утверджував самобутність України в умовах її поневолення, був відлунням національної революції. Виринає питання – що змусило Москву протягом понад десяти років толерувати той розквіт? Причин було кілька, але, на мою думку, найголовнішими з них були три. По-перше, сама істотність перехідного періоду, коли в Кремлі точилась жорстока боротьба за владу, коли все, що було поза сферою консолідації влади, мало для комуністичної верхівки другорядне значення. По-друге, тактичне визнання "ленінських засад інтернаціоналізму" як засобу загарбання Москвою інших націй і одночасне використання тих засад місцевими націонал-комуністичними керівниками задля послаблення імперського тиску, що, наприклад, у випадку України сприяло політиці українізації. По-третє, наявність у керівництві КП(б)У та на відповідальних посадах у видавництвах і редакціях свідомих українців, комуністів і боротьбістів, які в добу революції активно допомагали Москві завоювати УНР, а упродовж першого десятиріччя комуністичного режиму намагалися відвернути московську загладу від куцо-суверенної УРСР. Як не раз казав у наших розмовах Василь Гайдарівський, у тодішніх обставинах життя для нього суттєвим і конкретним було творення саме тих вартостей, які утверджували самобутність України. І таких, як він, було багато. Біографія Гайдарівського ще вичерпно не досліджена. Не є таке дослідження і моєю метою. Вік, віддаленість в часі і просторі, залізна завіса, брак доступу до вірогідних і достовірних джерел унеможливлюють здійснення такого проекту. Проте я не трачу надії, що таке дослідження стане можливим тоді, коли радянсько-комуністичний режим стане тільки гірким спогадом у майбутній вільній Україні. Деякі дані про себе Гайдарівський подав у листі до видавця Юліана Середяка, опублікованому в книжці оповідань "А світ такий гарний..." у формі статті під заголовком "Дещо про себе і свою творчість". Для моєї статті про Гайдарівського вистачить бодай кількох пунктирних записок, що стосуються початку його літературної творчости. 1922 року шістнадцятирічний Гайдарівський почав працювати робітником на скляному заводі в Костянтинівці. У вільний від праці час він перечитував усе, що потрапляло в його руки, вчився в гуртку самоосвіти, мріяв про вищу школу. Заохочений письменником Феліксом Ковалевським, залюблений у красне письменство, хлопець почав 1925 року писати нариси й оповідання. Твори талановитого початківця-робітника охоче друкували в газетах "Молодий шахтар", "Кочегарка" та в бахмутському журналі "Забой". Згодом його прийняли у члени одноіменної Спілки письменників. ІІ Було б помилкою вважати, що спілка "Забой" та її друкований орган були створені українськими письменниками Донбасу з метою українізації свого промислового краю. Спілка була заснована 1924 року російським критиком Олексієм Селівановським та російським прозаїком Борисом Горбатовим. Її членами, серед інших, були російські поет Павло Безпощадний (П.Г.Іванов), повістярі Іван Гонімов, Павло Чебалін, новеліст Петро Сєверов. Якщо не помиляюсь, одного часу з Донбасом був тісно пов'язаний російський поет Михайло Матусовський, згодом автор тексту популярної радянської пісеньки "Подмосковные вечера", яка, завдяки Микиті Хрущову та американському піаністові Вену Клайберну, здобула широкий розголос на Заході. Заснована на територіальній базі, спілка "Забой" також серед своїх членів мала значну кількість української літературної молоді: Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Микола Соболенко, Василь Іванів-Краматорський, Павло Байдебура, Андрій Клоччя, Іван Ткаченко та інші, чиї твори побачили світ на сторінках одноіменного журналу. Згодом українська група, очолена Іваном Ле, який приїхав до Бахмута з Києва, перебрала цей журнал і дала йому назву "Літературний Донбас". Про той час Гайдарівський писав у згаданому вище листі до видавця Ю.Середяка: "А тоді вже в Донбасі розгортались незабутні події. Цю зрусифіковану промислову частину України впевнено й рішуче опановувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекцій рідною мовою. Той історичний процес українізації Донбасу знайшов живу підтримку в культурних колах столиці (тоді ще Харкова – В.Б.) В край чорного золота їхали мистці, письменники, інтелігенція всіх галузей культури – читали лекції, влаштовували різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно звучала в містах і селищах". Слід звернути увагу на те, що Гайдарівський в 1929-34 роках був заступником голови організації українських письменників Донбасу і заступником головного редактора "Літературного Донбасу". А це свідчить про те, що його роля в процесі українізації культурного життя Донеччини була досить важливою. Маючи трихрічну освіту в Московському технічно-мистецькому інституті, де він студіював видавничо-друкарську справу (подібного вузу в Україні тоді не було), Гайдарівський був фактично технічним керівником видавництва "Літературний Донбас". На той час він був уже відомим автором багатьох нарисів, оповідань та повісті "Розминовка", яка друкувалась в харківському журналі "Гарт" і вийшла окремою книжкою в 1933 році у Держвидаві в Харкові під назвою її другої частини "Пугачівська рудня", але в зв'язку з розгромом українського літературного життя в Донбасі та арештом автора була конфіскована. Про творчість Гайдарівського позитивно говорив на з'їзді пролетарських письменників у Парижі Іван Микитенко. Для мене, та і для багатьох, найпомітнішою рисою вдачі Гайдарівського була його скромність, повна відсутність самореклами чи хизування своїм авторським стажем. У 1980 році Василь Чапленко – письменник, критик, літературознавець і редактор – людина принципова, під кожним оглядом, пишучи про надмірно (на його, Чапленка, погляд) роздуту славу Уласа Самчука як письменника зазначив: " Понад двадцять років жив у нашому середовищі В.Гайдарівський, ніде він про себе не нагадував, а от видав дві книжки, і зразу всі побачили (навіть Улас Самчук), що це письменник неабиякої сили". Безсумнівним фактом є, що такі, як Гайдарівський, згодом репресовані чи й знищені, робили тоді національну справу, поширюючи українську культуру в промисловому центрі України – Донбасі. Вони, як і ті, що чудом пережили те лихоліття (К.Герасименко, М.Рудь, М.Ткач) і продовжували свою літературну працю, заклали фундамент, завдяки якому ще й нині українська культура Донбасу не загрузла в трясовині русифікації. Саме за цю працю однієї ночі 1933 року оперативники ДПУ закрили в друкарні полотнищами машини, на яких друкувався "Літературний Донбас", поставили коло них озброєну варту, арештували Баглюка, Гайворонського та інших українських авторів і працівників редакції. Російські письменники захопили журнал і вже під новою його назвою – "Литературный Донбасс" – почали довготривалий руфифікаційний наступ, керований політикою Кремля. Але праця українських письменників тридцятих років не пішла на марно. У наших розмовах Гайдарівський завжди висловлював радість і гордість, що серед борців за національні права українського народу були наші земляки-донеччани – Іван Дзюба, Іван Світличний та Микола Руденко, згадуючи тільки найбільш відомих на Заході. "А нас таки ніхто не спроможний здолати!", — колись сказав він мені без тіні сумніву чи вагання. ІІІ Метою цієї статті не є літературознавчий розгляд творчости Гайдарівського. Я просто хочу поділитися деякими деталями наших земляцько-приятельських відносин. З Гайдарівським я познайомився майже півсторіччя тому в прохолоднім барі українського клубу на Джермантаун авеню у Філадельфії. Перед тим я читав його оповідання і нариси в різних журналах і часописах. Перше, що кинулось у вічі, – богатирська постать і добре відкрите обличчя. Ставний, плечистий степовик. Золотавий відлив сонця нашої Донеччини в коротко стриженім волоссі, сумні волошкові очі. Привітний потиск міцної мозолястої руки. На моє запитання, як його величати по батькові, відповів: "А просто Василь". Зрозуміло, що до значно старшого за мене земляка я не міг звертатися "просто Василь". До кінця його життя в листуванні і розмовах я звертався до нього "пане Василю". Пригадую, що того пополудня ми говорили про нашу Донеччину, про знайомих і незнайомих письменників. Він розпитував мене про Австралію, звідки я недавно примандрував до Філадельфії. Хвалив, зокрема, творчість двох "нових австралійців — книжку новел і оповідань "Соняшні дзвони" Володимира Русальського та оповідання значно молодшого Євгена Гарана, які Гайдарівський читав ще під час війни в журналі "На дозвіллі", що виходив у Німеччині для українських остівців, а після війни — в торонтських "Нових днях". Розповідав, що замовив для себе в книгарні Віктора Камкина у Вашингтоні повні видання творів українських класиків, виданих в УРСР. Їх тоді рекламували в США за неймовірно низькими цінами. Вечоріло, коли ми вийшли з клубу на палаючу спекою вулицю. Потойбіч надвечірнє соняшчне проміння виблискувало у вікнах верхніх поверхів, золотило червоні цегляні стіни будинків. А по цьому — тінистому — боці на східцях і розставлених на тротуарах пляжних кріселках сиділи розморені спекою люди, немов чекаючи на прохолоду океанського бризу, що забарився десь далеко за річкою Делавар над шпильчастими хащами приморських піній. Я провів пана Василя до будинку 1915 на 7-й вулиці, де він винаймав мешкання у письменника Зосима Дончука. Крім Гайдарівського, там мешкали письменниця Галина Журба і колишня солістка Харківської державної опери Олена Шишацька-Карапетян із своїм сином Аліком – майбутнім професором прикладного мистецтва в університеті штату Вест Вірджинія. Ми домовились наступного дня стрінутися у Василевому мешканні, а тоді піти до клубу "на пивце". На мій дзвінок на ґанок вийшов не пан Василь, а похнюплений Дончук. "Ви, напевно, до Василя? Нічого не пораджу. Учора я бачив, як ви прощалися з ним перед будинком. Як тільки ви пішли, Василь покрутився туди-сюди і зник з хати. Повернувся назад з двома горілчаними братами майже опівночі. Звісно, не з порожніми руками. Випивали й гуторили довгенько, а зараз сплять покотом. Як тільки він протверезиться, я йому відмовлю мешкання..." Так другого дня після нашого знайомства я довідався, що мій земляк, за словами Дончука, "має надмірний нахил до алкоголю". Не знаю, чи відмовив домовласник мешкання пану Василеві, чи останній сам виїхав кудись із Філадельфії, бо я його догенько не бачив. Проте я не раз пригадував, як під час нашої першої розмови в барі клубу він раптом замовк, вичерпався. Тоді я навіть не уявляв, у які чорториї алкогольної непоміркованості можуть затягнути людину негаразди життя. Гайдарівський напевно на собі звідав крутіжі того потоку, з якого небагатьом щастить вибратись на берег вдоволення і певності. Я згодом довідався, що Гайдарівського мучила депресія, яка, як це часто трапляється з людьми надзвичайно чутливими і талановитими, призводила до запою. А причин депресії у Василя було більше, ніж у багатьох його колег пера: арешт, ув'язнення та поневіряння в радянському пеклі, трагічна розлука з родиною під час воєнного лихоліття, невлаштованість життя на еміграції, і, особливо, свідомість диспропорції між власним талантом та обмеженою спроможністю його творчого застосування і виявлення. Про це він найкраще висловився в листі до Петра Васильовича Одарченка, відомого літературознавця, невтомного заохочувача справжніх талантів і людини, я сказав би, "золотого серця": "Дорогий Петре Васильовичу! Сердечно вдячний Вам за листа! Я справді намагаюсь писати так, щоб воно було цікаво людям читати, і часом це мені вдається. Але все моє нещастя в тому (як зрештою всіх еміграційних письменників), що я не мав, не маю і не буду мати можливости систематично працювати над творами, пишу інколи прихапцем і похапки, коли трапиться вільна година. А так працюючи, далеко письменникові до виявлення своїх спроможностей. На його писанні, як тавро, лежить печать аматорства. І з цього зачарованого кола ніхто з наших еміграційних письменників вийти, ні, видертися, не може. Тому й твори наші або недоношені, або переношені й вицвілі та вилинялі. Про це все я кажу, маючи на увазі в першу чергу самого себе. У письменниках я ходжу майже все своє доросле життя, але написав дуже мало і написане далеке від досконалости. Після видання "Заячого пастуха" та "Світ такий гарний..." я не спромігся викінчити чогось нового і тому нічого не друкував. Оте оповідання, що Ви з ним ознайомились, "Зоре моя вечірняя", я написав минулого літа, бувши короткий час безробітним. Якщо в майбутньому знову трапиться випадок, коли не матиму праці, то, може, ще щось викінчу. Кажу "викінчу", бо маю повість "Крадений батько", повість "Прокляте море" та роман (поки що без назви) з шахтарського життя передвоєнного часу. Ці книжки потребують праці, а праця – часу. Отже, як бачите, знову те ж саме зачароване коло. На жаль, на Ваше питання, які твори я видрукував 1965 і 1966 рр., можу з прикрістю відповісти, що ніяких. З такими обставинами я вже примирився, сам на себе махнув рукою. І сердечно радію, як бачу нову книжку нашого письменника, особливо як книжка гарна. Не лише з приємністю, але з захопленням перечитав я книжку Ігоря Качуровського "Дім над кручею". Качуровський – людина безперечно талановита. Доводиться лише шкодувати, що твір його мало український, здається, ніби він перекладений з російської мови. Гарну книжку написала і Оксана Керч. Її "Наречений" – річ непересічна як формою, так і змістом. Хоч цій авторці на бажання можна б закинути, що в її романі багато того, що бракує в Качуровського, тієї самої українськости. Але авторка куті меду хоч і передала, але небагато. Приємну повість написав і Улас Самчук – "На білому коні", кажу — повість, бо то не є мемуари і не есей, а саме повість, побудована на фактичному матеріялі, і побудована вправно. Можна б назвати ще деякі книжки наших письменників, що в якійсь мірі заповнять те жахливе провалля в історії української літератури, яке виникло на протязі панування в Україні комунізму. Про підрадянську літературу я маю дуже й дуже сумну думку. Там були і є талановиті письменники, але нема талановитих книжок. Дух фальшу просякає кожну сторінку їхніх творів. З'явились були нові імена, та швидко почали вони старіти, не вистачає їм сили втриматися на ногах від страшного тиску державної системи. Це стосується і таких талановитих прозаїків, як Є.Гуцало, П.Загребельний, Ю.Щербак тощо. Правда, Загребельного я згадав тільки тому, що він написав свого часу дуже гарну книжку "День для прийдешнього". Пізніші його твори нічим не відрізняються від писань письменників старшого покоління. Вибачте, Петре Васильовичу, за мою балакливість. Це, мабуть, ще одна ознака того, що старіє людина, безнадійно старіє. І від цієї думки прикро робиться, адже так багато хотілось зробити, так багато є різних плянів та проєктів, а часу залишається обмаль. Хоч маю намір не здаватися, дещо зробити. Сердечно вітайте від мене і від моєї дружини Марію Федорівну та обидвох Ваших Петровичів! Щиро Ваш Василь Гайдарівський. 16 травня 1967 року". У США Гайдарівському довелося працювати чорноробом не лише для прожитку, але й для видання своїх творів. Для нього – колишнього редактора літературного журналу, а згодом газети – в еміграційних видавництвах і редакціях не знайшлося місця. Йому бракувало впливових знайомств "зі старого краю". А саме такі, навіть менше за нього кваліфіковані журналісти (іноді навіть і не журналісти!), були редакторами еміграційних видавництв і публікацій. Під цим оглядом досить влучним є спостереження Аркадія Любченка в його "Щоденнику" про знайомство з Гайдарівським у Кракові ще під час війни. 1999 р. харківський журнал "Березіль" (ч. 7 – 9, ст. 152 –153) передрукував уривки згаданого твору Любченка, з якого я цитую таке: "Ночую в канцелярії видавництва. Перед сном п'ємо чай і довго розмовляємо – Ситник, Гайворонський і я. Ці хлопці працюють при ви-ві звичайними носіями і досить добре заробляють. Але ставлення до них п.п. директорів та редакторів зверхнє, просто іноді хамське, дарма що обидва були нещодавно теж редакторами газет – один Васильківської, другий Костянтинівської на Донбасі". Правда, дехто може сказати, що інші еміграційні письменники, перебуваючи в подібних обставинах життя, не стали, як Ситник і Гайдарівський, жертвами депресії, що допровадила до їхньої передчасної смерті. На це хіба можна відповісти, що на кожну людину житейські негаразди і побутова невлаштованість впливають по-різному. Гайдарівський давав собі раду з ними, як міг. Втім, свідомість неспроможности повністю посвятити себе письменницькому трудові, можливо, додавала до вродженої депресії, що врешті призвела до його самогубства. IV Але в його житті були періоди, коли він перемагав депресію. Чи не Достоєвський колись завважив, що тільки той, хто пережив падіння й зневіру, здатний сягнути вершин особистого тріумфу, чи щось у цьому сенсі? Гайдарівському був чужим фальшивий котурняний оптимізм декого, що патьоками розпливається на сторінках еміграційної прози. Людина нещасна, він, як письменник, був справді невтомним шукачем гарного світу. Саме в час його особистого тріумфу ми знову стрінулися у Філадельфії. Це було у Великодню суботу на літургії св. Василя Великого в храмі св. Покрови на Машер вулиці. Серед кількох молільників, у самому кутку позаду незвичних для православних храмів лавок, я побачив пана Василя. Після служби Божої ми тричі почоломкались. Він виглядав зовсім інакше, ніж того пополудня, коли ми познайомились у клубі. На ньому був світло-коричневий, з темною смужкою костюм. Усміхнений, немов якимось внутрішнім світлом зігрітий пан Василь! "Звідки, дорогий земляче, ви завітали до нас?" "Ні, не завітав. Думаю, що цього разу до Філадельфії я повернувся на постійно. Бачите, пані Галина Журба познайомила мене з однією дуже симпатичною жінкою, яка серйозно цікавиться літературою..." Зніяковівши, він додав: " Та наші плани не обмежуються літературою..." Так він уперше натякнув мені про особисте в житті, чого раніше з ним не траплялося. Згодом він одружився із Софією Пилипенко, яка до кінця його життя стала вірною його супутницею та помічницею в його літературній праці. "Писали щось нове?" – запитав я, коли ми вийшли з церкви. "Ні, земляче, але планів маю силу-силенну. Писати, писати, писати! Це ж єдине виправдання мого життя... Заробіткова праця – це каторга, хоч і без ланців на руках. Працюю, бо ж не уявляю себе бездомним жебраком... Ой і розбалакався..." Дійсно, він, як я не раз переконався, більше мовчав і слухав. Але цього разу він справді розговорився. Його очі світилися лагідністю і цікавістю, а не заволікались тінню байдужости до цілого світу. Переді мною був той пан Василь, який невдовзі подарує читачам казковий чар "Заячого пастуха" та справжнє, бо ж особисто вистраждане, чоловіколюбство збірки оповідань "А світ такий гарний..." Незабаром після нашої другої зустрічі Гайдарівський знову винайняв кімнату в будинку Дончука, але не на другому поверсі, де він мешкав перед тим, а у партері. Через якийсь час пан Василь запросив мене до себе: "Приходьте – поговоримо про вашу книжку". "Яку мою книжку?" – не зрозумів я. "Та ж майбутню збірку ваших поезій! Захопіть усе друковане і недруковане. Я з будівництвом розквитався – працюю до півночі в одному ресторані прибиральником. Робота, правда, не з приємних, але для мене вигідна – можу майже цілий день читати і писати, а для мене це справжнє життя... Приходьте в будній день пополудні". Користуючись запрошенням, одного пополудня я постукав з ґанку у вікно його кімнати. Пан Василь відчинив двері і впустив мене до коридору. Праворуч високі, майже під стелю, двері до його кімнати були гостинно відчинені. "Ну, пане Василю, ці двері, видно, на ваш ріст плановані", – пожартував я. В кімнаті між двома фронтовими вікнами, впритул до стіни, стояв масивний письмовий стіл. Обабіч вхідних дверей – полиці й етажерки, заставлені книжками, а в протилежнім кутку просторої кімнати – дбайливо застелене килимом ліжко. На полиці над каміном – стоси журналів, часописів і ще не розпакованих книжок. І бездоганний порядок на письмовому столі. На ньому з лівого боку лежав стос чистого паперу, а з правого – тонший, списаний трохи кутастими літерами його почерку. Посередині столу в коробці - ручки і різнокольорові олівці. "Оце, земляче, мій робочий верстат. Я так завжди працюю – беру чистий аркуш, пишу і відкладаю на праву сторону без поправок. Закінчивши розділ, перечитую, додаю, викреслюю, виправляю, а потім переписую начисто. Інколи така процедура триває кількакратно. Але ж сідайте, де вам найзручніше, і показуйте, що ви там принесли". Приніс я, правду кажучи, все, що встиг написати від кінця війни в Німеччині, Австралії і Філадельфії. Вірші, друковані в різних журналах і часописах, я переписав у звичайний школярський, у лінійку зошит з назвою на першій сторінці "Ранній зошит". Приніс я також цикл недрукованих поезій. Перший вірш того циклу кінчався строфою: Тобі у мареві крихкого верховіття Коли в 1970 році в-во "Київ" Богдана Романенчука у Філадельфії видало мою першу збірку поезій "Поліття", критик Лука Луців у рецензії на неї в "Свободі" звернув увагу на неадекватність заголовка і розміру збірки. Шановний рецензент не знав, що заголовок збірки не мав нічого спільного з плодами поліття, себто з урожаєм, жнивами. Коли справа видання книжки, завдяки наполяганню пана Василя, стала конкретною, я мав намір дати їй заголовок "Ранній зошит". Але мій земляк аж скипів: "Облиште, ради Бога, оті зошити, нотатники, записники та подібну до них канцелярщину – збірка мусить мати поетичну назву!" Після довгих міркувань ми обидва зупинилися на запропонованій паном Василем назві, в якій іменник "поліття" є порою, коли літо минуло, а осінь ще не надійшла. Отож, я вдячний саме йому не тільки за появу книжки друком, але й за її назву. Справді, він був хрещеним батьком моєї першої книжки. Я знав, що пан Василь не раз переглядав рукописи молодших за нього і менш досвідчених письменників. Він витрачав майже півгодини часу на читання однієї сторінки рукопису. І якщо він робив, порадившись з автором, поправки, то твір набував від того більшої мистецької сили. Тепер я відчув і на власному досвіді редакторський хист мого земляка. "Лишіть у мене на якийсь час ваші вірші. Я їх прочитаю наодинці. Я чув, як ви читаєте вірші свої і чужі. Таке гарне читання іноді маскує деякі недоліки. Вибачте мені, але кожну написану річ я мушу вивірити на око, як колись діди наші вивірювали вартість монети на зуб". "Ви справжній редактор, пане Василю!" "Ні, ні! Саме виловлювання мовних і друкарських помилок, — це функція доброго коректора. А редактор, друже мій, крім досконалого знання мови, стилів і смаків, мусить відчувати пульс, дихання твору. Він не сміє пропустити жодного недогляду автора. Справжній редактор – додатковий творчий чинник для автора. Він мусить також мати відвагу і обов'язок, чуєте, — обов'язок! — підказати, а де треба, наполягти на потрібних поправках, додатках, скороченнях і змінах..." V Як я вже згадував, пан Василь мусив тяжко працювати, щоб уможливити видання своїх книжок. Інколи він був змушений позичати гроші в кооперативній спілці "Самопоміч". Це були невеликі суми, і борг свій він завжди сумлінно сплачував. Інколи я охоче був його ручителем, і він мене ніколи не підвів. Одначе його до розпуки допроваджували безвідповідальні рецензії декого з його колег пера, що, на його думку, могли знеохотити читача і негативно вплинути на продаж книжки. Прикладом такої його чутливости може бути його лист до мене, датований 1-го березня 1963 р.: "Дорогий пане Володимире! Сподіваюсь, Ви читали рецензію в "Свободі" від 28 лютого на "Заячого пастуха". На книжку й автора вилито цебер помиїв. Є підстави думати, що рецензентка взагалі книжки не читала, лише переглянула. Рецензентка ставила собі за ціль скомпрометувати книжку, і цього вона досягла блискуче. Тепер мені не можна з'являтися на люди із "Заячим пастухом", якщо не стануть в обороні мене, як письменника, читачі. (...) Кілька їхніх листів до редакції у якійсь мірі зітруть нищівне враження про книжку. Інакше книжка пропала, а я збанкротований. Ваш Василь". Я знав, що реакція Гайдарівського була загострою, бо згадана в листі книжка, як і інші його твори, викликали дуже похвальні рецензії відомих критиків Г.Костюка, Д.Бучинського, І.Овечка, С.Наумович, В.Сварога, В.Чапленка, письменників І.Смолія, М.Щербака та захоплені відгуки багатьох читачів. Гайдарівський дослівно до кінця свого життя писав. Він залишив після себе рукописи двох повістей, які були видані посмертно, завдяки копіткій праці його вдови Софії, також уже покійної: "Циркачка" (1986 р.) та "Спокута" (1991 р.). Про це вона писала мені 26 березня 1992 в листі з Філадельфії до Вашингтона, де я тоді працював в "Голосі Америки": "( ... )Працюючи над "Спокутою", я дуже захворіла й безліч разів була в лікарнях. Василь залишив тільки нерозбірливий рукопис, неопрацьований і неперечитаний. Насилу кінчивши писати останнє речення, на другий день покінчив зі собою ( ... )". 13-го листопада 1972 Василь Гайдарівський позбавив себе життя у своїй хаті. Повернувшись увечорі з праці, пані Софія застала його мертвим. На панахиді в одному похоронному закладі було до болю мало людей. Парастас відправляв настоятель православної церкви св. Покрови о. Михайло Борисенко, до речі, теж земляк покійного з Донеччини. Крім удови, на панахиді були письменник Анатоль Гак з дружиною, поетеса Марта Тарнавська, вдова письменника З.Дончука Раїса Тимофіївна та двоє чи троє парафіян. Пригадую, що мене лихоманило від гострої перестуди і в такому стані я не наважився їхати дві години на кладовище до Бавнд Бруку. Згодом Юліан Мовчан опублікував у журналі "Нові дні" листа Івана Манила, де той писав, що на похороні Гайдарівського із об'єднання письменників "Слово" майже нікого не було... Повернувшись з похоронного закладу додому, я взяв з полиці "Заячого пастуха" і розкрив навмання. Це, безумовно, був звичайний випадок, але текст – подумав я – міг би бути найвлучнішою епітафією панові Василеві: "Якби такий край десь і був, де пустує земля, і хліб росте на деревах, і в річках тече не вода, а молоко та мед, однаково, хлопче, мало хто пішов би туди з тобою. І знаєш чому? Бо кожному народові призначене місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась, любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки в Туреччині, французи у Францужчині, і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя. Отож і треба, Тарасе, робити так, щоб наші люди не мандрували світами, а почувалися дома краще, як у теплих краях" . Post scriptum На одинадцятому році незалежности України поки що лише деякі твори Василя Гайдарівського повертаються на батьківщину. Першими, хто проломив мур забуття довкола його імені, були журналіст Олег Скидан, доцент Донецького національного університету, філолог Вадим Оліфіренко та аспірантка Луганського національного університету філолог Тетяна Скворцова. Я щасливий, що мої спогади, друковані в газеті "Америка" в кінці 70-х років, нехай навіть у найменшій мірі, допомогли їм. Наш талановитий земляк був нещасною в особистому житті людиною. Але як письменник він був вірний своєму покликанню. Хочеться, щоб майбутні дослідники його життя і творчости завжди керувалися думками, що їх висловив у передмові до "Кобзаря" наш великий Шевченко: "Щоб знать людей, то треба пожити з ними. А щоб їх списувати, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним". Василь Гайдарівський не змарнував жодної краплини чорнила і жодного аркуша паперу. Філадельфія, 1977,1979 рр., Зінґер Айленд Примітки Гайдарівський,
Василь – псевдонім. Справжнє прізвище - Гайворонський, Василь
Андрійович, нар. 1906 р. на Донеччині, п. 1972 р. у Філадельфії,
пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український
письменник, творчість якого почалася у 20-х роках, член ОУП "Слово".
Покажчик акронімів
у статті та примітках До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |