Володимир Біляїв
НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…

Республіки трибун
Іван Багряний

І

У таборах переміщених осіб у Західній Німеччині я, як і більшість членів та прихильників УРДП, жив далеко від її центру, міста Ной-Ульма, де мешкав її провідник Іван Павлович Багряний з дружиною Галиною Єлизарівною (з дому Трегуб) та дітьми Роксоланою і Нестором. Їхня адреса була: вул. Канта 3, кв. 791. І сам Іван Павлович, і все його найближче оточення називали пані Багряну – Галина Зорівна.

У Ной-Ульмі видавалися "Українські вісті", неофіційний орган партії та споріднених з нею громадсько-політичних організацій. Програма, мета і люди УРДП від самого її заснування найбільш відповідали моїм прагненням та уявленню майбуття України. Тоді таких, як я, було значно більше, ніж її основоположників, з якими мені пощастило познайомитись після першого (установчого) з'їзду : Миколою Степаненком, Іваном Дубинцем, В'ячеславом Стенгачем (Миколою Косим), Петром Шинкарем, Павлом Шадурським, Костем Гіммельрейхом, Павлом Клименком та іншими.

У таборах переміщених осіб Фюрнсберґ та "Конґрес" (поблизу Нюрнберґа) я вже передплачував і розповсюджував партійну літературу: "Нашу боротьбу", "Українські вісті", а в таборі ім. С.Петлюри в містечку Пюртені, що на півдні Баварії, належав до ініціятивної групи, яка влаштовувала зустрічі і виступи чільних діячів УРДП.

Звідти, завдяки сприянню друзів-однодумців, мене, службовця ІРО (міжнародної організації біженців) з достатнім знанням англійської мови і понад однорічним досвідом праці в цій організації, відрядили на початку 1949 р. на працю до робітничого українського табору в м. Ґіссені, що неподалік Франкфурта-на-Майні, на посаду керівника відділення постачання. В цьому таборі мешкали робітники-українці найбільшого в Західній Європі американського інтендантського складу: вантажники, пакувальники, водії автомашин, оператори вантажного приладдя, виконавці різних ремонтних робіт тощо.

Директором табору був Петро Михайлович Шинкар – вчений-хімік, до війни доцент Воронізького лісогосподарського інституту, згодом – керівник наукової експедиції в Донбасі , яка досліджувала вплив індустріальних відходів на сільськогосподарські культури. За німецької окупації П.Шинкар був активним учасником націоналістичного підпілля, працюючи водночас керівником відділення освіти в управлінні м.Слов'янська. Арештований і тортурований гестапівцями, він чудом врятувався від смерті завдяки заходам одного старого емігранта з часів УНР, який служив як офіцер для особливих доручень у штаб-квартирі німецької польової комендатури.

Після закінчення війни П.Шинкар був одним з основоположників УРДП. У таборі Ґіссен діяв сильний осередок партії. Мабуть тому цей табір мав репутацію "твердині УРДП", хоч, правду кажучи, більшість службовців в управлінні табору, як і більшість його мешканців, організаційно не належали до УРДП. У Гіссені влітку 1949 р. мене формально прийняли до УРДП. Проте і на другому з'їзді я не зміг бути, бо заступав на той час П.Шинкаря, який поїхав на той з'їзд.

Від 1949 до 1954 р. я жив і працював у Австралії, звідки з покійною вже першою дружиною Галиною і донькою Аллою емігрував до США. Нашими спонсорами були П.Шинкар і його дружина Параскевія Захарівна. Незважаючи на пізніші політичні розходження з П.Шинкарем на ґрунті принципового формального розколу УРДП в 1970 р., я завжди обом їм, ще за їхнього життя, висловлював свою вдячність за добру волю і теплу гостинність.

Відразу ж після приїзду до Філадельфії я включився в працю очоленого П.Шинкарем осередку ОУРДП. Під такою назвою — Об'єднання українців революційно-демократичних переконань — УРДП з певних легальних міркувань діяла в США. 1958 р. управа ОУРДП доручила мені виконувати обов'язки відповідального секретаря "Наших позицій", органу партії, який через масовий виїзд її членів із Західної Німеччини тимчасово не виходив друком. Моїм першочерговим обов'язком було нав'язати контакти з авторами і підготувати випуск журналу. В цій справі я звернувся з листом і до І.Багряного.

Отож, особисте знайомство з ним я датую його відповіддю на мого листа, надісланою з Ной-Ульма 28 вересня 1958 р., себто через десять років після заснування УРДП. Цей лист я зберігаю в своєму архіві як своєрідне свідчення, яким доступним, вирозумілим і щирим був І.Багряний як людина і політичний лідер:

Високошановний Друже Біляїв.

Радий з Вами познайомитися листовно й певний, що невдовзі ми познайомимося й особисто, безпосередньо, бо ж, може, я здійсню свою поїздку в краї заморські.

Щиро бажаю Вам успіху в тій праці, що її Ви взяли на свої плечі, а то саме в ролі секретаря "НП". Всіма моїми силами буду Вам допомогати чим зможу.

Що публіцисти і журналісти, до яких Ви звернулися, не всі відгукнулися негайною практичною працею, — це нормально. І не будемо тим журитися. А нормально це тим, що це ж наша національна риса – "не повірити, доки не помацати". В данім випадку йдеться про переконаність, чи той журнал буде життєздатний, культурний, солідний. Словом, як то буває, хтось мусить маловірам і обережним людям справу добре поставити, довести живучість і стабільність, щоб було що "помацати". Що ж, значить, це належить до нашого обов'язку. Будемо старатися.

Ви хотіли б мати мою статтю до чергового числа. Постараюсь. Це мала б бути охоплена й та тема, яку би Ви хотіли, й та, яку хотів би я. Спробую убрати це в рамці "революція чи окупація". Що остаточно вийде, будемо бачити.

Даю Вам право її забракувати, якщо вона не відповідатиме вимогам. Щодо терміну – коли я її пришлю. Старатимусь якнайскорше, але прошу мати на увазі, що я зараз дуже перевантажений різними справами, а втім, і справою оформлення на приїзд до Канади і США. Але – старатимусь.

Тимчасом вітаю Вас сердечно та ще раз висловлюю Вам мої найкращі побажання.

Тисну руку.

З щирою пошаною – Ваш І.Багряний

Незабаром його плани здійснилися. 2 грудня 1958 р. І.Багряний прибув до Нью-Йорка. Звідти він вирушив у поїздку до кількох міст США і Канади, де існували організовані українські громади. Згідно з планом, його візит у Філадельфії передбачався на 17 січня 1959 р.

ІІ

На нараді українських організацій Філадельфії, які гуртувалися під гаслом відновлення УНР і фінансово та практично сприяли діяльності ДЦ УНР в екзилі, було вирішено спільно вітати І.Багряного не лише як видатного письменника, а як голову Української Національної Ради – передпарламенту майбутньої незалежної України.

Мені було доручено подбати про те, щоб у місцевій пресі появилися повідомлення про візит "видатного українського письменника, автора бестселера "Тигролови", виданого в США англійською мовою під назвою "The Hunters and the Hunted", в'язня сталінських тюрем і концтаборів". Тоді я переконався на все життя, що в американській пресі мало значать прес-релізи, а куди ефективнішими є особисті знайомства і контакти з редакторами газет. А їх ми тоді не мали.

На щастя, тоді у Філадельфії працював молодий адвокат українського походження Джон Патрик (властиво ж – Петрик) . Він добре знав тодішнього мера Філадельфії Річардсона Дільворта, який перед тим був окружним прокурором, в канцелярії якого працював наш новий приятель і поклонник письменницького таланту І.Багряного. Роман захопив Джона, і він швидко влаштував аудієнцію І.Багряного в мера міста.

Читаючи коротенький прес-реліз, відновлюю в пам'яті розклад того незабутнього візиту. Раннього пополудня 17 січня 1959 р. І Багряний прибув поїздом із Нью-Йорка до головного вокзалу Філадельфії. Там його привітали представники української громадськости. А ОДУМівці вручили йому букет живих квітів. Цікаві американці дивувалися цій зустрічі, бо в США не прийнято вручати квіти чоловікам. Не менше їх інтригувало наше традиційне трикратне чоломкання. Дехто запитував – хто цей добродій, що його так урочисто вітає велика група людей? Їм пояснювали, що це видатний український письменник – автор пригодницького роману, виданого недавно англійською мовою та що цей роман можна придбати у книжкових крамницях.

І.Багряний зупинився в готелі "Шератон". А наступного дня почалися його візити до місцевих українських установ. Його радо вітали в ЗУАДК, СУА, Пласті, ОДУМі, фінансових установах тощо. З належною шаною приймали його і в редакції щоденника "Америка". Слід зазначити, що редколегія щоденника на чолі з редактором-гетьманцем Євгеном Зиблікевичем не поділяла політичних поглядів І.Багряного, але помістила в газеті його памфлет "Чому я не хочу повертатися на "родіну"?" Того дня, супроводжуючи І.Багряного, я був присутній на тих зустрічах. Незабутнє враження на мене зробили притаманні йому риси доступности, такту, дотепности і вміння дискутувати з людьми протилежних поглядів і переконань, але метою яких, як він висловився в автомашині, "є також добро України з їхньої точки зору, будь вона навіть і помилковою".

Того самого вечора в Українському клубі на Джермантаун авеню І.Багряний виступив перед українською громадою. Його виступ, судячи з оплесків численної аудиторії, сприймався ентузіастично. Талант яскравого публіциста, відомого письменника і сміливого політика, який переконливо формулював свої мислі про неминучий тріюмф демократії в майбутній незалежній Україні, спрацював і на трибуні. І.Багряний промовляв без жодного папірця. Після виступу він відповідав на безліч запитань як прихильників, так і опонентів, не вдаючись до сарказму на адресу останніх.

Згадуючи не раз цей довгий вечір, я почуваю себе невимовно щасливим, що мав нагоду слухати думки людини, яка мала дар Божий наповнювати уми і душі моїх ровесників, та й старших за нас віком, не злобою й ненавистю, мстивістю і жорстокістю, а вірою в правоту нашої справи. І.Багряний, як і раховані в нашій історії особистості перед ним, на все життя дав мені силу не захитатися в цій вірі навіть у найпохмуріші в Україні і найбільш несприятливі для нашої справи на вільному Заході часи.

ІІІ

19 січня – був коронним днем візиту І.Багряного. Під час сніданку в кав'ярні на мезоніні готелю він розповів нам про цікавий епізод, що трапився з ним 1958 р. на Світовій виставці в Брюсселі. Він був там разом з іншими українськими журналістами як акредитований кореспондент "Українських вістей".

— Після виступу хору ім. Верьовки, — розповідав він, — один з бельгійських журналістів поцікавився – хто ми?

— Ми українці, переміщені особи, які вирішили не повертатися до СРСР, — відповів я... І тоді цей бельгієць просто приголомшив мене, кажучи, що він нам заздрить... Нам, позбавленим вітчизни радянською імперією? Нам, кого деякі західні політики вважають перешкодою на шляху до добрих відносин з Москвою? "Так-так, я заздрю вам, — повторив бельгієць, — бо перед вашою нацією велике майбутнє! А яке майбутнє чекає мою країну? Світовою державою вона вже ніколи не буде, втративши свої заморські володіння... Суспільний контракт між бельгійцями давно встановлений і вивірений, якщо не брати до уваги мовні суперечки між валонами і фламандцями... А от ви, українці, матимете одного дня велику державу на сході Європи!..." – закінчив свою розповідь гість.

Після сніданку ми пішли до ратуші міста. Гостя супроводжували Дж.Патрик, перекладачка В.Русанівська, П.Шинкар, І.Ваць, Л.Чудовський, Ю.Русанівський (батько Віри), М.Стратієнко і я. Точно в призначену годину в парадному залі І Багряного і його супровід зустрів мер Річардсон Дільворт, відставний полковник корпусу морської піхоти, ветеран ІІ світової війни. І.Багряний вручив йому книжку "Тигролови" в перекладі на англійську мову, а мер І.Багряному –почесну грамоту і ключ міста — честь, що її удостоюються тільки видатні відвідувачі Філадельфії.

Із ратуші в автомашині з ескортом поліцейських на мотоциклах наша група вирушила до святині американської нації – Дому незалежности, де нашого гостя вже чекав офіцер федеральної служби, яка опікується історичними пам'ятками, монументами і державними парками. Він і був екскурсоводом і в самому домі, де у фоє стояв Дзвін свободи, який 4 липня 1776 р. розніс звістку про Декларацію незалежності американських колоній від британської корони. У книзі відвідувачів І.Багряний залишив свій запис і, стоячи біля Дзвону, сказав присутнім американцям і українцям, що цей дзвін і його вістка про свободу і незалежність все ще лунає і лунатиме для багатьох поневолених народів світу, зокрема ж для України.

Увечорі українська громадськість влаштувала багатолюдний бенкет на честь гостя. "Многоліття" тодішньому президентові УНР в екзилі Степанові Витвицькому (галичанинові) співали так, як співають на Наддніпрянщині, а І.Багряному (синові Слобожанщини) – на галицький мотив. Дякуючи за "Многоліття", І.Багряний завважив, що в цих різних наспівах символічно прозвучала ніколи вже непорушна соборність Великої України і Галичини. На бенкеті, тамадою якого я мав честь бути, виступали представники багатьох організацій, а серед них і такі заслужені діячі старої еміграції: директор ЗУАДК Володимир Галан, голова СУА Олена Лотоцька, колишній старший лейтенант флоту УНР Святослав Шрамченко (в уніформі сорокарічної давности).

Це те, що я пам'ятаю про цю триденну зустріч з І.Багряним. Під час його довшого перебування в США я мав також нагоду стрічатися з ним у гостинному домі Олексія й Галини Воскобійників – тоді ще у Філадельфії, на конференції активу УРДП з Канади і США в Рочестері, на з'їзді письменників об'єднання "Слово" в Нью-Йорку.

Для мене найдорожчою пам'яткою цього незабутнього візиту залишається напис на моєму примірнику роману "Буйний вітер", виданого два роки перед візитом його автора до США. Перед від'їздом з Філадельфії І.Багряний написав на титульній сторінці:

''Ентузіастові слова, колезі пера, вельмишановному панові Володимирові Біляїву мої найкращі побажання і щира подяка за допомогу в Філадельфії.

20.1. 1959 І. Багряний".

ІV

Можна без жодного сумніву вважати, що найвищою точкою тривалого візиту була консультація-свідчення І.Багряного перед комітетом Палати Представників з питань неамериканської діяльности. Це мало місце в Конгресі США у Вашингтоні в середу, 3 червня 1959 р.

На початку свідчення І.Багряний заявив:

— Я думаю, що так званий культобмін та виставки мають небезпечні риси, що їх західні країни, включно з США, не усвідомлюють.

Однією з найважливіших цілей цих обмінів є деморалізація західних країн, включаючи США. Було б цікавим для багатьох американців знати, що ці обміни і виставки зображують тут в Америці і багатьох інших країнах речі, які не існують в Радянському Союзі.

Радянські власті намагаються переконати світ, що вони мають такі досягнення в мистецтві, балеті, музиці та інших галузях культури, бо в СРСР існує культурна свобода.

В дійсності таких немає, бо там немає зовсім культурної свободи.

Тому, показуючи ці культурні досягнення, так звані досягнення, вони намагаються приховати те, чого вони не мають. Вони не мають свободи літератури. Вони не мають свободи мистецької творчости, свободи зібрань, свободи релігії і свободи мислі.

Вони також приховують відсутність свободи літератури. Там немає вільних письменників, які можуть писати, що захочуть. Справді, вони приховують своїми виставками тут так званий "соціалістичний реалізм" і диктатуру Комуністичної партії.

Щобільше, ці культобміни приховують справжнє придушення національних культур багатьох народів Радянського Союзу. Чому в цей час, коли вони показують досягнення радянської держави на літературному й мистецькому полі, в цю ж саму хвилину вони здушують культури українців, грузинів, вірмен, білорусів, народів Балтики, які не мають свободи розвивати їхні власні культури.

Вони приховують програму русифікації, яка навіть більш загрозлива для вільного світу, оскільки Москва доконує колосальний духовний геноцид багатьох контрольованих нею народів.

Коментуючи заплановану на липень 1959 р. американську національну виставку в Москві, І.Багряний продовжував:

— Радянський уряд напевно гранично використає той факт, що уряд Сполучених Штатів висилає виставки прокомуністичних мистців. Радянський уряд казатиме: "Бачите, навіть найбільша капіталістична країна, Америка, не має мистців, крім комуністичних".

На мою думку, це не тільки дуже шкідливе для американського престижу, але також злочинне, бо після повстання в Угорщині, заворушень в Польщі та після Тібету ми бачимо, що Сполучені Штати намагаються підтримати престиж, фальшивий престиж, комуністичної системи в СРСР.

Коли ми надсилаємо виставки соціальної сатири і політичої карикатури, це дуже шкодить американському престижеві в Радянському Союзі.

Комуністичні офіційні особи й елітарні письменники казатимуть: "Гаразд, ви, можливо, не вірите нам, коли ми вам кажемо, що все краще в СРСР, ніж в Америці, але зараз ви маєте американських мистців, які висміюють американський спосіб життя".

Мати свободу критикувати американські мистецтво і науку тут є цілковито нормальним. Але для уряду Сполучених Штатів критикувати американське життя за посередництвом американських мистців у Радянському Союзі є злочином. Росіяни тлумачитимуть це цілковито відмінно, ніж ми.

Три з половиною години І.Багряний під присягою відповідав на запитання членів комітету Палати Представників і директора апарату службовців цього комітету. Вся його консультація-свідчення запротоколована й опублікована окремою 21-сторінковою брошурою. Це неоціненний документ для дослідників політичної думки української діаспори і праці ДЦ УНР, бо І.Багряний свідчив не тільки як письменник, а як голова Української Національної Ради, що виразно зазначено в протоколі.

Дивно, що за останні 10 років ніде в українських вітчизняних виданнях я не натрапляв на текст цього свідчення. Можливо, що колишні комуністичні апаратчики, перевтілившись упродовж однієї доби в поборників ідеї української незалежности, просто не бажають, щоб сучасні читачі були свідомі цього погляду І.Багряного на культобмін, лихоманка якого свого часу не минула і багатьох діячів української діаспори, спричинюючи цим самим непотрібні непорозуміння і чвари.

V

Що стан здоров'я І.Багряного загрозливий, ми, УРДПівці, знали.

Йому все щастіше доводилось перебувати під доглядом лікарів у лікарнях і санаторіях. Лікування вимагало неабияких коштів. Ні він, ні його родина їх не мали. Щоб забезпечити його найкраще лікування, у всіх осередках УРДП був створений спеціальний фонд для цієї мети. Регулярно гроші пересилалися до Галини Зорівни Багряної для покриття коштів лікування її чоловіка.

Стан здоров'я І.Багряного не сповільнив його активности чи творчих планів. Зокрема в політичній сфері він залишався на своєму посту і як лідер УРДП, і як новообраний віцепрезидент УНР в екзилі. Тому і зрозуміло, якою приголомшуючою була вістка про його смерть у санаторії Ст. Блазьєн неподалік Мюнхена 25 серпня 1963 р.

В усіх українських православних церквах США, як і в інших країнах, де оселилися українці, наступного дня відправлялися панахиди за упокій його душі. Храм Св. Покрови у Філадельфії був переповнений: молилися в ньому, крім православних, греко-католики і баптисти. Панахиду служив о. Стахій Щадинський. Перед аналоєм стояли з прапорами, в уніформах ОДУМівці, пластуни, ветерани визвольної боротьби 1917-21 років, ветерани 1-ї дивізії УНА. Пригадую, що серед присутніх були генерал-хорунжий Петро Дяченко, полковник Теодор Мамчур (ад'ютант полк. Андрія Мельника під час ліквідації більшовицького повстання на заводі "Арсенал" у Києві), офіцер при штабі Головного отамана Симона Петлюри сотник Андрій Дідківський, офіцери УГА Микола Алексевич, Лев Шанковський, сотник УНА Михайло Ліщинський, поручник Вільного Козацтва Матвій Суржко та інші колишні вояки. Всі вони віддавали останній салют не лише покійному видатному письменникові і політикові, а віце-президентові УНР в екзилі.

Влітку 1970 р., у сьому річницю смерті І.Багряного на його могилі в Ной-Ульмі зібралося багато його друзів і однодумців. До нагробку, спроектованого відомим українським скульптором з Канади, Левом Молодожанином (автором проекту пам'ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні), було покладено безліч вінків від різних організацій з країн Європи, Північної і Південної Америки, з Австралії. Присутній президент УНР в екзилі Микола Лівицький поклав до могили вінок від себе. Промов біля могили не було. Тільки о. протопресвітер Демид Бурко сказав після панахиди коротке слово. Я певний, що тільки у мене зберігся магнітофонний запис того слова, яке уперше друкується в цьому спогаді.

Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа!

"Вона все своє життя горіла і згоріла на вівтарі служіння народу своєму", – так сказав незабутньої пам'яті митрополит Василь Липківський на похороні над могилою української письменниці Дніпрової Чайки – Людмили Олексіївни Василевської — в березні 1927 р.

Ті слова можна сказати, згадуючи пам'ять покійного Івана Павловича Багряного. Душа його горіла і згоріла на вівтарі служіння народу своєму... Покійний, як тільки опинився на чужині, як і всі ми, кого доля погнала з Вавилонського полону сюди, відразу ж, вірний своїй національній свідомості і своєму обов'язку служіння українській нації, став під наш прапор, овіяний вітрами страшної боротьби за волю України, освячений кров'ю і сльозами народу українського – прапор Української Народної Республіки, який є для нас святий, як святими є ініціали Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), як святими є ініціали УНР!

Це розумів покійний Іван Павлович Багряний. І в міру своїх сил, яких не добив, не доконав, не доїв той антихристиянський режим, від якого він пішов на чужину, він працював для української ідеї.

В боротьбі за волю і державність України, з глибокою вірою в майбутнє свого народу, з любов'ю до нього, з вірою в українську людину – і це проходить червоною ниткою через усі його писання – він зрідні тій українській письменниці, Дніпровій Чайці, І як сказав про неї митрополит Липківський: "душа її згоріла на вівтарі служіння рідному народові", так і душа Івана Павловича Багряного згоріла на тому ж вівтарі.

Пам'ять його буде вічною в українському народі, а в першу чергу в колах тих, хто шанує і шануватиме його письменницьку діяльність і всю ту діяльність, в якій він передчасно склав своє життя на чужині.

У світлій славі, Іване Павловичу, нехай Господь оселить душу твою, де всі святі і праведні "спочивають".

Молячись на могилі І.Багряного, я відчував емоції, які зворушують нас, українців, на Чернечій горі біля могили нашого великого Кобзаря, італійців – біля могили Джузеппе Мацзіні на високім пагорбі генуйського Спаґліоне, угорців – біля будинку в Будапешті, де жив Шандор Петефі... Тоді я зрозумів, що, як і вони та всі незгадані "путівні зорі" людства, І.Багряний належть майбутньому. Бо його творча діяльність з породи тих духовних явищ, які назавжди залишають слід не тільки на безпосереднє оточення, а стає координатом наступному поколінню в прокладанні прямих магістралей до його мети.

Під цим враженням через кілька днів, гостюючи в Лондоні у свого друга і колеги пера, поета Андрія Легота, я написав вірша "Івану Багряному", що закінчується такими рядками:

Великий сину далекого Куземина!
До Вас ще прийдуть на поклін доземний
Сини і дочки вільної країни –
Заквітчаної в славі України.
І скаже кожен з них – смілив і юн:
Тут спочива Республіки трибун!

Чеві Чейз, Меріланд, 1999 – Зінґер Айленд,Флорида, 2001
дійсний член НТШ

Примітки

Багряний, Іван Павлович – псевдонім, справжнє прізвище Лозов'ягин, Іван Павлович, нар. 1907 р. на Сумщині, п. 1963 р. у Західній Німеччині, пох. в м. Ной-Ульм. Український поет, письменник, публіцист та політичний діяч, член ОУП "Слово". Перші твори з'явилися 1926 р. на Україні (збірка віршів "До меж заказаних"), 1932 р. був репресований радянським режимом.

* Степаненко, Микола Омелянович, о. Докл. про нього в статті "Політик, учений, священик"

*Дубинець, Іван. Нар. 1903 р. на Київщині, п. 1954 р. в Нью-Йорку, пох. на укр. прав.цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український політичний діяч (член-основоположник УРДП), журналіст, автор книжки про антирадянське повстання 1921 р. на Київщині "Горить Медвин".

*Митрополит Липківський, Василій (в мирі – Липківський, Василь Костянтинович ), нар. 1864 р. на Київщині, п. 1937 р. в Києві ( розстріляний згідно з вироком трійки НКВС, м. пох. невідоме. Український церковний діяч, перший митрополит Київський і всієї України відродженої 1921 р. УАПЦ, видатний проповідник. Стенгач, Вячеслав (псевдонім - Микола Косий). Нар. на Вінничині, (дата нар. невідома), п. у США на початку 50-х рр., пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Під час ІІ світової війни учасник українського націоналістичного підпілля, в'язень нацистських концтаборів.

* Шинкар, Петро Михайлович. Нар.1897 р. на Полтавщині, п. 1983 р. у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український учений-хімік, політичний діяч, член-основоположник УРДП.

* Шадурський, Павло. о. Нар. на Волині. Чільний діяч УРДП. Згодом священик УГПЦ в Канаді.

* Гіммельрейх, Кость Павлович. Нар.1912 р. на Чернігівщині, п. 1991 р. в Австралії, пох. в Мельборні. Український учений-гідробіолог, з 1942 р. учасник підпілля ОУН, полковник УПА, член-основоположник УРДП, член УНРади, поет і прозаїк, член ОУП "Слово".

* Клименко, Павло Дмитрович. Нар.1916 р. на Хмельниччині, живе поблизу м. Нью-Кастель, штат Новий Південний Уельс. Учитель історії, учасник УПА, в'язень нацистських концтаборів, чільний діяч УРДП у першій стадії її діяльності в Європі, голова ОБРУСу в Австралії.

* Зиблікевич, Євген. Нар. 1895 р. в Галичині, п. 1987 р. у Філадельфії, пох. на укр. катол. цв. Фокс Чейз там же. Чільний діяч гетьманського руху, ред. щоденника "Америка".

*Витвицький, Степан. Нар. 1889 р. на Станіславівщині, п. 1965 р. у Нью-Йорку, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Юрист і дипломат, президент УНР в екзилі (1954 – 1965).

* Ґалан, Володимир. Нар. 1895 р. в Галичині, п. 1987 р. у Філадельфії, пох. на укр. катол. цв. Фокс Чейз там же. Відомий укр. гром. діяч, довголітній директор ЗУАДК, під час 1 світової війни – ст. лейтенант австрійської армії, від 1918 р. – офіцер УГА, автор книжки спогадів "Батарея смерті".

* Лотоцька, Олена. Нар. 1894 р. в Галичині, п.1975 р. в Олбані, штат Нью-Йорк, пох. там же. Відома громадська діячка, доголітня голова СУА.

*Шрамченко, Святослав. Нар. 1893 р. в Азербайджані, п. 1958 р. у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український морський воєначальник, громадський діяч, публіцист.

* Воскобійник, Олекса Григорович. Нар. 1922 р. на Полтавщині, живе на Флориді. Український підприємець і меценат. Брат Михайла Воскобійника – члена-основоположника УРДП, голови УНРади останнього скликання (1988-1992).

* Воскобійник, Галина (дівоче прізвище – Дробот), дружина О.Г.Воскобійника. Підприємець в ділянці продажу і менеджменту нерухомости, колектор картин українських художників, власниця "Дізайнерс Студіо".

* Дяченко, Петро. Дата і місце нар. невідомі, п. (рік невідомий) у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі.Український військовий діяч, у 1 світовій війні — офіцер рос. армії, за доби визвольної боротьби УНР — командир полку Чорних запорожців ("чорношличників"), у 20-х роках – конгтактовий офіцер польської армії (майор), у ІІ світовій війні – командир Українського легіону, протитанкової бригади "Вільна Україна", 2-ої дивізії Укр. Нац. Армії. Уряд УНР на вигнанні підвищив його до рангу генерал-хорунжого.

* Мамчур, Теодор. Нар. (дата невідома) в Галичині, п. (дата невідома) у Філадельфії, пох. на укр. катол. цв. Фокс Чейз там же. У 1 св. війні – офіцер УССів, військовополонений в Росії, за доби УНР – офіцер осадного корпусу січ. стр. у Києві, ад'ютант полк. А. Мельника. Після визвольної боротьби здобув у Галичині диплом ветеринарного лікаря, з 1943 р. – офіцер дивізії "Галичина", брав участь у боях під Бродами, потрапив у радянський полон, з якого був звільнений на початку 50-х років. Працював ветеринаром у Польщі, звідки прибув до США, де жила його дочка. Уряд УНР на вигнанні підвищив його до рангу полковника.

*Мельник, Андрій. Нар. 1890 р. в Галичині, п. 1964 р. в Люксембурґу, пох. там же. Український політичний діяч, лідер ОУН. Як військовий, був командиром сотні УСС-ів, начальником штабу осадного корпусу січ. Стр., начальником штабу Армії УНР, під час ІІ світової війни – в'язень нацистського концтабору Саксенгаузен.

* Петлюра, Симон Васильович. Нар.1879 р. у Полтаві, 1926 р. загинув від кулі більшовицького агента Шварцбарда у Парижі, пох. на цв. Монтпарнас там же. Український журналіст, політичний діяч, Голова Директорії і Головний Отаман Армії і Флоту УНР, провідник визвольної боротьби українського народу за незалежну державу.

*Дідківський, Андрій. Нар. (дата невідома) на Поліссі, п. (дата невідома) у Філадельфїі, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український педагог і мемуарист. У 1-й св. війні – штабс-капітан рос. армії, в добу УНР – офіцер особливих доручень в ставці Головного Отамана С. Петлюри, з 1921 р. учитель на Поліссі, після ІІ св. війни – на еміграції в Німеччині, а згодом у США.

* Алексевич, Микола. Нар. (дата невідома) в Галичині, п. (дата невідома) у Філадельфії, пох. на укр. катол. цв. Фокс Чейз там же. Український громадський і ветеранський діяч. 1918 р. – чотар (лейтенант) УГА, з 1921 р. інспектор ремісничих училищ у Галичині. На еміграції з 1944 р. Голова філадельфійського відділу ОБВУА. Уряд УНР на вигнанні підвищив його до рангу майора.

*Шанковський, Лев (псевдонім – Олег Мартович). Нар. 1903 р. на Львівщині, п. 1995 р. у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український економіст, журналіст, військовий історик-дослідник, активний учасник повстанської боротьби проти радянських і нацистських окупантів під час ІІ світової війни, член-основоположник УГВР.

* Ліщинський, Михайло. Нар.( дата невідома) в Галичині, п. (дата невідома) у Філадельфії, пох. на укр. катол. цв. Фокс Чейз там же. Український військовий та ветеранський діяч, юридично довірена особа ген. П.Шандрука, у ІІ св. війні – офіцер дивізії "Галичина", в боях проти радянської армії під Бродами втратив руку. В США – чільний діяч братства дивізійників "Броди", голова фонду інвалідів ОБВУА.Уряд УНР на вигнанні підвищив його до рангу полковника.

* Суржко, Матвій Савович. Нар. (дата невідома) на Київщині, п. (дата невідома) у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Учасник визвольної боротьби 1917-20 рр. у складі кінноти Вільного козацтва. З 1921 р. на еміграції в Польщі, а згодом у США. Член орденської ради Залізного Хреста. Уряд УНР на вигнанні підвищив його до рангу сотника.

* Молодожанин, Леонід ( псевдонім – Лео Мол). Нар. 1915 р. на Волині, від 1948 р. живе у Вінніпезі (Канада). Український скульптор, академік Королівської Канадської Академії мистецтв, зодчий пам'ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні.

* Лівицький, Микола Андрійович. Нар.1907 р. у Київі, п. 1989 р. у Філадельфії, пох. на укр. прав. цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Журналіст і дипломат, президент УНР в екзилі (1967 – 1989).

* Бурко, Демид, о. Нар.1894 р. на Вінничині, п. 1989 р. у Штутґарті (Німеччина), пох. там же. Протопресвітер УАПЦ, церковний історик.

* Мацзіні, Джузеппе. Нар. 1805 р., п. 1872 р., пох. на цв. Спаґліоне в Генуї. Видатний діяч національно-визвольного руху Італії.

* Петефі, Шандор. Нар. 1823 р., п. 1849 р. Великий угорський поет.

* Легіт, Андрій. Докл. про нього в статті "Як тихий Легіт нам дарує вірші..."

* Куземин. Село Охтирського р-ну Сумської обл., де народився І.П.Багряний.

Покажчик акронімів у статті та примітках

* УРДП – Українська Революційно-Демократична Партія.

* ІРО - International Refugee Organization (Міжнародна Організація Втікачів).

* УНР - Українська Народна Республіка.

* ОУРДП – Об'єднання Українців Революційно-Демократичних Переконань.

* ДЦ УНР – Державний Центр Української Народної Республіки (в екзилі).

* ОДУМ - Об'єднання Демократичної Української Молоді.

* ЗУАДК – З'єднаний Українсько – Американський Допомоговий Комітет.

* СУА - Союз Українок Америки.

* УГА – Українська Галицька Армія

* УСС – Українські Січові Стрільці.

* ОУП – Об'єднання Українських Письменників.

* УПА – Українська Повстанська Армія.

* УНА – Українська Національна Армія.

* УАПЦ — Українська Автокефальна Православна Церква.

* УСС – Українські Січові Стрільці.

* УПЦ – Українська Православна Церква (США).

* УГПЦ – Українська Греко-Православна Церква (Канада).

*ОУН – Організація Українських Націоналістів.

* УГВР – Українська Головна Визвольна Рада.

* УНРада – Українська Національна Рада.

*ОБРУС – Об'єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами.

* ОБВУА – Об'єднання Бувших Вояків – Українців Америки.

До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ КРИЛІ…