ЦІКАВІ БУВАЛЬЩИНИ-13

М. М. КОЦЮБИНСЬКИЙ
1864-1913

Гіркі заробітки

За старих часів більшість українських письменників жили й працювали в умовах аж ніяк не сприятливих для літературної роботи. Про це добре свідчить приклад М. Коцюбинського. Майже все життя він мусив служити по державних установах, щоб заробляти на хліб. Відомо, що до 1905 року жодний з українських письменників не одержував гонорар за свої друковані твори і тільки після 1905 року деякі журнали та видавництва почали сплачувати невеликий гонорар. Один з дослідників підрахував, що Коцюбинський за всі свої твори одержав 400 карбованців майже за двадцять років роботи.
В листах до своїх видавців він скаржився у 1908 році: "Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література Соромно навіть признатися представникові культурної нації Сиджу без копійки, голий, як турецький святий".

Книжки рухаються

Коцюбинський приїхав у Львів. Володимир Гнатюк, бажаючи сказати йому щось приємне, мовить:
- А ви знаєте, Михайло Михайловичу, що останнім часом ваші книжки у нашій книгарні почали живіше рухатися.
- Ну що ж, я дуже радий, що і галицькі миші мають літературний смак.

Воли і коні

У Криворівню приїхали львівські дачники, щоб побачити Коцюбинського. А він з Гнатюком сидить на веранді. Адвокат висловлює своє захоплення творчістю Коцюбинського:

- А прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, "Хіба ревуть воли".
- Я не про воли, а про коні писав.
- Не розумію. Коні ж не ревуть?..
- Ну, і що з того? Коні не винні.

Стара відьма

У Криворівні не могли не помітити, як живо Коцюбинський цікавиться побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається:
- А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?
- Правда.
- Не тільки людей, але і всяку нечисту силу?
- І нечисту силу.
- То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не побачите.

"Ось моя зброя"

Це було влітку 1910 року. Рідні чекали з хвилини на хвилину приїзду Коцюбинського з Капрі, де він відпочивав у Горького. Жандармерія мала суворий наказ якнайпильніше перевіряти речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізці. На підступне запитання: "А зброя у вас є?" - Михайло Михайлович відповів: "Так, є".
Від несподіванки запанувала тиша.
Потім зчинилася метушня: "Де зброя, де?"
По довгій паузі М. Коцюбинський з сяючими очима показав на ручку, що виглядала з кишені піджака, і впевнено сказав: "Ось моя зброя"

В. І. САМІЙЛЕНКО
1864-1925

Редактор "Земского сборника"

В. Самійленко редагував книжки "Земского сборника", який мав виходити щомісяця. Та, як правило, книжки виходили з запізненням - одна в два-три місяці. Коли вихід дуже запізнювався, тоді Самійленко писав на книжці "март-май" чи "июнь-август". І клопоту позбувався, і календар наздоганяв. Виданням цим ніхто не цікавився, тому й Самійленка не гризло сумління. Але одна книжка таки завдала видавцеві клопоту.
Було це після смерті Олександра III.

Помер він у жовтні, а Самійленко випускав наступну книжку "Земского сборника" ще за травень. Отут-то й стався клопіт: чи робити на книжці чорні рамки? Але як же їх робити на травневій книжці, коли цар помер тільки в жовтні. Тим часом жовтневий номер не можна випустити без чорних рамок. Тоді Самійленко за порадою друзів написав на книжці "май" і додав: "Вышла в октябре". Так і позбувся клопоту.

Вірш на смерть Л. Глібова

- Коли готувалися ховати Глібова, - згадує Марія Грінченко, - Сивенький (Сивенький - псевдонім В. Самійленка) сказав, що напише й прочитає вірш. Призначеного дня й години почалася в церкві одправа - Сивенького з віршами нема. Н. починає турбуватися, згадує анекдотичні оповідання про Сивенького, що в Києві коли хотіли, щоб Сивенький написав вірш, то замикали його в хаті й не випускали, аж поки не напише, і що Сивенькому недовго доводилося сидіти замкненому. Може, він сказав та забув? Сідає Н. на візника і катає до Сивенького. Від церкви це недалеко.
- Володимире Івановичу! Чого ж ви лежите? Зараз Глібова винесуть з церкви. Вставайте та швидше їдьмо. Вірші ви написали?
- Вірші? Отуди! Я й забув за них.
- Володимире Івановичу!!!
- Не турбуйтеся, вірші зараз будуть.
Устає з ліжка, сідає за стіл, міркує кілька хвилин і починає писати. Н., розгніваний, ходить по хаті й думає: "Ото, мабуть, вірші будуть!"
За кілька хвилин Сивенький читає вірші. Н. слухає, дивується, що вірші вийшли такі гарні.

Про поетичний талант

Йде суперечка про те, що таке талант і як його пізнати. Самійленко не бере участі в розмові.
- А ви, Володимире Івановичу, коли вперше усвідомили, що у вас поетичний талант? - питають його.
- Коли надрукували те, що я написав.
- А не траплялось вам, що на вас находили сумніви щодо вашого таланту?
- Находили: тоді, коли мені друкували все, що я писав.

Зручна парасолька

- Володимире Івановичу,- кажуть Самійленкові,- ви могли б, нарешті, купити собі нову парасольку. Погляньте, яка ваша дірява.
- А коли в ній не буде дірок, як я знатиму, що дощ ущух?

ЛУІ-ЖАН ЛЮМ'ЄР
1864-1948

Стороння людина

1926 року діячі кінематографії зібралися в Парижі на всесвітній конгрес. Чимало було виголошено промов про значення кіно та шляхи розвитку цього великого винаходу братів Люм'єр.
Увагу організаторів конгресу привернув бідно зодягнений старий, що мовчки сидів у куточку зали.
- Що вам тут треба? - суворо запитали його. - І яке ви маєте відношення до конгресу?
Незнайомець, знітившись, підвівся й відповів:
- Бачите, я Люм'єр. Великого винахідника у підготовчій метушні забули запросити на конгрес.

ЕТЕЛЬ-ЛІЛІАН ВОЙНИЧ
1864-1960

Як вони подружили

В юності Етель-Ліліан захоплювалась слов'янськими мовами, перекладала на англійську Лєрмонтова, Пушкіна, Шевченка, взялася за переклад
Міцкевича і, щоб вдосконалити польську мову, приїхала у Варшаву.
Якось у неділю, йдучи вулицями Варшави, вона помітила, що люди кудись поспішають.
- Партію кайданників на Сибір ведуть! - кинула якась жінка.
Арештантів уже вивели з тюрми
В натовпі дівчина помітила високого юнака в окулярах. Темні вусики, негуста борідка Юний арештант теж дивився на неї. Так вони і простояли один проти одного, поки колона вирушила в далеку дорогу.
Сталося так, що сім'я народовольця, з якою Ліліан дружила в Петербурзі, була заслана в Сибір і там познайомилася з молодим вигнанцем-поляком М. Войничем. Він готувався до втечі. Петербуржці знали, що Ліліан уже повернулась на батьківщину, і дали втікачеві листа до неї, прохаючи на перших порах допомогти йому влаштуватися у чужому місті. Втікач дістався до Лондона. Ліліан впізнала в ньому бородатого юнака в тюремному халаті. Вражені, дивилися вони одне на одного. З цієї зустрічі почалася їхня дружба. Потім Ліліан Будь стала Ліліан Войнич, дружиною народовольця.

В. О. СЄРОВ
1865-1911

Непідходящий будинок

Художник В. О. Сєров швидко набув великої слави як портретист. Його закликали до царського двору писати портрети членів царської сім'ї.

Відмовитись не можна було. Спочатку він написав портрет Миколи II у формі шотландського полку - в червоному мундирі, в хутряній шапці.
Цариця побажала подивитись на закінчений портрет. Вона попросила царя стати у звичайну його позу, взяла пензель з ящика, де були фарби, почала уважно порівнювати риси царя на портреті з рисами в натурі й порадила митцеві:
- Тут надто широко, а там треба підняти
Сєров витяг з ящика палітру, протягнув її цариці, кажучи:
- То ви, ваша величність, краще самі вже й пишіть, коли так добре вмієте малювати, а з мене досить.
У травні 1905 року цар через Дягілєва, приятеля художника, звернувся до Сєрова з проханням написати новий портрет. Сєров відповів Дягілєву телеграмою: "В цьому будинку я більше не працюю".

А. Л. ДУРОВ
1863-1916

Чи будуть свині

Одного разу якийсь пихатий сановник прийшов до петербурзького цирку разом із своєю опасистою жінкою. Він зневажливо запитав Анатолія Дурова, що стояв біля каси:
- Ска-а-жіть, а свині будуть?
- Як візьмете квитки, то будуть.

Зелена свиня

Виступаючи в Одесі, Анатолій Дуров дізнався, що увечері до цирку прийде градоначальник Зелений. Тоді Дуров одну із своїх артисток-свиней пофарбував у зелений колір. Під час вистави Дуров змушував тварин вклонятися їй, а сам примовляв:
- Вклоняйтеся цьому свинтусові, бо він зелений.

Несмачний кисіль

Ще за життя відомий клоун Анатолій Дуров став легендарною особою, тому що не боявся царської адміністрації і при нагоді висміював її.
Своєю грубістю й дивацтвами уславився одеський градоначальник адмірал Зелений. Одного разу він побачив Дурова у цирковому буфеті і голосно наказав йому встати. Артист сидить. Начальник сердиться, каже своєму чиновникові:
- Скажіть цьому опухові, що я - Зелений.
Тоді Дуров підвівся й чітким голосом проказав:
- От коли ти достигнеш, я буду з тобою розмовляти.
У Миколаєві був схожий на Зеленого градоначальник Кіссіль. Не терпів Дурова за його дотепність. Якось клоун вийшов на арену з свинею, поставив кілька тарілок з їжею і серед них тарілку киселю. Свиня з'їла, що було в тарілках, але, понюхавши кисіль, захрюкала й пішла геть від нього. Дуров пояснив глядачам:
- Навіть свині гидкий кисіль. Цирк шалено аплодував. А справа була в тому, що Дуров налив у кисіль трохи нашатирного спирту.

П. К. ШТЕРНБЕРГ
1865-1920

Сила земного тяжіння

Відомий учений, більшовик ІПтернберг завідував кафедрою описової астрономії у Московському університеті. Якось на наукових зборах він здивував усіх своєю пропозицією "вивчити аномалії сили тяжіння в Москві за допомогою рельєфної зйомки нівелір-теодолітами". Вчені ніяк не могли зрозуміти, в чому ж полягає наукове значення запропонованої роботи. Але авторитет Штернберга був такий великий, що виступити проти ніхто не наважився. Ніхто не звернув уваги, що на ці збори вчений запросив представника міського градоначальства. Той, нічого не тямлячи в наукових справах, пихато заявив, що сам буде просити його високопревосходительство дати потрібні гроші "для найкращого завершення дорогоцінної роботи".
Царський генерал-губернатор дав наказ підтримувати заходи астронома. Та Штернберга аж ніяк не цікавила "сила земного тяжіння". Протягом двох років його бригада наносила на карту тільки те, що могло мати значення на випадок, коли на вулицях Москви відбуватимуться барикадні бої. Особливо уважно вивчались поліцейські участки, військові об'єкти, залізничні коли, телеграфні лінії.
Коли почалися жовтневі бої у Москві, карта Штернберга допомогла швидко подолати ворожий опір. Сам він керував ревкомом у Замоскворіччі.

ОСИП МАКОВЕЙ
1861-1925

Ображені та "ображений"

Іде розмова про збірку сатиричних віршів, автор яких обурив деяких своїх знайомих, зобразивши їх карикатурно. Питають Маковея:
- А вам ніколи не траплялось, щоб особи, яких ви осміяли у творі, образились?
- Траплялось.
- А що ж ви їм сказали?
- Я вдавав ображеного.

Найвидатніші

Палка дискусія про письменників та їхні твори. Питають Маковея:
- А кого ви вважаєте найвидатнішим сучасним галицьким письменником?
- Чому ви не спитали мене про це за життя Франка? А тепер ви хотіли б пересварити мене з усіма найвидатнішими галицькими письменниками?

О. М. ГОРЬКИЙ
1868-1936

Ходити пішки не варто

П'єса "На дні", поставлена в Московському Художньому театрі, принесла Максимові Горькому загальне визнання й гучну славу. Його фото в Москві та інших містах продавалося в книгарнях і кіосках. Бували випадки, коли з Горьким віталися незнайомі йому люди. Якось на Тверській Горький подав милостиню жебракові. Той подивився й вигукнув:
- Та це ж Максим Горький! Щиро вітаю вас!
Одразу ж біля письменника зібралася юрба прихильників. Поліція розігнала "порушників" порядку. Поліцейський, дізнавшись у чому справа, звернувся до Горького:
- Дуже прошу вас не ходити пішки по Москві. Беріть візника, це буде краще для вас і для нас.

Перейменування міста

У жовтні 1932 року Нижній Новгород було перейменовано на місто Горький. У листі з Сорренто письменник повідомляв: "Сьогодні вперше написав на конверті замість Н. Новгород - Горький. Це дуже незручно і неприємно".

РОБЕРТ ВУД
1868-1955

Штраф

Одного разу Роберт Вуд - він уже був на той час відомим фізиком - проскочив машиною червоний сигнал світлофора. Полісмен хотів його оштрафувати. Вуд почав йому доводити, що під час руху червоне світло може сприйматися як зелене, довжина хвилі стає коротшою. Полісмен задумався, потім запитав, при якій швидкості це буває. Він назвав швидкість - величезну цифру. Тоді полісмен узяв під козирок і сказав:
- У такому випадку, сер, я вас оштрафую за недозволену швидкість.

Печеня

Роберт Вуд у студентські роки жив у приватному пансіоні. У постояльців виникла підозра, що печеню, яку хазяйка подавала на сніданок, вона готує з залишків учорашнього обіду.
Вуд вирішив це перевірити. За обідом він посипав шматки м'яса хлористим літієм, речовиною нешкідливою і в цьому випадку навіть корисною: хлористий літій дає при згоранні червону спектральну лінію. Після обіду Вуд залишив кілька шматків на тарілці.
Наступного ранку залишки сніданку він спалив у лабораторії перед щілиною спектрографа. І зрадницька червона лінія, хоч і слабенька, з'явилася.

Сам сатана

Якось Вуд вирішив пожартувати з неуків свого міста. Він узяв з собою шматочок металевого кальцію. Проходячи повз компанію балакучих сусідів, Вуд удав, що плює, а сам непомітно кинув у калюжу шматочок кальцію. Розітнувся вибух, над калюжею з'явилося полум'я.
- Це сам сатана! - заволали городяни. - Він плює вогнем! - і кинулися врозтіч.

СТІВЕН ЛІКОК
1869-1944

Уявна мангуста

Американський письменник-гуморист Стівен Лікок мандрував по західних штатах Америки. Якось поруч нього в диліжансі сидів один дуже цікавий до всього і балакучий пасажир. Побачивши футляр, у якому була друкарська машинка Лікока, пасажир довго косував на нього очима і чи не всоте казав:
- Я вперше бачу такий дивний саквояж. Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, що в ньому?
- Коли вам це треба знати, - відповів Лікок, щоб здихатися докучливого супутника, - то скажу. В цьому ящику мангуста.
- Який жах! Навіщо ж ви її возите з собою?
- Справа в тому, - неохоче пояснював Лікок, - що я їду до приятеля, у якого бувають галюцинації, і йому часто ввижаються змії. Мангуста, як вам відомо, знищує змій, тому я й везу її для нього.
- Але ж змії вашого друга, так би мовити, уявні?
- Безумовно, - відповів Лікок, - а це уявна мангуста.

С. С. БАСОВ-ВЕРХОЯНЦЕВ
1869-1952

Пригоди "Коника-стрибунця"

1906 року з'явилася невеличка книжка С. Басова-Верхоянцева "Коник-стрибунець". В ній у вигляді казки розповідалося, як народ вигнав свого царя Берендея, відібрав у поміщиків і куркулів їхні маєтки, вирішив сам вести своє господарство.
Поліція не звернула уваги на книжку, вважаючи, що це переспів відомої казки Єршова "Горбоконик". Пізніше автор згадував; "Стрибунець поскакав по фабриках, заводах, по містах і селах, потрапив навіть у жандармські казарми. Єршовського "Горбоконика" селяни не купували, вимагаючи дати їм справжнього".
Кілька видавців, побачивши, що "Стрибунець" дає добрий прибуток, за короткий час видали казку півмільйонним тиражем, а коли дізналися про заборону, друкували під іншими назвами, наприклад, "Шапка-невидимка". Чорносотенці у відповідь випустили свою казку "Новий Коник-стрибунець" і цим тільки роздратували поліцію, бо не можна було швидко розібрати, де нова, а де стара. В Омську до суду було віддано двох солдатів, які читали книжку Басова. Адвокат С. Анісімов (пізніше відомий географ та етнограф), захищаючи підсудних, довів, що в книзі дія відбувається не в Росії, а в царстві якогось царя Берендея, котрого не можна порівнювати з його величністю Миколою II. Солдатів виправдали.

ФЕРЕНЦ ЛЕГАР
1870-1948

Хто потерпілий?

У Відні в одному з судів слухалася справа двох молодих композиторів, авторів модних пісень. Кожний з них стверджував, що другий украв у нього мелодію. Запросили експерта - відомого композитора Ференца Легара.
Коли той ознайомився з обома рукописами, суддя запитав:
- Отже, пане експерт, хто все ж таки потерпілий?
- Жак Оффенбах,- відповів Легар.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
1871-1913

Мужицька нова й мужицький хліб

Колись багата волинська поміщиця, графиня Колонно-Чосновська спитала:
- Чому ж це ви, Ларисо Петрівно, вживаєте майже завжди мужицьку мову?
- А чому ви, графине,- усміхнувшись, відповіла Леся Українка, - вживаєте мужицький хліб та все інше, придбане мужицьким трудом?

"Замовте ходулі"

Після літературного диспуту якийсь панок-віршомаз почав доводити, що лише та поезія вічна, яка "витає над нами і не забруднює своєї одежі в болоті життя".
Леся зміряла новоспеченого захисника "мистецтва для мистецтва" з ніг до голови й тихо сказала:
- А ви, пане, замовте ходулі та й витайте собі на здоров'ячко над "болотом". Може, і не замочите своє вбраннячко.

ЛЕСЬ МАРТОВИЧ
1871-1916

Наука не йде в ліс

Це було, коли Мартович i Стефаник училися в Коломийській гімназії.
- Що мені з своєю хазяйкою робити? - поскаржився якось Лесеві Василь Стефаник, - Щовечора мучить мене молитвами, хоч квартиру міняй
- А ти думаєш, Василю, що моя не така? - засміявся безжурно Мартович. - Але я собі з нею хутко порадив! як хочеш, можу й тебе навчити.
- Та невже? - не повірив Стефаник.
- Тут секрет дуже простий. Оце ввечері моя господиня стає навколішки і починає свій "отченаш" бубоніти, а я собі за нею - уривок з "Пана Тадеуша". Вона - "Вірую", а я - німецькі або латинські слова, що задали додому.
- Ха-ха, а най тебе качка копне! - щиро зареготав Стефаник. - А я дивом дивуюся, звідки ти так завжди всі слова і правила на зубок знаєш
З того часу Стефаник став так ревно і щиро промовляти всі вечірні молитви, що набожна хазяйка своїм очам не вірила. Хіба ж могла вона знати, що Лесева наука не пішла в ліс?..

Як піп у Леся шапку замінив

Адвокат, у якого Мартович працював помічником, справляв іменини. Запросив він на вечірку і свого веселого помічника.
Довго їли, ще довше пили Розходилися пізненько. Останнім прощався з хазяями Мартович, почав шукати шапку. Але за нею і слід пропав.
- Що трапилося? - занепокоївся господар.
- В чесній компанії шапка пропала,- знизав плечима Лесь.
- Ой, яка неприємність!.. Я завтра з'ясую. А поки що беріть хоч цю, бо надворі таки добрячий мороз.
Якось через тиждень Лесь випадково зустрівся на вулиці з попом.
Зиркнув він на попа і прицмокнув з дива: на поповій голові була його, Лесева, "кримка".
- Добридень, панотче,-гукнув Мартович. - А як гріє вас моя шапка?
- О, ви завжди жартуєте, пане доктор А зрештою, почекайте. Я вдома ще в попаді запитаю, бо вона у мене все знає.
Вранці до Леся прийшов попівський наймит і приніс листа й "кримку". Отець писав: "Дуже перепрошую, пане доктор. Ваша правда. Жінка каже, що шапка справді не моя. Не інакше, як сатана поплутав".

"Забобон" і контракти

Мартович до кінця свого життя не міг позбутись сумнівів, чи має його "Забобоні" літературну вартість. Після критичних зауважень приятелів він ладен був починати все заново. А раз трохи роздратовано, трохи іронічно вигукнув!
- Ви ввертайтесь з усіма претензіями до Стефаника. Це він у всьому винен: він проголосив мене генієм, а для геніїв "закони не писані". Пишу, як умію. Кому не до вподоби, хай читав мої контракти - там нема ніяких помилок, там усе як слід

Жіноче питання

Авторка сентиментальних романів, дуже наївна К. Г., звернулася до Мартовича:
- Кажуть, що ви запеклий соціаліст. А я цьому не вірю. Скажіть мені, як соціалісти вирішують жіноче питання?
- Для нас, соціалістів, жінки - це не питання, а клас. Тільки досі ми не дійшли згоди щодо того, який це клас: гноблених чи гнобителів.

Далі