Іван ГОНЧАРЕНКО
Уваги до українського національного характеру

"О, серце! Безоднє, усіх вод та небес ширша! Яка ти глибока! Усе обіймаєш і утримуєш, а тебе ніщо не вміщує! Все в людині залежить від серця. Думки серця... непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї іскри постає велика пожежа, виникає повстання та руїна. Від цього зерна залежить усе дерево нашого життя".

Гр. СКОВОРОДА

"Початок мудрості є самопізнання".
"Кожний сам собі є далекий".

Фр. НІЦШЕ

Новіші історичні часи, особливо XVII й XVIII ст., були часами формування модерних націй. Ріст культурного надбання, історична доля окремих народів, нарешті, своє шкільництво і виховна система - все це разом із племінним спорідненням сприяло витворенню сучасних націй і національної самосвідомості. В цьому процесі ми йшли в ногу з усіма західноєвропейськими народами. Але наша мачуха-історія поєднала нас у середині XVII ст. з північним сусідом - Московією.

...Увесь час нашого співжиття - це 300 років повільного нищення нашої національної самобутності, нашої культури, нашої Церкви й нашої школи. Отже, тим поєднанням був перерваний природний процес нашого національного поступу. Це "пропащий для нас час", як писав М. Драгоманов.

Лихо не тільки в тому, що ми не поступували вперед, але нам руйнували й те, що ми вже мали. Нищачи українське, Москва накидала нам свою культуру, свою мову й свою виховну систему. Українська інтелігенція, вихована в московських школах, відчужувалася від свого народу. Народні маси лишалися без свого національного проводу, тим самим були засуджені на нидіння.

Велика частина нашої національної спільноти з давніх-давен опинилась у межах інших держав - Польщі, потім Австрії, і молоді покоління там виростали в атмосфері впливів відмінних культур, чужих традицій і звичаїв, іншого правопорядку тощо.

І сучасна наша еміграція, що складається з виходців різних українських земель, виховувалася в різних школах, пройшла різні виховні системи...

Чи ж можна дивуватися, що нам бракує взаєморозуміння! Перед нами важливі, ще невирішені проблеми - національне шкільництво й національне виховання, вироблення національної ідеології, упорядкування громадсько-політичного життя і т. ін. А ми свою енергію витрачаємо на взаємопоборювання. Це тривожні явища. В чому глибша причина цього? Очевидно, це пов'язано з нашим характером і чужими впливами на нас. Кожне хворобливе явище слід пізнати, вивчити, а тоді вже шукати засобів, якими ті недуги слід поборювати.

ХАРАКТЕР

Наука про характер як окремої людини, так і цілих спільнот зовсім молода. Стала вона оформлюватись в окрему науку характерологію лише в останні десятиліття. Хоча розуміння характеру давно поширено серед загалу, і ми часто послуговуємося цим словом, та розуміємо його здебільшого по-своєму й різно. Спеціальні студії характеру знаходимо у визначного німецького психолога Вільяма Штерна. Він каже:

"Характер є сума усіх властивостей людини, готовність і настанова до вольового чину... Він є складне явище в людини. У ньому є риси глибокі й поверхові, центральні й периферійні, пануючі й підрядні, стійкі й нестійкі. Вирішальним у характері є не певні риси й їхня сила (напруга), а те, як ці риси поєднані в цілість, цебто, що людина ставить на першому місці, вважає головним, і чи побічні потяги сприяють головному" (Загальна психологія. - С. 606, 609).

Загально беручи, можна сказати, що характер - це є відмінний спосіб, яким проявляється духовність чи то окремої людини, чи національної спільноти. Національний характер, як і національна душа народів, містить у собі найбільш загальні спільні риси поведінки й світосприймання того чи того народу.

Українська духовність і характер давно вже цікавили наших визначних дослідників. Першим присвятив свою увагу цим проблемам М. Костомаров у працях "Книги Битія українського народу" та "Дві руські народності". Це було в середині XIX ст. Характерні риси українського народу Костомаров подає описово, не пробуючи глибше пояснити їх. Підкреслює взагалі чуттєвість, зокрема глибоку релігійність, індивідуалізм тощо.

Крім Костомарова, багато й інших дослідників займалися цим питанням; І. Нечуй-Левицький, І. Сікорський, І. Огієнко, В. Липинський, І. Мірчук, В. Щербаківський, Д. Донцов та інші. З сучасних слід назвати О. Кульчицького та В. Цимбалістого.

Не можна не згадати тенденційного підходу до проблеми українського характеру у Д. Донцова. Він стоїть на засадах теорії расизму й подає остійську расу як самозадоволених міщухів. Їм з природи чужа ідейність і творчі змагання духу. Це порода рабів, яка не підноситься вище своїх тваринних інтересів. Трохи краще він подає динарську расу, але й ця порода не здатна до самостійних творчих поривів, може бути добрим матеріалом тільки в руках "доброго пана". Отже, загальних рис української нації в цілому він не подає, ніби такої нації й нема, а є тільки складові частини у формі рас з їхніми гаданими рисами (розділ "Психічна вдача" з книги "Дух нашої давнини").

Торкається расових чинників і д-р О. Кульчицький (Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства. - С. 708). Але він подає ці риси значно поміркованіше і обережніше, характеризуючи остійців як людей "настроїв", а динарців - "почуттєвих", або "людей афекту". Але расові чинники в д-ра Кульчицького мають другорядне значення. Більшої ваги він надає чинникам геопсихічним (клімат й характер заселеної місцевості), історичним, соціопсихічним (перевага селянства в національній спільноті) та глибинно-психічним.

Цікаво зазначити, що інший наш сучасний дослідник д-р Б. Цимбалістий (разом з американськими науковцями) заперечує расовий чинник.

"Американські дослідники, - каже він, - у величезній більшості вважають, що досі не доведено, щоб різниці поведінки між різними расовими й етнічними групами були біологічного походження... З малими винятками такі різниці можуть бути й їх пояснюють на основі історичних і культурних умов, змін в обставинах, у вихованні й досвідах" (Родина і душа народу // 36.: Українська душа. - С. 29).
І д-р Цимбалістий рішуче підкреслює, що "не расові, а культурні впливи, передавані через родину, оформлювали ментальність і вдачу народів". Отже, на підставі новіших дослідів глибинної психології твердження Д. Донцова відпадають як ненаукові.

Так звана глибинна психологія і психіатрія недвозначно стверджують, що структура особистості людини, її ставлення до світу, до життя, життєвий оптимізм чи песимізм кореняться в переживаннях раннього дитинства. Яка була родинна атмосфера, якого роду взаємостосунки батьків і дітей оточували дитину, - все це залишає свої сліди в її душі на все життя і стає прообразом пізнішого ставлення в дорослому віці до нового оточення.

"Родина - це основне мікросередовище, що формує характер, вдачу людини. Національний характер випливає прямо зі способу і роду виховання, яке отримує людина з перших своїх років", - підкреслює д-р Цимбалістий.

Стверджуючи такий вплив родинного виховання на формування характеру людини (і нації), цікаво придивитись, як же стоїть справа родинного виховання у нас, українців. Історики кажуть, що в свій час у родинному й суспільному житті праукраїнських племен був наявним матріархат. Залишки його бачимо й тепер. Більш активна участь української жінки в громадському житті, порівнюючи з іншими національними спільнотами, є доказом того.

У родинному вихованні дітей переважну роль (якщо не виключну) має мати. Батько лишається ніби збоку. Якщо часами встряває, то хіба для покарання дитини. Тому існує до певної міри відчуження між батьком і дітьми. Інакші стосунки до матері. Природа матері взагалі більш чуттєва, добросердечна, любовна. В такій атмосфері виростає дитина, переймаючи від матері її чуттєвість, лагідність, ніжність. Найбільш інтимно, з повним довір'ям ставиться вона до своєї матері.

Має значення також спосіб годування дитини. Він не відбувається регулярно по годинах, а в міру запотребування дитини. Годується дитина щедро, досхочу. Психоаналітики твердять, що таке піклування в дитячих роках зроджує в людині оптимізм, довір'я до себе й до життя, створює інстинктивну певність у житті. Образ такої люблячої, доброї матері залишається в підсвідомості на все життя.

Інші наслідки в характері української людини викликає постава батька. Його мала зацікавленість справою виховання, втручання в життя дитини в ролі грізної караючої сили у випадках якихось непорозумінь викликає в неї страх перед батьком і недовір'я до нього. Сліди цього залишаються глибоко в підсвідомості на все життя. Тому в дорослому віці діти стараються скорше позбутися неприємної батьківської опіки й зажити самостійно, незалежно.

Звідси походить, на думку наших антропологів, наш український індивідуалізм. Тому що в ставленні дітей до батька переважає страх, батько не має справжнього авторитету. Авторитет створюється й тримається на довір'ї й пошані до великого життєвого досвіду батька, а не на страху перед ним. При тому дитина мусить мати довір'я, що цей досвід іде виключно на її користь. У такому випадку авторитет має свій вплив, і йому охоче підлягають.

Брак справжнього авторитету батька в родині спричинює те, що в дорослому віці ми з недовір'ям ставимось до авторитетів нашого суспільного чи національного життя, не охоче признаємо опіку своєї національної влади, бо опіка батька в родині залишила сліди відрази до всякої зовнішньої сили. У цьому, як дехто думає, криються сліди нашого анархізму, отамани.

ВДАЧА І ХАРАКТЕР

Слід розрізняти вдачу і характер. Коли говоримо про вдачу людини, то під цим розуміємо успадковані природні властивості: темперамент, інстинкт, нахили, чуття, воля тощо. Під характером же слід розуміти вироблені властивості, набуті звички через виховання й самовиховання.

Чуттєва сфера має надзвичайне значення в житті і розвитку людини. Чуття є єдине джерело і фундамент усього духовного життя людини. Ціль чуттєвої сфери - це сигналізувати на потребу задовольнити якісь вимоги організму чи то фізичного, чи духовного порядку. Згадуваний уже психолог В. Штерн каже: "Явища свідомості походять із чуття. Взагалі ввесь розвиток людини збуджується чуттями. Вони є початком усього розвитку" (там само. - С. 766).

Про те ж саме навчав і наш філософ Памфіл Юркевич ще задовго до Штерна. У своїй праці "Серце і його значення в духовному житті людини" він писав: "Наші думки, слова і діла початкове не є образами зовнішніх речей (цебто - не ними викликаються), але образами чи виявленням загального чуття душі, наслідок сердечного настрою; в серці людини лежить основа того, що її уявлення, чуття й поступовання виявляють особливість, в якій проявляється її душа, а не якась інша; в серці людини зароджується такий особистий, приватне визначений напрямок, притаманний тільки цій людині, а не взагалі людині як духовній істоті.

Кращі філософи і великі поети усвідомлювали, що серце їхнє було дійсним місцем народження тих глибоких ідей, які вони передали людству. Свідомість же, діяльність якої пов'язана з функціями органів чуття і головного мозку, надавала цим ідеям тільки яскравість і визначеність, властиві логічному мисленню".

Із цієї ж чуттєвої сфери походить і воля людини. "Персональна енергія, яка в чуттях і потребах заякорена, є фондом енергії, з якого черпає свої сили і воля. Але фонд цей використовується суверенне" (В. Штерн. - С. 580).

Воля є суто людське природжене устремління, якого не мають тварини. Мотором волі завжди є якась потреба. Потреба набирає сили із джерела якихось чуттєвих потягів організму. Напруження цієї сили підноситься і на певній висоті може прорватися в якусь дію. Але ця дія може бути сліпа й свавільна. Інше, коли потреба свідомо визначає якусь ціль. Тоді дається певний напрямок енергії, і вона перетворюється в певний свідомий вольовий чин. "Кожний вольовий чин відбувається особливим актом, т. зв. поштовхом. Цей поштовх, як і всі глибокозакорінені явища персонального життя, не в спромозі відобразити чи пояснити. Ми можемо наблизитися до його розуміння тільки описово" (там само. - С. 577).

Сильна воля означає здатність людини концентрувати свою енергію на виконання поставлених цілей і то протягом тривалого часу, який потрібен для здійснення цілі. Але на це здатні тільки т. зв. суцільні натури, в яких усі душевні
потяги гармонійно спрямовуються в одну цілість і служать на осягнення вибраної мети життя.

Та бувають і розщеплені чи роздвоєні характери. Напочатку було сказано, що характер є складне явище в людині з глибокими й поверховими, центральними й периферійними рисами. Отже, у людей з такою роздвоєною психікою різні душевні устремління не поєднуються гармонійно, а взаємно себе поборюють, і людина міняє свої цілі й поступовання залежно від того, які чуттєві потяги виступають на перший план у даний момент. Отже, така людина не панує над своїми чуттями, а навпаки - вони кидають її то в один, то в інший бік. Це люди слабої волі.

"Сила характеру, - каже Ушинський, - без огляду на те, який він є, - скарб, нічим не замінимий. Вона походить єдино тільки з природних джерел душі: виховання більш за все повинно берегти цю силу, як основу всякої людської гідності. Але всяка сила сліпа. Вона однаково готова руйнувати й творити в залежності від напрямку, який їй дано. Все вирішують нахили людини та ті переконання, які здобули силу нахилів. Виховання повинно просвітити людину, щоб перед нею лежала ясна дорога добра" (Ушинський: Про народність у суспільному вихованні").

Суцільні чи роздвоєні характери рідко бувають у таких чисто виражених типах. У дійсності частіше спостерігаємо більше чи менше наближення до цих чистих типів. Тому, що джерелом волі є та ж чуттєва сфера, науково поставлене виховання може багато зробити для зміцнення волі, а значить - і для вироблення характеру.

...Кілька століть західні області української етнографічної території були відокремлені від свого національного кореня - Наддніпрянщини. Галичина, Буковина й Закарпаття тривалий час перебували під впливом державних і культурних систем чужих держав. Це не могло не відбитися на психіці й характері наших людей, особливо тому, що перед тим формування національного нашого типу ще не було завершене. Імперіалістичні прагнення тих держав стреміли до асиміляції і, в першу чергу, поборювали нашу Церкву й наше православ'я. Знищити наші школи їм удавалось легше. Але в боротьбі за свою. Церкву й релігію народ виявив велику силу спротиву. Й якраз оця боротьба збуджувала чуття своєї національної окремішності від поневолювачів. Боротьба тяглася століттями і особливої сили та глибини набирає в XIX ст. під впливом національного відродження Наддніпрянщини, особливо Т. Шевченка.

Але оці рухи національного відродження дали нашим людям тільки відчуття, може, й розуміння своєї національної окремішності. Але це ще не є національна свідомість. Бо така свідомість означає правдиве розуміння своєї національної суті, своєї національної ідеології й духовності свого народу. Таку свідомість можна осягнути, коли виробимо свою виховну систему, одну для всіх частин української етнографічної території, і запровадимо її, починаючи з родини й кінчаючи вищими школами. І аж тоді настане ота єдність, яка викликає в нас глибоку тугу.

Національний корінь наддніпрянців, може, найменше зазнав нищення (беремо добільшовицькі часи). Бо поневолювачі й часу менше мали, і національний масив Наддніпрянщини значно більший. Тим-то і національне відродження наше починається звідти. А все ж і виходці Наддніпрянщини мають у собі сліди нівеляційних московських впливів, а національна свідомість їхня залежить від того, наскільки вони втілили в собі ідеї Шевченка й Куліша. [...]

В нашому характері центральне місце займає чуттєва сфера. Чуття, головним чином, визначають поступовання української людини. Не входимо в причини цього. Очевидно, багатство української природи, клімат й заняття сільським господарством є тому причиною. Обдаровані надміру чуттям, ми маємо недостатній контроль його з боку інших психічних складників - волі й розумових обдаровань.

То не зле, що ми багаті на чуття. Якраз ця чуттєва сфера визначає нашу глибоку релігійність, наші моральні й естетичні вартості, які високо підносять українську людину. Але всякі чуття - і позитивні, і негативні - повинні бути під контролем розуму й керовані волею. Бо без цього будемо мати розщеплений характер, роздвоєну психіку, постійно будемо руйнувати те, що перед тим створили.

Отже, мусимо прагнути до гармонійного розвитку всіх трьох складників: чуття, волі й розумових здібностей.

Ще є одна причина, яка негативно впливає на внутрішнє життя наших національних спільнот. Це те, що звемо комплексом меншовартості. Цей комплекс взагалі власти вий поневоленим народам. Сама назва "малороси" вже мала означати щось мало- (менше-) цінне. Протягом усього часу нашого поневолення наша культура, мова, наші традиції, звичаї, уподобання - все знецінювалось і висміювалось. Це переживалось як національна образа й приниження, але не могло розрядитись назовні проти напасників через нерівність сил.

Д-р Кульчицький додає, що в нас чуття меншовартості має забарвлення "комплексу кривди", особливо, коли українець, здебільшого цілком виправдано, оцінював перевагу свого внутрішнього світу, багатство своїх душевних переживань з такими ж своїх поневолювачів.

Психологія каже, що затиснені в підсвідоме чуття не зникають, а лишаються там постійно турбуючою силою, яка чекає нагоди для своєї розрядки. Розрядка назовні проти сильнішого агресора небезпечна, а тому вона настає на внутрішньому секторі свого суспільного життя. Отже, комплекс чужої кривди б'є нас самих. Такі згубні наслідки має оте чуття меншовартості.

ЩО ПОТРІБНО РОБИТИ?

Визначивши отак нездужання нашої психіки і національного характеру, ми повинні шукати ліків на ті нездужання, вжити заходів на поборювання своїх негативів. Для цього й існує наука педагогіка, яка ставить своєю ціллю удосконалювати природу людини через виховання. Наш великий педагог Ушинський казав: "Виховник повинен завжди бути переконаний, що сила виховання така велика, що він навіть не може її всю використати" (Педагогічна антропологія. Ч. II. Розділ "Характер").

На сьогодні ми не маємо справжнього виробленого типу української людини, як то видно з попереднього викладу. Мусимо такий тип нової людини створити, виховати. Але не зрікаймося при цьому всього того духовного й морального багатства, яке надбав наш народ протягом тисячоліть свого буття. Ми не можемо ступати на шлях, який підказує нам Дм. Донцов. Виходячи з принципу, що людина для людини є вовком з природи, він проповідує ненависть й аґресію проти всіх і всього. Д-р Єндик у книжці про Дмитра Донцова каже: "Коли нам здається, що, аби добре сісти, мусять потиснутися наші сусіди, не робім собі з того нічого!.. Коли на тім потерплять засади гуманізму й братерства - тим гірше для них!.. Коли до того треба буде вжити сили - не наша в тім вина... Коли нам казатимуть, що ми реакціонери, хижаки або анархісти і бандити, постараймося стати вище ярликів, вище фраз!".

Для нас, нації поневоленої, проповідь такого хижацтва не придбає приятелів у боротьбі за свою державу, а відштовхне й тих, що маємо. Крім того, в основі нашої духовності глибоко закорінена християнська мораль. Національний наш ідеал стремить до правди й справедливості як у себе всередині, так і назовні. Це підкреслив ще Костомаров у "Книгах Битія українського народу".

Інша справа, коли говоримо про агресію чужинців проти нас. Філософський ідеалізм учить, що як кожна людина, так і кожна нація мають своє особливе призначення в житті. Як каже Ушинський, історія кожного народу - то є стремління виявити свою ідею й здійснити її. А для цього кожна нація повинна жити своїм нормальним життям. Таке життя можливе тільки в своїй державі, за яку мусить боротися проти ворогів-поневолювачів. І Церква таку боротьбу освячує, бо ж ми молимось - "перемогу побожному народові нашому на ворогів подай".

Отже, не будьмо агресорами самі щодо інших, але виховуймо нашу молодь гідною, з чуттям власної і національної свободи, з почуттям рішучої боротьби проти всякого наступу на нашу самобутність, на нашу гідність.

Тарас Шевченко був аж ніяк не агресор, він був великий гуманіст, але яким гнівом палав він проти поневолювачів свого народу ("Заповіт").

Конкретно потрібно:

1. На основі своєї національної педагогіки розробити єдину національну систему виховання. Для цього нашим педагогам слід глибше вивчити педагогічні ідеї Сковороди, Ушинського й Шевченка. Потім пізнати духовність свого народу і його національний характер. Ушинський вказував:

"Виховання повинно спиратися на вивчення народного характеру, на вивчення природних сил його. Природні сили народу слід берегти, бо вони полегшують виконання дій. Але сила ця може руйнувати й творити з огляду на напрямок, який їй дано. Цілеспрямований напрямок цій силі може дати тільки правильно організоване народне національне виховання. Вихователь повинен придивитись до народного характеру, до прихованої суті його, вивчити його, як би це трудно не було, а потім на основі вивченого висунути доцільне творче громадське народне виховання. Тільки тоді приймуть усі виховання як близьку до серця справу" (Листи із Швейцарії).

Далі. Пам'ятаючи, що чуттєва сфера в нашому характері посідає центральне місце і ці чуття спричинюють анархію в нашому поступованні, слід у виховній системі звернути особливу увагу на організацію нашого чуття. Вироблений характер означає підпорядкування чуттєвих переживань волі й розуму. Розум вирішує, що добре, а що зле, а воля повинна здійснювати ці рішення. Мусимо усвідомити, що то нелегка справа - виховати звичку контролю над чуттям. Виховники повинні мати належний педагогічний такт, щоб привчити дітей до такого контролю. То не дається легко й скоро, але поволі, протягом років. Зате вироблений так характер буде неоціненним скарбом людини на все життя.

Тут доречно буде висловити наші побажання й вимоги до наших митців, особливо поетів. Наша лірична поезія так полонить увагу читача, так захоплює різного роду переживаннями, що вся енергія чуттєвої сфери топиться в цих безплідних і безцільних переживаннях. Наслідком такої безпредметної лірики є розмагнічення волі, нездатність до будь-якого чину, бо вся енергія змарнувалася на самозгубні переживання. Слід пам'ятати, що чуттєві переживання не можуть бути самоціллю, а тільки прологом, підготовкою або зарядкою до певних вольових чинів на здійснення поставленої собі цілі.

Платон не визнавав мистецтва, яке прищеплює нежиттєздатну розслабленість і пестливість.

Наша лірика, повна скарги і плачів на нещасливу долю, не може мобілізувати нас на боротьбу за покращання своєї долі. Тому вона не є оправдана нашою національною педагогікою. Нам потрібне національне мистецтво, яке мобілізувало б нашу волю, збуджувало б мужність і готовність до боротьби за свої ідеали. Лірика Т. Шевченка не розмагнічує, а мобілізує на боротьбу, і це хай буде дороговказом для нас, як використовувати національне багатство чуттєвої стихії.

2. Як було зазначено вище, особливе значення на вироблення характеру має родинне виховання, в українських родинах воно лежить на руках матері. Це добре і виправдано. Але чи готові наші молоді матері до цього святого й такого відповідального завдання? Слід сказати, що за малими винятками - ні, не готові. Крім Швейцарії, де підготовка до материнства включена в шкільні програми, ніде в інших суспільствах цього нема. Слід думати, що в своїй українській державі на це буде звернено особливу увагу. [...]

Виховання дитини - то є плекання фізичного й душевного росту її. Коли перше (плекання фізичне) є більш-менш відоме, не викликає особливих труднощів, то процес душевного розвитку дитини багато складніший і здебільшого невідомий. Щоб розуміти, як розвивається душа дитини, що цьому процесові сприяє, а що шкодить, слід вивчати психологію дитинства. І це було б першочерговим завданням тих курсів.

Природна річ - любов матері до своєї дитини, але чи всі матері вміють розумно любити своїх дітей? Любити так, щоб підготувати дитину до самостійного життя, до складної й часами жорстокої боротьби за своє місце в житті.

Вище було зазначено особливу вагу добре сформованого характеру і що таке формування починається з родини в дитячі роки. Це нелегка проблема. Ушинський про це пише так: "Щоб у дитини витворювався характер або, принаймні, нагромаджувалися матеріали для нього, треба, щоб вона жила серцем і діяла волею, а цьому часто заважають старші своїм втручанням у виховання дитини: або замикають на цілий день у школу, або ж перешкоджають її чуттям і бажанням. Ось чому виходять безхарактерні люди в тих родинах, де батьки й виховники, не розуміючи властивостей душі людської, безперестанку втручаються в життя дитини і не дають їй вільно чутися й бажати. Отже і школа, й родина повинні давати розумну свободу самостійного життя серця й волі дітей, бо тільки за такої умови нагромаджуватимуться матеріали майбутнього характеру" (розд. "Характер").

Ці й багато інших питань поставатимуть перед вдумливою матір'ю, і їх потрібно задовільно розв'язувати. Цього настирливо вимагає добро наших дітей і добро національної спільноти.

3. Мусимо поборювати в собі зазначений вище комплекс меншовартості. Він закорінений у нас глибше, ніж ми думаємо. Коли в нашій присутності висміюють нашу мову, ганьблять наших визначних людей чи наші звичаї, а ми на це не реагуємо, то це є вияв нашої меншовартості. Коли хтось соромиться говорити рідною мовою, вважає все чуже кращим за своє рідне, то це теж прояви того ж комплексу меншовартості. Ми, дорослі, повинні слідкувати за своїм поступованням і стримувати в собі прояви отого комплексу.

Чуття меншовартості можна поборювати протилежним чуттям національної гідності й гордості. І ці чуття слід виховувати в наших дітях. Як це робити? Наша історія багата на прояви героїчної боротьби народу за свою свободу проти поневолювачів. Оцю боротьбу діти повинні добре знати. Боротьба за власну свободу - це взагалі найбільш шляхетна риса в характері як окремих людей, так і цілих народів. Ця риса викликає захоплення й бажання наслідувати. Наші предки мали оце чуття своєї гордості й честі.

Юрій Липа у праці "Бій за українську літературу" пише:

"Існує аж до кінця XVIII ст. в українців традиція гордості з власної раси, із своїх же "єдинокровних і єдиновірних братів". Це є в проповідях митрополита Iларіона в XI ст., який казав, що "не в бідній, не в невідомій землі вони (князі) панували, але в українській, що відома і що про неї чути по всіх кінцях землі".

Ця традиція є в словах князя Костянтина Вишневецького з XVI ст., який казав, що "ми є такий чесний народ, що ніякому народові в світі не дамо першенства над собою". Те ж саме в "Історії Русів": "Усі народи, що живуть у всесвіті, завжди боронили і вічно боронитимуть свого існування, свободи та власності... Наші предки всьому світові відомі cлов'яне, або савромати й руси". Але ці традиції гордості своєї національної забуваються, зникають у XIX ст.", - додає Юр. Липа.

Отже, у XX ст. ми мусимо ці традиції воскресити. Доба Козаччини в нашій історії є прекрасним матеріалом для виховання національної гідності й гордості в нашій молоді, і на вивчення тієї доби слід звернути особливу увагу.

4. У справах громадського життя повсякчас можуть виникати розбіжності в думках і поглядах. Такі розбіжності можуть іноді вести до конфліктів і навіть заколоту. Це тоді, коли чи то провід громадський, чи випадкова (або й дійсна) більшість не помічають бажань і устремлінь інакомислячих. Тоді ці до часу приховують у собі чуття гіркоти, а то й кривди. Ці приховані чуття наростають і при слушній нагоді вибухають заколотом.

Зрілі західні демократії вже давно навчилися розв'язувати всякого роду непорозуміння в спосіб компромісу. Здоровий компроміс дає розрядку чуттєвій енергії інакомислячих, і тому він життєтворчий. Це тільки сучасні диктатори називають компроміс "гнилим" і "буржуазним", бо вони вміють тільки диктувати, силоміць накидати свою волю іншим. Отже, беручи психологічно, компроміс є добрим способом полагодження всяких непорозумінь, і ми мусимо його додержуватись.

Взагалі мусимо підносити в себе культуру демократії, бо то не є така проста й легка справа. Доля судила нам перебувати в країні високої демократії суспільного ладу. Правда, і тут ми можемо спостерігати окремі випадки недемократичного поводження, свавільства. Але ці випадки тільки свідчать про те, що окремі особи не доросли до тієї культури, яку тут створено. І не з них ми мусимо брати приклад. Прикладом нам мусять бути ті культурні верстви, які знають, якою високою ціною здобували їхні предки ці демократичні свободи і як слід берегти їх. Бо демократія то є свобода для всіх, а не для "ліпших" за рахунок інших.

* Публікується за виданням: Українські вісті. - Новий Ульм, 1961.
Підготовка публікації - Н. Блошко.

Хроніка 2000 Випуск 37-38