I

Вступ. Діячі Криму на початку XIX ст.

Незабаром мине півтора віку, одколи звойовано Кримське ханство та прилучено Крим до давнішої Росії. Це ще раз нагадує препильну потребу дослідити темні та сумнівні питання, що стосуються,   однією стороною, до економічного становища, матеріальної культури Криму, а так само побуту й духовної культури його людності за того часу, коли прилучено його до Росії, другою ж — до виробничо-економічного й культурно-громадського процесу протягом півтора віку, одколи почалося російське панування в Криму. Треба з'ясувати, що дістала Росія в Криму та з Кримом і що дала йому. Щодо останнього — краще досліджений перший, катерининський період, а надто бурхливу, але частіше поривчасту несистематичну  й не точно обмірковану, й тому багато в чому безплідну, діяльність Потьомкіна. Менш вивчено Крим за сумної доби Павлового царювання, коли покасовано було геть усе, що царева мати зробила для повойованої країни, коли єдиним ясним променем намісництва було перебування в ньому славнозвісного Палласа, що йому залишили милості й права, надані ще від Катерини. Паллас самовіддано провадив далі свою наукову працю, зв'язану найбільше з Кримом, незважаючи на нудьгу, тугу, духовну самітність, моральні муки та фізичні страждання, що вже за наступного царювання примусили його втекти з Криму, а разом з тим і з Росії, щоб померти на батьківщині, але коло наукової праці й таки з Кримом зв'язаної — його флорою. Крим ніби завмер.
Коли зацарював Олександр та утворено Таврійську губернію, у житті Криму стався мало не цілковитий злам — "мало не цілковитий" тому, що від попереднього царювання лишилися судові суперечки заземлю між татарами та російськими поміщиками. Щоб розв'язати ці суперечки засновано було особливу Комісію; вона існувала близько десяти років,  тільки цих судових процесів таки не закінчила.
Після того, як у Криму відкрито губернські урядові установи і держава знов почала дбати про економічний розвиток країни та про те, щоб задовольнити культурні потреби людності, російське суспільство почало дедалі більш цікавитися забутим Кримом, і сюди на службу та просто на життя плавом напливали не самі випадкові приходьки, ба й освічені культурні люди. Не пошкодить, може, змалювати оту живу "людську" картину Криму на початку минулого віку, хоч би тільки ймення навівши, вибираючи, певна річ, кращі з них і то тільки для першої чверті XIX ст. На чолі губернської влади стояли тоді Д.Б. Мертваго*1 (це призначення привітав Паллас), А.М.Бороздін, людина дуже освічена, піонер культурного виноградарства на південнім березі та тонкорунного вівчарства, засновник сукнарні та інших фабрик у своєму маєтку. Про Бороздіна П.П.Свиньїн сказав, що "он показал как и на краю Скифии можно быть гражданином Вселенной"*2, але знеславив себе тим, що, попускав розкрадати та розпродувати скарбові землі; тим-то, в зв'язку з отакою діяльністю, призначено було особливу слідчу Комісію. Шляхетний А.І.Лавинський, губернатор-негрошолюб, та А.Н.Баранов, що ім'я його зв'язується з перебуванням у Криму Пушкіна; Баранов справді дбав за добробут Криму, він, мовляв подорожній Гераков*3, складав записки про те, яких заходів треба вжити, щоб розвинути Крим й зокрема забезпечити становище кримських татарів; нагло помер у степу, об'їздячи Перекопський повіт. Керченський градоначальник Стемпковський, людина  надзвичайно шляхетна й скромна, археолог, автор декількох праць про кримську давнину. Феодосійський градоначальник С.М.Броневський, що про нього дуже прихильно згадує Пушкін, некорислива людина, і таки великий знавець Криму. Він заснував р. 1817 у Феодосії перший на півдні колишньої Росії музей старовини, склав доповідь про розвиток сільського господарства в Криму, зокрема виноградарства та садівництва. Якби це було здійснено, Крим перетворився б був на сад 250 кв. Верстов завдовжки. Такі були гідні представники влади в двох важливих пунктах Криму. Протягом давнього часу віце-губернатор А.І.Шостак лишив по собі пам'ять як добряча, гуманна людина. Губернські прокурори Д.П.Горчаков, що був разом з тим за доглядача повітової школи, поет, згодом член російської академії, та А.С.Таранов-Білозеров, відомий ще Потьомкінов. Він геть аж до своєї смерті р.1819 приятелював з В.С.Поповим, усе своє майно, що дорінювало чи не півмільйонові карбованців одписав на заснування в Симферополі будинку для вбогих подорожніх усякої нації та віри: він заповітом, складеним 1814 р., поодзволював чисто всіх своїх двораків та дав дуже пільгові умови для викупу всім іншим своїм кріпакам. "Начальник та добродійник ногайців" граф Я.Я.Де-Мезон. — Отакі були видатні люди того часу. Добре відомі й багато хто з членів Комісії для розгляду земельних суперечок. Голова її І.В.Лопухін, мартиніст-розенкрейцер, за свою добрість та сувору справедливість зажив неабиякої слави в татарів, написав у Криму один із своїх творів. В.І.Туманський, що до нього прихильно ставивсь Паллас. П.А Сумароков, автор відомих, що й досі не втратили своєї цінності, "Досугов крымского судьи" та ін. Уславив тоді Крим учений-ботанік Хр.Хр.Стевен, засновник та перший директор Никитського ботанічного саду, інспектор садівництва колишньої південної Росії, скромна, але високої душі людина ( серед учених казали: про Крим знають через те, що там живе Хр.Стевен). Наприкінці зазначеного періоду зв'язав себе з Кримом і Стевенів помічник, згодом відомий академік П.І.Кеппен. Не можна не згадати тут і еміґранта Рувіє, неабиякого діяча в справі розвитку в Криму культурного виноградарства, винарства, садівництва та тонкорунного вівчарства, хіміка де-Сера, приятеля славнозвісного Лавуазьє, видатного культурного робітника в Криму, та барона А.К.Боде, наглядача Судацької школи виноградарства й винарства.  Широко відомі були  й лікарі-громадяни: А.Ф.Арендт, К.Ф.Мюльгаузен, Н.Н.Ланг, Гохфельд. Справедливість вимагає згадати тут й імення чудових моряків і разом з тим діячів у культурному житті тодішнього Криму Пустошкіна, Н.С.Мордвінова, Ф.Т.Биченського.
Цю "людську" картину Криму  на початку XIX ст. треба доповнити жвавим культурним рухом у масі кримських обивателів-татар. Вже Мертваго одзначив це явище в своєму рапорті до ген.-губернатора маркіза де Траверсе, а з 19 лютого 1807 р. (татары\ а паче мурзы сделали великий шаг к образованию как в обычаях, так и в познаниях своих") та, щоб довести це, прохав дозволу надіслати до Петербурга декількох мурз. Пояснювати це треба як звичайними громадськими стосунками татрів, а надто мурз, з росіянами, так і тим, що в парафіяльних та повітових школах запроваджено викладати татарської й турецької мов для охочих, а у відкритій 1812 р. в Симферополі гімназії заведено особливий татарський відділ,  де навчалися переважно діти мурз.
20-м рокам XIX ст. належить і початок  театру в Симферополі. Заснував його, як і в Ярославлі, московський купець Волков, що, слабуючи, якийсь час тут жив. Цей театр містивсь у довгій кам'яній повітці при домі дворянського зібрання. За дозволом дворянства Волков пристосував цю повітку на театральні вистави. Давав їх спочатку з аматорами, а далі з'явилася й справжня трупа.
Все сказане являє собою тільки позитивний бік у житті Криму на початку XIX ст. Але був і негативний. Виявлявсь він насамперед у низькому моральному та розумовому рівні маси службовців, у хабарництві, в нахилі до судової тяганини, в слугуванні особистим корисливим потребам, а не громадським та державним інтересам. Те, що зветься "суспільством", себто культурною масою, являло собою  невеликі розмірно гурти осіб, вищих службовців та поміщиків, що почали тоді купувати маєтки в Криму та жити в них, — земель давно вже не роздавано, — але громадськості, громадського життя ще не було.
Були й інші темні сторони в тодішнім кримськім житті. Політичні події на початку XIX ст., війни 1806—1814 рр., закриття проток на довгий час  і занепад торгівлі, збільшення податків та повинностей важко відбивалися на становищі Криму, і так послабленого через вихід маси татарів до Туреччини наприкінці XVIII ст. В липні 1811 р.  сталася надзвичайна повінь у Криму, а надто в долині р. Качі; вона до краю знищила понад сотню садів та виноградників. 1812 р. був надзвичайно неврожайний, а наприкінці його з'явилася чума; через це запроваджено було карантини, познищувано заражені будинки та припинено сполучення. Нарешті зима 1812-1813 р. в Криму була аж надто люта, — отож через морози та брак харчів згинуло безліч худоби, а саме: 34688 коней, 95241 голова рогатої худоби, 567289 овець і 614 верблюдів. У північних повітах губернії загинуло близько двох третин цього. Війн 1812  р. особливо багато шкоди завдала людності Криму. Зокрема татари сформували чотири кінних полки, що брали участь у військових операціях у межах держави та за кордоном, знов же зробили великі пожертви: 86618 ревізійних душ скарбових поселян та духовного стану (близко 6000 чоловік) пожертвували 229638 крб.; ногайці й киргизи, що жили за Перекопом (близько 45000 ч.), внесли 10000 крб. пожертви мурз увійшли в загальну суму дворянських пожертв.
Після цих війн зросла колонізація Криму, найбільше шляхом припливу чужоземців, побільшали археологічні розкопки, що викликали жваве зацікавлення Кримом, зросла промисловість та торгівля, дуже  побільшало подорожніх росіян та інших чужоземців, що приїздили до Криму з практичною чи науковою метою та й просто тому, що ї Таврида приваблювала своїм підсонням та красою природи.
У XVIII ст. службовці в Криму намагалися якнайшвидше виїхати звідти, навіть продавали подаровані маєтки, а з початку XIX ст. багато хто з службовців набували собі тут землі й, пішовши до димісії, лишалися в Криму жити постійно. Так зробив, наприклад, С.С.Жегулін, к.правитель Таврійського краю. Придбав два великих маєтки і таврійський гуьернатор А.М.Бороздін. Перший з них був маєток Сабли, за 14 верст од Симферополя, перед тим він належав бувв Н.С.Мордвінову та його родичеві Плещеєву, далі Завадовському, потім графині Лаваль, тещі декабриста С.П.Трубецького. Вона купила його позаочно на те, щоб, вряди-годи приїздячи до Криму, купатися в морі. Тільки ж коли надісланий сюди графинею управитель оповістив її, що від Саблів до моря аж 40 верств і немає доброго шляху, вона не гаючись загадала продати цей маєток. Купив його Бороздін. Губернаторуючи, тут він і жив 1807—1816 рр., а коли подавсь до димісії, то жив хоч у Саблах, та в іншому своєму кримському маєтку Кучук-Лабаті, на південнім березі Криму.
Бороздін був близький свояк Давидових (житців с.Кам'янка Чигринського повіту Київської губернії), а саме був одружений з Софією Львівною Давидовою, старшою сестрою Вас. Льв. Давидова, декабриста. В близькім свояцтві через Давидових він був і з Раєвськими, бо Н.Н.Раєвський, герой війни 1812 р. та Лев. Ден. Давидов, батько декабриста, були єдиноматірні брати (з матір'ю уродж.гр.Кат.Мик. Самойловою), а діти їх, виходить були брати й сестри в перших. З А.М.Бороздіна, абиякого губернатора, як сказано вгорі, була, попри те все, вже дуже освічена та високо культурна людина, заміристий, енергійний, часто й невдалий культуртрегер, піонер культурного виноградарства, тонкорунного вівчарства й акліматизації рослин у Криму, прихильний та гостинний гсоподар*4. Улаштувавши в Саблах сукнарню та інші фабрики, він запросив до себе на службу з південної Франції  професора-хіміка де-Сера, приятеля славнозвісного Лавуазьє, людину надзвичайно шляхетну. Але коли із замірів Бороздіна вийшло мало успіху, де-Сер покинув служити в нього й оселивсь у Симферополі, де купив сад і дім у лікаря Гохфельда, що належали були перед тим Палласові, а так само виноградник у Судаку та й заходивсь працювати над садівництвом.
Сабли, а далі й Кучук-Ламбат, були справжнім культурним осередком. Подорожні, що сюди приїздили, захоплені, оповідали потім про Бороздіна; в Саблах часто збиралося все симферопольське "суспільство". 1820 р. Бороздіни запросили до Криму родину Раєвських, але через те, що дім їх у Кучук-Ламбаті ще не був готовий, то Бороздіни притулили Раєвських у Гурзуфі, в домі герцога  Рішельє (теперішнім домом завідував керченський градоначальник Стемпковський); тут вони провели декілька тижнів, а далі якийсь час прожили в  Саблах. У Гурзуфі прожив з Раєвськими три тижні й Пушкін, але в Саблах не був, і з Бороздіними, вочевидь, не бачивсь. У Кам'янку він навідувавсь часто, приїздячи з Кишинева, і з Давидовими  та Раєвськими був у найприязніших стосунках.
 

II
Пушкін у Криму

Перебування Пушкiна в Криму мало неабияку вагу для поета. Про це багато писалося, а надто останньогочасу, тiльки ж ми, погоджуючись iз думкою А.Л.Бертьє-Делагарда, що  "ничто не может быть слишком мелким впознании величайшего сына русской земли", дозволимособi зупинитися на цiй подiї.
Пушкiн, як вiдомо, не з доброї волi опинився на пiвднiколишньої Росiї. А втiм, поет, що на нього всiпокладали неабиякi надiї та дуже за нього дбали,прожив у Криму в якнайкращих умовах. Пiд цiлющимпромiнням пiвденного сонця, дихнувши весняного повiтряУкраїни, зачарований цiлинними ще тодi пiвденнимистепами, захоплений дикою й величною природою Кавказу,приваблений невиданною ще рiзноманiтнiстю життя йпобуту, приголублений в I.Н. Iнзова та ще бiльше устарого Н.Н.Раєвського i його родини, оживлений щиримприятелюванням,, знаджений невiдомою перед тимБайроновою поезiєю, -- Пушкiн почував себе, коли непереродженим, дарма що в неласцi, фiзично й морально,то заспокоєним пiсля бурхливого життя в Петербурзi, iсумував тiльки за тим, що його на той час нiби покинуло натхнення. Але ця тимчасова перерва впоетовiй творчостi сталася саме тому, що йогоприголомшили новi та рiзноманiтнi враження. Незабаромнатхнення виявилося в поета особливо потужно, колийого душа, схвильована цими враженнями, заспокоїлася.
До Таврiї Пушкiн їхав з Кавказу з високо пiднесеним почуттям та великим iнтересом, почати через уявленняпро її природу й вiдомi йому мiфологiчнi перекази, пов'язанi  з цiєю країною та її iсторiєю, i сподiвавсьтут потужних та глибоких вражень. Вiдомо, мiж iншим,що ще читавши Карамзiна, вiн "проникся очарованиемдревности", та що згодом його завжди тягло до iсторiї й давнини. В Таврiї вiн мрiяв побачити "развалины Митридатова гроба", "следы Пантикапеи" -- i хоч розчарувавсь у враженнях од керченської давнини, але визнав "несомненным, что много драгоценного скрывается под землею, насыпанной веками", та шкодував, що француз (Поль дю Брюкс), який проводив розшуки в Керчi, не мав досить коштiв6 "как у нас водится", додає вiн, та що в дослiдженнях його не було суворо наукової системи. Пушкiн не знав, що дю Брюкс, емiгрант, що спершу був за начальника митницi в Керчi, а далi, з 1817 р., за начальника керченських солоних озер, самовiддано проводив розкопки в Керчi вже з року 1811 за допомогою градоначальника Стемпковського, та що цi особи поклали початок дослiдам над керченською старовиною, якi трохи згодом дали видатнi наслiдки. Ступивши на землю Таврiї 15 серпня надвечiр та оглянувши рештки Пантикапеї й Золоту могилу, Пушкiн другого дня поїхав з родиною Раєвських тiєї самою вiйськовою брандвахтою далi до Феодосiї, що, як i Керч, не справила на нього жодного враження, навiть величними вежами та стiнами генуезької Кафи. Вiн звернув свою увагу не на давнину, а на живу людину. "Из Керчи, -- пише вiн до брата, -- приехали мы в Кафу, остановились у Броневского, человека почтенного по непорочной службе и по бедности. Теперь он под судом и, подобно старику Виргилию, разводит сад на берегу моря, недалеко от города. Виноград и миндаль составляют его доход. Он не ученый человек, но имеет большие сведения о Крыме, стране важной и запущенной". I цi Пушкiновi слова свiдчать про серйозний настрiй поета й про те, що вiн дуже зацiкавивсь був Тавридою. Насамперед тут мав вагу його погляд на Крим. Справдi, вiдколи повмирали Потьомкiн та Катерина, уряд мало зважав на Таврiю, дарма, що й уживав заходiв до того, щоб її залюднити та пiднести культурний розвиток цiєї країни. Коли зацарював Павло, Тавриду зовсiм занедбано. Знаменнi Пушкiновi слова про С.М.Броневського. вiн з 1811 по 1816 р. був у Феодосiї за градоначальника, не шкодував сил, запроваджуючи лад та законнiсть у цьому мiстi, мiж iншим збирав стародавнi пам'ятки та створив перший на пiвднi колишньої Росiї музей давнини, пiклувавсь про культурний розвиток Феодосiї. Але справедливий i педантично вiдданий обов'язковi, вiн виявляв часом таке самоправство та своєдурство, що позбувсь посади. Отож, поки йому пощастило вiдновити свої права, мусiв вiн бiдувати на своїй дачi ("Добрый приют"). Згодом ця дача перейшла вiд нього до генерала П.С.Котляревського, одного з учасникiв кавказької вiйни.
Кiнець-кiнцем Раєвський та Пушкiн дiсталися до Гурзуфа. Тут був маєток колишнього новоросiйського генерал-губернатора герцога Рiшельє та "замок", чи простiше панський дiм, що, збудувавши його, вiн сам нiколи  в ньому не жив. Вiд'їздячи 1814 р. до Францiї з нездiйсненною мрiєю повернути назавжди до давнiшньої Росiї, а саме до Гурзуфа, герцог, через свою добрiсть, полишив свiй дiм на загальне користування осiб вищого кола та подорожнiх. Цей звичай гостинностi засвоїв собi згодом гр. М.С.Воронцов та iншi помiщики на пiвденнiм березi Криму. Iнших дачних мiсцевостей на пiвденнiм березi Криму тодi ще не було. Вони з'явилися згодом.
Сто рокiв тому Гурзуф, звичайна рiч, не був такий привабливий, як тепер. Його чудовий парк був тодi дуже молодий. Рiшельє завiв його лиш недавно. Околицi Гурзуфа стояли пусткою. Дiм Рiшельє це був невдалий i незручний будинок. Родина Раєвських ледве розмiстилася в чотирьох кiмнатах та великих коридорах цього дому. Де i як примiщено було Пушкiна точно не вiдомо. В Гурзуфi вiн прожив три тижнi й у вiдомих своїх листах дає нам докладнi вiдомостi про цю добу свого життя, зокрема про свої переживання. Перебування в Гурзуфi давало Пушкiновi справжнє щастя, найвищi радощi, дуже впливало на його душевний настрiй та духовне життя, надихнувши поета, великою мiрою позначилося на його творчостi, на розвитку в ньому глибини та пiднесеностi чуття. Всi цi переживання виявилися незабаром у низцi чудових творiв, що їх навiяла Таврида; але в Гурзуфi Пушкiн не написав жодного вiрша. Вiн читав тут Байрона, перечитував Вольтера, що твори його знайшлися в домi Рiшельє, та робив нариси свого "Кавказского пленника".
У Криму Пушкiн був недовго. Його вiдпустка закiнчувалася, й 4--5 вересня вiн попрощавсь iз родиною Раєвських. верхи, -- битого шляху пiвденним берегом ще не було, -- вiн з ген. Раєвським без особливих вражень поїхав з Гурзуфа до Кiкiнеїза, де зiйшов на Яйлу так званим Ескi-богазом або Шайтан- мердвеном (Чортовою Драбиною). Перше, що його вразило тут, була пiвнiчна береза. "Сердце мое сжалось, пише вiн: я начал уж тосковать о милом полудне, хотя все еще находился в Тавриде, все еще видел и тополи и виноградные лозы". З Яйли подорожнi спустилися знову на морський берег до Георгiївського монастиря, що, як каже Пушкiн, "оставил во мне сильное впечатление. Тут же видел я и баснословные развалины храма Дианы. Видно, мифологические предания счастливее для меня воспоминаний исторических, по крайней мере, тут посетили меня рифмы. Я думал стихами". Це були його чудовi вiршi "Чаадаеву", цiкавi i тим враженням, яке справило на Пушкiна мiсце, де в давнину мiстивсь храм тавро-скiфськоi богинi Дiви, що жрицею її була мiфiфчна Iфiгенiя, -- так i поетовою вказiвкою на моральний перелам, що ставсь у ньому, одколи виїхав вiн з Петербурга. Звiдси ген.Раєвський та Пушкiн поїхали до  Бахчисарая. Сюди поет приїхав слабий, занедужавши в дорозi на пропасницю. Вiн обiйшов старий ханський палац "с большой досадой на небрежение, в котором он истлевает, и на европейские переделки некоторых комнат", побачив "испорченный фонтан Слез", "странный памятник влюбленного хана" (про це Пушкiн вже був довiдавсь з оповiдання однiєї з дочок ген. Раєвського), пройшов по "развалинам гарема" та ханським кладовищем. Бахчисарай, дарма що ханський палац було занедбано, знов же й Пушкiн нездужав, справив на поета загалом кажучи, неабияке враження. Це позначилося на його поемi й на цiлiй низцi лiричних поезiй.
З Бахчисарая 8 вересня Раєвський та Пушкiн приїхали до Симферополя. Тут того-таки дня першого з них бачив Гераков. Вiн згадує, що одвiдав Раєвського в де- Серовому домi, де той був зупинивсь. Де-Сер був учений-хiмiк, професор. Його запросив iз Францiї А.М.Бороздiн, щоб позасновувати рiзнi фабрики в своїм маєтку Сабли. Отож де-Сер був, звичайно, добре вiдомий i родинi Раєвських. покинувши служити в Бороздiна, де- Сер жив У Симферополi, у власнiм будинку на березi Салгиру, та працював коло садiвництва. Де зупинивсь був Пушкiн у Симферополi, точних даних немає. Жив вiн, найправдоподiбнiш, у того-таки де-Сера, що будинок його з чудовим садом межував iз Салгиром. Тодi вся долина Салгиру бiля Симферополя являла собою суцiльнi сади та гаї. Вона дала Пушкiновi останнi враження вiд природи Тавриди й добре збереглася в його пам'ятi (її згадано в епiзодi до "Бахчисарайского фонтана"). Скiльки часу пробув Пушкiн у Симферополi, ми не знаємо, але з того, що вiн нiде й словом не прохопивсь про це мiсце, можна здогадуватися, що вiн прожив тут недовго, днiв зо два, од пропасницi не видужав, i його "полубольного" губернатор Баранов, що був знайомий з Пушкiним iще в Петербурзi, вирядив iз Симферополя до Кишинева на мiсце його служби. Сюди Пушкiн приїхав 12 числа.
Казати про перлини Пушкiнової мови в тих його творах, що навiяла Таврида, про те, як чудово вiддзеркалилася в них її природа та побут, тут не випадає. Зачарованого "неизъяснимой прелестью" Тавриди, поета обвiяло тут i якесь високе почуття, що його викликали згадки про минуле. В його уявленнi Таврiя змальовувалася, як "край священний". Перед ним поставали образи "провозвестницы Тавриды" Ифигении, що з не знавши "на брата руку занесла". Вiдкидаючи "холодные сомненья", вiн вiрив, що на руїнах, якi вiн бачив "свершилось святое дружбы торжество" (Ореста и Пилада), "и душ великих божество своим  созданьем возгордилось". Вiн пригадував,  "как часто ласковая муза водила его по брегам Тавриды во мгле ночной слушать шум моря",

"немолчный шопот Нереиды,
глубокий, вечный хор валов,
хвалебный гимн Отцу миров".

В його уявленнi майорiли "могучий образ Митридата", "народы гор" Тавриди, "кровавой Генуи сыны", змальовувалися руїнницькi наскоки кримських татарiв на "Кавказу близкия страны и села мирные России". Вiн запитує:

"Хан на Русь ли вновь идет войной,
несет ли Польше свой закон,
горит ли местию кровавой,
открыт ли в войске заговор,
страшится ли народов гор
иль козней Генуи кровавой?" --

i в цiй короткiй, та влучнiй низцi питань нас вражає жвава та правдива картина татарського перiоду в iсторiї Криму. Могили ханiв на ханськiм кладовищi, здавалося йому, "завет судьбы гласили внятною молвой", виявляючи хисткi основи Кримського ханства та iсторично неминуче приєднання його до кол. Росiї. Мова Пушкiна, там де вiн зображує природу Тавриди, гожа й чарiвна надзвичайно, а думки й почуття поетовi, що навiяло йому минуле цiєї країни, прибранi в нього у величнi, пiднесенi форми.
Треба ще завважити, що Пушкiновi, очевидно, не до вподоби було немилозвучне слово Крим. Воно трапляється в нього лиш двiчi, та й то один раз у листi добрата. У своїх творах вiн звичайно (бiльш як 12 разiв) уживає класичної назви Таврида (та прикметника вiд нього Таврический), поверненої цiй країнi по тому, як її прилучено до Росiї. Тепер, на жаль, цю назву забуто.
Пушкiновi не пощастило здiйснити своє бажання ще колись побувати в Тавридi, але враження, яке вона на нього справила, лишалося потужне в його душi дуже довго. Про це свiдчать яскравi барви в його описах Тавриди та в споминах про неї, пройнятих правдивiстю, поетичною правдою та невимовною чарiвнiстю форми. Зображаючи Тавриду, Пушкiн дiйшов дивовижної сили, i нiхто з пiзнiших поетiв цим йому не дорiвняв.
За яскравi враження та радiснi переживання в Тавридi Пушкiн вiддарував їй сторицею. Про це дуже добре каже А.Л.Бертьє-Делагард: "Расцвет молодости, упоение любви, обаяние самого края содействовали восхищению поэта, осыпавшего русскую жемчужину брильянтами своего вдохновения, более ценными, чем сама жемчужина; разные мероприятия на пользу края, старания властей, усилия его жителей менее дали южному  берегу Крыма, чем поэзия Пушкина".
З Пушкiна був неначе б другий "провозвестник" Тавриди, i короткочасне його перебування в цiй країнi у культурнiм її життi важило дуже багато.
Варто уваги, що того-таки 1820 року, одночасно з Пушкiним був у Криму i М.Муравйов. "Путешествие по Тавриде" цього подорожнього являє собою неабияку наукову цiннiсть i тепер. Тодi-таки був у Криму i Гавр. Гераков. Вiн прожив у Криму пiвтора мiсяцi. У Симферополi жив Гераков три тижнi, а губернатора А.Н.Баранова в губернаторськiм великiм, але старiм будинковi, з 8 по 29 вересня. Вiн бачивсь тут кiлька разiв з Н.Н.Раєвським та часто з А.М.Бороздiним у Симферополi й Саблах, докладно переказує про кожен день свого перебування тут, змальовує симферопольське громадянство, але не згадує про Пушкiна. З цього можна здогадуватися, що Пушкiн пробув у Симферополi дуже недовго та що його, певне, Гераков не бачив*5.

III

Декабристи й Крим

Влiтку 1820 року побував у Криму й один з найвидатнiших та найгiднiших ясної пам'ятi декабристiв Микита Михайлович Муравйов. Вiдомо, що подавшись цього року до тимчасової димiсiї, щоб розпочати лiтературно- науковi працi, вiн одбув мандрiвку на пiвдень колишньої Росiї, був у Криму й звiдси поїхав до Тульчина. Тодi-таки був у Криму й декабрист кн. Оболенський. Декабристи тодi та й згодом одвiдували Крим певно через те, що київська Кам'янка мала зв'язки з кримськими Саблами.
Роль Кам'янки в першiй чвертi XIX  ст. в життi Пiвденного Товариства, в зв'язку з вагою в цiй справi Тульчина, Василькова, Бiлої Церкви, добре вiдома, так само вiдомi й стосунки багатьох декабристiв з родинами Раєвських та Давидових. Цi стосунки певною мiрою позначилися i в Криму.
У Бороздiних було двi дочки. Старша з яких, Марiя Андрiївна, вийшла замiж за декабриста Йос. Вiкт. Поджiо. Довгий час, ще 1830 р., намагалася вона їхати до чоловiка на Сибiр. Та здiйснити цього свого намiру їй не пощастило через незгоду та всякi перешкоди од батька. Згодом вона вийшла замiж за А. I. Гагарiна. Друга дочка, Катерина Андрiївна, теж була за декабристом, В.Н. Лiхарьовим, а в  другiм шлюбi -- за кримським помiщиком О.Шостаком. Обидва цi шлюби вiдбулися через настирливе напосiдання Бороздiна. Вiдомi й родиннi зв'язки Раєвських з декабристами та близькими до них особами. Катерина Миколаївна Раєвська була дружина М.Ф.Орлова, а Марiя Миколаївна -- кн. С.Г.Волконського. Подорожнiй кавалер Гамба*6 каже, що бачив у Саблах улiтку 1825 р. декабристiв Орлова та Волконського, i дивується, як цих людей, героїв вiйни за батькiвщину, можна було зарахувати до злочинцiв та так люто скарати. Очевидно, їх тягли сюди спорiдненi зв'язки, бо Бороздiн цуравсь Пiвденного Товариства та взагалi полiтики i в справу декабристiв не встрявав. Улiтку 1825 р. їздив до Криму, в свiй маєток, i декабрист Наришкiн, але про його перебування в Криму та кримськi стосунки невiдомо нiчого.
Цього-таки року був у Криму Грiбоєдов. Вiн каже в своїх дорожнiх записках, що в Києвi часто бачивсь iз Сергiєм та Артамоном Муравйовими, Бестужевим-Рюмiним, кн. С.П.Трубецьким, а в Симферополi -- з М.Ф.Орловим та Оржицьким, теж декабристом, та що всi вони були його давнi знайомi. З Орловим безперечно, а з Оржицьким, мабуть, бачився вiн i в Саблах, куди, живши в Симферополi, часто їздив до Бороздiних. Що втримувало Грiбоєдова в Симферополi та в Саблах близько трьох мiсяцiв, невiдомо. Неясно, чи належав вiн до Пiвнiчного Товариства в Петербурзi, дарма що знайомий був з багатьма з його членiв. На допитi Трубецкой, нiби зi слiв Рилєєва, свiдчив, буцiм той прийняв Грiбоєдова в члени Товариства. Це ствердив був i Оболенський, але Рилєєв спростував свiдчення Трубецького. Заарештований на Кавказi 27 грудня 1825 р. та привезений до Петербурга, Грiбоєдов на допитi свiдчив, що знайомiсть його з Рилєєвим, Оболенським та Бестужевим (Марлiнським) була тiльки лiтературна та що на Кавказi вiн жив з Одоєвським i був близький з Кюхельбекером, але до жодного таємничого товариства не належав, -- i його було звiльнено вiд пiдозри та арешту. Правдоподiбно, що тут мало вагу заступництво за нього його начальства -- Єрмолова. Вiн перед тим, як Грiбоєдова мали були заарештувати, дав йому змогу понищити тi папери, якi могли б його скомпрометувати. Мiж iншим, цiкава рiч, Грiбоєдов, зазначивши, що до Саблiв та Симферополя "наехали тогда иностранцы", нiкого з них не згадує, навiть кавалера Гамбу, що в описовi своєї подорожi зве його своїм "другом". Грiбоєдов згадує тiльки iрландського проповiдника Джемса, що жив тодi в Саблах; вiн, побачивши Грiбоєдова, зашарiвсь "як медний грош".
Як свiдчив Трубецькой, в члени Товариства прийняв Грiбоєдова Рилєєв, отже перед тим, як виїхати -- мав стосунки з декабристами не тiльки як знайомий, ба й як їхнiй спiвчлен з Товариства. Вiн, звiсно, багатьом iдеям декабристiв спiвчував; про це виразно свiдчать слова Чацького в "Горе от ума". Справедливо  й В.О.Ключевський добачав у Чацькому образ декабриста. Так думав i Герцен*7. У слiдчому Комiтетi його просто замовчали, як замовчали Пушкiна та iнших.
Були пiд пiдозрою й притягненi до справи про декабристiв брати А.Н. та Н.Н.Раєвськi. Вони i спорiдненi були з декабристами й приятелювали з багатьма з них, тiльки ж i для них ця справа вийшла на добре. Страти та заслання декабристiв наробили страшенного лиха в їхнiх родинах. Про примусовi другоразовi шлюби Бороздiнових дочок ми вже були згадували. В Кам'янцi у В.Л.Давидова лишилися дружина, три сини, з них двоє недолiткiв та двi дочки. Дружина, уроджена Потапова, поїхала за чоловiком до Сибiру, а дiти лишилися на опiкуваннi дядька Петра Львовича, що спочатку виховував їх удома, а далi, 1842 р., повiз до Петербурга й оддав до кадетського корпусу. Молодший з них Петро Васильович, закiнчивши науку, пiшов на вiйськову службу до Семенiвського полку й за рiк, 1850 р., поїхав до батькiв на Сибiр. Тут вiн познайомився з Лизаветою Сергiївною Трубецькою, що народилася на Сибiру й виховувалася в Iркутськiм iнститутi, але не як дочка Трубецького, а як онука графинi Лаваль. За два роки Петро Вас. Давидов пiшов до димiсiї, знову поїхав на Сибiр i одруживсь з Л.С.Трубецькою. За боярина був син С.Г.Волконського Михайло Сергiйович, згодом товариш мiнiстра народної освiти. Повертаючи до Росiї, молодята зробили вiзити всiм родинам декабристiв, що жили на їхньому шляху, побували в Кам'янцi й звiдти приїхали до Криму, в Сабли, що їх стара Лаваль удруге купила в спадкоємцiв Бороздiна та подарувала своїй онуцi Лизаветi Сергiївнi як весiльний подарунок. Вiдтодi П.В. та Л.С. Давидови мало не без виїзду жили в Саблах, що зробилися в Криму за "притулок декабристiв", тiсно зв'язаний з їхнiм минулим, за живий їхнiй лiтопис. Тут вони дожили до золотого свого весiлля. Коли розкрiпачувано селян, П.В.Давидов був за члена таврiйського губ. комiтету для впорядкування побуту помiщицьких селян, а далi -- за члена комiтету сирiтського дому, що його заснував у Симферополi А.Я.Фабр. Лiкарню в Саблах з примiщенням для лiкаря, школу та церкву збудовано коштом Давидових. Вигравши перед смертю 200000 крб. на лотереї, Л.С.Давидова всi цi грошi до копiйки витратила на добродiйнiсть. За кiлька рокiв перед смертю Л.С. Давидова надiслала до своєї сестри Ольги Сергiївни Свербєєвої в Орловську губ. всi найважливiшi родиннi папери та листи, що були в неї. Папери й листи меншої ваги спалено було ще за життя П.В.Давидова. Ти- то в неї жодних важливих чи цiкавих паперiв не лишилося. Велику колекцiю портретiв, знiмкiв та фотографiчних карточок, що стосуються життя декабристiв у Сибiру, вона передала внуковi декабриста Волконському. портрети, писанi олiйними фарбами, Трубецьких, Давидових та iнших членiв родин їх, якi лишилися в неї в Саблах, загинули на початку революцiї.
С.Кiльбурун, що було ще ближче до Симферополя, нiж Сабли, теж якийсь час правило за притулок, зв'язаний з декабристами, а саме Муравйовим. Вiдомо, що Микита Мих.Муравйов, людина дуже освiчена, доповнював свою освiту й на Сибiру на каторзi та до самiсiнької своєї смертi зберiг пошану й любов до науки. По його смертi (1844) все небiжчикове майно, зокрема й чимала книгозбiрня, перейшло до його брата Олександра, теж декабриста. Живши в Петровському заводi, Микита Мих. Муравйов писав замiтки про таємне товариство та свою участь у ньому, найбiльше -- на берегах книжок, щоб вони не потрапили до рук влади. Отже, цi замiтки мали уривчастий характер, й їх було обмаль. Олександр Михайлович вибрав з братових книг цi його замiтки, внiс у них багато своїх, проте неправдивих, помилкових вiдомостей i назвав цi записки "Mon journal"*8.
Вiн помер 1853 р., а син його Михайло Олександрович жив у Криму, рокiв з 15 був за ялтинського маршалка та почесного мирового суддю i вмер 1877 р. Наприкiнцi 1970-х та поч. 1880-х рр. йому належав маєток Кiльбурун. Отож нащадки декабристiв Трубецького, Давидова й М.Муравйова збиралися в Криму як близькi сусiди -- власники маєткiв. Але М.О.Муравйов жив у Кiльбурунi недовго, продав його (чи програв у карти) свойому сусiдовi Меркушову, власниковi маєтку Єнiсал, а той 1885 р. продав його Н.А.Афанасьєву. З хатньою обстановою перейшла до нього й книгозбiрня Микити Муравйова, тiльки ж, мабуть, не вся вона складалася з наукових творiв, французькою, нiмецькою та англiйською мовами. Далi Кiльбурун перейшов до iнших рук, i бiблiотека Афанасьєва з книгами М.Муравйова опинилася на симферопольськiм базарi*9.
Єсть у Криму й iншi мiсця, зв'язанi з декабристами та близькими до них людьми, i насамперед Керч та Єнiкале.
Декабрист Лорер у своїх записках*10 подає курйозний, але цiкавий епiзод iз свого перебування в Єнiкале 1837 р. пiсля того, як його було звiльнено з каторги та розжалувано в солдати й iнтерновано сюди ж вислуги в офiцери, а саме про те, як одвiдав його Л.С.Пушкiн. Цей останнiй служив тодi на Кавказi в Н.Н.Раєвського- молодшого. У службових справах його одкомандировано було до Керчi. Сюди тягло його й бажання досхочу наїстися устриць. Пушкiн повiз Лорера до Керчi до тамтешнього градоначальника кн. З.С.Херхеулiдзе, що з ним Лорер був знайомий та товаришував ще за юнацьких рокiв, бо обидва вони виховувалися в домi П.В.Капнiста на Українi, а далi вони разом були  на вiйськовiй службi в Петербурзi. По 20-лiтнiй розлуцi вони побачилися тепер у Керчi. Пробувши тиждень у Херхеулiдзе в Керчi, Лорер повернувся на Тамань до своєї землянки, а Л.С.Пушкiн, проковтнувши кiлькасот устриць, поїхав до себе на схiдний берег Чорного моря.
Н.Н.Раєвського II (або молодшого), командира Нижегородського даргунського полку, 1826 р. було притягнено до слiдства, але незабаром звiльнено з атестатом. 1826--1829 рр. жив у Криму, в свойому маєтку, маленькому Теселi на пiвденнiм березi Криму, провадячи культурне садiвництво та виноградарство, жив самiтно й лиш зрiдка бував у кн. А.С.Голiциної Кореїзi. Коли вiн повернув на службу, 1837 р.6 його було призначено за начальника 1-го вiддiлу Чорноморської берегової лiнiї, а 1839 р. -- за начальника всiєї цiєї лiнiї, й жив вiн у Керчi. 1883 р. вiн одруживсь з Ганною Михайлiвною Бороздiною, дочкою ген. Мих.Мих. Бороздiна, молодшого брата кол. таврiйського губернатора Андрiя Мих., що помер на димiсiї в Симферополi. Тут їй належав дiм з великою садибою, що її згодом придбав А.М.Адлерберг, щоб заснувати дитячий притулок; частина її перебуває тепер пiд природничим, виробничо-економiчним та етнографiчним вiддiлами Центрального музею Тавриди. В Керчi Н.Н.Раєвський помер 1842 р., лишивши дружину з двома синами-недолiтками Миколою та Михайлом*11.
З родиною Раєвських та до певної мiри з Пiвденним Товариством зв'язаний був граф Густав Олiзар. Вiн був покохав Марiю Миколаївну Раєвську, але йому вiдмовлено, й потiм вона пiшла замiж за Волконського. 1823 р. вiн уперше приїхав до Криму. Крим його зачарував, i вiн зава його едемом росiйської держави. Олiзар бував у Бороздiна, i по дорозi до нього в Кучук-Ламбат з Гурзуф по урочищi Артек покупив земельну дiлянку за 2 крб. срiбл., а тодi, прикупивши сусiднi дiлянки збудував дачу й назвав її "Кардiятрiкон", себто "втiха для серця". В своїх "Воспоминаниях" Олiзар, мiж iншим, зазначає, що в Криму по першiм виходi татарiв до Туреччини лишилася найбiднiша татарська люднiсть, а котрi заможнiшi -- здебiльше емiгрували до Туреччини. Татари ненавидiли*12 новозаснований грецький Балаклавський батальйон, бо той жорстоко ставивсь до них.
Причетний то таємних товариств та член Пiвденного Товариства гр. Н.Я.Булгарi, вiдбувши кару на роботi у фортецi, з 1833 р. був на вiйськовiй службi, а 1835 р. його звiльнено й вiн був за перекладача на Керченськiй митницi, а 1835 р. -- за урядовця особливих доручень при Керченському градоначальнику Херхеулiдзе.
 У Симферополi на початку 1860-х рр. служив син декабриста В.I.Якушкiн. Вiн був близький до родини Давидових. Це була добре освiчена людина, знайомий Герцена, автор декiлькох видрукуваних статей, але вiн часто нездужав i помер за молодих рокiв. На його могилi небiжчиковi друзi, передовi члени тодiшнього симферопiльського громадянства, поставили величний пам'ятник, що зберiгсь i досi.
Причетний до повстання декабристiв був член товариства об'єднаних слов'ян П.Д.Мозган, родом з Феодосiї (нар. 1801), навчавсь у феодосiйськiй грецькiй школi й молодi роки його минул в цiм мiстi.
Якийсь час брав участь у "Союзе Добродетели", тiльки ж незабаром одстав од нього, В.I.Пестель, брат Павла Iвановича. Його притягнено до слiдства в справi декабристiв, але вже незабаром звiльнено пiд пiдозри. З 1845 р. вiн був за таврiйського губернатора. Це була дуже освiчена, добра та гуманна людина.
Притягнено було до слiдства через пiдозру в участi в таємнiм товариствi В.П.Романова, але вiн викрутивсь i вiдбув дуже невеличку кару та в ранзi капiтана морської служби брав участь в оборонi Севастополя пiд час Кримської вiйни.
Е.В.фон Руге брав участь у "Союзе Благоденствия". За це його легко покарано. Служив вiн у квартирмайстерськiй частинi, а 1855--1856 рр., в ранзi генерал-майора, був за начальника "съемки"  в Таврiйськiй губернiї.
Учасник повстання декабристiв -- лейтенант гвардiйського екiпажу В.А.Шпейєр, що його було тiльки переведено 1831 р. до Чорноморського флоту; 1834 р. вiн повернув на службу в Балтiйському флотi.
А.Ф.Фролов, родом iз Севастополя, син капiтана, брав участь у товариствi об'єднаних слов'ян; засуджено його за 2-м розрядом. За амнiстiєю 26 серпня 1856 р. його вiдновлено в правах, вiн повернув до Росiї й жив у Керчi, провадячи сiльське господарство; 1879 р. переїхав жити до Москви. Тут-таки й помер.
В Алупцi 8 грудня 1857 р. помер причетний до таємних товариств граф В.А.Перовський.
Наприкiнцi цього огляду зв'язку з Кримом осiб, причетних до повстання декабристiв*13, згадаємо живу ще й тепер онуку в матернiй лiнiї (М.В.Трубнiкової) декабриста В.П.Iвашева, Катерину Костiвну Решко. Вона протягом 15 рокiв жила в Симферополi перед революцiєю, а тепер живе в Євпаторiї в  Платонової. Мати її, М.В.Трубнiкова, була вiдома дiячка жiночого руху 1860-х рр. та одна з головних поборниць у Росiї вищої жiночої освiти*14. Катерина Костiвна цiлком успадкувала материнi принципи й була в Симферополi фундаторкою та головою жiночого клубу, що вiдiгравав помiтну роль у громадському життi цього мiста. Додамо, що  Криму жив рiдний небiж Камiли Петрiвни Ле-Дантю, яка була одружена з декабристом Iвашевим. Євген Карпович Ле-Дантю в свойому невеличкому маєтку Хаста коло Гурзуфа один з перших провадив культурне виноградарство та аклiматизував пiвденнi рослини.
Отакi невеличкi але цiлком вiрогiднi данi про зв'язки декабристiв та їхнiх нащадкiв з Кримом. Звичайно, навсправжки їх було бiльше. Загибель багатьох архiвiв урядових та громадських установ у Криму, загибель архiвiв приватних, напрр., усього архiву Капнистiв у Судаку та Княжевичiв у Кучук-Узенi, загибель записок таврiйського вiце-губернатора протягом багатьох рокiв Баїлка, нез'ясована доля записок Хр.Хр. Стевена та iнших фамiльних архiвiв на початку революцiї позбавляють змоги висвiтлити це питання до краю, як i багато iнших фактiв та питань з культурно-громадського життя Криму. А втiм, цiннi архiвнi матерiали, що стосуються минулого Криму, ще можуть вийти на денне свiтло, тiльки ж не в Криму, а, найiмовiрнiше, в центральних архiвах.

IV

Мiстики в Криму

До питань, що стосуються культурного минулого Криму та неабиякою мiрою позначилися й на його економiчному життi, належить питання про мiстикiв та мiстичний рух у Криму на початку XIX ст. Це питання, що цiкавило не тiльки вченi, ба й широкi громадськi кола, i досi подається в неправдивому освiтленнi; його затемнюють рiзнi неперевiренi перекази та вигадки про "колонiю мiстикiв" у Криму. I допiру останнiми часами небiжчик А.Л.Бертьє-Делегард, за порадою автора цих рядкiв, зробив невеличку спробу з'ясувати це питання в статтi "Прошлое Корииза"*15. Наше завдання -- подати точнi данi про мiстикiв у Криму, перебування їх тут та дiяльнiсть; це дасть змогу поставитися до цього питання так, як належить.
Чужоземнi мiстики та сектанти почали селитися в Криму саме тодi, коли прилучувано його д Росiї. Ще наприкiнцi XVIII ст. генераловi Шiцовi подаровано землю бiля с.Карагоз, мiж Феодосiєю та Старим Кримом. Вiн належав до секти моравських братiв. Щоб пропагувати це вчення в Криму, вiн запросив до Карагоза англiйських мiсiонерiв. Цi мiсiонери проповiдями та прикладами братської любовi мали були притягти до цього вчення околичну люднiсть, що складалася, найбiльше, з вiрменiв та татарiв. Одним з членiв цього гуртка була mistriss Mary Holderness, що написала два твори про Крим*16. З цих планiв, звiсно, нiчого не вийшло, Шiц помер 1810 р., поховано його в Карасу-базарi, що благодiйником його вiн був за життя.
1803 р., на прохання графа Лянцкоронського, дозволено католицькому товариству les freres de Redemption оселитися в Таврiї, переважно в м.Старому Криму. Близько цього мiста дали їм один iз спорожнiлих монастирiв -- св. Юрiя*17.
Тодi-таки почавсь приплив до Тавриди чужоземних колонiстiв, серед них менонiтiв. Тим iз них, хто охотивсь виноградарювати та садiвникувати, придiлювано землi близько Феодосiї. Особливо потужно пiшла нiмецька колонiзацiя в Таврiї, починаючи з 1820 р. Влiтку 1822 р. побував у Криму вiдомий квакер Вiльям Аллен. Вiн одвiдував тут менонiтськi колонiї, i у вереснi того-таки року склав про них доповiдь у Вiднi царевi Олександровi I. Згадаймо ще, що, починаючи з кiнця 1820-х рр., виноградний сад у Фундуклах, Симферопiльського повiту, -- його завiв ще Потьомкiн, -- належав абатовi Мiльотовi (помер у Симферополi 1837 р.), До осiб мiстичного напряму, що жили тодi в Криму, дозволю собi прилучити й Георга Фридриха фон Зальфельда. На початку XIX ст. вiн був за редактора законодавчої комiсiї й прокурора юстиц-колегiї та римсько-католицької й греко-унiатської колегiї тощо. Вiн подавсь у вiдставку 1810 р. й оселивсь у Криму. тут вiн купив у Палласової дочки генеральшi Вiмпфен маєток Калму-кара. Але тут вiн прожив недовго, його знову покликано було на службу, далi вiн удруге пiшов у вiдставку й знову жив у Калму-кара, де господарював та працював науково. 1816 р. Зельфельда призначено таврiйським вiце-губернатором, а 1817 р. вiн нагло помер, за декiлька день по смертi палко коханої дружини. Це була людина високої душi. Олександр  I знав його особисто.
Про переселення до Криму 1824 р. славнозвiсної в iсторiї мiстицизму баронеси Варвари Юлiани Крюденер, а так само й про неї саму, писалося багато, але в думках про її побут у Криму й досi є  дуже багато неправдивого. пригадаймо точнi данi. 1821 р. баронеса Крюденер оселилася в Петербурзi, де вже 1818 р. була чимала колонiя квакерiв -- "справжнiх християн". Уряд iм протегував, а масонiв та iншi таємнi товариства переслiдував. На грунтi релiгiйного мiстицизму бар. Крюденер зблизилася з мiнiстром духовних справ та визнань кн. А.Н.Голiциним, i вони досить жваво почали листуватися*18. Бар. Крюденер дуже зацiкавила вище суспiльство, але її проповiдь великого успiху не мал, i коло  неї утворилося лиш невеличке товариство, що складалося найбiльше з мрiйниць-жiнок, захоплених ученням моравських братiв. До нього приєднувалося чимало й колонiстiв-швейцарцiв, нiмцiв та лiфляндцiв. Тодi влада почала неприхильно дивитися на проповiдницьку дiяльнiсть бар. Крюденер та її гуртка. Через це вона того-таки року мусiла повернутися до свого маєтку Косе в Лiфляндiї. Тут бар. Крюденер жила у важких умовах, що дуже пошкодили її здоров'ю. Незабаром усьому товариству мiстикiв запропоновано було виїхати зi столицi.
Ф.Ф.Вiгель у своїх "Записках" оповiдає, що видатний член гуртка бр. Крюденер А.П.Хвостова, його добра знайома, вдалася була до нього по пораду -- куди їхати. Вiн неначе б порадив їхати до Басарабщини, де був за вiце-губернатора, але Хвостова, як дуже релiгiйна жiнка, волiла їхати до Києва. У листi до неї Вiгель, каже вiн, мальовничо описав i пiвденний берег Криму, дарма що сам вiн тут доти ще не був. Опис Вiгеля, як писала до нього Хвостова, розпалив уяву головної учасницi переселення кн. Ганни Голiциної*20, i вона переконана й бар. Крюденер їхати до Криму: "она начала бредить неприступными горами, стремительными, шумными водопадами". Через те що Голiцина постачала всiм грошi на дорогу, то в "капiтулi" вона мала головний голос*21. Отож iз слiв Вiгеля виходить, що буцiмби-то саме вiн винен у переселеннi бар. Крюденер та її товариства до Криму. Так чи нi, але ухвалено це випадково, й вона, очевидно, неохоче ладналася сюди їхати. У листi до зятя бар.Беркгейма вона каже, що її "мучит путешествие в Крым", i цi слова повторюються i в листi до неї кн. Голiцина з 24 сiчня 1824 р.*22.
Як  свiдчить родич кн. Г.С.Голiциної Н.Н.Голiцин, бар. Крюденер та Голiцина мрiяли заснувати в Криму нову колонiю, де б вони могли легко пропагувати своє вчення, правити громадськi молитви, створити осередок працьовитих пiєтистiв, як от по тодiшнiх нiмецьких релiгiйних корпорацiях. Але товариство колонiстiв, що зiбрали вони переважно з грекiв та нiмцiв, садiвникiв, виноробiв, хлiборобiв, мало й практичну мету -- збудувати собi матерiальний добробут у Росiї, зокрема в Криму. Їхати суходолом так далеко а з такою силою люду було неможливо; отож було вирiшено поїхати водою -- каналами, Волгою, Доном. Споряджено було величезну барку. На цю барку вся ця компанiя сiл в Петербурзi бiля Калiнкiного мосту й рушила в дорогу. Це було напровеснi 1824 р. Головнi подорожнi були Г.С. Голiцина,Крюденер, дочка її, зять бар. Беркгейм, графиня Гаше, колонiсти та слуги -- разом 130 чоловiк. Вирiшено було їхати водою, найбiльше через те, що Крюденер нездужала, слабувала на сухоти*23.
Мандрували мiстики декiлька мiсяцiв i допiру на половину вересня вони були в Таврiї. Вiдпочивши у Феодосiї, що в окрузi її тодi було багато колонiстiв - - нiмцiв i швейцарцiв -- та де, мабуть, оселилася й частина подорожнiх, головна маса з бар. Крюденер та Голiциною поїхала, очевидно, до Симферополя. Вiгель каже, що бар. Крюденер, приїхавши до Криму, спочатку жила в Симферополi, в тiм самiм готелi "Одесса", де рiк перед тим цiлу зиму прожив поет К.Н.Батюшков. "Через год после него, -- повiдомляє вiн, -- два месяца изнывала  в ней бар. Крюденер, давно без обожателей, давно уже и без слушателей, в добровольной ссылке, н менее того для нее жестокой"*24.  Звiдси, мабуть, за вказiвкою або порадою лiкаря А.Ф.Арендта чи К.Ф.Мюльгаузена, вона виїхала до Старого Криму. На пiвденний берег не можна було їхати через дуже важку туди путь та тому, що тодi там зовсiм не було пiдхожого для неї примiщення й життєвих вигiд. А Старий Крим i тодi був уже вiдомий своїми чудовими клiматичними властивостями, в ньому можна було знайти хоч якiсь життєвi вигоди та лiкарську допомогу. Але й до Старого Криму вона не доїхала. Приїхавши  по дорозi до Карасу-базару в супроводi дочки й зятя, вона зупинилася тут у домi Шiца, що його вiн заповiв вiрмено-католицькiй громадi, й вирiшила перезимувати в цiм мiстi, але прожила недовго й померла вночi проти 25 грудня 1824 року, у вiцi 60 рокiв.
Ще за мiсяць перед її смертю, через безнадiйний стан її здоров'я, Г.С.Голiцина прохала у влади дозволу перевезти її тiло, по її смертi, до Кореїза, де прохачка гадала була оселитися. 9 грудня 1824 р. мiнiстр духовних справ А.Н.Голiцин таємно повiдомив новоросiйського ген.-губернатора гр. Воронцова, що Олександр I погодивсь на це прохання; про це пропонувалося повiдомити так само таємно таврiйського губернатора Наришкiна по тому, як буде здобуто повiдомлення вiд Голiциної про смерть бар. Крюденер*25. В архiвi вiрмено-католицької церкви в Карасу-базарi є запис росiйською та вiрменською мовами, що тiло бар. Крюденер, згiдно з проханням її дочки, поставлено було в усипальницi ген. Шiца та його дружини на вiрмено-католицькiм кладовищi 29 грудня 1924 р. тимчасово, аж поки буде перенесено його до маєтку кн. Голiциної. Тут воно знаходиться й тепер. Пастор Ейнар, що цього не знав, та iншi автори, серед них i акад. А.Н.Пипiн*26, писали, що тiло Крюденер знаходиться в Кореїзi, в церквi, яку збудувала Голiцина. Але чому його не було перевезено до Кореїза, невiдомо*27.
З усього сказаного видно, що баронеса Крюденер переселилася до Криму нiби на те тiльки, щоб найти тут могилу собi чи, правдивiше, мiсце в чужiй могилi, проживши в Криму всього лиш трохи бiльше як три мiсяцi й анi в чому своєї проповiдницької дiяльностi не виявляла. Вона зовсiм не була на пiвденнiм березi Криму, дарма що подорожня Адель Гомер де Гель особливо обстоює те, що бар. Крюденер та гр. Гаше жили в Голiциної в Кореїзi.
Кн. Г.С. Голiцина, приїхавши до Криму, не вiдразу вирiшила, де влаштуватися на постiйне проживання, й мiсяцiв зо два прожила в Симферополi, одночасно з Крюденер, може бути, влаштовуючи й себе в Криму й своїх супутникiв. Далi вона поїхала на пiвденний берег, де тодi було тiльки три культурнi закутки: Гурзуф Стемпковського, що його заповiв йому Рiшельє, Кучук-Ламбат А.М.Бороздiна та Ласпi Потьє. Вона вирiшила оселитися в Кореїзi, де придбала в татарiв земельну дiлянку, й 1825 р. почала будувати великий дiм, у дикому мiсцi, бiля скелi, що висiла над проваллям, а поки закiнчено було будування його, жила на селi. Дiм збудовано було допiру 1829 р., а церкву освячено 1831 р.
Про княгиню Г.С.Голiцину, уродж. Всеволозьку, так само багато писано, дещо iстотне зазначили акад. Б.Л.Модзалевський*28 та А.Л.Бертьє-Делагард*29. Особисте життя її, як жiнки, було нещасливе. Про мiзерного її чоловiка, що з ним вона розiйшлася просто з-пiд вiнця, багато цiкавого у Вельтмановiй статтi "Польша в 1814--1831 гг"*30. Вiн був на дев'ять рокiв молодший за неї, являв собою тип пана, гультяя та марнотратця i в Бельведерськiм палацi у Варшавi грав роль блазня пiд iм'ям ............. Багато каже про неї брат її Н.С.Всеволозький: вiн-таки змальовує й драму її життя: молодiсть, красу, розум, добрiсть, тверду вдачу, мрiї про щастя та, коли розбилися всi надiї, -- благотворне шукання пристановища у вiрi, християнськiй мiстицi та працi на користь собi й ближнiм*31. Вiддана релiгiйному мiстицизмовi, вона, як вiн каже, пропагувала пiєтизм до кiнця життя, але тiльки в тiснiм колi близьких людей. I справдi, про одверту пропаганду та будь-яку мiсiонерську дiяльнiсть її нiхто не каже, крiм "пресловутої", як зве її Бертьє-Делагард, Аделi Гомер де Гель; та її, мабуть- таки, й не було. Хоч би чим приваблював її Крим, вона свiй час вiддавала не проповiдницву, або вiддавала дуже невеличкою мiрою, а господарству.
К.К.Ешлiман у своїх споминах, що їх переказав Кошкаров, каже, що у вiтальнi в Голiциної на гарненькому столику завсiди лежало Євангелiє, й кожного, хто приходив до неї, вона примушувала прочитувати з нього роздiл. Але, як каже той-таки Елiшман, вона шмагала на стайнi дворових крiпакiв, забивала худобу сусiд-татарiв, що потрапляла на її землю, й була дуже брутальна*32. Вдягалася вона в чудне вбрання: носила чоловiчий довгий сурдут, шинель, але на головi -- жiночiй очiпок або вiдлогу, а М.А.Максимович переказує, що "эта старожитная и строгая княгиня, имевшая авторитет и в высшем одесском кругу, всегда носила у пояса нагайку"*33.
Переселення Г.С.Голiциної до Криму мало дуже велику вагу в його економiчнiй культурi; на це звернув увагу ще акад. П.I.Кеппен. "Взгнездившись, так сказать, на одной из предельных скал России, она, -- каже вiн, -- и неоцененный для Крыма спутник ее барон Беркгейм... стала разводить виноград и деревья масличные.., трудилась в разведении винограда с особенной энергией, преодолела все затруднения в новой стране с мусульманским населением, чем немало содействовала видам правительства". Як вiн каже, на 1829 р. у неї в Кореїзi було посаджено 12000 виноградних лоз*34. Дiм кн. Голiциної було збудовано на скелi, що звисала над проваллям. Через цю скелю вона звала себе "la vieille de rocher". 26 жовтня 1825 р. її одвiдав Олександр I.
Влаштувавшись у Кореїзi та насолоджуючись природою пiвденного берега Криму, Голiцина дiяльно розвивала своє господарство й, як слушно писав про неї А.Н.Голiцин, "сделала в этой стране много добра. Особенно важен был ее пример в устройстве здесь постоянного своего пребывания". Через це з'явилося багато її наслiдувачiв й серед вищого суспiльства, що мало величезну вагу в справi заселення та культурного розвитку пiвденного берега Криму. Вона зiбрала навколо себе велике товариство i мала на нього неабиякий вплив. Про це товариство каже цiла низка тодiшнiх подорожнiх по Криму*35, а надто Всеволозький та гр. Олiзар.
Не кажучи вже про подружжя Беркгейм (про нього говоритимемо далi), була дуже цiкава, як каже Олiзар, стара француженка, що жила в Голiциної й померла в неї в Кореїзi. В нiй багато хто хотiв бачити герцогиню Лямот-Валуа. Вона мимоволi, каже вiн, цiкавила собою. Видатною особою в її товариствi був i старий навчитель Цiмерман iз Страсбурга. Мету, що ради неї перебував вiн та "какие-то сироты" (Маврер) у княгинi, Олiзар зава загадковою. Вiн каже, що в домi в неї панувала в усьому якась таємничiсть. найбiльш полюбляли тут читати книги релiгiйно-морального та духовно-мiстичного змiсту. Великою мiрою такий самий характер мали й розмови. Але вiдомостi гр. Олiзара дуже невиразнi й почасти неправдивi. Так, вiн каже, що баронеса Крюденер, оселившись у Карасу-базарi, присвятила себе справi привернення татарiв за допомогою проповiдей, яких нiхто не розумiв. Ми вже знаємо, що цього аж нiяк не могло бути. Чи не можна те саме сказати й про Г.С.Голiцину пiд той час, коли вона жила в Кореїзi?..
Близько Кореїзу жили в своїх маєтках двi сестри в перших Голiциної -- А.Б.Мещерська, її сусiдка, та Т.Б.Потьомкiна в Артеку, що викупила в Олiзара. Обидвi вони визначалися були неабиякою побожнiстю та дуже цiкавилися творами мiстичного характеру. Недалечко Кореїзу, в Мiсхорi, був маєток Л.А.Наришкiна, а в Симеїзi -- Д.В.Наришкiн. В Теселi, близько Форосу, жив Н.Н. Раєвський-молодший. Вiн,  пiшовши в одставку, був нечастий, але завжди бажаний гiсть у цьому товариствi. У товариствi кн7Голiциної з'явилася й Собанська, бував директор Нiкiтського саду А.Н.Гартвiг, бував i губернатор А.I.Казначеєв, що дружина його придбала в Кореїзi земельну дiлянку й теж розводила виноградники, як i всi зазначенi вгорi особи. Заглядав i гр. Воронцов з дружиною (йому вже належала Алупка). Лiвадiя належала ще графовi Потьомкiну, що купив її в Ревелiотi, Марсанда (Масандра) та Орiанда стали незабаром царськими маєтками, а далi й Лiвадiя. Тодi- таки в Мшатцi купив маєток Д.Є.Башмаков, у Лiменi -- Шипилов, у Кастрополi -- Демiдов. Пiвденний берег заселявсь дедалi бiльше. Всi власники завели виноградарське господарство. Влаштовуючись у Кореїзi, Г.С.Голiцина протягом низки рокiв керувала будуванням у Гаспрi палацу кн. А.Н.Голiцина, але вiн приїхав жити в Криму вже по тому, як вона померла.
Та життя в Кореїзi зв'язане було в Голiциної не тiльки з господарськими клопотами, ба й з рiзними перешкодами та прикростями; через них вона двiчi гадала була переселитися до Києва, де жила її однодумниця А.П.Хвостова; але тимчасом лишилася в Криму. 11 сiчня 1838 р. вона померла в Симферополi, мавши зроду 61 рiк, дарма що Н.Н.Голiцин чомусь уважає, нiби вона померла 1842 р. Як вiн каже, вона довго буда якимсь "старшиною" не тiльки в товариствi мiстикiв- колонiстiв, що приїздили з нею до Криму, а й серед мiсцевих татарiв, тiльки ж у чому виявлявсь її вплив на останнiх, ми не знаємо. Н.С.Всеволозький каже, що всi татари в околицях Кореїза шанували її й звали "султаншею". Розмовляючи з нею, вiн помiтив, що вона нудьгувала, що господарство перше цiкавило її, а далi набридло; вона неначе б вiдчувала свою самотнiсть*36. Н.Н.Голiцин завважує, що практичнi здiбностi не перешкоджали їй до кiнця життя "заниматься пиетизмом и пропагандой".
Характер цього впливу можна бачити в її листах та записках до Н.Н.Раєвського (2-го) та книгах, що їх надсилано до нього читати в Теселi. З листа ж А.Н.Голiцина до нього, коли вiн, повернувши на службу, був за начальника 1 вiдд. Чорноморської надбережної лiнiї, з 6 травня 1838 р., ми бачимо, що Раєвський подав йому вiдомостi 2о некоторых следах христианства между горцами" та прохав "содействия к снабжению того края миссионерами". Впливу Кореїза на Н.Н.Раєвського не можна не бачити i в iдеї його напряму дiй проти горцiв -- не так збройною силою, як лагiдними заходами, пiклуванням про розвиток серед них культури й громадськостi*37. Впливом Голiциної та Беркгейма треба пояснити розвиток релiгiйно-мiстичного настрою в дружини таврiйського губернатора В.Ф.Наришкiної (уродж. Растопчiної), що спорудила чудову дачу (Салгирку) поблизу Симферополя, куплену в Палласа, керувала будування прекрасного палацу та насадила прегарний парк, користуючись дружнiми порадами Х.Х. Стевена, свого сусiди.
Близько замку Г.С. Голiциної в Кореїзi був маєток зятя баронеси Крюденер барона Франца Христiановича Беркгейма, що в Криму розiйшовся з дружиною. Це був баварець, що, захопившись колись самою Крюденер, вже з нею не розлучавсь. 1820 р. вiн приїхав до Петербурга клопотатися про переселення до Пiвденної Росiї швейцарських колонiстiв. На запросини кн. А.Н.Голiцина пiшов служити до Мiнiстерства народної освiти з дозволом бути при мiнiстрi, себто Голiцинi, що дуже шанував його й був до нього вельми прихильний. Вони жваво листувалися один з одним. Мiж iншим, 1825 та 1826 рр. Голiцин писав до нього з приводу думки перенести тiло небiжчицi Крюденер з Карасу-базара до Кореїза. Своїми мiстичними переконаннями Беркгейм дуже впливав на Голiцина. Коли Крюденер вирiшила їхати до Криму, подалися туди й дочка її з чоловiком, причому останнiй дiстав безстрокову вiдпустку й разом з тим йому збережено було платню*38. В Криму Беркгейм купив маєток близько Аю-Дагу, в Ай-Данiлi, 1825 р.,  завiв виноградники i, з Кеппенових слiв, уже цього року посадив 8000 лiз, 1826 р. -- 20000, а наприкiнцi 1829 р. в нього було 100000 корчiв. Окрiм того, в нього був маєток у Мухалатцi, а, як каже К.К.Ешлiман, i в Судаку, що, здається, неправильно. Вiн пильно працював над виноградарством та виноробством, ставши з приклад усiм пiонерам-культурного виноградарства на пiвденнiм березi Криму. Розiйшовшись iз дружиною, вiн 1828 р. був у рiчнiй вiдпустцi за кордоном, а 1834 р. дiстав чотиримiсячну закордонну вiдпустку i в зв'язку з цiєю подорожжю продав 1835 р. Ай-Давiльський маєток К.Я.Булгакову. Вiн помер у березнi 1836 р. у Симферополi, мавши 61 р. зроду; певне, тут i поховано його, дарма що, як кажуть  iншi данi, тiло його було перевезено на пiвденний берег. Могилу його не знайдено. По смертi його всi сумували, а надто на пiвденнiм березi.
Беркгеймова дружина, розлучившись iз чоловiком, жила в Кореїзi в Голiциної, куди сам вiн заглядав тiльки вряди-годи, а по смертi Голiциної Кореїз залишивсь їй на доживоття. Н.С.Всеволозький зве її поважною й доброчесною жiнкою, нерозлучною товаришкою його сестри*39. по смертi Голiциної вона незабаром виїхала з Криму, провадила життя, повне пригод, вийшла замiж за помiщика Орловської губернiї Токарева й жила в його маєтку, де вмерла 1866 р. мало не в злиднях, перетворившись наприкiнцi життя, як казав Н.Н.Голiцин, на люту, вульгарну бабу, що уникала говорити про матiр та минуле*40. За проповiдницьку дiяльнiсть її в Криму нiчого не вiдомо. В листах та записках до Н.Н.Раєвського вона справляє враження жiнки розумної, живої й з глибоким релiгiйним настроєм. В одному з листiв вона зве його disciple de la chtetienne", а себе "biblique"*41.
Заживши в Криму вселюдної пошани, пильно працюючи над своїм господарством та дiставши серед кримських виноградарiв дуже авторитетне становище, що видно зi слiв про нього Кеппена, Дюбоа де Монпере та iн., Беркгейм одверто не виявляв своєї проповiдницької та мiсiонерської дiяльностi й тiльки в листах висловлював свої релiгiйно-фiлософськi погляди та переконання. З огляду на це дуже цiкавi його листи до А.Н. Голiцина*42. Дуже цiкавий i написаний за пiвтора мiсяцi  перед смертю його лист до Н.Н.Раєвського -- вiдповiдь на його лист.
Мiж iншим, А.Н.Голiцин у листi до Беркгейма вiд 12 грудня 1826 р. прохав його повiдомити "о складе жизни всей их колонии и о том, как она поживает". Слово "колония" тут, звичайно, слiд розумiти умовно або жартiвливо, а не в безпосередньому розумiннi. Тим часом дехто в Криму гадав, що мiстики, якi приїхали сюди з Крюденер та Голiциною, утворили суцiльне, тiсно зв'язане товариство.
У компанiї мiстикiв, що приїхали до Криму з Г.С. Голiциною та Крюденер, видатною особою була ще згадана вгорi з Олiзарових слiв стара графиня Гаше, що довгенько жила в Голiциної в Кореїзi, а далi оселилася в Старiм Криму; тут вона вмерла в травнi 1826 р. Виходить, вона прожила в Криму всього лиш близько двох рокiв. Про цю особу iснує й досi ще бiльше легенд, нiж про Голiцину. Здається, перший Ф.Ф.Вiгель подав у своїх споминах, що "эта примечательная француженка, жившая долго в Петербурге под имененем графиня Гашет, была сеченая и клейменая Ламот, столь известная до революции, игравшая главную роль в позорном процессе о королевином ожерелье"*43. казали, що вона нiколи не скидала лосиної фуфайки, яку носила на тiлi, й вимагала, щоб у нiй  i поховали її. Але коли її обмивали по смертi, то неначе б побачили на її плечах слiди таврування, й особу її, таким чином, було з'ясовано. З чужоземних письменникiв перша виразно висловилася про цю тотожнiсть А.Омер де Гель, яка пустила в обiг i безглузду думку, що "три славнозвiсних жiнки" -- баронеса Крюденер, кн. Голiцина та графиня Гаше -- з хрестом в однiй руцi й Євангелiєм в другiй, ходили по татарських селах та проповiдували християнське вчення". Вона-таки подає, що гр. Гаше жила й померла в Артеку*44.
Кримськi старожильцi до останнього  часу визнавали за тотожнi особи графиню Гаше та Лямот-Валуа. Визнавали цю тотожнiсть i багато хто з тих, що писали про Крим, i про старокримську героїню королевиного намиста постала цiла лiтература*45. Мiж iншим, щирий прихильник iдеї про цю  тотожнiсть був французький консульський агент у Феодосiї небiжчик Люї Бертрен*46. Повторювати анекдоти про цю загадкову, нiби таємничу й, будь-що-будь, не позбавлену цiкавостi особу ми не будемо. Але таємницю свою вона забрала з собою в могилу, бо, вiдчуваючи, що наближається смерть, спалила всi свої папери. По тому, як вона померла, з'явилася пiдозра, що її папери вкрадено. Призначено слiдство, але факт викрадення не встановлено*47. Цю справу подав автор цих рядкiв в "Известиях Таврической Уч. Архивной Комиссии"*48.
Та хоч як багато казали й писали про гр. Гаше, нiхто не подавав, щоб вона в Старiм Криму мала з кимсь проповiдницькi розмови на релiгiйно-мiстичнi теми. Жила вона дуже скромно й мала аж надто невелике коло знайомих з чужоземцiв, що їх тодi багато було в Старiм Криму, Судаку, Карасу-базарi. Найближчою особою до неї був наглядач судацької школи виноградарства й виноробства барон А.К.Боде. Вiн провадив графининi справи, знов же був i за її душоприказника. Двi його старшi дочки-пiдлiтки добре затямили собi її зовнiшнiй вигляд, манери, її гладеньку сiру сукню, що нагадувала довгий чоловiчий сурдут, адже ж такого самого фасону, що ним, як сказано, вiдзначавсь костюм i Г.С.Голiциної. Одна з них пiшла згодом у черницi, прибравши собi iм'я Валерiї (в цьому не можна не вбачати впливу вiдомого роману баронеси Крюденер, де героїня має таке саме iм'я). Вона була дуже прихильна до мiстицизму, але заплямувала себе близьким приятелюванням з вiдомою iгуменiєю Митрофанiєю, перейняла вiд неї невiдповiднi релiгiйному пiєтизмовi життєвi погляди та поведiнку. Однiй з дочок Боде належить i стаття про гр. Гаше. Авторка статi переконана, що гр. Гаше була не хто як графиня де- Лямот. Так гадали й давнi мешканки Судака, дочки вiдомого тамтешнього виноградаря Лярг'є, що теж бачили її та чули багато оповiдань про неї. Але в статi Боде, як i Олiзара та iн., є багато недоладного. Думку про тотожнiсть графинi де-Лямот i Гаше, яку припускав ранiше й автор цих рядкiв, найбiльше спростовує те, що, як виявилося, з тих довiдок, у Державному Архiвi не було жодних справ чи там паперiв про графиню Гаше. Окрiм того, до неї неуважно ставилася таврiйська адмiнiстрацiя, що довiдалася про смерть її в Старому Криму аж за три мiсяцi згодом, та й то через розпочату в Петербурзi приватну справу про деякi речi, що лишилися по її смертi та що належали царицинiй камеристцi Бiрч. Нi до чого були й довiдки про неї, що брав Бертрен у французькому консульствi в Одесi. Останнi розшуки про цю особу й теж без успiху провадив, на прохання Бертьє-Делагарда, акад. Б.Л.Модзалевський, що видно з його заяви на засiданнi iст.-фiлол. вiддiлу Академiї наук 1918 року. Але Б.Л.Модзалевський не знав, що питання про це на пiдставi матерiалiв з архiву канц. таврiйського губернатора, я вже розглянув ранiше. Отож, тепер цiлком певно можна сказати, що iстину про цю таємничу особу поховано разом з нею.
До компанiї мiстикiв, що жили на початку XIX ст. в Криму, А.Омер де Гель зараховує i дiвчину-"канонiсу" Юстину Жакмар. Але ця. теж дивовижна особа, навсправжки безпосереднього стосунку до кримського товариства мiстикiв не мала. це була емiгрантка- вчителька, що, першого разу приїхавши до Росiї, жила в Петербурзi, а другого якось потрапила до Криму, але зовсiм незалежно вiд Голiциної та Крюденер i геть iзгодом по їхньому приїздi сюди. 1832--1838 рр. вона жила в Судаку i особливо довго в Копселi, де завiдувала виноградником вiдомого тодi виноградаря в Криму Амантона. Коли вiн виїхав з Копселя, цей виноградник перейшов до iнших рук, а далi власницею його була, здається, Жакмар. Приїхала вона до Судака 1832 р. i незабаром її було допитано, чи має вона атестат, бо в паспортi її записано вчителькою. Жакмар заявила, що атестата вона не має, що ранiше вона гадала була навчати молодь, а вдруге приїхала до Росiї, щоб працювати над виноградним садiвництвом, але, якщо згодом обставини примусять її знову взятися вчити молодь, то вона складе встановлений iспит, щоб дiстати вiдповiдний атестат*49.
В Копселi познайомилася з нею й А.Омер де Гель. Про працю її тут кажуть Кеппен*50, Мнтадон*51, Хр. Стевен*52, маршал Мармон*53, Дюбоа де Монпере*54. Вона жила самiтно й Омер де Гель назвала її через це "chanoinesse de Kopsel", себто копсельською черницею, а Л.Бертрен без жодної пiдстави надав їй звання канонiси. В 40-х рр., пiсля низки прикрих пригод, а так само через розпад у справах, Жакмар переселилася до маленької тодi Ялти, типового татарського села, де6 бувши вже лiтньою жiнкою, по-давньому, була самiтня i оригiнальна. К.К.Ешлiман, що знала її, повiдомляє, що це була висока на зрiст, дужа й мужня жiнка, одягалася оригiнально, по-чоловiчому, носила феску, бешмет та шаровари, високi сап'яновi чоботи. Своїми звичками та поведiнкою вона теж нагадувала чоловiка: з рушницею в руках смiливо йшла в гори, продиралася по диких проваллях та кручах, блукала по лiсу, полювала птахiв та звiрiв, жила одна в своїм невеличкiм будиночку, нiкого й нiчого не боячися*55. Вмерла Жакмар у Симферополi, мавши 70 р. зроду, 10 липня 1855 р. Пам'ятник на могилi її зберiгсь. Мiстицизму та релiгiйного проповiдництва вона не виявляла.
З Г.С. Голiциною приїхала до Криму родина Маврер, виходцiв iз Швейцарiї, про яких згадує Олiзар. Стара Маврер, як каже К.К. Ешлiман, купила невеличкий маєток у с. Азек, близько Бахчисарая, де жила з синами та дочками. Сестра її, Олена Якiвна, єдина в родинi захоплювалася мiстицизмом; її вивезла бар. Крюденер до Росiї, й жила вона в Голiциної в Кореїзi. Небога її вийшла замiж за архiтекта в Ялтi Ешлiмана, батька авторки згадуваних тут споминiв. Як свiдчить К.К.Ешлiман, О.Я. Маврер до самої смертi пiдтримувала близькi стосунки  з багатьма членами мiстичного гуртка в Росiї. Єдина в родинi вона вступила в православну вiру*56. Переїхавши до Гаспри до А.Н.Голiцина, вона була в нього за чтицю. Про неї каже в своїх споминах Ю.Н.Бартєєв*57.
З мiстиками гуртка Голiциної та Крюденер приїхав до Криму ще єврей-вихрест Ол.Вас.Ашер, одружений з камеристкою Крюденер. Вiн купив земельну дiлянку в Кизилташi, близько Аю-дагу, й розвiв тут виноградник. Якийсь час вiн був за управителя в Орiандi, бравсь i до пiдрядiв. Вiн стояв на чолi поважної родини. Син його С.О.Ашер був видатний земський дiяч у Ялтинському повiтi.
Щодо решти колонiстiв - нiмцiв та швейцарцiв, що приїхали до Криму з Голiциною та Крюденер, то вони, приїхавши сюди, незабаром розiйшлися по рiзних мiсцях та почали господарювати, як i всi колонiсти.
Отже, мiстики-колонiсти, що приїхали до Криму з Голiциною та Крюденер, однiєї спiльної колонiї не утворили. Та в культурно-економiчнiй iсторiї Криму приїзд сюди на життя Г.С.Голiциної з компанiєю мiстикiв важив багато, й у цьому головний iнтерес цiєї подiї. Чи була тут певна мета щодо релiгiйної пропаганди, сказати важко. Але перебування Г.С.Голiциної на пустельному, мало не дикому тодi пiвденному узбережжi Криму та зразковi винограднi й садовi господарства, що їх влаштовували вона та найвидатнiший з її супутникiв  бар. Беркгейм, стали за приклад для дуже багатьох осiб, якi оживили пiвденний берег Криму та завели тут високу господарчу культуру, разом з тим пiднiсши цiннiсть та вагу цiєї найкращої частини Криму. Тимчасом решта її супутникiв своєю працею як i iншi колонiсти, зокрема менонiти, сприяли розвитковi й пiднесенню сiльського господарства та хлiборобської культури в степовiй i пiдгiрськiй частинах Таврiї. Як згадувано вгорi, в Саблах 1825 р. жив англiєць-проповiдник Джеймс; але про дiяльнiсть його нiчого не вiдомо.
Ради повностi цього нарису зазначимо ще, що в 1-й чвертi XIX ст. у Феодосiї iснувала масонська ложа "Йордана", на чолi її стояв начальник Феодосiйської карантини лiкар Граперон, а серед членiв був I.I.Лiпрандi. Були в Криму й члени бiблiйного товариства, мiж iншим вiце-губернатор К.I.Габлiц, що був потiм у Петербурзi за одного з шiстьох вiце- президентiв цього товариства, та А.С.Таранов- Бiлозеров, губернський прокурор, а потiм губ. маршалок та iн.

V

О.С.Таранов-Бiлозеров

До видатних людей в життi Криму наприкiнцi XVIII i на поч. XIX ст. належить Олександр Степанович Таранов-Бiлозеров. Iм'я його тепер згадують лиш у зв'язку з назвою Будинку мандрiвника, що вiн заснував у Симферополi, i майже нiкому невiдомi його особа й дiяльнiсть.
О.С.Таранов-Бiлозеров, що називав себе звичайно тiльки першою частиною свого прiзвища, був родом українець. Вiн був син дiдича на Слобожанщинi, де родовим гнiздом його було село Бiлянське Озюмського повiту. Народивсь вiн  1759 р.i освiту здобув спершу вдома, добре вивчивши, мiж iншим, французьку й нiмецьку мови, далi вчивсь у харкiвськiй гiмназiї. скiнчивши гiмназiю, вiн почав вiйськову службу в Луганському драгунському пiкiнерському полку, куди його, тодiшнiм звичаєм, записали сержантом ще як вiн мав 10 рокiв, 1769 р.; а перший чин "зауряд-поручика" вiн одержав 1772 р. В 1779 р. Таранов через хворобу залишив службу з чином поручика i незабаром перейшов на цивiльну. 1784 р. його обрано на секретаря дворянства в заснованiй тодi Катеринославщинi й на депутата разом з губернським маршалком, щоб пiднести подяку Катеринi. В жовтнi того ж таки року його призначено на прокурора до катернославського губернського магiстрату, а 13 грудня 1784 р. -- на ту саму посаду в Тавридську верхню розправу.
Невiдомо, чом саме Таранов переселивсь до Тавриди. До цього могло спричинитися його кволе здоров'я, але могло мати мiсце й Потьомкiнове бажання мати його на посадi в Криму, або ж бажання керiвника канцелярiєю В.С.Попова. У Криму, що його рiк перед тим приєднано до Росiї, потребували багатьох росiян-службовцiв, i значна частина їх, починаючи з керiвника Тавридського краю, В.В.Нечу-Каховського, були українцi. Так було й згодом*58.  У Криму Таранов прожив аж до кiнця свого життя, тридцять п'ять рокiв, звик до Тавриди, звiдкiля iншi тiкали тодi, коли це було можна, полюбив її, i тiльки перед смертю й вiн думав тiкати з неї, пригнiчений людською несправедливiстю й кривдами.
На новому мiсцi служби Таранов одразу виявив себе дуже добре, одержав похвальнi атестацiї й доручення, мiж iншим, коли до Криму приїздила Катерина*59. У вереснi 1787 р. Таранов, викликаний батьковим листом, повинен був їхати додому. Клопочучись про дозвiл йому виїхати "из внимания к желанию 80-летнего старика, хотящего устроить спокойствие в своем семействе (роздiл маєтку), и из уважения к достоинствам Александра Степановича", Каховський послав його самого до Потьомкiна i прохав Попова допомогти Таранову й виклопотати йому вiдпустку. "Удаление его на несколько дней из области, -- писав вiн до Попова, -- не отнесите к нынешним обстоятельствам (тут вiн, мабуть, має на увазi розпочатий саме тодi виїзд кримських татар до Туреччини i так само вплив проповiдi iмама Мансура), ибо сверх того, что живем мы здесь покойно, одарен он и духом, и рассудком, и благородным честолюбием"*60. Навсправжки ця вiдпустка затяглася аж до весни 1788 р.; до всього Таранов довгенько перебував у Катеринославi, де Попов, можна гадати, добре пiзнав його. Принаймнi з листа Каховського до Попова вiд 7 лютого 1788 р. можна зробити висновок, що вже тодi Таранов почав брати участь в особистих господарчих справах Попова щодо його кримських маєткiв*61.
1788 р. О.С.Таранова призначено на тавридського крайового прокурора; 1791 р. вiн перейшов працювати до провiантського урядництва з чином обер-повiантмайстера. У груднi цього року вiн приїздив до Катеринослава i тодi одруживсь. У квiтнi 1792 р. Каховський писав до Попова: "А.С.Таранов, следующий в С._Петербург, требовал моего В.пр-ству об нем представительства. Я зная его достоинства и похвальнейшее поведение, приемлю смелость просить удостоить его Вашим покровительством и милостивым принятием его просьбы". А в жовтнi цього року Каховський давав Таранову, як видно, якесь особливо довiрочне доручення. Цього ж року Таранова переведено, як радника справ Тавридської скарбової палати, й вiн залишався на цiй посадi аж до 1795 р., коли через хворобу, примушений був залишити службу й їхали лiкуватися за кордон до Нiмеччини, австро-Угорщини й Францiї.
Повернувшись до Криму, Таранов 1800 р. одержав призначення на члена незадовго перед тим заснованої Комiсiї для розгляду земельних суперечок, що виникали в Криму; одночасно вiн протягом двох трьох лiт (з серпня 1809 р.) був тавридським  "совiсним суддею". З листопада 1811 р. до 1818 р. був за тавридського  губернського маршалка; 1817 р. його призначено на члена Комiсiї для виявлення в Криму рiзних надуживань. Тут вiн працював аж до самiсiнької своєї смертi. Помер Таранов 31 березня 1819 року на 60-му роцi життя*62. Отже життя його в Криму було наповнено рiзноманiтною й вiдповiдальною дiяльнiстю, як службовою, так i громадською.*63.
Про особисте, приватне життя Таранова вiдомо дуже мало. Вiн був одружений з удовою вiдомого на пiвднi кол. Росiї й надто в Криму, садiвничого, колишнього директора школи виноробства в Судаку в 1787--1781 рр. Та шлюб цей був нещасливий. Таранов прожив iз дружиною кiлька рокiв i розiйшовся з нею 1803 р. Формально цей шлюб скасувала Катеринославська духовна консисторiя 1804 р., її постанову ствердив Синод. Наступного року Таранов склав перший заповiт, з яким харкiвський свiй маєток вiн заповiдав "в Польшу приобретателей", а тавридський -- на боговгоднi справи. Цей заповiт ствердила харкiвська цивiльна палата. Цього року вiн був востаннє на батькiвщинi i пiд час цiєї ж подорожi видав суму на те, щоб заснувати в м.Слов'янську Озюмського повiту лiкарню на спогад про його батька з iменем "Степановской". Тодi-таки, мабуть, переїхала з ним до Криму i його мати, що померла ранiш, нiж вiн, у Симферополi.
Розлучившись iз жiнкою, Таранов до кiнця життя залишавсь самотнiм удiвцем, жив ощадно, служив, дбав про своє велике господарство, що завiв у Криму, читав, мав стосунки з найкращими людьми з мiсцевого громадянства. Вiн одержував, окрiм росiйських, французькi та нiмецькi газети, мав величеньку книгозбiрню, як можна уявити з тих її описiв, що збереглися; книгозбiрню складено найбiльше з книжок поважного мiсту, переважно французькою мовою. вiн був членом "Бiблiйного товариства"*64 i серед книжок його було багато авторiв релiгiйно-морального змiсту.
Окрiм частини родового маєтку на Харкiвщинi, з 570 крiпакiв, у Таранова було багато землi в Криму: 1) за наказом Потьомкiна йому подаровано сiльськi землi: Чистая (або Чистенькая) з урочищем, Таш-Джарган i Бодана, а як отi казеннi землi Симферопольського повiту, збiльшено купiвлею вiд татар, то разом щось iз 2700 десятин; усi разом вони мали спiльне iм'я Базарчик; 2) в адмiрала Ушакова вiн купив чималу лiсову дачу Коуш, щось близько 5000 дес.; вона була так само в спiльнiм володiннi з скарбовими селянами-татарами; 3) три винограднi садки в Судаку; з них один йому надано, щось iз 15 дес.; другий куплено у адмiрала Н.С.Мордвiнова (10 дес.), а третiй куплено у вдови Палласа -- 7 дес.; 4) чотири винограднi садки на р. Качi (щось iз 13 1/2 дес.); 5) п'ять невеличких дiлянок орної землi при д. Джалман-Кiсек-Аратук, Симферопольського пов. (250 дес.); 6) будинок у Симферополi6 дуже добре умебльований, i дворове мiсце з крамницею й двома флiгелями; 7) невеличкий старий будиночок в Євпаторiї.
До Базарчика й Чистої Таранов перевiв частину своїх селян з Харкiвщини i, мiж iншим, запровадив тут досить велике тонкорунне вiвчарство, за прикладом вiдомого вiвчарника Рув'є, паруючи кращу мiсцеву породу бiлих овець з привезеними 1805 р. з Волощини самцями iспанської  породи;  отже вiн був один з пiонерiв тонкорунного вiвчарства в Криму, випередивши урядовi заводи (1808 р.) щодо цiєї галузi промисловостi в Криму. у Чистiй здобуту вовну пряли й з неї ткали дуже добру байку, а фарбували на фабрицi в Катеринославi його ж таки селяни, яких вiн посилав туди вчитися. Сам вiн носив одежу з власної байки й намагавсь виробляти своє ж добре сукно. У листi до губернського маршалка Нотари вiд 8 листопада 1808 р., дякуючи йому за надiсланий твiр Фрибе про полiпшення в Росiї вiвчарства (його надсилали за урядовим наказом до кращих хазяїв), Таранов сповiщав його про свої заходи в цiй справi й писав: "Не имея возможности достать овец иностранной породы при непременном намерении моем улучшить шерсть моих овец, руководствуясь отечественными и иностранными писателями и более опытностью, соединя детей мериноса ягничек  с отцом их, в сем году, наконец, имею я барашков и ягничек, хотя немного, но ничем не уступающих отцу их гишпанскому, которого сею весною лишился. Завод мой первого номера гишпанской состоит ныне в сотне метисов -- баранов, овец, ярок и ягненков и 70 овец иностранных... Сего года в прошедшем октябре месяце получил я выписанных мною из Германии трех лучших баранов гишпанской чистой породы и нужное число для них иностранных овец. Лучшему из сих трех баранов к иностранным овцам придав сбереженных мною несколько овец чистой породы от гишпанских баранов, надеюсь, что шерсть от них будет лучше прежней..."
Таранов сподiвався за два роки мати в Криму сукняну фабрику, в якiй мали бути: двоє ткачiв, цiвняк, сиробiльник, картник, фарбувальник. Вiн послав своїх людей вчитися цього на початку 1808 р.
Так само серйозно дбав вiн про добру постановку свого виноградного й винарного господарства, виписував вина й лози з-за кордону й чимало виробляв вина. Про цю його дiяльнiсть збереглися цiкавi данi в опису вин, що залишилися в двох льохах пiсля йог смертi. Потiм їх продано з аукцiону*66. Цi данi подають нам картину становища виноградарства й винарства Криму на початку минулого столiття i виявляють, як серйозно ставивсь до цiєї галузi сiльськогосподарської промисловостi в Криму Таранов. Мiж iншим, видно, що вiн, разом з Мордвiновим i Палласом, був пiонером у справi виробу в Криму шиплячого вина.
Незалежно вiд власного господарства О.С.Таранов стежив за господарчими справами в Криму В.С. Попова, з яким був у близьких стосунках до кiнця життя, контролював роботу управителiв по його маєтках в Криму (Тавельському, Тарханкутському, Бiюк-Онларському та iн.), а коли було потрiбно, керував нею й брав участь у земельних процесах його, а також i Мордвiнова з дiдичами-татарами, про що буде сказано нижче.
З мiсцевих людей Таранов, судячи з тих даних, що дiйшли до нас, мав близькi стосунки з С.С.Жегулiним*67, Д.Б.Мертваго*68, К.I.Габлiцем*69, кн. Д.П.Горчаковим*70, Е.Ф.Зальфельдом*71, А.С.Лавинським*72, С.М.Бронєвським*73, Рув'є*74, Де-Серром*75, Ф.Т.Биченським*76, Штером, Фiлатьєвим*77 i деякими iншими освiченими й високо-культурними людьми з сучасних йому мешканцiв Тавриди. Вiд iнших мiсцевих мешканцiв Таранов стояв осторонь, маючи з ними стосунки тiльки в якихось службових чи життєвих потребах.
На жаль, до нас дiйшла тiльки незначна частина його паперiв i листування. А саме, в частинi архiву у В.С.Попова, що зберiгається тепер у Кримськiм Педагогiчнiм Iнститутi, -- 43 листи до Попова вiд Таранова за 1800--1817 рр., а серед паперiв Таранова, що вцiлiли в архiвi Симферопольського Будинку мандрiвника його iменi*78 збереглося 63 листи вiд Попова до нього, вiд жовтня 1809 р. до сiчня 1819 р. судячи з дат та змiсту цих листiв тiльки щасливо вцiлiли рештки їхнього листування, цiннi для їхнiх життєписiв, знов же й для характеристики внутрiшнього життя Тавриди за той час. Немає сумнiву, що серед тих частин шпитального архiву, що загинули, було багато особистих паперiв Таранова: його доповiдей, записок, листiв до нього й т.iн. Спинiмося на його листуваннi з В.П.Поповим.
Це листування починається 1800 р., коли Таранов був членом комiсiї для розгляду земельних суперечок i обороняв Попова в його Тавельському процесi з татарами в доповiднiй записцi, що виявляє, як вiн добре був обiзнаний iз землеволодiння i землекористуванням пiд час ханської влади в Криму, з правами на землi -- хана, калги-султана й iнших султанiв та мура, що було дуже важливо, бо землi при сс. Тавелi, Бiюк-Янкої, Куук-Янкої та Аянi становили коло 300 рокiв калгалик, себто рангове володiння калги-султана i належали не особi, а чиновi калги, i цей маєток вiн мав право вiддавати в користування чи оренду, кому хтiв, щоб мати доход, але нiяк не на власнiсть. За останнього хана Шагiн-Гiрея тавельська дача належала до палацових володiнь; цю частину одержав Попов за ордером Катерини, а iншi землi  в цiй долинi, що належали приватним особам, купив i на це подав безперечнi документи. Комiсiя вирiшила цю справу взагалi на користь Попова, хоч татари з Тавел й Янкоя одержали за її постановою чималi частки коштом земель Попова*79.
У листi вiд 29 березня 1806 р. вiн висловлював надiю й на те, що Тарханкутська справа Попова з татарами щасливо закiнчиться. "Тогда, -- писав вiн, -- уже смело смогу я отлучиться из Крыма". Доводилося, каже вiн, -- боротися з небезстроннiстю членiв цивiльного суду й "беззаконными и бессовестными" постановами суддiв, заради обiцянок рiзних службових вигiд, не кажучи вже про хабарi та потурання губернатора Бороздiна.
Незважаючи на це, Таранов виступив в оборону iнтересiв Мордвiнова в дуже значнiй справi його з татарами сiл Байдарської долини i склав "преогромную" записку в цiй суперечливiй справi. Її подав повiрений Мордвiнова. Вона схожа по сутi з його запискою в Тавельськiй справi Попова, але її пристосовано до байдарських умов.
Ми бачимо, що Таранов, як i перший голова (1802--1805) комiсiї I.В.Лопухiн, вiдомий розенкрейцер*80 "не боялся защищать", коли цього вимагала справедливiсть, права нових дiдичiв проти неправдивих скарг i домагань татар i деяких росiйських землевласникiв, надто з урядовцi; це викликало незадоволення губернаторiв. Та Лопухiн приваблював до себе кримську люднiсть безмежною добросердiстю, що межувала з потуранням, i до того ж незабаром, вчасно, виїхав з Криму. Таранову ж довелося витерпiти злiсть, ворожнечу, помсту.
Таранов дуже полюбляв Крим, його цiлюще повiтря, тепло, його природу й добре знав i його тодiшнє становище, i його минуле. I його мучили надуживання не самих нижчих, а й вищих службовцiв, що тут розвинулося, неправосуддя, судова тяганина, хабарництво, розкрадання й незаконний продаж скарбової землi, намагання задовольнити особистi вигоди й iнтереси, а не громадськi й державнi. На посадах, де вiн працював, йому доводилося все це добре знати й бачити, ба навiть бiльше-- боротися проти цього, i це псувало стосунки, розвивало ворожнечу до нього.
Першi його листи до Попова ще сповненi ясного настрою. Вiн закликав його жити в Криму взимку, з його Решетилiвки на Полтавщинi, де жив вiн за Павла I; до цього поєднувався й Мордвiнов. Радiсно зустрiв вiн початок царювання Олександра I й вiтав Попова "с вступлением в новую, возрождающую всех нас эпоху" (лист цей -- вiд 31 березня 1801 р.). З щирою пошаною говорив вiн про тавридського губернатора Д.Б.Мертваго, про його чеснiсть, шляхетнiсть, добрiсть, i далеко не мав цього почуття до його наступника А.М. Бороздiна, людини освiченої, що захоплювалася культурними закладами, але негосподарчої, своєдура й надзвичайно поганого адмiнiстратора.
Тимчасом участь Таранова в Комiсiї для розгляду земельних суперечок, повна виявiв громадської мужностi, викликала велику опозицiю серед мурз, i йому важко було залишатися на цiй службi. Ще важче довелося йому, коли на початку 1808 р. його обрано на совiсного суддю. "Худое, расстроенное мое здоровье требовало бы больше упражнений сельских, -- писав вiн до Попова, -- на воздухе, нежели бумажных, но я никак не мог отказаться, не подвергая себя нареканию". Його мучили сторонничнiсть i несправедливiсть суду, який вiн звав "шемякинским", недбалiсть,несправедливiсть, "бессовестность и глупость" багатьох постанов комiсiї. "Не во всем справедливым" знаходив вiн i постанову Тавельської справи Попова (лист од 9 квiтня 1808 р.). "Не в лучшем положении" знаходив вiн i справи Мордвiнова, що їх розв'язала комiсiя, на його думку, неправильно й сторонничо на користь татар. I справдi, Сенат згодом скасував цю постанову.
Обороняючи iнтереси Попова, Мордвiнова й iнших помiщикiв, Таранов робив це не як вiдсталий крiпосник: вiн боронив права проти замахiв на них "избалованных потворством и снисходительностью" татар (лист од 29 березня 1806 р.)*81. Татарськi мурзи й дiдичi з дрiбних урядовцiв у великiй кiлькостi були лютi на Таранова за його ставлення до земельної справи в Криму й пiд час виборiв губернського маршалка органiзували проти нього демонстрацiю з участю декого з росiйських дiдичiв, вирiшивши не обирати його на нове трирiччя; обрано Е.I.Нотару. Та проти цих виборiв подано протест губернському прокуроровi Горчакову, бо на них припустили вiдступлення вiд законiв про балотування й вибори*82. Таранова не обрали анi маршалком, анi на совiсного суддю. Губ. прокурор скасував цi вибори, а Таранова примусили подавати скаргу зi свого боку до Новорос. ген.-губ. дюка Ришельє. "Уверен будучи, что он, яко человек беспристрастный, будет на стороне справедливости, -- слишком дерзко и злодейски поступили со мною, и грешно не обнаружить ухищрений" (Лист до Попова вiд 4 лютого 1809 р.). За кiлька день вiн писав йому: "несмотря на способы, употребленные к удалению моему от места, я почитаю себя счастливым, потому что здоровье мое худо" (15 лют. 1809 р.). Справа затяглася й повернулася ворогам Таранова на зле. З листа Попова до Таранова вiд 7 жовтня видно, що й вiн прохав за Таранова у двох мiнiстрiв; як видно, Таранов мав задоволення. Та академiк Паллас не витримав боротьби за правду через свої земельнi справи i, кинувши сподiванки на Крим, поїхав до Берлiна. Незабаром розпочалися такi полiтичнi подiї, як "отечественная" вiйна й чума в Криму, й зосередили на собi увагу. Окрiм росiйських газет -- "Инвалид", "Северная почта", "Сын Отечества" -- Таранов стежив за подiями, читаючи ще французькi й нiмецькi газети й вивчаючи нiмецьку мапу. 14 листопада 1813 р. Попов писав до Таранова: "Кн. А.Б.Куракин чрезвычайно доволен прекрасным вашим описанием о Бахчисарае и дворце ханском. Прилежнейшая его просьба -- не можно ли нанять человека, который бы снял на бумагу ситуацию дворца с прилежащею окресностью и план строения хаты карандашом. При сем случае возобновляю и я покорнейшую просьбу о доставлении мне плана ситуации Тавельской, дабы потом мог я план строения к Вам доставить, в котором бы мы могли с удовольствием провести поздние годы. Из отзыва ко мне кн. Куракина, в копии здесь прилагаемого,  извольте видеть, как он восхищается всем тем, что слышал о приятности русской Италии". Попов кликав Таранова до Петербурга, i той хотiв туди їхати навеснi 1815 р.; та здоров'я його дедалi гiршало6 i 1814 року вiн склав свiй надзвичайний заповiт, про що скажемо далi7
А втiм, через своєдурство губернатора Бороздiна руїна в Криму дедалi зростала. Таранов почувавсь погано й намiрявсь навiть тiкати з Криму. 21 липня 1815 р. Попов писав до нього: "Жаль мне, что простывает Ваша привязанность к Тавриде. А у меня до сих пор любимая идея, любимое намерение -- провести остатки дней при подошве Чатырдага. Я не сомневаюсь, что по восстановлении общего спокойствия при попечении о благах России, не будет, конечно, выпущено из виду благосостояние прекрасной области Крымской". Тут же вiн висловлював жаль, що чотири пошти одержано без листа вiд Таранова. У листi вiд 1 серпня того ж року вiн повторював: "Не хвалю за вашу холодность к Тавриде; когда ласкаюсь собеседованием с Вами, получаю решительный Ваш приговор на оставление сего прекрасного края. Вы даже не сделали мне доверенности сказать о причине, возбудившее толикое негодование, предоставляя сие, может быть, до будущего со мною свидания, которого я ожидаю с нетерпением. Извольте готовиться к сильным прениям. Я буду Вам доказывать, что благородному, чувствительному человеку не только в Тавриде, но нигде спокойно жить нельзя, если не облечься в броню терпения. И далее: "Знаю, то из собственного опыта... Вы столько любили Крым, столь многое в нем видел я тому доказательств, что не могу я верить, дабы Вы паки к нему не обратились. Ваша честность, опытность, благоразумие и человеколюбие могут принести великую сему краю пользу. Я говорил и говорю столь со многими, и не один я отдаю Вам сию справедливость, по крайней мере ни от кого об Вас я кроме похвал не слышал". Попов переконував  Таранова "не волноваться и на оскорбления отвечать презрением". Цим же листом Попов сповiщав Таранова про смерть Рув'є, що його здоров'я цiлком зiпсували сидяче життя й кабiнетна праця. Призначив Таранова на опiкуна, а так само протоiєрея Самбурського, вiдомого своїми полiтико-економiчними працями, теж знайомого Таранова. Попов i цим разом писав до Таранова, що прагне до Криму,  щоб полiпшити здоров'я й щоб особисто заспокоїти його "надеждою лучшего впредь". Та хвороба його збiльшилася, й мусiв Попов збиратися до чужих країв, куди поїхав на початку червня 1816 р., а повернувшись з-за кордону, замiсть Криму, поїхав до Решетилiвки, звiдкiля повернувсь до Петербурга. Отже в найпотрiбнiший Таранову час його не було в Петербурзi. А в Тавридi в цей час вiдбувалися дуже важливi подiї.
"Самопроизвольное", як зве його Таранов, управлiння Бороздiна Тавридою протягом вiсьмох рокiв викликало призначення особливої комiсiї з царського наказу, щоб дослiдити надуживання в цiй губернiї. До складу комiсiї призначено й Таранова*83. Правда перемогла, i Бороздiна знято з посади. "Злоупотребления, -- пише Таранов до Попова, -- дошли до высшей степени. Татары были допущены целыми округами продавать казенные земли, и за 400 р. была продана Арабатская стрелка с десятью соляными озерами, казармами, построенными казною для инвалидов, и на 40 верст землей, искони ханской, а впоследствии всегда казенной.  Исправники в два года составляли себе 100--150  тысяч капитала, грабячи народ, и можно сказать, что провосудия даже понятие было потеряно" (лист вiд 4 сiчня 1817 р.).
У повiдомленнях Таранова в листах до Попова про безладдя в Криму не було перебiльшень. Про них ми маємо низку офiцiйних матерiалiв, напр., у царськiм наказi до Херсонського вiйськового губернатора вiд 4 травня 1816 р.  про продаж у Тавридi щось з пiвмiльйона десятин за безцiнь, напр., урядовцям Уманцевi, Барабашеву й Аверкiєву по 1крб.20 коп., "чему и веры нельзя дать, судя по богатству тамошних земель. Казна несет от сего чрезмерные убытки, а чиновники служащие обогащаются за ее счет, пользуясь временем". Серед iнших надуживань згадано й те, що урядовцi припускають безконтрольний продаж землi*84 приватним власникам, не переконавшись перед тим, чи є вона їхня власнiсть.
Важко було Таранову й брати участь у комiсiї для розгляду земельних суперечок. "Заседая в ней, -- писав вiн до Попова, -- теряю свое здоровье, и не токмо в самом сердце я должен бороться с неправдою, но приобретаю и неприятелей по необходимости". Один з його ворогiв, дiдич Анастасьєв, "человек глупейший и можно сказать полуумный, научаемый Бороздиным", їздив навiть до Петербурга, щоб скаржитися на Таранова "от лица дворянства". "Конечно, неприятно некоторым помещикам, что открыл я десятки тысяч десятин захваченной ими земли. Поверите ли, что Евпаторийского уезда земли, на которых живут татаре, все почти искуплены помещиками, что некоторые имеют до 70 деревень с округами, купленными за бесценок от казенных татар. Вот злоупотребления, на кои не смели и во сне помыслить, покуситься в царствование Екатерины,но тогда не было губернаторов Бороздиных".
За таких обставин важка була для Таранова й посада маршалка: "признаюсь, что при немощах моих предводительство для меня великое бремя, и тем тягчайшее, что, ни в уездных предводителях, ни в подчиненных по депутатскому собранию вовсе помощников не имею. Что поважнее, должен писать и обрабатывать сам. О злоупотреблениях, бывших здесь, я только намекнул, должно бв писать целые томы" (лист од 5 лют. 1817 р.). Таранов сповiщає, що Бороздiн "все способы употребляет к удалению меня  из комиссии и не думая, что тем окажет мне благотворение", "а кем-то наученный землевладелец Чернов, кем-то наученный большой плут, послал на меня ябедническую жалобу министру юстиции и полиции*85. Признаюсь, что при беспрерывных трудах и крайних заботах нелегко бороться с ябедою и ухищрениями людей самых развращенных" (26 лют. 1817 р.). "Положение мое, яко члена комиссии, самое неприятнейшее". Виконування обов'язку викликало "потерю ласки многих чиновников, помещиков и мурз, присвоивших казенные земли. Естественн, что я, не колеблясь ни одной секунды, пошел стезею истины и тем преобрел врагов, между коими есть по здешнему месту весьма значительные. Хотя я не дорожу местом губ.предводителя, ибо на сие трехлетие посажен поневоле, ниже любовию неблагомыслящих, но Вы представить себе не можете, какие употребляются ухищрения ля удаления меня из комиссии". Вiн i сам прохав усунути його з комiсiї (лист од 16 березня 1817 р.), але вища влада залишила його й доноси на нього залишила без наслiдкiв. Тодi кiлька десяткiв мурз i урядовцiв склали колективну заяву, де доводили протизаконнi вчинки Таранова, i подали її до Сенату, мiнiстровi внутрiшнiх справ i ген.-губ. Ланжероновi. Сповiщаючи про це попова, Таранова 22 жовтня 1817 року так писав йому: "Я хотя и в необходимости отражать клевету, но защищаюсь без злобы и божусь Вам, что стараюсь кротостью и смирением покорить врагов моих". Та разом з тим на цей раз вiн прохав заступитись i писав: "Из сего очевидно, что ненавидим я потому, что шел путем истины. Если бы подвергся я крестам тягчайшим, то и тогда не изменю правде, ибо единое  токмо же есть на потребу. В виду же имею смерть, а потом суд (лист од 3 грудня 1817 р.). Тодi ж через хворобу вiн передав свою посаду найстаршому з повiтових маршалкiв беєвi Балатукову.
На скарги Таранова Попов вiдповiдав йому: "Крайне огорчают меня досады, которые Вы почти по небходимости терпеть должны. Дорого Вам стоит Ваше усердие. счастливы те люди, которые умеют, исполняя свою обязанность, не нажить врагов, но, видно, у Вас там дела вопиющие и таким пошли путем, что ни в сторону, ни назад поворотить нельзя" (25 груд. 1817 р.). Вiн гаряче взявся до справи Таранова i вивив цiлковите до нього спiвчуття. Та Тарнов мав i дужчу пiдтримку. Повiдомляючи його про те, що його призначено на члена слiдчої комiсiї за царським наказом, Аракчеєв сповiщав його 25 серпня, що цар одержав його листа од 21 червня i "руководствовался добрими насчет Вас отзывами и потому надеется, что  в продолжении действий комиссии не престанете Вы углублять безпристрастия, пренебрегая взводимми на Вас ябедою и клеветою, которые, конечно, обнаружит правительство, когда дойдут до него установленным порядком бумаги местного начальства, и виновные не останутся тогда без наказания".
Повiдомляючи Попова про свої службовi справи й жалi, Таранов сповiщав його й про його господарчi справи. Отож 15 вересня 1817 року вiн писав: "С  тавельскими Вашими татарами, надеюсь, будет то же, что и с моими в Коуше, когда отправится туда член комиссии, о чем прошу. Они будут просить прощения, а лжеучители останутся в стыде"Є Листи ж Попова од нього були повнi, як i ранiш, повiдомленнями про тогочаснi подiї полiтичнi.
Змучений людською неправдою, змордований не так людською злобою, як нахабними намовами, з дуже попсованим здоров'ям, О.С.Таранов не залишав, проте, посади, але замкнувся в собi й пiдтримував стосунки з небагатьма поважними людьми, мiж iншим з С.М.Бронєвським, С.С.Жегулiним тощо.
На початку весни 1819 р. вiн поїхав до Судака й 31 березня несподiвано помер у Феодосiї. З листа його брата Григора Степановича до душоприказника, адмiрала Биченського, знати, що до його смертi причинивсь якийсь нещасливий випадок у Криму, та який саме, невiдомо. Тiло його перевезено до маєтку його, Базарчик, й поховано в його садку, як вiн сам того бажав, а згодом перевезено до Симферополя.
Та ще яскравi, нiж у листуваннi, особа О.С.Таранова виявилася в його заповiтi, що цiлком виявляє постать цiєї надзвичайної людини.
28 сiчня 1814 р. Таранов склад свого заповiта, за яким вiн своє рухоме й нерухоме майно в Криму, капiтал та грошi, що їх знайдуть в його родовому маєтковi на Слобжанщинi заповiдав на те, щоб збудувати в Симферополi шпиталь чи будинок для подорожнiх i призначав душоприказникiв, мiж ними Н.С.Мордвiнов й В.С.Попова "ежели будут, по предположению их в Крыму". Iстотна частина заповiту полягала у тому, що вiн цей будинок  для подорожнiх загадував будувати на високому мiсцi на два поверхи, з каменю; щоб у ньому були просторi кiмнати, де б можна примiщувати невигойних хворих, так само старих i слабих убогих, переважно поранених вiйськових, бо тих солдатiв та офiцерiв, що їх звiльнено зi служби через старощi чи рани. "Я прошу почтеннейших попечителей, чтобы содержание в странноприемном доме вообще было наилучшее: пища, питье здоровые, в свежем мясе, черном и белом хлебе, в хлебном и виноградном вине, квасе и в почих потребностях доброго качества состоящие. Лучше иметь безпомощных менее и довольствовать их с избытком, нежели много и давать скудное содержание". Маєток свiй на Слобожанщинi при с. Бiлянському Озюм. пов. Таранов заповiдав братовi Григоровi Степановичу з тим, щоб од нього маєток  перейшов до дiтей, крiм одного з синiв. Небогам заповiдав грошовi видачi. Усiм дворакам, в обох губернiях (а в Криму їх було 29 душ), вiн дав волю, а рештi своїх селян дав право викупу, до того призначив цiну невелику, не бiльше, як два днi на тиждень на потребу будинку для подорожнiх. Сiмом з них, що служили при ньому особисто, теж дав волю. Цей заповiт i розпорядження його щодо селян були, як на той час, незвичайно лiберальнi й виявляли в ньому людину поступову. "Бывшая жена моя, -- каже вiн далi в заповiтi, -- яко разведенная о мною согласно узаконениям и фамилии моей не носящая, не может иметь никаких требований ни на какое мое имение нигде, ибо совершенно мною удовлетворена деньгами и вещами, в чем и дала от себя добровольное обязательство, засвидетельствованное 1803 г. 2 марта в Симферопольском нижнем земском суде".
За мiсяць перед своєю смертю, 10 лютого 1819 р. А.С.Таранов склав iншого заповiта, де замiсть померлих душоприказникiв призначив нових, мiж ними адмiрала Пилипа Тимофiйовича Биченського й професора хiмiї Фелiкса Антоновича Де-Серра. Змiст i суть заповiту залишилися без змiн, але точно визначено порядок, як керувати установою, що її мали закласти. Його душоприказники мали скласти раду i взяти до своїх рук управлiння, догляд i порядок в установi, а на випадок, коли хтось з них був би вибув iз складу ради, тi, хто залишився, мали обрати йому заступника й подати на затвердження вищої влади. Отже керування установою назавжди покладено на раду пiклувальникiв, себто доручалося громадським силам. "Оставляю на их благоусмотрение, какие только наилучшие меры они для того изберут, да будет их воля" -- заповiдав Таранов. Рада пiклувальникiв має закликати й завiдувача установою, й лiкаря.
Розпечатавши, згiдно iз законними правилами, заповiт Таранова, пiклувальники негайно вжили заходiв, щоб описати заовiдане майно, охоронити маєток i капiтал, а так само, щоб не допустити дворянську опiку втручатися в управлiння маєтками Таранова, бо їх придбав вiн сам; клопотатися ще й про те, щоб заповiти Таранова затверджено й т. iн. Та вiдразу ж почалися труднощi, причiпки й явнi перешкоди проти виконання небiжчикової волi з боку повiтового суду. Користуючись iз того, що Таранов у заповiтi прохав В.С. Попова, коли вiн буде в Криму, не вiдмовитися взяти участь у справах його щодо виконання заповiту, адм. Биченський надiслав йому копiї заповiтiв Таранова, прохаючи "из особого уважения к памяти покойного не оставить своим содействием и покровительством, если какие встретятся по здешней губернии напрасные притязания, а особенно от опеки и гражданских судов, кои и ныне наводят крайнее неудовольствие и неудовлетворение попечителям при выполнении завещания покойного". Попов, одержавши повiдомлення вiд Биченського про смерть Таранова, писав (20 травня 1819 р.): "В нем потерял я старого и доброго приятеля, коего искренное ко мне усердие доказано временем и опытами". Разом з тим вiн висловлював готовнiсть прикласти всi зусилля, щоб виконати останню волю Таранова.
Рада пiклувальникiв вдалася з проханням до мiнiстра полiцiї Вязьмiтiнова, повiдомляючи про заповiт Таранова, "сего добродетельного человека", про те, що вiн заповiдав заснувати будинок для подорожнiх, мiж iншим, щоб дати притулок вiйськовим та лiкувати їх; про невiдповiднi вчинки влади, суду й дворянської опiки щодо затвердження його заповiту; зазначали велику цiннiсть залишеного майна "для богоугодного дома, по единой любви и состраданию к человечеству"; i прохали його допомогти їм "в исполнении ими благотворного желания завещателя".
А тут й удова Таранова (родом Грос-Крейц, за першим чоловiком Фабр) подала заяву до суду й опiки про свої права на частину рухомого й нерухомого майна Таранова i, зважаючи на це, заповiти Таранова залишилися незатвердженi, а маєток узято в опiку, аж доки закiнчиться справа. Душоприказники подали протест до суду, скаржилися Вязьмiтiнову, зазначаючи перешкоди до заснування "благотворного и единственного в Крыму заведения", звернулися з листом до К.I. Габлица, сповiщаючи його, що "почтенный и добродетельный Александр Степанович, посреде действия своего ко благу, томясь противумыслием неблагомыслящих и противоборствуя ненавидящим добро, оставил сей временный мир"; зазначали перешкоди щодо виконання його останньої волi, гадаючи, що "те же самые противники, которые при жизни его соплетали разные крамолы, действуют и после его живота", i прохали його "во имя благорасположения к покойному" допомогти якнайшвидше розв'язати цю справу. Було подано потiм i копiю з посвiдчення Таранова про шлюбну розлуку з правом йому взяти другий шлюб i засвiдчене зобов'язання колишньої жiнки його, що вона задоволена грiшми й речами. Всi обставини справи пiклувальники подали в рапортi до ген.-губ. Ланжерона.
В.С. Попов узяв жваву участь у цiй справi. На лист його про це Биченський знову прохав у нього допомоги. "Бог свидетель, -- писав вiн до Попова, -- что при многотрудной настоящей моей деятельности *86  я великое получил бремя принятием попечительства. Оно мне приятно, потому что от доброго человека возложено и на богоугодное дело определено, но тягостно по неправосудию судов, с коими я в безпрестанной переписке. Я имею много важных причин по должностям моим сложить с себя сию обязанность, но страшусь, чтобы с тем вместе и все благое намерение Александра Степановича не рушилось, а посему удерживаюсь еще надеждой, что силою законов получим свое право и будем действовать. Я желаю, чтобы построением сего богоугодного заведения соорудить памятник завещателю и исполнить приятный для меня долг". Вiн запитує Попова, чи не звернутися пiклувальникам "со всею подробностью" до царя. Пiклувальник Де-Серр ще ранiше висловлював був радi свiй намiр написати до царя, але iншi пiклувальники спинили його, маючи на увазi зробити це на крайнiй випадок вiд iменi ради.
Особи, що їх обрала опiка управляти маєтками Таранова, виявили себе людьми "благомыслящими и дальновидными", як схарактеризував їх Биченський у листi до Доброславського, що виконував обов'язки губернського маршалка, i вiдмовилися вiд цього звання, але губернська влада вважала вимоги до опiки за законнi, й насамперед "виновник нарушения луховного завещания Таранова и покровитель подставной просительницы", як писав Биченський до Доброславського, натякаючи на губернатора Н.I. Перовського. Справа не посувалася, не вважаючи на наказ мiнiстра полiцiї до Перовського спонукати суд якнайшвидше її розв'язати. Пiклувальники звернулися до суду, прохаючи видати їм витяга з справи, "дабы они могли о всем происшествии всеподданейше донести государю". Губернатор Перовський i собi прохав суд повiдомити його про стан справи, щоб доповiсти царевi якнайдокладнiш. Справа дiйшла до вищого напруження.
Пiд цей час Биченський звернувся до Кисельова: "я имею счастие знать, -- писал он, -- что В.Пр. имели благорасположение к покойному Таранову, знали его добродетели, знали его правоту, честность, безкорыстие, строгую нравственность. Он таков был при жизни, а умер и того похвальнее, он во все продолжение жизни собирал имущество и определил оное на богоугодное заведение. Имущество сие составляет важный капитал, который много интересует неблагомысленных людей, ненавидящих добро и правду, ненавидевших Таранова при жизни его и вредивших ему тогда, как и ныне. Сии-то враги всех добродетелей не допускают, чтобы и после смерти слава добрых дел покойного обнаружена была. Они вооружились толпою вырвать имение из рук моих и прочих попечителей... выставив на сцену бывшую  жену его... Но я, как бы то ни было, служил во всю жизнь и одушевляем всегда единою честию и правдою, с коими и с чистою совестью и погребусь в могилу. По великой милости и по множеству щедрот царевых я награжден за малые мои услуги. Я с куском черного хлеба провел жизнь мою и кончу бытие. Меня ничего в жизни не прельщает, кроме быть угодным Богу, царю и утешиться моей совестью. Сии-то чувства и доверенность ко мне доброго и честного Таранова утверждают меня не отдавать неблагонамеренным людям сего государственного, так сказать, капитала. Я же смею сохранить оный от расточителей и сделать единственный памятник завещателю..." Наприкiнцi цього листа, цiкавого як характеристика i Таранова, i його головного душоприказника Биченського, останнiй прохав допомогти йому радою, а коли можливо, увiйти з проханням до царя.
Увесь тягар у справi затвердження заповiту впав,як ми бачимо, на адмiрала Бичевского, що з нього справдi був добрий генiй у цiй справi, i Де-Серра. Усунутi вiд управлiння маєтком, вони пильно стежили за його господарством, змiнивши колишнього управителя з крiпакiв Таранова i не випускала з своїх рук складання докладного опису рухомого й нерухомого майна, подачi якого домагалася суд та опiка; складали його з участю дворянських депутатiв i представникiв губернської адмiнiстрацiї. Тiльки ж i тодi, як опис подано, справа не посунулася вперед, i 24 сiчня 1820 р. рада пiклувальникiв звернулася до царя. Правда, нарештi, перемогла. У липнi цього року справу розв'язано на добре, i заповiт Таранова стверджено в усiх частинах.
Таранов залишив неабияке майно:
а) грошей залишилося: 66 червiнцiв, 129 крб. золотом i срiблом, 88658 крб. асигн. i 75587 крб. в позиках та заставах;
б) на селах: Чистенькiй i Базарчику: хлiба (його перемiряли) 580 чверток, багато стогiв сiна, багато вовни, 1481 вiвця, з них щось iз 1200 тонкорунної породи й 189 голiв бiльшої худоби;
в) за продане в Судаку й на Качi вино взято понад 11500 крб;
г) меблi й iнше устаткування в будинку в будинку, одежа,  ббiлизна носильна i настiльна, винний льох при будинку в Симферополi й рiзнi господарчi речi спродано за аукцiону й узято 26165 крб. 41 1/2 к. З картин шестеро були "Рафаэлевой коллекции", 12 вiйськових. Бiблiотека, що складалася з 217  назв, пiшла на будинок для мандрiвникiв. Деякi з цiнних речей рада залишила на користь брата Таранова; iкони, портрети, серед них два портрети самого Таранова, доброї роботи, продано до будинку для мандрiвникiв.
Нерухоме майно Таранова зазначено попереду*87.
Це майно Таранова оцiнювано мало не в пiвмiльйона крб. асигн.
Селяни Таранова, що їх було в Чистенькiй i Базарчику 90 чоловiкiв i 83 жiнки, з утiхою довiдалися про подаровану їм вiд померлого дiдича волю й викуп i палко дякували Биченському за його "безмерную и истинную правоту", бо вiн, не гаючись, вiдпустив дворакiв, що за заповiтом Таранова волю, i пропонував iншим чи негайно бути вiльними, виплативши внески викупних грошей, чи йти  на чинш, як i ранiше, легкий, чи залишатися на своїх мiсцях i землi, працюючи по 2 днi на тиждень замiсть з-х, як це було ранiше, на маєток. Цiлком виконано цю частину заповiту вже аж тодi, як закiнчилася найближча ревiзiя й з'ясувалося, скiльки скарбових платежiв належало з селян Таранова й виявилося дальше їхнє становище.
I ця частина заповiту Таранова має занести його серед видатних людей свого часу.
Iсторiя тiєї установи, на яку Таранов заповiдав своє майно, не входить у завдання цього начерку, дарма що доля її дуже цiкава й повчальна, як один iз значних фактiв громадського кримського життя, протягом цiлого столiття. Обмежимося небагатьма даними.
Одержавши в своє розпорядження все майно Таранова-Бiлозерова, пiклувальники-душоприказники з Биченським на чолi заходилися були негайно здiйснювати основне своє завдання -- будувати й устатковувати будинок для мандрiвникiв у Симферополi, визначивши його правне й матерiальне становище. "Странноприимный дом А.С.Таранова-Белозерова" в Симферополi  прийнято, на клопотання пiклувальникiв, пiд протегування царицi Марiї Федорiвни 22 травня 1821 р.; для цiєї установи придiлено велике i гарне мiсце в Симферополi, й швидко та дбайливо почато споруджувати будинок на 50 душ, дарма що норма установи була на 30 душ за кошторисом 70777 крб. Ще перд тим, як закiнчено будування -- вiдкрито, теж згiдно з волею Таранова, притулок на 20 душ слабих, убогих та старих, в його будинковi в Симферополi 3 червня 1822 р. Одразу ж почато приймати людей на постiйне й тимчасове перебування й лiкування. Приймали бiдних людей, не вiдрiзняючи нацiональностi й стану. З татар першим прийняли для лiкування дворянина Перекопського пов. Мустафу Ширинського. Вибори завiдувача Степанова, а з 1827 р. лiкаря А.Ф.Арендта були дуже вдалi й щасливi для установи, а також i пiклувальника, вiдомого в Криму своєю гуманнiстю й знаннями лiкаря К.Ф.Мюльгавзена. Обов'язки пiклувальникiв Биченського, Чернявського, Мюльгавзена й Де-Серра (до виїзду за кордон  1828 р.) точно розподiлено.  Взаємопошана пiклувальникiв, їхня однодумнiсть i добрi стосунки, знов же зразкова дiяльнiсть лiкаря Арендта й завiдувача Степанова цiлком змiцнили iснування Будинку мандрiвникiв й знищили всi сумнiви щодо його розвитку та добробуту. Пiклувальники вирiшили, що й надалi Будинок мандрiвника не пiдлягатиме "приказу громадського догляду": на пiдставi досвiду й статуту iнших благодiйних установ i найперше Будинку мандрiвника гр. Шеремєтєва в Москвi, вони вирiшили закласти мiцнi пiдвалини дальшому його життю, пильно додержуючись заповiтiв О.С. Таранова-Бiлозерова.
14 жовтня 1826 р. закiнчено i одкрито нову будiвлю й переведено сюди хворих та тих, хто потребував догляду. Будинок збудовано добрий, сухий, простої й спокiйної, але показної архiтектури "во вкусе умной старины". Пiклувальники виконували величезну працю. Багато працi йшло на велике, складне й рiзноманiтне господарство, яким вони керували. Труднощi щодо економiчних справ передбачав i Таранов, i в своєму заповiтi надав прав пiклувальникам продавати землi, коли вони визнають це за корисне i через продаж збiльшаться кошти установи. 1829 року помер адмiрал Биченський, що завдяки його енергiї бажання О.С.Таранова здiйснено  цiлком, i замiсть нього пiклувальники обрали гiдного йому заступника  в особi вiдомого вченого ботанiка Хр.Хр. Стевена.
У життi Будинку мандрiвника за цей час характерний такий факт: 1827 року скарбовi селяни-татари с. Бодана, сусiднi з маєтками Таранова, пожертвували назавжди з доброї волi з-помiж 362 дес. 696 с., що їх приєднала їм пiд час своєї працi в Криму комiсiя для розгляду земельних суперечок, 269 д 696 с. на користування Будинку мандрiвника, зобов'язавшись замiсть звичайних 8 днiв працi протягом року працювати ще вiсiм день на рiк, iдучи за гуманним прикладом Таранова-Бiлозерова й маючи на увазi, що до Будинку мандрiвника приймали не самих християн, а й татар.
Далi, 1830 р., слiдом за чумою, вибухнула в Криму холерна пошесть, що розвинулася й у Симферополi; далi пiшли неврожайнi роки в Тавридi, незвичайно холоднi зими, коли не вистачало палива; налетiла сарана, пiшла пошесть на худобу; усе це викликало багато труднощiв i зменшило кошти Будинку мандрiвника. Щоб їх збiльшити, Рада надумалася спродати землi, що не давали прибутку, а саме -- два садки в Судаку.
Пiд цей важкий час, на початку тридцятих рокiв, надто 1894 року, в Симферополi зiбралося багато вбогих, хворих людей. Будинок мандрiвника й Рада пiклувальникiв гаряче вiдгукнулися й призначили помешкання на 20 душ хворих незалежно вiд норми.  Цю чулiсть до людських потреб пiд час лиха у краю i до громадських потреб i обставин часу Будинок мандрiвника виявляв i надалi протягом усього свого iснування.
1850 року продано неприбуткову Коушську лiсну дачу, бо Будинок мандрiвника не мав спромоги органiзувати тут багато господарств, за  42900 крб., а 1851 року продано два винограднi садки на Качi; року 1854-- старий будинок Таранова в Симферополi.
У зв'язку з тим, що кошти Будинку мандрiвника збiльшилися, до тридцятьох лiжок додано ще п'ять, i полiпшено годування.
Кримська вiйна не могла не вiдбитися на життi Будинку. У цей час ця установа виявила великою мiрою свiдомiсть своїх обов'язкiв i вписала ясну сторiнку в iсторiю свого iснування й дiяльностi. Пiсля Альминської побиванки Будинок мандрiвника прийняв 21 слабих, пошито 300 матрасiв i 600  подушок на поранених. Тут же знайшли притулок i милосерднi вдовицi, 13 сестер здвиженської громади, що приїхали до Криму, щоб доглядати поранених по шпиталях. Милосердних удовиць доручено особливiй охоронi пiклувальника В.М.Княжевича, що був душею й керiвником дiяльностi установи, одколи вмер Мюльгаузен й пiшов Стевен. Вiн вiддав три палати, залу ради й двi кiмнати. М.I.Пирогов, що керував працею милосердних удовиць i сестер, жив у Симферополi в листопадi й груднi 1854 р. й спiвчутливо згадує в однiм iз своїх листiв до дружини про Княжевича як про дiяльну людину, i про лiкаря Арендта;i згодом у вереснi 1855 року вечорами в Будинку мандрiвника часто до першої години ночi вiн щодня працював iз старшими сестрами -- Хитрово, Бакунiною й Карцевою. У груднi 1854 р. придiлено примiщення на сто хворих, окрiм тих, що були ранiше, для того довелося вiдiбрати частину примiщення у милосердних удовиць, а їх оселити в приватних помешканнях. Були тут i хворi сестри здвиженської громади. Хворих таких, що потребували догляду, було тодi 44 чоловiка щомiсяця. Знаходили притулок i вбогi хворi з Севастополя та iнших мiсцевостей, що їх захопили вороги.
воєннi обставини вiдбилися дуже сумно на становищi економiчних справ Будинку мандрiвника. Щоб збiльшити кошти, довелося продати двiр у Симферополi, а далi -- Чистеньку, Аратукськi землi й останнi садки в Судаку й на Качi, нарештi Базарчик. Кошти Будинку мандрiвника, що iснував на % з капiталу, знову зросли.
1858 р. обрано на пiклувальника лiкаря Матвiя Iвановича Кашкадамова. З його був пiклувальник не з iм'я тiльки, а протягом багатьох рокiв душа i благодiйник установи. Вiн увiходив якнайдокладнiш у життя установи, доглядав з усiх сил до її розвитку й впорядкування, перед смертю своєю (1892 р.) одписав їй свiй маєток -- дачу Аталик-елi Симферопольского пов., завбiльшки 1015 дес. з усiм грунтом та рухомим майном. Року 1906 його продано за 76000 крб. 1866 року Будинок мандрiвника Таранова приєднано до установ вiдом. iмператрицi Марiї. Кiлькiсть людей, що їх приймали до Будинку, доходила тодi аж до 50 душ. Тепер запроваджено й iнститут своєкоштних пансiонерiв, або ж їх утримували стороннi благодiйники: 100 крб. за повне утримання. На пожертви запроваджувано "лiжка" в Будинку мандрiвника iменi жертвувальникiв. За пропозицiєю Кашкадамова запроваджено допомогу тим хворим, що виходили, не маючи притулку й хлiба: їм допомагали грiшми й одежею; на це до загальної каси видiлено з коштiв установи 3550 крб. Цей капiтал збiльшили пожертви, вiн мав благодiйне значення. Безплатно приймали: амбулаторних хворих i видавали їм лiки.  1872 р. до ради увiйшов iнженер К.О.Янушевський. Подiбно до Кашкадамова, з яким вiн приятелював, Янушевський ставивсь до своїх обов'язкiв надзвичайно сумлiнно, взявши на себе касу  й догляд за будiвлями, їх ремонтом тощо.
Пiд час росiйсько-турецької вiйни 1877--178 рр. у Будинку мандрiвникiв улаштовано на його ж кошти десять лiжок для хворих та поранених, привожуваних до Криму. Їх приїздило 111 чоловiкiв.
За останнiй час за надiйну опору Будинку мандрiвника були К.О.Янушевський (iнженер), А.К.Стевен, Ф.Д.Анiсiмов, Я.М.Харченко та iн. вони пильно стежили за його життям, дбайливо й щиро працювали на його користь.
1893 р. на лiкаря будинку призначено А.Н.Покровського. Це була щаслива подiя в життi  будинку. Вона якнайкраще вiдбилася як на лiкарськiй частинi в ньому й годуваннi хворих, так i на загальнiм устрої.
Неспокiйнi  роки 1904--1908 несприятливо вiдбилися на цiєї установи. 1910 року в Будинку мандрiвникiв вiдкрито амбулаторiю Симферопольської сухотної лiги.
Свiтова вiйна й викликана через неї дорожнеча життя, далi революцiя й громадянська вiйна й руїна тяжко вiдбилися на Будинку, найбiльше щодо матерiальних засобiв. Тяжкого удару завдала йому й смерть лiкаря Покровського 1917 р. Але пожертви пiдтримували його добробут.
Коли вiдкрили в Симферополi 1918 року унiверситет, його медичний факультет звернув увагу на Будинок мандрiвника, як на установу, де можна заснувати дiагностичну клiнiку й аудиторiю. Увiйшли в згоду з радою пiклувальникiв. Будинок передали пiд клiнiку внутрiшнiх хвороб i дiагностики з правом користуватися з матерiалу установи й для завдань педагогiчних. Хворих пiд ей час  чимало побiльшало. Тодi ж за згодою ради, запроваджено в установi нiчнi чергування лiкарiв, як у центральнiм пунктi мiста.
1919 оку в Будинку мандрiвникiв улаштовано червоноармiйський шпиталь на 20 лiжок, а з часiв Радянської влади в Криму було скасовано шпиталь, себто притулок для тих, хто потребує догляду, бо вони перейшли до Созаезу. Далi Будинок мандрiвника перейшов до Вiддiлу охорони здоров'я; раду пiклувальникiв скасовано. Капiтал Будинку, що на 1 сiчня 1918 р. становив 505806 крб. 47 коп., знацiоналiзовано, а 1922 р. за сто рокiв як вiдкрито Будинок мандрiвника iменi Таранова-Бiлозерова, в його будинку засновано сухотний диспансер-амбулаторiю й iншi медичнi установи.
Так минуло столiтнє життя Будинку мандрiвника, тихе, непокаяне, але багате на вiддане служiння убогому ближньому, тому, хто страждає. Це життя було гiдним виявленням глибокої свiдомостi дiйсної громадськостi серед найкращих дiячiв цього краю, з яких багато хто працював в цiй установi. Добрi заповiти фундатора цiєї установи старанно змiцнювано, а разом з тим зростала й добра слава "Таранiвки", довiра до цiєї установи й пошана в усiх шарах людностi.
особа й дiяльнiсть О.С.Таранова в Криму виявляться цiлком, її треба розглядати на тлi громадськостi його часу. Вiн пережив час захоплення новопридбаним Кримом i напруженою, хоч багато в чому марною, дiяльнiстю Потьомкiна; пережив пiдупад цього iнтересу за зубовських часiв, час особливої хаотичностi в роздаваннi землi в Криму, пониження культурного життя, коли навiть скромний i дуже освiчений єпископ Мусiй Гумiлевський не витримав  прикрощiв i самотностi в Криму й вкоротив собi  вiку в хвилину меланхолiї чи одчаю. Пережив Таранов i перебування Палласа в Криму, i "дней Александровых прекрасное начало", яке, правда, мало торкнулося Криму, i час нової руїни в Криму, коли вiн став мiсцем визиску, легкої наживи й спекуляцiї, коли став зову забутим  i "запущенным", як влучно висловивсь Пушкiн, краєм. Часу, коли знову пожвавiшало культурне життя в Криму, вiн не дочекавсь.
Тiльки в зв'язку з усiма цими обставинами ясно уявляє  дослiдник особу Таранова-Бiлозерського, людини, що не визначалася своїми подвигами, не прославила себе в iсторiї, людини звичайної в громадському розумiннi, але яка чесно й з великою користю служила тому краєвi, що палко любила, як свою другу батькiвщину.
 

IY

Андрiй Якович Фарб

Коли мова мовиться про культурне минуле Криму,то поруч iм'я О.С. Таранова-Бiлозерова ставлять звичайно iм'я А.Я. Фарба. I справдi, в характерi й життi  їх було багато спiльного, дарма що дiяльнiсть їх вiдбувалася рiзними часами i на рiзних  дiлянках. Їхнi iмена зв'язано ще тим, що, подiбно до Таранова, Фарб заснував у Симферополi сирiтський  будинок, що проiснував 60 рокiв (тепер уже не iснує).
А. Я. Фарб  був син директора скарбових виноградних садкiв у Судаку та iнших  мiсцевостях Тавриди, призначеного на цю посаду вiд  Потьомкiна 1787 року. Поблизу Судака  визначили йому  виноградний садок з хутором, i тут 20  серпня 1789 року народився його син Андрiй. 1792 року Я. Фарб залишив службу в Судаку i переїхав до Симферополя, де того ж року  помер. Дружина його, родом Грос Крейц, за рiк одружилася вдруге з О.С. Тарановим-Бiлозеровим. Шлюб цей не був щасливий, вони  розiйшлися за два роки, але обидва жили в Симферополi, навiть сусiдували, бо будинки їхнi були близько один вiд одного. Син, звiсно, залишившись у матерi, що живучи пiд прiзвищем першого чоловiка, зосередила на синовi все свої  пiклування й дала йому добре виховання та добру освiту;   з нею вiн не розлучавсь аж до кiнця її живоття (1843 року). На 15-м роцi А.Я. Фарб дiстав посаду в казеннiй палатi, а 1808 року, на 20-му роцi,. його призначено  на форстмайстера (головного лiсничого) в Тавридi. незабаром вiн став жертвою  юнацької недосвiдченостi i його трохи не силомiць обвiнчали в Бахчисараї з 30- рiчною дiвчиною Вiллiс, дочкою помiщицi; але вiн одразу пiсля вiнця утiк до Симферополя, до матерi, що негайно почала справу  "о насильственном восхищении к браку" її сина. Чим скiнчилася ця справа -- невiдомо, тiльки ж у формулярних списках. А.Я. Фарб завжди звавсь удiвцем. 1812 року вiн  виконував багато серйозних i вiдповiдальних  доручень у справi боротьби з чумою, що охопила значну площу в Криму, i  виявив велику енергiю i дiловитiсть. 1816 року  його переведено на службу до Тавридського губернатора "для более успешного  производства  следственных дел". 1819 року Фарб  складав при харкiвському унiверситетi iспита, запровадженого для  цивiльних урядовцiв, на право одержати  чин  асесора i виявив "очень хорошие познания в науках". 1823 року його призначено на радника   губернаторського правлiння, а 1825-го -- на тавридського губернського прокурора. 1830 року Фарб брав участь  у слiдчiй комiсiї у справi  про севастопольський "женский бунт" вночi з 3 на 4 червня, а далi  брав дiяльну участь у боротьбi з холерною пошестю. Видатнi здiбностi Фарба звернули на себе увагу новоросiйського ген.-губернатора Воронцова, i 1833 року вiн одержав посаду керiвника  його канцелярiї, а 1841 року його призначено на члена ради мiнiстра внутрiшнiх справ i залишено при Воронцовi. 1847 року його призначено на Катеринославського губернатора, i на цiй посадi  вiн пробув бiльше як 10 рокiв, подавшись у вiдставку  тiльки через старощi. Про його перебування в Катеринославi  нагадує чудова алея вздовж усiєї довгої головної вулицi цього мiста, що першу думку її насадити подала ще Катерина II.
Подавшись у вiдставку, А.Я. Фарб  оселився в Симферополi й жив у невеличкому  власному будинковi. Наприкiнцi 1860 року, коли в Тавридi  засновано комiсiю в справi  реформи  селянського побуту, до членiв од уряду запрохано i А.Я. Фарба. Вiн спершу вiдмовивсь  через поважний вiк, хворобу та господарчi справи, та потiм  згодивсь "поставляя себе в счастие посвятить по возможности  и последние силы участию в занятиях означенной комиссии". Участь його у цiй комiсiї на початку її працi  виявилася найперше в тому, що вiн  подав записку "о необходимости привести в известность и  рассмотреть  дела по жалобам крестьян и дворовых людей на помещиков за злоупотребление властью последних, начавшиеся до освобождения крестьян и еще  не решенные", що й виконала комiсiя. Помер вiн 24 сiчня 1861 року, мавши 73 роки.
Такi данi формулярного характера про службу Фарба, що виявляють i чималi його здiбностi, i енергiю i фагу його службюової працi, без протекцiї й зв'язкiв, вiн тiльки завдяки власним здiбностям мав успiх на службi. Перейдiмо до iнших прекмет його сооби.
Дослiдження  старовини й багатi археологiчнi знахiдки в Керчi й на Таманi в 20--30-х роках, що з ними Фабр мав спромогу особисто обiзнатися ще ранiше на мiсцi, викликали в нього глибокий iнтерес, а згодом i любов до археологiї, що залишилися до кiнця життя. 1839 р. вiн видав свою наукову працю "Аррианов перипл понта Евксинского, сличенный с греческим подленником и поясненный примечаниями" i того-таки року вiн був одним iз фундатором "Одесского общества истории и древностей". У "Записках" цього  "Обществ" вiн умiстив статтi: "О древних нагорных укреплениях в Крыму" (т. I) i "О пам'ятниках некоторых народов варварских, издлевле обитавших в нынешнем Новороссийском крае" (т.II). Вiн доводив у другiй статтi  кельтське походження таврiв, уважав кам'янi  похороннi скринi в Криму (кримськi дольмени) за "кельтические жертвенники". За кельтiйськi вiн уважав i кам'янi баби. Що погляди цi помилковi, це незабаром довели  i  i уважнi дослiди  над цими пам'ятками i розкопи;але має вагу те, що вiн звернув на них увагу. Одеському "Обществу Ист. и Древ." вiн подарував свою збiрку грецьких ваз та iншого посуду. 1859 року вийшов мiж люд його збiрник "Достопамятнейшие древности Крыма и соединения  с ними воспоминания", а року 1861 в рiк його смертi  побачила свiт його праця "Древний быт Эйоны", нынешнего полуострова Тамани". застарiлi тепер, цi працi були свого часу дуже цiннi. Окрiм одеського "Общества Ист. и Древ.", вiн був членом кiлькох наукових установ та товариств: статистичного вiддiлу  ради мiн. внутрiш. справ, "Русского Геогрфического общества", "ученого Эстляндского общества" в Дерпi i "общества  Сельского хозяйства юга России" (йому вiн подарував  свою  цiнну дендрологiчну збiрку).
Згiдно з своїм заповiтом, складеним 1845 року, пiсля материної смертi, увесь свiй  грошовий капiтал в 200 000 крб. будиночок у Симферополi i всю землю в Криму, понад 8000 десятин, придбанi  тiльки  через працю й заощадження, i все своє рухоме  майно Фарб заповiдав на те, щоб заснувати в Симферополi  дитячий притулок на 20 душ для сирiт-хлопчикiв якi народилися в Таврiйськiй губ. Твердження цього заповiту вiн докладно розвинув, не змiнивши їхньої сутi, за два роки перед смертю 1859 р. У цьому притулку сироти-хлопцi мали бути з 4 до 13 рокiв (згодом цей термiн продовжено), а далi  їх призначувано до рiзних майстерень  та ремiсничих шкiл або iнших  громадських  установ, а здiбнiших -- до гiмназiй. Фарб обрав вiсiм  пiклувальникiв, щоб вони виконали його заповiт "по известнейшему  расположению этих лиц к добру и чувству расположения  к страждущему человечеству". Обраних пiклувальникiв, людей добре вiдомих  своєю шляхетнiстю й чеснiстю, вiн прохав одразу пiсля його смертi  цiлком керувати його маєтками та майном, непотрiбне притулковi  рухоме майно продати й утримувати установу на вiдсотки з капiталу й прибутки з маєткiв, але маєткiв нiколи в жодному разi не продавати, не заставляти й не привласнювати, щоб зберегти  капiтал цiлим, i щоб разом  з тим, як бiльша цiннiсть  нерухомих  маєткiв, збiльшувалися б i кошти установи. Щоб дiяльнiсть пiклувальникiв не припинялася разом з їхньою смертю, вiн зазначив: коли з пiклувальникiв залишиться пiсля його смертi  живий не бiльше, як один, нехай вiн клопочеться про те, щоб сирiтський  будинок було прийнято пiд царське протегування й призначено особливий комiтет  для  керування  цим будинком пiд головуванням...

<...>

Вiн був дуже ощадливий i проживав останнiми роками од 13 крб. до 14 крб. 25 к. на мiсяць. Вiн безмежно любив свою матiр i не  розлучавсь з нею аж до самiсiнької її смертi в Одесi 1843 р.Вона, як вино, мала на нього великий вплив, зокрема  в справi про заснування в Симферополi  сирiтського будинку, що знати з його заповiту. Тiло її вiн перевiз з Одеси до Криму й поховав у маєтковi Ана-Елi, поблизу Симферополя. В заповiтi вiн прохав  душоприказникiв -- майбутнiх пiклувальникiв сирiтського будинку -- дбати про  її могилу, а вдаючись  до дiтей, вихованцiв притулку, для яких Ана-Елi мало бути (й було) за мiсце перебування  протягом лiтнiх мiсяцiв, каже: "вам, дiти, довiряю дбати про добрий вигляд цiєї могили, як останнього притулку  тої, якої цiле життя було присвячено добру, а через науку якої ви маєте цей ваш притулок". I Фарба поховано, як вiн того хотiв, в Ана- Елi, поруч матерi.
За загальною  поголоскою в Криму, ще недавно виходило, що Фарб був син Таранова. Про це каже  Кондаракi в Унiверсальнiм опису Криму. Маючи за зайве поглиблюватися в цi обставини, не можемо не зазначити, що й в особах обох, i в їхнiх вдачах, i в обставинах життя  було багато спiльного. Обидва вони  мали великий розум, здiбностi, дiловитiсть, суворо виконували службовi обов'язки. Обидва були, як на свiй час, дуже освiченi люди й спочинок вiд службової працi мали в розумових та наукових працях. Обидва були високо моральнi, чеснi й шляхетнi люди. Обидва були нещасливi в коханнi й шлюбi й прожили життя самотнi, наче суворi аскети. Обидва мали неабиякий статок. В основу майна у Таранова лягли  великий родовий и подарований маєтки, а Фарб зiбрав свої тiльки власною працею. Обидва  були дуже добрi хазяї, надто Таранов; обидва булли дуже скромнi -- Фарб навiть до скупостi на старiсть -- щодо задоволення особистих потреб. I обидва, нарештi, вiддали своє майно на заснування благодiйних установ, точно обмiркувавши їхню органiзацiю й розвиток. Та, як розповiдають, особистих симпатiй у Фарба до Таранова не було, не було стосункiв, хоч  офiцiйнi зустрiчi у них, безперечно, були. Вiдмiна в їхнiх вдачах полягала в тому, що Таранов був приязнiший, бiльше  приваблював до себе людей;  вдача ж Фарбора була сухiша й замкненiша.
Пiсля Фарба  залишилися  подорожнi його записки, листи до нього вiд князя та княгинi Воронцових, Єрмолова й iнших осiб, папери  iсторичнi й науковi. Їм складено опис, i вони  зберiгалися в залi ради сирiтського притулку, вiдкритого 30 листопада 1864  року в дуже доброму будинковi, що його збудував для притулку сам Фарб. Усi вони  загинули пiд час громадянської вiйни й руїни, коли загинув i трохи чи не цiлий архiв притулку. Та деякi папери з цього архiву вцiлiли й дають виразне й цiлковите уявлення про життя притулку протягом  шiстдесятьох рокiв.
За постановою пiклувальникхв, найперше, дано спромогу вступати до притулку безпомiчним напiвсиротам, коли батьки чи матерi їхнi (хто залишився живий) вбогi, старi або слабi. Ухвалено так само залишати вихованцiв у притулку, коли потрiбно, й тодi, як вони дiйдуть 13-лiтнього вiку, аж до 17 рокiв, щоб врятувати їх од великих злиднiв, а може, й загибелi, достатньою мiрою пiдготувати до життєвої боротьби й зростити з них корисних громадян, iнших же, коли вони позакiнчують курс у мiськiй школi, вiддавати до ремiсничих шкiл, нехай би вони там навчалися ремесла, платячи за них протягом 2--3 рокiв по 60 крб., не залишаючи їх i на цей час без догляду. Серед службовцiв притулку був i садiвник, що навчав дiтей садiвництва й городництва.
Дорогi й цiннi речi, що залишилися пiсля Фабра, от як двi пари порцелянових ваз, двi скриньки срiбла тощо, продано. Серед рухомого його майна залишилося чотири скриньки  з мiнералами та скам'янiлостями  й гербарiй. Їх дущоприказники подарували до гiмназiї. 1873 р. сирiтський будинок зараховано до установ вiдомства iмператрицi Марiї. Одколи вiдкрито притулок, Таврида придбала дуже корисну й добре встатковану виховальну установу для сирiт. Пiсля Будинку мандрiвника,  що його заснував у Симферополi Таранов-Бiлозеров, i притулку для бiдних дiвчат iменi гр. А.М.Адлерберг, це була третя велика благодiйна установа в Симферополi, добре замислена, цiлком забезпечена коштами й дуже корисна для людностi. А видатна -- енергiя, високi душевнi прикмети пiклувальникiв, повсякчаснi турботи про те, щоб краще органiзувати навчально-виховну частину. Пiклувальники дуже дбали про господарство в маєтках притулку, а через те кошти його на сiчень 1883 р. перевищили 360000 крб., а на 1887 р. перевищили 400000 крб. Кiлькiсть вихованцiв притулку доходила до 40 чоловiк 1890 р., а 1914 р. дiйшла аж до 63-х. При притулку засновано власну ремiсничу школу з майстернями: бондарною, колiсно-екiпажною, ковальсько-слюсарною й фарбувальною. Вихованцiв навчали спiвати, грати на скрипку, креслити й малювати, чоботарювати.
За заповiтом гр. Онисiї Опанасiвни де-Мезон притулок одержав чималенький капiтал, щоб запровадити стипендiї iменi її чоловiка, А.Я. де Мезон. Вона мала на думцi дати спромогу вихованцям притулку, якi мали вже початкову освiту й виявили прагнення й здiбнiсть, щоб вчитися далi, вступати до гiмназiй та iнших середнiх шкiл, а далi i вищих. Таких стипендiатiв, починаючи з 1877 р., до 1914 р. було 27, з них 11 одержали вищу освiту в унiверситетах i фахових школах. Стипендiальний капiтал становив на початок 1915 р. 94500 крб. 1913 р. витрачено на сирiтський Будинок 30507 крб. 96 коп. Вихованцiв у ремiсничiй школi щороку було близько 20-х.
Ремiснича школа була мiцно зв'язана з сирiтським Будинком, як його органiчна частина. Про вихованцiв школи комiтет директорiв дбав так само, як i про вихованцiв сирiтського Будинку, i витрачувано на їхнє утримання однаково. Успiх школи перевищив будь-якi сподiвання. Вже 1891 року вона дала 3317 крб. прибутку, а 1894 р. -- 4467 крб., в цiлому третю частину витрат. В 1895 р. був перший випуск учнiв, що скiнчили 4 роки навчання в школi й, склавши iспити, 12 учнiв одержали посвiдчення на звання пiдмайстрiв.
30 листопада 1914 р. минуло 50 рокiв, одколи засновано сирiтський будинок А.Я. в Симферополi. Коли почалася свiтова вiйна, життя його завмерло, а згодом i цiлком припинилося. Пiд час свого iснування притулок здiйснив волю його фундатора й заслужив на вдячний спогад кримської людностi.
 

1 Цiкавi його "Записки" (1760--1824), -- Русский Архив, 1867, NN 8 та 9, розд. IV, "Служба в Криму".
2 Свиньин П.П. Знакомства и встречи на южном берегу Тавриды. // Отеч. Зап. 1825, N 66 -- жовтень; його-таки: Картины России, ч. I, СПб, 1839.
3 Путевые Записки, 1820 г. -- СПб, 1828.
4 Про нього, м.iн., Gamba, Voyage dans la Russie, t. I-II,  та стаття його "Le general Borozdin, Mercure de France 1830, переклад И.А.Линниченко (Известия Таврич. Уч. Арх. К., N 50).
5 Гераков Г. Путевые Записки 1820 г. -- СПб, 1828.
6 Зазнач. писання.
7 П.Е.Щеголев. Дело о принадлежности А.С.Грибоедова к преступному сообществу. -- Петерб., 1905.
8 Былое, 1922--1924, N 25.
9 Багато дечого про Сабли й Кільбурун автор подає з особистих споминiв.
10 Русский Архив, 1874, кн. I, с. 412--415 та в окремiй книзi.
11 Про цю родину докладно в "Архиве Раевских".
12 Olizar G. Pamietniki 1798--1865. -- Lwow, 1898, XLIV + 300.
13 Цi данi запозичено з лiтератури про декабристiв.
14 Сестра К.К.Решко О.К.Буланова написала книгу "Роман декабриста (Ивашева). Из семейного архива". У цiй книзi дуже докладно змальовано життя родин Івашевих. Сюди стосується ще •• стаття в N 19 журналу "Былое" за рік 1922.
15 Известия Таврической  Уч. Архивной комиссии, N 56, с. 171--176.
16 Твори ••: 1) Notes relating to the manners and customs of the Crim Tatars, written during a tour year's resience among that people, London 1821; New-Russia, London 1823; sec. ed. 1827.
17 Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, ч. II, с. 56.
18 Бар. Крюденер и ее переписка с кн. А.Н.Голицыным // Русский Архив, 1885, кн. 3. -- Кн. А.Н.Голицын в его письмах // Р.Архив, 1905, кн. 11.
19 Eynard Charles. Vie de m-me Krudener. Paris, 1849. В цім творі повні та докладні відомості про неї. Як свідчить кн. Н.Н.Голіцин, Ейнар, здається, навмисне приїздив до Криму, щоб здобути тут матеріали, що стосуються бар. Крюденер. У Кореїзі, буцімби-то, довго зберегалися скрині з її листами та паперами, але скористатися ними, очевидно, він не міг (Р.Архив, 1870, кн. IV).
20 А.Н.Голіцин був одного прізвища з чоловіком кн. Г.С.Голіциної.
Вигель. Записки (Изд. "Р.Архив"), VII, с. 41.
22 Р.Архив, 1905, кн. 11.
23 Р.Архив, 1870, IV, 901--908. З приводу статей про Крюденер "Р.Старина", 1902, листопад. -- Reise von Petersburg in die Krim, 1825.
24  Вігель, там-таки, с. 147.
25 архів Новорос. та Басарабської ген.-губ-ської управи. Справи в таємній частині, 1824, N 28.
26 Пыпин А. Религиозные движения при Александре I, -- 1916, с. 3--6.
27 Про місце, де знаходиться могила Крюденер, писали: 1) Коои Л.П. Могила б.Крюденер в Крыму // Известия Таврич. уч. Архивной комиссии, N 48; 2) Єпископ Церр у книзі "Tauriens Vergangenheit und Gegenwart in Wort und Bild" (Odessa, 1912, 240--242); 3) Берьє-Делагардт А.Л. Прошлое Кореиза (див. вище); 4) подорожній Бер (Behr, Reise, 1832) каже, що Крюденер померла в Кореєзі, але поховано її в Карасу-базарі; 5) Слова Ю.Н.Бартєнєва, ніби Олександр I одвідав у Карасу-базарі могилу Крюденер та провів над нею декілька годин, являють собою чиюсь безглузду вигадку. (Русский архив), -- 1905, 1898, N 11, с. 376).
28 Архив Раевких, т. II, с. 224--226 та ін.
29 У зазначеній угорі статті про Кореїз.
30 Русская Старина, 1902, кн. 5, травень.
31 Всеволожский Н.С. Путешествие через Южную Россию, крым и Одессу в Константинополь в 1836 г. -- Москва, 1839, т. I, с. 59. -- Його-таки: Крым и Одесса // Сын Отеч., т. VI, відд. III.
32 Спомини К.К.Ешліман (у переповіданні Кошкарова) // Р.Архив, 1913, кн. 12.
33 Максимович. Письма о киеве и воспоминания о Тавриде, СПб, 1871, с. 140.
34 Кеппен П. О виноделии и винной торговле в России, СПб, 1832, с. 106.
35 Свиньин. Знакомства и встречи на южном берегу Тавриды; Besse, Voyage en Crimee... 1829--1830, Paris 1838; Behr, Reise, 1832. -- Маршал Мармон, Voyage 1834. --Lyall, Travelsin Russia, the Crimea 1825. -- Всеволожский, зазнач. твір. -- Граф Олізар, Pam'etki... 172--173, 186. -- Р.Вестник, 1893, N 9.
36 Зазнач. твір, с. 68--69.
37 Архив Раевских, т. II, с. 424, 449.
38 Р.Архив, 1898, кн. I, с. 104.
39 Всеволожский, зазнач. твір.
40 Голицин Н.Н., зазнач. стаття.
41 Архив Раевских, II, 269--272.
42 Р.Архив, 1905, III, 426--442, Беркгеймове листування з А.Н.Голіциним.
43 Вигель. Записки, -- 1893, ч. VII, с. 41--42.
44 Hommaire de Hell. Les steppes de la mer Caspienne, le Caucase, la Crime. -- Paris, 1845, II, 440--470.
45 Из прошлого. Воспоминания Ольги N.// Русский вестник, 1889, июль. -- Боде М.А., Из воспоминаний. Графиня Ламотт Валуа в Крыму // Русск. Архив, 1882 кн. 2. -- Бартенев Ю.Н. Записки // Р.Архив, 1886, кн. 3, с. 152--153 (із слів А.Н.Голіцина). -- Огонек, 1882, N 28. -- Новое время, 11 березня 1895 р., N 6836, дод. N 217.
46 Louis de Soudak. La comtesse de Lamotte Valois // Revue Bleue, 1899, N 12. -- Його таки: L'heroine de l'affaire du collier. Son sejour en Russie. Sa mort en Crimme// Bibliotheque Universelle, 1913, NN 1--4.
47 Архив Новоросс. ген.-губернатора. Секретная часть, 1827, N 9. Дело о подозрении, падающем на нкоторых лиц, в похищении и утайке бумаги у графини Гаше// Дело канц. Тавр. губ., 1826 г., N 9. Об отыскании в имуществе пок. гр. Гашет темносиней шкатулки її Дело 1827 г., св. 197, N 26. По прошению иностранки Марии Бирч о должных ей гр. де Гашет 20000 р.
48 К биографии графини де Лимотт-Валуа-Гаше// Известия Таврич. Уч. Архивной Комиссии, N 49, с. 301--104.
49 Дело ТАвр. Губ. Архива (канц. губ.),  1832, св. 8.
50 Моя стаття "К биографии П.И.Кеппена"// Известия Таврич. Уч. Арх. Ком., N 51. Як свідчить Кеппен, Жакмар завела в Криму дуже глиобку оранку під виноградники великим плугом, виписала його із Франці•.
51 Guide de voyageur en Crimme. -- Odessa, 1832, р. 255.
52 Отчет об успехах шелководства, виноделия и пр. в Южной России за 1835 г.// Журн. Мин. Вн. Дел,  1836, IV, 42.
53 Due de Raguse, Voyage.  -- Paris, 1837, I, 325.
54 Voyage en Crimee, Т. VI.
55 Русский Архив, 1913, кн. 2, с. 337.
Там-таки, с. 392--394.
57 Жизнь в Крыму // Русский Архив, 1898, кн. 5, с. 12.
58 Згадаймо імення українців, що мали більш чи менш видатні видатні посади й мали вагу в громадському житті Криму: Максимович, Бантиш, Одинець-Заславський, Барабаш, Шостак, Уманець, Бурачок, Браїлко, Махно, Овсянико-Куликівський, Рославець, Іванченко, Фурсенко, Новицький і багато ін.
59 Записки Одесского Общества Истории и Древностей, т. X, с. 259--260.
60 Там само, с. 276.
61 Там само, с. 295, там само, т. XII, с. 347, 420.
62 Короткі відомості про Таранова формулярного характеру ї в "Русском Биографическом Словаре" (т. С-Т, с. 300), в "Словаре достопамятных людей земли русской" -- М., 1836, ч. V, 126--130, в "Энциклопедических словарях" Брокгауза і Ефрона, Крайя, Толя, в "Русской Исторической Библиотеке" Межова; т. II, 1893 і в статті А.Завадовського в "Севастопольском Справочном Листке" за 1884 р., чч. 38--41.
63 Дальші відомості з життя Тарнова подано переважно на підставі архівного матеріалу, а саме архіву Будинку мандрівника Таранова-Білозерова (щось із 2880 справ і книг); цей архів врятовано, автор його описів, і він увійшов до Кримського Архіву. На жаль, дві паки з уього архіву з паперами Таранова загинули в 60-х роках XIX ст.
64 Відомо, що одним із віце-президентів "Библейского Общества" був учений Карл Габлицль, один із найперших дослідників кримсько• природи, що добре знав Таранова зі свої• служби в Криму.
65 Справа "Таврич. Двор. Депутат. Собрания", 1808, N 78 у Крим. центр. архіві.
66 Про це в авторовій статті "Из прошлого Крымского иноградарства и виноделия" (Вестник виноделия Украины; октябрь, 1927).
67 Управитель Тавридського краю після Каховського, з 28 верес. 1788 р. до 13 січ. 1793 р., коли його призначено на Білоруського ген.-губернатора. Подавшись у відставку за Павла, жив Жегулін у Симферополі, де коло міста мав маїток.
68 Перший Тавридський губернатор з 26 грудня 1803 р. до 28 жовт. 1807 р. Відомі "Записки" Мертваго, надруковані в "Историч. Вестнике", в яких видно розумну й шляхетну людину.
69 Тавридський віце-губернатор з 1780 р. до 1802 р. людина надзвичайно шляхетна й побожна. Див. про Габліца й вище.
70 Тавридський губ. прокурор і доглядач Акмечетської (Симферопольської) "вищої" школ. Був Горчаков відомий як поет. Був членом Російської Академії.
71 Зальфельд -- Тавридський віце-губернатор 1816--1817 рр.
72 Лавинський -- Тавридський губернатор  1816--1817 рр.
73 Феодосійський градоначалник 1810--1812 рр., дуже шляхетна людина, з яким Таранов був дуже близький. коли його неправдиво усунено з посади через обвинувачення губернатора Бороздіна, Таранов на прощання улаштував парадний обід, де був і наступник Бороздіна, Лавинський. Відомо, з яким співчуттям говорив про Броневського Пушкін.
74 Про рув'ї згадано попереду. Це була видатна людина з чужоземців. Він організував під той час різні підпримства в Криму.
75 Француз, професор хімії. Його закликав генерал-губернатор А.М.Бороздін, щоб засновувати різні фабрики й заводи в його маєткові Сабли. Згодом він жив у Симферополі. Душоприказник Таранова.
76 Баченський -- контр-адмірал Чорноморського флоту. Душоприказник Таранова.
77 Члени комісії для розгляду земельних справ у Криму.
78 Зберігаються в Кримцентрархіві.
79 Усю цю справу, що збереглася в Крим. Центр. Архіві, вміщено в книзі "Решеня судебных мест по спорам Поповых с татарами об имении Тавель" (Окт., 1891); Див. так само: ЛашковН.Ф. Исторический очерк кримскотатарского землевладения// Известия Таврич. Уч. Архив. Комис., NN 25 і 26.
80 Див. його "Записки". Також "Русский Биографический словарь".
81 Записка із справи про землю Байдарсько• долини в сенатській справі; "Дело Мин. Юстиции, отд. III, с. 2. По прошению Абдул Муин Челебы Абла Челебиева с графом Мордвиновым о земле в Байдарской долине. 1837--1842 г. На 383 л. У Крим. Центр. Архіві. Так само "Описание сенатских дел Таврич. Уч. Архив. Комиссии" П.В.Нікольского, с. 269--272, 310--312, 588.
82 Архів графів Мордвіноих, т. III, с. 525--531.
83 Про заснування цієї комісії й її працю багато матеріалу у виданні Тавр. Уч. Архивн. Комис.: Никольский П. Описание сенатских дел ТУАК. -- С. 237--241, 245. Сумну картину надуживань у Тавриді, надто земельних, див. у цьому виданні NN 365--367, 369, 395 та ін.
84 Полное Собрание Законов. -- Т. XXI NN 26254, 28014, 24084. Так само: Лашков, зазна. тв., с. 195--196.
85 Ворог Палласів в його земельних стосунках і поглядах.
86  Під цей час він керував чорноморським флотом.
87 Див. на 3-й сторінці цього розділу.
88 Справа N 42, 1809 р. Таврич. гражд. и угол. суда.
89 "Освобождение крестьян в Таврич. губ". А.И. Маркевича "Изв. Таврич. Архив. Ком." N 47.
90 Для сирiт та бiдних дiвчат трохи ранiше, пiсля Кримської вiйни, вiдкрито в Симферополi дитячий притулок iменi графинi Адлерберг.

Український культурологічний (ілюстрований) альманах "Хроніка-2000"