Усе попервах складалося -- без будь-якого перебільшення можна сказати -- так прекрасно й перспективно. Діаспора й Україна полюбили одна одну й почалося щось подібне до медового місяця. Діаспора їхала в Україну, щоб переконати її народ, аби голосував на відомому референдумі за незалежність, за історичне майбутнє нації, Україна ж дивилася на діаспору як на одного з рятівників від усіх відомих лих, починаючи з колоніальної свідомості люду й закінчуючи економічним відставанням.

Апофеозом віри, надії і любові в стосунках України та її діаспори став перший Всесвітній форум українців, де діаспора дуже багато Україні наобіцяла (в плані всіх форм допомоги -- від консультативної до фінансової), а Україна теж багато діаспорі наобіцяла: ми збудуємо національну, демократичну, заможну державу, вам буде не соромно за нас перед усім західним світом...

А вже на другому Форумі, який відбувся за п'ять років після першого, й сліду не лишилося від тієї прекрасної ейфорії. Складалося враження, що учасники Форуму у напівзаповненій залі палацу "Україна" відбувають нудну ритуальну повинність. Як, наприклад, черговий з'їзд КПРС, де наперед заготовлено промови й списки для голосування, де не сплахне вогонь справжньої ініціативи й оригінальне конструктивної думки. Вступити вдруге в течію кількарічної давності, в прекрасну атмосферу буреломного ентузіазму ні зібранню загалом, ні окремо комусь із присутніх не вдалося. Змінилося щось принципово важливе в стосунках. Змінився час. змінилися ми. Крізь обов'язкові за сценарієм дійства фрази промовців виразно проглядали і скепсис, і недовіра до об'єкту патріотичної риторики, і тотальна розгубленість.

Мабуть, наші взаємні надії одне на одного були такі великі, що їх просто не витримали звичайні людські плечі, й надігнулися, й упустили ті надії на землю, під ноги. А хіба буває сумніше й безнадійне явище, як повержені надії та сподівання?! .

І ось ми стоїмо перед ними з двох боків. З одного -- Україна, з другого -- діаспора. І з тихим докором дивимся одне на одного. Як подружжя, що почало плекати в собі намір про розлучення. Як двоє людей, що майже зневірилися одне в одному.

Вони з докором нагадують одне одному всі обіцяння та запевнення. Діаспора звинувачує Україну в тому, що тут не виконується -або майже не виконується -- жодне з узятих на себе доконечно важливих для національного будівництва зобов'язань. В Україні дедалі важче існувати українському друкованому слову. Представники влади часто буквально принципово або й викличне послуговуються (і то не в себе вдома, а публічно) мовою північного сусіда. А скорумпованість у нашій державі виводить її за цим показником на роль світового лідера; здається вже завтра всеможна кланократія скаже: ми всіх вас і вашу Україну приватизували. Тяжка криміногенна атмосфера вже асоціюється в свідомості обивателя з самою незалежністю. І за те, що ми не розмежували ці речі, що дозволили "заримувати" їх, нас також різко критикує діаспора.
Україна ж (звичайно, в особі націонал-демократичного табору) звинувачує діаспору: ви, мовляв, зашарпали нас нескінченними докорами та вказівками. Ваша фінансова підтримка -- мізерна, її, власне, менше, аніж розмов про неї; ви часто займаєте апологетичну позицію щодо владних структур в Україні в той час, коли ми тримаємось в опозиції до них і т. ін.

Ясна річ, не треба вишиковувати струнку систему аргументів чи аж надто вигадливо інтерпретувати факти, аби довести, що обидві сторони мають цілковиту рацію, бо за кожною з них -- своя правда і своє право на докори (так завжди складається, коли стосунки не складаються).
Дуже багато й відразу хотіли ці партнери одне від одного, надто максималістські взаємні вимоги висунулися при перших же їхніх контактах, рідкісне нереальні плани, мовби замки на піску, вибудовували. Досить бодай згадати грандіозний проект, з яким секретаріат Української всесвітньої координаційної ради носився, як наполеонівський солдат із мрією про маршальський жезл. Це - ідея створення так званого всесвітнього банку українців. Ми чомусь подумали, що західні українці, які мали стати фінансовими донорами ідеї, зовсім не такі, як усі інші люди на світі, а тому, охоплені величним патріотичним піднесенням, знесуть усі свої гроші до цього банку в столиці незалежної України, цілковито ігноруючи й відсутність тут твердої національної валюти (тоді ми мали тільки купоно-карбованці), й анітрохи не тривожачись небезпечною перспективою безповоротно втратити свої фінанси. Ідея такого банку, звичайно ж, блискуче провалилася, як і всі ідеї такого характеру.

Виняньчувала наша преса й проект українсько-українських підприємств, які мали стати новою сторінкою економіки вільної України, сторінки з оригінальною і милою патріотичному серцеві назвою: "етнобізнес". Уявлялося, що наші свідомі брати й сестри в Австралії й Аргентині, у Франції та Бразилії, у США й Канаді кинуть свої насиджені місця, полишать вигідні бізнеси й, мов перелітні птахи навесні, ринуться в Україну, щоб відкрити тут разом із нами оті спільні підприємства, де все буде і по совісті, і по честі, і за всіма імперативами альтруїзму та патріотизму. Якщо тутешнього українця надурить, скажімо, партнер з Ізраїлю, Швеції або Швейцарії, то, чей-же, свій брат, українець, того не зробить -голос крові й невсипуща національна свідомість зупинять його. Зрештою, можна написати цілу книгу про всі оті прекрасні міфічні прожекти, надії і нереалізовані сюжети небувалих форм бізнесу.

Українська діаспора, існуючи в країнах свого поселення, інтегрувавшися в тамтешнє економічне й духовне життя де більше, а де менше, самовпевнено вважала, що стан справ в Україні вона краще розуміє за "материкових" українців, а тому й різного характеру діагнози та рецепти економічного та політичного характеру -- то най-перш її прерогатива. Цікаво при цьому довідатися, що декому в Нью-Йорку чи в Торонто Україна уявляється таким собі великим селом, куди має прийти розумний ментор із діаспори і вказати приміром такі універсальні дії для виходу з кризи: закупіть удосталь туалетного паперу, замкніть злочинців до в'язниць, висувайте до парламенту й на керівні посади лише патріотів, працюйте наполегливо й самовіддано, трохи майте витерпу (незалежність вимагає жертв!) -- і все буде гаразд.

Мало хто із діаспорних політиків (а серед них не бракує і людей розумних та освічених) здавав собі справу в тому, що Україна -це майже незбагненний феномен, для зрозуміння якого мало досвіду й знаннів, набутих в умовах життя західного світу. Йдеться тут не тільки про так звані совдепівські релікти, виплекані цілим комплексом умов нашого існування в цьому задзеркальному світі.
(Мене спершу дивувало те, що мої знайомці з діаспори ніяк не годні збагнути деяких речей посткомуністичного, постатеїстичного суспільства -- це ж так самоочевидно для нас, але геть не зрозуміло для них, і коли йдеться про якусь логіку всього того, то вони вбачають тут хіба що логіку казки для наївних чи логіку театру абсурду; ми, дистанціонувавшися від себе, вчорашніх, кпинимо з усього того й легко з ним буцімто прощаємся, а "діаспорці" звинувачують і звинувачують нас в порушеннях найелементарніших правил цивілізованого людського спілкування, починаючи від недотримання слова й закінчуючи звичайнісіньким крутійством, а про такі, дорогі серцю тутешнього українця речі як, скажімо, хабарі або крадійство, то вже й казати нічого).
Обидві сторони, самі того не відаючи, демонструють цілковиту за-блокованість у системі своїх уявлень про партнера і своїх вимог до нього, анітрохи не зважаючи на те, що реальність може бути і складнішою за її одновимірні побудови, і цілковито неохочою рахуватися з нашими надіями та сподіваннями. Скажімо, ми звинувачуємо їх: якщо Ви такі великі патріоти і так безмежно любите Україну, то полишайте країни свого поселення, їдьте сюди, допомагайте нам розбудовувати омріяну, незалежну державу. І нам навіть до голови може не входити, що понад півстолітнє життя в чужому краю -- то не тільки зароблені пенсії, яких людям не хочеться втрачати, то часто й могили батьків в американській чи австралійській землі, то народжені там діти, які є вже передовсім австралійцями, канадійцями, американцями, французами, то, зрештою, інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, які чіпко тримають людей на місці їхнього осідку.

Не відразу ми доросли до розуміння того, що переважна більшість людей української діаспори набагато більше можуть зробити для України, живучи саме там, де вони живуть. Йдеться щонайперш про потужне українське лобі в державах західного світу та й навіть у СНД (інша справа, Україна не вміє цей своєрідний оркестр зорганізувати, дати йому чітку політ-економічну партитуру й стати для нього диригентом). Ми чомусь швидко забули той факт, що так звана діаспора не тільки пронесла крізь десятиліття вірність ідеї української незалежності, що вона не лише розбудувала різноманітні українські інституції в країнах свого поселення, справді жила й працювала для української справи. Хай там, з нашого погляду, було чимало наївного, а подеколи й політичне примітивного, але саме рівень національної самосвідомості, зізнаймося в цьому відверто, був --та і є там - незрівнянно вищий, аніж тут. Ми можемо в чому завгодно дорікати людям діаспори, але тільки не в цьому. Ми можемо в чому завгодно виправдовуватися перед діаспорою, але тільки не в цьому.

В писаннях пострадянських філософів і політологів часто звучить мотив про те, що за 70 з лишком років ми не просто випали з часу, з історії, ми втратили чи може й не набували -- відчуття реальності світу кінця ІІ тисячоліття й самоідентифікації в ньому пересічної людини будь-якої національності. Звичайні люди благополучних з погляду історії націй (тих, які мають свої держави) не надто переймаються такими високими матеріями, як це властиво українцям поза Україною (особливо ж у час нашої бездержавності). Цей український феномен ще стане об'єктом уваги етнопсихологів і філософів. Мені не раз доводилося чути і в Канаді, і в Америці, як швидко асимілюють, наприклад німці, голландці, португальці, італійці. А якщо українець там не при-знавався до своїх і зникав у вирі тамтешнього життя, то це вважалося чимось подібним до національної зради.

Діаспора виховувала своїх дітей з думою про Україну. Хай те виховання було трохи спеціфічне (як пише в журналі "Київ" доктор історії зі США Юрій Гаєцький, за столом бабусі примовляли до неслухняних внуків: "Там на Україні всі дітки чемні, всі їдять свої шни-целі до кінця, бо прийдуть большевики й заберуть..."), але Україна незмінно поставала як найдивніше диво всього світотвору, як те, що має стати змістом усього життя тих, котрі підростають. І ось діти виросли. З трепетом душевним рушили вони в край батьків, що здобув незалежність. Вони поїхали в центральні області України, на Південь, на Схід -- і майже ніде не почули тієї мови, яку їхні батьки в Канаді, у США, в Аргентині, у Франції наказували їм вважати рідною,-- української мови. Юні ідеалісти й мрійники були збентежені, розгублені, обурені. Повернувшися додому, вони запитували батьків: "Навіщо ви змушували нас вчити українську мову? Адже в Україні нею майже не говорять... І та Україна нічим не подібна до тієї, про яку ви роз-повідали нам стільки прекрасних казок. І тамтешні українці - зовсім не найкращі люди в світі..."

У пресі наводилося чимало фактів, як після поїздок в Україну наростала хвиля розчарування нею дітей еміграції. Чимало з них і геть відійшли від активного життя в різних українських організаціях, почали принципово наголошувати, що вони - канадійці, американці, австралійці, французи. А українці -- лише за походженням. Подекуди дісталося й батькам, які від ранніх літ змушували їх жити в українському гетто, звужуючи до його розмірів усі культурні й духовні запити дітей. Відлуння тих розмов ще не затихло на сторінках українських (та й не тільки українських) газет. Молодь піддала жорстокій ревізії образ України, завчений із ностальгійних марень батьків. Батьки вимагали від них: тут, у Канаді, США чи в Австралії, де ти народився, ти повинен жити тільки для України! І ось, через два чи три десятиліття, після тих уперше почутих слів, молоді категорично заперечують батькам: у мене -- своє життя і ніхто не має права змусити мене жити в ім'я фантомної України. Молоді українці перестають бути тим винятком серед інших "етніків", яким були їхні батьки, вони уподібнюються молодим німцям, голландцям, португальцям (за походженням), формуються в повноцінних громадян своєї (таки своєї!) країни без будь-яких романтично-ностальгійних марень, що супроводжували "труди і дні" їхніх батьків, рокованих мати долю політичних емігрантів. Реальне життя бере своє, відгетьковуючи найпрекрасніші поетичні ідеї. Дехто з обурених тим фактом тутешніх патріотів висловлює на адресу дітей політичної еміграції різкі докори: як це, мовляв, забути Україну, це ж, по суті, зрада своїх батьків, їхньої справи, служінню якій батьки поклали все життя. Але, по-перше, дійсність не завжди хоче вкладатися в придумані для неї схеми і пргнози, а, по-друге, зважаючи на сьогоднішній стан справ в Україні, аж надто непрестижно в світі бути українцем. Як мовиться, чоловік любить дружину здорову, а сестру багату. Прикро, але -- факт.

Якийсь час на всіх теренах СНД після проголошення української незалежності навіть модним стало підкреслювати: я -- українець. У тих гордо мовлених словах була виразна надія на те, що завтра Україна перетвориться на таку державу, яка нічим не поступатиметься найбагатшим країнам світу. Повсюдно на території колишнього Радянського Союзу виникали українські товариства. Розсіяне й нічим не об'єднане українство східної діаспори інтенсивно почало структуруватися за взірцем українства західного світу. Звичайно, дорівнятися масштабом того процесу до таких країн, як, наприклад, США чи Канада, де є такі структури, як Український конгресовий комітет Америки, Українська американська координаційна рада, Конгрес українців Канади, важко навіть за найсприятливіших умов. А до таких найсприятливіших умов слід віднести створення в колишніх республіках СРСР справді демократичного суспільства, де задовольняються культурні потреби інонаціональних громадян (а хто з них сьогодні може цим похвалитися?), наявність в українських організаціях справді яскравих лідерів, здатних стати своєрідними емблемами цих організацій, а -- головне -нормальна економічна ситуація в самій Україні, що стверджувати ми аж ніяк не можемо, оскільки економічний спад у державі, розтерзаній пазурами кланів, пронизаній корупцією, триває і в перспективі завтрашнього дня не вимальовується надія на позитивні зміни.

Звичайно, саме це й спричинило спад ентузіазму поміж українства східної діаспори. Одна за одною почали розпадатися організації (особливо -- на теренах Росії), пригасала ще недавня гордість від усвідомлення себе українцем, відпало бажання повертатися на Батьківщину з Якутії чи Тюмені, аби поповнити тут лави невлаштованих і безробітних. А Україна ніякими діями не намагалася розвіяти песимістичні настрої своєї східної діаспори, власне, й не виявляє до неї особливої уваги. Ті благодатні зв'язки, які після грудня дев'яносто першого, тільки-но почали налагоджуватися, подекуди просто розірвалися не оформившись у щось подібне до вулиці з двостороннім рухом. Увага до діаспори щораз декларується, але насправді ту увагу можна помітити хіба що під потужним мікроскопом. Так звана урядова програма, присвячена українській діаспорі до 2010 року -- конгломерат добрих намірів різних міністерств і відомств. У наспіх зліпленому під диктат кон'юнктурних імперативів документі годі сподіватися знайти бодай несмілий натяк на якусь концептуальну зосередженість на проблемі. Нема нічого такого й у діяльності Української всесвітньої координаційної ради, якій учасники першого всесвітнього форуму українців делегували почесні права та обов'язки, вкладаючи в неї найсміливіші сподівання. УВКР нині і є, і її немає; її вплив на всесвітнє українство менш ніж мінімальний.

Як стверджують філософи, всякий результат і всякий досвід -- корисні. Навіть і в тому разі, якщо вони мають при собі мінусовий знак. А особливо ж це важливо, коли з погляду теорії приймалися загалом ніби правильні рішення, але наслідки з того виходили парадоксально протилежні намірам. Скажімо, український політолог зі США О. Мотиль зазначив, що у сфері національної політики Україна зробила все майже правильно, щоправда, не через найздоровіші причини, адже ця політика ігнорувала той факт, що є в нашій державі дві легко помітні громади -- українці та "радянський народ", тобто люди без будь-якої національної ідентичності (їх бува узагальнено називають у всіх колишніх республіках СРСР "русскоязьічньім населениєм"); саме цей контингент і тягне нас у вчора, розчиняючи весь український елемент в Україні. А наші теоретики національної політики, боячись, аби світ не сказав, що в державі ігноруються права меншин, щораз готові поступатися правами корінної нації. "Україна визначила свою національну політику за найпрогресивнішими моделями світу,-- пише американський політолог Джеймс Мейс,-- щоправда, заплющивши очі на справжній стан українства в себе". І додає, що в нас "починалася "розбудова держави" незалежної України без будь-якого розриву з Радянською Україною і без будь-якого усвідомлення, що нова країна бере на себе не лише всі історичні провини, але і всі обов'язки перед своїми громадянами". І тут поміж усіх пріоритетних обов'язків обов'язок зберегти те, що складає суть нації. Ту суть, яка б дозволяла нам сказати, що ми -- не уламок Росії, ми -- Україна.

Український професор із Гарвардського університету Роман Шпорлюк звернув увагу на такий епізод, описаний в англійських газетах після відвідин американським президентом Клінтоном Києва в травні 1995 року. Українська жінка сказала репортерам "Вашінгтон Пост": "Ми хочемо бути частиною світу, а не частиною Росії".

Не зважаючи на всі економічні злигоди, які переслідують пе-ресічних громадян незалежної України, ці настрої не зникають, а, навпаки, наростають. Особливо помітним це стає на тлі таких подій, як, скажімо, російсько-чеченська війна чи потуги російських державців нагадати світові, що Росія як супердержава претендує на особливу роль та особливий вплив на держави СНД. Такі фактори непомітно консолідують населення України на платформі, сказати б, територіального патріотизму. А де є патріотизм територіальний, там неминуче відкриваються перспективи доростання населення до рівня національної ідеї. Якщо Бог дасть Україні провідників, які зрозуміють необхідність послідовних націєтворчих зусиль, то вони можуть стати в ролі будівничих історії і народу (Гарібальді свого часу сказав такі слова: "Ми маємо державу, але ще не маємо нації", будь-яка історична аналогія ризикує бути неточною, та все ж ті слова ми цілком можемо повторити сьогодні).

Діаспора в такому разі може поміняти позу ображеної на Україну сторони й узяти активну участь саме в національному будівництві. Не чекаймо, що вона матиме помітний вплив на вирішення економічних проблем -- це наші внутрішні клопоти, нам їх і долати. Принесені з Заходу теорії, як ми вже в тому допевнилися, не мають значення панацеї в нашій ситуації. Зате сам приклад того, як люди лишалися українцями там, де цього від них не вимагалося і де за це не платили грошей, неодмінно матиме виховне значення тут, в Україні. А до того ж, якщо це люди великого успіху, такі, наприклад, як найкращий бас американської опери "Метрополітен" у Нью-Йорку Павло Плішка, як знаменита піаністка Аліна Осінчук, як диригент американського оркестру "Влас Вейгас" Вірко Балей, як видатні бізнесмени й меценати з Канади Петро Яцик і Костянтин Темертей (таких людей чимало є в західному світі), то їхній приклад може дати тутешнім українцям дорогоцінне почуття національної повноцінності й упевненості -чинників у нашій ситуації настільки важливих, що їм просто важко скласти ціну. їх не можна виміряти в цифрах, але їхній вплив на людей і виховавчий потенціал може бути просто разючий.

Час підкаже Україні й діаспорі, аби не вимагали одне від одного неможливого, аби бажане співвідносилося з реальним, аби вони закликали собі в найперші порадники й спільники терпіння і саме з ним ступили в третє тисячоліття, не втрачаючи надій нарешті утвердити українське ім'я у світі.
 

Український культурологічний (ілюстрований) альманах "Хроніка-2000"