БАТЬКІВЩИНО, ЗДРАСТУЙ!
Вірші та народні пісні

Переклади з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Сімферополь
Видавництво «ДОЛЯ»
2008

Видання здійснено Всеукраїнською творчою спілкою «Конгрес літераторів України» та
Кримською літературною Академією

Редактор Валерій Басиров

Мости духовного єднання

Якщо ще кілька років тому можна було, як кажуть, на пальцях перелічити зроблене у напрямку духовного єднання двох наших літератур — української і кримськотатарської — то нині, за часів незалежності України і повернення кримських татар із вигнання на землю своєї історичної Батьківщини Крим, уже потрібно немало часу і копіткої праці, аби назвати чимало прикладів спільної праці наших письменників у розвої мостів аркодужного єднання.
Гадаю, питаннями детальнішого і всебічного дослідження творчої дружби представників літератур двох народів, котрі живуть поруч на одній землі однієї вільної і незалежної держави, займуться чи зараз, чи в майбутньому наполегливі дослідники-літературознавці. Я ж, слідом за коротким, схематично окресленим дослідженням, на жаль, уже покійного кримськотатарського поета і перекладача з української літератури Юнуса Кандима “Джерела духовного єднання”, також зроблю спробу не переспівувати його, а дещо доповнити дослідження новими фактами і повідомленнями про нові видання, не вдаючись до глибокої історії. А вона, історія взаємозбагачення і взаєморозвитку української та кримськотатарської літератур, глибока, багата цікавими фактами і подіями.
Згадку про кримських татар можна зустріти в творах письменників давньої української літератури Касіяна Саковича (XVII ст.), Лазара Барановича, Семена Дівовича та інших. Твори ж кримськотатарських авторів Джанмухаммеда та Едіпа Ефенді присвячені періоду визвольних змагань українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Це поеми “Тугайбей” та “Сефер Наме” (“Поема про похід”), які в уривках дійшли до наших днів.
Якщо говорити про авторів пізнішого періоду, а саме XIX століття, то тут чільне місце посідає кримська тематика в творчості видатної поетеси Лесі Українки (1871-1913), котра волею долі змушена була не раз відвідувати Крим, приїжджаючи сюди на лікування. Якщо в цілому підсумувати термін її перебування у цьому, як вона називала “татарському краї”, то він складає понад три роки.
Уперше дев’ятнадцятирічна дівчина-українка Леся Косач побувала в Криму разом зі своєю матір’ю відомою письменницею і громадською діячкою Оленою Пчілкою влітку 1890 року. Відвідавши Євпаторію, Бахчисарай, Південний берег Криму, молода українка під враженням побаченого згодом напише цикл віршів “Кримські спогади”, серед яких є вірші “Бахчисарай”, “Бахчисарайський дворець”, “Бахчисарайська гробниця”, “Татарочка”, в яких яскравою лінією проходить кримськотатарська тематика.
Дуже характерний у цьому плані вірш “Татарочка”.
Десь на якихось своїх кримських шляхах-дорогах юна українка зустрілася зі своєю ровесницею-татарочкою в національному вбранні. Ця зустріч її дуже схвилювала, адже й сама Леся обожнювала свій національний одяг, скільки маємо фотосвітлин, на яких бачимо Лесю і маленькою, і юною у вишиваночці та віночку зі стрічками...
Отож ця зустріч із татарочкою неабияк її зворушила і вилилась у теплі, щирі рядки однойменного вірша. Ось якими ніжними словами змальовує Леся героїню свого вірша: “молоденька і вродлива”, її “смуглявий вид ледве прикриває шовком шитая чадра біленька”. На чорнявій голівці “червоніє шапочка маленька”. А очі в сеї юної татарочки-чарівниці, наче блискавиці, “так і грають з-під брівок темних!”
Згодом, будучи уже відомою письменницею, Леся Українка перебуваючи в Криму, цікавилася побутом, мовою, звичаями і фольклором кримських татар. У листі до Михайла Драгоманова — свого дядька, відомого історика, дослідника української народної творчості, Леся писала, що “хотіла б одну річ видати, це, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, є їх немало і дуже схожі на українські...”
Леся Українка захоплювалась легендами кримських татар, а також жваво цікавилась історією і культурою мусульманського Сходу. Леся добре знала наукові праці Агатангела Кримського, зокрема, “Мусульманство і його будучина”. Можливо, це й наштовхнуло Лесю Українку написати у квітні 1907 р. в Ялті невеликий драматичний діалог “Айше і Мохаммед”. В основі діалогу — легенда про палке кохання Мохаммеда — основоположника мусульманської релігії — до юної Айше, на якій він одружився після смерті своєї дружини Хатіджі. Леся раді-ла любительським виставам на сцені своєї невеличкої п’єси “Айше і Мохаммед”.
Окрім віршів і драматичної поеми “Іфігенія в Тавриді”, Леся виношувала творчі плани написати більш солідне художнє полотно на кримськотатарську тему. Про свої творчі задуми вона повідомляла в листі до матері 16 лютого 1908 р. з Ялти: “...хочеться, коли буде знов прояснення (в здоров”ї — Д. К.), написати маленьку історичну повість з татарсько-українських часів (приязнь малого українця — сина бранки — і татарочки-селянки, незважаючи на традиційний антагонізм старшого покоління, потім дальша доля сеї пари, таки розлученої життям...”). Однак подальше загострення хвороби не дало Лесі Українці здійснити свої задуми.
Яскраву творчу сторінку посідала кримська тематика і в творчості класика української літератури Михайло Коцюбинського (1864-1913), який не раз бував у Криму наприкінці XIX століття. Він відвідував базари, татарські школи, вивчав побут та звичаї, мову кримських татар, цікавився історією і культурою краю. У своїх оповіданнях “В путах шайтана”, “На камені”, “Під мінаретами” письменник з любов’ю до кримськотатарського народу змальовує життя простого люду, його хвилювала й доля кримськотатарської інтелігенції.
Сторінками давньої кримськотатарської літератури цікавився й інший класик української літератури Іван Франко (1856-1916). У 1915 році він написав статтю “Кримський хан Газі Гірей (1588-1607) і дещо з його віршів”. Переклав україн-ською мовою його газелі “Проста душа для нас ліпша, як простий ріст”, “Я борець твій і невільник...”, “В обороні фортеці Зомбор”. Ці газелі, майстерно виконані класиком, увійшли до антології кримськотатарської поезії “Окрушина сонця”, що побачила світ 2003 року у київському видавництві, котре нині носить назву “Етнос”.
Великий внесок у розбудову мостів духовного єднання української та кримськотатарської літератур зробив академік Агатангел Кримський. Він уперше створив українською мовою “Коротку антологію кримськотатарської поезії”, яка увійшла до його парці “Студії з Криму” (1930). Окремим розділом у цих студіях А. Кримського було дослідження “Література кримських татар”. Це дослідження уже в кінці 90-х років ХХ століття професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського Олександр Іванович Губар, розшукавши в приватній бібліотеці покійного Павла Тичини — класика української літератури — переклав російською мовою і опублікував у кримськотатарській російськомовній газеті “Голос Крыма”. А згодом, зініціювавши переклад цього дослідження ще й кримськотатарською мовою, написав розлогу передмову про А. Кримського “Трагедія вченого з світовим ім’ям” і видав окремою книгою (трьома мовами — українською, російською і кримськотатарською) працю вченого “Література кримських татар” (видавництво “ДОЛЯ”, 2003).
Тут, далі говорячи про українсько-кримськотатарські літературні зв’язки 30-х—40-х років минулого, ХХ століття, слід відзначити велику роль у цьому всенабираючому силу процесі, одного з класиків української літератури, визначного поета і громадського діяча Павла Григоровича Тичини (1891—1967). Це, по суті, він був одним з перших відкривачів для українського читача кримськотатар-ської літератури.
Цю діяльність першовідкривача малознаної для українців літератури народу, який жив за Перекопським валом, у чудовому кримському краї, знову ж таки “розсекретив” уже згадуваний професор О. І. Губар, завдяки своїй багатолітній дружбі і творчій співпраці з П. Г. Тичиною. О. Губар разом з маловідомими працями академіка А. Кримського відшукав у приватній бібліотеці Київського меморіального музею-квартири П. Тичини й книги кримськотатарських письменників, подаровані поету під час його перебування в Криму. О. Губар провів велику дослідницьку роботу про зв’язки української і кримськотатарської літератур, результатом чого й стала стаття “Ми — зорі одного неба”, вперше опублікована російською мовою в газеті “Голос Крыма”, а затим до 105-ї річниці П. Тичини українською мовою в газеті “Кримська світлиця” за 26 січня 2007 р. Скористаємось деякими фактами із цієї статті.
Уперше П. Тичина приїхав до Криму в один із санаторіїв Алушти 1925 року. Тоді ж зацікавився літературою кримських татар. У листі до своєї майбутньої дружини Лідії Папарук писав: “Був у татарському клубі, в книгарні накупив татарських книг, хоч погано ще розумію, але читаю”. Там, в Алушті, П. Тичина придбав книгу-посібник А. Одабаша “Руководство для обучения крымскотатарскому языку”, а також книгу “Сказки и легенды татар Крыма”. На одній з книг, придбаних П. Тичиною під час іншого приїзду до Криму, а саме книзі-казці “Воробушек”, котру переповів Абдуладил Гірайбай, стоїть автограф Амді Гірайбая, брата переповідача казки: “Молодому українському поету Павлу Григоровичу Тичині. Амді. 1927.” Отже, ці два поети були знайомі особисто!
Знайомий був П. Тичина і з відомим кримськотатарським поетом Абдуллою Лятіф-заде, якому П. Тичина запропонував написати статтю про стан кримськотатарської літератури для журналу “Червоний шлях”, в якому працював, мешкаючи в м. Харкові — тодішній столиці України. Стаття під назвою “Короткий огляд кримської татарської літератури” була опублікована в грудневому, одинадцятому номері журналу за 1927 рік українською мовою. Це була одна з перших статей, яка знайомила українського читача з кримськотатарською літературою.
На одній з книг А. Лятіф-заде “Янъы саз” (“Новий саз”), що збереглася в особистій бібліотеці П. Тичини, стоїть автограф: “Чудовому співцеві — великому майстру Павлові Тичині від автора. Аб. Лятіф-заде. Сімферополь. 2. 08. 1928 р.”
В бібліотеці П. Тичини є й поетична збірка Бекіра Чобан-заде “Боран” (“Буря”), видана в Сімферополі 1928 р.
Високу оцінку П. Тичина дав і кіносценарію Умера Іпчі “Алім”, в роботі над створенням однойменного кінофільму брав участь і український поет Микола Бажан. Фільм “Алім” з великим успіхом пройшов по Україні.
І ще одне цікаве відкриття про дружбу українського поета П. Тичини і кримськотатарського письменника Шамі-ля Алядіна зробив професор Олександр Губар. Прочитавши в газеті “Кримська світлиця” в номері від 12 серпня 1995 року статтю “І ще два переклади”, з якої дізнався, що відомий сходознавець-тюрколог Павло Тичина на Всесоюзному пленумі письменників, що проходив 1939 року у Києві, з нагоди 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка, прочитав “Заповіт” у перекладі Шаміля Алядіна ...кримськотатарською мовою. За цей переклад знаменитого вірша Т. Шевченка Шаміля Алядіна було удостоєно ювілейної Шевченківської медалі.
Олександр Губар через доньку Шаміля Алядіна Лейлю Шаміліївну, котра працює журналістом в газеті “Голос Крыма”, налагодив зв’язок з відомим кримськотатарським письменником, котрий на той час уже повернувся на батьківщину, і одержав від нього теплого листа, в якому розповідав про свої зустрічі з П. Тичиною.
Процитуємо уривки з цього листа, що був опублікований у статті О. Губаря “Ліхтарі горять до світанку” у “Кримській світлиці” 1 лютого 1997 року.
“Восени 1938 року Шаміль Алядін відпочивав у Ялтинському Будинку творчості письменників разом з українським поетом Іваном Неходою. Здружилися. У розмовах, як і зрозуміло, багато уваги приділялося й літературним питанням. Під час однієї з таких розмов, — згадував Шаміль-ага, — я сказав, що інтерес до української поезії у нашого кримськотатарського народу величезний. Поети Амді Алешер, Шем’ї-заде і я в тому числі перекладали кримськотатарською мовою деякі твори Т. Г. Шевченка”. Іван Нехода попросив Ш. Алядіна дати йому будь-який з перекладів. “Я дав йому переклад “Заповіту”.
1939 року Шаміля Алядіна, що на той час був головою Спілки письменників Кримської АРСР, викликали до Спілки письменників СРСР в Москву. Саме тоді й відбулася зустріч з П. Г. Тичиною. “Я вперше побачив Тичину, хоч чув про нього в Криму немало. Я сидів у приймальні О. Фадєєва. Він, П. Тичина, дізнавшись від секретаря приймальні, хто я такий, заговорив зі мною гарною турецькою мовою. Цікавився літературою нашого народу, розпитував про діячів науки в Криму, зокрема про відомого археолога Османа Акчокракли, який був почесним академіком Академії наук України. Потім сказав мені: “Наш поет Іван Нехода передав мені ваш переклад кримськотатарською “Заповіту” Т. Г. Шевченка. Переклад мені сподобався. “Заповіт” перекладено мовами майже всіх народів Радянського Союзу, але в деяких із тих перекладів є немало “відсебеньок”, власних вигадок, викликаних труднощами підбору слів для рим, а у вас весь переклад складається із слів самого Шевченка, і рими його. Це дуже важливо!”. Шаміль Алядін згадував: “У другій половині дня мене запросили до кабінету Олександра Фадєєва, тодішнього голови Спілки письменників СРСР, і Павло Тичина вручив мені медаль із зображенням Т. Г. Шевченка”.
Незабаром Павло Григорович завітав до номера Ш. Алядіна в готелі “Москва”. Помітивши, що той збирається до Криму сказав: “У мене до вас прохання. Я недавно дізнався, що в Криму в будинку якогось селянина знайдено рукопис “Сефер Наме” — “Пісня походу”. Це поема про спільні походи Богдана Хмельницького з кримськотатарськими кінними полками під командуванням Тугай-Бея проти військ польського короля 1648 року. Прошу вас, якщо зможете, нанадішліть мені один примірник “Сефер Наме”. Через місяць Ш. Алядін надіслав П. Тичині один примірник цієї поеми кримськотатарською мовою.
Друга зустріч письменників відбулася 1954 року на Другому з’їзді письменників СРСР у Москві. Це було тоді, коли уже минуло десятиліття депортації кримськотатарського народу. “Він, П. Г. Тичина, розпитував мене про те, у якому становищі наш народ на засланні, яке ставлення до нас уряду. Павло Тичина був тоді Головою Верховної Ради України. При зустрічах Павло Тичина розмовляв зі мною моєю рідною мовою. Він дуже переживав трагедію, у яку звалили кримськотатарський народ”.
Шаміль Алядін свого листа до О. І. Губаря закінчив приміткою: “Ювілейна медаль всі роки лежала на моєму столі в будинку спеціалістів (по вул. Жуковського, будинок 20, кв. 11) до війни. Я пішов на фронт 26 червня 1941 року. Що сталося з медаллю, не знаю. Більше мене в цю квартиру не пускали. Ш. А.”
Шаміль Алядін дуже хотів побачитись із відомим дослідником творчості П. Тичини Олександром Губарем, але хвороба зробила своє. Невдовзі він відійшов за вічну межу. “Мені ж, — згадував Олександр Іванович, — залишилася дорогоцінна пам’ять — його лист, докладний, добрий, змістовний. Часто перечитував його і ніби розмовляв з його живим автором”.
Ця історія з нагородженням Шаміля Алядіна ювілейною Шевченківською медаллю мала своє творче продовження. Повернувшись окриленим після Шевченківських свят додому, Шаміль Алядін при підтримці Павла Тичини загорівся ідеєю видати бодай невеличку збірочку вибраних творів Т. Шевченка кримськотатарською мовою. Він залучив до перекладацької роботи своїх колег, і 1940 року в Кримському державному видавництві побачила світ збірка “Т. Г. Шевченко. Сайлама шиирлер” (“Т. Г. Шевченко. Вибрані твори”). Ця невеличка збірочка, яку складали лише дев’ять творів Т. Шевченка, переживши війну, депортацію кримськотатарського народу, руйнацію духовних надбань нації, дивом уціліла одним-єдиним примірником, котрий нині зберігається у фондах Кримськотатарської республіканської бібліотеки імені Ісмаїла Гаспринського в Сімферополі.
На початку 90-х років минулого, двадцятого століття до Криму з місць депортації почав повертатися кримськотатарський народ, а разом з ним і його співці — письменники. Усі вони влилися в лави Кримської республіканської організації Національної Спілки письменників України, головою якої на той час був автор цих рядків. Разом ми, українські та кримськотатарські письменники, проводили спільні літературні вечори, присвячені Т. Шевченку, А. Кримському, Лесі Українці, І. Гаспринському, Шем’ї-заде, П. Тичині... В єдиній на півострові україномовній газеті “Кримська світлиця” почали виходити (і виходять понині!) сторінки з творами кримськотатарських письменників у перекладах українською мовою, в газеті “Янъы дюнья” (“Новий світ”) та журналі “Їлдиз” (“Зоря”) — твори українських авторів кримськотатарською мовою.
Саме навесні 1999 року, коли святкували 185-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, й виникла ідея видати книгу його вибраних творів кримськотатарською мовою, аби юне покоління, яке виростає на рідній кримській землі, знало і вивчало в школах твори великого Українця, сина народу, який першим подав руку братньої допомоги скривдженим і приниженим тоталітарною системою кримським татарам.
До роботи над перекладами творів Т. Г. Шевченка на кримськотатарську мову було залучено відомих талановитих поетів, з-поміж яких Шакір Селім, знавець української мови Юнус Кандим, Аблязіз Велієв, Іса Абдураман... Поему “Катерина” переклав Шакір Селім. “Працюючи над перекладом поеми, я плакав ночами. Мене глибоко вразила трагедія чистого, щирого дівочого кохання, трагедія материнства”, — ділився своїми враженнями від творчої роботи Шакір Селім.
Велику, подвижницьку роботу здійснив і Юнус Кандим. Він переклав поеми Т. Шевченка “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, вірш “Розрита могила”. “Читаючи Т. Шевченка, близько стикаєшся з радощами і болями не тільки самого поета, а й кожного українця. Не тільки українця, а й кожного татарина. Усмішка на обличчі і біль у серці не можуть бути українськими чи кримськотатарськими. Почитайте Шевченка і ви переконаєтесь у цьому”, — щиро зізнавався Юнус Кандим. “Моя найзаповітніша мрія — перекласти кримськотатарською поему “Сон”, написану, за словами Олеся Гончара, “з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії”, — ділився він своїми творчими задумами. Але, на жаль, дуже рано він пішов за вічну межу і планам, звісно ж, не судилось бути здійсненими.
Аблязіз Велієв переклав вірші “Тече вода в синє море”, “Породила мене мати”, “Не женися на багатій”, твори, в яких розкрито драматизм знедолених людей. “Поезія Т. Шевченка для мене, — говорить А. Велієв, — це музика, підказана сповідальністю великого серця, хворого любов’ю до своєї Батьківщини. При перекладі я прагнув не тільки до точності передачі змісту творів, а й до збереження їхньої надзвичайно самобутньої ритмомелодики”.
Є у цій прекрасній книзі і переклад вірша Т. Шевченка “Бували войни й військовії свари...” одного з найстаріших, на жаль уже теж покійного поета, Юнуса Теміркая. Характерно, що переклад вірша було вміщено ще в першому виданні творів Т. Шевченка 1940 року... Окрім цього перекладу, з того давнього видання творів Шевченка кримськотатарською мовою взято й ще деякі, найбільш вдалі і близькі до оригіналу переклади А. Аліма (“Заповіт”), М. Сулеймана (“Доля”), З. Келямова (“В неволі, в самоті немає...”).
Передмову до двомовної збірки поезій Т. Шевченка — українською та паралельно кримськотатарською — з промовистою назвою “Обнімітесь, брати мої...” написав професор, літературознавець Олександр Губар. Це — ґрунтовне дослідження українсько-кримськотатарських літературних зв’язків за останні десятиліття, біля колиски яких стояли такі визначні письменники, як Павло Тичина, Агатангел Кримський, Осман Акчокракли, Шаміль Алядін...
За влучним визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко був найбільшим мучеником за свій уярмлений і покривджений народ, за нього він витерпів і тюрми, і далеке заслання. Кримськотатарський народ — народ-мученик, котрий, як і Т. Шевченко, скуштував заслання, приниження, холоду і голоду депортації. Тому й не дивно, що кримськотатарські поети для перекладу добирали переважно ті твори Шевченка, які дуже співзвучні їхній долі, долі кримськотатарського народу.
Книгу органічно доповнюють і прикрашають малюнки Т. Шевченка. А завершують це 224-сторінкове видання примітки, котрі склали Валерій Басиров та Юнус Кандим.
Чому ми так докладно зупинилися на цьому виданні? Та тому, що це одна з перших визначних книг у великій справі взаєморозуміння наших народів, наших культур. І велику роль у цій благородній справі побудови мостів духовного єднання між українською та кримськотатарською літературами відіграє приватне видавництво “ДОЛЯ”, яке працює під орудою письменника Валерія Басирова. Це єдине в Криму видавництво, яке спеціалізується переважно на випуску україн-ської та кримськотатарської літератури і має уже неабиякі досягнення у цій справі.
Якщо ми вже торкнулися Шевченківської теми, то слід зазначити, що услід за книгою вибраних творів Великого Кобзаря українською та кримськотатарською мовами “Узакъ ве якъын” — “Далекий і близький Шевченко” (“ДОЛЯ”, 1999), про яку ми щойно розповідали, у цьому ж видавництві уже наступного, 2000 року, побачила світ сувенірна книга — поема Т. Г. Шевченка “Кавказ” чотирма мовами — українською, кримськотатарською, російською та англійською. Переклад поеми здійснив Юнус Кандим. Він же і написав передмову до книги — “Блискавка, що зцілює”, в якій зокрема зазначив: “Працюючи над перекладами творів Т. Г. Шевченка, інших українських авторів, я щораз ловлю себе на думці, що українська поезія, проза на кримськотатарську мову перекладаються набагато легше і якісніше, ніж на російську. І весь секрет полягає не в майстерності перекладача, а в тому, що український і кримськотатарський народи у своїй історії були дуже переплетені один з одним. Великий Степ призвів до великого кровозмішення наших великих двох народів, які належать до цілком різних мовних груп, до різних культур, до різних державно-економічних укладів, до однакового світовідчуття і світосприймання. Вони однаково сприймають усю гаму в їхній розмаїтості відтінків, однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.
І я упевнений, що взаємне вивчення історії, культури, літератури, мистецтва, побуту українського і кримськотатарського народів, вивчення генетичної основи цих етносів призведе до феноменального відкриття: українці і кримські татари не тільки старожитні сусіди, але й брати по крові”.
Юнус Кандим, чиє зболене серце так рано відпалало у творчому вогнищі, у болях за долю свого народу, хто щиро вболі-вав за дружбу двох наших літератур, а, отже, й за дружбу двох наших народів, за своє недовге життя, а прожив він всього лише 45 років, устиг зробити чимало. Окрім того, що він писав свої вірші, багато творчих сил і здоров’я віддав перек-ладацькій справі, справі будування мостів духовного єднання між нашими народами. Він добре володів українською мовою, якою захопився ще в армійській юності, бо втрапив служити на Україну, на Кіровоградщину, де почув і навіки полюбив українську мову, весь час намагався удосконалити свої знання. Знав її, українську мову так, що міг нею виступити на вечорі пам’яті Т. Шевченка перед українською громадою в Сімферополі і зірвати шквал оплесків вдячності за те, що вивчив мову нашого Кобзаря, в той час, як деякі українці в Криму розгубили своє національне —і мову, і призабули хто вони і чиїх батьків вони діти. О, україн-ська громада Криму уміє реагувати на тих людей не українського походження, котрі уболівали за мову Шевченка! Тому Юнус Кандим серед українців Криму користувався особливою повагою. І за те, що перекладав твори Шевченка, і за те, що у видавництві “ДОЛЯ” (2001) побачили світ дві книги творів Лесі Українки в перекладах Юнуса кримськотатарською мовою, з-поміж яких драма-феєрія “Лісова пісня”, поеми “Іфігенія в Тавриді”, “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”, низка віршів із циклів “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”.
Юнус Кандим переклав кримські оповідання Михайла Коцюбинського. В своєму щоденнику він зробив запис: “Нарешті віддрукував на машинці оповідання М. Коцюбинського “Під мінаретами”. Пречудове оповідання! Було б дуже добре, якби журнал “Їлдиз” його опублікував. Слід одредагувати й набрати на машинці оповідання “На камені”. Чомусь від Миколи (Мірошниченка, київського поета і перекладача, доброго товариша Юнуса — Д. К.) немає відповіді на листа. Скоріш би надіслав адресу будинку-музею М. Коцюбинського в Чернігові, хочу туди з’їздити. Потрібно кожен рядочок оповідань М. Коцюбинського, присвячених Криму і кримським татарам, перекласти кримськотатарською, і непогано було б — видати окремою книжкою. Це не кон’юнктура, це — необхідність. Народ духовно збіднений, потребує таких авторів... Слід написати ознайомчу статтю про М. Коцюбинського. Читач має знати, від чого й для чого шелестять листочки на тополі”.
Ми до Юнуса Кандима ще не раз будемо звертатися, бо ж він із тих кримськотатарських поетів молодшого покоління, хто багато сил поклав на переклад українських творів своєю рідною, кримськотатарською. Знаю, що у його планах була праця над романами Павла Загребельного “Я — Богдан” та Романа Іваничука “Мальви”... Був весь у творчих пошуках творів українських авторів, де б проходила й кримськотатарська тема...
А зараз хочу кількома абзацами повернутися до тридцятих років минулого, ХХ століття, і згадати добрим словом класика кримськотатарської літератури Ешрефа Шем’ї-заде, який у 30-х роках у складі письменницької бригади побував на будів-ництві Дніпрогесу і затим написав поему “Дніпрельстан” про цю величну будову соціалізму. Уривки цієї поеми в перекладах українською друкувалися в тодішній українській пресі. Хіба ж не штрих до нашої теми духовного єднання?!
У нашого українського письменника Олекси Десняка, який загинув на фронтах Другої світової війни, є оповідання “Арзи”, написане 1939 року. Перебуваючи на відпочинку в Криму, письменник записав легенду про трагедію бідної татарської дівчини Арзи, яку збезчестив князь. Але в його оповіданні ця легенда подана як контраст до народження палкого кохання сучасного українця Сашка до татарської дівчини-трудівниці, теж на ім’я Арзи. Автор залишає можливість самому зробити висновки про характер морально-етичних вимірів молоді різних епох...
У сучасній пресі промайнуло повідомлення, що в довоєнному Криму виходила й книга В. Винниченка кримськотатарською мовою. Отже, цікавість до української літератури була завжди в кримськотатарських письменників.
І ще один невеличкий, але, на наш погляд, суттєвий штрих до теми про духовне єднання української і кримськотатарської літератур.
Наприкінці 90-х років до “Кримської світлиці” завітав один із відомих кримськотатарських письменників-аксакалів Черкез-Алі і розповів про свою творчу дружбу з відомим українським поетом з Полтави Олесем Юренком.
“В 1987 році, — розповів Черкез-Алі, — я одержав листа від нашого кримськотатарського поета Гафара Булганакли, який жив тоді в місті Гур’єві, обласному центрі колишньої Казахської РСР. До речі, це той самий Гур’єв, в якому проїздом у жовтні 1850 року був Тарас Шевченко, коли його переводили з Орської фортеці в Новопретровське укріплення. В листах і “Щоденнику” поет багато разів згадував про Гур’єв, як про перевальний пункт військової пошти.
Отож, Гафар повідомляв мені, що відпочивав у Піцунді і там, в Будинку відпочинку і творчості письменників познайомився з хорошою людиною — українським поетом Олесем Юренком з Полтави, і просив мене зробити переклад його оповідання та кількох віршів на кримськотатарську мову. І, звичайно ж, при нагоді опублікувати їх в нашому журналі “Їлдиз” (“Зоря”). На той час я працював заступником головного редактора цього часопису.
Оповідання мені дуже сподобалося і я не міг не виконати прохання нашого аксакала Гафара Булганакли. Не гаючись, я його переклав. Оповідання було присвячене кримськотатарській дівчині-лікарю, яка до війни жила по сусідству з Олесем Юренком у Полтаві. Її чоловік Михайло був ліпшим другом Олеся Юренка. Вона загинула 1 травня 1945 року в Берліні. Оповідання було опубліковано в другому числі журналу “Їлдиз” за 1990 рік, що виходив тоді ще в Ташкенті. Часопис я надіслав Олесю Степановичу в Полтаву.
Листування наше з Олесем почалося відразу ж після того, як мені про нього написав Булганакли. Цей славний чоловік з Полтави до останнього дня свого життя листувався зі мною, цікавився життям моїх земляків (так він називав кримських татар)”.
Не втримаємось, аби тут не процитувати рядки з листа Олеся Юренка до Черкез-Алі:

“Дорогий і любий Черкез-Алі!
Щире спасибі Вам за Ваш теплий дружній лист. Одна світла радість одержувати Ваші листи. Але й душевний смуток відчувається... Я Вас дуже добре розумію: сталінщину треба викорінювати до кінця!
Я дуже добре пам’ятаю Крим 1930 року. Тоді, будучи студентом, я майже все літо мандрував пішки по Південному березі Криму. Побував біля підніжжя Ай-Петрі, на легендарній скелі “Ластівчине гніздо”, в Лівадії й Ореанді, в Балаклаві, Севастополі, відвідав Байдарські ворота і Бахчисарай, Нікітський ботанічний сад і десятки вечірніх сіл з кримськими піснями. Повновидий місяць. Кипариси. Море. А я в сільській школі — ночую. І ніхто ніколи у мене не питався паспорта, а молоком напували, а чебуреками пригощали, так начеб я був не полтавець, а кримець, — стільки теплих слів і ласки було виявлено до безталанного мандрівника! Тепер ця юність моя завжди перед очима...
А цими днями я читав у газеті “Правда” про те, що в Криму відкриваються кримськотатарські школи. Звучить рідна мова. Ну, гадаю, добрий початок покладено! Дуже вірю в справедливість!
Всього Вам доброго, всього самого, самого світлого! Обнімаю по-дружньому міцно.
Завше Ваш Олесь Юренко.
30. VI. 1989. Полтава”.

“Такого теплого, щиросердного листа в своєму житті я ні від кого не одержував, — зізнавався Черкез-Алі. — Тим більше в той час, коли наш народ ще перебував у вигнанні. Олесь Юренко, мій далекий український друг, своїми листами морально підтримував мене і надихав мою душу до творчості. І я з великим задоволенням відповідав на кожен його лист”.
Кілька листів українського поета Олеся Юренка і кримськотатарського письменника-аксакала Черкеза-Алі “Кримська світлиця” опублікувала на своїх сторінках 6 лютого 1998 року. Взагалі, єдина україномовна газета Криму “Кримська світлиця” — одна з найактивніших будів-ничих мостів духовного єднання між нашими народами, між нашими літературами. Уже на першому році свого видання газета почала публікувати твори кримськотатарських письменників українською мовою, і робить це ось уже протягом 16 років. За цей час автор цих рядків переклав українською і опублікував на сторінках “Кримської світлиці” твори Шакіра Селіма, Нузета Умерова, Різи Халіда, Аблязіза Велієва, Ескендера Фазила, Юнуса Теміркая, Самада Шукура, Ідріса Асаніна, Черкеза-Алі, Решида Мемиша, Шевкета Рамазанова, Якуба Іпчі, Рустема Муедина, Ібраїма Паші, Рустема Алі, Наджіє Аметової, Біляла Мамбетова, Медіхи Мамбетової, Асана Сабрі Айвазова, Ісмаїла Гаспринського, Номана Челебіджихана, Іси Абдурамана, Решида Мурада, Джеваїре, Таїра Халілова...
На сторінках дитячого додатку до “Кримської світлиці” — “Джерельце” майже в кожному номері друкуються вірші юних кримців — учнів шкіл кримськотатарської національності українською мовою. Зазначу, ці твори юних — не переклади, а написані українською мовою. В них і зізнання в любові до рідного Криму, до України, до рідної природи... Це теж сторінки нашої взаємної дружби. Бо і наші українські дорослі поети не цураються кримськотатарської теми.
Орест Корсовецький опублікував цілий цикл своїх віршів “Дружімося, татарине” на сторінках “Кримської світлиці”. На жаль, він уже покійний. Київський поет Андрій М’ястківський також одного зі своїх віршів присвятив кримським татарам, назвавши його “Татари”. Процитую його заключну строфу:

Татари йдуть по чорній паралелі,
Що так глибоко перетяла Крим,
Вернулися до рідної оселі,
Де дим Вітчизни,
гіркуватий дим...

А Дмитро Павличко написав щемливого вірша “Татарське серце”, в якому висловив свою повагу і любов до кримськотатарського народу, який зазнав стільки горя і страждань за часів сталінщини. Ось кілька рядків цього вірша:

В Криму, при неправдивих суддях,
Де імперська панує “прыть”,
Відчув я, що у мене в грудях
Татарське серце клекотить.

Хатини вбогі на узвишші,
Рапавий ракушник в крові.
Тут ви для мене найрідніші,
Повернені з заслань — живі!

Хороми царські й секретарські
Обходжу з льодом на очах,
Мене бентежать лиш татарські
Стежки в ожинових кущах.

Лиш підмуровані городи,
Старі, скалічені сади;
О, незнищенний мій народе,
Себе тут знову народи!

А ось які ніжні (сказано — жіноче серце!) рядки вилилися з душі київської поетеси Тамари Костецької до кримських татар:

А ми все міркуємо:
Звідки та сива печаль?
В Тавриду вернуться
Вигнанці твої, Україно...
І туга татарська
В моїх українських очах
Вогнем закипа,
Наймирнішим вогнем
злотопінним...

У 1992 році і автор цих рядків написав вірша “Повернення”, присвятивши його своєму другу кримськотатарському поету Шакіру Селіму. Це вірш про повернення на свою батьківщину кримськотатарського народу, якого сталінський режим вигнав зі своєї землі, про спорудження осель, про облаштування людей, про їхні клопоти і турботи:

Тож клопочуть, квапляться, будують.
Ні спочинку, ні святкових днів...
Перетерплять все, перебідують,
Лиш би жити на землі батьків!

16 травня 2008 року у газеті “Кримська світлиця” було видруковане оповідання відомого українського прозаїка Валерія Тарасова “Зелені пагорби Байбуги”, присвячене дружбі українського і кримськотатарського народів. Автор схвильовано розповів, як під час виселення татар з Криму у чорні дні 1944 року, українська родина врятувала маленького хлопчика з кримськотатарської родини, якому вдалося утекти з-під облави.
Українець виростив хлопчика, який став дорослою людиною. Коли розпочалося повернення депортованих до Криму на свою історичну батьківщину з кримськотатарської родини повернулася уже тільки одна мати... Син і мати зустрілися у Феодосії і усі троє — українець, який виростив сина, син і його мати поєднали свої долі.
Це оповідання перекладене російською і кримськотатарською мовами, було видрукуване у газеті “Голос Крыма” і “Къырым”. Гарну сторінку вписав В. Тарасов у книгу дружби двох народів!
Гадаю, що в недалекому майбутньому з’явиться книга українських авторів, присвячена поверненню і життю на рідній землі кримських татар.
А тепер знову повернуся до книг перекладної літератури з кримськотатарської на українську, котрі вийшли останніми роками.
Це книга дитячих віршів і казок Нузета Умерова “Батьківщина” у перекладі Ольги Тимохіної (“ДОЛЯ”, 2002) і книга прози “Мій друг Руслан” — оповідання і казки у перекладах Данила Кононенка (“Сонат”, 2000). Побачила світ книга “Легенди та кримськотатарські народні казки” у перекладах Данила Кононенка (“Кримучпедгиз”, 2002) та двомовна (українською та кримськотатарською) “П’ять грон винограду” — кримськотатарські народні казки в перекладах Данила Кононенка (“ДОЛЯ”, 2004). А 2007 року у київському видавництві “Етнос” побачив солідний том “Кримськотатарські народні казки та легенди” (упорядник Нузет Умеров, переклад українською Данила Кононенка).
Видавець Валерій Басиров у своєму приватному видавництві “ДОЛЯ” започаткував серію книг “Скарбниця кримськотатарської духовності”, в якій побачили світ книга спогадів Шевкія Бекторе “Волги червона течія” у перекладі українською Валерія Басирова (“ДОЛЯ”, 2003), книга творів А. Ільмія, А. Айвазова, У. Іпчі “Воспоминания о голоде” у перекладі російською Валерія Басирова, Ельмаз Велієвої (“ДОЛЯ”, 2007) та книга Амета Озенбашли “Трагедія Криму” у спогадах та документах українською та російською мовами. Переклад українською Данила Кононенка (“ДОЛЯ”, 2007). У цьому ж видавництві “ДОЛЯ” 2007 року побачила світ книга (українською та російською мовами) спогадів про Юнуса Кандима та книга віршів українського поета з Канади Яра Славутича “Скитія, Русь, Україна” українською та кримськотатарською мовами у перекладах Аблязіза Велієва (“ДОЛЯ”, 2003).
У видавництві “Кримучпедгиз” 2008 року вийшла книга віршів та казок для дітей Нузета Умерова “Золота осінь” у перекладах Ольги Тимохіної та Данила Кононенка.
Великий внесок у розбудову мостів духовного єднання двох літератур — української та кримськотатарської зробив і продовжує робити київський поет і перекладач Микола Мірошниченко. Разом з Юнусом Кандимом вони підготували для київського видавництва “Етнос” три солідних томи (кожен в середньому по 800 сторінок!) творів кримськотатарської поезії та прози паралельно двома мовами — кримськотатарською та українською.
Перший том кримськотатарської поезії “Кунештен бир парча” (“Окрушина сонця”), що охоплює кримськотатарську поезію періоду XIII—XX століть, побачив світ 2003 року. Це — перше видання, котре уперше так масштабно презентує витворену древнім народом велику літературу.
Антологія “Кунештен бир парча”—“Окрушина сонця” охоплює майже вісім століть поетичної традиції Криму — від поезії кримських ханів до наймолодших авторів сучасності. Близько 50 ханів династії Гераїв упродовж трьох століть сходило на кримський престол: хто — раз, а хто — двічі, тричі і навіть чотири рази, як це вийшло у випадку Селіма Герая Першого...
Показово, що тридцять представників цієї правлячої династії, тобто більшість ханів, відомі також як діячі культури — поети, прозаїки, історики. Певно, жодна з європейських монархій не може похвалитися подібним феноменом.
Два окремі вельми солідні томи, що мають назву “Къарылгъачлар дуасы” — “Молитва ластівок”, складають прозові твори письменників, котрі жили й працювали у різні часи — від сивої давнини до наших днів. Перший том антології кримськотатарської прози охоплює трактати історичного, релігійного і філософського характеру XIV—XIX ст., а також високохудожні твори кримськотатарських письменників кінця XIX— початку XX ст.
“З Номана Челебіджихана, — як зазаначає у передньому слові до книги один з упорядників і знавець тюркських мов Микола Мірошниченко, — вочевидь розпочинається період Першого відродження кримськотатарської літератури, де панували реалізм та романтизм. З поверненням кримських татар на історичну батьківщину маємо цілковите право говорити про початок періоду Другого відродження в їхній літературі, стильові течії якого — реалізм, неоромантизм і модерн віддзеркалено в другій книзі антології кримськотатарської прози “Къарылгъачлар дуасы” — “Молитва ластівок”.
У цій, у другій книзі, антології уміщено малу прозу понад тридцяти кримськотатарських письменників ХХ століття, починаючи з Мамута Дібага (нар. 1905), що загинув під час оборони Севастополя в 1942 році, та Шаміля Алядіна (1912), що на початку тридцятих років служив у лавах Червоного козацтва в Україні, і закінчуючи сьогоднішніми молодими письменниками — Таїром Керімом і Сейраном Сулейманом.
Як і в книзі поетичній, так і в двотомній антології прози, перекладачами виступили відомі українські письменники, котрі живуть і в Криму, і на теренах України. З-поміж них — Віль Гримич, Петро Коробчук, Степан Литвин, Володимир Мордань, Данило Кононенко, Валерій Басиров, Віктор Гуменюк та інші.
Микола Мірошниченко переклав українською і видав у київському видавництві “Етнос” збірки віршів Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” (1977), Юнуса Теміркаї “Ёл узериндеки ярыкъ”— “Світло над дорогою” (2001), Шер’яна Алі “Эки дюнья арасында” — “Між двох світів іду” (2007), Юнуса Кандима “Юрекнен къаплангъан ер” — “Серцем прикрита земля (2008). У 2004 році Микола Мірошниченко підготував і видав свою книгу перекладів з кримськотатарської “Брама Сходу”, до якої увійшли золоті сторінки кримськотатарської поезії з додатком статей про її творців. До книги “Брама Сходу” увійшли поезії Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсіна, Герай Хана Менглі Першого, Афіфеддіна Абдули Афіфій, Сеїда Муси Кефевій, Абдуль-Азі-за Уззій, Лейлі Бікеч, Ашика Омера, Герай Хана Менглі Другого, Мустафи Рахмія, Номана Челебіджихана, Юнуса Теміркая, Сеїтумера Еміна, Рефата Чайлака, Шер’яна Алі, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шукрі Аппаза, Айше Кокій, Юнуса Кандима, Таїра Керіма.
Росте і повниться перекладна кримськотатарська література. Уже понад двадцять книг налічує ця своєрідна бібліотека нашої обопільної духовності. Кримськотатарська література багата і цікава, і хто її відкриває для себе уперше, той уже ніколи не залишиться осторонь неї. Множаться ряди її прихильників серед українського читача, ростуть ряди перекладачів з кримськотатарської. У 2003 році в одному з київських видавництв “Видавець — В. Даниленко” побачила світ збірка прозових творів сучасних кримськотатарських письменників “Самотній пілігрим”, серед яких роман Шаміля Алядіна “Запрошення на бенкет диявола”, повісті Таїра Халілова “До останнього подиху”, Шевкета Рамазанова “Горіховий гай”, Лейлі Алядінової “Тюркан — донька великого кагана”, оповідання Юсуфа Болата, Рустема Муедина, Ервіна Умерова, Еміля Аміта, Гульнари Усеїнової, які увібрали в себе кращі традиції східних та європейських літератур. Цю збірку художніх творів уклав та написав передмову Володимир Даниленко.
У передмові до збірки поезій Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” Микола Мірошниченко справедливо зазначив: “...Важко перекладати вірші Юнуса Кандима, та й усю кримськотатарську поезію, болючу, бентежно хвилюючу, — це наче торкаєшся до рани чиєїсь і відчуваєш, що отой хтось... здригається від твого дотику. І хоч вірш — явище глибоко національне, бо твориться цілком конкретною мовою й виражає ментальність конкретного народу, проте рани, як відомо, національності не мають. Вони — болять”.
Звичайно, не можна повністю охопити того, що вже зроблено у справі духовного єднання наших народів, наших літератур. За цим, таким потрібним і необхідним творчим процесом, уже просто не можливо встигнути. Ряди його множаться. Від художніх творів перекладачі переходять до творчого осмислення фольклору, дитячої літератури, публіцистики... Мине небагато часу — і з’являться нові книги, відкриються нові імена кримськотатарських письменників для українського читача.
Готуючи цю книгу перекладів поезії кримськотатарських авторів,я не мав за мету перекласти усіх відразу. Це моя перша спроба передати українською ті поезії, які мені найбільше припали до душі, а, отже, гадаю, сподобаються і читачам. Цим я мав на меті познайомити своїх земляків-українців з творчістю творців кримськотатарської літератури — літератури по-справжньому цікавої, самобутньої, неповторної.
І на закінчення про те, як крилатий вислів класика української літератури Павла Тичини “Ми — зорі одного неба” став усеоб’єднуючим, продовжує бути духовним надбанням двох наших літератур, двох наших народів.
18 травня 2004 року в 60-ті роковини депортації кримськотатарського народу з його прадавньої батьківщини Криму до Узбекистану, у день поминальної скорботи відбулася церемонія відкриття монумента “Відродження кримськотатарського народу”.
Монумент споруджено в Сімферополі на території Кримського державного інженерно-педагогічного університету. На одному з каменів монумента, як на сторінці книги, золотими літерами викарбувано висловлювання великих синів узбецького, українського і кримськотатарського народів їхньою рідною мовою:
Алішер Навої: “Ціну дружби може знати лише друг”.
Павло Тичина: “Ми — зорі одного неба”.
Ісмаїл Гаспринський: “Єдність у праці, у мові і помислах”.
Ідея створення монумента належить ректору КДІПУ, академіку, Герою України Февзі Якубову. Ще в 2002 р. у розмові з професором О. І. Губарем Февзі Якубович уперше з вуст Олександра Івановича почув афоризм П. Тичини “Ми — зорі одного неба”. Ці високопоетичні, глибокофілософські рядки схвилювали і запали в душу кримськотатарського вченого. Споруджуючи монумент, він зажадав, аби поряд з іншими крилатими висловами про дружбу, на стелі монумента викарбували і цей крилатий тичинівський вислів “Ми — зорі одного неба”.
Хіба ж це не свідчення “аркодужного перевисання до народів”? Тичина і кримськотатарська література, Тичина і кримськотатарський народ. Тут П. Тичина — уособлення українського народу, його літератури, нашої національної духовності. І в тому, що тичинівське “Ми — зорі одного неба” проросло й розквітло і на кримськотатарському духовному ґрунті, незаперечна заслуга і нашого найпрацьовитішого тичинознавця Олександра Івановича Губаря і багатьох інших творців художнього слова, котрі невтомно і натхненно вибудовують аркодужний міст єднання української і кримськотатарської духовності.

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної Спілки
письменників України.
2008 р., грудень.

БАТЬКІВЩИНО, ЗДРАСТУЙ!
Вірші та народні пісні