БАТЬКІВЩИНО, ЗДРАСТУЙ!
Вірші та народні пісні

Переклади з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Іса АБДУРАМАН

ВЧИСЯ

Забудь про сум і про печаль,
Ув очі глянь весни!
В зелену закохайся даль
І в голос тишини.
Учися в сонця доброти,
Що гріє все навкруг,
В птахів учися висоти,
Котра захопить дух.
Учися в соковитих трав,
Як рідний край любить!
В троянди вчись, що на вітрах
Красою пломенить.
Але найбільше вчися в гір:
Стіною, як вони,
Повстань супроти ворогів —
Їм шлях перепини!

Ідріс АСАНІН

МОЇЙ КОХАНІЙ

У небі місяць. На травах роси.
Вітрець вербичці пригладив коси.
Мене хвилює не тепла осінь,
А ти, любов моя.

На темних хвилях я помічаю
Голівки білі маленьких чайок.
Не сон так ніжно мене гойдає,
А ти, любов моя.

Уже за північ. Палають зорі.
Я засинаю під шепіт моря.
І знов насниться село у горах
І ти, любов моя.

Аблязіз ВЕЛІЄВ

МОЄМУ НАРОДУ

Ти в вогні не згорів,
Не загинув у вирі-пучині,
Як на тебе Той рік
Кинув стільки і лиха, й незгод!
І, здавалося, доля твоя
Догорає, неначе лучина,
Але вистояв мужньо
Мій кримськотатарський народ!

Травень сорок четвертого.
Радість визволення розквітла.
Але чом вартові
Не відходять від наших дверей?!
Чом із рідних осель,
Де було стільки щастя і світла,
Автоматники гонять
Жінок, стариків і дітей?!

І неспішно на схід,
Ніби гусінь, повзли ешелони,
А з вагонів – прокляття
Катам, і вождям, і вікам…
А в вагонах «телячих»
І крики, і плачі, і стогін…
Не ховали померлих —
На поталу лишали вовкам.
Дикі хащі лісів
Крижаного Уралу
І гінка далечінь
Азіатських гарячих степів…
Новим захистком тут,
Батьківщиною другою стали
Для таких непокірних і гордих
І дочок твоїх і синів.

Як над нами знущались,
Глумились і люто ганьбили
Коменданти і їхні прислужники
Ситі, пихаті і злі.
Слово «кримський татарин»
Навіть згадувать заборонили,
Начеб кримських татар
Не було і нема на землі!

Але вистояв ти, мій народе,
На зло всім намовам.
І легкого шляху
Не шукав у своєму житті.
Не зламали борців
Ні тюремні іржаві закови,
Ні Сибір, ні ГУЛАГи,
Ні етапи жорстокі й круті.

Скільки їх,
Тих, хто мужньо боровсь
за свободу,
Полягло у борні
За священне за право своє!
Щоб вернуть на віки
Чесне ім’я мойого народу
І сказати усім:
Ми — живі,
Ми не вмерли, ми — є!
День сьогодні сумний.
День сьогодні трагічний і чорний.
В день травневий колись
Нас погнали назустріч вітрам.
Ми вертаємось в Крим.
Він, як мати,
зігріє й пригорне,
Тільки ж хто відповість
За все зло, заподіяне нам?!

Будьте ж прокляті ті,
Хто прирік нас на горе і муки,
Хто засіяв між нас
Дике поле із розбрату й чвар.
— Ми відродимось! —
Клятву урочу
Дають наші діти і внуки,
Ми розкажемо правду про трагедію
Кримських татар!

РІДНЕ ГНІЗДО

Перед домом моїм сокорина шумить.
На вершечку — чалмою —
Велике гніздо примостилось…
Лиш весна — журавлі знов вертають сюди
І кружляють над ним
і щасливо клекочуть.

Лиш світанок —
й чаклують вони над гніздом,
Бо ж за зиму, мабуть, продірявилось трохи.
Певно ж, люблять вони, цю домівку свою,
Де колись народились і в небо знялися.

Знов надворі весна.
Знов птахів я цих жду.
Довго в небо дивлюсь:
щось нема білокрилих…
Чом же, чом їх нема?
Чи не збились з путі?
Вірю: знайдуть дорогу до рідного дому!

Та всім бідам на зло —
в небі знов журавлі!
Я вітаю вас, рідні! Спочиньте з дороги!
І зринає у пам’яті батьківський дім
Біля моря, в Криму, черепицею вкритий.

Чи вцілів? Чи не змило у море його?
Чи зберігся наш двір? Черепиця ще ціла?
Я від тебе, мій доме, поїхав давно,
Вже й вертатися б час, дах підправить,
Помазати глиною стіни.

Вам спасибі, птахи, за любов до гнізда,
І за пам’ять мою про дитинство, спасибі!
Сокорина і я, і велике гніздо,
Так чекали весну і повернення
вашого ждали!

БІЛИЙ ПАРОПЛАВ

Я рідну пристань пам’ятаю,
Де море, біля скель гойдає
Тебе. І я тобі гукаю:
— Пливи, мій білий пароплаве…

Ти обминай всі бурі злі,
Не знай утоми вдалині,
Мене також на край землі
Візьми, мій білий пароплаве…

Жить будем долею одною,
Змагатись з хвилею крутою,
От тільки ти колись за мною
Вернись, мій білий пароплаве…

Безкрає море — то твій дім,
Тож будь щасливий в домі тім.
У кожного свої путі —
Прощай, мій білий пароплаве…

***

Якщо рози на порозі —
Знай, це я приніс.
Як на ганку краплі-роси —
Це краплинки сліз.

Якщо серце запалає,
Той вогонь — це я.
Від кохання й я згораю —
Тут вина твоя…

ОСІННІЙ НАСТРІЙ
Романс

От і осінь прийшла,
птахи в вирій летять,
За вікном пожовтів, обсипається сад.
Я в задумі ходжу, де звиса виноград,
Щось шепоче мені листопад, листопад…
Листопад, листопад — у дворах і садах,
Осипається листя тихо в наших серцях.
Смак осінніх плодів, квітів пізніх туман.
От і осінь прийшла світла, тиха, сумна.

От і осінь прийшла, горобини горять,
Я не можу від них погляд свій відірвать.
Я в задумі дивлюсь на багряний наряд
І милуюсь тобою, листопад, листопад.

Листопад, листопад — у дворах і садах,
Осипається листя тихо в наших серцях.
Смак осінніх плодів, квітів пізніх туман,
От і осінь прийшла світла, тиха, сумна…

КРИНИЦЯ

Є в дворі у нас криниця,
В ній води — не видне дно.
Всі сусіди йдуть напиться,
Та не вип’ють всеодно.

Я завжди людей чекаю —
Йде по воду півсела.
Сам криницю доглядаю,
Чиста щоб вода була.

***

Я для мами вранці-рано
Рву конвалію між трав.
Для бабусі рву тюльпани —
Два букети вже зібрав.
— Добрий день! — гука сусідка,
— Добрий день! — я говорю.
Жовту квіточку-нагідку
Я Заремі подарю.

***

Люлі, люлі, донечко,
Скінчилася гра.
Спати вклалось сонечко —
І тобі пора.

Прийдуть до нас Заїнько,
Півничок і Кіт.
Проженемо Вовчика
Від своїх воріт.

Люба доню, Азочко,
Люлі, люлі, бай…
Розповім я казочку,
Засинай!

Ісмаїл ГАСПРИНСЬКИЙ

КРИМ

«Зелений острів» — так зве його кожен.
Чудовий острів, чарівний Крим!
Крим наш на чайку крилату схожий,
Що понад морем летить голубим.
Тут все, як в легенді:
Печери, скелі,
Лоз виноградних зміїний згин,
Річки, озера, людські оселі,
Чорні папахи стрімких вершин.
Тут давню казку нашіптує море,
Тут — в танці й музиці пам’ять племен.
Тут щастя й радість, сльози і горе —
Розвіяних вітром забутих імен.
Тут гори й степи пам’ятають походи:
Брязкіт шабель, урагани атак...
Грудьми зустрічав тут не раз незгоди
Велетень сивий — старий Чатирдаг.
Крим для усіх нас — достатку чаша,
Наша одвіку Вітчизна тут є.
Хай над зеленим островом нашим
Мирне і добре сонце встає!

ДЖЕВАЇРЕ

МАТЕРІ

Душа твоя, мамо, як море,
широкою стала —
Це ж ти увесь світ молоком своїм
нагодувала.
А ще ж ти похожа на сонячний берег
з дитинства
Про нього казали:
— Він символом є материнства.

Душа твоя, мамо, —
родюча земля над рікою.
Ти, мов джерело,
що людей напуває водою.
Я бачу твій слід у Всесвіту серці самому,
Венера, і сонце,
і місяць з тобою у ряді одному.

Ти бачила, рідна, як в полі ревіли гармати,
Як куля летіла у тебе,
та вцілила в серце солдата...
Лишилася ти в неспокійному
нашім сторіччі
Для радості й смутку,
для тихої щирої стрічі.

Для всіх кедаїв і поетів ти стала зорею натхнення,
Коли я співаю про тебе — душа моя світиться, неню.
Та взнаю, що хтось безсердечний
до рідної мами —
Тоді я страждаю,
душа моя плаче сльозами.

Рядки свої щирі,
що зіткані з болю зазвичай,
Хай завжди голублять твоє, в борозенках, обличчя.
До самої смерті тобі, моя горлице-мати,
Я буду слова найніжніші,
найкращі казати.

Якщо тебе скривдять
й душа від образ заридає —
Життя батогом своїм совість
хай кривдника того скарає.
А я й серед ночі очей не зімкну,
хоч стомлюся, —
Найкращі рядки напишу я про тебе,
матусю!

РІДНА МОВА

Коли на небо місяць випливав,
Коли зоря вечірня розквітала,
Над ліжечком, де ти маленька спала,
Натомлена, очей я не змикала.

Фіалками й нарцисами твій шлях
Я, як могла, щедротно засівала.
Не кривдила тебе, лишень бажала,
Щоб не кривим, а рівним був той шлях.

Свій, матері обов’язок святий,
Виконувала щиро і з любов’ю.
Навчала рідну шанувати мову,
Щоб знала її, моя пташко, ти.

Та мова — давніх пращурів твоїх,
З якої набирались вони сили.
Із сазом у руках співці пісні творили
І ті пісні пережили вже їх!

Навік лишились в пам’яті людей
Пісні кедаїв — цих співців народних.
Звучать вони в аулах, в горах гордих,
Ти їх уже наслухалась ачей?!

Ми рідній мові шану складемо,
Ми нею оспіваємо Вітчизну,
Не зречемось її, глумитись не дамо —
Ця мова наша — славний дух дідизни.

Ти бережи, люби її, вивчай,
Нехай звучить у серці рідна мова!
Пісні свойого краю пам’ятай —
Мане й дестан — духовності основа!

Сейтумер ЕМІН

***

Що сниться тим, хто воював:
Багаття фронтові? Привал?
А може, пагорб чи граніт,
Де вбитий мій товариш спить?

Що сниться тим, хто воював?
У морі вибухів обвал?
Чи слід, що за гвинтом зника?
Вогонь тривожний маяка?
Палаючих будинків дим?
Не спиться у ночі живим.

Нас будять криками сичі,
Як виск снарядів уночі.
Вогні далеких телевеж, —
Неначе відблиски пожеж.

Летить Земля в глибокій млі.
Що сниться уночі Землі?

Айдер ЕМІРОВ

ЗОЛОТИЙ КРИМ

Ти полонив з дитячих літ
Мою уяву, рідний Криме.
Ясною зіркою в імлі
Шлях осявав мені ти, Криме.
Народу мрію вікову
Зростив ти в серці моїм, Криме.
Зелений Криме, синій Криме,
Алмазний, золотий мій Криме!

Моє найперше слово — Крим.
Останнім буде слово — Крим.
Усі ці роки погляд мій
До тебе звернений, мій Криме.
Свої пісні й себе всього
Я віддаю, тобі мій Криме.
Зелений Криме, синій Криме,
Алмазний, золотий мій Криме!

Ми поклялися пам’ятати
Тих, хто помер в лиху годину.
Ми прапор голубий крилатий
Передамо від батька сину.
Розбили пута ми чужини,
Наш шлях тепер — на батьківщину
В зелений Крим, у синій Крим,
В алмазний, в золотий наш Крим!

Челебі-Елі, 1978 р.

БАЖАННЯ

Якщо зі словом «батьківщина»
Загину я на чужині
Ви знайте, був я вірним сином
У нашій праведній борні.

Ви мої груди розітніть —
Гаряче серце забирайте,
У Крим його ви повезіть,
Над ним молитву прочитайте.

Його сльозами не кропіть —
Омийте водами Салгиру
Й на Чатир-Дазі схороніть
В зеленому квітучім вирі.

Нехай голублять там його
Вітри моєї батьківщини,
Нехай до серця до мого
З джерел вітчизни води линуть.

Нехай зіллється ув одно
Навіки з рідною землею…
Не зміг насититись я нею —
Нехай насититься воно!

Ангрен, 1976 р.

Білял МАМБЕТ

ЗГАДУЮЧИ БАТЬКІВЩИНУ

Сяду, пригадаю, вірш складу у риму,
Із самого серця доберу слова.
В дев’ять років був я висланий із Криму, —
Та сумна подія в пам’яті жива.

Залишивсь без дому, без свойого краю,
Де тепер Вітчизна дорога моя?!
Та ніхто не скаже, в кого не спитаю,
Чи, як цвіт, зів’яло вже її й ім’я?!

В чому ж був я грішний
ще малий хлопчина,
Що у цьому світі я ще розумів?!
Де тепер проляже та, моя, стежина,
На якій страждання я свої зустрів.

Землю, що любили мої батько й мати,
Як мені забути, вирвати з душі?
Я джерела рідні буду пам’ятати
І сади родючі в поля на межі.

Як мені забути виноградні лози,
Скручені, як вени, в батька на руках?
І ласкаве море, і весняні грози,
І бурхливі води на гірських річках?

Чи ж сади квітучі можна позабути,
Пахощі бузкові, маки у полях?
Як про все згадаєш, —
де вже там заснути,
Серце стрепенеться, як підбитий птах.

Де та дивна зелень, що долини вкрила,
Де ті кипариси, що біжать з гори?
Де той млин, якому крила так крутили,
Налетівши з півдня молоді вітри?

Як мені забути про інжир й оливи,
Що на рідних кримських пагорбах зросли?
Про мигдаль й горіхи, виноград і сливи,
Про тютюн листатий в крапельках роси.

Все це моїх рідних — з прадіда і діда, —
Плід тяжкої праці, добрі їх діла.
І земля садами й злаками покрита,
І айва, що цвітом ніжним розцвіла.

Як, скажіть, про все це та й не пам’ятати
Навіть через сотню й тисячу років?!
Ми крилатих коней будемо сідлати
І летіть до кримських, до своїх країв.

Здалеку прилинем, примчимо, прискачем,
Як живе, дізнатись, рідна сторона.
— Батьківщино, здрастуй! —
й з радості заплачем
І заплаче, певно, з нами і вона.

Жить на батьківщині — наша давня мрія
І мета найбільша нашого буття.
Друзі, є в нас спільна віра і надія —
Будувати треба нам нове життя.
То ж назад, в минуле, нам нема дороги,
Нас стремління наші уперед ведуть.
Хай долає втома, хай зітремо ноги —
Та без Батьківщини нам уже не буть!

Нумо, не вагайся, сміливіш борися,
Згинуть хай принади й гроші чужини.
Не зважай на того, хто кричить:
«Зречися!» —
Нас Вітчизна кличе, ми — її сини!

1957 р.
Самарканд. Студентські роки.

ДЖЕРЕЛЬЦЕ

Прохолодою в лице
Хлюпає із дна.
Джерелечко, джерельце,
Золота струна.

Воно слави не жада,
Трудиться в ярку.
Його чистая вода
Людям до смаку!

ТИ ПОСМІХНУЛАСЬ…

Ти посміхнулась — і в серці моїм
Квіти розкрили бутони свої.
Ти посміхнулась — і з трепетних вій
Пурхнув маленький пташок-соловій.

Злинула пісня його в небеса…
Творить усмішка твоя чудеса!

Решид МЕМИШ

КОЛИ ЛУНАЄ ХАЙТАРМА

Сила музики, а не зима
Зводить грішних людей з ума.
На весіллі твоїм, Селіма,
Серце радує хайтарма.

Дні юнацькі мої, розквітлі,
Синь далеких доріг обійма.
Найдорожча мені на світі
Наша музика — хайтарма.

Скрипалі, не жалійте руки, —
Хай утома вас не дійма!
Для кохання, не для розлуки,
Хай завжди луна хайтарма.

Нам з тобою так любо-мило,
На весіллі — жури нема!
Всі кружлять, немов на крилах,
В запальнім танку хайтарма!

Решид МУРАД

ПРО КОРІННЯ

Біля нашої хати роками бузок
Зеленів,розквітав, майорів...
Потім, наче хтось землю
Стоптав на вершок —
Враз бузок пожовтів і змарнів.

А цієї весни весь до гілки засох
І зібрались сусіди, і зітхать стали «ох!»
— То оці дітлахи — розбишаки малі
затоптали його, грались тут у землі...

— Е, то хтось із жінок лив помиї сюди...
— А хто-небудь приніс хоч відерце води?
Чи полив, чи доглянув,
Чи землю скопав?

І, нарешті, сусіда один так сказав:
— То коріння, напевно, гризуть хробаки...
— Так, коріння, — підтвердили і старики, —
Пропадає воно і крути — не крути —
Без коріння нічого не може рости...

Щоб буяло життя,
Як квітучі сади —
Свого роду коріння
Бережімо завжди!

НАВЧИ ЇЇ, МАТИ, САМА!

У світ приходить із плачем дитина,
Про сльози, певно, зна, тому й кричить...
Гей, мати, і в найтяжчую годину
Навчи її сміятися й любить!

Про труднощі сама дитина взнає —
Їх не уникнуть у житті, мабуть.
Лиш тільки мужній труднощі здолає —
Терплячою навчи дитину буть!

Орли ширяти люблять в небесах,
А змії — повзать по землі щоднини...
Гей, мати, вчи дитя долати страх
І вірності навчи до Батьківщини!

Шакір СЕЛІМ

РОЗДУМИ

В часи нелегкі живемо ми із вами,
Свій шлях позначаєм сумними піснями
Про те, що було і що буде із нами.
Народ мій — забуто.
Ще й досі вигнання триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Татари куточок назвали цей — Крим,
Та довго були всі в розлуці із ним —
Жили й у вигнанні життям
з ним одним.
Хоч лихо й минулось,
вигнання й понині триває,
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Союзу колишнього більше нема.
Під сонцем Вітчизни усе ще пітьма.
І світло примарне нас всіх обійма.
Нам відчай розчавлює груди.
Вигнання триває, триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.
Ми тісто прокисле, ми тісто ще поки.
Нам доля нам’яла і душі, і боки.
І в душах холоне гарячий неспокій.
Немає кінця негараздам.
Вигнання триває, триває…
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Спокусами манять наш гордий народ
В «Союз нерушимый» колишніх господ,
При цьому хотять затулити нам рот.
Весь шлях наш политий сльозами.
Вигнання триває, триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Проси не проси — не почує нас друг,
Побільшало недругів знову навкруг:
Не видно початку-кінця наших мук.
Терпець наш розп’ято.
Народ — знемагає,
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Аллах дарував благодатний нам край —
Ці гори, і море, і степ, і ручай...
Та злигоднів маємо ще через край.
Нас біди не давлять.
Вигнання триває, триває...
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.
Та годі! Уже увірвався терпець,
І роздумам мрійним приходить кінець.
Конкретним ділам час сплітати вінець.
Народ мій — вигнанець.
І серце спокою не знає,
І світ весь за нас, він про нас пам’ятає,
Хоч оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

ЖИВИЙ З ЖИВИМИ
(Уривок з поеми)

Під спуд — покійних класиків перли,
Вимести їх поетичний двір!
Жодної книги Ашик Умера,
Зате видаються Білял і Шакір.

«Їх» групування — як вовчі зграї,
Лагідна мова, та ікло — мов ніж.
Стерпить папір. Але ж ми втрачаєм
Молодь нашу — а це ж знайгірш.

Ось справжнє обличчя брехні дволикої,
Ось одна із читацьких ознак:
Онаніруючий над «Анжелікою»
П’ятнадцятирічний юнак.

Я це — не задля красного слова:
А де ж ми з вами, скажіть, були?!
Найстрашніше — що ми духовність
Позатоптували і розмели.

Знай: тільки щирість — сила таланту.
Поете, щирість оту бережи!
Перша заповідь громадянства:
— Правду, правду, правду скажи! —

Сором, вернувшись з Каракалпакії,
Співати: «Арал! Голуба вода!»
Замість води — сольовий накип,
Пустеля шириться зла і руда.

Сором писать про дитинство щасливе,
Якщо роками на щедрі лани
Сипалась з неба отруйна злива,
Сипалась страшно. З чиєї ж вини?!

Часто у віршах у посередніх
«Як все прекрасно!» — ми кричимо…
Хіба ж бо не знаєм, як у школах середніх
Мову рідну свою вчимо?!

Час не поставив останньої крапки.
Час ще розсудить. Розсудять люди.
Як назовуть нас наші ж нащадки?
Горе-поети чи словоблуди?

НА СТАМБУЛЬСЬКІМ УЗБЕРЕЖЖІ

На Стамбульськім узбережжі,
Де вітри в деревах плачуть,
Продає торговка рибу,
Чорноморську рибу свіжу.
— Скільки коштує? — питаю
по-турецьки у рибачки,
— Ви про рибу? — посміхнулась
Й глянула на мене ніжно…

Сторопів я, та гадаю,
Дай рибачці підіграю:
— Я спитав про продавщицю,
Скільки ти за себе злупиш?
А красунечка сміється:
— Та собі ціну я знаю,
За усі алмази світу ти,
Повір, мене не купиш…

ВІТЧИЗНА Й ПОЕЗІЯ

Вітчизна й поезія — мати й дитина.
Вітчизна й поезія — соловей і роза.
Поезія без Вітчизни — убога сиротина,
Поезія без Вітчизни — квітка на морозі.

Вітчизна й поезія — корінь і крона,
Вітчизна й поезія — тіло й душа.
Поезія без Вітчизни — камінь-перепона…
О, що з ним робити мушу я?

Юнус ТЕМІРКАЯ

ПОКЛИК СОНЦЯ

Настане ранок. Над землею
Червоне сонце зійде вмить —
І вогнянистою змією
В долині річка заблищить.
І над полями, над лугами
В зеніт покотиться зоря,
І золотистими руками
Обніме гори і моря.
Птахи пробудяться й натхненно
Моїм літам вестимуть лік...
Їм сонце шле благословення
На день прийдешній і навік.
І на землі, і в піднебессі —
О, неповторная пора! —
Шле сонце свій вогонь чудесний,
Усім жадаючи добра!..
О люди! Живучи на світі,
Ми пам’ятаймо повсякчас,
Що щедрість сонячного світла
Живе у кожному із нас.

НАДІЯ

Коли утома зігне плечі
І вітру шквал в обличчя б’є
Ти сподівайсь на тихий вечір —
Надія сили додає.

Коли твій шлях розмиють зливи,
Затьмарять небо голубе,
Надійсь на випадок щасливий —
Надія виручить тебе.

Коли кохана раптом зрадить
Й життя знебарвиться твоє:
Надія зцілить і розрадить —
Надія віри додає.

Коли розбурхана стихія
Тебе залишить без сім’ї…
В зажурі схилиться надія
І сльози висушить твої.

Коли зневіреному в долі
Тобі обридне в світі жить —
В годину відчаю і болю
Надія душу воскресить!

Коли у темні довгі ночі
Вже й сил нема розплющить очі.
Ти знай: від смерті, що чатує,
Тебе надія лиш врятує!

Нузет УМЕРОВ

МАТИ-ЗЕМЛЯ

На світанку я вийшов у тихі поля,
Де жита спраглу душу чарують.
Батьківщино моя!
Рідна мати-земля,
Дай я руки твої поцілую!

Я на берег прийшов,
Море зір звеселя,
І прибоєм стріча-салютує!
Батьківщино моя!
Рідна мати-земля,
Дай я руки твої поцілую!

Над Ай-Петрі стрімким,
Сонце птахом кружля,
Я у гори піду, помандрую.
Батьківщино моя!
Рідна мати-земля,
Дай я руки твої поцілую!

ПРИЙШЛА ЗИМА

Прослала білі килими
Зима до наших ніг.
Сніговика зробили ми,
Щоб вартував нам сніг.
На лису голову йому
Ми одягли ковпак.
Вітри ж пронизливі в Криму, —
Зима ж бо як не як!
Замість очей — вуглинки дві,
Аби не був сліпим!
Вуглинки чорні, мов живі,
Він ними блим та блим!
Щоб у відлигу не розкис,
Комфортно щоб було,
Йому зробили з моркви ніс,
Щоб з носа не текло.
Наш сніговик стоїть, не йде,
Вартує сніг з мітлою.
А ми на ковзанці весь день
Катаємось юрбою!

КАЛЕНДАР

Ми з мамою вчора
Пішли на базар,
Купили великий
Собі календар.

Дванадцять сторінок —
Такий його лік.
І кожна сторінка
Не місяць, а рік.

У кожного року
Є назва своя.
Ті назви читав
Із цікавістю я.
Рік Півня, Собаки,
Вола і Свині,
Рік Мавпи,
Рік Кішки,
Коня і Змії.
Рік Тигра, Бика,
Рік Кози і Вівці, —
Читав з насолодою
назви я ці.

Але чом лиш звірями
Рік хтось нарік?
Де ж хлопчика рік
І де дівчинки рік?!

Було б календар той
З його сторінками
Людськими наповнити
Ще іменами!

Рік Петрика, Гриця,
Рефата, Асана,
Ельвіри, Діляри,
Катрусі, Оксани..!

ЦЕ ДЛЯ ВАС, МАМИ!

З бурульок понад вікнами
Вода кап-кап, кап-кап!..
Сніжок останній вітами
Обтрушує наш сад.
На пагорбі під кленами
Несмілива, сяйна
Травичкою зеленою
Проклюнулась весна.
Це для вас, наші мами,
Перших пролісків цвіт!
І палкий наш весняний
Щиросердний привіт!
Химерами комічними
Пливуть хмарки малі.
До берегів космічних ми
Направим кораблі.
І до планет незвіданих
В ракеті помчимо.
Для вас найперших квітів ми
На Марсі нарвемо.
Подаруємо вам, наші мами,
Перших пролісків цвіт.
І палкий наш весняний
Щиросердний привіт!

ПРО ІКАРА

Я в книжці легенду
Читав про Ікара,
Як хлопця спіткала
Того Божа кара.
Він мріяв до сонця
Злетіти, як птах.
Та крила зламались
І впав він, о жах!
Раніше таких
Не було магазинів,
Де все, що потрібно,
Лежало в корзинах.
Купив отакенну
Деталей я сумку
І сам дельтаплан
Змайстрував за малюнком.
Піднявся на гору,
Розбігся — і в небо,
Лечу, ніби в казці,
Усе як і треба.
Гукають хлоп’ята:
— Хвостом покрути!
Дивлюся — назустріч
Біжать два стовпи.
Коли б цих стовпів
Я уникнув зустріти
Я зміг би планету
Довкруж облетіти.
Підбитий упав я
На поле зелене...
... Легенду тепер
Не напишуть про мене...

РАЙДУГА

Скільки барв на ній
Овва!..
Хто це диво збудував?!
Хмари — сірі муляри
Гори цегли нанесли.

Дощик змурував дугою
Міст прозорий над рікою.

Сонце весело сяйнуло
Фарби в відра зачерпнуло.

Водить сонце над рікою
Пензлем — променем-рукою.

Сонце фарб не шкодувало
Кольори все розсипало:
І червоний, аж вогнистий,
І жовтаво-золотистий,
І зелений, й голубий
Долучало до дуги.

Тільки вітер — ой, же хитрий!
Язиком лизнув — все витер!

ПРО ДІВЧИНКУ ГУЛЮ

Мама Гулі давала пораду:
— Ти багато не їж шоколаду,
Будуть зуби хворіть, випадати,
Доведеться іти лікувати.
Ну, а ті, що нестерпно болять
Доведеться їх геть виривать!
Будуть з тебе усі кепкувати
І беззубою бабцею звати.

Тож, послухайся, доню, пораду
І багато не їж шоколаду!

Гуля пухлі скривила губи:
— Я вставлю, як тато,
Залізні зуби!

ХТО МУДРІШИЙ

Якось слону сказав жираф:
— Хоч в мене й довга шия,
Немов тополя у дворі
Я вирости ще мрію.
Щоб аж до Місяця, до зір
Сягнути головою,
Не зміг щоб зростом жоден звір
Зрівнятися зі мною!
— Нащо тобі у вись рости, —
Слон відповів байдуже, —
Коли не можеш й до землі
Ти дотягнутись, друже!

НОВОСІЛЛЯ

Є дощечки,
Цвяхи є,
Лист тонкий фанерний.
От і все.
Тепер у нас
Вийде все, напевно.
Навесні, як танув сніг,
Ми часу не гаяли:
Дім багатоповерховий
Для пташок поставили.
І на кожнім поверсі
Вже висять таблички:
«Дім для дятла»,
«Дім стрижа»,
«Хатка для синички»...
«Дім сороки»,
«Дім грака»,
«Дім дрозда», —
Не півня.
А над ними каланча —
Голуба шпаківня.
В час вечірній
Перед сном,
Ми сюди з’явились:
Що за диво?!
В новий дім
Горобці вселились!

ЩО СОЛОДШЕ?

— Що найсолодше? —
Спитав я в хлоп’ят.
Хором весь клас відповів:
— Шо-ко-лад!
Згадали про цукор,
Про торт і халву,
Про баунті й снікерс
Й варення-айву.
Сергійко-товстун
Крок ступив наперед
І гучно сказав:
— Найсолодше — це мед!
А Олечка руку
Тягла вгору знову:
— О, ні, найсолодше —
Це лагідне слово...

Ескандер ФАЗИЛ

СОВІСТЬ

В скрутну мить нажите збудеш, —
Продаси машину, дім…
Докорять ніхто не буде
За учинене тоді.

Та коли десь за горілку
Раптом совість ти продав
Скажуть: — чесний був одвіку,
А тепер негідник став!

ДУРЕНЬ

Гнилий росток у дикий переліг
Ввіткнув дурний й почав відразу ж ахать:
«Допоможи ростку» — молив Аллаха,
Та навіть той йому не допоміг!

КЛЯТВА

Коли хоч раз скажу неправду людям
Чи оскверню я найсвятіші дні —
Спали мене тоді, о, спраго люта,
Ти на своїм пекельному вогні.
Коли ж я зраджу друга а чи брата,
Коли забуду, хто і звідки я, —
Хай прокленуть мене і батько, й мати,
Нехай забудуть всі моє ім’я!

Різа ФАЗИЛ

МЕРАБА — ДОБРИЙ ДЕНЬ

Як приємно чути, коли люди
— Добрий день! — вітаються усюди.
— Добрий день! — світанок їх стрічає,
— Добрий день! — у відповідь лунає.

Їм птахи співають вранці-рано,
Зорі сяють, росами умиті.
І травиця, й квіточка духмяна
Привітанням їх спішать зігріти.

— Добрий день! — і дощик з неба ллється,
— Добрий день! — і сонце в вишині.
— Добрий день! — кохана посміхнеться
— Добрий день! — і радісно мені.

Я піду в ліси, в зелені гори,
До чужих навідаюсь земель.
Та у рідні повернусь простори
І гукну щосили: — Добрий день!

— Добрий день! — платани і тополі,
Білі чайки, край моїх пісень.
— Добрий день! — гукну у хлібне поле
І почую щире: — Добрий день!

ПРИХОДЬ

У дні скорботи
Ти в мій дім спіши,
Як брат, як друг —
І ми розділим горе.
Розділим світло,
Й день не буде чорним,
— Ввійди в мій дім, —
Прошу я від душі.

У день святковий
Заварю я кави,
Давай зійдемось
В домі серед дня.
Ввійди в мій дім,
Коли між нами чвари,
Помиримось
За келихом вина!

Гінець з бідою
Чи новин щасливих —
Чужим ввійдеш,
А рідним станеш ти.
Та не приходь
Із намірами злими
І з каменем
За спиною не йди!

ВЕСНЯНА ВОДА

Водою вмившись весняною
Я не вернув минулих літ.
Прощалась восени зі мною
І народившись знов весною,
Вода вернулась молодою,
Мені ж — судилося старіть…

Промчали юності роки, —
Так навесні біжать струмки.
Вони минули, ті літа,
А ти ж така все молода!
Це весняна вода, ачей
Вернула блиск твоїх очей.

Різа ХАЛІД

ЗУСТРІЧ

Над річкою сьогодні рано
Осінні попливли тумани…
І листя горобин багряне, —
Неначе в серці давні рани.

Салгир, Салгир!
Дитинства річка,
Така знайома і чудова!
Ти рідне місто, ніби стрічка,
Оповиваєш веселково.

Ми знов зустрілися з тобою
Через багато літ розлуки.
Ти освяти мене водою,
Голуб мої шершаві руки.

О, як я за тобою скучив,
Салгире мій! А ти за мною?!
На береги твої співучі
Іду я тихою ходою.

Любить тебе поклявсь хлопчиськом —
Й цієї клятви не порушу!
Салгире мій! Моя колиско!
Ти осяваєш світлом душу!

СЛІДИ

А ти пішла у вечір гожий.
Не прийдеш більш. Тебе — нема…
А місяць на дитину схожий,
І вуха в місяця сторчма.

Я вийшов свіжості вдихнути —
Як жарко у цей час біди!
А на снігу, морозцем скуті,
Тобою лишені сліди.

Їх ще пороша не сховала,
Вони біжать кудись у гай.
Мені «пробач» ти не сказала
І я не мовив «Прощавай!»

Та далечінь ясна була,
Куди ти тільки-но пішла…

СОЛОВ’Ї В САДУ

О, як співали солов’ї в саду!
На ганку — ми, а солов’ї — в саду.
— Час уже й спати, — ти мені шепнула,
Я заперечив: — Солов’ї ж в саду!

Чом, соловейку, ти тепер один?
І як співаєш ти тепер один?
А соловей: — Вас також було двоє,
Та, бачу я, і ти тепер один.

— Ні, не зрадлива доленька моя.
Я не один: кохана ж бо — моя!
І вірю я, недовго щастя ждати —
До мене мила вернеться моя!

Номан ЧЕЛЕБІДЖИХАН

Я ПОКЛЯВСЯ

Я поклявсь татарам рани
заживить, залікувати,
Як же можна, щоб братове
пропадали мої знов?!
Як заради них не буду
я печалитись, страждати —
Не кипить хай, а засохне
в моїм серці чорна кров.
Я поклявся край мій темний
і осяяти й зігріти,
Як же можна, щоб народ мій
жив у мороку ночей?
Як не буду я це бачить
і печалиться, й горіти,
Хай морями крові стануть
сльози із моїх очей.
Я поклявся, я дав слово,
щоб в моєму ріднім краї
Був народ — господар долі,
щоби став він прозрівати.
З ним і я щасливий стану
може, й ханом в Курултаї,
Та не вічний я, бо знаю,
будуть і мене ховати.

ЧЕРКЕЗ-АЛІ

ДВОЄ ПРЕКРАСНИХ

Їх двоє — юних і таких прекрасних,
Їх двоє — та вони тепер одне,
Віднині бережи їх, світе ясний,
Неси їм радість, забери — сумне.

Кому не до вподоби наречений —
Красивий, роботящий весельчак?
Хто не похвалить диво-наречену
За брів розліт, за сонце ув очах?

Тож веселіться, і рідня, і гості,
Щоб на весіллі радість лиш була!
Хутчій в танок на чистому помості,
Щоб в молодої усмішка цвіла!

Жених, скажи, де ти знайшов це диво:
Десь поблизу чи в дальньому краю?
Живіте разом дружно і щасливо,
Сім’ю плекайте молоду свою!

Ну чим, жених, тебе причарувала,
Оця красуня — мов троянди цвіт!
І по яких прикметах узнавала,
Що ти прилинеш до її воріт?
Їх двоє — юних і таких прекрасних,
Прославим їх і вип’ємо до дна!
Весілля нині сонячне і ясне,
Тож веселіться гості і рідня!

Бекір ЧОБАН-ЗАДЕ

МЕНІ Б НЕ ЗНАТИ…

Нехай весна, нехай цвітуть сади,
Хай грім гуркоче в небі молодий.
Мені б не знати і про те не чути…

Хай пісню юнки водять у гаях
І шепчуться бабусі по кутках…
Мені б не чути і про те не знати.

Хай очі стануть дзеркалом твої —
Я видивлю в них радощі свої.
Мені б не знати, що тебе кохаю.

Хай згадує мене, мої діла
Красуня перша із мого села.
Кохає хай… Мені б про те не знати.

Я бачу смерть пала в моїх очах,
Та стогону й мольби нема в моїх словах,
Мені б померти тихо, щоб й не знати…

ХОЛОДНО І ТЕМНО

Холодно і темно
Ніччю крижаною…
Смерть іде за мною,
Смерть іде за мною.

Хмарищ череда
Мимо проліта.
Тиша й німота,
Тиша й німота.

Лиш бур’ян шумить,
З вітром вдаль летить,
Пам’ять вередить,
Пам’ять вередить…

Одинокий слід
Замітає сніг,
Смерті чути біг,
Смерті чути біг…

Світ в пітьму погруз,
Кличу — не дозвусь:
Фатіма, Сундюс,
Фатіма, Сундюс…

Малюком би стать, —
Матінку позвать,
Щоб поклала спать,
Щоб поклала спать…

Мамочко укрий,
Ласкою зігрій,
Сирота я твій,
Сирота я твій…

РІДНА МОВА

Я почув у Казані твій кримський наспів
І в серці вогонь запалав, закипів.

Я мандрівцем тоді по чужинах блукав
І мрію знаходив й надію втрачав.

До рідної мови душа потяглась,
Любов’ю синівською перейнялась.

О, мово, ти — віра моя в боротьбі
На струнах твоїх я співаю тобі.

Без тебе, кохана, під небом чужим
Загинув би я одинак-пілігрим.

І тюркську тут мову і пісню татар
Я чую. Для мене вона,
як божественний дар.

Обидві ці мови, їх розсипи фраз
Духовно мене збагатили не раз.

Я рідною мовою птиць приручу,
Любить сироту світ бездушний навчу.

Захопляться ворог і друг мій тобою
І змиють зажуру акорди прибою.

Жадаю із перлів сплести я твоїх
Полотна легенд і молитовний стих.

В мечеті лунай, рідна мово, в міхрабі
Й над морем дзвени,
скрізь тобі будуть раді.
Я кину й у недруга слово-зерно
Нехай у душі проростає воно.

Тебе, моя мово, одну я любив,
За це хай скарає мене Азраїл.

За тебе готовий життя я віддати,
Твоїми словами молитись й співати.

Сміятися й плакати буду тобою,
Зорею у небі ти сяй наді мною.

Ти, мово, — велика. Найкраща у світі,
Ну, як тебе рідна моя, не любити!

Ешреф ШЕМ’Ї-ЗАДЕ

У ВЕРХІВ’ЯХ БЕЛЬБЕКУ

Коли призахідне проміння ув останнє
За пагорбом сяйне і догорить,
Немов потік бурхливий, ми, кохана,
На берег річки спустимось з гори.

О, Еміне, ходім туди, до кряжу,
Поки останній промінь пломенить.
Коли ж спряде хмарина сіру пряжу —
Над Арик-Башем сядемо спочить.

Ти бачиш, як голубить нас природа,
Як виноградник листям шелестить.
Ти чуєш, як стрімкі Бельбеку води
Нас кличуть жити, мріяти й любить.

Із-поза хмарки місяць ніжно глянув,
Чарує душу пісня солов’я.
І заховавшись в тінь густих платанів,
Нас нишком спогляда Сейдам-Кая.

Небесний килим в дивному цвітінні —
Троянд сузір’я барвно мерехтять.
І відбиваються у хвилях наші тіні, —
В сріблястім сяєві гойдаються, тремтять.

І знову радість у душі іскриться,
З тобою творчо я воскрес, підріс…
Скажи, кохана, в чому таємниця
Твоїх очей задумливих розріз?

Хто наші юні почуття осудить?
Із ким в житті такого не бува?
Який поет минуле позабуде,
Який Керем свою Асли не оспіва?!

Хто не надіється, схилившися до милої,
Від денних справ томливих відпочить,
Щоб завтра знову із новою силою
Почати день новий —
нову судьбу творить!

Ходімо, ж Еміне аж ген, до того кряжу,
Доки останній промінь пломенить,
Коли ж спряде хмарина сіру пряжу —
Над Арик-Башем сядемо спочить…

ЕМІНЕ

Місяць, мов синій птах,
В небесах кружля.
Тихо в полі, в гаях —
Спочива земля.

Змовкнув спів солов’я,
Лиш комиш — «шу-шу…»
Та закоханий я
Вірш про сад пишу.

Плине річка з долин, —
Чути плеск води…
Я сумую один —
Ти прийди, прийди.
Твій, кохана, прихід,
Буде святом нам.
Сонця стрінемо схід
Під шумким гіллям.

Нас любов не мине, —
Добре знаю я.
Еміне, Еміне,
Еміне, моя!

РУСТЕМ

Перед тобою — в’яну,
Не бачу — в серці жаль.
Твій погляд душу ранив,
Мов точений кинджал.

Прийди, Рустеме, любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни міцніш,
Рустеме мій, нема тебе миліш.

Як вечір наступає —
Над річкою одна
Тебе я виглядаю
Зажурена й сумна.

Прийди, Рустеме, любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни міцніш,
Рустеме мій, нема тебе миліш.

Надії всі — на краще,
Щоб добре нам було.
Немов троянда, наше
Кохання розцвіло.

Прийди, Рустеме, любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни міцніш,
Рустеме мій, нема тебе миліш.

БУРЯ

Прекрасне море в бурій млі…
О. Пушкін.

Берег чорний, море й небо чорні,
Золотий колись зчорнів пісок.
Море і куйовдить хвилі й горне,
Ніби холку пестить схудлий вовк.

Розітнули блискавиці-стріли
Неба непроглядний чорний шовк.
Місяць блідий, тихо і несміло,
Десь за хмару заховавсь-зайшов.

Вітер стогне, гра, мов на басолі,
У гіллі тополі завива.
І тоді лиш спочива тополя,
Як коріння злива напува.

Аж тремтять фундаменти місцями,
Вал за валом море шле в бої.
Арзихиз схилилася в нестямі —
Хвиля в груди ударя її.

Пошатнувсь фундамент. Вже по даху
Буря замишля новий удар.
Й запалить жада над Чатир-Дагом
Місяця сяйливого ліхтар.

Море, море, штормом в дев’ять балів
Проводжало в бурю ти корсарів.
Ти вируєш — в серці біль стихає,
Серцю жити буря помагає.

До зітхань, що ти шпурляєш в нетрі
І гойдаєш скелі на Ай-Петрі
Я додам свойого серця пісню,
Бо у серці пісні тій затісно.

От тоді душа моя стражденна
Сповниться неспокою й натхнення.
І перо, що жде мене давно,
Бурі марш зіграє заодно.

МИЛА ДІВЧИНА

О, мила, дівчино, весела дівчино,
За що я так люблю тебе?!
Поглянеш ти — я весь засвічуюсь
І меркне небо голубе.

Ти, як фіалка, ненаглядная,
Що розквітає у гаю.
Життя своє віддати ладен я
За щиру усмішку твою.

Чи йдеш ти дниною погожою,
Чи мовиш слово — тану я…
У тебе все так просто й хороше,
Життя й надія ти моя!

О, мила дівчино, весела дівчино,
Ти — наче небо голубе!
Тобі сьогодні я освідчуюсь:
Кохаю дуже я тебе!

МРІЯ

Коли лежатиму весною в забутті
В зеленій мураві на березі Салгиру,
Надія увійде у вірші у мої
Легеньким повівом і радісним, і щирим.

У свіжій зелені я посвіжію й сам
З моєю бавлячись зеленоокою.
Й нова зоря сяйне моїм очам,
І серце стане зіркою високою.

Коли б природу так я не любив —
Своїх би віршів не писав про неї.
Як квітка я, зів’яв би молодим,
Тому й тягнусь до рідної душею.

Так я ішов із піснею у даль —
Мене вперед вели і мрія, і натхнення.
І мрія золота бриніла, мов кришталь,
І рвалося з грудей справдешнє одкровення.

Коханої лице відкрив легенький шовк, —
Та то — природи лик,
Над ним туман клубиться…
В зелених сукнях вдаль
дівочий хор пішов, —
То ряд струнких тополь, що листячком іскриться.

Полинув вітерець полями на долину,
Озвалися гудки опісля дня мовчання.
І сонце золоте крізь зелень тополину,
Зітерши в серці сон,
щось мовило в повчання.

ДОБРЕ
Абхаїру Шиплакаєву

Якщо у поле я вийду світанком росистим,
Щебетом птахів свій трактор наповню
і свистом,
Щоби пішов він, розкраяв чорнозем
зернистий,
Тіло бентежне пробудиться. — Добре!

До баштанів, сонцем півдня нагрітих,
Вийду, де трудяться юнки, щедріші
від літа,
Сапка-подруга в руках забринить
працьовита.
Серцю, що вже задихатися стало. —
Добре!

До куреня завітаю і трохи приляжу спочити,
З мудрістю книг постараюсь
на мить розлучитись,
Й душу свою степовою снагою налити.
Жити мені не безладно потрібно,
а — Добре!

Зошит старий за столом розгорну я у хаті,
Бажане слово, щоб вилилось дзвінко
й крилато,
Склалося піснею праці
й селянському брату
Серце моє переповниться щастям,
як — Добре!

І опівночі, в безсоння,
під зорі піду погуляю,
Прийде натхнення до мене від неба
я знаю.
Я, як Сааді,
про краще в житті заспіваю…
Я — закохався, і серце співає,
як — Добре!

ЧЕТВЕРО МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

Вже за північ. Місяць виплив
В небо зоряне гулять.
Все затихло і завмерло —
У селі давно всі сплять.

І пісень не чуть в окрузі,
І замовк уже баян…
Пізно з танців повертались
Емма, Мері, Жаник й Жан.

Всі — місцеві, всі — тутешні,
Тільки, що за імена?
Серед нашого народу
Зроду цих імен нема…

Це ж хіпують, певно, юні,
Напустили, бач, туман…
Одна — Еммі, друга — Мері,
Один — Жаник, другий — Жан.

А в дитинстві — «доню», «синку»,
«Любі дітки», — звали їх.
Мови рідної учили, —
І бринів дитячий сміх.

«Еміне» — матуся звала,
Батько кликав «Темірджан»,
Доню «Майре» називали,
Сина кликали «Льоман»…

А вони — росли-зростали,
Як у гаї зелен-клен…
Рідну мову забували,
Відреклися від імен.

Темірджан уже став «Жаник»,
Так чомусь він забажав.
Інший замість ім’я Льоман
Записав у паспорт «Жан».

А Майре — дівчисько миле,
Та, що — брівки урозліт,
Надивившись кінофільмів
У свої п’ятнадцять літ

Закордонних, а не наших,
(ось у цьому й головне!)
— Я не Майре, — відказала, —
Мері звіть тепер мене…

Еміне, її подруга.
Теж на свій копил все гне,
Бо соромиться, як вчує,
Що хтось кличе «Еміне»!

Ім’я це її коробить,
Хоч і гарне ж далебі!
Нетутешнє ім’я «Еммі»
Уподобала собі!
Друзі любі! В цьому світі,
Де живемо ти і я,
Мова в кожного народу
І історія — своя!

Є в французів ім’я «Жан»,
А у німців ім’я — «Йоган».
В росіян — ім’я «Іван»,
А у нас є ім’я «Льоман».

Тож пишаймося своїм,
Бережім своє, народне.
Не потрібно нам чуже, —
Маєм власне, благородне.

Як батьки нас нарекли —
Цим і мусим дорожити.
Ми ще юні, молоді,
Нам з народом рідним жити.

Нащо нам всілякі «Гаррі»,
«Жаники» і «Джоники».
Є у нас — «Рустем», «Осман», —
Імена, як дзвоники.

Є «Діляра», є «Айше», —
Наче сонце ясне!
Наші рідні імена
Гарні і сучасні!

* * *

Будь, ніби садівник.
Забудь про спокій, сни.
Змагайся за красу,
Як він щодня змагається:
Крізь колючки
руками продирається,
Поки не спалахне
троянди кущ рясний.

* * *

А. Недієву

Чом доля до тебе,
учителю мій, несправедлива?
Себе ж я жаліти боюсь,
хоч не боюся смерти.
Так гірко мені,
що ти не будеш щасливий.
І жаль, що за тебе
не можна мені умерти.

* * *

Як я умру — зіллюся з отчою землею:
Я народивсь в Криму,
Крим мусить стать могилою моєю.

Надгробком не затруднюю себе:
Моя земля мене прикриє, як дюрбе,

Аби мандрівець, юний мій земляк,
Вигнанцям розповів колись про мене так:

«Спокою чоловік цей у житті не знав, —
В землі своїй знайшов,
те що давно шукав».
Як я умру — зіллюся з отчою землею:
Я народивсь в Криму,
Крим мусить стать могилою моєю.

3 жовтня 1969 р.
Самарканд.

Самадин ШУКУРДЖІ

СЛОВО ДО БАТЬКІВЩИНИ

Вітчизнонько!
Вернувся я, твій син,
Після стількох років
Страждання і розлуки,
Після вигнання і страшної муки
Вернувся я додому,
в рідний Крим.
За мить оцю побачення з тобою
Я поплатився волею святою.
В розлуці довелось мені страждати,
Пробач, Вітчизно, що тебе залишив.
В тім — не моя вина:
Мій ворог був сильніший
І я тоді його не міг здолати.
Хоч я малим і дуже кволим був,
Але Вітчизну все ж не позабув.
Я Крим лишив
Не зі своєї волі, —
А з волі супротивника свого:
Нас вивезли насильно
в чужий край —
Прощай, Вітчизно,
Криме мій, прощай!
Тоді ще мало в мене сил було,
Але я вірив: сили наберуся
І в отчий край,
У дім своїх батьків,
Хоча б під старість,
Але все ж вернуся!
О, як я вірив,
Як жадав цього
Впродовж життя
Пекельного свого!
І ось я тут, з тобою.
Я — вернувся,
І до плеча твойого доторкнувся.
Я все життя ішов до тебе,
Збиваючи до крові босі ноги.
Нічого не хотів,
Нічого не бажав, —
На батьківщині жить —
Жадав одного.
І ось я тут,
З тобою, Криме мій,
Кохана земле,
приласкай, зігрій!
Ти — Матір наших
матерів, батьків, —
Чий корінь тут,
Хто родом з цих країв.
Я півстоліття
мріяв про ту мить,
Коли на землю
зможу цю ступить.
Я в рабстві був,
але рабом не став,
В полоні був,
але не полонився,
Ні перед ким в покорі не хилився,
Ненавидів я тих,
тебе хто зневажав,
Хто не давав мені
про тебе й слова мовить,
Мій Криме, Батьківщино,
пісне й мово!
Я зневажав і зраду, і брехню,
Супроти них ішов з лицем відкритим,
О, як жадав тебе я захистити,
Горів бажанням виступить на прю!
Пройшовши не одну
з важких доріг —
Любов свою синівську я зберіг
До тебе, земле отча і єдина,
До тебе, мужня, горда Україно,
Що під своє крило взяла орлине
Народ мій, рід мій,
Край мій узяла!
За це тобі подяка і хвала!
До тебе, Криме,
йшов я дуже довго,
Крізь злигодні, приниження
й зневагу,
Крізь дикий сморід
таборів ГУЛАГу,
Крізь катування,
матючню й погрози…
Та в серці я плекав свою відвагу
І знав напевне: стрінемось таки,
Бо звинувачень вляжуться морози…
Любов моя, єдина в цілім світі
Земля моя,
Земля моїх батьків,
Обоє настраждались ми в розлуці
І більш страждати
Я би не хотів!
Вітчизнонько, як ти помолоділа:
Лице водою із Дніпра умила,
Як знудьгувався за тобою я,
Як сумував як мріяв,
я про тебе,
Про степ і море,
і про синє небо…
Я йшов через пустелю і тайгу,
Через роботи каторжні сибірські,
Я йшов до тебе через Воркуту,
Через колимські
й магаданські приїски…
Я перейшов етапи всі круті,
На соловецьких нарах
помирав я,
Я проклинав наругу і безправ’я…
Вернутись в Крим —
девіз мого путі.
Я йшов із ночі в день,
Я сліпнув, але все ж
Й на крок я не звернув
З священної дороги.
Жаль, в друзів багатьох
Вже підломились ноги —
Їм не судилось
в рідний край прийти,
Але живі ми — досягли мети.
І ось я вдома,
тут моя сім’я,
О, вистраждана земленько моя!
За мить оцю, за зустрічі хвилину,
За мить цілунку пагорбів твоїх
Я все віддав,
кохана батьківщино!
Лишивсь в одній сорочці…
та дарма…
Моє багатство — ти!
І нарікань нема.
Я так щасливий, що з
тобою знову.
Люблю тебе
синівською любов’ю!
Живі ми, Криме!
Двічі ми живі,
Коли ми разом…
Ми — навік незламні.
О, земле рідна,
Матір всіх татар,
Що народились тут і у вигнанні.
Мій краю,
Я — народ твій незборимий,
З тобою ми на віки-вічні,
Криме!

ВДЯЧНІСТЬ

Україно, сестро моя!
Скільки доріг,
що пролягли
через ліси і поля,
Кликали і вели мене
до тебе!
І ось я в Києві.
Ходжу Хрещатиком,
І таке відчуття —
Ніби нікуди і ніколи
Не від’їжджав я з Криму!
Ніби й не було
весни сорок четвертого.
Ніби й не було вагонів
Із грубезних дощок,
добутих на лісоповалі.
Ніби не було
людей-колод,
що стояли наввипинки
по команді «Струнко!»
Ніби й не було гнид,
що цілували мене,
як рідного.
Ніби не було
оббріхування мого народу.
Ніби не було
похоронів без похоронок.
Ніби не було виносу тіл
без носилок.
Ніби не було
шакалячого виття
над свіжими могилами.
Ніби не падали люди
на лісоповалі,
Щоб більше не підвестись
І ніколи не підкоритися
Коменданту!
Померлі наближали
Смерть вандалізму —
Знали це навіч!
Ми, живі, тільки зараз
про це дізнались!...
Ходжу Хрещатиком
І відчуваю:
Ніколи не від’їжджав я
з Криму.
Ніби не мене везли вагони
у травні сорок четвертого.
Ніби не мене
з Україною розлучали,
а когось іншого.
Ніби не мене облаювали
Несамовитим
матом-перематом,
а когось іншого.
Ніби не мене
шмагали кривавим батогом,
а когось іншого…
Україно, сестро моя!
Якщо раптом ворог
захоче здійняти меча
над твоєю Свободою,
Я — є!...
Поклич мене.
Я готовий іти на плаху, але тебе
принизити — не дозволю!
1993, червень.

З історичних кримськотатарських народних пісень, дум та віршів, часів завоювання Криму Росією (1783 р.)

ЕМІНЕ*

Ім’я моє Еміне, Еміне.
Підперізує пояс шовковий мене.
Взяв жорстокий майор в свої руки мене.
Я молю вас, брати, порятуйте мене!

Я пов’язую чорную хустку свою.
По дзвінку прокидаюсь,
до схід сонця встаю.
Я кривавії сльози з очей своїх ллю.
Я молю вас, брати, порятуйте мене!

Я у Кафі дочкою візира була.
Соловейком в золоченій клітці була.
Не розкритим бутончиком квітки була.
Я молю вас, брати, порятуйте мене!

* Пісня часів еміграції кримських татар, після завоювання в 1783 році Росією Криму.

Серед тих, хто в газеті «Терджиман» 1902 року виступив проти еміграції є й рядки Сеїда Абдули Озенбашли з вірша «О, душа!»

О, ДУША!

На жаль, не шукають шляхів рятування!
Для чого татарам заморські блукання?
О, душе, до тебе ці щирі благання, —
Оте, що ти дієш — не мужність!

Народ свій лишивши — куди ти втікаєш?
Щось краще знайти, очевидно, гадаєш?
Ганьбиш свій народ
чи про це ти хоч знаєш?
Отже, що ти чиниш — не бажане Богу!

Невже, хто лишився тут, гірший від тебе?
Невже не шкода тобі рідного неба?
Невже в еміграції маєш потребу?
Ці вчинки твої — не із нашої віри!
Сеїд ОЗЕНБАШЛИ

КАЖУ ЦЕ І ПЛАЧУ

Переселенці царських часів (1784—1785, і 1804—1805 рр.), згадуючи залишені ними на батьківщині землі, гіркоту бідувань, пережиті ними, намагалися заспокоїтись, переливши все наболіле в пісні

Ми поїдемо з Криму о, друже,
Як їдуть кудись на весілля.
Кажу це і плачу.
І залишаться рідні о, друже,
Як зрубане з дерева гілля.
Кажу це і плачу.
І оселі залишим о, друже,
Не засув зачинимо двері.
Кажу це і плачу.
В карантин нас поселять о, друже,
Де будемо в клітці-вольєрі.
Кажу це і плачу.
Чи погасне о, друже,
Вогонь сподівання всесильний?
Кажу це і плачу.
До принижень чи звикне о, друже,
Народ наш, що завжди був вільний?
Кажу це і плачу.
Залишились далеко о, друже,
Могили батьків наших рідних.
Кажу це і плачу.
Чи діждемось о, друже,
Ми днів ще з тобою погідних?
Кажу це і плачу.
Брати і батьки наші стали о, друже,
Уже кріпаками.
Кажу це і плачу.
А наші дружини о, друже, —
Прислугами, няньками-мами.
Кажу це і плачу.
Ми вважали за краще о, друже,
На землю поїхати Чисту.
Кажу це і плачу.
І ми перед долею стали о, друже,
І гідно й врочисто.
Кажу це і плачу.
І вже теплохід наш о, друже,
Іде і буруниться хвиля.
Кажу це і плачу.
За Кримом о, друже,
Душа моя чайкою квилить.
Кажу це і плачу.
Пливе корабель, відпливає о, друже,
Від Криму.
Кажу це і плачу.
І гірко на серці о, друже,
Від сліз і від чорного диму.
Кажу це і плачу.
Пливуть пароплави о, друже,
А в них — відпливають татари.
Кажу це і плачу.
Прощай, батьківщино, о, друже,
Мій Криме прощай темно-карий.
Кажу це і плачу.
А берег турецький о, друже,
Мені і тобі не всміхнеться.
Кажу це і плачу.
Нема в мене Криму о, друже,
І серце із розпачу рветься.
Кажу це і плачу.
І їсти не можу о, друже,
Ні хліба, ні солі.
Кажу це і плачу.
Не хочу о, друже,
Я щастя такого і волі.
Кажу це і плачу.
Як сходить й заходить тут сонце
О, друже, я не помічаю.
Кажу це і плачу.
І краще о, друже, землі,
Ніж земля моя рідна не знаю.
Кажу це і плачу.
Душа моя плаче, о, друже,
Коли я свій Крим пригадаю.
Кажу це і плачу.
Чи ще раз побачу о, друже,
Його коли-небудь не знаю.
Кажу це і плачу.
Мабуть, нам ця доля, о, друже,
Вготована Богом.
Кажу це і плачу.
У вирій далекий о, друже,
Нам випала довга дорога.
Кажу це і плачу.

НАША ДОЛЯ

Доля наша — веління Бога.
Нелегка у татар дорога.
В душу в’їлася нам тривога —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Наказав цар Московський сильний,
Щоб й татар брали в військо віднині.*
Що чиновнику доля людини?
Тяжко стало нам жити в Криму.
«Слухайсь, — каже чиновник, — наказу,
І виконуй його щоразу…»
Той наказ — викликає відразу…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Ми молили чиновників, плакали,
Наші сльози гарячі на камінь капали,
Горем убиті додому чалапали —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Я тобі, мій любимий нащадку,
Розповім про жахливий порядок:
Переселення —
нам від пророка у спадок.
Тяжко стало нам жити в Криму.

Беїв кримських я хочу згадати:
Їхня згода оця — про набір у солдати.
«Підпишись», —
пропонують вони заповзято…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Збудували казарми у Бахчисараї —
Ті казарми нам лихо у рідному краї.
«Пожалійте нас», —
молим чиновницькі зграї.
Тяжко стало нам жити в Криму.

А прислужники царські сіли на коні
І в селі побували у кожнім, і в полі…
Настягали до війська синів доволі…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Гул по Криму стоїть небувалий,
Як же нас усіх обібрали!
Ми свідомість свою і віру втрачали…
Тяжко стало нам жити в Криму.
Лиху як цьому протистояти?
В іншу віру нас хочуть віддати.
Силоміць хочуть нас приєднати…
Тяжко стало нам жити в Криму.

В Акмесджиті цьому теж не раді —
Долинає ремство громади.
Кожен житель волає: «Пощади!» —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Дружно встали батьки наші в ряд.
Офіцери московські їх вернули назад.
Плач, ридання над краєм стоять…
Тяжко стало нам жити в Криму.

«До побачення рідні!», —
це ми до батьків, —
«Хай Аллах помога вам вовіки віків.
Ми відірвані також і від матерів…» —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Матері заливаються наші слізьми:
«Тиранію таку ще не бачили ми,
О злощасна судьба,
що ти робиш з дітьми?!» —
Тяжко стало нам жити в Криму.

На плацу наші діти марширують щораз
І нема в них часу, щоб здійснити намаз.
Хочем вірить — не буде отак повсякчас…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Від розлуки болять серця в матерів,
Горе гне до землі посивілих батьків,
Плачуть сестри,
гойдаючи менших братів…
Тяжко стало нам жити в Криму.
До побачення рідні — служити йдемо.
Ми цареві послужим — так судьбою дано.
Живі будем — побачимось, чи помремо…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Сподіваємось Бог допоможе всім нам,
Хай про це пам’ятає турецький султан,
Що братів правовірних віддав в чужий бран…
Тяжко стало нам жити в Криму.

О, султане могутній, лиш на тебе надія,
Твоя ласка серця наші бідні зігріє.
У державі твоїй кожен з нас бути мріє…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Не лишилося слави і знатності Криму,
Не лишилося запаху рідного диму.
Буде змога — поїдемо в даль несходиму…
Тяжко стало нам жити в Криму.

* 1 січня 1874 р. з’явився царський указ про призов татарської молоді на службу в царську армію.

БОЖЕ, СПАСИ І ПОМИЛУЙ НАС…

Наші сади залишаються тут,
Мами заплакані лишаться тут,
Наших синів у солдати беруть…
Боже, спаси і помилуй нас.

Сонце за гору високу поверне,
Горе, як море, моє невичерпне,
Як же на світі цім жити нестерпно,
Боже, спаси і помилуй нас.

В медресе книги всілякі вивчали,
На сході селянам указ прочитали,
Ніби кинджалом у серце дістали,
Боже, спаси і помилуй нас.

Крим наш уже, мабуть, нам не дістанеться,
Цар на нас гнівно і злісно так свариться,
Молоді щастя в житті не дістанеться,
Боже, спаси і помилуй нас.

Гори високі туманом покриті,
Тяжко татарам в Криму стало жити,
Серце співає пісні сумовиті,
Боже, спаси і помилуй нас.

У вирій далекий летять журавлі,
Щастя нема нам на рідній землі,
Сонця промінчик не світить в імлі,
Боже, спаси і помилуй нас.

Видавництво «ДОЛЯ»:
Україна, 95022, м. Сімферополь, вул. Виноградна, 22.
Тел./факс: (0652) 57-30-01