Мирослав МАМЧАК
ТРАВЕРЗОМ ІСТОРІЇ

Онуку Мирославу присвячую.

НОВЕЛИ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ФЛОТ

Великий білосніжний морський пасажирський лайнер появився на морському горизонті як біле велике вітрило. Коли зблизилися курсами, побачили назву: „Тарас Шевченко” прочитали на його високому борту. Зразу спливли на пам’ять відомі рядки з Кобзаря „Готово! Парус розпустили, посунули по синій хвилі...” Згодом відвідали лайнер у болгарському порту Варна. Та окрім портретів Шевченка в салонах, нічого не виказувало причин причетності Кобзаря до флоту і моря.
Тема відношення Тараса Шевченка до моря і флоту виникла ще раз, коли в 2002 році взялися відкривали пам’ятник Кобзарю в Севастополі. Ось тоді місцеві комуністи, всілякі «Русские» общини з яничарами вкупі багато репетували на мітингах та писали в пресі, доводячи, що Тарас Шевченко, море і флот – це взаємовиключні теми. Та чи так це насправді?
Взагалі, тема моря широко присутня в „Кобзарі”, одна із найпоширеніших в творчості Тараса Шевченка, у більшості випадків пов’язана з темою козацтва. І не зважати на неї може лише той, хто спеціально цього бачити не хоче. Врешті, і сам „Кобзар” розпочинається з морської тематики, пам’ятаєте,

„Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав...”.

Це „Причинна”. А далі „Думка”, „Тарасова ніч”, „До Основ’яненка”, „Іван Підкова”, „Вітер з гаєм розмовляє”, „Невольник” та в багатьох інших творах Т.Шевченка тема моря органічно поєднана з життям народу, з темою історичного минулого та боротьбою за визволення України. Та цими творами морська тема в житті і творчості Кобзаря не вичерпується.
Здається, про важку долю Тараса Григоровича Шевченка, про заслання і військову службу, про його життя і творчість написано стільки, що віднайти щось нове чи маловідоме сьогодні майже неможливо. Та виявляється, що Тарас Шевченко під час заслання служив не лише солдатом а ще й матросом, йому довелося стояти біля витоків організації мореплавства на Аральськім морі і якраз ця, флотська сторінка біографії Великого Кобзаря остається найбільш не заміченою, губиться в його загальній солдатській службі і обходиться дослідниками його біографії. Про морську сторінку біографії Кобзаря майже нічого не відомо і професійним морякам України.
Доля Тараса Шевченка склалася так, що він, засланий царем на службу солдатом в Оренбурзький корпус, протягом майже півтора року, з 30 липня 1848-го до 23 вересня1849 року, служив матросом і одночасно живописцем в Аральській описовій інспекції під керівництвом капітан-лейтенанта Олексія Івановича Бутакова, брата адмірала Григорія Бутакова – героя оборони Севастополя під час Кримської війни.
Олексію Бутакову як ученому-гідрографу було доручено провести дослідження, скласти перші карти та описати узбережжя не відомого на той час Росії Аральського моря. Знайти досвідчену команду та ще й художників-картографів в напівдиких оренбурзьких степах було годі. Тож О.Бутаков, знаючи про службу в Оренбурзькім корпусі художника Т.Шевченка, для оформлення навігаційних і гідрографічних робіт почав його випрошувати в експедицію у Оренбурзького губернатора і командира Окремого Оренбурзького корпусу В.П.Обручова. То й не наважився переступити через царську заборону Шевченку писати і малювати але дозволив включити його разом з іншими солдатами звичайним матросом експедиції.
Тарас Шевченко із задоволенням сприйняв повідомлення про включення його до складу експедиції. Поряд з іншими матросами він вантажив припаси, виконував різні роботи з підготовки до походу, і здійснив піший перехід пустинею до берегів Аральського моря. Перехід каравану О.Бутакова був надзвичайно складним, пустинею тягнули дві розібрані шхуни і морський транспорт та ще караван з припасами для експедиції. Шевченко від сонячних ударів під час пішого переходу навіть втрачав свідомість.
Збирали гідрографічну експедицію в порту Раїм. Аральська флотилія О.Бутакова складалася з двох шхун „Константин” і „Николай” та транспорту „Михаил”. За спогадами учасника експедиції О.Макшєєва, Тарас Шевченко під час всієї експедиції жив у каюті разом з Бутаковим. У записках „Путешествия по киргизских степям и туркестанскому краю” він свідчить, що експедиція на Арал виявилася досить важкою і небезпечною. Сильні вітри і шторми виснажували команду, а з південних берегів чатувала загроза вороже налаштованих кінних загонів Хівинського ханства. Через псування продуктів і води члени експедиції постійно голодували. „Черные сухари обратились в зеленые от плесени, в солонине завелись черви, а масло было так солоно, что с ним невозможно было есть каши… Вода по временам так же была дурна, как и пища…”
Та все ж морська експедиція для Тараса Шевченка стала важливим етапом його творчості – і літературної, і художньої. Навіть і в таких важких умовах, під час морської хитавиці, в тісній необладнаній каюті, загружений обов’язками і службою він зумів створити видатні зразки художньої творчості.

...Похилившись, не те щоб
Дуже зажурившись,
А так на палубі стояв
І сторч на море поглядав...
Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось,
Та й заспівав, звичайно, тихо,
Щоб капітан не чув,
Бо з лиха якийсь лихий,
хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою...
***
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу.
Віршую нищечком, грішу,
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую...

Можливість в експедиції писати і малювати Шевченко використав сповна. Присутність і прихильність прогресивного і освіченого офіцера О.Бутакова, який розумівся на мистецтві і літературі, сприяли таланту Кобзаря, а морська стихія не могла не відобразитись у його творах великою кількістю малюнків та в віршах. Хоч і в неволі, Кобзар полюбив море, і воно надихало його фізичними і творчими силами.

Готово! Парус розпустили,
Посунули по синій хвилі
Поміж кугою в Сирдар’ю.
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале,
Нудьгу проклятую мою
Ти розважав-таки два літа.
Спасибі, друже...

Як згодом згадував О.Бутаков, Тарас Шевченко під час експедиції багато працював, малював і креслив, вів себе бездоганно, мужньо переносив труднощі морської служби і проявив кращі професійні морські якості. На невеликій шхуні під час виснажливих походів та морської хитавиці він зумів створити, окрім графічних карт, картини – шедеври художнього мистецтва. Його пензлю належать перші малюнки аквареллю берегів Арала і гирла Сирдар’ї. „Там, де козам роги прав’ять, - розповідав згодом Тарас Григорович своєму приятелю по Петербургу Данилові Мордовцю, - там ні до офортів, ні до других рисунків моя солдатська рука і доторкнутися не сміла – там цього ні-ні! ...лишень коли я з адміралом Бутаковим по Амудар’ї і по Аралу плавав, мені дозволено було малювати в альбом Бутакова”. На шхуні „Константин” Шевченко намалював і картину „О.Бутаков і фельдшер О.Істомін під час зимівлі на Кос-Аралі”.
За час всього заслання і солдатської служби, флотська служба Тараса Шевченка стала для нього як художника в творчому відношенні найбільш продуктивною. Протягом двох літ експедиції по Аральському морю Тарас Шевченко створив серію прекрасних акварелей морських пейзажів. По суті, Тарас Шевченко став першим українським художником-мариністом. Частина з його картин зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, але більшість зі створеного ним під час флотської служби втрачено.
Данило Мордовець згадував, що вже після смерті Кобзаря, йому вдалося в Петербурзі побачити дорогі акварелі Шевченка в альбомі, який О.Бутаков в 1864 році привозив Андрію Краєвському.
Результати Аральської експедиції стали надбанням географічної науки. Її результатами був надзвичайно задоволений і генерал-губернатор. Всі учасники морської компанії 1848-1849 рр., в тому числі і Тарас Шевченко, були „высочайше пожалуваны” грошовою премією у 5 рублів.
Однак, акварельний альбом Т.Шевченка видів Аральського моря і його узбережжя не був допущений до подання разом з другими описними роботами експедиції. Із-за тієї ж царської заборони Шевченкові малювати. Після заслання Тарас Шевченко чи подарував, чи розплатився цим альбомом з Карлом Герном, який дав йому притулок в Оренбурзі. Як склалася доля цих творів – достеменно не відомо.
Після завершення експедиції О.Бутаков знову домігся, щоб Шевченко залишився для остаточної обробки описових матеріалів і вони разом їх доопрацьовували.
Між Шевченком і його флотським командиром склалися дружні відносини. У листі до княжни В.Рєпніной 14 листопада 1849 року поет називає Бутакова своїм товаришем і другом, а стосунки з ним характеризував як добрі і братські.
Та за доносом про порушення царської заборони Шевченку писати і малювати О.Бутаков був оштрафований, його наукові дослідження так і не були повністю надруковані, а самого Шевченка заарештували і запроторили в Новопетровське укріплення. Ось так завершилась флотська служба Тараса Григоровича.
Вже після звільнення з заслання, 10 березня 1858 року, на поштовій станції у Владімірі, Шевченко останній раз зустрівся зі своїм колишнім морським командиром та його дружиною, художницею Ольгою Миколаївною. Згодом вона виконала офорти з чотирьох Шевченкових малюнків.
У дитинстві О.Бутаков жив у Севастополі. Під час експедиції по Аралу він багато розповідав Шевченкові про місто свого дитинства – Севастопольську фортецю. І не випадково після звільнення із заслання Кобзар планував повернутися на рідну землю через Крим. Та не судилося йому це за життя.
Але прийшов таки Тарас до Севастополя, у місто морської слави, про яке так багато чув із уст Бутакова під час плавання по далекому від Чорного моря Аралу. В 2003 році на день Незалежності України постав Великий Кобзар у бронзі на гранітному постаменті біля берега бухти Омега. Тепер прийшов Тарас Шевченко до флотської столиці омріяної ним незалежної України назавжди. Прийшов не лише як національний Пророк, як народний Кобзар, як видатний художник і академік живопису, прийшов як моряк, як перший український картограф і гідрограф, як перший художник-мариніст. Тепер він з високого постаменту завжди вдивлятиметься в простори Чорного моря як колись з шхуни „Константин” вдивлявся в штормові хвилі Аральського моря. Звідси він завжди проводжатиме і зустрічатиме з походів бойові кораблі вітчизняного флоту. „І оживе добра слава, слава України...” .

НЕ ДЛЯ СЛАВИ, А ДЛЯ ЛЮДЕЙ.

Військовий вітрильник австро-угорського флоту поволі рухався розігрітими сонцем водами Червоного моря. Слабкий гарячий вітерець ледь напинав його вітрила. Дерев’яні палуба та корабельні приміщення нагадували корабельному лікарю доктору медицини Ярославу Окуневському розпечену гуцульську піч, тропічна спека придавала немало клопоту з командою. В людей, не привикших до тропічного клімату, на „тілі прокидаються різнорідні сверблячки і болячки. Опісля наступає така апатія, підмічає доктор, «що й думати не хочеться. Усе бери, лиш мене лиши в супокою. Страшенна лінь ума і тілесна. Чоловік лежить днями на плетених індійських лежаках, а ворог йому той, хто присилує його змінити це вигідне становище”.
„Виринає гора Синайська з глибини моря і знимаєсь під небеса. Розпражена вона і світить своїми розпуклими боками. Ціла вона горить полум’ям – і вода горить”. У вогні цієї гори виділися молодому доктору образи бога з рідної Яворівської церкви, з далекої від тропічного моря Косівщини, що на Прикарпатті. А ще виринали у памяті вічнозелені смерекові верхи карпатських кряжів Сокільського, Плоского з їх гірськими луками.
Вітер ледве – ледве виправляє вітрила. Екваторіальне сонце і далі розпікає корабель, і, здається, запалить океан. „Судно сунеться поволеньки вперед, а довжелезні хвилі колихають нашу лушпину, - лягають на папір рядки, призначені родині лікаря, - як мати гойдає колиску з своєю любою дитиною.
Свят- вечір.
Матроси і підофіцери засуєтились. Там на „prove” (переді) лагодять вправні старі матроси святе деревце.
Деревце бідне, із віників з пруття. Обвішали його червоними і зеленими папірцями, обзеленили листям з капусти, навішали горіхів та посипали його клочками вати. Біла вата нагадує нам пластинки снігу – родинний край студений.
... Та на небі не наші звізди. Полудневий хрест не то, що наші небозводи.”
Саме на нашому, українському небозводі, яскраво загорілася і досі сяє яскрава зірка Ярослава Окуневського. Дарма, що десятиліттями її офіційно старалися не замічати.
Зірка майбутнього адмірала австро-угорського флоту зійшла в 1860 році в родині священника села Радівці на Буковині, де він народився, але виріс Ярослав Окуневський в селі Яворові, поблизу Косова нинішньої Івано-Франківської області. Тож не є дивним, що в пекучому Індійському океані перед ним завжди виринали карпатські спогади дитинства.
Був Ярослав третьою дитиною в родині. Його старший брат Теофіл став визначним адвокатом, одним із найпомітніших політиків Галичини, разом з Іваном Франком і Михайлом Грушевським заснував радикальну партію, яка першою поставила питання незалежності України. Від цієї партії він в 1897 – 1900 та в 1907 – 1918 роках обирався депутатом австрійського парламенту. Кілька каденцій був послом Галицького сейму. Молодша сестра Ольга теж володіла неабияким талантом. Була прекрасною піаністкою, любимою ученицею композитора Миколи Лисенка, письменницею, створила глибокі твори з медицини та народної творчості, випускала друкований жіночий альманах „Перший вінок”. Це вона привела в українську літературу Наталію Кобринську.
Доля визначила Ярославу стати військовим моряком. Початкову освіту майбутній адмірал проходив в Яворові, затим вчився в Народній школі в Снятині а з 1869 року в польській гімназії в Коломиї.
„Мене віддали, - згодом напише Ярослав Окуневський, - у сусіднє містечко. І на добру станцію дали, і одежину справили, і черевики...
- Ти селюх, хам!
- Чого я хам?
- Ти по-польськи не вмієш!
Се була перша гірка капля цивілізації”.
Тут, в Коломийській гімназії, юні Ярослав разом з братом Теофілом вперше відчули всю глибину різниці, ту прірву, що розділяла на рідній землі панівну націю, колоніальну, і рідну націю, бездержавну.
В 1871 році, після закінчення гімназії, Ярослав стає студентом медичного факультету Віденського університету. Ціпкий до знань юнак зразу привернув до себе увагу викладачів та ...представників збройних сил Австро-Угорщини. Невдовзі Я.Окуневському призначають досить високу військову стипендію і він спеціалізується стати військовим лікарем. Студентом Ярослав Окуневський бере активну участь у громадському житті університету, в 1879 – 1890 роках очолює українське товариство „Січ”, яке згодом відіграло значну роль в національно-визвольних змаганнях українського народу, редагує випуск „Слов’янського альманаха”. Під час навчання Я.Окуневський близько сходиться з О.Терлецьким, підтримує тісні стосунки з І.Горбачевським, видатним вченим і основоположником біохімії, налагоджує стосунки з М.Драгомановим. За публікацію в „Альманасі” „Політичних пісень українського народу” М.Драгоманова віденська поліція „Слов’янський альманах” закрила. У Віденському університеті поряд з студіюванням медицини майбутній морський офіцер Я.Окуневський вивчив багато мов народів світу, що згодом дозволило йому в морських мандрівках ходити шляхами, далекими від офіційних маршрутів, знайомитися з невідомими для його краю країнами і народами, їх культурою і традиціями.
Відмінно закінчивши в 1884 році медичний факультет і отримавши степінь доктора медицини, Ярослав Окуневський призначається військовим лікарем в австро-угорський середземноморський флот, у військово-морську базу в м. Поля (тепер м. Пула) в Хорватії.
З цього хорватського порту на військових кораблях „Мінерва”, „Аврора”, „Радецький”, „Кайзер Франц Йосип I ” і пролягли морські шляхи молодого українця до багатьох країн Європи, Африки, Азії, Океанії і Америки.
Флотська кар’єра Ярослава Окуневського як на часи, коли Гуцульщину після Олекси Довбуша інакше як край розбійників не називали, була на диво успішною. Пам’ятаючи з юності оте зневажливе „селюх, хам”, Окуневський надзвичайною напругою своєї праці, розуму і організаторських здібностей пробивав собі службову дорогу. Починав з корабельного лікаря, ніколи не відділяв себе від команди. В тропіках, в полярних широтах завжди першим йшов на допомогу тим, хто був слабший. Як лікар набув широкої популярності не лише на флоті, практикував і в портах країн, куди заходили з візитами. Роками не бував у рідному краї і отчому домі, бороздив океани і моря навколо Європи і світу. Не лише лікував моряків а й вивчав медичні досягнення в чужих краях, досліджував медичну практику інших народів, розвивав військово-морську медицину. Все набуте під час морських походів згодом ляже в медичні порадники і військово-медичний статут австро-угорського флоту, який буде запозичений багатьма флотами світу, у тому числі і російським. Це було вже міжнародним визнанням доктора медицини Окуневського.
Численні і тривалі морські походи привели Я.Окуневського до думки про необхідність будівництва військово-морського шпиталю, де б не лише надавалася професійна медична допомога морякам а й де б акумулювалися кращі досягнення флотської медицини. І такий військово-морський шпиталь ним був створений в порту Полі. В цьому шпиталі було повернуто до життя чимало моряків з усього світу, особливого значення він набув в роки Першої світової війни.
За морськими походами і флотською службою Я.Окуневський особливо не дбав про особисте життя. Одружився лише в 38 років з австрійкою Отілою Міллер, з якою мав двох доньок. Проте помітний шрам в його серці залишила видатна українська співачка Соломія Крушельницька, яку знав понад десять років.
З військово-морської бази Полі службова дорога повернула Окуневського до Відня. З виходом на берег він не пориває з своїми колегами по флотській службі, допомагає чим може, постійно вникає в проблеми корабельних екіпажів. Службу на кораблях завжди вважав кращим прожитим часом.
Перша світова війна застала його у головному штабі флоту на посаді адмірала, Головного лікаря і начальника Головної медичної служби австро-угорського флоту. Тепер його медичні дослідження, весь набутий досвід були направлені на організацію медичної служби флоту в бойових умовах. Колись молодому флотському лейтенанту в Червоному морі здавалося, що горить запалене розпечене сонцем море. Досвідчений і випробуваний морем адмірал тепер бачив, як насправді горять море і кораблі, а з ними і люди. На збереження їх життя Ярослав Окуневський направляє весь свій досвід, всі свої знання.
Праця і заслуги видатного військового лікаря, адмірала, доктора медицини Ярослава Окуневського дістали гідну оцінку сучасників. Перший адмірал з Гуцульщини став першим українцем – кавалером Рицарського хреста Франца-Йосипа, ордена Рицаря іспанської королеви, французького ордена Почесного легіону, китайського імператорського ордена Дракона, найвищого титула Мандарина та ще багатьох високих нагород не однієї держави.
Студентські літературні студії не залишилися осторонь професійної діяльності доктора медицини. Його флотська служба була багатою на враження. Він на власні очі бачив виверження вулканів, ходив по китайській стіні, джунглями Латинської Америки і горами Тібету, поклонявся єгипетським пірамідам і буддійським божествам, милувався витворами античних греків і римлян. У складі офіційних і неофіційних делегацій бував на прийомах імператорів, королів і султанів, ханів, баронів і вождів племен...
Як позволяла служба, у рідкі вільні хвилини все побачене він описував у захоплюючих і колоритних листах-спогадах до родини, багато фотографував і збирав колекцію різноманітних пам’яток про країни, в яких побував. В 1885 році газета „Діло” надрукувала нарис Я.Окуневського „Чорногора і чорногорці”. Його листи стали охоче друкувати популярні газети Львова і Чернівців, вони мали надзвичайний успіх у читачів, для яких якби відкривали вікно у світ. Його нарис „В Гімалайських горах” був вміщений в книзі для п’ятого класу гімназії як зразок опису подорожей.
Літературні листи-нариси Ярослава Окуневського засвідчили неабияке літературне дарування їх автора, були надзвичайно цікавими, були розповідями українця українцям про далекі і в більшості невідомі для широкого загалу краї і народи.
„Листи Окуневського, - писала газета „Діло”, - звертали увагу читаючої публіки тому іменно, що визначаються чистотою мови, гарним стилем, спостережливістю і глибокою думкою. Нічого подібного в нашій літературі нема, а автор, блукаючи по далекому світі й описуючи чужий край, раз у раз пригадує собі то славну бувальщину нашу, то відносини наші, і в подорожні спомини у відповідні місця вплітає згадку о Руси. Тому ті спогади дуже наші, рідні...”
Невдовзі за сприяння популярного політика і письменника В’ячеслава Будзиновського та Дениса Лук’яновича листи Я.Окуневського було вирішено випустити окремою книгою. Вона дістала назву „Листи з чужини”. Перший том вийшов з друку в 1898, другий – в 1902 році і мали надзвичайний успіх у читачів, ними зачитувалися Галичина і Буковина. Книжку назвали першою ластівкою української мандрівної літератури.
Вихід у світ „Листів з чужини” тепло привітав у статті „Южнорусская литература” Іван Франко. Назвавши Ярослава Окуневського „галицько-руським прозаїком”, Франко поставив його „Листи” зразком для авторів мемуарної і туристичної літератури. Д.Лукіянович особливо відзначав, що де б не був автор листів, він завжди пам’ятав про рідний край, хоч на чужині не чує рідного слова.
„Нікому з українців Австро-Угорщини не вдавалося досягнути такого становища в суспільстві, дослужитися до різних титулів та орденів, як йому, Ярославові Окуневському, не онімечившись і не ополячившись при цьому, - пише прикарпатський дослідник біографії і творчості Я.Окуневського Роман Горак. Всюди, де виникали питання про його національну приналежність, не приховував, як це часто робили інші, що є українець, і терпеливо роз’яснював, де та Україна, яку навмисно або ж через елементарну необізнаність у географії плутали то з Польщею, то з Московією...
Пояснював це при дворі китайських імператорів, куди його запросили, аби перед заслуги перед Китаєм нагородити одним з найвищих і найпочесніших орденів, а також надати титул Мандарина. Мав терпіння оповідати про це і при дворі іспанського короля... Оповідав усюди, де вважав за потрібне. Ще задовго до всіляких дипломатичних місій, Ярослав Окуневський своєю поведінкою, розумом та діяльністю по цілому світу робив для України добру опінію і знаходив для неї прихильників. Не нарікав на гірку долю, не плакався на сусідів, на котрих традиційно звалювалися національні нещастя...”.
З початком Першої світової війни в Західній Україні почали масово створюватися відділи Українських Січових Стрільців, в скорому часі з яких було створено Легіон УСС. Ярослав Окуневський, не зважаючи на протидію австрійської влади, вітає його створення і жертвує на їх забезпечення великі суми з власних коштів. В скорому часі він очолює Українську санітарну місію, в 1915 році надає суттєву допомогу санітарній службі легіону, направляє з Відня для нього медикаменти і вступає в Союз визволення України.
З проголошенням Західно-Української Народної Республіки 58-річний адмірал відразу зголосився на службу рідному народу. Очоливши Державну медичну місію ЗУНР у Відні, акумулює збір коштів для молодої держави і направляє чотири санітарних ешелони для Української Галицької армії. В 1919 році Ярослав Окуневський вносить вагомий внесок в забезпечення військ УНР генерала М.Омельяновича-Павленка, в тому числі і полків морської піхоти Михайла Білинського. Навіть маючи чималі кошти здобути зброю, спорядження і медикаменти для війська УНР виявлялося нелегкою справою. У великій мірі допомагали виходити з ситуації старі віденські зв’язки.
Незабаром Ярослав Окуневський, хоч і з труднощами, повертається в Галичину і очолює санітарну управу Галицької армії. Дружина з дітьми зосталися у Відні, тож поселився у брата Теофіла в містечку Городенка на Прикарпатті.
Українська визвольна революція а з нею і молода Українська держава не витримали ударів сусідів. Поразка Української Народної Республіки стала важким моральним ударом для вже літнього адмірала. Відраду знаходив в медичній практиці на Покутті та в Гуцульщині, де створив своєрідну медичну школу.
24 жовтня 1929 року життя славетного українського адмірала трагічно обірвалося. Ховали Ярослава Окуневського всією громадою Городенки. На цю трагічну подію відгукнулося багато тодішніх видань Західної України. Львівський „Календар „Просвіти” наголосив в некролозі, що пішов з життя „один з найвидатніших наших громадян кінця минулого і початку теперішнього віку...”. „Він був представником того роду, який коренями вріс ув українську культуру і був її творцем,” – напише вже у наші дні Роман Горич.
Як не прикро про це писати, але ім’я цього славетного українського адмірала, видатного моряка, військового лікаря і письменника, що жив, служив і працював не для власної слави а задля України, осталося майже не відомим широкій громадськості України. Не говорячи вже про моряків національних Військово-Морських сил. За часи „народної” влади було знищено величний Народний дім, збудований в Городенці на кошти Я.Окуневського, манкурти спалили родинний будинок в Яворові, в якому бували Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник... Стиралася сама пам’ять про „буржуазного націоналіста” в адміральських погонах, його родину розсіяли по Сибіру, по широкому світу... Навіть у Городенці широка громада не відає людина якої величі покоїться на їхньому цвинтарі.
Влада і час були безжалісними до пам’яті Ярослава Окуневського. Стиралося з пам’яті, знищувалося і приховувалося все, що могло нагадати про славетного моряка і лікаря, який носячи австро-угорські морські однострої мріяв про флот український, і так вагомо йому прислужився ще на початку минулого століття.
Та минулий час позволяє сьогодні в повній мірі визначити велич його постаті. В Севастополі створено Громадський комітет по увіковіченню пам’яті видатного моряка України. У Військово-Морських силах Збройних Сил України заснувати Громадську літературну і медичну премії його імені. Моряки ВМС вже побували в Городенці на могилі адмірала, встановили зв’язки з місцевими краєзнавцями.
Врешті, мрія і праця видатного українського моряка створити національний флот стала духовною складовою того факту, що саме Городенківський район в найважчий для Військово-Морських сил України1992 рік першим в Україні започаткував шефство над флотом, що стало незабаром справою всенародною.

ПЕРСОНА НОН ГРАТА

Діда Василя знали у всьому районі. За звичай односельці поза очі звали його Персона.
- А куди йдеш?
- Та до Персони, спитати треба.
Виглядав дід Василь, як до застійних радянських часів, досить незвично. Ходив у доволі потріпаних джинсах, джинсова сорочка завжди була навипуск, сиве волосся сягало пліч, а на його голові завжди знаходилося широке аргентинське сомбреро. Був високого росту, худощавим, кремезним в плечах. І хоча дід Василь мав дві вищі освіти, жив з того, що копав могили на сільському цвинтарі та з невеликого городу коло старої хати.
За звичай, частіше діда можна було побачити біля невеликого віконця, що виходило на дорогу, за читанням газет. Партійних газет принципово не читав, особливо не сприймав обласну „Прикарпатську правду”, які називав скромно „неправдивими”. Перечитував старі аргентинські, які колись привіз з собою, та художні книги з української класики.
Діда Василя в 1960-ті роки вислали з Аргентини. Був він там сенатором, депутатом аргентинського парламенту і міліонером. Вислали його на Батьківщину як персону нон грата за активну комуністичну діяльність, яка тамтешньою владою була розцінена як антиаргентинська та антидержавна.
Дід Василь виїхав в еміграцію зовсім малим разом з батьками ще за небіжки Австрії. Поневіряючись світом в пошуках заробітку, родина потрапила до Аргентини. Юнаком свій трудовий стаж Василь разом з батьком починав лісорубом.
Валив аргентинські прерії і вчився. Закінчив коледж, згодом економічний і юридичний факультети столичного університету. Розпочавши свою власну справу в готельному бізнесі, досяг успіху, став міліонером і поважною у суспільстві людиною.
Ще в університеті Василь захопився модним серед молоді тих часів марксизмом, вступив до соціалістичної партії і став її активістом. Як юрист, захищав бідних, займався благочинністю, з часом прийшла популярність політика. Після Другої світової війни був обраний сенатором, став комуністом і підтримував тісні стосунки з радянським посольством. В депутатські залі сенату сидів з червоним радянським прапором і наполягав на необхідності встановлення в Аргентині радянської влади. Заперечень, що в Радянському Союзі життя далеко не таке, як його малюють пропагандисти з посольства СРСР, що в його рідній Україні знову лютує голодомор, слухати не хотів, виступав за перетворення Аргентини в соціалістичну республіку. Не лише агітував але й організовував політичні акції та фінансував марксистських бойовиків.
Василя умовляли політики, керівники держави, що негоже йому, поважній і відомій особі вести таку політику в державі, яка забезпечила йому у житті все. Натякали на можливім виселенні на Батьківщину до комуністичного раю. Та Василь не уймався. Посольство СРСР підтримувало і запевняло його, що образити його, міжнародного комуністичного діяча, СРСР не дозволить нікому, що він в Союзі уже є національним героєм і буде забезпеченим країною трудящих не гірше чим в імперіалістичній Аргентині.
Закордонна політична кар’єра Василя закінчилася водночас. Після чергового мітингу і конфлікту з поліцією його запросили до міністерства закордонних справ, оголосили його подальше перебування в країні небажаним, тобто персоною нон грата, і вручили квиток на пароплав з Буенос-Айреса до Одеси. Часу на збори визначили всього три дні. За ці дні він мав вирішити питання і долю власного майна та уладнати всі свої справи в Аргентині.
Василь кинувся за допомогою до радянського посольства. Там відповіли, що окрім дипломатичної заяви, більш нічим допомогти не можуть. Пообіцяли допомогу в Союзі.
Майно прийшлося продавати з молотка, за безцінь. Хто ж заплатить дорожче, коли знають, що все одно залишиш і так? З усіх своїх міліонів виторгував якихось сто тисяч доларів. За порадою радянського посла всі свої гроші перевів на рахунок посольства, обіцяли так їх надійніше зберегти від імперіалістичних зазіхань.
...В Одесі на морському вокзалі грав військовий оркестр, піонери з барабанами били марші і віддавали салют. Стояла куча партійного начальства. Вітали борця з імперіалізмом квітами і згодом, після мітингу, провели до поїзда Одеса – Івано-Франківськ. Радянських карбованців у Василя не було, тож квитка придбали для нього безкоштовно. Безкоштовно відправили й телеграму в рідне село, мовляв, зустрічайте дорогого гостя. Василь радів, ось вона омріяна радянська Батьківщина, зустрічають як героя, шанують як – то ж варто було боротись за таке життя.
В Коломиї вранці Василя вже ніхто не зустрічав. Наоборот, ловив на собі підозрілі погляди. В касі повідомили, що до Болехова поїзди не ходять. Автобуса теж не було. Знайшов таксі, запропонував за 50 доларів довезти до райцентру. Водій навідріз відмовив, сказав, що ще жити хоче, і до Сибіру його не тягне. Але за запропоновані джинси з задоволенням погодився.
- Це ж інша справа, зрадів таксист.
В Болехові на Василя чекав двоюрідний брат Микола. Приїхав на возі. До села було ще з двадцять кілометрів гірської битої сільської дороги.
Усівшись на возі, Василь роздивлявся добре призабуті рідні краї. Вони дійсно мало скидалися на красиві кольорові буклети про радянську Україну які брав і розповсюджував з радянського посольства в Аргентині. Хати в селах старі, під дранкою, тини плетені, майже не змінилися з часів його дитинства.
- Якийсь ненормальний таксист мені в Коломиї трапився, розказував брату Василь, за долари їхати не захотів а за джинси – погодився радо так, наче я йому дав маєток. Та ціна їм то півтора долара.
- Ну й дурень ти, Василю, хоч і в світах вчений, - відповів брат. Та за ті твої заморські сподні у нас місяць можна жити. Добре жити! Ну й дурень ти, брате-сенаторе, ніц життя нашого не знаєш.
Екс-сенатор давався диву, не розумів такого підходу до життя.
На третій день перебування в рідному селі Василя позвали до райкому партії. Їхав знов на братовім возі, другого транспорту не було. Звідти повезли в обком.
Розмова аргентинського сенатора з першим секретарем обкому партії тривала довго. Виявилося, що вони по різному підходять до теорії і практики марксизму - ленінізму. Секретар визнав сенатора троцькістом, буржуазним агентом, сподвижником вейсманістів-морганістів і заявив, що з такими ідеологічними шкідниками партія рішуче бореться. Довіри до міліонера нема і бути не може.
Василя заборонили приймати на роботу, навіть до колгоспу. Валюту, яку він мав на рахунку, визнали такою, що отримана на експлуатації трудящих, тому націоналізували. Колишній міліонер остався без засобів до існування.
В Аргентині емігрантом в молоді літа було легше, зітхав колишній сенатор, там держава надавала хоч якусь допомогу. А тут, на рідній землі, щоб вижити, за десятку прийшлося копати могили на цвинтарі. Інколи його кликали сусіди допомогти по господарству та що-небудь зробити біля хати. Так і жив Василь – персона у старій батьківській хаті під наглядом КДБ до своїх останніх днів.
Історію колишнього прикарпатського сенатора варто би знати всім тим, хто і сьогодні під червоними прапорами у Верховній Раді збирається будувати майбутнє України.

ПІСНІ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА.

Президент Леонід Данилович Кучма разом з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним проводили літній відпочинок на державній дачі „Форос” в Криму. В один із днів із севастопольської міської адміністрації поступило розпорядження глави Адміністрації Президента Віктора Медведчука підготувати Президентам концерт. Дві пісні для В. Путіна мали співати артисти ансамблю пісні і танцю Чорноморського флоту РФ і дві за бажанням Леоніда Кучми від Військово-Морських сил України запропоновано співати заслуженому артисту України Олександру Іванову.
Вияснили, що Володимиру Путіну будуть співати його любимі „Офіцери” і „Лейтенанти Росії”, тож вирішили тематику не міняти і теж співати нашому президенту українські „Офіцери” та „В похід йдемо”. Хай Путін теж послухає, що і в Україні є віддані її народу офіцери і матроси.
Олександр Іванов надів парадну форму капітана 1 рангу, начепив свої відзнаки за заслуги і разом з російськими артистами на автомобілі державної охорони відправився на Форос.
Після проходження контролю біля концертної зали артистів зустрів особисто Віктор Медведчук. Пропустивши росіян, звернувся до Іванова, чого, мовляв, вибрався в формі?
– Так росіяни теж у військовій формі, відповів Олександр.
– Ну той що, а що співати будеш? Іванов відповів, що співатиме флотські пісні „Офіцери” і „В похід йдемо”.
- Які офіцери, який похід, яка флотська форма, - взявся за голову Медведчук. Ти що, не знаєш, що батько на флот образився і моряків не любить?
Іванов розвів руками, він якось не взяв до уваги, що весною того ж року Кучма з Медведчуком в Балаклаві брутально зняли з посади не лише Главкома ВМС адмірала Єжеля але практично й всю військову раду.
Іванову наказали зняти форму, терміново підібрали фрак і співав флотський співак президентам лише одну пісню: „Ніч яка місячна”. Російські артисти, як годиться, співали своєму головнокомандувачу раніше підготовлені флотські пісні. Після концерту Медведчук холодно відправив артистів до Севастополя.
Згадали про Іванова через кілька місяців, під час кримського саміту глав країн СНД. На цей раз Олександра запросили заспівати кілька пісень на концерті для президентів підчас прощального фуршету.
Офіціанти розносили шампанське, обстановка серед глав держав СНД була, образно кажучи, неформальною. Деякі президенти вже самі почали співати.
Президент Казахстану Н.Назарбаєв підійшов до мікрофона і затягнув „Подмосковные вечера”. Виходило не дуже професійно. Іванов з бокалом шампанського стояв неподалік Володимира Путіна. Підійшов Леонід Кучма і, поклавши руку на плече співака, спитав „Генерал, а ти чого не п’єш?”.
- Я взагалі не вживаю спиртного, пане Президенте, прозвучало у відповідь.
- Що, захмеліло запитав Леонід Кучма, не п’єш навіть шампанського?
- Взагалі ніякого спиртного, Леоніде Даниловичу.
- Ну, то тоді йди допоможи Назарбаєву співати, знайшов заняття заслуженому артисту України Леонід Данилович.
- Я не буду з Назарбаєвим співати, - заперечив Іванов.
- Як це так не будеш, чому?, - вперся погляд Кучма в Іванова.
- Та тому, що Назарбаєв не є Президентом України а я можу співати лише Президенту своєї країни, відповів співак.
- Ну раз так, розтягнувся в награній посмішці Президент, то хай сам співає. І відійшов у сторону.
Більше Олександра Іванова до Фороса не кликали.

ЛИСТ СЕВАСТОПОЛЬСЬКИХ КОЗАКІВ МОСКОВСЬКОМУ МЕРУ

Ми, славні лицарі землі Херсонеської, неньки України-Руси історичні оборонці, шляхетні воїни на воді, під водою, на землі та в повітрі нестримні, наслухавшись ваших, господін мер столиці государства Російського, численних заяв та промов з приводу Коша нашого – Севастополя та слави його звитяжної, зібравшись за старим нашим звичаєм на козацький круг – Раду, листа Вам ухвалили.
Відомо ж усім, хто хоче знати, що українське лицарство козацьке владу Московську завше цінувало та поміч їй надавало. Це ж наші козацькі полки ще в сиву давнину не позволили литовцям на Угру до золотоординського хана Адигея йти, чим забезпечили Москві незалежність від ворогів християнських. Батько наш, славний гетьман Сагайдачний, не став браму Кремлівську до кінця валити, зберігши від короля Польського столонаслідство ваше, як і державу в цілому. Славетний і непереможний на воді і суші отаман Сірко вчасно зловив і в Москву направив лжецаревича Симеона заради процвітання та миру в московському домі.
Європа знає, та і в Южноруських актах записано, що першим в бухту Ахтіар ескадру козацьку з Херсона привів славної пам’яті переможець османів кошовий отаман Сидір Білий, твердою рукою заклавши тут базу Чорноморського флоту і Коша нашого. Затим на славу імперії справу його розвивали звитяжні адмірали Аркас і Нахімов.
В старі часи безграмотні московські бояри, пижачись в бобрових шубах, з шкури лізли, щоб звитягу нашу забути і з історії викинути. Негоже Вам, господін мер, повторювати їх невігластво в професорській мантії. Воно, звичайно, в Москві завше хотіли бути самодержцями „... и Великая, и Малая, и ...прочая, и прочая”, „ісконниє” префектури заводячи навіть за океаном, марячи теплими морями, щоб в водах їх помити свої валянки. Для цього і клейноди наші прославлені в битвах за віру православну з Січі в „сєвєрную Пальміру” забрали і в спецхран від очей людських заховали.
Статус, стверджуєте у нашого Коша російський? Крим Україні даровано без волевиявлення всенародного? Гай, гай, шановний пане!
Може, ще знайдете дату всенародного референдуму про приєднання Криму до високого Вашого престолу? Маєте добре знати, господін професор, що за гріхи ханські Крим не раз козацькою шаблею здобувався, але, як сусіди, козак з татарином завше згоду знаходили і за волю та свободу проти наших ворогів лютих не раз і не два разом на герць йшли. У татар кримських навіть є танець Богдана. А чи є в них танець Катерини, Потьомкіна а, може, Лужкова?
Народні обереги – не сталінська Конституція, якою ви безсоромно козиряєте. А чому не згадуєте рішення кримського парламенту 1918 року чи брєжнєвську Конституцію 1978 року? Ото-то, шановний мер, брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.
Ваші сльози та універсали до севастопольської п’ятої колони, то біш, ваших співвітчизників-колоністів, все більше нагадують нам, козакам, звернення хана Мамая до князя Дмитрія Донського не губити Золоту Орду – колиску братніх народів, в якій виросло і окріпло князівство Московське. Спасибі вам, насмішили наше товариство! Славу нашу звитяжну в префектури ваші, як раніше в колегії всякі, вам вже більше не загнати. Як кажуть, цей каравай не для вашого рота!
На відміну від Арбату, слава наша чорноморська в Севастополі на кожному кроці – у назвах вулиць, на граніті пам’ятників як не козацьким полком, то прізвищем українським козацькою шаблею чи пікою викарбувана. Навічно!
А щодо гризоти вашої стосовно тяжкого тумаку по „національному самосознанію всех россіян”, то за наших, севастопольських росіян, турбуватися не треба, бо на історичні префектури вони чогось спішити не збираються.
В церкві Христа Спасителя помоліться, впевнені – поможе! Севастопольці ще 1 грудня 1991 року, за нашим же, козацьким звичаєм, а по-теперішньому, референдумом, визначилися за незалежність України.
А про Чорноморський флот, то й мови нема – він тоді ж, про волю свого народу дбаючи, більше 80 відсотків голосів своїх поклав на паперть відродження морської слави України. А те, що зосталося, якраз в Цемеську бухту влізе і без переговорів. До слова хай буде сказано, що життя в тій бухті налагодив полк славних попередників наших, Війська козаків азовських, що зараз кубанським зветься. Але то ми вам даруємо.
Не радимо вам, господін Лужков, виходити на герць з звитяжним козацтвом. Користі для Москви з того мало. Бо бачили ми в звитяжних поєдинках не лише в Чорному і Азовському а і в Середземному і Балтійському морях не те що окремих мерів та думських дяків, а і султанів, королів, царів, великих князів, господарів гамузом взятих. І що з того вийшло? Вільна Україна!
На закінчення дамо пораду. Якщо надумаєте біля мікрофона черговий раз про Севастополь сльози лити, то не дуже тужтеся. Бо червонієте. А ще ваш попередник по московських палатах Ульянов-Ленін завбачливо примітив, що коли пошкрябати московських „червоних”, то обов’язково проглянеться шовініст і держиморда. По щирості скажемо, що не до лиця це вам, меру столиці держави нашої сусідньої!

З побажанням вам добра та злагоди весь курінь козаків Севастопольських.

ДЕЛЬФІН БОРЯ

Стояв сонячний травневий лагідний ранок, які можуть бути лише в Грузії. Екіпаж сторожового корабля „Куниця” в потійському Новому порту вишикувався на верхній палубі для підйому Військово-Морського прапора. До ритуалу підняття прапора оставались лічені секунди аж раптом шеренги матросів лівого борту здивовано зашуміли і всі почали заглядати за борт. До корабля плив великий дельфін! Його спинний плавник як ножем розсікав водну гладь. Пройшовши вздовж лівого борту, дельфін щось просвистів, піднирнув під корабель, затим проплив вздовж правого борту: мов командувач парадом обійшов всі кораблі дивізіону. Так в життя 181 дивізіону протичовнових кораблів 184 бригади охорони водного району увійшов дельфін.
Та дельфіну пригледівся катер – торпедолов, який разом з командирським катером стояв окремо біля невеличкого пірсу. Лише біля них дельфін оставався надовго, швидко установив контакт з матросами і виконував для них деякі циркові вправи.
Було видно, що дельфін шукає контакту з людьми, має відповідну циркову підготовку, абсолютно нічого не боїться і... не вміє ловити рибу. Цікаво, що і кефаль, яка плавала під самим носом дельфіна, абсолютно не звертала на нього уваги. Припускали, що приблудлий дельфін мав би втекти з Батумського дельфінарію але це залишилося загадкою, тим більше що з Батумі ніхто ним не цікавився.
Дельфіна назвали Борею, ім’я йому сподобалося і він завжди озивався на оклик матросів. Бувало, що загаявшись десь в акваторії бухти, матроси починали його звати і він негайно припливав до свого матроського товариства. Там, щоб з ним сфотографуватися, завжди стояла група моряків чи іноземних курсантів потійського навчального центру. Дельфін позував, висуваючись наполовину з води, крутив „бочки”, плескав плавниками по воді. Охочих катав по бухті. Та лише один раз. На другий треба було дельфіну дати рибу. Якщо його обманювали, дельфін ховався в воду і викликати його звідти могли лише матроси торпедолова, з якими у Борі були особливі стосунки.
Та дельфін був хворим. Майже по всьому тілу його шкіра була вражена лишаями, які місцями кровоточили. Дельфін постійно терся враженими місцями об кіль катера і ще більше їх роздирав. То ж матроси звернулися з проханням як би то свого улюбленця вилічити.
Я провів розмову з дивізіонним лікарем. Старший лейтенант медслужби став у позу, мовляв, його призначення лікувати людей а не риб, і він не є сільським фельдшером для худоби. Тоді я зібрав старшин – корабельних фельдшерів. Ті погодилися лікувати дельфіна мазями але не знали як це зробити: не витягнеш дельфіна з води на берег. Врешті, вирішили спробувати пролікувати „рибу”.
Взявши велику банку з маззю Вишневського, фельдшери з сторожових кораблів „Куниця” і „Ворон” взялися за незвичайного пацієнта.
Підізвали до катера дельфіна. Один старшина його притримував, щоб той не пручався, а другий мазав його маззю. Коли дельфіну показували, що треба перевернутися на спину, він виставляв з води живіт, демонстрував розуміння, що йому хочуть допомогти. Курс лікування проводили тричі на день. Мазі використали багато, бо після медичних процедур дельфін занурювався у воду і мазі змивалися водою. Але й результат старань старшин таки був: через два тижні шкіра на дельфіні виблискувала як новенький футбольний м’яч! Дельфін аж повеселів, в його очах появилася весела іскринка, і він став щоденно посеред бухти влаштовувати циркові вистави.
Лікарі дельфіна – корабельні фельдшери, ходили в дивізіоні з високо піднятими головами, як герої: комдив перед всім дивізіоном оголосив їм подяку! А дивізіонний лікар волів той випадок з дельфіном не згадувати взагалі.
Незабаром дельфін Боря став надзвичайно популярним. І не лише в Поті, де на нього приходили подивитися з усієї округи. Про нього навіть зробили телевізійну передачу на першому московському телеканалі в програмі „Врємя”, що стало гордістю всіх мешканців Поті.
Кожного дня рівно о восьмій годині ранку, як по-годиннику, дельфін Боря з моря заходив в бухту і обходив кораблі, як би вітаючись з екіпажами, затим віддихав біля торпедолова. Матроси дельфіна підгодовували, годуючи його свіжою рибою з свого пайка. Та в невеличкого екіпажу риба швидко закінчилася, тому командир дивізіону капітан 2 рангу Дмитро Абраменков розпорядився годувати Бориса розмороженою рибою, збираючи її з усіх кораблів дивізіону. Через місяць в дивізіоні не стало і мороженої риби, тиловики почали відмовлятися виділяти її зверх норми на кораблі.
Для комдива наявність дельфіна в його дивізіоні визивала неабияку гордість а в командирів інших дивізіонів - щиру заздрість. Та поставити Борю на котлове забезпечення не удавалося, тоді комдив став наряджати щоденно 10 матросів ловити для дельфіна рибу. А треба було її щоденно не менше 10 кілограмів і не кожного дня удавалося наловити її стільки. Перебої в харчування дельфіна використали моряки рибного порту, для яких проблем з свіжою рибою не існувало. То ж стали переманювати Бориса кращим порціоном, і незабаром дельфін став візитною карткою і рибного порту.
Так продовжувалося все літо. В Потійському порту вперше появився прогуляночний катер для туристів і гостей, який в море став супроводжувати дельфін. Прогулянка морем в компанії з дельфіном стала, особливо для дітей, надзвичайно популярним заняттям по всьому узбережжі Колхіди. Тож днем дельфін став розважати туристів а під вечір повертався до військових моряків.
Проте, дивізіон мав завдання охороняти зовнішній рейд від підводних диверсантів. І хоча там ворожих диверсантів ніхто ніколи в очі не бачив, належало двічі на добу, опівночі і на світанку, зовнішній рейд закидувати гранатами. Для цього на зовнішній рейд спеціально посилався командирський катер а дельфін йшов слідом і оставити його в бухті було не можливо. У більшості випадків, жаліючи дельфіна, матроси гранати не кидали, але якщо на катері виходив хтось з штабного начальства, гранати летіли у воду. Ці підводні вибухи, напевне, і відлякали дельфіна.
Дельфін Боря зник з бази так же раптово, як і появився. Коли не стало загального улюбленця, моряки дивізіону взялися його шукати, довго звали берегом, виходили катером на рейд, але все було марним. Згодом, через пів року, дійшли чутки, що Боря появився в Сухумському порту. Комдив спорядив туди спеціального катера але дельфіна в Сухумі не знайшли.
Дельфін зник, можливо десь загинув, але пам’ять про незвичного дельфіна залишилася. Сотні матросів розмістили фотографії Борі в своїх дембельських альбомах а це на флоті велика честь.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Штормило тижнів два поспіль. Половина екіпажу сторожового корабля „Ворон” піднятися на рівні ноги вже не могла, друга мужньо боролася з стихією. Та штаб ескадри віддиху екіпажу не давав - корабель ніс бойову службу по стеженню за американським авіаносцем в Середземному морі.
Авіаносець, гора із сталі, ледь похитувався на морській хвилі, наш же „полтіннік” то поринав, то виринав з під водяних гір. Аж стогнав метал! Матроси кляли той авіаносець на чім світ стояв: знайшов коли морську мандрівку планувати.
Не відомо, чи то бог почув наші молитви, чи командир „американця ”пожалів наш екіпаж, але авіаносець змінив курс і зайшов за один із островів Егейського моря і ліг в дрейф. Ми зупинилися від нього кабельтових в десять. Там, за тим горбатим островом, стояв штиль, як би був зовсім інший світ і наш екіпаж почав приводити себе до порядку.
Того дня у командира був день народження і офіцери, передбачаючи, що віддихати зможемо тривалий час, вже почали складати плани поздоровлення свого командира.
Сонце котилося до заходу, завершили прибирання корабля і почали готуватися до вечері. Офіцери зібралися на головному командному пункті корабля роздивитися острів та обговорити подальший план. Аж тут, небачене диво, з американського авіаносця вахтовий офіцер побачив семафор. Авіаносець міжнародним кодом викликав на зв’язок наш корабель! Нечувана справа! Сигнальник відповів і у відповідь ...отримав тепле поздоровлення командиру з днем народження. Мало того, виявляється, клятий американський командир запрошував нашого командира з членами команди до себе на борт в 19 годині за Грінвичем до святкового столу. Але просив повідомити скільки моряків і яких чинів з ним прийде. Офіцери в основному були молодого віку, тож кожний почав пропонувати в компанію командира свою особу.
Чутка про семафор швидко поширилася кораблем і тут же на ГКП появився з пістолетом особіст, офіцер особого відділу КГБ, яких обов’язково приписували на корабель на період походу.
Хто продав секретну інформацію, грізно запитав капітан 3 рангу, це так вам не минеться. Відправимо до Союзу всіх, прийдеться пояснювати звідки американці знають дату народження командира радянського корабля! Хто тут на НАТО працює, ну?
Командир зблід з лиця, офіцери принишкли. Справа приймала непростий оборот, тут вже всім стало не до дня народження. Та вмішався замполіт, найстарший за віком з офіцерів, який не приховував свого відношення до особіста. Саме замполіт виявив, що особіст в поході варить в каюті самогон, приспособивши для цього електрочайник. Тож єдиний тримав його на короткому мотузку.
Чого шумиш, зневажливо кинув зам, он у мене є дані на офіцерів натівської ескадри від майора включно. Навіть знаю, що їхні жінки одягають і чим губи малюють. А ти що, не знаєш? Службою треба займатися а не..., - замполіт не успів завершити виховання особіста бо той швиденько покинув ГКП, і порадив командиру зробити доповідь на ескадру.
Доповіли шифрограмою в штаб ескадри, повністю передали текст семафора. Штаб наказав дати на авіаносець семафор „Минуту ждать” і замість привітання командиру прислали нагоняй. Його суть зводилася до того, що в ескадрі з потійськими кораблями одні проблеми, що незабаром штаб перевірить корабель і наллє нам всім що-небуть „потяжче” американського віскі.
Пройшло ще пів години. З американського авіаносця поступив черговий семафор з запрошенням, на цей раз англійською мовою. Знову доповіли в штаб ескадри. Вам що не ясно, прислали у відповідь, дайте їм „Минуту ждать” і чекайте вказівок!
Десь через годину американці прислали семафор вже російською мовою. Напевно, зробили висновок, що ми, мов якісь морські пірати, міжнародним кодом як і англійською мовою не володіємо. Знову доповіли на ескадру. Звідти отримали чергову порцію розносу по-флотськи.
Стало стидно за свій флот, за порушення флотських традицій і не знали чого чекати від начальства. Ми могли ж просто відмовитися від запропонованого візиту, але ж... командир корабля не мав права спілкування з іноземцями без дозволу старшого начальства.
Вже стемніло, корабель жив як по бойовій тривозі, всі були на своїх бойових постах і знову недобрим словом згадували американського командира, якому, бачите, забажалося повечеряти з нашим кепом.
Аж раптом на ГКП вбіг мічман-шифровальник і зразу до командира: „Телеграма, з Москви! З Головного штабу ВМФ!” Командир зблід лицем, взяв листок паперу і почав мовчки читати. Затим підізвав сигнальника. Передайте на авіаносець, сказав старшині, дякую за поздоровлення і запрошення, але прийняти його не можу у зв’язку з напруженою бойовою підготовкою. І віддав розпорядження вахтовому офіцеру оголосити учбову тривогу.
Москва наказувала відмовитися від запрошення і слідувати у вказаний нею район моря, де чекати подальших розпоряджень. Координати додавалися. Точка та виявилася неподалік іспанських територіальних вод, тож щоби не допустити вечірки з американськими моряками нам належало пройти майже через все Середземне море.
„Ворон” пустив густий чорний клубок диму з димової труби і розпочав відворот від острова. Топливо і питтєва вода закінчувалися, тож зразу подали заявку на поповнення корабля флотським мазутом і водою.
Весь шлях нас супроводжував п’ятибальний шторм, по верхній палубі гуляли морські хвилі, море начебто намагалося витряхнути з нас так і не покуштувавшу американського віскі нашу морську душу. Ми посеред розбурханих хвиль вперто просувалися до протилежного берега моря. За нами йшли два судна-заправщики: з водою і мазутом, яким було не легше чим нам. Заправляли нас як на війні: в штормову погоду і на ходу.
Через кілька днів море успокоїлося. Нас знову дозаправили топливом і водою. Від екіпажів танкерів дізналися, що по ескадрі вже ходять анекдоти про нашу „воронячу” вечірку з американцями. Підчас заправки моряки з заправщиків незлобливо дарували нам зразки флотського фольклору в образі п’ятипалубної російської лайки.
Нарешті прийшли в визначену нам точку якірної стоянки, стали на якір, доповіли по команді. З Москви отримали на цей раз оперативну відповідь, що нам належить рано-вранці слідувати в район з такими-то координатами. Координатами тими виявилося те ж саме місце, звідки ми прийшли. Флотські душі „воронівців” вже закипали як вода в головних котлах. Та накази не обговорюються і вранці корабель взяв курс до східного узбережжя Середземного моря.
Поверталися в хорошу погоду. Виявилося, що авіаносець знаходився на тому же місці, що і до дня народження нашого командира. Коли стали на якір, отримали черговий семафор. Американський командир вітав нас з поверненням і визнавав, що ми є добрими моряками але з не достатньо напруженою бойовою підготовкою. Слідкував за нами через супутник.
Після повернення з походу випадок з днем народження командира корабля на всіх нарадах і партійних конференціях став головним прикладом демонстрації низької політичної пильності комуністів і комсомольців корабля. За такий гріх командиру корабля вісім років затримували чергове військове звання а замполіта позбавили права вчитися у військово-політичній академії. Згодом їх відправили у один із віддалених гарнізонів флоту.

ПІД ПОРТ-САЇДОМ.

Сторожовий корабель «Вовк» на бойовій службі мав завдання забезпечити бойове тралення в Персидському заливі. Тож, належало пройти Суецький канал і Червоне море. Караван кораблів і суден збирався на зовнішньому рейді Порт-Саїда. Курс і швидкість корабля спеціально вибрали таким, щоб під Порт-Саїд прийти затемна. Згідно розпорядження штабу Чорноморського флоту належало змінити бортові номери, та зробити це не замітно до вірогідного противника. А зробити це можна було лише вночі, коли, на думку штабних стратегів, противник спить. Нам спати не належало, тож всю ніч майже весь екіпаж перефарбовував бортові номери з «893» на «200» а з ними і всі борти.
Робота була не легка. Матроси про себе чортихалися, але фарбували, іншого виходу в екіпажу не було. Всі знали, що бойове тралення мін в Персидському заливі належало виконувати кораблям ЧФ у зв’язку з рішенням ООН. Але екіпаж не міг збагнути необхідність маскараду з перефарбуванням. Врешті, бойові кораблі іноземних флотів, які разом з нами були задіяні в операції в Персидському заливі, ніяких маскувань від нас не проводили. Нашому ж кораблю, належало змінити навіть корабельну печатку і відповідні документи, словом, треба було забезпечити… повну таємність корабля під час виконання завдань цього миротворчого походу.
Вранці, як зійшло сонце, борти нашого «Вовка» вже виблискували свіжою фарбою. Стали в точку якірної стоянки і по радіо подали заявку на прохід проливної зони:
-Совєтський корабль 200 просить включити в караван.
У відповідь динамік на корабельному командному пункті прохрипів з арабським акцентом:
- Нєт, нєт, нєт. Ето не корабль 200! Ето – «Вольк». Ето «Вольк».
Переглянувшись, на корабельнім КП всі розсміялися. Це була оцінка нашої секретності.

ЛУК І ЦИБУЛЯ

У Мамонові, в учбовому загоні Балтійського флоту в камбузний наряд знаряджали зразу цілу учбову зміну. Прийшла і наша, молодих новобранців, черга кормити кілька тисяч курсантів. Заступали в наряд звечора, перед вечерею.
Першою і найбільш гіркою справою наряду було вручну начистити більше тони картоплі. Воно би, може, й нічого, але картопля та, що йшла до нашого столу, майже вся була підморожена, гнила, слизька і її було просто неприємно брати в руки.
Поряд зі мною зітхав над картоплею мій земляк з Закарпаття Юрко Цецюрка, який майже не володів російською мовою.
Старшим наряду був інструктор нашої зміни одесит старший матрос Вітя Сальніков. Старший нас на пів року служби, він просто упивався своєю зверхністю над нами. Ми його за це дружно ненавиділи. А він платив нам тим, що не давав спокою і віддиху. Всі вже віддихають а ми все ще бігаємо, маршируємо, драємо і співаємо. І на камбуз ми заступили поза чергою.
- Ей ти, гуцул, Цецюрка, - з глибини продовольчого складу прозвучав трубою зневажливий голос Сальнікова. Ти чого спиш? Он візьми мішок і марш за луком! Понял, гуцул?
- Звісно, що поняв, промурчав у відповідь Юрко і, взявши мішок, вийшов із складу.
Пройшла година, друга, вже повечеряли три тисячі курсантів. Ми закінчили чистку картоплі, принесли і начистили цибулі і взялися мити посуду а Цецюрка все десь шукав свою цибулю. Став переживати і Сальніков, а то й справді Цецюрка від його грубості та кудись подався: одесит більше всього боявся, щоб його не списали на кораблі.
Десь години через три з пустим мішком під пахою у широких дверях матроської столової появився Цецюрка. В руці тримав палку довжиною метрів два.
- Мо’, весело крикнув з порога Сальнікову, патик знайшов а дроту нема ніде! Все обійстя обблукав. Нема з чого зробити лука, - як нічого не бувало, скрушно розвів руками Юрко.
Стіни нашої столової затряслись від реготу. Сміявся і Сальніков. Тільки більше Цецюрку гуцулом не називав.

ПАСХАЛЬНИЙ ПОДАРУНОК ФЛОТУ

Президент України Леонід Кучма у другу свою каденцію, на відміну від першої, навідувався до Севастополя досить часто. Все виглядало досить чинно і пристойно. До Дня Перемоги, до Дня флоту, на День міста, в інші свята, для вирішенням на місці проблем реконструкції Національного заповідника „Херсонес”, реставрації зруйнованого під час війни Володимирівського собору на Херсонесі, для уникнення в суть флотської проблеми Глава держави своєю присутністю відзначав місто-герой. Зустрічався з ветеранами, виходив разом з ними в море на фрегаті „Гетьман Сагайдачний” і, в скорому часі, бойовий фрегат гостроязикі моряки охрестили похідним президентським кафе. Президент не лише випивав на кораблі з ветеранами, але інколи наливав ще й матросам команди.
Насправді, як згодом відкрито говорили в Севастополі, поряд з представницькими функціями, Леонід Данилович вирішував свої власні приватні комерційні справи. Дуже сильно приглянулася йому Балаклава з її туристичними можливостями. В обіг зразу ж були запущені терміни „демілітаризація” і „реакріація”. Щоби для широкої громадкості все мало законний вигляд, офіційним пропагандистом „благоустрою” Балаклави і її „реакріації” в туристичну Мекку стала державна адміністрація, а насправді господаркою стала його дочка, поділившись долею власності з головою державної міської адміністрації Севастополя. Та комерційному розмаху мішав ...національний флот.
Кажуть, десь за тиждень перед Пасхою 2003 року в кабінеті Головнокомандувача Військово-Морських сил України адмірала Михайла Єжеля прозвучав телефонний дзвоник від Олени Леонідівни. Я згодом розповідали „довгі” язики, доня Президента просила Головнокомандувача флотом виділити їй для робіт в Балаклаві сотню матросів, вагон цементу, і ще кілька вагонів „дрібниць” для будівельних робіт.
А через три дні, якраз напередодні Пасхи, аеродром Бельбек неочікувано зустрічав Леоніда Кучму. Вийшовши з літака, Президент поздоровався зі всіма посадовцями, що спеціально прибули на зустріч. Верховний Головнокомандувач пройшов мимо Єжеля не замітивши свого Головкома. Автомобіль Михайла Броніславовича відтіснили з президентської колони в самий її кінець. Прямо з аеропорту Президент направився перевіряти флотське господарство. Спочатку Главу держави повезли в колишнє військове містечко морської піхоти, яке місто не хотіло приймати на свій баланс і яке місцеві жителі вже взялися грабувати. Там Верховний Головнокомандувач побачив трьох матросів, які охороняли „звалище”.
Слідом Леонід Данилович відвідав напіврозвалене морське кабелеукладальне судно „Новий Буг”. Тривалий час навколо цього судна точилися суперечки: адмірал Єжель намагався його відремонтувати і ввести до складу флоту, з Міністерства оборони намагалися його здати на метал. Далі шлях Президента проліг до недобудованого Чорноморським флотом командного пункту „Алсу-2”, де Головнокомандувач ВМС довідався, що цей напівзруйнований об’єкт входить до складу Військово-Морських сил. З Алсу курс Президенту проклали до близької його душі Балаклави. Там виявилося, що командувач флотом не вивів з бухти плавдок, не звільнив під нічний клуб будівлю Наукового центру ВМС та не знищив у Балаклаві судноремонтний завод. Все це дістало гучну назву як переддень екологічної катастрофи Балаклавської бухти.
Леонід Данилович негайно зробив висновок: на флоті все жахливо, все розграбовано. Ввечері Головнокомандувач ВМС був усунутий від посади, про що дізнався з випуску телевізійних новин. Через кілька днів проти нього було відкрито 41 карну справу. Одну із них відкрили з приводу злочинної бездіяльності командування флоту: у Сакському гарнізоні собака укусила матроса за ногу.
Під вечір стало відомо, що Президент відвідає всенощну Пасхального богослужіння у Володимирському соборі на Херсонесі. Десь опів на другу ранку Кучма в супроводі Віктора Медведчука прийшов до собору. Попереду чотири охоронники несли для освячення дебелий кошик з пасхою. Підійшовши до собору і побачивши вишикуваних російських адміралів, Кучма звернувся до Медведчука: „Російські стоять а де мій командувач?”
- Леонід Данилович, знизив плечима Медведчук, так Ви ж його вчора відсторонили від посади.
-Може бути, - звів очі до неба Леонід Данилович і статечно зайшов до собору.
Наступного дня радісний Медведчук появився в міській адміністрації. Тиснув руки держслужбовцям, підморгував молодицям і жінкам, одним словом був у припіднятому настрої. Глава севастопольської державної адміністрації теж не приховував свого задоволення: тепер військові будуть більш поступливими при передачі військових земельних участків.
І дійсно, веселитися Главі Адміністрації Президента та севастопольському меру було чого, задуманий план реалізувався успішно. Того ж дня севастопольські комерсанти терміново закупили в Харкові чотири іномарки вартістю 75 тисяч доларів кожна. Як по військовій тривозі проводили їх розтаможування у святкові дні і протягом ночі трейлерами доставляли з Харкова до Києва. Взамін цього подарунка Головнокомандувачем ВМС України пропонувалося призначити такого, який взамін посади мав компенсувати витрати відповідними ділянками севастопольського узбережжя, зайнятого флотом, і не створювати проблем для родини лідера держави і Медведчука. Та цій кадрово-комерційній операції не судилося бути реалізованою.
Для людського ока протягом місяця йшов пошук підходящої кандидатури на посаду Головнокомандувача Військово-Морських сил. Зовні це виглядало як прискіпливі і пунктуальні інспекції флоту та співбесіди з командирами об’єднань і з’єднань.
Незабаром справи по реакріації Балаклави пішли веселіше, закипіли будівельні роботи, в бухті появилися дорогі філігранні яхти. Тож не дивно, що нове командування і військова рада ВМС у повному складі підчас Помаранчевої революції виступили на підтримку не народу а кучмівсько-медведчуківської камарильї.
Ось такий вийшов пасхальний подарунок Президента і Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України українським військовим морякам. В один день була знехтована багаторічна напружена праця і боротьба особового складу за національний флот, за зміцнення в чорноморському регіоні позицій української держави.
Протягом кількох місяців велика кількість офіцерів ВМС звільнилася в запас. В запас відправлялися найдосвідченіші, ті, що вибороли право України на флот.

Чи окуповували більшовики Україну?

В нашій державі, а особливо в Севастополі, часто піднімається питання про наше минуле та встановлення радянської влади в Україні. Розпад Союзу РСР і проголошення незалежності України у більшості випадків видається як попрання волі народу. Тому пропозиція Президента України Віктора Ющенка, проголошена під час візиту в 2007 році до Грузії, повторити в Україні грузинську ідею і створити Музей радянської окупації України багатьма „істориками” і політичними силами була сприйнята в Севастополі і на півострові неоднозначно.
Що до самого музею, то у Грузії він відкрився 26 травня 2006 року в день святкування її незалежності. Музейна експозиція охоплює 1921-1991 рр. – фото, вирізки з газет, особисті речі противників радянського режиму, архівні документи про репресованих та загиблих, кінохроніку періоду СРСР. Музей радянської окупації у Тбілісі – третій у пострадянських країнах після Вільнюського та Ризького.
Щоправда, сам Ющенко визнає: оцінки української історії доволі суперечливі, при цьому чітко розуміючи, що в Україні знайдеться достатньо політичних сил та партій, які будуть „ шаленіти” з цього приводу. Але, як висловився Глава держави, „заради наших дідів - прадідів це треба зробити”.
Першими не забарилися з відповіддю комуністи. Колишній нардеп і голова оборонного комітету Верховної ради України Георгій Крючков впевнений, що про радянську окупацію ще можуть говорити прибалти, а українцям слід просто робити висновки з прикрих сторінок своєї історії. Україна, мовляв, була одним із фундаторів Радянського Союзу. Тож про яку окупацію може йти мова?
Політолог Кость Бондаренко висловив думку, що в Україні більш доцільно говорити про музей комунізму, як це в Чехії та інших країнах соцтабору, про музей тоталітаризму. На його думку, радянська окупація з історичної точки зору є нонсенсом щодо України.
Саме про більшовицьку окупацію, яка для деяких політиків є „прикрою сторінкою історії України” а для інших „нонсенсом” щодо нашої держави ми поговоримо сьогодні. Спершу повернемося до історичних фактів, які десятиліттями ретельно приховувалися від українців чи фальсифікувалися.
Окупація означає зайняття території військами противника. Чи була окупована територія України ворожими військами в 1917 році? Хто установлював чи хто був фундатором радянської влади в Україні? Щоб отримати відповідь на ці питання довіримося не політичним лідерам а історичним фактам та свідкам подій того часу.
Отже, 17 грудня 1917 року Центральна Рада отримала довіру і була проголошена вищим органом державної влади в Україні на I Всеукраїнському з’їзді Рад, 2500 делегатів якого обиралися в усіх українських губерніях. Більшовики вибори програли, їх делегати складали менше 21 відсотка від усіх делегатів з’їзду. Всього на з’їзд було обрано 124 більшовицьких депутати від 49 з 300 рад а українців серед більшовицьких депутатів було всього 3 відсотки.
Подібне повторилося і при виборах делегатів на Установчі збори Росії. У Волинській області за більшовиків проголосувало 4%, у Київській – 3%, у Харківській – 11%, у Полтавській – 6% виборців, всього по Україні більшовикам віддали свої голоси 10% виборців: тож про масову підтримку більшовиків українцями в 1917 році не йшлося і фундаторами „мирного шествия” більшовицької влади в Україні вони не могли стати при всім своїм бажанні.
Та повернемося до I Всеукраїнського з’їзду Рад. Абсолютною більшістю голосів він підтримав Центральну Раду, проголосив створення Української Народної Республіки і відкинув надісланий того ж дня ультиматум Леніна-Троцкого, яким через дві доби більшовицька Росія оголошувала війну УНР. Обурена таким рішенням з’їзду, ввечері 17 грудня 1917 року, невелика група більшовиків покинула його і відбула до Харкова, де проходив сепаратний III з’їзд Рад Криворіжсько-Донецького басейну. Проведення цього з’їзду кремлівські „інтернаціоналісти” спланували як спосіб розділити Україну по класовому, мовному і етнічному складу, для чого там в умовах демократії вільно агітували і підкупляли місцевих колаборантів московські агенти Пятаков, Артем(Сєргєєв), Раковський та інші. До речі українців на тому з’їзді майже не було, там зібралися делегати лише 46-ти з 140 існуючих в тому регіоні місцевих Рад – остальні 94 Ради підтримали Центральну Раду. Тобто, зїзд у Харкові був нелегітимним і неправомочним вирішувати питання влади навіть на території, яку взявся представляти .
За командою В.Леніна цей неправочинний навіть на території Криворіжсько-Донецького басейну з’їзд, 25 грудня 1917 року проголосив... державний переворот, повалення існуючої і встановлення радянської влади у всій Україні та створення Української Радянської Народної Республіки як федеративної частини більшовицької Росії. З Харкова по Україні, в тому числі і в Севастополь, була розповсюджена інформація, що влада в Україні перейшла до рук більшовиків Харкова а Центральну Раду оголошено контрреволюційною і буржуазною.
В тому, що харківська акція була заздалегідь спланована свідчить і невдала спроба більшовицького повстання в Києві того ж таки 17 грудня. Більшовики з українцями не церемонилися. Для повалення влади Центральної Ради до Києва з території Білорусії через Жмеринку було направлено 60-тисячний 2-й армійський корпус під керівництвом більшовички Євгенії Бош. Ситуацію врятував командувач 1-го Українського армійського корпусу генерал-лейтенант Павло Скоропадський, який своїми полками обклав залізницю, роззброїв більшовицькі полки і відправив їх за межі України.
19 грудня 1917 року радіостанція лінкора „Воля” передала у гарнізони і засоби масової радіограму: „... В Севастополі було отримане радіо із Харкова про перехід влади в Україні в руки більшовиків... Це чергова провокація більшовиків, справа яких остаточно програна в Києві, Полтаві, Козятині, Жмеринці і на фронтах. Мізерна група більшовиків і розсилає радіограми від імені Рад України. Роз’ясняйте всім ці провокаційні прийоми більшовицьких фанатиків і авантюристів і що з’їзд України виразив повну довіру Центральній Раді і підтримку в її роботі”.
Так провалилася перша спроба збройної окупації України. Тріумфального маршу більшовиків не вийшло. Кучка більшовиків залишилася без влади і у Харкові бо її міська Рада ще 2 грудня 1917 року визнала владу Генерального Секретаріату УНР і міняти свою позицію не бажала.
Тоді, щоб за словами Л.Троцкого „так чи інакше повернути Україну Росії” послідувала друга, значно краще і ще підліше підготовлена ленінська більшовицька кривава агресія. В Україні розпочалася спланована антиармійська компанія, метою якої було добитися розпущення і демобілізації вишколеного в боях світової війни війська. По всій Україні почали зриватися порохові і артилерійські склади, армія оголошувалася не потрібною і ворожою народу. Врешті, соціалісти Центральної Ради, свято вірячи в „словянське і пролетарське” братство, українізовані армійські корпуси розпустили. Україна стала безборонною.
Однак, і проголошений більшовиками Центральний виконавчий комітет без збройної сили теж нічого не вартував. Тому для його підтримки і „для боротьби з контрреволюцією на півдні Росії” в Курську і в Бєлгороді починають накопичуватися полки більшовицьких червоноармійців. Головнокомандувачем цих сил спочатку був призначений син класика української літератури 22-літній Юрій Коцюбинський, але насправді командував п’ятьма полками балтійських матросів та пітерських робітників В.Антонов-Овсієнко. Начальником штабу цієї „визвольної” армії був призначений підполковник царської жандармерії М.Муравйов. Ленін приділив новому походу пильну увагу і (ПСС. Т.50, - ст.50) суворо заборонив В.Антонову називатися на окупованих територіях України Антоновим: „він мусить тепер називатися просто Овсієнком. Те ж саме треба сказати і про Муравйова...”.
З початком 1918 року сп’янілі від горілки і крові російські „пролетарі” вдерлися в Україну через Харків і Полтаву. По дорозі на Київ Муравйов поголовно вирізав українську „буржуазію” в Полтаві, розстріляв студентів під Крутами і вдерся в Київ, де справив криваву тризну над всім українським. Розстрілювали за українське слово, за знайдений „Кобзар”, за вишиту сорочку... Ледве спаслися від розстрілу самий „Головнокомандувач” Ю.Коцюбинський і більшовицькі лідери в Україні Скрипник і Затонський, хоч і мали мандати від самого Леніна. Та втримати Києва московським зайдам і на цей раз не вдалося. Тоді вони штиками своїх гвинтівок взялися приєднувати до „родіни” вельми пристойні українські території: створені ними Одеську і Донецько-Криворіжську соціалістичні республіки. Тут вже вимушений був сам Ленін остуджувати „визвольний” запал своїх опричників і телеграфувати 14.03.1918 р. Орджонікідзе: „Що стосується Донецької республіки, то передайте товаришам..., що як би вони не ухитрялися вичленувати із України свою область, вона... однаково буде включена до складу України”.
І ця кровава спроба окупації України, як і попередня, закінчилася для її організаторів повним військовим і політичним провалом. 3 березня 1918 р. більшовицька Росія при підписанні Брестського договору з Центральними державами змушена була взяти на себе зобов’язання „негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою і Четвертним союзом. Територія України негайно очищується від російських військ та російської Червоної гвардії”.
12 червня 1918 року між Україною і РРФСР на кінець-то було підписане перемир’я. Воно промовисто підтверджує, що до цього часу існував стан війни – перемир’я укладають воюючі держави. Але укладене перемир’я не спинило кремлівських інтернаціоналістів у їх спробі захопити Україну. Змінилася тактика. З цього часу окупація України буде видаватися світу як війна між самими українцями. Для цього 5-12 липня 1918 р. у Великому театрі в Москві створили „керівну силу” для України - там відбувся установчий з’їзд Комуністичної партії(більшовиків) України. Із українських „товаришів” до керівництва „української робітничо-селянської партії” було допущено аж двоє осіб. Тож „українські комуністи” незабаром були завезені в Україну в обозі Червоної армії.
Готуючись до третього походу на Україну Л.Троцкий вже не приховував мети походу своїх „агітаторів”: „Совет Народных Комиссаров крепко надеется, что и вы "не посрамите" земли Русской. Ни для кого не секрет, что не Деникин принудил нас оставить пределы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас сытое украинское крестьянство... В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит и бурлит, как самый грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы.
...Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами. Идите же на работу, трудную, ответственную работу... Для достижения этой цели все средства хороши”.
Створивши за межами України колаброністську партію та маріонеточний „український уряд”, із 15 міністрів якого українців було два, В.Ленін і Л.Троцкий направили зусилля на захоплення влади в Україні. Це було можливим лише через завоювання теренів України і самих українців. Напутствуючи своїх інтернаціональних головорізів, Троцкий особливо наголошував: „То, о чем мы здесь - в России - говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ухо, а то лучше и совсем не говорить. ...Вы, товарищи, отправляетесь на Украину. В третий раз мы посылаем сильные кадры туда и каждый раз все с новой тактикой и новыми приемами. Первым кадрам в 1917 году было очень легко, от них требовалось подорвать доверие украинских крестьян к Центральной Раде и Генеральному Секретариату.
В то время украинский народ не мог себе представить политической жизни своей отдельно от России, а поэтому одно указание агитатора на то, что украинцы отрывают Украину от русских, с которыми рядом в окопах лежали, из одного котла ели, решало вопрос в нашу сторону, а намек на то, что Центральная Рада буржуазная, а Генеральный Секретариат состоит только лишь из генералов, окончательно отшибал в украинского крестьянства всякую охоту поддерживать свое правительство.
Намного труднее дело обстояло при втором походе на Украину, потому что мы готовились воевать с гетманом, а пришлось иметь дело с Петлюрой. В связи с этим и задача агитаторов сильно усложнилась. ...Это была очень трудная задача, в особенности, когда Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачи трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленного созыва трудового конгресса. Предвиделась затяжная война...”.
На розбійницьке вторгнення „пролетарського війська” з території Росії українські землі прокрилися повстанськими загонами. З цього приводу маршал Тухачевський вимушений був записати: „В Украине приходится вести не операцию, а войну, которая закончилась оккупацией Украины”.
Як бачимо, війна з Україною передбачалася, планувалася і велася. Задача більшовиків зводилася до того, щоб ззовні збройною силою захопити і територію і владу в Україні. Своєрідним був і соціологічний портрет російського „робітничо-селянського” війська. Наприклад, Микола Островський у своєму романі „Як гартувалася сталь” свідчить, що він в особі Павки Корчагіна під Шепетівкою зустрів загін ...червоноармійців-корейців. 17 квітня 1918 р. на загальнофлотських зборах ЧФ один із більшовицьких керманичів Слуцкій та член Центрофлоту Єрмолін відверто говорили, що захищати Крим від наступу Запорожської дивізії полковника УНР Болбочана на Перекоп із-за бойкоту місцевого населення більшовикам прийшлося найняти... 85-х китайців. Михайло Фрунзе на партійному з’їзді в Москві наводив дані, що навіть „за станом на 1920 рік Червона армія на терені України мала у своєму складі 85 відсотків росіян та представників інших народів і лише 8 відсотків - українців”. Навіть „біологічний україножер”, наставлений Москвою голова радянського уряду в Україні Х.Раковський з цього приводу у своєму виступі на XII з’їзді РКП(б) в квітні 1923 року волав, що „партія робить фатальні помилки”, що в Україні можливе повстання проти окупаційної Червоної армії. Тож Червона армія в Україні мала характер явно не український. І таке становище стало можливим лише внаслідок зовнішньої агресії і іноземної окупації і нонсенсом стосовно нашого історичного минулого воно бути не може.
Не була і не могла стати українською і КП(б)У, створена з іноземців за межами України і доставлена на українські землі для узурпації влади. Після військової перемоги більшовиків українці на своїй Батьківщині були позбавлені української влади, її замінила влада окупаційна. Це була повна окупація України. Тож історичні факти беззаперечно свідчать про збройне придушення волі українців і окупацію їх споконвічних земель.
Після окупації і знищення української влади в Україні, в Москві завжди розуміли: щоб зберегти імперію, не досить знищити лише самоуправління України. Треба знищити все, що відрізняє українців від росіян: українську культуру, історичну пам’ять, військо, українські національні традиції і звичаї, а насамперед і найголовніше - українську мову. До 1917 року російську мову можна було почути лише в окремих промислових містах України, оскільки, як визнавав той же Х.Раковський, „український пролетаріат за своїм походженням є суто російським”.
За роки радянської влади колонізаційна політика багато чого змінила в Україні. Але не змінилися методи Леніна-Троцкого стосовно України. Сучасні виступи не україномовних і не національних за духом політиків у Харкові, Донецьку, Сєвєродонецьку, недавні спроби федералізації країни, мовні паради і боротьба з всім українським в Україні при цьому, тому є черговим підтвердження. І щоб раз і назавжди покінчити з спробами колонізації нас і наших дітей, в Україні мусить бути створений Музей більшовицької окупації і колонізації нашого народу. І тоді оприлюднені історичні факти не дадуть змоги більше заперечувати нашу історію і наші трагедії, принесені на нашу землю чужинцями в період втрати нашої державності.
І це буде пересторога всім нам, теперішнім і майбутнім поколінням, що лише „в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. І що лише могутні національні Збройні Сили зможуть забезпечити мир і спокій у нашому домі і унеможливлять „інтернаціональну допомогу” та трагедії нашого народу в майбутньому.

ЗРАЗКОВИЙ СЦЕНАРІЙ театралізованого свята,
присвяченого святкуванню Дню Військово-Морських Сил України.