Кримські орієнтири: "загрози" й загрози...

Дійсна небезпека для України - механічне перенесення російської політики та практики на український грунт...

Микола СЕМЕНА, "День"

На жаль, усі відомі мені спроби "системного" аналізу кримської ситуації не позбавлені кількох фундаментальних системних же помилок, про які необхідно сказати, бо, не усунувши їх, неможливо взагалі рухатися вперед у будь-якому аналізі. А в цьому ж випадку потрібне вже не хороше знання ситуації, а глибоке і дуже глибоке. Недавня стаття Агентства гуманітарних технологій (Сергій Дацюк "Кримські орієнтири України", "День", 29 грудня 1999 року) дає для роздумів достатньо матеріалу. Справа в тому, що основні помилки цього аналізу, задекларованого автором як системний, на мій погляд, криються саме в кількох неправильних, первісно не системних підходах, що зумовило помилкову початкову базу в роботі дослідників.

СИСТЕМАТИЧНА БЕЗСИСТЕМНIСТЬ?

По-перше, системний аналітик не може дійти до висновку, що "перебуваючи в складі України, Крим схильний до впливу Росії та Туреччини не менше, ніж до впливу України". Не можна не помітити, що на території Криму діє законодавство, силові структури та органи влади України, а Росії (хоч тут також діють її силові структури), а надто Туреччині, - до цього далеко. Вплив Росії та Туреччини в Криму зовсім інший, а не "не менший", ніж України, а тому висновок, що "ніяка регіональна політика України не може бути ефективною щодо Криму", по-перше, з цього не випливає, а по-друге, й по суті своїй здається досить скороспішним і не відповідним реальному стану речей. Україна ніде не розписувалася в безсиллі щодо Криму, й Крим, немає сумнівів, будучи об'єктом геополітики, може бути й у різній мірі в різний час був і є зараз об'єктом у різній мірі успішної української регіональної політики. Більш того, Україна повинна й надалі домагатися того, щоб, з одного боку, не недооцінювати, а з іншого боку - й не переоцінювати роль і значення Криму. В інтересах України й надалі не допускати переростання кримської ситуації з регіональної в геополітичну, для чого всіма заходами слід знижувати політичний (але не культурний та гуманітарний) вплив на Крим ззовні. Україна може й повинна провести в Криму успішну саме регіональну політику, про її параметри можна буде сказати нижче. Це розмова особлива.

По-друге, системний аналітик не може з усієї системи впливів у Криму виділяти досить довільні чинники - Росію та Туреччину. З Росією, сподіваюся, все зрозуміло, а ось із Туреччиною - явна переоцінка, що навіть свідчить про деяку або помилковість, або стандартність мислення: всі кажуть про турецький вплив, ну й я скажу. На підставі чого робиться висновок про вплив (тим більше - рівний із російським і українським?) Туреччини в Криму? На підставі того, що тут живуть кримські татари? На підставі того, що Кримське ханство колись було у васальній залежності від Османської імперії? На підставі того, що Туреччина входить до НАТО?

Але справа в тому, що вплив Туреччини в Криму суто регіональний. З таким же успіхом системний аналітик повинен зазначити приблизно такий же вплив Греції (також член НАТО) в Криму, адже на півострові живуть і греки, які підтримують зв'язки з історичною батьківщиною (до речі, на Чорноморському флоті грецький контрпропагандистський напрямок один із найважливіших). А також вплив Болгарії, Азербайджану, Вірменії, інших причорноморських країн. Він повинен бачити вплив Німеччини (німці також один із депортованих народів Криму, цілі організації та міста (як Сімферополь і Хайдельберг) підтримують взаємні зв'язки), Ізраїлю (тут діє Сохнут) тощо. Ніде на Землі жодна країна будь- якого регіону не може обійтися без взаємного регіонального впливу, не позбавлена цього в Чорноморському регіоні й Україна через Крим, причому в різній мірі від багатьох країн регіону. Тут є як прямий вплив - культурний, історичний, особовий, так і через міжнародні організації - ОЧЕС і багато інших, ЮНЕСКО, зрештою. Нарешті, слід також говорити про вплив на Крим у різних відносинах Франції (тут діє Альянс-франсез), США (Фонд Сороса, IREX, багато інших структур), Великої Британії тощо. Виділяти з цієї системи Туреччину - по-перше, несерйозно, по-друге, це означає перейняти метод Росії, яка бореться тут за першість своїх інтересів, всіляко намагається відсунути Туреччину й тому - перебільшує саме її вплив. Не в інтересах України системному аналітику також не помічати або ж навмисно зрівнювати два очевидно нерівних підходи: Росія явно, на рівні законодавчих органів і політичних структур, заявила свої претензії на Крим, у той же час Туреччина ніяк і ніде цього не зробила! Де "рівний" вплив? Автор дослідження не враховує, що претензії Туреччини на Крим, як і гіпертрофований її вплив на нього - один із міфів, що вміло культивується російською пропагандою з метою відвернути увагу від своїх акцій тут. Піддаватися цьому міфу на рівні аналітики - просто безглуздо.

Помилковим (або навмисним) є ніби приховане (за умовчання, приймається без доказів) "розуміння" того, що кримські татари можуть прагнути до приєднання Криму до Туреччини. Звідси, мовляв, виникає "кримськотатарська загроза" для України. По-перше, кримські татари є корінним (див. Конституцію України) народом на території України, таким же суб'єктом української державності, як і українці. Тому говорити про кримськотатарську загрозу для існуючої нині в Україні держави - це те ж саме, що говорити про українську загрозу для неї. Іншими словами, наша держава - це в рівній мірі й держава кримськотатарського народу, в справах якої вони мають право брати участь нарівні з усіма. Й думається, що вони це заслужили не менше, ніж самі українці. Системною помилкою багатьох аналізів є й те, що вони не враховують того, що кримські татари - це цілісний народ, який сформувався на території Криму, що входить сьогодні до складу України, й іншої Батьківщини (й землі) не має, на відміну, приміром, від росіян, які є в Україні діаспорою, а не цілісним народом, і мають свою сильну державу й свою землю.

По-друге, системний аналіз із неминучістю виявляє, що Туреччина для кримських татар - була б приблизно така ж метрополія, як Росія для України. Чи можуть свідомі українці-державники прагнути до приєднання України до Росії? Можуть, але це вже патологія. В рівній же мірі для кримських татар, які мають у особі України свою державу, було б абсурдним прагнути до її знищення, тобто до приєднання до Туреччини, в якій вони б були тільки колонією. Запевняю вас, кримські татарські політики досить розумні люди, щоб це збагнути. Однак треба також усвідомлювати, що кримські татари дійсно можуть заявити про "приєднання" Криму до Туреччини лише в двох випадках. По-перше, якщо Україна заявить про своє приєднання до Росії, в яку вдруге кримські татари, звісно, не підуть ні за яких умов, а тому вважатимуть за краще від'єднатися й від України. Й по-друге, якщо Україна побудує свою політику й, головне практику, абсолютно без урахування їхніх інтересів і потреб, і вони побачать, що українська держава - це не їхня держава. Тому мені здається цілковитою аксіомою, що ставлення кримських татар до України формується саме зараз і буде воно адекватним тому, як сама Україна ставитиметься до кримських татар. Зрозуміло, що коли не виникне цих двох чинників - не виникне й кримськотатарської загрози... Тільки необ'єктивний аналіз може факт вимоги кримських татар відновлення своїх прав перебільшувати до національної "загрози". Бо відновлення прав це одне, а загроза - зовсім інше. Однаково як і наведені колись "відомості" про те, що за Кючук- Кайнарджийським договором Крим може належати тільки Росії або Туреччині. Там, по-перше, значення інше, а по-друге, хто коли дотримувався договорів не існуючих уже держав, тобто зниклих суб'єктів права?

IСЛАМСЬКИЙ "ЧИННИК" АБО РIВНОПРАВНА РЕЛIГIЯ?

Твердження про ісламську (про яку ми ще поговоримо) або кримськотатарську загрозу в Криму - це не що інше, як калька російського ставлення до Чечні й калька російської внутрішньої національної політики. Це дуже небезпечно тим, що в інтересах України ні за яких умов не повторити російський досвід внутрішніх національних відносин. Вона не може ставитися до мусульман так, як до них ставляться в Росії - це таке ж самогубство для України, як і для Росії. Україна повинна побудувати свої відносини зі своїми мусульманами на зовсім іншій, ніж російський досвід, базі, на рівноправних, демократичних і сучасних цивілізованих засадах. І це - кращий варіант регіональної політики (але ще не геополітичної стратегії) України в Криму. Україні треба працювати не з "потенційною ісламською загрозою", не з "кримськотатарською загрозою", не з "турецькою загрозою", як пише автор аналізу, а навчитися жити й цивілізовано працювати з ісламом - рівноправною релігією в своїй країні, з кримськими татарами - корінним народом у своїй країні, з Туреччиною - сильним і цивілізованим сусідом. Не з "чинниками" та "загрозами", а з конкретними людьми, суб'єктами внутрішнього та міжнародного права, їхніми інтересами. Системні аналітики це повинні бачити й розуміти перш за все. В інтересах України менше копіювати російський досвід, вірніше розуміти, що це саме те, як не слід робити. Й тоді не буде ніяких загроз. По-перше, Україна (ми чомусь наполегливо не хочемо цього бачити!) в дещо меншій мірі, ніж християнська, але також й ісламська країна. Іслам - легальна релігія на території України. Говорити про "ісламську" загрозу - явно ставити іслам у нерівне, несправедливе, принизливе становище щодо інших релігій, виявляти незаслужену підозрілість. Іслам сам по собі ніякої загрози не містить. А "ісламська" загроза в Криму - також явна дурість, адже навіть центр ісламської партії (якщо мати на увазі політичний вплив ісламу!) - Донецьк, а не Крим. У Криму стільки ж мусульман, скільки й у всій іншій Україні. Виходить (зважаючи на позицію цих авторів), що "ісламська" загроза в Криму виникає з того, що мусульмани в Криму тільки більше сконцентровані, ніж у інших місцях. Але хіба не зрозуміло, що самої по собі ісламської загрози не може бути, може бути загроза нерівного, нецивілізованого ставлення держави до ісламу й мусульман, із чого й виникатиме як наслідок - невдоволення мусульман цією державою, а звідси вже - загроза їй. Але це справедлива загроза. Не допускай першого - не отримаєш другого! Сьогодні апріорі, без причин, говорити про існування самостійної ісламської загрози - це означає штовхати державу до упередженої підозрілої позиції щодо мусульман, а це перший крок до цієї загрози. Й роблять його першими (парадокс!) - системні аналітики... Не секрет, що однією з форм впливу однієї держави на іншу є психологічні форми експансії. Тому некритичне ставлення до так званого ісламського (однаково як і кримськотатарського) чинника, трактування його неодмінно як "загрози", є не що інше, як механічне перенесення російської практики на український грунт, бездумне калькування російської психології, російської політики. За великим рахунком, перенесення "ісламської загрози" на українську практику - це не що інше, як специфічне продовження російського впливу на Україну, її етнополітична експансія, перенесення російських процесів на Україну, що i є стратегічним завданням Росії, яка заплуталася в тенетах своєї Кавказької політики. Росії вигідно, щоб Україна побудувала свої відносини з мусульманами так само, як і вона сама, тому саме російські ЗМІ незмінно успішно знаходять у Криму й ісламську загрозу, й турецький вплив, і "ваххабізм". У той же час для України стратегічно важливо знайти цивілізовані форми співмешкання націй, релігій, інших суспільних груп. І тоді не буде таких наслідків (і загроз), як у Росії. Росії вигідно "одружувати Крим з Чечнею!" (ще невідомо, хто це сказав!), але Україна повинна розуміти, що тільки вона сама, тільки своєю ж недалекоглядною й аналогічною російській політикою може породити свою Чечню. Адже в скількох країнах живуть мусульмани - а Чечня (мається на увазі міжнаціональна війна!) тільки в Росії й там, де впливає Росія. Питання стоїть так: хоче Україна мати в Криму Чечню, до чого її підштовхує Росія, для цього їй треба поводитися в Криму так, як Росія в Чечні, а якщо не хоче - ось тоді їй треба робити в Криму все інакше, не так, як Росія в Чечні. Іноді корисно дещо робити не так, як сусіди. Сьогодні в України є всі можливості позитивним розв'язанням цих проблем перетворити ці чинники із загроз на показники благополуччя й злагоди в суспільстві. Це й є елемент далекоглядної, продуманої стратегії української держави щодо ісламу, до мусульман, це основа наукової регіональної стратегії щодо Криму.

КРИМ I РОСIЯ

Автор приділив Росії багато уваги, багато в чому правильно, але не повністю й... не в системі. Він виділив і відірвав від неї ті частини, які без російського чинника загрозами не є. Приміром, ліві існують у багатьох країнах світу. Візьмемо Францію. Сильні ліві партії не є ніякою загрозою для країни тому, що вони не прагнуть приєднати Францію до будь-якого союзу, де б вона втратила свою незалежність. Вони діють у інтересах Франції. В Україні ж ліві, повсякчас прагнуть у союз, об'єктивно діють у інтересах Росії й тому представляють частину російського чинника, якщо врахувати їхні вимоги щодо мови, внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

Тут треба врахувати й стійкі зв'язки Грача із Зюгановим, прагнення до відтворення СРСР, на виборах 1994 року Компартія розповсюджувала листівки з надписом "Грач - птах російський" - усе це чинники одного й того ж порядку. Різниця між впливом Росії в Криму та впливом комуністів у Криму, на мій погляд, полягає лише в тому, що окремі російські структури не проти б приєднати Крим до Росії поки навіть без України, в той час, як комуністи ведуть справу до того, щоб приєднати до Росії Крим, але разом із Україною. Ось і все.

Аналогічно ісламський і татарський чинник. Якщо буде перенесено в Україну російську практику - вони перетворюються на загрози, а самі по собі й вони, й ліві - лише особливі чинники внутрішньої політики, що зобов'язана враховувати держава. Тому всупереч висновкам обговорюваної статті зовсім не геополітичні чинники, а саме успішна регіональна внутрішня політика України, що правильно, а не механічно, враховує всі складні й небезпечні чинники, може провести Україну по кримському лезу.

Росія зараз має на "свій" Крим приблизно таке ж право, як і на "свою" Аляску, тобто ніякого. Але справа в тому, що Аляска належить сильному сусіду, й Росія заявляти свої претензії не зважується, Крим належить ще слабкому сусіду, й Росія заявляє про споконвічну приналежність Криму. Так, Крим, як і Аляска, входив до складу Росії, це було з 1783 до 1954 року. Випадки переходу територій з однієї держави в іншу не такі рідкісні в історії, цей випадок визнано світовою спільнотою, бо здійснено його на підставі правових угод і документів. Росія не може стверджувати про приналежність Криму лише в зв'язку з тим, що Крим колись був у її складі, так само, як і не може стверджувати про це на підставі того факту, що тут живе багато росіян. У Москві живе приблизно стільки ж українців, але ніхто в Україні не вимагає собі Москву. А в Тюмені, а на Кубані, а на Далекому Сході... Тому позбутися всіх форм впливу Росії Україна може тільки одним способом - стати сильною й незалежною від самої Росії. Крім зовнішньої російської загрози для України є ще тільки одна загроза - небезпека власної недалекоглядної або помилкової внутрішньої (та й зовнішньої, втім, також) політики. Але ця небезпека для всіх і скрізь є загрозою. Це не новина. Не поспішав би я й з тим висновком, що "в системному ж аналізі злочинність не може розглядатися як системна проблема, якщо не є частиною чиєїсь стратегії..." З одного боку, боротьба з ОЗУ - обов'язково частина стратегії самої держави, якщо вона не хоче потрапити під диктат ОЗУ. З іншого боку - треба знати історію кримської організованої злочинності й природу її "стійкої тенденції до зниження". Не має бути секретом, що війна кримінальних кланів у Криму призвела свого часу до формування двох груп організованих політичних і комерційних структур: одна з них більш тяжіла до України й української політики, інша - до Росії й заохочення експансії Росії в Криму. Але парадокс полягає в тому, що силові структури України внаслідок цілеспрямованих дій розгромили в основному одне угруповання, саме те, яке тяжіло до українських структур, інше - проросійське - постраждало непомірно менше. "Стійка тенденція до зниження" в Криму й полягає в тому, що їй тепер, остаточно отримавши перемогу за допомогою української міліції, конкуренції в політичному й економічному полі Криму немає, воювати їй немає з ким, вона просто тихо, без шуму й пилу робить свою справу. А останні факти про розгорнення кримською міліцією боротьби з "башмаками", принародне вбивство бандитами двох міліціонерів прямо на вулиці, оприлюднене ЦГЗ ГУ МВС, кажуть про те, що ніякого "стійкого зниження" насправді немає. Про протилежне свідчать і постійні заяви Леоніда Грача про "кримінальну революцію" - щось же за ними та стоїть! Тому в будь-який момент кримська організована економічна злочинність може стати продовженням російського чинника впливу. Сьогодні вона в міру своїх сил, не висовуючись для непомітності, служить підтримкою російського економічного впливу, якому автор аналізу приділив досить багато уваги. Хоч би на прикладі моста через Керченську протоку. Справа в тому, що реальна вартість будівництва моста, визначена фахівцями 1994 року, а тому більш точна, становить приблизно $500 млн. Раніше, в 70-і роки, він оцінювався приблизно так само - в $400 млн. Роздути її, як це зроблено зараз (звичайно, її можна довести й до $1,5 млрд., якщо включити в проект будівництво всіх прилеглих доріг і потужної інфраструктури) - значить добитися того, щоб іншими було вкладено багато, тобто все необхідне для власне моста, й за рахунок його побудувати міст, а самим потім можна й не витрачатися - вкладати пізніше за всіх, уже за рахунок самих дивідендів, і вже в інфраструктуру, коли сам міст даватиме прибуток. Купони ж стригти зможе той, хто має 51 відсоток акцій, тому про це треба потурбуватися заздалегідь.

Тепер про суть приєднання Криму до Росії. Немає сумніву в тому, що окремі структури Росії прагнуть до цього іноді навіть не стільки заради того, щоб володіти Кримом, скільки заради того, щоб зашкодити Україні. Однак, припустимо, що це сталося. Ким і чим стане Крим? Він буде найзаштатнішою провінцією Росії, одним із її ведмежих кутів, добре ще якщо вісімдесят якимось суб'єктом федерації. Крим сам по собі не потрібен Росії. Крим потрібен Росії лише остільки, оскільки їй потрібен Севастополь як військова база й аеродром. Тому в складі Росії Крим перетвориться на погано керований, занедбаний, надто мілітаризований регіон, у якому все служитиме лише одному - успішній дії кораблів Чорноморського флоту. Насамперед проти Туреччини. Й зі славою, й у той же час не надто перенапружуючись. Якраз відповідно маленькому флотику. Крим для Росії - це лише непотоплюваний авіаносець і порт. Навіть не курорт, Росія завжди приділяла більше уваги Сочі.

В такому випадку Крим просто повернеться до початку 50-х років. Справа в тому, що з Росії управляти Кримом дуже незручно. Може, міст і покликаний виправити саме цей недолік. За цим криється секрет передачі Криму Україні 1954 року. Коли Хрущов побачив, на яку пустку перетворився Крим після виселення кримських татар і наповнення його вихідцями з материка, які острівне господарство вести просто не можуть, він, до речі, після багатьох порад, побачив, що Кримом дуже зручно управляти з України, до якої й тяжіє все його господарство. До речі, в усіх актах передачі 1954 року так і говорилося: "Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР..." Передача Криму Україні 1954 року - це була передача Україні великого й занедбаного авіаносця, який Україна повинна була підмести й нагодувати. Що вона й зробила. До речі, є відома мудрість у словах Дмитра Корчинського, що їх росіяни навмисно трактують викривлено: Крим може дійсно бути "або українським, або безлюдним". Безлюдним не в тому сенсі, що всіх тут повбивають, а в тому, що без України (правда, це сказано давно, й ця формула не враховує господарського чинника кримських татар, хоча рано чи пізно в складі Росії кримських татар спіткала б знов та ж доля, вони не потрібні на авіаносці, й вони це розуміють) Крим прийде в запустіння й виродження, тобто обезлюдніє сам. Не допоможе, мабуть, навіть міст із Керчі на Тамань. У цьому є частка правди. Тому самі кримчани- росіяни розуміють, що треба постійно вести ці безпредметні спори про приналежність Криму й триматися за Севастополь, доти - вони комусь потрібні. А якби, не дай Бог, Крим приєднали до Росії - це був би кінець їхньої історії. Жити в Україні й ностальгувати за Росією (качати з Росії "політичні" гроші, їздити героєм до Москви й удавати "відірваність" від Батьківщини, мати славу активного політика тощо) - це одне, жити на непотоплюваному авіаносці й відправляти своїх дітей на нескінченні російські війни - це щось інше. Тому, за великим рахунком, усі кримські загрози - це лише модифікації, окремі випадки однієї багатофакторної системної загрози незалежності України й загрози проведенню Україною успішної регіональної політики. Немає сумніву - деяким сусідам вигідно, щоб Україна проводила недалекоглядну й неуспішну політику в Криму (й не лише в Криму, але й скрізь), і вони її саме до цього підштовхують усіма засобами, в тому числі й психологічними, й інформаційними. Політика України в Криму неодмінно провалиться, якщо вона перенесе російський досвід на Крим, на мусульман, на іслам.

№2 12.01.2000 "День"
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. (c) "День"