Кримські орієнтири України
Сергій ДАЦЮК,
Агентство гуманітарних технологій

ІСЛАМСЬКИЙ І КОМУНІСТИЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ — ЦЕ ТІ ЧИННИКИ, ЯКІ ЗА ВІДСУТНОСТІ СТРАТЕГІЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ У КРИМУ МОЖУТЬ БУТИ ВИКОРИСТАНІ ДЛЯ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ СИТУАЦІЇ В АРК

Крим періодично стає простором політичних конфліктів. Ще пам'ятні ті часи, коли Росія й Україна конфліктували з приводу військово-морського флоту. Після врегулювання питання щодо флоту деякі російські офіційні особи (і навіть законодавчий орган Росії) продемонстрували сумнів у державній приналежності Криму. Потім виник конфлікт з приводу статусу татарського населення в Криму. Тепер ми спостерігаємо новий конфлікт — між лівою частиною кримського парламенту на чолі з його спікером і урядом Криму на чолі з його головою. Хтось схильний бачити в цьому конфлікті тільки протистояння між реформаторськими кроками уряду та консервативними лівими силами кримського парламенту. Хтось схильний розглядати кримський конфлікт як питання регіональної політики.
Однак, на наш погляд, ситуація набагато складніша, аніж тільки політичне протистояння в рамках регіонального конфлікту. Крим — це не просто регіон серед інших регіонів держави. Перебуваючи у складі України, Крим схильний до впливу Росії та Туреччини не менше, ніж впливу України. Жодна регіональна політика України не може бути ефективною щодо Криму. Крим —суб'єкт не регіональної політики, а геополітики. І ця ситуація таїть у собі декілька загроз, з приводу яких необхідно зробити рішучі кроки на найсерйознішому рівні, щоб поки досить стабільна ситуація в Криму такою і залишалася.
Ми опишемо три основні загрози Криму — експансіонізм Росії, вплив лівих та ісламський чинник. Горезвісна кримінальна активність у Криму, яка не так давно давала багато інформації для журналістів і була реальною загрозою стабільності, останнім часом має стійку тенденцію до зниження. Акцентуація уваги на ній відбувається досить штучно, і кримінальну ситуацію можна розглядати тільки як чинник політичних спекуляцій. У системному ж аналізі злочинність не може розглядатися як системна проблема, якщо не є результатом чиєїсь стратегії, чиєїсь цілеспрямованої діяльності. У той час як стратегічно діючі чинники — Росія, ліві і так званий «ісламський чинник»— являють собою системну загрозу.

КРИМ І РОСІЯ

Найбільш щиро політику Росії щодо Криму, на наш погляд, висловив Олександр Дугін у своїй книжці «Основи геополітики» (М., 1999, Арктогея-центр). «Крим — це особливе геополітичне утворення, традиційно відмінне етнічною мозаїчністю. Малороси, великороси та кримські татари розселені у Криму в дуже складній конфігурації і являють собою три досить ворожі один одному геополітичні імпульси. Великороси орієнтовані підкреслено промосковськи (більш агресивно, ніж на іншій Україні, навіть Східній). Малороси, навпаки, надто націоналiстичні. Кримські татари взагалі орієнтовані більше на Туреччину і досить ворожі до Росії. Про врахування геополітичної орієнтації кримських татар взагалі не може йти мови, оскільки Туреччина у всіх відносинах є прямим геополітичним супротивником Росії. Але з наявністю в Криму татар не рахуватися теж не можна. Пряме приєднання Криму до Росії викличе вкрай негативну реакцію малоросійського населення і створить проблеми інтеграції цього півострова в російську систему через українські території, що взагалі мало реально. Залишати Крим «суверенній Україні» теж неможливо, оскільки це створює пряму загрозу геополітичній безпеці Росії і породжує етнічну напруженість у самому Криму. З урахуванням усіх цих міркувань напрошується висновок про необхідність надання Криму особливого статусу та забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролi Москви, але з урахуванням соціально-економічних інтересів України і етнокультурних вимог кримських татар».
Росія як чинник внутрішніх загроз тією чи іншою мірою стримується внутрішньою культурною політикою України, і якщо така буде залишатися зваженою, особливих неприємностей тут не очікується. Набагато страшніша Росія як чинник зовнішньої загрози, оскільки вона являє собою загрозу цілісності України на трьох рівнях — повного політичного підпорядковування України і включення її до складу Російської федерації, політичного підпорядковування деяких її частин (Крим, Лівобережна Україна) і, нарешті, встановлення часткового контролю або перехід у власність Росії окремих підприємств і навіть галузей України.
Кримчани, опинившись у складі України, не одразу звикли до думки про приналежність до іншої держави. Щоб змінити громадянську свідомість, треба час. Тут є чимало перешкод, але найзначнішою є історія. Адже та історія, на яку люблять спиратися російські патріоти, є радянською історією. В України та Криму є своя спільна історія, котра йде з глибини століть, і її віхами цілком можуть бути Київська Русь і Запорізька Січ. Але це має бути інша історія.
Iншою проблемою громадянської свідомості кримчан є ідентифікація півострова із «всесоюзною здравницею», яка вже не може бути привабливим гаслом. На її місце має бути поставлене інше: Крим — наша здравниця. Росія нітрохи не соромиться при розробці складних і витратних кампаній напередодні сезону відпусток, які утверджують в свідомості росіян думку, що в Криму високий рівень злочинності, високі ціни і поганий сервіс, схиляючи їх їхати у відпустку в Сочі, а не в Крим. Україні, на наш погляд, також потрібна своя інформаційна кампанія, направлена на повідомлення правдивої інформації по Криму. Йдеться про зовнішню інформаційну політику, котра має абсолютно конкретні економічні дивіденди — кількість відпочиваючих у Криму.
Прекрасним зразком політики Росії щодо України може служити повідомлення, котре нещодавно «раптом прокотилося» по деяких засобах масової інформації, про міст між Кримом і Росією з помпезною назвою: «Міст: Росія й Україна».
Сітьове видання UA today 09.12.1999 повідомило наступне: «У рамках московсько-кримської угоди про широкомасштабне співробітництво було підписано Протокол про будівництво мосту через Керченську протоку, повідомила lenta.ru. Цей документ підписали в Сімферополі голова парламенту автономії Леонід Грач і керуючий справами земельного комітету уряду Москви Володимир Щербаков…
Очолить інвестиційне проектування уряд Москви. Як повідомила lenta.ru із посиланням на РІА «Новости», Володимир Щербаков пояснив це тим, що в російській столиці зосереджено основні інвестиційні кошти РФ. За його словами, в проекті зацікавлені як федеральні власті, так і РАТ «ЄЕС Росії», «Газпром» та інші. Будівництво, за оцінкою В. Щербакова, займе 10—15 років. Володимир Щербаков, як повідомляє газета «Факти», водночас констатував, що як інженерна споруда «міст не має досить великої економічної привабливості» і, щоб зацікавити інвесторів, необхідно буде створити ще й певну інфраструктуру: трубопровід, енергопровід тощо. Загальна довжина споруди разом із підводними шляхами становитиме близько 7 кілометрів.
До травня 2000 року планується створити відкрите акціонерне товариство «Міст: Росія — Україна»… Пайову участь уряду Москви становитиме пакет у 51% акцій, а уряди Криму та Краснодарського краю отримають по 24,5%. Передбачається «обов'язкове залучення до інвестування всіх зацікавлених сторін як з СНД, так і країн далекого зарубіжжя».
Вартість «Керченського транспортного переходу», за оцінкою фахівців Федеральної дорожньої служби і МШС Росії, обійдеться, як повідомила lenta.ru, мінімум у мільярд доларів. У 70-ті роки, констатує lenta.ru, ідею побудувати міст вважали дуже дорогою — тоді будівництво могло обійтися в $400 млн…»
У цій інформації звертає на себе увагу той факт, що кримський спікер намагається домовлятися саме з московським мером, хоч реальними економічними суб'єктами, які повинні бути зацікавлені в такому проекті, є представники Краснодарського краю та представники Криму. У наявності політизація звичайного економічного проекту двох сусідніх областей різних держав, де мова повинна йти передусім про економічну вигоду та доцільність, а не про політичні дивіденди. За словами М.Д.Глухова, генерального директора НПФ з експлуатації та будівництва підземних об'єктів «ЕСПО», який брав активну участь у цьому проекті і з яким ми зв'язалися з проханням прокоментувати вищевикладені наміри сторін, набагато вигідніше було б будувати саме підземну споруду, схожу на ту, яка створена під Ла-Маншем. Більш того, очевидно, що інвестиційне проектування цієї споруди, котре вимагає створення величезної інфраструктури та великих інвестиційних вкладень, має здійснюватися як мінімум на рівних умовах Кримом і Росією, а не тільки урядом Москви.
Поки ж ми змушені засвідчити ту обставину, що описаний Дугіним у своїй книжці стратегічний контроль Москви — зовсім не порожнє теоретизування. У даному проекті мосту ми маємо справу з експансією російського капіталу в інфраструктурні точки Криму. Російська експансія в Крим — це обставина нинішнього життя, причиною якого є слабка зовнішньополітична позиція України як на дипломатичному, так і на інформаційному полі. Поки Україна відчуває дефіцит ініціатив, будь- яка експансивна діяльність Росії в Криму сама по собі становить загрозу для стабільності Криму в складі України.

ЛІВІ В КРИМУ

Прямо сприяють російськiй експансії в Криму кримські ліві сили. Росія для лівих сил є символом прагнення повернутися в радянське минуле. Ліві зрештою — не просто орієнтація на Росію, що було б вельми продуктивним, а орієнтація на Росію минулого, Росію консерваторів і ностальгуючих русофілів. Головні претензії лівих полягають не в тому, що їхня ідеологія неправильна чи застаріла, — зрештою, це особиста справа людини, яку вона вибирає ідеологію. Головні претензії лівих полягають не в тому, що вони діють деструктивно, що спосіб їхньої роботи технологічно пов'язаний із політичними диверсіями й економічним саботажем. Саме спосіб роботи лівих сил у Криму є прямою і безпосередньою загрозою його нинішній стабільності.
Якщо подивитися на кримський електорат, порівнявши результати голосування за лівих на останніх парламентських виборах і результати в першому турі голосування минулих президентських виборів, то можна констатувати, що відбувається втрата свого електорату лівими в Криму, хоч і повільніше, аніж у інших областях України.
Водночас некоректно розглядати 51,2% кримчан у другому турі за Симоненка як власне його електорат, бо це значною мірою протестний електорат. Аналітики зазвичай ототожнюють протестний електорат і лівий електорат. Але та обставина, що соціальний протест позиціонується винятково всередині лівої ідеології як негативний і неконструктивний протест, є суто суб'єктивною. Ліві вже не спроможні надати протестному електорату організований характер, а центристи ще не в змозі створити нове ідеологічне середовище для вираження протесту.
Протестний електорат — це реальність, яку не треба відкидати або не визнавати, а з якою треба працювати. Необхідні нові способи оформлення протестної ідеології, котрі виключають вплив лівих. Особливо важливо, щоб молодь не перетворювалася на протестний електорат. Для цього потрiбно створення і розвиток привабливих для молоді політичних рухів, орієнтованих на конструктивне ставлення до економічної та політичної ситуації.
Минулі вибори в Росії показують, що тільки-но з'являються нові сили, які можуть оформити протест всередині іншого змісту, комуністи швидко втрачають свій електорат. Ця ж ситуація буде відтворюватися і в Україні. Відповідно процес формування конструктивної опозиції буде відбуватися і в Криму. У ході цього процесу ліві будуть блефувати і протидіяти, але незмінно втрачати свою підтримку. Зараз вже можна спрогнозувати розвиток і посилення багатьох, ще вчора непомітних політичних рухів.
Мені довелося брати участь у семінарі для молодих політичних лідерів Криму на початку грудня цього року. Цікаво, що представники як лівих, так і ліберально-демократичних сил пропонували дуже практичні проекти, котрі не залежать від ідеології, в рамках якої знаходився ініціатор проекту.
Щоправда, найбільшу кількість проектів пропонували саме ті люди, які менш сильно виражали або демонстрували ідеологію своєї партії. Практично всі учасники семінару зійшлися на думці, що Крим і Севастополь належать Україні — це більше не є питанням ідеології, це є питанням умілого господарювання і збереження політичної стабільності.

ІСЛАМСЬКИЙ ЧИННИК І КРИМ

У Росії прокотилася велика хвиля публікацій на тему ісламсько-ваххабітського впливу в Криму. Суть цих публікацій (зокрема статті «Кримський розлом» у «Известиях» за 24 листопада 1999 року) в побоюванні, котре висловлюється різними авторами, що Крим може стати новим центром ваххабізму і базою підготовки ісламських бойовиків. У статті з «Интерфакс-Время» за 7 грудня 1999 року кримський автор взагалі ставить мету налякати російських читачів чеченцями в Криму і посіяти розбрат між кримськими татарами й українськими націоналістами, які «потрібні один одному доти, доки існує загроза, яку вони вигадали самі, поглинання України, котра руйнується, Росією і поки Криму не відкриється пряма дорога в Туреччину на тлі знесиленої України».
Попри очевидні протиріччя в російських публікаціях на цю тему, доводиться визнати, що в українських виданнях цій проблемі було приділено набагато менше місця. Саме російські ЗМІ намагалися приховано ототожнювати виступи кримських татар з ісламською загрозою. Схоже, у нас поки немає адекватного розуміння геополітичного контексту таких виступів — Україна тільки реагує на них, але не намагається запобігати превентивно. Але хоч як би ми реагували на невдоволення татар, ми завжди будемо програвати — силові методи такі ж погані, як і компроміси.
У цьому випадку Україна поки не має виразної зовнішньополітичної позиції з приводу ісламського впливу в Криму. Скажімо, орієнтація на Туреччину, яка входить у НАТО і питання про вступ якої в ЄС всерйоз розглядається, для Криму не є такою ж загрозою, як орієнтація на арабські країни, котрі проповідують ісламський фундаменталізм. Ця позиція України має виражатися не тільки в наших інформаційних виданнях, а й широко озвучуватися на міжнародному рівні, зокрема, в тій же Росії.
У випадку з ісламською експансією в Криму ми знову стикаємося з тим, що зовнішня політика — це не тільки реалізація наших інтересів за рубежем, а ще й уміння працювати з конфліктами та потенційними загрозами. Для правильного розуміння міри важливості кожної з названих загроз, ми повинні уявляти собі, наскільки безпосередніми або віддаленими є ці загрози. Оцінка серйозності першої загрози залежить від того, наскільки оперативно нам вдасться реагувати на всі ініціативи Росії в Криму як в економічному плані, так і на інформаційному полі, забезпечуючи реагування на будь-які провокації в російських засобах масової інформації.
Оцінка серйозності другої загрози пов'язана зі створенням ідеологічного й організаційного поля для вираження протестних настроїв у конструктивній формі, із залученням молоді в позитивну проектну роботу. Таким чином, йдеться про створення конструктивної опозиції на противагу лівій деструктивній опозиції. А це не тільки кримська, це загальноукраїнська проблема.
Оцінка третьої загрози визначається тим, скільки триватиме ісламська війна в Росії. Очевидно, найближчим часом ісламська війна до Криму не дійде, а вплив лівих слабшатиме. Можливо, розбираючись зі своїми власними внутрішніми проблемами, Росія не вимагатиме від нас негайних кроків у відповідь по нейтралізації її присутності в Криму. Але коли це питання постане, як завжди несподівано для нас, то може виявитися, що Крим вже мало контролюється нами. Найтривожнішим тут є вакуум ініціатив України в Криму, яким не забуде скористатися Росія.
Коли приходить час жорстких вимог, політики опиняються в ситуації кризи завжди раптово. Сьогодні ми спостерігаємо наслідки ультиматуму Росії з приводу боргів за енергоносії, включаючи список великих українських об'єктів, які треба віддати за борги Росії, що б'є по нашій гордості. Так само може статися і з Кримом. Півострів увійшов у ситуацію відносної стабільності завдяки зваженим діям кримської влади. Але ці досягнення вельми хиткі з точки зору описаних нами загроз. Якщо центральна влада та Президент, зокрема, не зроблять щодо Криму стратегічні кроки, то ситуація може вийти з-під контролю.

№242 29.12.1999 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове.
© «День»

Читайте обов'язково -

Микола СЕМЕНА Кримські орієнтири: "загрози" й загрози...